Дерев’яні (Д)Муровані (М)Усі
Наддніпрянська школа Сіверсько-чернігівська школа Слобожансько-полтавська школа Східноподільська школа Поліська школа Волинська школа Галицька школа Західноподільська школа Бойківська школа Гуцульська школа Лемківська школа Буковинська школа Марамороська школа Берестейська школа Український класицизм (Д) Український історизм (Д) Український модерн (Д)
Давньоруські церкви Українське Відродження Українське бароко Український класицизм (М) Український історизм (М) Український модерн (М)
Рівненська область, Рокитнівський р-н, с. Карпилівка

Церква Різдва Пресвятої Богородиці та дзвіниця
1935 р. (поч. 1940-х?)
Архітектор: Сергій Тимошенко

На карпилівську церкву ми випадково натрапили в інтернеті. У супровідній статті повідомлялося, що постала вона у буремному 1942 році зусиллями і коштом місцевого священика, духівника «Поліської Січі» о. Михайла Симоновича та засновника тої ж Січі отамана УПА Тараса Бульби-Боровця. Фенотип храму просто волав про авторство Тимошенка і приналежність до УМа. Оце так знахідка!

Утім, трохи протверезівши після першої радості відкривачів невідомої науці пам’ятки українського модерну, ще й такої оригінальної та добре збереженої, ми трохи усумнилися. Сумніви посилилися після відвідин села. Звісно, не щодо Тимошенка (нахил стін верху, ромбовидні вікна і загальна пластика храму, що явно наслідують Покровську церкву у Бронниках, засвідчують авторство цілком однозначно), а стосовно дати будівництва. Аж надто якісним і до дрібниць вивіреним воно здалося при ближчому огляді. Волиняки-упісти були здатні на неймовірні подвиги, але така церква, як на нас, потребувала мирного часу. Пізніше на підтвердження таких міркувань ми натрапили і на іншу дату — 1935 рік; її й прийняли за основу. Очевидно, в тому ж часі поруч із церквою постала і скромна дзвіничка.

На жаль, усередину красуні ми не потрапили і не можемо нічого сказати про стилістику й вік оздоблення та іконостасу. Причини непотрапляння вагомі: під час фотосесії на нас налетіла шалена тітка в рейтузах (невже їмосць??), яка в недвозначних виразах засвідчила свою впевненість у нашій засадничій непорядності. Під час подальшого монологу, який ми, дещо ошелешені несподіваним нападом, марно намагалися перетворити на діалог, з’ясувалося, що церква — чиясь приватна власність, що на фотографування навіть з вулиці треба брати дозвіл у батюшки і що «пишуть тут всякі», а потім реноме пропадає.

А таки правда, пропадає і назавжди. Тільки ж не у церкви, а у подібних, з дозволу сказати, «віруючих». Бо храм як був Божим, так і лишиться таким до кінця віку попри претензії будь-яких тіток і дядьок, негідних називатися спадкоємцями своїх великих попередників. Чи ж не соромляться вони того ж отця Михайла Симоновича, який все життя самовіддано і жертовно працював на Божій ниві, — організовував гуртки, братства, проповідував селянам і воїнам УПА, викладав Закон Божий аж у трьох селах?.. Є з кого брати приклад…
Тож наостанок можемо авторитетно запевнити всіх пам’яткоохоронців і просто естетів: фотографуйте наші українські храми без усяких сумнівів — ви маєте на це благословіння від Найголовнішого Творця і Архітектора.

Усі фото