Слово Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на науковій конференції «Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ»
ваші преосвященства, шановна президіє,
шановні учасники наукової конференції!
Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату сердечно вітаю усіх учасників наукової конференції «Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ» з 75-річчям української автокефалії. Наша Церква на засіданні Священного Синоду вирішила відзначити 75-у річницю Української Автокефальної Церкви і створила для проведення цього ювілею організаційний комітет. Дякую усім членам організаційного комітету, особливо п. Арсенію Зінченку, який найбільш попрацював у підготовці і проведенні ювілею. Ми раді, що у нашому ювілеї беруть участь представники УАПЦ.
Наш ювілей став реальністю завдяки підтримці і фінансовій допомозі української діаспори. Особливо я хотів би відзначити важливу роль пані Галини Грушецької, яка через хворобу не може бути тут присутньою. Ми вітаємо п. Дмитра Грушецького і просимо передати нашу подяку пані Галині. Нам приємно бачити серед нас п. Олексія Шевченка, голову фонду ім. В. Липківського. Я не можу перелічити усіх добродіїв УПЦ в США, Канаді, Західній Європі й Австралії, які взяли участь у фінансуванні нашого ювілею. У програмі урочистостей вони названі, але не всі. Дякую всім жертводавцям, в тому числі Олексію і Галині Воскобійникам, а також о. Григорію Крамаренку і його парафії.
Активну участь у проведенні ювілею бере шановна пані Олеся Дичко, наш славний духовний композитор. Вона організувала святкові духовні концерти. Ми дякуємо їй за велику працю. Хотів би висловити подяку всім хоровим колективам, які беруть участь у святкових концертах духовної музики з нагоди 75-ліття української автокефалії.
Особливої подяки заслуговують доповідачі на цій науковій конференції. Ваші доповіді будуть мати велике значення для правдивого висвітлення історії автокефальної Церкви в Україні.
У проголошенні автокефалії Української Православної Церкви важливе значення має Київський Собор 1921 року.
Дозвольте мені висловити деякі богословські міркування з приводу святкування 75-ліття української автокефалії.
Деякі історики називають Київський Собор 1921 року «схизматським собором». В історії церковних Соборів ще жоден Собор не визнав сам себе схизматським, розкольничим. У боротьбі за автокефалію тієї чи іншої православної Церкви, коли цьому противиться Церква, від якої відділяються, ця остання завжди називала і буде називати «схизматськими» Собори тієї Церкви, яка домагається автокефалії. Історія боротьби Церков за свою автокефалію повна нехтувань, заборон і відлучень, які пристрасно накладаються на ієрархію і духовенство так званою Церквою-матір’ю. Цього не слід забувати історикам і треба бути обережними, щоб не образити членів Церкви, яка бореться за свою автокефалію. А така образа виникає, коли історик бездумно повторює тих, хто не хоче відпустити з-під своєї влади національну Церкву цілого народу.
Для визнання Церквою церковного зібрання Собором не досить однобічного проголошення себе істиним Собором з боку того чи іншого церковного зібрання. Однак це зовсім не означає, що постанови Собору ще потребують підтвердження загальним плебісцитом і без нього не мають сили. Такого плебісциту в Церкві не існує. Однак протягом певного часу відбувається з’ясування того, чи голос Собору був або не був голосом Церкви, тільки й усього. І ніяких зовнішніх органів або способів засвідчити цю внутрішню церковну самоочевидність немає і бути не може.
Головним питанням Київського Собору 1921 року було — висвячення українського єпископату. «Питання про український єпископат, — писав митрополит Василь Липківський, — найбільш хвилювало Собор». Собор вирішив запросити екзарха Михаїла Єрмакова, щоб він разом зі своїми єпископами прибув на засідання Собору. Історик Іван Власовський висловив слушну думку. Він писав: «Був це момент надзвичайний в історії взаємовідносин поміж Церквою Російською, чи Московською, і Українською, коли перша могла глибоко віддячити українському народові і його Православній Церкві за всю церковно-місійну службу їх для Суздальсько-московської півночі від часів св. Рівноапостольного князя Володимира, за ті церковно-освітні прислуги, які мала Московська Русь впродовж ХVІІ-ХVІІІ століть від українських ієрархів і українського духовенства з його школами; з другого боку, в цім історичнім моменті Московська ієрархія могла б виправдати кривди, заподіяні нею, як слугою певного політичного режиму, українському народові, денаціоналізуючи його верстви через Церкву впродовж понад двох віків». (Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви, ІV т. с.112-113. Нью-Йорк, 1990 р.)
Але недоля судила, щоб на чолі тієї Московської ієрархії в Україні стояв представник Патріарха, архипастир вузьких поглядів, який залишаючись на позиції старорежимного архиєрея-бюрократа «Вєдомства православного ісповєданія», був не в силі піднятися до розуміння духовної ролі Церкви в житті народів.
Патріарший екзарх митрополит Михаїл Єрмаков, на прохання делегації Собору, прибув на Собор, але не для участі в його роботі. Його стали просити рукоположити в єпископів тих кандидатів, яких обере Собор. Екзарх відповів, що, на його думку, в Україні і без того є досить єпископів. Тоді окремі члени Собору виступили з палкими, прониклими любов’ю промовами. Вони закликали до згоди, братерства і від лиця Собору просили російського митрополита піти назустріч бажанням українців. Один із промовців закінчив свою промову словами зі святого Євангелія: «Ми просимо у вас хліба, — не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби, — не дайте нам гадюки» (Див.: Мф. 7, 9-10). Благання Собору не зворушили старого царського митрополита. Забувши заповіт Христа, він на це відповів: «Я гадюк не висвячую». Далі йти було нікуди. Більшого гріха і більшої образи не можна було чекати. Всім стало зрозуміло, що ні благанням, ні Божим Словом не можна пробити кам’яних сердець московських єпископів. Вони самі відгородилися стіною, самі вбили кілок в організм Церкви, самі стали на шлях роз’єднання і боротьби.
Отже, російський шовінізм засліпив очі тодішньому керівникові Православної Церкви в Україні митрополиту Михаїлу, який міг би піти назустріч бажанню Собору 1921 року щодо висвяти українських єпископів.
Історичною ознакою автокефальності тієї чи іншої помісної православної Церкви є незалежність Церкви в поставленні в ній самій її Першоієрарха та інших єпископів, а через них і всього священства. Іншими словами, тільки тоді помісна Церква є автокефальною, коли вона має в самій собі джерело ієрархічної влади, а не звертається по єпископів, чи по висвяту для неї єпископів до єпископату іншої помісної православної Церкви. Одначе, в історії автокефальної Церкви можуть бути випадки, коли з тих чи інших причин в ній припинилося власне єпископство. Тоді вона звертається по його відновлення до іншої автокефальної Церкви. Але це може бути як виняток. Нормальний давній порядок у Церкві Христовій закріплений 8 Правилом III Вселенського Собору, який, боронячи автокефалію Кіпрської Церкви, порушену Антиохійським Патріархом, постановив: «Предстоятелі у святих кіпрських церквах нехай мають свободу, без домагань до них і без тиску на них, за правилами святих Отців і за давнім звичаєм самі собою довершувати постановлення благоговійних єпископів». Таким чином, для проголошення автокефалії треба мати певні передумови, а якщо їх нема, то треба подбати про їх утворення. Найголовнішою передумовою автокефалії є власний єпископат, без якого нема помісної православної Церкви. Відомо, що церковна «автокефалія» не є жодним догматом Церкви, а тільки формою зовнішнього устрою православної Церкви — як людської громади в земному житті. Тому догматизування поняття «автокефалії», розуміння його як однієї з суттєвих істин православ’я, необхідних для спасіння, є неправославним розумінням. А полеміка навколо «автокефалії», боротьба за неї і проти неї (іноді до фанатизму) пояснюється не її значимістю для спасіння і для вічного життя, а саме її історичним, емпіричним характером. Ця боротьба обумовлена мирськими цілями, пов’язаними з питаннями політичними: це насамперед престиж народу, державні бажання звільнитися від чужоземної ієрархії і духовенства та від денаціоналізації через Церкву. А з іншого боку, противники «автокефалії» хочуть використати Церкву в цілях асиміляції народу і для здійснення імперіалістичних намірів.
Боротьба проти української автокефалії не була і не є захистом «поруганого православ’я», а актом політиканства в Церкві в ім’я «єдіной і нєдєлімой Россії», на службі якій залишаються УПЦ Московського Патріархату, і ті, що знаходяться з нею в юрисдикційній єдності.
Помісна Українська Православна Церква потребує визнання, а не дарування, тому що автокефалія не дарується, а визнається. Тому Вселенський Патріарх Григорій VII у Томосі про автокефалію у Польщі писав: «Всі автокефальні Церкви — сестри відчують щиру радість у визнанні потреби і необхідності автокефального устрою, що лежить в інтересах православної людності в Польщі».
75-літній ювілей української автокефалії свідчить про те, що рішення Київського Собору 1921 р., який офіційно проголосив автокефалію Української Церкви, було рішенням Церкви, а не помилковою постановою церковного зібрання. За цей період двічі знищували Українську Автокефальну Православну Церкву, а вона живе і сьогодні. Її правонаступницею є Українська Православна Церква Київського Патріархату. Як не хотілось би російським шовіністам та несвідомим українцям знищити Київський Патріархат, їм це не вдається. Київський Патріархат росте і зміцнюється. В Україні буде єдина православна помісна Церква, і ніякі сили не можуть цьому перешкодити, бо така воля Божа. Маємо Українську державу, будемо мати і єдину помісну православну Церкву. В Україні не буде Московського Патріархату, як би цього не бажали деякі політичні кола. Наша сила в єдності і в зростанні української свідомості. Нам треба нарешті перемогти як у державі, так і в Церкві характерну українську рису: де два українці, там три гетьмани. Коли наш дух слабшає й опускаються руки, не треба забувати, що над усіма нами є Бог. Те, що ми не в змозі зробити, довершить Бог, у Тройці Святій славимий. Йому слава на віки віків.
і всієї Руси-України
з нагоди 75-ї річниці автокефального руху в Україні | Зміст | Життя та діяльність Київського митрополита Петра Могили
