Покровська церква1622 — 1629 рр.
Ще як були ми козаками…
І
Своєю назвою село Сулимівка завдячує непересічній постаті української історії — Іванові Сулимі. (Прохання не плутати: на Київщині окрім героїні нарису – Сулимівки Бориспільського району, — є Сулимівка і за Яготином, а також (тільки вже у якості не села, а будинка) на вулиці Лютеранській у Києві).
Письменникам авантюрного жанру годилося б скласти на честь славетного козарлюги кучерявий панегирик, подякувавши основоположному Сулимі за хитросплетені сюжетні лінії. Втім, свою героїчну кар’єру пан Іван розпочинав цілком, даруйте за суржик, заурядним урядником у польського коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, – в анналах історії це зафіксовано під 1615 роком. Саме тоді й отримав майбутній характерник «у вічність» (за висловом дарчої грамоти) кілька сіл, — аби робив там усе, що душі завгодно. Проте буремна козацька душа нудилась буколічним животінням, — бо прагла пригод та подвигів.
Привід для козакування знайшовся швидко. Не помирившися із патроном, Іван Сулима удався у всі тяжкі, відбувши на Запорожжя. Там головним “коником” майбутнього гетьмана став коник морський. Тобто найбільшого успіху він досягнув у козацьких набігах на турецькі приморські поселення. Погуляв отаман-капітан Сулима із товариством ледь не по всьому періметру Чорного моря. Плюндрував і кримську Кафу (нинішню Феодосію) на півночі, і Трапезунт (Трабзон) на півдні, і Варну на заході… Двічі успішно бився з яничарами навіть у передмісті самого Стамбула. Брав участь і у вікопомній Хотинській битві (1621 р.), в якій зазнав смертельного поранення гетьман Сагайдачний… Відтак не за красиві очі Папа Римський Павло V Боргезе нагородив Івана Сулиму золотою медаллю із власним зображенням. Є відомості, що в такий спосіб козакові подякували за триста полонених турків, присланих у дар папському престолу (ось як треба налагоджувати зв’язки із Євросоюзом!). До речі, деякі історики переконані, що тих турків Сулима захопив не в якості флотоводця, а під час очоленого ним переможного повстання рабів на одній із турецьких галер, що курсувала поблизу італійських берегів. Як він потрапив на ту галеру, – вже не дізнається ніхто…
Гетьманом запорозьких козаків Сулиму обрали у 1628-му. Ці роки позначилися в українській історії невдалими перипетіями у Криму. Хитросплетіння польсько-турецької політики породили кілька козацьких походів, метою яких було посадити на кримсько-татарський престіл лояльного до Речі Посполитої хана. Втім, не так сталося, як гадалося. Попередник Сулими гетьман Михайло Дорошенко загинув під Бахчисараєм, сам Іван Михайлович теж не здобув перемоги, а його наступника, нездарного гетьмана Мозерницю, обурені запорожці утопили в морі. Як видно, демократія в Україні завжди була досить глибокою… Проте Сулима на поверхню виплив, здобувши такі неприступні твердині, як Кілію, Ізмаїл та Азов.
Певна річ, ім’я Сулими наводило жах на турків з татарами. А як дратувало воно поляків, – годі й казати. Звісно, усі вони лише чекали слушного часу, аби знищити ненависного гетьмана. Проте загинув він не на полі брані. Героїчний та авантюрний пан Іван впав жертвою традиційної зради. Річ у тім, що після здобуття і зруйнування козацьким військом під проводом Сулими щойнозбудованої поляками Кодацької фортеці терпець у Речі Посполитої урвався остаточно. Адже будували якісно і дорого: головним інженером проекту був відомий на всю Європу француз Гійом Левасер де Боплан. Той самий Боплан у своїх записках і розповів козацьким нащадкам про чергову ганебну сторінку їхньої історії. Виявляється, польські комісари вкупі із українським магнатом Адамом Киселем підіслали до запорожців реєстрових козаків, аби вони підмовили найближче оточення Сулими на зраду… Таким чином поляки вбивали двох зайців: догоджали Високій Порті та знекровлювали Запорожжя.
В результаті захоплений підступом гетьман опинився у Варшаві, де 12 грудня 1635 року був страчений на горло, а його четвертоване тіло повішене на рогах міського муру…
ІІ
Зрозуміло, що у свою родову усипальницю Іван Михайлович Сулима не потрапив. А вона чекала на нього під могутньою церквою-фортецею, поставленою коштом гетьмана протягом 1622 – 1629 років поруч із його сулимівською кам’яницею. У ХVІІ столітті усі українські церкви будувалися цитаделями, здатними протистояти частим набігам татарських орд. Відтак Покровська церква вражає стінами завтовшки у два метри, позбавленими, за винятком лаконічних пласких пілястр, будь-якого декору. До речі й у середині церкви гладкі та білі поверхні були прикрашені лише прекрасним бароковим іконостасом та образами (нині кілька з них можна побачити у музейних збірках Львова та Києва). А найкоштовнішою святинею храму була шовкова плащаниця ХV століття, яка за майстерністю та унікальністю своєї іконографії не мала аналогів в Україні.
Зодчий сулимівського храму лишився невідомим: суворий і непевний час не завдавав собі клопоту занотовувати такі дрібниці. Так само невідомо, хто безпосередньо опікувався будівництвом храму. Можливо, сам Сулима, котрий, напевне, наїздами таки бував у Сулимівці (до речі, між 1621 і 1628 роками його ім’я відсутнє у військових реляціях). А може, за муруванням наглядала гетьманша, вольова та енергійна жінка, котра, попри троє дітей та величезне господарство, мусила, як усі козачки, усе нести й усе встигати.
Хай там як, але церква завдалася. Довгий час вона мала тесове покриття, але 1838 року дерево замінили на залізо. У 1905-му до храму прибудували триярусну дзвіницю, як не дивно, за формами цілком узгоджену із первісним стилем. Проте шляхетні обриси гетьманської церкви все одно було спотворено. Втім, це було дрібницею порівняно із тою наругою, якої зазнав храм від будівничих комуністичного “раю” у 1920-х роках.
Першим ділом вони узялися за «славних прадідів», тобто сплюндрували панські поховання. Роботи не забракло — нащадків у Івана Сулими було багато і майже усі вони, аж до 1918-го року включно, впокоювалися або у родинному склепі під церквою, або на цвинтарі поруч із нею. А носило ж їх по всьому світі… Щоправда, одному з гетьманських синів, Федору Івановичу (†1691), довелося доводити свої права на Сулимівку навіть через суд. Либонь, він вважав себе великим грішником, оскільки захотів бути похованим під порогом храму, у грубому волосяному одязі. Проте зі списом та шаблюкою, аби й на тому світі воювати із ворогами рідного краю. Прославили своє село і генеральний хорунжий Війська Запорізького Іван Федорович Сулима (†1721), і переяславський полковник Семен Іванович Сулима (†1766) (у Національному художньому музеї експонуються їхні портрети) і, найвідоміший після гетьмана, Яким Семенович Сулима (†1818), — генерал-майор, таємний радник та генеральний суддя Малоросії, який, попри високі імперські посади, завжди лишався патріотом України…
У середині ХІХ століття пряму гілку гетьманичів змінила гілка не менш шляхетних Войцеховичів, один із яких доводився небожем останньому із Сулим — Якиму Якимовичу. Цікавий зигзаг сулимівського родоводу: котрась із панночок Войцеховичів вийшла заміж за князя Петра Багратіона (†1886), племінника і тезку відомого полководця і героя Вітчизняної війни 1812 –го року. Іменитий грузин теж похований на церковному обійсті, на якому дивом зберігся надгробний камінь з його могили. Не змилувалися блюзніри і над похованням останнього сулимівського пана, Олександра Андрійовича Войцеховича, (†1916), котрий за свій кошт створив і утримував для селян «школу грамотності» та бібліотеку…
І тільки аж у 2004-му році на стіні Покровської церкви з’явилися дві неоковирні гранітні дошки, досить брутально вмуровані у древню кладку, на яких зазначили забуті поганими правнуками імена…
…Разом із могилами сплюндрували і церкву. Переважну більшість ікон спалили на багатті, а різьблений бароковий іконостас пішов на загородки у хлівах партійних активістів… У самій же святині, перетвореній у 1927-му на «клюб», комсомольці заходилися впроваджувати «нову» культуру.
Та попри всі лихоліття храм встояв, а гетьман Іван Сулима повернувся таки додому. Він суворо поглядає на нащадків із знаменитої сулимівської ікони Покрови Божої Матері, написаної ще у 1730-ті роки. Принаймні, таким — із худорлявим обличчям та орлиним носом під високим чолом — його уявив іконописець, котрий зобразив гетьмана серед інших достойників перед розкішним бароковим іконостасом…
Зараз над церковними дверима висить лише полиняла копія давнього образу, але найдавніший на Лівобережжі козацький храм виглядає так само велично й молодо, як за життя свого фундатора…
Усі фото
