«Наша Парафія»

I. Хрещення Руси
ІІ. Історичний шлях Руської Православної Церкви
III. Російська Православна Церква після відновлення патріаршества

Троїце-Сергієва лавра
6-9 червня 1988 року

ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ
Доповідь митрополита Київського і Галицького
ФІЛАРЕТА, Патріаршого Екзарха України

Ваші святості і блаженства,
ваші високопреосвященства і преосвященства,
улюблені архипастирі, отці, браття і сестри
— члени Помісного Собору, дорогі наші гості!

Тисячу років тому, у 988 р., у Києві, державному і культурному центрі Київської Руси, у водах Дніпра — давньоруському Йордані, при святому рівноапостольному князі Володимирі відбулася подія, що увійшла в історію за назвою Хрещення Руси. Увійшовши у води Дніпра, люди прилучилися до таїнства відродження від води і Духа Святого (Див.: Ін. 3, 5), одержали усиновлення Богом і стали спадкоємцями Царства Божого. Хрещення Руси ознаменувало собою офіційне прийняття Київської Руссю християнства в його східній візантійській традиції. Була утворена Київська Митрополія. Через неї християнство перетворило всі сторони життя нашого народу, наповнило позитивним змістом нашу вітчизняну історію і сприяло тому, що наша держава посіла гідне місце в розвитку світової культури і цивілізації.

Рідко який ювілей відзначається так широко і всебічно, як 1000-ліття Хрещення Руси. Без перебільшення можна сказати, що весь християнський світ бере участь у нашому святі. Яскравим свідченням цього є ви, дорогі наші гості, що прибули на наше торжество з усього світу. Ювілейні заходи уже відбулися і ще відбудуться у 80 найбільших центрах Європи, Азії, Африки й Америки. Православні, католики і протестанти відзначають 1000-ліття Хрещення Руси богослужіннями, проповідями, численними публікаціями, фотовиставками, концертами нашої духовної музики. Широку участь у ювілеї беруть засоби масової інформації як у Радянському Союзі, так і за рубежем.

Особливо слід підкреслити важливе значення міжнародних наукових конференцій і симпозіумів, у яких брали участь богослови, церковні історики, учені, фахівці з різних галузей науки і культури. Так, тільки в Радянському Союзі відбулися три міжнародні наукові конференції, присвячені 1000-літтю Хрещення Руси: у Києві, Москві і Ленін­граді. У відкритих дискусіях було заслухано й обговорено в цілому близько 300 доповідей із питань історії руського богослів’я і духовності, літургійного життя і церковної творчості. Втішно було бачити серед учасників цих конференцій радянських учених і діячів культури.

ЮНЕСКО своєю спеціальною резолюцією закликала 159 держав-членів відзначити 1000-ліття введення християнства на Русі. Цей ювілей відзначається в усьому світі як величезна культурно-історична подія, що зробила внесок в історію цивілізації й у розвиток європейської та світової культури.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси проходить у сприятливій атмосфері, коли в нашій країні розвивається церковне життя.

↑I. Хрещення Руси

«Бо тисяча літ перед очима Твоїми — як день учорашній, що пройшов, як сторо́жа нічна» (Пс. 89, 5), — говорить Псалмоспівець. Однак для нас, християн, що перебувають у світі цьому, 1000 років являють собою дуже тривалу історичну епоху.

Будучи покликаною благовістити світу велику таєм­­ницю втілення Сина Божого заради спасіння люд­ства, Церква Христова у своєму служінні проходить через усі основні духовно значимі етапи спасительного служіння свого Божественного Засновника. В історії майже кожної помісної християнської Церкви проглядаются як свої «Богоявлення» і «Преображення», так і свої «Гефси­ман­ські сади» і «Голгофи». Однак усім їм передує своє «Різдво».

Хрещення Руси, провиденціально від віку вирішене й історично підготовлене до кінця X ст., стало доконаним фактом через діяльність князя Володимира, який усім розвитком своєї особистої духовної долі був підведений до готових відчинитися за його першим покликом врат Христової Церкви. І поклику цьому призначено було пролунати 1000 років тому.

Хрещення князя Володимира і Хрещення Руси виявилися подіями, що створили нову духовну точку відліку всієї нашої історії.

Відтепер доля Православної Церкви на Русі стала сприйматися її вірними чадами як невід’ємна частка єдиної земної долі Всесвітньої Церкви, що подвижницьки являє образ незримо присутнього у світі Спасителя, що поділяє усі наші земні скорботи.

Хрещення Руси — це день духовного народження православного нашого народу. Хрещення Руси — це день історичного народження Православної Церкви на Русі. Хрещення Руси — це початок історії Святої Руси.

↑ІІ. Історичний шлях
Руської Православної Церкви

Привнесення християнських духовних начал у всі сторони життя руського народу усвідомлювалося Церквою як головний засіб воцерковлення численного язичницького населення Київської Руси. Велике значення для Церкви на Русі мав той факт, що серед її вірних чад у X ст. уже перебувало чимало залучених до держав­но­го життя людей, що, подібно до князя Володимира, усві­домлювали історичну неминучість утвердження древньо­руської державності через православну Церкву.

Важливе значення мала привнесена християнством у суспільно-політичну свідомість Давньої Руси ідея богоустановленості державної влади. Осмислення цієї ідеї не тільки сприяло розширенню уявлень руських людей про духовну й історичну природу держави, але й обумовило підвищення престижу державної влади вже на початковому етапі державного життя. Православні християни повинні були сприймати виконання ними громадянського обов’язку як складову частину їхнього ре­лі­­гійного життя. У той же час православна Церква зобов’я­зувала християнських володарів Руси сполучати їхню діяльність із високими вимогами християнської моралі.

Спроможність Церкви виступати в ролі провідної сили у справі національно-державного зміцнення країни виявила себе особливо виразно в момент, коли короткочасний період державної єдності Руси під владою київського престолу змінився на початку ХІІ ст. часом безупинних княжих міжусобиць.

Будучи свідком процесу соціально-майнової диференціації, що інтенсивно проходив у давньоруському суспільстві, православна Церква із самого початку вдавалася до дій, спрямованих на обмеження найбільш гострих форм соціальної кривди. Під впливом Руської Церкви в давньоруське законодавство були внесені статті, що обмежували найжорстокіші й у той же час широко поширені форми соціальної експлуатації — холопство і лихварство. Під свій захист Церква взяла найбезправніші в економічному і юридичному відношенні верстви населення, як, наприклад, калік, мандрівників, вдів, холопів, що звільнилися за духівницею.

З християнською проповіддю і конкретними практичними заходами Церкви був пов’язаний розвиток на Русі соціальної благодійності, що виявлялася у створенні странноприїмних будинків, богаділень, організацією безплатного харчування для незаможного населення.

Однак які не красномовні свідчення історичної пам’яті нашого народу про рівень християнського перетворення державного і громадського життя країни під впливом Церкви, її історія відображена насамперед в іменах безлічі святих, з якими пов’язана історія православної духовності, тому що історія будь-якої помісної Церкви — це насамперед історія її святості.

Святі Борис і Гліб, сини святого рівноапостольного князя Володимира, смиренно прийнятою ними самими смертю від руки рідного брата Святополка увічнили в російській церковній свідомості велич духовного подвигу «страстотерпства», як прилучення до спокутного подвигу Спасителя, смиренного прийняття християнином страждань, що випали незаслужено на його долю, і навіть насильницької смерті.

Святий благовірний князь Олександр Невський, за високого особистого благочестя, закарбував себе в народній пам’яті як один із найвидатніших і різнобічно обдарованих державних діячів Давньої Руси. Яким значним мав бути рівень церковної свідомості благовірного князя Олександра Невського, щоб зрозуміти, що навіть утрата державної незалежності не може означати загибелі народу, якщо в його країні залишається жити православна Церква.

Не можна не визнати, що в умовах монгольської навали Церква на Русі виступила не тільки в якості гаранта етнічного збереження давньоруського народу, але й як натхненниця його державницької і культурної творчості.

Пам’ять про національне служіння православної Церкви на Русі в часи монгольського ярма, у період деспотизму Івана Грозного і в епоху смутних часів відбита в її історії прославленням блискучої плеяди руських святих, які по суті відкрили церковне шанування подвигу першосвятительства.

У ХIV столітті церковно-політичне підвищення Моск­ви стало головною метою в діяльності руських митро­по­литів, спрямованій на збирання історичних сил народу під егідою московських князів для боротьби з іноземними завойовниками і власними політичними розкольниками.

Святий митрополит Петро як першосвятитель Київ­ської митрополії зробив реальний внесок у зміцнення національного престижу Москви в очах православної Руси.

Однак вирішальна роль Руської Церкви як у справі підвищення Москви, так і в організації боротьби руського народу з іноземними завойовниками виявилася в період перебування на кафедрі Московської митрополії першосвятителя Алексія. Головним зримим результатом діяльності св. Алексія стало князювання Дмитра Донського, який зміг втілити мудру державну політику св. митрополита через два роки після його смерті у блискучу перемогу на Куликовому полі. Своїми військово-полі­тичними наслідками Куликовська битва не тільки визначила звільнення Руси від монгольського ярма, але й уперше утвердила народ у тому, що лише під егідою Москви і з благословення Церкви йому слід здійснювати своє майбутнє історичне покликання.

Глибока загальнодержавна криза, пережита Руссю на початку ХVII ст., стала подією, в якій Церква зумі­ла не тільки виявити діяльну участь у російському державному житті, але й зробити цю участь дійсно духовною.

Св. Патріарх Гермоген посів кафедру первосвятителя Руської Православної Церкви в період, коли зне­кровлена постійною внутрішньополітичною боротьбою, практично беззахисна перед польською інтервенцією Московська держава опинилася перед загрозою самого її існування. Саме завдяки св. Патріарху Гермогену, що зримо підтвердив своєю самовідданою боротьбою і мученицькою смертю єдність історичної долі Руси і православ’я, народ піднявся на визвольну боротьбу і в ім’я захисту православ’я врятував державу.

Трагічна історія церковного розколу в другій половині ХVII ст., що перетворився з другорядної за своїми релігійними засадами внутріцерковної суперечки на державну смуту, що потрясла духовні основи національного життя Руси, наочно продемонструвала, наскільки химерно змішалися в російській суспільній і церковній свідомості уявлення про горній світ православних ідеалів і долішній світ державних інтересів.

Осудом державницьких домагань Патріарха Никона церковна ієрархія була поставлена перед неминучою перспективою свого поневолення самодержавною державою.

Здійснення цієї перспективи стало метою першого російського імператора Петра I. Активно і владно втручаючись у діяльність російської ієрархії, мірою здійснення своїх масштабних історичних починань щодо прилучення Росії до західної цивілізації, Петро I усе більше проймався духом державного утилітаризму, який був властивий в цей час Європі, що приваблювала його погляди. У Російській Церкві він був схильний бачити насамперед засіб морального виховання зразкових підданих. Скасувавши патріаршество, законодавчо оформивши асиміляцію державою російської церковної ієрархії і включивши заснований у 1721 р. Святійший Синод у нову урядово-бюрократичну структуру, Петро I намагався перетворити Російську Церкву на слухняний інструмент вищої державної волі, втіленої в російському самодержці. І не духовна провина Російської Церкви, а історичне лихо російської державності призвело до того, що православна Церква, яка багато в чому збагатила державне життя Росії, смиренно, але духовно не змирившись, була змушена понад двісті років поступатися державній волі своїх вінценосних чад у чеканні того моменту, коли з відновленням патріаршества повернеться традиційна форма церковного керування.

Релігійно-історичне звернення Давньої Руси до Візантії відкрило перед новонаверненим у християнство давньоруським народом християнську культуру, що досягла свого, можливо, найбільш плідного за всю церковну історію періоду.

Виходячи з характерного для православ’я уявлення про необхідність універсального прилучення людини до повноти благодатного життя, Руська Церква саме в церковному богослужінні бачила найбільш благодатний дієвий засіб свідчення повноти церковної Істини.

Літургійне життя, здатне найбільш універсально воцерковити кожного християнина, мало першочергове духовне значення в діяльності православної Церкви впродовж усієї її історії. Однак першими християнами Давньої Руси, яким удалося найбільш глибоко сприйняти­ і най­більш повно виявити благодатні дари літургійного життя, стали насамперед представники давньоруського чернецтва.

Тому цілком природно, що виниклі на Русі монастирі, і особливо знаменита обитель Києво-Печерська, що створила найсприятливіші умови для духовного удосконалювання давньоруського чернецтва, стали тими осередками церковного життя, з якими були зв’язані перші давньоруські подвижники християнського благочестя.

Духовне просвітництво, що активно розвинулося на Русі вже в період князювання св. князя Володимира, за два з половиною століття досягло істотних результатів у розвитку християнської культури в житті давньоруського суспільства.

Оцінити значення досить високого рівня письменності неможливо без врахування тих конкретних релігійних і культурно-історичних цілей, що переслідувалися просвітителями давньоруського народу.

Про те, до якого глибокого перевороту у світогляді руських людей привела церковна книжність, свідчать перекладна література і самостійні літературні твори. Давньоруська церковна писемність домонгольського періоду у деяких своїх творах, таких, наприклад, як «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слова» і молитви св. Кирила Туровського, досягла вершин літературної творчості.

Глибоко символічно, що «Повість временних літ», яка стала по суті першим досвідом релігійно-історичного­ осмислення давньоруським народом своєї історії, вияви­лася зв’язаною зі світоглядними началами візантійської церковної культури.

Однак якою б духовно безсмертною і художньо непе­ревершеною не уявлялася нам християнська куль­тура Давньої Руси, її реальне існуванням опиняло­ся під загрозою повного знищення буремними історичними стихіями. Встановлення на Русі двохсотп’ятдесятилітнього ярма монгольських ханів, здавалося, повинно було ввер­г­­­нути давньоруський народ у стан варварства. Однак давньоруська духовна культура, що позбулася в ре­зуль­таті монгольської навали багатьох своїх кращих ­до­­­­­­­сяг­нень і втратила можливість продовжувати сис­тему ­ду­хов­ної освіти, пережила в умовах історичного краху Руси своє справжнє релігійне «відродження», або краще сказати церковне «преображення», біля джерел якого промислительно судилося стати одному з найбільших святих православної Церкви — преподобному Сергію Ра­до­незькому.

Преп. Сергій уже на початку свого подвигу пішов історично новим для Церкви на Русі шляхом чернечого служіння, обравши для себе пустельножительство в глухих лісах північно-східної Руси.

До цього дня неможливо в усій повноті уявити, що означали для долі Руси молитовно-аскетичні подвиги преп. Сергія. Набута ним у результаті цих подвигів духов­на сила виявилася в численних чудотвореннях і на­тхнен­них пророцтвах, у заснуванні цитаделі руського чернецтва, що благоденствує понині, — Троїце-Сергієвої лаври і в церковному служінні під керівництвом св. мит­рополита Алексія.

Саме через преп. Сергія Радонезького православній Церкві судилося одержати одкровення про Святу Тройцю, яким із моменту свого утворення жила і продовжує жити донині Церква і яким завжди надихалася християнська культура.

Розквіт руського православного іконопису, що тривав більш як сто років, відобразив глибину релігійних інтуїцій Руської Церкви ХIV-XV ст. і багато в чому духовно збагатив усе православне передання. Церковна творчість виявилася можливою винятково завдяки служінню преп. Сергія, якому вдалося через створену ним школу чернечого благочестя безпосередньо формувати християнське світорозуміння у цілого покоління руських ченців, багатьом з яких, подібно до преп. Андрія Рубльова, вдалося виразити у барвах руське богослів’я.

Однак духовне світло православної святості, що засяяло на Русі в ХIV-XV ст., не тільки виявило істини горнього світу, але також розкрило сувору правду світу долішнього, у якому руський народ, що ніс на своїх плечах історичний тягар монгольського ярма, чекав від Церк­ви не тільки проповіді християнської любові, але й діла християнського милосердя. Двом видатним руським святим — Нілу Сорському і преп. Йосипу Волоцькому судилося взяти на себе місію цього духовно єдиного, але в той же час двоїстого служіння.

Канонізувавши преп. Йосипа Волоцького і преп. Ніла Сорського, Церква визнала за кожним із них не тільки особисту святість, але й історичну закономірність їхніх точок зору на церковне життя.

Ніл Сорський став першим руським преподобним, для якого аскетична практика Ісусової молитви стала основою чернечого благочестя. Утвердивши цю чернечу­ традицію, що відзначалася релігійною глибиною і психологічною витонченістю, преп. Ніл Сорський прагнув­ привнести в руське духовне життя досягнення афон­ського подвижництва. Будучи непримиренними супро­тив­никами обмирщення церковного, і насамперед чер­не­чого життя, преп. Ніл Сорський і його послідовники активно виступали за збереження пріоритету духовності в церковному житті, за здійснення в земному житті істинно християнських начал.

На відміну від преп. Ніла Сорського преп. Йосип Волоцький не був схильний вважати споглядальну аскетику зразком чернечого життя. Будучи так само зв’язаним із традицією російського чернецтва, що веде свій початок від преп. Сергія Радонезького, преп. Йосип Волоцький виходив із переконання, що зі стабілізацією життя держави Руська церква повинна була бути не тільки духовною покровителькою і моральним суддею, але й здійснювати інтенсивну економічну і політичну діяльність.

Не доводиться сумніватися в тому, що в цих двох головних тенденціях чернечого благочестя, виразниками якого були преп. Ніл Сорський і преп. Йосип Волоцький, Руська Церква намагалася утвердити загальний для всієї руської духовної культури релігійно-світоглядний ідеал.

У ХIV столітті, переживши значний підйом, пов’язаний із впливом духовного подвижництва преп. Сергія Радонезького, одержало розвиток православне місіонерство у служінні учня преп. Сергія святителя Стефана Пермського. Властива руському православ’ю переконаність у необхідності створення національних церковних культур лягла в основу місіонерської діяльності спадкоємців св. Стефана у справі просвітництва пермяцького народу святих Германа, Питирима й Іони. Вона виявилася також у служінні таких видатних місіонерів, як, наприклад, просвітитель Приамур’я, Якутії і Північної Аме­рики св. митрополит Інокентій (Веніамінов), благовісник Алтаю архимандрит Макарій (Глухарьов) і, нарешті, основоположник Японської Православної Церкви св. рівноапостольний Микола Японський (Касаткін).

Найважливішою особливістю місіонерського служіння Руської Православної Церкви стало підкреслене значення особистого благочестя місіонерів. Саме ця особливість визначила численність святих серед православних місіонерів, що стверджували істину своєї віри власним аскетичним подвигом, справами любові і милосердя, дбайливим ставленням до культурної спадщини інших народів і привнесенням у їх життя християнської культури.

У 1459 році православна Церква на Русі була розділена на Московську і Київську митрополії. Останній довелося протягом майже 150 років чинити опір антиправославній політиці польських королів, що призвела до так і не прийнятої більшістю православного населення Брестської унії 1596 р. Православні християни на території Польсько-Литовської держави постійно були об’єктом посиленої католицької пропаганди. Одним із найважливіших її засобів була богословська освіта. Виходячи з цього, православна Церква в Речі Посполитій організувала під егідою православних братств власні богословські навчальні заклади, орієнтовані на святоотецьку писемність.

Однак виниклі в зв’язку з релігійною полемікою братські школи досить швидко підпали під вплив західної богословської традиції, що протистояла їм. Її книжкові авторитети і педагогічні методи стали поступово поширюватися в православних навчальних закладах.

ХVІІІ століття стало часом безповоротного утвердження в російському церковному житті богословського академізму, хоча вплив києво-могилянських богословів став потроху поступатися місцем, зверненим до протестантських вчених авторитетів. Однак панівний у ХVIІІ ст. у Росії дух секулярного утилітаризму, що наприкінці сторіччя віддав легку данину захопленню духовно сумнівним містицизмом, унеможливлював плідну участь Російської Церкви в розвитку російської культури, що переживала період безуспішних пошуків вищих духовних цінностей поза церковним преданням. І, звичайно ж, не академічній богословській науці, що несла на собі ­печать духовної безпорадності, але традиційній православній святості і духовно-просвітительському подвижництву судилося перебороти духовне ярмо секуляризованого Заходу.

У славній плеяді руських преподобних св. Серафим Саровський, із дитинства покликаний до великого церковного служіння, подібно своєму видатному попереднику преп. Сергію Радонезькому, воскресив у руському житті підданий забуттю клерикальним і секулярним західництвом ідеал православного святого.

Серафим Саровський був не самотній у своєму прагненні відродити в Російській Церкві істинно православну традицію чернечого служіння. Духоносний старець Паїсій Величковський, що покинув у юному віці Київ­ську академію в ім’я ревного здійснення чернечого служіння, став ще одним сином православної Церкви. Йому судилося безпосереднім чином вказати заблудлій в академічній пітьмі схоластичних софізмів російській релі­гійній думці єдиний шлях, здатний привести її в благодатне лоно православної церковності.

Він виконав важко уявиму роботу з перекладу і видання багатющої святоотецької спадщини, вершиною якої стала поява в церковній дійсності знаменитого «Добротолюбія». Цим самим отець Паїсій, по суті, заповнив ту істотну для російського православ’я прогалину в молитовно-аскетичному знанні, що все відчутніше виявляла себе в умовах натиску раціоналізму і позацерковного релігійного містицизму. Завдяки школі старця Паїсія, у XIX столітті виросла чудова школа старчества, що втілила в Оптиній пустині віковий пастирський ідеал руського православного народу.

Два православних єпископи — Ігнатій (Брянчанінов) і Феофан Затворник, залишивши свої єпископські кафедри і пройшовши шлях молитовно-споглядальної аскези, звістили мовою сучасних їм богослів’я і культури про високу цінність і моральну гідність нашого духовного багатства.

Саме у творенні особистісного благочестя представники європейськи освіченого російського суспільства у XIX столітті бачили перспективу справжнього духовно-історичного перетворення Росії.

XIX століття, особливо його друга половина, стало періодом, коли розвинувся спочатку лише у видатному середовищі освіченого чернецтва і невеликої частини мирян-богословів процес повернення російського богослів’я до справжніх православних джерел і став усе більше домінувати в діяльності вітчизняних духовних академій. Російські духовні школи стали використовувати величезні інтелектуальні ресурси, що були в їх розпорядженні, для розкриття духовних скарбів православної традиції. Саме в цей період за безпосередньої особистої участі духовних академій були реальні такі грандіозні починання в галузі удосконалювання і розширення церковної культури, як здійснений під архипастирським і богословським керівництвом митрополита Московського Філарета (Дроздова) переклад на російську мову книг Святого Писання, а також новий переклад і видання творів численних отців і вчителів православної Церкви.

Представлене у своєму розвитку глибоким христи­ян­ським філософським гносисом братів Трубецьких і ­Во­ло­димира Лосського, сміливими богословськими інтуїці­я­ми­ о. Павла Флоренського й о. Сергія Булгакова росій­сь­­­ке православне богослів’я XX століття в особі таких видат­них тлумачів святоотецької церковної традиції, як о. Георгій Флоровський і Володимир Лосський, проголосило своє історичне повернення в лоно православного церковного передання, яким не переставала жити православна Церква на Русі протягом усієї своєї тисячолітньої історії.

↑ III. Російська Православна Церква
після відновлення патріаршества

Помісний Собор Російської Православної Церкви 1917-1918 рр. відкрив нову епоху в історії Церкви. На цьому Соборі було відновлене патріаршество.

Відновлення патріаршества не було реставрацією церковного установлення, що існувало колись раніше. Це був акт творчого самовизначення Російської Православної Церкви, здійснений нею в переломний період історичного розвитку.

Соборні устремління, що мали такий потужний розвиток у Російській Церкві на початку XX століття, не були для неї чимось новим і несподіваним.

Але питання про проведення Собору вирішилося лише з падінням царської влади в лютому 1917 р.

Собор, відкриття якого супроводжувалося урочистими богослужіннями в московських храмах, був одним із найбільш тривалих в історії Російської Церкви. Він підбив підсумок усього кращого і життєздатного, що створи­ла Російська Церква протягом Синодального періоду.

Собор 28 жовтня переважною більшістю голосів прийняв історичне рішення відновити патріаршество в Російській Православній Церкві.

Необхідно ясно являти, що Помісний Собор, який справив настільки великий вплив на подальшу історію Російської Православної Церкви, проходив у винятковій історичній обстановці. У нашій країні відбулася соціалістична революція. Собор, природно, не міг залишатися осторонь подій, що перетворювали Російську державу.

При цьому слід мати на увазі, що велика частина членів Собору була тісно пов’язана з царською і буржуазно-демократичною системами політичної влади і со­ці­ально-економічною структурою. Необхідно також ус­відомлювати, що деяка категорія отців Собору була взагалі відчужена від реальних соціально-політичних ­пи­­­тань життя народу і здійснювала свою релігійну ді­яль­ність у привілейованих умовах дореволюційного сус­піль­ства. Не дивно, що більшість членів Собору не зрозуміли справжнього змісту і позитивного для Росії значення принципових змін, що відбувалися в той час у житті. Звідси — здійснення Собором ряду діянь, ворожих новостановленій владі, що спричинило виникнення напруги і навіть конфронтації між Церквою і державою, що одержало свій розвиток під час громадянської війни й у наступні роки і наклало на ці відносини на довгий період драматичний відбиток.

Відновивши патріаршество, Всеросійський Помісний Собор 1917-1918 рр. створив сприятливі умови для облаштування життя Російської Православної Церк­ви відповідно до канонічних норм, прийнятих Собором 4 листопада 1917 року.

Серед церковних діячів, що найбільше вплинули на подальший розвиток подій у Російській Православній Церкві, перше місце належить Патріарху Тихонові. Він став провісником того шляху, яким була покликана йти Російська Православна Церква — шляху християнського свідчення і духовного творення в нових соціальних умовах.

У результаті перемоги Жовтневої соціалістичної революції відбулися корінні зміни у становищі всіх верств російського суспільства. Зміни торкнулися як духівництва, так і широких мас віруючих. Завершився багатовіковий період, коли церковна влада намагалася будувати свої відносини з російською державною владою на основі ідеї так званої церковно-державної симфонії, що, до речі, так і не була здійснена. Радянський уряд проголосив принцип відділення Церкви від держави.

Основою радянського законодавства в цій галузі став Декрет Ради Народних Комісарів РРФСР про від­ді­лення Церкви від держави і школи від Церкви від 23 січня 1918 року. Відтоді відносини держави і Церкви повинні були будуватися на нових засадах. Православна Церква утрачувала своє колишнє привілейоване становище в Російській державі. За нею не визнавалося право юридичної особи. Тепер вона не одержувала ніякої матеріальної підтримки з боку держави, а її майно оголошувалося народним надбанням. Релігія проголошувалася приватною справою громадян, релігійна присяга вилучалася з державного вжитку, церковний шлюб утрачував юридичну чинність. Зі шкіл усувалося викладання «релігійних віровчень». Втім, за релігійними общинами залишалося право мати на свої кошти спеціальні навчальні заклади для підготовки кадрів священнослужителів, а віруючим дозволялося навчатися і давати дітям релігійну освіту приватним шляхом.

Втілення в життя законодавчих заходів щодо Церк­ви не було легким і безболісним процесом. Ієрархія і духівництво Російської Церкви виявилися в той період недостатньо підготовленими до нових правових відносин між Церквою і державою. Декрет про відділення Церкви від держави впроваджувався в життя у важких для країни умовах: четвертий рік Першої світової війни, голод, розруха, антиурядові змови, громадянська війна.

Не дивно, що і церковний корабель, за висловом сучасника, «кидало хвилями, і він часом нахилявся то занадто вправо, то занадто вліво». Потрібна була духовна мудрість Патріарха Тихона, щоб, незмінно вирівнюючи і направляючи цей корабель, зберегти Церкву від численних небезпек і спокус, вивести її з мирських хитань на правильний шлях глибокого духовного тверезення.

Роки революційних перетворень у нашій країні виявилися багато в чому несприятливими для Російської Церкви. Ідеологічна ситуація, що загострилася, мала як наслідок у 1919 році кампанію з розкриття і вилучення мощей. Стали закриватися духовні навчальні заклади і монастирі.

Наслідки громадянської війни та інтервенції, а також економічна розруха поряд із посухою стали причиною голоду, особливо у Поволжі. На кінець 1921 р. голодувало 23,2 мільйона чоловік. Ще в серпні Патріарх Тихон звернувся з відозвою, у якій закликав широкі церковні кола до надання негайної і дієвої допомоги голодним. Крім того, цією відозвою всі чада Російської Церкви закликалися до «подвигу самовідданої любові», до самої живої участі в справі «порятунку брата, що гине». У храмах почався активний збір засобів для допомоги голодним. Усі зібрані суми за вказівкою радянського уряду спрямовувалися в спеціально заснований ним Комітет з допомоги голодуючим.

19 лютого 1922 року Патріарх Тихон звернувся до чад Російської Церкви з відозвою, у якій, «бажаючи посилити можливу допомогу населенню Поволжя, що вимирає», благословив церковно-парафіяльні ради жертвувати для цієї цілі дорогоцінні церковні прикраси і предмети, що не мають богослужбового вжитку.

А 23 лютого 1922 року, через продовження погіршення становища у Поволжі, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав постанову про вилучення церковних цінностей на користь голодуючих. У свою чергу 28 лютого Патріарх Тихон знову звернувся до віруючих із посланням, у якому виклав історію участі Росій­ської Церкви у наданні допомоги голодуючим Поволжя, висловив несхвалення практики застосування цієї постанови і невдоволення помилками, що супроводжують її втілення в життя.

Зима і весна 1922 року в цілому ознаменувалися загостренням напруженості у відносинах між Радянською державою і Російською Церквою. В обстановці антирелігійної пропаганди, що посилилася надзвичайно, це загострення часом супроводжувалося порушенням конституційних норм. Відбувалося масове закриття, а час­то і руйнування храмів, монастирів, духовних нав­чальних закладів. Справедливості заради треба відзначити, що і духівництво нерідко підтримувало супротивників радянської влади.

У результаті громадянської війни за кордон ринув потік емігрантів, у тому числі єпископів і духівництва. В Югославії, у місті Сремські Карловці, улаштувалося так зване Закордонне вище церковне управління, що тісно співробітничало з ворожими новому ладу діячами, що покинули Росію після поразки в ході громадянської війни. Це політичне співробітництво найнесприятливішим чином відбилося на діяльності Російського Всезакордонного Карловацького Собору. 5 травня 1922 року вищі органи управління Російської Православної Церкви прийняли постанову про скасування Закордонного церковного управління. Однак «карловчани» не підкорилися рішенню вищої канонічної влади, поклавши початок трагічному розколу в Російській Церкві. Політична позиція багатьох церковних діячів в еміграції не могла не відбитися на загостренні відносин між Церквою і новою державою.

У травні 1922 року в ході кампанії з вилучення церковних цінностей Патріарх Тихон був притягнений до ­судової відповідальності і понад рік не мав можливості ви­конувати свої обов’язки. Цим скористалася група без­від­повідальних кліриків, що іменували себе «прогре­сив­ним духівництвом». Вони учинили так званий «обновленський» розкол, захопивши церковну владу, як центральну, так і на місцях.

Однак переважна більшість віруючого народу зберегла вірність патріаршій Церкві. У свою чергу Патріарх Тихон і його сподвижники продовжували докладати зусиль до установлення взаєморозуміння між Російською Церквою і Радянською державою й улаштування церковного життя в нових соціальних умовах.

Зміни в загальноцерковній позиції щодо перетворень, які відбувались у СРСР, Патріарх чітко сформулював у документах 1923 року. «Російська Православна Церква, — говорилося в патріаршому посланні від 1 липня 1923 року, — не бажає бути ні «білою», ні «червоною» Церквою. Вона повинна бути і буде єдиною Соборною Апостольською Церквою, і будь-які спроби, із чийого боку вони не виходили б, увергнути Церкву в політичну боротьбу повинні бути відкинуті і засуджені».

Найважливішим документом, спрямованим на нормалізацію становища Російської Церкви, стала відозва Патріарха Тихона, підписана ним у день його смерті 7 квітня 1925 р. і при опублікуванні в газетах не зовсім пра­вильно названа «Заповітом». Будучи найпізнішим за часом у ряду послань Патріарха, вона наче підбиває підсумок його осмисленню сучасного йому історичного процесу.

«Пора зрозуміти віруючим християнську точку зору, що «долі народів від Господа влаштовуються», і прийняти усе, що відбулося, як вираження волі Божої»… «Не по­грішаючи проти нашої віри і Церкви, не переробля­ючи чого-небудь у них, словом, не допускаючи ніяких компромісів або поступок у галузі віри, — написано у відозві, — у цивільному відношенні ми повинні бути щирими стосовно Радянської влади і роботи СРСР на загальне благо, співвідносячи розпорядок зовнішнього церковного життя і діяльності з новим державним ладом».

Патріарші послання 1923-1925 рр., сповнені богословської мудрості й історичного передбачення, поклали початок нормалізації становища Церкви в країні, що будувала першу у світі державу, засновану на нових суспільних началах.

Незважаючи на негаразди післяреволюційних років, благодатне життя Церкви, зрозуміло, не припинялося. Крім самовідданої діяльності Патріарха Тихона й інших ієрархів, у Російській Церкві виявилися чудові духовні дари серед численних пастирів і мирян.

Говорячи про пастирське служіння, необхідно відзначити, що історичні потрясіння того часу ясно ви­явили, хто є щирим пастирем, а хто був лише найманцем в огорожі церковній. Ми вже говорили про тих, які возлюбивши більше «похіть світу цього» (I Ін. 2, 15-17), відпали у так званий «обновленський розкол». Крім того, мали місце хоча і нечисленні, але дуже прикрі випадки зречення священного сану і Христової віри. Але частіше бувало, що той чи інший священнослужитель просто відходив від активної церковної діяльності, переходячи на цивільну роботу і намагаючись часом приховати своє минуле. Але усе ж багато десятків тисяч пастирів залишилися вірними Пастиреначальнику-Христу і Його Церк­ві, здобувши гарячу любов віруючого народу. У цей пе­ріод було відзначено навіть чимало покликань, і кращі сини Церкви присвячували себе пастирському подвигу.

На початку XX століття в Росії було ціле сузір’я чудових пастирів — як монастирських старців, так і парафіяльних священиків. Деяким із них довелося продовжити своє служіння й у післяреволюційний період. На цей же час на церковному небокраї висунулася і нова плеяда духовних керівників віруючого народу, що при­йняли естафету у своїх славних попередників.

Слід зазначити, що в цей період у Росії не припинялася і робота богословської думки. Колишні духовні академії фактично припинили свою діяльність до літа 1918 року. Однак починалися спроби продовжити в нових умовах справу богословської освіти.

Не залишали своєї творчої діяльності і деякі значні богослови і церковні вчені у нашій країні. Серед них варто назвати професорів Московської духовної академії священика Павла Олександровича Флоренського († 1943) та Івана Васильовича Попова († 1938), окремі праці яких, написані в ті роки, стали відомі тепер завдяки здійсненим в останній час публікаціям.

Однак незавершеність нормалізації становища Церкви в Радянській державі продовжувала серйозно позначатися на житті Церкви. Поставити Церкву в правильні відносини з радянським урядом і тим самим дати основу для цілком законного мирного існування було незмінною турботою Патріарха Тихона в останні роки його життя. Продовжував його зусилля в цьому напрямку і Патріарший місцеблюститель митрополит Крутицький Петро (Полянський), що очолював церковне управління протягом восьми місяців 1925 року.

Восени 1925 р. митрополит Петро видав два акти про порядок подальшого спадкоємства вищої влади в Російській Церкві. На випадок неможливості для нього виконувати обов’язки місцеблюстителя він доручив тимчасове виконання цих обов’язків митрополиту Нижегородському Сергію (Страгородському). На виконання даного розпорядження, що вступило в силу 10 грудня 1925 року, митрополит Сергій оголосив, що не вважає себе вправі ухилитися від покладеного на нього доручення, і став фактичним предстоятелем Російської Православної Церкви, з ім’ям якого протягом наступних вісімнадцяти років була пов’язана її історія.

У 1927 році був офіційно узаконений Патріарший Синод Російської Православної Церкви, члени якого на чолі з митрополитом Сергієм підписали «Послання до пастирів і пастви», відоме під назвою «Декларація митрополита Сергія». Повідомляючи церковному народу про організацію Тимчасового Патріаршого Священного Синоду і його легалізацію, митрополит Сергій указував, що він лише продовжував справу, почату Патріархом Тихоном. Бажання покійного Патріарха здійснилося: «Тепер наша Православна Церква в Союзі має не тільки кано­нічне, але й за цивільними законами цілком легальне цент­ральне управління».

Далі в посланні, як і в попередніх документах такого роду, міститься запевнення в лояльності до радянської влади церковних діячів Московського Патріархату при збереженні їхньої безумовної вірності началам православ’я в галузі віри і церковного життя.

При цьому в декларації з особливою силою звучить тема вірності своїй Батьківщині: «Ми хочемо бути православними й у той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською батьківщиною, радості й успіхи якої — наші радості й успіхи, і невдачі — наші невдачі. Залишаючись православними, ми пам’ятаємо свій обов’язок бути громадянами Союзу «не тільки зі страху покарання, але й заради совісті», як учив нас апостол» (Рим. 13, 5).

«Декларація митрополита Сергія» була проголошена вже в період культу особи, що зароджувався. Це був складний і неоднозначний час. Віруючі громадяни нашої країни, наша Церква, як і інші Церкви й релігійні об’єд­нання, важко переживали цей період в історії нашої Батьківщини. Відомі незаконні репресії стосовно багатьох священнослужителів, чесних радянських громадян. У цьому відношенні церковні люди розділили долю своїх співгромадян. Ігнорування законів про релігію призвело до припинення життєдіяльності багатьох і багатьох ре­лі­гійних общин. Руйнація численних храмів, що є пам’ятками архітектури давнього і пізніших періодів, нанесло значний збиток нашій культурі.

Досвід показав, що усякий відступ від демократичних принципів, у тому числі і стосовно віруючих громадян, інтерпретація світоглядних відмінностей у плані по­літичної конфронтації, сприйняття релігії як опозиції соціалізму завдали удару загальній справі побудови і розвитку нашого суспільства.

Однак, незважаючи на всі складнощі, успіхи і помилки того періоду, Російська Православна Церква ­за­лишилася вірною визначеному «Декларацією» митро­полита Сергія курсу поділяти радості і горе зі своїм народом. Це вона підтвердила не на словах, а на ділі в суворі роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.).

У перший же день війни митрополит Сергій розсилає своє послання, в якому пише: «Не в перший раз доводиться руському народу витримувати такі іспити. З Божою допомогою і цього разу він розвіє в прах фашистську ворожу силу. Наші предки не падали духом і при гіршому становищі, тому що пам’ятали не про особисті небезпеки і вигоди, а про священний свій обов’язок перед Батьківщиною і вірою, і виходили переможцями». Вказавши на приклади мужів нашого народу, його святих воїнів, митрополит Сергій твердо заявляв: «Православна наша Церква завжди поділяла долю народу. Разом із ним вона й випробування несла, й утішалася його успіхами. Не залишить вона народу свого і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг… Господь нам дарує перемогу».

На виконання заклику свого первосвятителя наша Церква з першого ж дня війни, не перериваючи молитви свої ні на один день, за всіма церковними службами ретельно молилася Господу про дарування успіху і перемоги нашому воїнству. Вона подавала руку допомоги скорботним і стражденним від утрати близьких своїх на полі бою; вона невпинно поминала перед Престолом Господнім усіх, кому судив Господь покласти на полі брані душі свої. Молитви Церкви не були марними. Вона пробуджувала моральні і духовні сили в народі. Її благословення додавало тієї незборимої сили нашому народу, якої ворог так і не зміг перебороти.

4 вересня 1943 р. у Кремлі відбулася бесіда Голови Ради Народних Комісарів СРСР Й. В. Сталіна з Патріаршим місцеблюстителем митрополитом Московським і Коломенським Сергієм, митрополитом Ленінградським і Ладозьким Алексієм і Екзархом України, митрополитом Київським і Галицьким Миколою. Митрополит Сергій довів до відома Й. В. Сталіна, що в керівних колах православної­ Церкви є намір найближчим часом скликати Собор єписко­пів для обрання Патріарха й утворення Священного Синоду. Глава уряду співчутливо поставився до цієї пропозиції і заявив, що з боку уряду до цього не буде перешкод.

8 вересня 1943 р. у Москві відбувся Собор єпископів, у якому брали участь 19 ієрархів. На цьому Соборі відбулося обрання Святійшим Патріархом Російської Православної Церкви митрополита Сергія. 12 вересня 1943 року в Московському Богоявленському соборі відбулася інтронизація нового Патріарха.

Вище церковне управління Патріарх став здійснювати спільно зі Священним Синодом.

У містах і селах пожвавилося парафіяльне життя, відкривалися нові храми та єпархії. До кінця патріар­шества Святійшого Патріарха Сергія було вже близько 40 правлячих архиєреїв.

Розширення діяльності Церкви і настійна потреба виховання віруючого народу в дусі істинного благочестя і вірності своїй Батьківщині поставили її перед необ­хідністю вирішувати різні питання церковного життя. У вересні 1943 р. був організований Видавничий відділ Московського Патріархату і відновлене видання «Журналу Московської Патріархії, що існував у 30-і роки». Продовжена на сторінках журналу публікація матеріалів богословського змісту і документів, що висвітлювали події церковного життя, сприяла духовній освіті віру­ючих і вводила їх у сферу загальноцерковних інтересів.

Однією з основних внутріцерковних турбот перво­свя­­тителя було питання про створення духовних нав­чальних­ закладів. На думку Патріарха Сергія, їх головним­ завданням повинна була стати підготовка освічених і пере­конаних священнослужителів, здатних віддати всі сили на благо служіння Матері-Церкві і православному народу.­

Усього місяць не дожив до їх урочистого відкриття Святійший Патріарх Московський і всієї Руси Сергій. Предстоятель Російської Православної Церкви, що подвижницьки служив їй протягом усього свого життя, спочив у Господі 15 травня 1944 р., і був похований у Нікольськом боковому вівтарі Богоявленського кафедрального собору.

Для обрання нового Патріарха Московського і всієї Русі і для прийняття Положення про управління Російською Православною Церквою 31 січня 1945 р. у москов­ському храмі Воскресіння в Сокольниках відкрився ­Помісний Собор Російської Православної Церкви. Собор одноголосно обрав Патріархом Патріаршого місцеблюстителя митрополита Алексія, інтронизація якого відбулася в Богоявленському соборі в Москві 4 лютого 1945 р.

Із закінченням Великої Вітчизняної війни перед Російською Православною Церквою постали нові завдання, пов’язані з її життєдіяльністю.

Продовжували відкриватися храми і відновлюватися архиєрейські кафедри. Кожен номер «Журналу Московської Патріархії» за цей рік містив повідомлення про нові хіротонії і призначення архиєреїв. Усього ж з 1945 по 1971 р. у Московському Патріархаті було звершено 129 єпископських хіротоній.

Велику радість відчув віруючий народ, коли в 1946 р. знову задзвонили дзвони Троїце-Сергієвої лаври і коли на наступний рік у зв’язку з 800-літтям Москви з Кремля в патріарший Богоявленський собор були перенесені мощі Святителя Московського Алексія († 1378).

У цьому ж році відбувся Львівський Собор, на якому була ліквідована Брестська унія 1596 р., і кілька мільйонів колишніх галицьких греко-католиків повернулися в лоно православної Церкви.

Звертаючись до характеристики парафіяльного життя того часу, варто сказати, що віруючі люди гаряче відгукувалися на заклики своїх пастирів і активно брали участь у зборі коштів для потреб Церкви, а також у роботах з ремонту і благоприкрашення храмів. Часом велося і церковне будівництво.

Приплив у клір нового покоління вимагав від церковного керівництва турботи про його богословську і практичну підготовку. Потрібно було знайти оптимальні форми навчання, розробити навчальні програми. Богословський інститут і пастирсько-богословські курси були перетворені на духовні академії і семінарії. Планомірна робота Видавничого відділу Московського Патріархату забезпечила видання Священного Писання, богослужбових книг, періодики, «Богословських праць» та іншої церковної літератури.

Однак нормальний розвиток церковного життя наприкінці 50-х — початку 60-х років було затьмарено відомими волюнтаристськими діями, у результаті яких відбулося значне скорочення чисельності храмів, монастирів, духовних шкіл.

Наступні події виявили минущий характер виниклих утруднень, стабілізацію, а потім і нормалізацію від­носин між Церквою і державою. Основну роль у цьому процесі відіграло і продовжує відігравати зміцнення кон­ститу­ційних гарантій стосовно віруючих громадян нашого суспільства.

Після смерті Святійшого Патріарха Алексія 17 квіт­ня 1970 року очолювання Російської Православної Церк­ви перейшло до місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Крутицького і Коломенського Пимена. На Помісному Соборі Російської Православної Церкви (30 травня — 2 червня 1971 року) митрополит Пимен був обраний Патріархом Московським і всієї Руси, інтронізація якого відбулася 3 червня 1971 року в Богоявленському патріаршому соборі. Помісний Собор 1971 року був ознаменований тим, що на ньому було прийняте рішення про зняття клятв на православних старого обряду.

Будучи однією з рівночесних і рівноправних у сім’ї Помісних Православних Церков, нерозривно об’єднаних єдністю віри і спілкуванням у таїнствах, Російська Православна Церква завжди продовжувала розвивати спів­робітництво з іншими Помісними Православними Церквами. Навіть у період Великої Вітчизняної війни, коли міжправославні зв’язки були утруднені, вона знаходила можливості до встановлення і зміцнення молитовно-канонічного спілкування з ними.

Міжправославні зв’язки Російської Православної Церкви розвиваються на Всеправославних Нарадах Помісних Православних Церков, одним з основних питань яких є розгляд кола проблем у підготовці до Всеправославного Собору.

Російська Православна Церква завжди прихильно ставилася до діалогів, що ведуть до втраченої християнської єдності. У останні десятиліття вона вступила в богословський діалог із цілою низкою християнських Церков і сповідань, виходячи з переконання, що за допомогою діалогу вона свідчить християнському світу про своє духовне багатство і тим самим підготовляє шлях, що веде до єдності.

Діалоги мають своєю метою насамперед виявлення в кожному сповіданні того, що воістину належить єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві. Але цього недостатньо для досягнення єдності. Кожне сповідання, кожна християнська Церква повинні ототожнити себе з єдиною Святою Соборною й Апостольською Церквою. Усі православні Церкви одностайні в тому, що згода у вірі є необхідний і єдиний шлях, що може привести до єдності.

Третя Предсоборна всеправославна нарада (1986 р.) визначила: «Православна Церква, вірна своїй еклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню нерозділеної Церкви, беручи участь в організмі Всесвітньої Ради Церков, аж ніяк не приймає ідеї «рівності сповідань» і зовсім не може допустити єдності Церкви як якогось міжконфесійного пристосування». Відкидаючи «рівність сповідань», православна Церква відхиляє також унію як шлях до досягнення християнської єдності. Унія і прозелітизм є істотними перешкодами на шляху до єдності. До справжньої єдності може привести тільки істина в сполученні з любов’ю.

У наш час склалося розуміння християнства як релігії соціальної і моральної. Таке розуміння можна спостерігати в деяких протестантських сповіданнях. Православ’я не заперечує величезного значення спільного соціального служіння для досягнення християнської єдності. Соціальне питання є дуже важливим у християнській самосвідомості. Від зміни ставлення християнства до соціального життя, від радикального осуду со­ці­альної неправди і вимоги правди Христової в соціальних відносинах багато в чому залежить його майбутнє. Росій­ська Православна Церква підтримує соціальне служін­ня християнських Церков і сповідань і мірою своїх можливостей співробітничає з ними в цій галузі.

Всесвітня Рада Церков як орган своїх Церков-членів займається через комісію «Віра і церковний устрій» багатобічним діалогом і досягла у цій галузі деякого успіху (маються на увазі погоджені тексти з Водохрещення, Евхаристії і Служіння). Її різнобічна діяль­­ність щодо євангелізації, дияконії, охорони здоров’я, богословської освіти, міжрелігійного діалогу, боротьби з расизмом, розвитку ідей миру і справедливості відповідає особливим потребам Церков і сучасного світу і створює можливості для спільного свідчення і діяльності. Російська Православна Церква цінує цю велику діяль­ність ВРЦ і мірою своїх можливостей співробітничає в згаданих галузях.

Однак християнство, як уже згадувалося, не є со­ціальною релігією. Воно має не соціальну і моральну основу, а містичну і духовну. Забуття здорової містичної сторони християнства, його спрямованості до вічності не може привести екуменічний рух до справжньої церковної єдності. Єдність неможлива без відродження духовного життя, що в останні сторіччя під впливом раціоналізму значно послабшало.

Ґрунт для досягнення християнської єдності може бути підготовлений людською активністю, але відбутися вона може тільки дією Святого Духа, коли настане для цього уготований Богом час.

Загроза війни в наше століття набула нових змін, нових специфічних рис. До появи ядерної зброї до поняттях «війна» можна було застосовувати моральні категорії її справедливості або несправедливості. Картина страш­ного і непоправного лиха, яке може принести ядерна катастрофа, настільки жахлива, що до неї не може бути застосоване поняття справедливості. Прогнози сучасних учених такі, що життя на Землі може припинитися.

Богословська основа і позиція Російської Православної Церкви з цього питання докладно висвітлені в Посланні Святійшого Патріарха і Священного Синоду «Про війну і мир у ядерному столітті». Основа його сенсу полягає в тому, що ядерна зброя не повинна бути застосована ні за яких обставин, і всі доктрини, що допускають її використання, не можна підтримувати. Тому наша Церква виступає за повне очищення Землі від ядерної зброї і недопущення перенесення її в космос. Космос повинен бути мирним.

Російська Православна Церква благословляє і всіма доступними їй засобами підтримує процес ядерного роззброєння, що почався. Вона бачить у цьому реальну можливість ліквідувати ядерну зброю до 2000 року, коли весь християнський світ буде святкувати двохтисячоліття пришестя у світ Сина Божого — Різдво Господа нашого Ісуса Христа.

Вперше в історії виникла життєва потреба покласти в основу міжнародного життя загальнолюдські морально-етичні норми, гуманізувати міждержавні відносини. Нове міжнародне політичне мислення, основане на загальнолюдських моральних принципах, уже дає свої позитивні результати. Його плоди ми бачимо насамперед у пом’якшенні міжнародної напруженості, у зміцненні довіри між Сходом і Заходом, у поліпшенні відносин між Радянським Союзом і США. У процес розвитку «нового мислення» могли б зробити істотний внесок християнські Церкви й інші релігії. Воно співзвучне християнському світорозумінню. Християнство, будучи універсальним за своїм призначенням, розглядає усе людство як єдине ціле, тому що всі ми, люди, є братами і сестрами, дітьми єдиного Отця Небесного.

У своєму миротворчому служінні наша Церква виходить із положення, що віросповідна приналежність, так само як і нерелігійність людей доброї волі, не може бути перешкодою на шляху спільного служіння людському співтовариству на місцевому, національному або міжнародному рівні. Церква надає важливого значення як хрис­тиянському, так і міжрелігійному співробітництву, так само як і співробітництву з усіма людьми доброї волі, тому що воно позитивно впливає на розвиток життя усьо­го світового співтовариства.

Серед глобальних проблем людства особливу занепокоєність викликає екологічна проблема. Питання взаємовідносин людини і навколишнього світу є однією зі складових частин біблійного вчення і святоотецького передання. Християнство завжди підкреслювало орга­нічну єдність між людиною і навколишнім світом, тому що їх загальним Творцем є Бог. Воно покладає відпо­відаль­ність на людину за долю природи (Див.: Рим. 8, 19-22). Вже на початку встановлення християнства на Русі була висловлена ідея, що природа є храмом, у якому людина звершує своє творче служіння. Людина як духовно-тілесна істота — вища за природу, але вона зв’язана своєю тілесною стороною, тобто тілом, із природою. Руйнуючи природу, людина руйнує своє тіло.

Проблема з навколишнім середовищем виникла, коли став домінувати споживчий принцип стосовно природи, що полягає в тому, щоб узяти від неї все можливе і неможливе. Такий принцип губить навколишнє середовище і руйнує органічну єдність між людиною і природою. Подолання екологічної кризи можливе лише тоді, коли відносини між людиною і природою будуть будуватися на гармонійній взаємодії, коли людина буде ставитися до природи з любов’ю, як до саду Божого, обробляти який вона покликана повелінням Божим.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси проходить в умовах перебудови, демократизації і гласності. Процес перебудови усе глибше і глибше проникає у всі сторони життя нашого суспільства. Природно, він зачіпає і Церкву, тому що включає всебічне оновлення життя нашого народу.

З християнської точки зору оновлення громадського життя насамперед є наслідком внутрішнього оновленя людини, її морального очищення. Зміцнення моральної гідності людини створює міцну сімейну основу, а це, у свою чергу, сприяє доброчесному вихованню дітей, чесному ставленню до праці. Церква благословляє і підтримує такий розвиток.

У чому виявляється перебудова стосовно Церкви? На архиєрейській, предсоборній Нараді, що проходила в Успенському храмі Новодівичого монастиря з 28 по 31 березня ц. р., був зроблений аналіз розвитку церковного життя в 80-і роки. Учасники Наради відзначили, що спостерігається поліпшення благоустрою різних сторін життя Російської Православної Церкви. У ході постійного діалогу Священноначалля і Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР із питань поточного церковного життя досягається необхідне взаєморозуміння і вирішення насущних проблем Церкви. Проводяться консультації між державними чинниками і представниками Церкви з питань удосконалення законодавства про культи.

Архиєрейська Нарада відзначила позитивне ставлення радянського уряду до питань, висунутих Церквою. Так, на прохання Святійшого Патріарха і Священного Синоду в 1983 р. був переданий Церкві Данилів монастир, у листопаді 1987 р. — найвідоміший осередок духовного просвітництва Введенська Оптина пустинь в Калузькій області і древній Толгський монастир. В Оптиній пустині відновлений чоловічий монастир, а в Толгському монастирі — жіноча обитель і заснований будинок для літніх священиків і церковнослужителів. Монастирям передаються необхідні для них будівлі, наприклад, у Корецькому і Пюхтицькому жіночих монастирях.

Виявляється необхідне сприяння в благоустрої єпархіальних центрів, включаючи спорудження нових будинків. Так, у Ленінграді передані будівлі для потреб єпархіального управління, повернена каплиця блаженної Ксенії Петербурзької.

Уряд прийняв спеціальне рішення про всебічну допомогу з відновлення будівель Московської духовної академії, що постраждали в 1986 р. від пожежі. Московській духовній семінарії переданий колишній лаврський лікарняний корпус. Ленінградська духовна академія одержує поки що зайняту цивільними установами частину свого будинку.

На прохання Святійшого Патріарха Пимена уряд виділив у Софрино під Москвою земельну ділянку для бу­дів­­ництва заводу з виробництва свічей і церковного начин­ня, виготовлення ікон, що успішно функціонує з 1980 р.

Відбувається розширення видавничої діяльності. Нещодавно Видавничий відділ одержав ще чотири корпуси. Видається уп’яте Біблія російською мовою тиражем у 100 тис. прим. Російська Православна Церква одержала в дарунок 100 тис. примірників Біблії україн­ською, мовою, 150 тис. примірників Тлумачної Біблії за редакцією проф. О. П. Лопухіна. Український Екзархат видав Новий Завіт українською мовою. Віруючі Російської Православної Церкви одержать 500 тис. прим. православного молитвослова російською мовою. Видається і планується до видання й інша церковна література, у тому числі Виклад православної віри.

Нас особливо радує процес відкриття нових парафій, щоправда, він проходить повільніше, ніж у свій час процес закриття храмів. Однак ми віримо і сподіваємося, що він буде мати подальший розвиток. Будуються нові храми. Скасовано реєстрацію паспортів батьків при хрещенні дітей.

Особливо слід відзначити позитивне ставлення керівництва держави до проведення Церквою святку­вання 1000-ліття Хрещення Руси і всебічну допомогу, що дозволило в порівняно короткий термін зробити дуже багато для підготування і проведення ювілейних урочис­тостей.

Сучасне життя Російської Православної Церкви, її служіння і свідчення відбуваються нині в умовах, коли суспільство дає все необхідне для нормального плину духовного життя своїх громадян. Однак було б неправильно думати, що наша Церква у своїй життєдіяльності не має ніяких проблем. Вище вже згадувалося про відкриття храмів як про позитивне явище. Однак усе ще існує проблема реєстрації православних громад, особливо в тих місцях, де відсутні храми. В цілому ставлення місцевих органів влади до Церкви нормальне. Але в ряді районів нашої країни православні громади та єпархіальні управління все ще зустрічаються з невиправданими, на наш погляд, складнощами і з затяжним характером вирішення пекучих питань церковного життя.

Винятково важливою подією, що має історичне значення і свідчить про сприятливий розвиток державно-церковних відносин в умовах перебудови, була зустріч Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова з Патріархом Московським і всієї Руси Пименом і членами Священного Синоду. Зустріч відбулася 29 квітня ц. р. у Кремлі в Єкатерининському залі на прохання Святійшого Патріарха Пимена в зв’язку з 1000-літтям Хрещення Руси.

М. С. Горбачов відзначив, що 1000-ліття введення християнства на Русі, «одержало не тільки релігійне, але й суспільно-політичне звучання, тому що це знаменна віха на багатовіковому шляху розвитку вітчизняної історії, культури, державності». Торкаючись перебудови, він сказав, що більшість віруючих прийняли перебудову, роблять чималий внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, що віруючі — це радянські люди, трудящі, патріоти. Вони мають повне право гідно виражати свої переконання. Перебудова, демократизація і гласність стосуються і їх, причому сповна, без усяких обмежень.

Зараз розробляється новий Закон про свободу совісті, де будуть відбиті й інтереси релігійних організацій.

Для плідного діалогу в нас багато точок дотику. У нас загальна історія, одна Батьківщина й одне майбутнє. У сфері моральності загальнолюдські норми можуть сприяти нашій загальній справі.

У слові-відповіді Святійший Патріарх Пимен, висловивши подяку за увагу до Російської Православної Церкви, зокрема, сказав: «Ми, церковні люди, гаряче молимося про успіх процесу перебудови і прагнемо зробити все можливе для його розвитку. Церква присвячує свої зусилля моральному вихованню віруючих, утвердженню в них гідності людської особистості, зміцненню святості сімейного вогнища, сумлінному ставленню до праці на благо ближніх і всього нашого суспільства».

У бесіді, що потім відбулася, члени Священного Синоду, висловивши повну підтримку моральному відновленню суспільства і заходів щодо його удосконалення, поставили ряд конкретних запитань, пов’язаних із подальшим забезпеченням нормального життя і діяльності Російської Православної Церкви.

М. С. Горбачов сказав, що передасть ці прохання і міркування в уряд, що уважно розгляне їх і прийме необхідні рішення.

Зустріч одержала сприятливий відгук серед єпископату, духівництва й усіх віруючих Російської Православної Церкви.

* * *

Погляд у тисячолітнє минуле нашої Церкви, навіть побіжне нагадування основних віх її історії ще і ще раз переконують нас в істинності того православного усвідомлення, що історія Церкви — частина Священної історії. Незбагненний із близької історичної відстані Промисел Божий відкривається нам у всій своїй величі мірою віддалення історичної перспективи. Ми бачимо, що Церква подібна спасительному кораблю, що пливе по збуреному мирськими спокусами і випробуваннями морю людської історії. Спасительний і надійний цей корабель тому, що керманичем його є Той, Кому підкорюються вітри і море (Див.: Мф. 8, 27).

Минуле і сьогодення Церкви вчать нас того, що, скільки б не змінювалися зовнішні умови її буття, сутність її залишається незмінною.

Приклад Російської Православної Церкви виявляє цю істину, можливо, з особливою наочністю. Сам факт її 1000-літнього існування показує, що насіння Слова Божого, посіяне в Київській Русі, впало у благодатний ґрунт. Своїм становленням і розвитком, своєю святістю і свід­ченням Російська Православна Церква довела свою вірність Христу і Його божественним і спасительним заповідям. Здійснюючи свою місію бути провідником осяйної благодаті Божої у світі, протягом багатьох століть Російська Православна Церква була середовищем індивідуального і суспільного відродження у Христі сотень мільйонів людських душ. І в цій діяльності її значення, як і значення всякої Церкви, незміриме ніякими людськими мірками.

Будучи внутрішньо чужій всякому гріху, Церква існувала й існує у світі людської недосконалості, у тому світі, до перетворювання якого вона покликана. Незаперечна роль Церкви у формуванні на Русі християнського світо­гляду і зв’язаного з ним особистого і суспільного морального оновлення. Незаперечна роль Церкви у становленні тієї державності, якій судилося впливати не тільки на народи Східної Європи і Північної Америки, але й на хід усієї світової історії. Хрещення Руси було тим чинником, що викликав до життя величний феномен особливої культури, що виражена в красі мови, у невичерпному багатстві літератури, художніх форм, в особливостях національного побуту, литургійної краси, богословської думки й аскетичного подвигу.

Існуючи серед людей і для людей, наша православна Церква на всіх етапах свого буття виявляла приклад служіння своєму народу, живлячи його духовно і нада­ючи йому матеріальну допомогу в часи бідувань та ви­пробувань.

Наша Церква була і залишається багатонаціональною Церквою. Тому для неї природно виховання своїх чад у дусі дружелюбності до всіх народів і націй. Все це вона розглядає як необхідні елементи свого патріотичного служіння.

Турбота про свій народ водночас невіддільна від її служіння усьому світу, про що, особливо в останні десятиліття, свідчать її зусилля, спрямовані на зміцнення світу і досягнення безпеки всіх народів.

Час, у який нам судилося відзначати 1000-літній ювілей нашого існування, відзначено підйомом у сус­пільно-моральній свідомості. Це вселяє в нас оптимізм щодо майбутнього нашого народу і нашої Церкви, яка усвідомлює, що вона посідає гідне місце в суспільстві. У останні роки вона все більше і більше з вдячністю відчуває доброзичливість і підтримку з боку керівництва нашої країни.

Роблячи посильний внесок у патріотичне виховання, у миротворчість, стимулюючи моральні сили в народі, православна Церква вітає і підтримує процес перебудови, що почався в державі. Маючи піклування про ближніх у їхніх земних потребах, турботах і сподіваннях, вона бажає своїй країні і народу успіхів у цьому гуманному процесі.

Сповнені подяки Богу за можливість саме нам зу­стрічати 1000-ліття існування православної Церкви на Русі, ми молимося Господу нашому Ісусу Христу. Хай не відніме Він Своєї благодатної допомоги від Своїх вірних чад, хай дарує Він нам і нашій Церкві спроможність і сили служити Йому в прийдешньому тисячолітті, межу якого в даний час перепливає наш церковний корабель.

І ми віримо в те, що так воно і буде, тому що «ні теперішнє, ні майбутнє… не зможе відлучити нас від любо­ві Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8, 38, 39). Амінь.

Опубліковано: 02.12.2014.