Надбрамна башта-дзвіниця Спасо-Преображенського монастиряДруга пол. ХVІ ст. — ХІХ ст.
Григорій Логвин у своїй чудовій книзі «По Україні» сміливо припустив, що чоловий фасад дзвіниці вирішено на манір церковного інтер’єру. До певної міри з ним можна погодитися. Тут і справді помітні аналогіїї: посередині розміщено Деісус (чин Моління) — три ікони на входом, під ним Царські врата — власне вхідний пройом, присутні і традиційні іконостасні колонки — колись ліплені, з акантом і виноградом, а тепер оббиті до рівного. Навіть бічні башти, з’єднані з дзвіницею стінами, справляють враження двох крил переламаної площини, які часто споглядаємо в барокових іконостасах (насправді це стовідсотково зроблено для організації перехресного обстрілу). Натомість неясно, чому з дворового фасаду дзвіницю прикрашають саме дванадцять аркових ніш — ну чим не святковий ряд того ж українського іконостасу?
Від первісної споруди лишилися тільки нижні фрагменти стін: під час російсько-польської війни, у 1605 році, дзвіниця була зруйнована. Та скоро постала у тих же формах. Нинішнє барокове завершя вона дивним чином отримала вже у 1830-х рр., тобто після указу Павла І про заборону будівництва «в малороссійском вкусє». Виявляється, траплялося в історії української архітектури й таке кричуще порушення архідисципліни… Можливо, річ у нетиповій войовничості дзвіниці? Свого часу вона мала бійниці навіть у підвальному приміщенні! Є від чого злякатися і піддатися українізації…
Усі фото
