Слово Святійшого Патріарха Філарета на Науково-практичній конференції, присвяченій 10-й річниці Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору
достойна президіє нашої конференції, всечесні отці,
дорогі браття і сестри — учасники конференції!
В останні дні місяця червня Київ і Україна відзначили два десятиліття. Це — 10-ліття так званого «Харківського Собору» і 10-ліття Об’єднавчого Собору наших Церков. Два ювілеї, але події протилежні. Якщо в Харкові зібралися для того, щоб роз’єднати українське православ’я, що й сталося, то в Києві наш Помісний Всеукраїнський Собор зібрався, щоб об’єднати Українську Автокефальну Православну Церкву і Українську Православну Церкву Московського Патріархату (частково). Я підкреслюю це слово — частково, тому що далеко не всі архиєреї, яких я до того очолював, прийшли на цей Собор. Таким чином, сталося роз’єднання українського православ’я.
Виникає питання, а чи треба було взагалі відокремлюватися від Московського Патріархату? Чи не зробили ми помилки?
Ніякої помилки ми не зробили. Ми обрали історичний шлях розвитку Української Православної Церкви, і основою для цього було проголошення Української держави!
Якби не було Української держави, мабуть, ми не порушували б питання про утворення помісної Української Церкви. А саме проголошення Української державності було для нас благословенням Божим на утворення помісної Української Церкви. І я думаю, що якби не втручання ззовні, якби не внутрішні українські сили, які протидіяли утворенню автокефальної Церкви, ми сьогодні мали б єдину православну Церкву в Україні. Для цього були всі підстави.
Однією з найважливіших підстав був Помісний Собор 1-3 листопада 1991 року. Це було законне канонічне зібрання українського єпископату, духовенства, представників мирян, духовних шкіл і монастирів. І ніхто не може заперечити законність цього Собору. Він був законним з усіх точок зору. І рішення його одностайне: автокефалія Української Церкви.
Відтак і наш наступний Собор був законним, бо він ґрунтувався саме на цьому рішенні Помісного Собору. До речі, Московський Патріархат навіть не згадує про цей Собор, тому що він свідчить проти них.
Весь цей час точилася й точиться боротьба як усередині українського православ’я, так і боротьба між Москвою і Константинополем, з одного боку, та між Москвою і Києвом — з іншого боку. Якою б не була ця боротьба, як би вона довго не тривала, а закінчиться все це одним — утворенням єдиної помісної православної Церкви.
Які підстави у нас для того, щоб стверджувати це? Найпершим підґрунтям є неодноразові і постійні висловлювання Президента України Л. Кучми про те, що Україні потрібна єдина помісна православна Церква. Я хочу звернути увагу на те, що Президент підкреслює: єдина помісна, тобто автокефальна, повністю незалежна від іншої Церкви.
Друге — це зростання Київського Патріархату. Ви вже чули (із вступного слова владики Димитрія) про ті соціологічні опитування, які постійно ведуться різними науковими установами. Незважаючи на те, проводять їх з Києва, чи з Москви, чи з Західної Європи, вони свідчать про одне: Київський Патріархат більший за Московський в Україні за кількістю прихильників. І друге — що він поступово зростає. Він міг би зростати набагато швидше, якби ми не зустрічали перешкод на місцях. Не говоритиму про всі регіони, де перешкоджають нашому зростанню, але є області, де влада не тільки не сприяє росту Київського Патріархату, а й гальмує його.
Ми не просимо якогось особливого ставлення до нас, навіть сприяння, ми просимо не перешкоджати нам рости. І ми виростемо в єдину помісну православну Церкву.
Наші опоненти, будемо так говорити про Українську Православну Церкву Московського Патріархату, твердять, що ми не маємо канонічних підстав для утворення автокефальної Церкви. Це — неправда, яка може ввести в оману людей несвідомих, що не знають ні православного вчення про Церкву, ні канонів православної Церкви. Врешті, саме на цю несвідому частину Церкви і розраховане це твердження, а насправді канони для утворення помісної Церкви є, і таким незаперечним каноном є 34-е Апостольське правило, де сказано, що кожен народ повинен знати свого першого єпископа, тобто або патріарха, або митрополита, або архиєпископа.
На цьому каноні й були засновані всі помісні православні Церкви, що сьогодні існують. І коли є таке 34-е Апостольське правило, то чому триває ця суперечка між православними Церквами? Треба виконувати 34-е правило, і буде в Церкві мир. Це було б так, якби існував механізм втілення цього правила в життя, але механізму такого Церква не виробила. Протягом останніх тридцяти років православні Церкви намагалися виробити такий механізм утворення автокефальних і автономних Церков, але три десятиліття працювали, і я особисто брав безпосередню участь у всеправославних нарадах, і так ні до чого й не дійшли.
Справа в тому, що зіткнулися дві політичні сили. Я кажу — не церковні, а саме політичні сили, тому що церковні сили дбали б насамперед про благо Церкви, але зіткнулися дві політичні сили у Церкві. Це — Москва і Константинополь, і ніхто з них не хоче поступитися. Москва зайняла свою тверду позицію, Константинополь — свою. Отож у результаті такого протистояння потрібного механізму не вироблено. Через це ми й маємо отаке прикре становище, зокрема і в Українській Православній Церкві.
Але якщо звернутися до історії утворення православних автокефальних Церков, то вона свідчить: помісні Церкви самостійно проголошували свою автокефалію, нікого не питаючи і нікого не благаючи. Це стосується і Грецької Церкви, і Болгарської, і Сербської, і Румунської — всіх Церков, які сьогодні є автокефальними.
Їм не дарували автокефалію, вони самі проголошували її, а потім чекали визнання свого рішення. Так було в XIX і XX століттях. І тому й Українська Церква пішла саме цим шляхом — самостійного проголошення своєї автокефалії. Ми нічим не погрішили проти історії, проти практики проголошення Церков, але процес визнання — тривалий. Через цей процес пройшли всі Церкви без винятку, в тому числі й Російська Церква, яка чекала свого визнання 141 рік. Найдовше, до речі, бо інші автокефальні Церкви були визнані швидше. Якщо самостійне проголошення автокефальності — це реальність, історія, практика церковного життя, то в усіх нас не повинно бути жодного сумніву, що ми досягнемо своєї мети.
Ми не матимемо автокефалії лише за однієї умови: якщо не буде Української держави, ось тоді не буде й автокефальної Церкви, бо її знищать. Як знищували автокефальну Церкву протягом ХХ століття. Двічі її нищили: в тридцятих роках і в 1944 році. І причина знищення автокефалії була одна — утворення Радянського Союзу, втрата Україною незалежності, проголошеної в 1919 році. Відтак українська державність і помісність Української Церкви пов’язані одне з одним.
Не буде незалежної держави, не буде й автокефальної Української Церкви.
Буде автокефальна Українська Церква, утвердиться й незалежна Українська держава.
Тому перший Президент Леонід Макарович Кравчук (ось він — у нашій президії), коли його обирали, проголосив лозунг: незалежній державі — незалежна Церква. До речі, ця теза діє і понині.
Визнання Української Церкви залежить не від нас, а насамперед від Константинопольського й Московського Патріархів. Якби вони домовилися, то ми мали б визнану помісну Українську Церкву й увійшли б у молитовне спілкування з іншими Церквами.
Але поки що триває боротьба між цими двома центрами. Ви знаєте, що велись і ведуться з цього приводу переговори. І спочатку нібито ці переговори йшли добре, а нині вони загальмувалися і фактично зайшли у глухий кут, хоч і не припинилися.
І слава Богу, що вони поки що не припинилися.
Чому вони зайшли у глухий кут? Через протилежність позицій Москви і Константинополя. Якщо Константинополь наполягає на тому, щоб Українська Церква була автокефальною, то Московська Патріархія ніяк не погоджується на відокремлення Української Церкви. Я не буду роз’яснювати причин цих позицій. Причини є, і небезпідставні, однак від цього нам не легше. Але хочуть вони цього чи ні, а мусять колись домовитися. Якщо ж не домовляться, то більше страждатиме не Українська Церква, бо ми Церква самодостатня, існувати можемо і без визнання, як існувала Російська Церква майже півтора століття. А для світового православ’я це велика шкода, бо воно, виключивши десятки мільйонів православного населення України зі світового процесу православ’я, цим самим послаблює себе. Коли у наш час звідусіль іде наступ з боку тоталітарних сект, то православ’я через своє розділення не може адекватно реагувати. І страждає від цього передусім світове православ’я, а не лише українське.
Є пропозиція утворити в Україні автономну Церкву. Що це даcть Україні? Правильний це шлях чи ні? Я вважаю, що це хибний шлях, який нас не може задовольнити, передусім тому, що наша Церква з автокефальної, незалежної, помісної стає залежною, нас збираються приєднати чи то до Московського Патріархату, чи то Константинопольського, але ми не будемо мати самостійності, не будемо мати помісності.
Для наочного прикладу візьмімо Кримську автономію. Це та ж сама залежність, бо Крим перебуває у складі Української держави. І якщо уявити, що Українська Церква буде автономною, виникне питання: в складі Московського чи Константинопольського Патріархатів. Нас не влаштовує ні одне, ні інше. Ми взагалі проти залежності, відтак автономії не сприймаємо.
Нам потрібна тільки помісна православна Церква, бо у нас є своя незалежна Українська держава.
На завершення хочу сказати, що святкуємо десяту річницю Об’єднавчого Собору, але не десяту річницю існування Української Церкви. Наша Церква існує на території України понад тисячу років. Спочатку вона була в якості Київської митрополії, потім її приєднали до Московського Патріархату і зробили багато шкоди розвитку Української Церкви, українського богослів’я, українських традицій. А ще потім почалася боротьба цієї Церкви за автокефалію. Тобто наша історія починається від князя Володимира, ми — прямі спадкоємці його Церкви. Я вважаю, що святкування 10-ї річниці має насамперед утвердити нас у вірі і зробити нас переконаними діячами Київського Патріархату, які повинні й надалі не здавати власних позицій, а йти вперед, рости і дорости до єдиної помісної Української Православної Церкви, визнаної світовим православ’ям.
присвяченій 10-й річниці Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору
