Постанова Собору Української Православної Церкви з питання повної самостійності Української Православної Церкви 1-3 листопада 1991 року
Собор Української Православної Церкви під головуванням блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув і всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви.
Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії і бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову і братерське єднання як із Матір’ю-Церквою, так і з усіма помісними православними Церквами, за співдією Бога, виконуючи волю православного народу України, Собор визначає:
1. Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган помісної Церкви в особі собору єпископів.
2. Підставою для такого звернення є таке: Помісний Собор Російської Православної Церкви 7-8 червня 1990 р. прийняв постанову, в якій говориться: «Наша багатонаціональна Церква благословляє національно-культурне відродження народів, що входять у неї, але відкидає шовінізм, сепаратизм і національну ворожнечу. У відповідь на законне сподівання православних в Україні українські єпархії були об’єднані в самокеровану Українську Православну Церкву. Ця Церква, маючи широку самостійність, зберігає законний канонічний зв’язок як з Московським Патріархатом, так і з усіма іншими помісними православними Церквами. Утворення незалежної Української Православної Церкви відкриває можливість, уникаючи розколу й ізоляції від Всесвітнього Православ’я, здійснювати подальше удосконалювання своєї самостійності, не погрішаючи при цьому проти священних канонів і зберігаючи любов і мир між чадами церковними».
25-27 жовтня 1990 р. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви під головуванням Святійшого Патріарха Алексія II у складі 91 архиєрея, ретельно вивчивши і всебічно обговоривши звернення українського єпископату, надав Українській Православній Церкві незалежність і самостійність в її управлінні. На підставі цього рішення Святійший Патріарх Московський і всієї Руси Алексій II вручив благословенну Грамоту Митрополиту Київському і всієї України Філарету, який 9 червня 1990 р. був одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем Української Православної Церкви.
Релігійна обстановка, що складається в Україні в умовах проголошення незалежності Української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом повинна бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше удосконалювання самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів, заради запобігання розколу від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові і миру між нашими Церквами.
3. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасительної місії у визначених історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві буде сприяти зміцненню єдності православ’я в Україні, сприяти ліквідації виниклого автокефального розколу, протистояти уніатській і католицькій експансії, служити примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню громадян усіх національностей, що проживають в Україні, і тим самим вносити вклад у зміцнення єдності всього українського народу.
4. Оскільки до числа умов дарування автокефалії прилічується можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор одностайно свідчить, що Українська Православна Церква має в даний час усі необхідні умови для свого повного самостійного буття.
На території України вона має: 22 єпархії, 23 єпископи, 35 мільйонів православних християн, три духовні семінарії і три духовні училища (у 1992 році відкривається Київська Духовна Академія), 32 монастирі, у тому числі дві Лаври: Києво-Печерська і Почаївська, а також близько п’яти з половиною тисяч парафій із тенденцією до збільшення їх кількості.
5. При обговоренні питання про дарування Російською Православною Церквою повної незалежності і самостійності Українській Православній Церкві Собор враховував інтереси нашого народу і проголошену державну незалежність України, тому незалежна Церква в незалежній державі є канонічно виправданою й історично неминучою.
6. Оскільки помісні православні Церкви живуть і діють не відособлено, а як частина єдиної святої соборної й апостольської Церкви, Українська Православна Церква після дарування їй повної канонічної незалежності від Матері-Церкви буде зберігати єдність духу в союзі миру з Російською Православною Церквою і всіма помісними Церквами, управлятися згідно з Божественними і священними канонами і успадкованими від святих отців звичаями кафоличної православної Церкви.
7. Беручи до уваги, що кожна новоутворена помісна Церква має бути визнана всіма іншими помісними Церквами, Собор Української Православної Церкви одночасно звертається з проханням до Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ і єпископату Російської Православної Церкви сприяти визнанню Української Православної Церкви всіма помісними Церквами як рівноправної Церкви-сестри в сім’ї православних Церков.
8. Враховуючи тисячолітню історію Київської митрополії, прямою правонаступницею якої є Українська Православна Церква, що має 35-мільйонну паству, Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними патріархами і главами інших помісних Церков.
