«Наша Парафія»

21-22 серпня 1992 року, м. Київ

ПРОБЛЕМИ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ
В УМОВАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Високошановна президіє, шановна громадо,
дорогі браття і сестри!

Мені дуже приємно привітати всіх Вас — учасників Всесвітнього форуму українців — від Української Пра­вославної Церкви Київського Патріархату у нашому золотоверхому Києві, у цьому величному місті, яке для сотень поколінь було і буде українським духовним Єрусалимом.

Сьогодні, дякуючи Богу, українці всіх континентів можуть вільно зібратись у столиці своєї незалежної Дер­жави. І прибувають вони сюди не гостями «Оновленого Союзу», а вільними дітьми до вільної матері — України.

У незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Про це сказав Президент України. Прагнення до незалежної Церкви на території нашої Батьківщини було від часів св. Володимира. Уже великий князь Яро­­слав Мудрий поставив першого руського митрополита Іларіона, бо не хотів мати митрополита-грека, залежного від Візантії. Згодом Константинополь добився поставлення на Київську митрополію митрополитів-греків. Київські князі поступово звели залежність Київ­ської мит­рополії від Константинополя до мінімуму. І все ж Мос­ков­ський великий князь, скориставшись відхиленням Кон­с­тантинопольського Патріарха в унію з Римом у 1448 році, поставив самостійного митрополита (св. Іону) і тим поклав початок автокефалії Руської Церкви, хоча греки не визнавали руську автокефалію протягом 141 року.

Так само, як Московський великий князь, вчинив і Литовський князь Вітольд. Він зажадав для блага свого князівства мати незалежного від Москви митрополита. Боротьба за церковну незалежність тривала кілька десятиріч і закінчилася тим, що у Польсько-Литовському королівстві з’явився свій митрополит Київський, поставлений Константинопольським Патріархом.

Після укладання угоди України з Росією у 1654 р. при гетьмані Богдані Хмельницькому Росія доклала всіх зусиль до того, щоб приєднати до Московського Патріархату Київську митрополію, що входила тоді до складу Константинопольського Патріархату.

Як бачимо, усі князі й монархи чудово розуміли, що держава може бути незалежною тоді, коли Церква незалежна. Духовна влада, якщо вона залежить від іншої держави, небезпечна для першої держави.

Ось чому у 1918 р. з утворенням Української Народної Республіки одразу ж постало питання про створення автокефальної Церкви в Україні. Перша автокефалія в Україні зазнала поразки тому, що Радянський Союз, який утворився на руїнах Російської імперії, не був політично зацікавлений у незалежній Церкві в Україні. Централізація світської влади у Радянському Союзі призвела до централізації і духовної влади, яка дуже скоро відняла у православної Церкви в Україні даровану їй у 1918 році автокефалію.

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, природно постало питання і про незалежну Церкву. Праг­нення українського народу мати свою незалежну Церкву є його невід’ємним правом. Усі держави, які добилися незалежності, ставили питання про створення незалежної Церкви. Прикладом можуть бути Болгарія, Греція, Румунія, Сербія, Польща, Чехословаччина і навіть Албанія. Чому ж Україні з її 52-мільйонним населенням відмовляють у незалежній Церкві?

З того часу, коли в Росії було скасовано патріаршество і Російська Церква стала одним з департаментів держави, держава використовувала Церкву як знаряддя для досягнення своєї мети. Яскравим прикладом ­цього є історія з гетьманом Іваном Мазепою. Іван Мазепа намагався звільнити Україну, відокремивши її від Росії. Петро Перший оголосив його зрадником і через Церкву несправедливо піддав анафемі. Слухняними виконавцями царської волі стали Київський митрополит Іоасаф та Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський (українець). У храмах, які збудував в Україні Іван Мазепа, проклинали його ім’я як зрадника протягом понад 200 років.

Українська Православна Церква Київського Патріархату відновила історичну справедливість, скасувавши анафему, накладену неправедно на великого гетьмана України Івана Мазепу. Наша Церква має на це право як правонаступниця, оскільки першим виконавцем волі Петра Першого був Київський митрополит. Ми сподіваємося, що цей приклад наслідує і митрополит Володимир (Сабодан), який представляє Українську Православну Церкву Московського Патріархату.

Підкоряючись тиску комуністичної влади, а не за церковними мотивами, Священноначаліє Московської Патріархії на Архиєрейському Соборі в 1942 р. у м. Улья­новську позбавило єпископського сану митрополита Полікарпа Сикорського і всю ієрархію Церкви, яку він очолював. Як бачимо, і царське само­державство, і комуністична влада руками залежної від них Російської Православної Церкви добивалися політичних цілей.

Ось чому кожна держава намагалася мати на своїй терито­рії незалежну Церкву, яка була б основою духовного життя та служила б інтересам народу.

Україна, одержавши державну незалежність, має цілковите право на заснування незалежної православної Церкви. Лозунг «Незалежній Україні — незалежну Церкву» — цілком природний у розбудові державної влади. Держава завжди буде відчувати себе непевною, якщо основна маса її населення буде знаходи­тись у духовній залежності від іншої держави.

Бажання українського народу мати незалежну Церк­ву завжди ішло паралельно з боротьбою за незалежну державність. Одвічна мрія народу України здійс­нилася. Наша держава стала незалеж­ною, а українське православ’я одержало унікальну можливість отримати повну канонічну незалежність. Згідно з 34 Апостольським правилом, кожен народ має право мати свою самос­тійну Церкву, яка перебувала б у духовній єдності з усією сім’єю інших помісних православних Церков.

З цією метою 1-2 листопада 1991 р. був скликаний Помісний Собор Української Православної Церкви, який одностайно висловився за створення в Україні Православної Церкви з пов­ною канонічною незалежністю від Московського Патріархату. Повна незалежність Церкви відкривала можливість для об’єд­нання двох Церков в Україні: Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви.

Але, на жаль, Москва вжила всі засоби для того, щоб не допустити відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату. Про це добре сказав письменник Борис Тимошенко у своїй статті «Нашестя» в газеті «Літератур­на Україна» (30 липня 1992р.): «Розвалилася «єдіная нєдєлімая», не вдалося з єдиним економічним простором, єдиним культурним простором, доживає віку єдиний карбованцевий простір. Ні, треба будь-що запобігти розпадові Російської Церкви. Хай націоналісти створюють свої армії, митниці, кордони, але духовні ниточки від Московського Патріархату тягнуться до серця кожного православного. А їх в Україні, ска­жімо, понад тридцять мільйонів. Це ж невидима православна держава! І хай там Верховна Рада приймає найдосконаліші Закони, хай старається Президент і його уряд, але справжніми пастухами своєї пастви залишилися ми — московські володарі і владики. А Філарета треба провчити, і то так, щоб і «другим не було повадно»… Провчили жорстоко, провчили так, як провчали царі та їх послідовники усіх великих і малих хохлів, котрим закорті­ло волі… Розправа над непокірним Предстоятелем УПЦ стала початком нового Московського нашестя, тепер уже релігійного… І почалося воно знову в Харкові, як те 1918 року… Російські православні ієрархи на чолі зі своїм патріархом пішли дорогою більшовиків, а не Божою дорогою… Україна, вириваючись із рабства, діє з Божого благословення. Їй потрібна і своя неза­лежна православна Церква. Можна назвати багато нечисельних народів, які мають свої Церкви, своїх патріархів і водночас єднаються з усіма православними патріархами світу. То чому ж тоді Україні з її понад тридцятимільйонним православним людом зась мати свою автокефалію?..

Зроблено нову ставку від єдиного православного простору до єдиної і неділимої Росії, в якій Україна за­йматиме місце південних окраїн. Виконавці нового імперського задуму знайшли­ся швидко. Таких в Україні чи з-поміж українців ніколи не бракувало. І все ж таки важко повірити, щоб владики, які зібрались у Харкові на незаконний Собор, які, порушуючи канони, вибрали нового предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана), та не усвідомлювали, що їхніми руками хочуть загрібати жар.

Це думки української громадськості, яку представляє письменник Борис Тимошенко.

А ось офіційна заява Президії Верховної Ради України: «Проведення Собору Української Православної Церкви у Харкові під керівництвом Харківського митрополита Никодима і вибори на ньому нового предстоятеля УПЦ, що сталося при підтримці Московської Патріархії, призвело до чвар та конфліктних ситуацій в середовищі Української Православної Церкви.

Українська держава не втручається у справи Церк­ви, але й не дозволяє діяти всупереч Статуту того чи іншого релігійного об’єднання, зареєстрованого у відповідності з чинним законо­давством України.

Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, вивчивши правомірність Харківського Собору УПЦ, визначила, що він проведений з порушенням Статуту Української Православної Церкви, а тому його рішення не можуть бути визнаними».

Історія свідчить про те, що керівництво Російської Церкви зверталося до церковних канонів часто в тих випад­ках, коли йшлося про захист інтересів «власть імущих». А в тих випадках, коли треба було застосовувати церковні канони до аморального духовенства та ієрархії, вона була байдужа. Про канони згадують лише тоді, коли цього потребують інтереси Російської держави. А якщо йдеться про моральний занепад членів Церкви, вона за­криває очі. Не хочу наводити приклади. Їх дуже багато.

Досвід нашого минулого переконливо доводить, що тільки згуртованість і єдність всього народу, всіх полі­тичних сил і всього українського православ’я, релігійна злагода всіх конфесій і релігій дозволять утвердити українську державність.

Керуючись принципом: у незалежній державі повинна бути незалежна Церква, ми скликали Всеукраїн­ський Православний Собор (25 червня 1992 р.), на якому об’єднались Українська Православна Церква і Україн­ська Автокефальна Православна Церква в єдину Ук­раїнську Православну Церкву Київського Патріархату. Але, на жаль, значна частина Української Правос­лавної Церкви залишилась у складі Московського Патріархату. Таким чином, зараз в Україні існують дві Українські Православні Церкви: одна — Київського Патріархату, друга — Московського Патріархату.

Виконуючи заповідь Божу про християнську єдність в любові і вірі, Всеукраїнський Православний Собор осудив будь-які спроби розколу і ворожнечі на релігійному ґрунті, від кого б вони не походили. Собор закликав українців, росіян, а також православних усіх націй в Україні об’єднатися в єдину незалежну Українську Православну Церкву. Ми вважаємо, що об’єднання усіх православних в Україні може бути цілком реальним. Але для цього треба мати добру волю і повну канонічну незалежність від Московської Патріархії.

Собор проголосив, що мовами богослужіння в Українській Православній Церкві Київського Патріархату є церковнослов’янська та українська.

Ми закликаємо православних усіх національностей, які проживають в Україні, передусім українців та росіян, любити одне одного, як і Христос полюбив усіх нас, і вважати Українську Пра­вославну Церкву Київського Патріархату Церквою Христовою, яка спасає всяку людину, котра приходить до Бога.

Ми вважаємо, що учасники Всесвітнього форуму українців повинні звернутися до всіх віруючих України з закликом виявляти зваженість, не ускладнювати і без того напруженої релігійної обстановки в Україні, пам’ятати про миротворчу місію Церкви і виховувати віру­­ю­чих у дусі братерства і єдності.

Ще раз хочу привітати усіх Вас з цією знаменною подією, закликати Боже благословення на незалежну Україну та її народ, щоб дух єдності і непорушності завжди був на шляху утвердження Української державності. Хочу закінчити словами св. апостола Петра: «Бог же всякої благодаті, Який покликав вас до вічної слави Своєї у Христі Ісусі, Сам… нехай удосконалить вас» (І Петр. 5, 10).

Опубліковано: 04.12.2014.