«Наша Парафія»

20 жовтня 1993 року

Возлюблені у Господі архипастирі і пастирі,
браття і сестри — делегати Всеукраїнського
Православного Собору і наші шановні гості!

Перед нашим Освяченим Собором стоїть нині історичне завдання — становлення в Україні помісної Церкви й обрання на Київський Патріарший Престіл нового Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату — наступника в Бозі спочилого Святійшого Патріарха Мстислава.

Глибоке занепокоєння майбутнім помісної Церкви в Україні, яка переживає нині відповідальний період своєї історії, спонукає нас вирішити питання про Предстоятеля нашої Церкви, без якого не можуть одержати авторитетного і правильного розв’язання чимало важливих питань церковного життя.

Необхідність обрання нового Патріарха на Київський Патріарший Престіл диктується тим, що новостворена Українська держава для свого зміцнення потребує духовної підтримки, яку може дати їй тільки помісна Церк­ва, в адміністративному відношенні незалежна від закордонних церковних центрів. Розколи, що виникли в Україні, — інспіровані ззовні, вони можуть бути подолані тільки завдяки зміцненню авторитету помісної православної Церкви, якою є УПЦ Київського Патріархату. Після звільнення від духовних кайданів державного атеїз­му Церква активно залучається до процесу національного, культурного і морального відродження нашого суспільства. У проголошених Церквою цінностях наше суспільство бачить надію на успішне вирішення духовних, моральних і соціальних проблем.

У наші дні хід подій розвивається з неймовірною швидкістю, церковне життя набуває чисто стихійного характеру, церковна дисципліна розхитується за межі до­зволеного. Спроба утворити в Україні іншу автокефальну православну Церкву носить безрозсудний характер, оскільки на одній території не можуть існувати дві автокефальні Церкви. Священні канони не допускають цього.

У цих умовах обрання нового Патріарха може сприяти зміцненню авторитету Київського Патріархату, налагодженню церковної дисципліни, об’єднанню українського православ’я на основі тисячолітньої вірності українського народу святому православ’ю, яке прийняла Київська Русь за святого великого князя Володимира. Новий Предстоятель Церкви, усвідомлюючи нашу спільну відповідальність за майбутню долю нашої країни, повинен надихати наших співвітчизників — людей чесних, щирих, благородних, мислячих — на служіння Україні та її народу. Я сподіваюсь, що висловлю загальний настрій учасників Собору — віддати достойну данину пам’яті в Бозі спочилому Святійшому Патріарху Мстиславу.

Дорогі учасники Собору! Противники утворення в Україні помісної Церкви розповсюджують про Українську Православну Церкву Київського Патріархату багато хибних суджень.

Вони переконують віруючих, що наша Церква нібито є неблагодатною і неканонічною, і немовби тому з нею не хочуть спілкуватися інші помісні православні Церкви. Розглянемо ці звинувачення. Відповідно до православної екклезіології (тобто вчення про Церкву), місцева хрис­тиянська община, зібрана в ім’я Христа, яку очолює єпископ і яка має апостольське наступництво і здійснює євхаристію, є кафоличною Церквою, тобто істинною, благодатною Церквою і Тілом Христовим (кафоличну Церкву не слід плутати з католицькою Церквою, тому що це різні поняття). Церква є кафоличною тільки через присутність у ній Христа. «Там, де Христос, там кафолична Церква» (Св. Ігнатій Антиохійський. До Смирнян 8, 2).

Єпископат є основним творчим фактором у Тілі Церкви. «Там, де єпископ, там і Церква», — говорить святий Ігнатій Богоносець. Осереддям єпископського слу­жін­ня є євхаристія, а істинність самої євхаристії засвідчується здійсненням її єпископом або в єдності з ним. Святий Ігнатій Антиохійський пише про це так: «Нехай вва­жається дійсною та євхаристія, яка здійснюється єпис­копом або тим, кому він сам це доручає» (там само, 8, 1). Те ж саме говорить він і про хрещення, і про церковне життя взагалі: «Не належить без єпископа ні хрестити, ні здійснювати Агапи, але все, що він схвалить, те і ба­жа­но Богу, аби все, що ви робите, було безпечним і дійсним» (там само, 8, 2).

Таким чином, єпископ є основним критерієм кафоличності і помісності Церкви, а отже, і її благодатності, і спасительності її місії. Давнє Передання ніколи не знало єпископів «взагалі», а тільки єпископів конкретних хрис­тиянських общин. Православ’я вчить про рівність усіх єпископів між собою. Це вчення ґрунтується на тому, що кожен єпископ очолює одну і ту саму кафоличну Церкву в даному місці, і що жодна помісна Церква не може бути більш кафоличною або більш благодатною, ніж інша. Тому жоден єпископ не може бути більш єпископом, ніж інші єпископи, які очолюють ту саму кафоличну Церкву в іншому місці.

Виходячи зі сказаного, ми переконані, що Україн­ська Православна Церква Київського Патріархату є кафоличною Церквою, тобто істинною, благодатною Церк­вою, тому що вона має єпископат з апостольським наступництвом і здійснює Таїнство євхаристії.

Канонічність УПЦ Київського Патріархату

Прибічники Московського Патріархату стверджують, що Українська Православна Церква Київського Патріархату є начебто неканонічною. Причину неканонічності вони бачать у тому, що, по-перше: єпископи Київського Патріархату наче не мають законних хіротоній, а по-друге, — Українська Православна Церква Київ­ського Патріархату оголосила себе автокефальною, тобто самокерованою і самоочолюваною, не за приписами церковних канонів. Чи так це?

Єпископом Церкви Христової є той єпископ, який має апостольське наступництво і, згідно з 1-м апостольським правилом, хіротонізований не менш як двома або трьома єпископами. Апостольське наступництво — це не тільки безперервний ланцюг хіротоній від святих апостолів, але й передача непошкодженого Церковного Передання, про яке можна сказати: «Ця віра апостольська, ця віра отців наших, ця віра православна, ця віра Всесвіт утвердила» (Чин Православ’я у першу неділю Великого посту).

Наші єпископи мають спасительне наступництво, тому що зберігають нерозривний ланцюг єпископських хіротоній від святих апостолів, сповідують православну віру і в архипастирському служінні керуються церковними канонами.

Неправі ті, хто думає, що єпископські хіротонії, які здійснюються у Київському Патріархаті, недійсні, тому що вони здійснюються архиєреями, яких Московський Патріархат оголосив позбавленими сану. Перш за все, не слід забувати, що в Православній Церкві єпископські хіротонії не повторюються (так само, як і Таїнство хрещення), якщо вони здійснені у відповідності з церковними канонами. А це означає, що не можна вже хіротонізованого позбавити благодаті священства, крім тих випадків, коли сам єпископ або священик відмовляється від Христа і від священства.

Церковні канони передбачають позбавлення сану «за явну провину». Але «явної провини» для позбавлення сану архиєреїв Української Православної Церкви не було. Тому сам акт Московської Патріархії щодо позбавлення сану деяких архиєреїв Української Православної Церкви є неканонічним.

Історія Російської Церкви знає багато прикладів, коли Собори російських єпископів і Священний Синод Російської Церкви позбавляли архиєреїв єпископського сану протизаконно, за політичними мотивами, а не через порушення церковних канонів. Так, страдники за правду, українці митрополит Ростовський Арсеній Ма­цієвич і митрополит Тобольський Павло Конюшкевич були оголошені Священним Синодом Російської Церкви позбавленими сану. До речі, позбавлений сану у ХVІІІ столітті, митрополит Павло Тобольський у ХХ столітті прилічений до місцевошанованого сонму Тобольських святих. Сам факт прилічення до святих свого часу по­збавленого сану свідчить про неправедний суд Священного Синоду Російської Церкви. Несправедливо був підданий анафемі священноначаллям тієї ж Російської Церкви український гетьман Іван Мазепа, який хотів зробити Україну вільною державою.

Собори російських архиєреїв через політичні, а не через церковні, мотивування оголошували позбавленими сану і відлученими від Церкви не тільки українських архиєреїв і державних мужів, але й своїх, російських. Так, у 1568 році за наказом царя Івана Грозного Собором російських архиєреїв був позбавлений сану, висланий у Тверський Отроч монастир і там замучений святий Филип, митрополит Московський.

У велику трагедію для Російської Церкви вилився неправедний суд за участю підкуплених царем Олексієм Михайловичем східних патріархів над Московським Патріархом Никоном, який несправедливо був позбавлений Собором Патріаршого Престолу і священного сану.

Борця за невтручання держави у справи Церкви осудили свої ж співбраття. Згодом Російська Церква дорого заплатила за цю кривду. Вона позбулася духовної волі й була підпорядкована державі. Петро І відібрав у Російської Церкви патріаршество і зробив її одним з департаментів держави. За наказами імператриці Катерини ІІ Собори і Синоди позбавляли небажаних їй архиєреїв священного сану.

У роки радянської влади, прикриваючись декретом про відділення Церкви від держави, представники влади змушували церковні Собори порушувати канони. У 1942 році Собором архиєреїв Російської Церкви були оголошені позбавленими сану митрополит Полікарп (Сікорський) і всі єпископи, які були з ним. У 1943 році інший Собор підтвердив цей акт.

Усі ці історичні приклади свідчать про те, що Ро­сій­ська Церква, втративши духовну свободу, яку вона мала в пері­од Київської Руси, часто використовувалася як зна­ряддя державного тиску. Тому небажаних архиєреїв, які діяли справедливо, але всупереч політичним інтересам сильних світу цього, церковні Собори жорстоко карали, аж до по­збавлення священного сану та ув’язнення в тюрми.

Але якщо ми звернемося до церковних канонів, то побачимо, що вони забороняють єпископам керуватися у своїх діях волею «мирських начальників» (Апост. 30; Антиох. 11, 12; Сард. 7-9; Карф. 117-119). Церковні канони не передбачають позбавлення священного сану через політичні мотиви, за вимогами можновладців. Історія підтвердила, що Собори і Синоди Російської Церкви діяли всупереч канонам, коли позбавляли архиєреїв священного сану на догоду сильним світу цього. Тому рішення, що приймалися цими Соборами, були неканонічними.

Такими ж неканонічними є ухвали Московських Соборів 1990 року і 1992 року про позбавлення сану деяких архиєреїв Української Православної Церкви, які виступили за автокефалію своєї Церкви. Якщо ж ухвала церковного Собору незаконна, тобто суперечить духу канонів, то вона недійсна і не має канонічної сили.

28-е апостольське правило передбачає позбавлення сану «за явну (тобто незаперечну) провину». Такої незаперечної провини Московський Собор не поставив жодному з українських архиєреїв. Навпаки, Архиєрейський Собор у Москві в квітні 1992 року засвідчив невинність митрополита Філарета. Що ж стосується оголошення нами автокефалії нашої Церкви, то воно не може бути поставлене нам у провину через те, що ми діяли не само­чинно, а згідно з постановами Помісного Собору Україн­ської Православної Церкви 1-2 листопада 1991 року.

Розкол, що виник в Україні, не може бути поставлений нам у провину, тому що він є наслідком порушення церковних канонів з боку Московського Патріарха Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ (Див. ухвали Свя­щен­ного Синоду від 6-7 травня 1992 р. і Собору україн­ських архиєреїв у Харкові 27 травня 1992 року).

Ми смиренно відкидаємо звинувачення, що на нас покладаються, і вважаємо рішення Московського Собору від 11 червня 1992 року неканонічним, про що засвідчив і Всеукраїнський Православний Собор 26 червня 1992 року.

А якщо провина наша не доведена і не є незаперечною, то в такому випадку наші священнодії не підлягають осудженню. Нас виправдовує церковний каноніст Вальсамон. У тлумаченні на 28-е апостольське правило він говорить так: «Якщо хто може мати надію отримати допомогу від апеляції і поставлена проти нього судова ухвала підлягає ще сумнівам, то не буде осуджений, якщо і служить».

Коли справа стосувалася інтересів держави, священноначалля Російської Церкви часто діяло під тиском влади з позиції сили, а не з позиції Божественної правди. Історія свідчить, що в житті перемагала, перемагає і переможе Божественна правда, тому що зло не може перемогти добро, диявол не в змозі чинити опір Богу, а пітьма ніколи не обійме світло.

Інший доказ, який наводять прибічники Московського Патріархату проти канонічності Української Православної Церкви Київського Патріархату, полягає в тому, що автокефалія оголошена нашою Церквою з порушенням церковних канонів. Розглянемо і цей аргумент. Чи справедливий він?

Перш за все необхідно відзначити, що в церковних канонах немає правила, яке регулювало б спосіб утворення автокефальних Церков. Якби таке правило існувало, то православні помісні Церкви не обговорювали б цю проблему впродовж понад тридцяти років, до того ж безуспішно.

Яким же чином утворювалися помісні, тобто автокефальні, Церкви? Відомий грецький каноніст Вальсамон називає автокефальними всі митрополії Римської імперії в епоху ІІ Вселенського Собору (їх було близько ста). А в основі утворення митрополій лежав адміністративний поділ Римської імперії на провінції і діоцези. Виникнення значних культурних і богословських центрів (Олександрії, Антиохії, Рима і Константинополя) сприяло об’єднанню митрополій в Патріархати. Таким чином, не церковні принципи, а громадянські адміністративні поділи сприяли утворенню незалежних одна від одної митрополій.

З появою незалежних держав виникало питання про утворення нових помісних Церков. Так утворилися майже всі помісні православні Церкви: Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Елладська, Польська, Албанська, Чехословацька й Американська.

Майже всі помісні православні Церкви самостійно оголосили себе автокефальними Церквами. Процес утворення автокефальних Церков майже завжди проходив болісно і, як правило, проти волі тих чи інших Пат­ріархатів і Соборів єпископів.

Українська Православна Церква, наслідуючи приклад інших помісних православних Церков, також самос­тійно на церковному Соборі проголосила свою автокефалію.

Чим же керувалися помісні Церкви, коли оголошували себе автокефальними? Невже всі вони свідомо порушували церковні канони? Звичайно, ні! Тому що канонів про способи утворення автокефальних церков просто не існує, як про це було сказано раніше. Церкви засновувались, і ми посилаємося на 34-е апостольське правило, яке проголошує: «Єпископам кожного народу належить знати першого серед них…» Самостійне, без благословення і згоди іншої чи інших помісних православних Церков, обрання єпископами першого серед них і є ознакою автокефалії.

Таким чином, називати Українську Православну Церкву Київського Патріархату неканонічною немає ніяких підстав. Наша Церква керується в своєму житті і діяльності тими ж церковними канонами, за якими живуть усі помісні православні Церкви.

Зовсім іншою проблемою і для нашої Церкви, і для інших помісних Церков в історії і в нинішній час є питання визнання тієї чи іншої Церкви автокефальною. Суперечки щодо визнання автокефалії — не нове явище. Вони псували нормальні відносини між Церквами, спокуша­ючи простих віруючих і принижуючи авторитет Церкви, починаючи з епохи Константина Великого. Головною причиною цих суперечок є проникнення в Церкву «гордовитості мирської влади». Зазвичай у суперечках церковні власті посилаються на право, на закони. А влада в Церкві не може ґрунтуватися на праві, тому що право базується не на любові. Головним же законом благодатного життя в Церкві є любов. Тому церковні канони застерігають від «гордовитості мирської влади». 8-е правило­ ІІІ Вселенського Собору гласить: «Нехай не вкрадається, під виглядом священнодійства, гордовитість мирської влади, і хай не втратимо помалу, непомітно, тієї свободи, яку дарував нам Своєю кров’ю Господь наш Ісус Христос».

У ІV ст. святий Василій Великий заперечував автокефалію Вірменської Церкви. У VІ ст. Римський Папа не визнав автокефалію заснованої Візантійським імператором Юстиніаном 15 квітня 535 року Церкви Першої Юстиніани. На початку ХІІІ ст. Охридський архиєпископ Димитрій Хоматін заперечував автокефалію Сербської Церкви. З 1185 по 1234 роки Константинопольські пат­ріархи не визнавали автокефалію Болгарської Церкви. А з 1355 року право Болгарської Церкви на автокефалію заперечував Патріарх Каліст.

Намагання Константинопольської Церкви утримати під своєю юрисдикцією Церкви балканських народів, які визволилися з-під османського ярма і утворили свої держави, було головною причиною автокефальних суперечок з Елладською, Румунською, Сербською, Болгарською та Македонською Церквами в ХІХ і першій половині ХХ століття.

Згадаймо історію проголошення автокефалії Ро­сійської Церкви. У 1448 році Москва самостійно, без згоди Константинопольського Патріарха, поставила митрополита і таким чином проголосила свою автокефалію. Константинопольські патріархи до 1589 року, тобто впродовж ста сорока одного року, не спілкувалися з Московськими митрополитами. Виникає питання: чи була тоді канонічною Російська Церква? Звичайно, так. Тому і наша Українська Православна Церква Київського Патріархату є канонічною Церквою, хоч її поки що не визнають інші помісні Церкви.

Російська Церква — не єдиний приклад самостійного проголошення автокефалії. Так, у 1185 році Болгарська Церква самостійно проголосила свою автокефалію. Це викликало протест з боку Константинопольського Патріарха. У 1234 році, тобто через 49 років, Константинопольська Церква змушена була визнати автокефалію Болгарської Церкви. У 1346 році Сербський цар Душан розширив автономію Сербської Церкви до повної автокефалії. Константинопольська Патріархія наклала на Сербську Церкву відлучення, однак у 1375 році — через 29 років — також змушена була визнати автокефалію Сербської Церкви.

Визволена у 1821 році від турецького ярма, Греція у 1833 році проголосила незалежність своєї Церкви від Константинополя. Проте Константинопольська Церква не визнала автокефалію Елладської Церкви. До 1850 року вона перебувала в розколі з Церквою-Матір’ю. І тіль­ки через 17 років Константинопольський Патріарх дав Томос Афінському Синоду.

Розкол з Константинопольською Церквою викли­ка­ло у 1865 році самостійне проголошення автокефа­лії Ру­мунською Церквою. 15 травня 1883 року — через 18 ро­ків — Константинопольська Патріархія визнала автокефалію Румунської Церкви.

У 1872 році Болгарський Екзарх, митрополит Анфим, самостійно, без благословення Константинопольського Патріарха, поставив для Болгарської Церкви кількох митрополитів і єпископів на кафедри, які займали грецькі митрополити. Константинопольський Патріарх скликав Собор, який оголосив «схизму» Болгарської Церкви. Проголошення «схизми» змусило митрополита Анфима звернутися до всіх болгарських єпархій з окружним посланням, яке закликало болгарський народ не піддаватися розпачливим настроям з приводу «схизми» і чітко дотримуватися православної віри. Він звернувся також до помісних православних Церков з посланням, в якому висвітлювалася історія греко-болгарських протиріч і запевнялося, що болгарський народ не відокремлюється від православної Церкви. Греко-болгарські суперечки завершилися у 1946 році визнанням автокефалії Болгарської Церкви і запровадженням патріаршества.

Албанська Церква також самостійно проголосила свою автокефалію, але спочатку не була визнана Конс­тантинопольською Церквою. І тільки у 1938 році Албанська Церква отримала від Константинополя Томос на право автокефалії.

Таким чином, усі згадані помісні православні Церкви, що раніше входили до складу Константинопольського Патріархату, самостійно проголосили себе автокефальними Церквами, і лише через багато років визнавалися такими з боку Константинопольської Патріархії.

Історія знає також випадки проголошення авто­кефалії за згодою Церкви-Матері. Утворення авто­ке­фальної­ Церкви у такому разі відбувалося так: певна ­митрополія зверталася з проханням про надання їй ­автокефалії, і Церква-Матір соборним рішенням на­давала право автокефалії.

Так, у 1924 році Православна Церква в Польщі, до якої тоді входили деякі єпархії Української Церкви, отримала автокефалію від Константинопольської Церкви. Московська Патріархія 24 роки не визнавала автокефалії Польської Церкви і лише у 1948 році направила Варшавському митрополиту Томос про дарування автокефалії від себе.

Чехословацька Православна Церква отримала автокефалію від Московської Патріархії у 1956 році, але Константинополь і досі не визнає цю Церкву автокефальною, а вважає її автономною під своєю юрисдикцією.

Православна Церква Америки отримала автокефалію від Московського Патріарха у 1970 році, але і Вселенський Патріархат, і інші грецькі Церкви ще й досі не визнають цю автокефалію.

Українська Православна Церква пішла шляхом самостійного проголошення автокефалії — тим самим шляхом, яким ішли Елладська, Сербська, Румунська, Болгарська, Албанська та Грузинська Церкви. До речі, автокефальною Грузинська Церква стала ще у VІ ст., але Російська Церква, порушуючи священні канони, у ХІХ ст. приєднала її до свого складу, і тільки у 1918 році, вже після Жовтневої революції, Грузинська Церква самостійно відновила свою автокефалію. Константинополь не вважав Грузинську Церкву автокефальною, а лише автономною, і то у складі Константинопольського Пат­ріархату, і тільки у 1987 році визнав її автокефальною.

Тепер перед Українською Православною Церквою Київського Патріархату постала проблема її визнання іншими помісними православними Церквами. Як свідчить наведена історія утворення помісних Церков, процес визнання вимагає тривалого часу. Українська Православна Церква Київського Патріархату буде визнана іншими помісними Церквами, але для цього потрібен не тільки час, а й об’єднання всього українського православ’я в єдину помісну Церкву. Тому Архиєрейський Собор нашої Церкви неодноразово звертався до українського єпископату і духовенства, що живуть в Українській державі, а підпорядковуються Московському Патріархату, з закликом до об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву.

Зокрема, наш єпископат і Вища Церковна Рада за­пропонували відкинути чвари і розбрат і знайти богоугодну єдність, зібратися на Всеукраїнський Православний Собор та обрати єдиного Предстоятеля єдиної незалежної від Московського Патріархату Помісної Православної Церкви в Україні. Адже такий Всеукраїнський Православний Собор рівних був заповітною мрією покійного Патріарха Мстислава, котрий заповідав нам забути про злобу, заздрощі та інтриги й, освятивши свої серця християнською любов’ю, миролюбством і благодатністю розуму, зібратися на Собор і таємним голосуванням обрати єдиного Предстоятеля — Патріарха Київського і всієї України. Наша Церква закликала православний єпископат, клір та мирян відкинути взаємні побоювання, взаємно вибачитись і полюбити одне одного для об’єднання у славу Божу, заради блага святого православ’я, задля миру і злагоди в нашому суспільстві.

На жаль, єпископат Української Православної Церк­ви Московського Патріархату не прислухався до нашого голосу. У своєму зверненні від 27 липня 1993 року він запропонував нам замість об’єднання приєднатися до Української Православної Церкви Московського Патріархату і замість утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви — повернутися під омофор Московського Патріарха. Це означає, що він не вільний у своїх рішеннях, а залежить від свого Московського священноначалля. А ми хочемо служити українському народу і бути духовною опорою Української держави. Тому ми не можемо прийняти московських умов. А наші умови такі: відокремлення від Московського Патріархату і створення свого — Київського Патріархату.

Дорогі брати і сестри! Відокремлення від Московського Патріархату і створення своєї Помісної Української Церкви не порушує єдності Церкви Христової, тому що повнота Церкви виявляється у численності помісних Церков.

У перші століття свого існування Церква складала­ся з численних общин, повністю відокремлених і самос­тійних, які не мали між собою ніяких канонічних зв’язків у нашому розумінні цього слова. Для першохристиянської свідомості єдність Церкви реально переживалась, а не була тільки догматичним утвердженням, яке не знаходило свого вираження в житті. Як не зростала кількість помісних Церков, єдність Церкви залишалася непорушною, тому що у всіх були не різні, а одні й ті самі євхари­с­тійні зібрання. Єдність і повнота були не в сукуп­ності помісних Церков, не в їх конфедерації, якої ніколи й не існувало, а в кожній помісній Церкві.

Жодна Церква не могла відокремити себе від іншої або інших, бо вона не могла відокремити себе від Христа. Всі були з’єднані між собою в любові. Єдність Церкви, таким чином, полягає в єдності віри і життя. Вона, ця єдність, виявляється в єдності віровчення, в єдності молитви і тайнодійства.

Тому, коли нам говорять, що, відокремлюючись від Московського Патріархату, ми порушуємо єдність Церкви, ми не повинні цьому вірити, оскільки ті, хто так думає і вчить цього інших, не знають православного вчення про єдність Церкви.

Більше року минуло з того часу, як відбувся Всеукраїнський Православний Собор (26 червня 1992 року), на якому об’єдналися Українська Православна Церква й Ук­ра­їнська Автокефальна Православна Церква в єдину Укра­їнську Православну Церкву Київського Патріархату. За цей час Київський Патріархат значно збільшився. Відпо­відно до даних, які опублікував Мюнхенський інститут со­ціальних досліджень при Радіо «Свобода», Київський Патріархат підтримує 49% населення України, тобто близько 26 мільйонів чоловік, у той час як Московський Патріархат в Україні підтримує 16%, тобто 8,5 млн. Однак за кількістю парафій Московський Патріархат перевищує Київський майже вдвічі. Пояснюється це кількома причинами: недостатньою кількістю у нас священнослужителів, відсутністю храмів, а також перешкодами з боку місцевої влади в цілому ряді областей у реєстрації статутів парафій Київського Патріархату. На сьогоднішній день Київ­ський Патріархат має 20 єпархій, 18 архиєреїв, більш як дві з половиною тисячі парафій, 14 чоловічих і жіночих монастирів, а також Київську духовну академію, чотири духовні семінарії (у Києві, Львові, Луцьку та Івано-Фран­ківську), одне духовне училище (у Тернопільській області), в яких навчаються загалом близько 500 студентів.

Час, який минув після Всеукраїнського Православного Собору, вимагав від єпископату, духовенства, братств і всіх віруючих надзвичайного напруження всіх сил для збереження єдності Київського Патріархату. Адже з моменту створення Патріархату проти його існування були спрямовані різні церковні та політичні сили. Називати їх немає потреби, вони вам відомі.

У долі нашої Батьківщини сталася грандіозна історична подія — Україна стала суверенною державою. Українська Православна Церква не залишилася осторонь від становлення Української держави. Самим ходом історичного розвитку вона була залучена до процесу духовного і національного відродження українського народу.

Об’єктивно оцінивши всі позитивні переміни, які відбуваються у житті Церкви та Української держави, і бачачи в них виявлення всеблагого і спасительного Промислу Божого, ми в смиренній свідомості своєї недостойності приносимо подяку Богу і просимо його явити Свою милість нашій Церкві в Україні. У даний момент як Україна, так і наша Церква переживають важкі часи і зустрічаються з численними труднощами і невирішеними питаннями. Однією з великих проблем нашої Церкви є зміцнення церковної дисципліни, без якої не може нормально розвиватися церковне життя. Собор повинен звернути на цю проблему серйозну увагу.

В церковній свідомості піднімається питання про канонізацію нових святих. Зокрема, слід створити комісію з канонізації святих і розпочати вивчати життя митрополита Тобольського Павла (Конюшкевича).

Наша Українська Православна Церква веде свою істо­рію від заснування Київської митрополії за часів св. кн. Володимира, а не з 1921 року, як дехто думає. Тому, на нашу думку, треба внести відповідну зміну в титул Патріарха, в якому відображалася б спадкоємність УПЦ Київського Патріархату від Київської митрополії з ча­сів Київської Руси. Ми пропонуємо такий титул новообраного патріарха: Патріарх Київський і всієї Руси-України.

Певна кількість парафій Української Православної Церкви Київського Патріархату бажає зберегти в своїх статутах назву «автокефальна». Наша Церква є дійсно автокефальною, про що свідчить її назва — «Київський Патріархат». Адже в православній Церкві всі патріархати автокефальні. Тому, на наш погляд, слід дозволити парафіям, які того бажають, залишити в назві своїх статутів слово «автокефальна» і внести відповідне доповнення в загальноцерковний Статут Української Православної Церк­ви Київського Патріархату в розділ VІІ — «Парафії».

В свій час Українська держава прийняла Закон про свободу совісті, а також постанову про повернення Церкві культових споруд. Але ж храми та інші церковні споруди розташовані на землях, які колись належали Церкві. Тепер за ці земельні ділянки з релігійних громад стягують великі податки. В інших державах земля, на якій розташовані культові споруди, є власністю Церкви. Чинне законодавство України (Ст. 3 Земельного кодексу України) таку можливість передбачає. Але досі питання передачі земель, на яких розташовані культові споруди, у власність релігійним організаціям остаточно не вирішене.

Вважаю доцільним, щоб Собор звернувся до Верховної Ради України з проханням розглянути питання про повернення у власність Церкви земель, на яких розташовані культові споруди та інші церковні будівлі.

Улюблені браття і сестри! Учора відбувся Архиєрейський Собор за участю Вищої Церковної Ради і передсоборової комісії. Собор обговорив порядок денний, програму, робочі органи Всеукраїнського Православного Собору і розробив процедуру обрання Патріарха Київ­ського і всієї України.

Від імені Архиєрейського Собору я пропоную обговорити і прийняти процедуру обрання Патріарха.

Головним критерієм, яким повинні керуватися при обранні Патріарха делегати Собору, є відповідність кандидата на Патріарший Престіл високому первосвятительському покликанню; іншими словами — головним критерієм при обранні Патріарха мусить бути благо Церкви.

Всі особисті упередження в цей надзвичайно відповідальний момент слід відкинути. Треба усвідомлювати, що ми несемо відповідальність не тільки перед тими, хто обирав делегатів Собору, а, перш за все, перед Богом.

Нам, архиєреям і всьому Освяченому Собору, належить соборним розумом обрати нового Предстоятеля. Своїм голосуванням ми втягуємося в саму серцевину поточного історичного моменту і несемо всю повноту відповідальності перед Богом і Його Святою Церквою. На Патріарший Київський Престіл ми повинні обрати достойного, відданого Святій Церкві архипастиря, носія високого дару спасительної благодаті Божої, яка здатна принести мир і згоду нашій Церкві й Україні.

З усвідомленням відповідальності за долю Церкви, зі смиренним упованням на Промисел Божий приступімо ж до здійснення наміченої програми Собору! Господь же, з великої Своєї милості, хай наповнить нас духом премудрості і розуму, духом страху Божого і хай сподобить нас бути спроможними осягнути Його волю стосовно нашої Церкви.

Опубліковано: 04.12.2014; востаннє змінено: 05.12.2014.