«Наша Парафія»

Ідея конференції і тема, поставлена перед нами Міністерством оборони України, викликає почуття морального задоволення. Подібна тема ще ніколи не обговорювалася у нас на високих форумах. Особливо відрадно усвідомлювати, що конференція проводиться у країні, де впродовж багатьох десятиліть відбувалося насильницьке і програмне знищення високих цінностей віри, традиційної духовності і християнської моралі.

Тому після краху комуністичної ідеології і розпаду Радянського Союзу Збройні сили України, як і все посткомуністичне суспільство, опинились у духовному вакуумі. В армії виникла проблема становлення духовно-морального і патріотичного виховання. Якщо подивитись на цю проблему ширше і глибше, то вона не є проблемою тільки армії. Все наше суспільство опинилось як в економічній, так і в духовній кризі. Все, що відбувається в суспільстві, як у краплі води, відбивається в армії. За цих умов саме життя змушує державу і Церкву, Церкву і армію знаходити шляхи для співробітництва і єднання для подолання проблем, що нависли над Україною, і виходу із безвихідного становища.

Церква Христова має духовну силу, яка здатна пере­магати в світі сили зла та руйнування. В цьому відношен­ні­ вона допомагає звільнятися від усіх моральних та соці­альних аномалій, які є наслідками гріховності людини. Насамперед Церква засвідчує перед світом, що в житті є вищий сенс, є надія. Це свідчення особливо актуальне в на­ші дні, коли люди втрачають благоговіння перед життям,­ коли внутрішній світ людини наповнюється байдужістю до високих духовних ідеалів. Церква пропонує осмислити­ сенс буття людини. Вона свідчить, що перспектива віч­но­сті не робить земне життя людини пасивним і байду­жим­­­ до повсякденних потреб та обов’язків. Навпаки, перспектива вічності надає людській діяльності вищу мету і більшу відповідальність. Церква закликає не просто існувати, не жити «як усі», — бездушно і безтурботно, а жити свідомо.

У прагненні до збагачення, до комфортного влаштування в житті люди все рідше стали звертатися до своєї совісті й оцінювати свою діяльність за її голосом. Вже давно людство помічає все більшу невідповідність між науково-технічним прогресом і духовно-моральним станом суспільства. І тільки тоді, коли і в навколишній природі, і в суспільстві виявилися зловісні результати так званого прогресу, люди стали тужити за втраченою ними духовністю.

З точки зору християнського вчення, соціальне оновлення життя не може бути відокремлене від морального оновлення людини. Соціально-економічний і моральний розвиток взаємообумовлені і повинні розумітись як дві сторони одного поступального процесу. І хоч хрис­тиянська моральність відрізняється від загальнолюдських моральних цінностей, проте корінь у них один — Бог, Яким створена за образом і подобою Божою людина.

Саме життя християнина, який виконує євангельські моральні норми, як свідчить історія, завжди мало позитивний вплив на суспільство. Християнин будує своє життя за принципом жертви. Краще не брати, але давати; не вимагати, щоб служили тобі, але служити іншим. Християнська мораль будується на двох головних заповідях: на любові до Бога і до ближніх. Згідно з Євангелієм, поняття «ближній» не обмежується нічим. І сім’я, і народ, і країна, і людство — все це, на різних рівнях, «ближні», до яких треба ставитися, за заповіддю Христа, як до самого себе. Егоїзм не повинен мати місця у християнському середовищі. Це аномальне явище. Особистість, яка замкнулася сама в собі, не здатна до духовно-морального удосконалення.

Був час, коли Церкву незаконно обмежували рамками богослужбової діяльності і підозріло ставилися до її громадської діяльності, як до діяльності, яка начебто не притаманна Церкві і не відповідає її призначенню. Зараз у суспільстві росте визнання того, що Церква протягом своєї тисячолітньої історії грала виключно важливу роль у житті нашого народу, у становленні духовної, культурної, національної і патріотичної самосвідомості.

Зараз суспільство звертає свій погляд до Церкви з надією одержати від неї допомогу у вирішенні тих проб­лем, які хвилюють наш український народ і які входять до компетенції християнського служіння. Відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення Церкви від суспільного життя. Держава повинна бачити у Церкві рівноправного учасника перебудови суспільства, в тому числі і Збройних сил. Сфера діяльності Церкви в суспільстві — духовно-моральне і патріотичне виховання. Не нав’язуючи нікому свого світогляду, Церква може допомогти людям зрозуміти ті життєві обставини, в яких вони опинились у результаті сімдесятирічного викорінення релігії з життя суспільства. Церква закликає зрозуміти ситуацію, яка склалася в Україні, не через аналіз по­літичного й економічного життя в Україні (бо Церква не є політичною організацією), а через внутрішній духовний світ людини. Людям необхідно звернутися до своєї совісті, і не тільки звернутися, але й очистити її від багаторічного гріховного накипу.

Разом з культурно-просвітницькими силами України Церква повинна брати участь у відродженні національної самосвідомості, у поверненні загублених духовних традицій, які протягом нашої багатовікової історії складали безцінне народне багатство. Церква зобов’язана нес­ти людям утіху і надію. Вона вміє ставитися милостиво до людей, бо як ніхто інший знає силу гріха і слабкість людського єства. Керуючись євангельськими заповідями: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36) і «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1), вона вчить бачити у кожному грішникові, як би глибоко він не впав, людину, яка носить у собі образ Божий. Ставлячись з презирством до гріха, Церква не знає презирства до людини. Які помилки не скоїла б людина у своєму житті, Церква намагається передусім допомогти їй зберегти людську гідність, утримати її від відчаю і від морального розкладу.

Наша армія, яка завжди користувалась у суспіль­стві особливою любов’ю і повагою, як гарант миру та безпеки народу, опинилась у стані духовно-морального вакууму. Армія як складова частина суспільства має потребу в особливій турботі гуманітарних служб держави, у тому числі й Церкви. Нинішня конференція має своєю метою намітити шляхи духовно-морального і патріотичного виховання Збройних сил України з боку Церк­ви. Це приводить нас до вивчення питання воєнного капеланства в Українській армії.

Воєнне капеланство — це особливе покликання, початки якого датуються четвертим століттям. Св. Мартин Турський, великодушний воїн четвертого століття, зустрів однієї холодної зимової ночі жебрака, що тремтів від стужі. Не маючи грошей, він скинув з себе плащ, перетяв його навпіл своїм мечем і віддав одну половину жебракові. Пізніше, тієї ж ночі, він бачив видіння, в якому йому явився Христос, одягнений у половину його плаща. Внаслідок цього дивного видіння Мартин згодом став християнином, покинув військо і все своє життя присвятив Церкві. Пізніше він став покровителем середньовічних французьких королів.

Плащ св. Мартина (його сареllа) носили в бій, як хоругву, що знаменувала присутність Бога. А коли цей плащ став реліквією Церкви, з ним як охоронець завжди ходив священик. Цей охоронець Мартинового плаща (тобто — його сареllanus) обслуговував також релігійні потреби короля і через те одержав титул «капелан». Місце, де зберігався цей плащ, стало називатися «каплицею» — місцем богослужіння.

Так з’явився інститут капеланства в арміях християнських держав Західної Європи і Північної Америки, де переважними віросповіданнями були католицтво і протестантизм. У Візантійській імперії і в Київській Русі православне духовенство також несло пастирське служіння у військах. Однак православні пастирі називалися не капеланами, а військовими священиками. Запорозьке козацтво мало у своїх рядах православних священиків в обов’язковому порядку. В російській армії також були військові священики.

Історія свідчить, що, починаючи з великого князя Володимира, у військах носили корогви, образ Христа-Спасителя та інші ікони. Запорозьке козацтво мало своєю за­ступницею Покрову Божої Матері. При військових частинах були похідні каплички, в яких відбувалися богослужіння.

Чому протягом багатовікової історії Церква брала активну участь у духовно-моральному житті армії та її воїнів? Тому, що віруючий воїн — це перш за все християнин. Все, чого навчає Церква і чого вона вимагає від своїх віруючих, усе це стосується і віруючих воїнів. При цьому треба мати на увазі, що військова служба особлива за своєю специфікою і природою. Військове життя ставить перед воїном специфічні завдання, і християнські чесноти в цьому житті стають ще яскравішими і сильнішими.

Кожен християнин є громадянином своєї держави і як такий керується патріотичними почуттями стосовно своєї Батьківщини. Він зобов’язаний поважати вище ке­рівництво свого народу, підтримувати морально, фізично і матеріально свою державу. Цивільний громадянин зобов’язаний шанувати закони своєї Батьківщини і виконувати свої обов’язки. Він повинен дбати про добрий стан своєї держави: в політичному, економічному, культурному та духовному житті. Цим обмежується патріотична вірність цивільної людини. Патріотизм воїна вимагає від нього більшого. Воїн повинен бути готовим, у разі потреби, покласти на жертовник батьківщини своє життя. Враховуючи це, Церква постійно молиться за військо. Людина-патріот чинить так не із зовнішнього примушення, а з внутрішнього почуття — з любові до своєї Батьківщини.

Воїн-християнин повинен завжди дотримуватися християнських норм життя і не зловживати військовою силою. Тут треба згадати відповідь св. Іоана Хрестителя на запитання воїнів: «А що нам робити?» Це дуже живе і благородне запитання для людини у військовому стані. Природним заняттям воїна є війна з усіма її наслідками, бо для того й існує військо. Як же розв’язував цей внутрішній конфлікт воїна найбільший з пророків — Іоан Хреститель? «Нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою» (Лк. З, 14), — сказав він. Св. Іоан Хреститель ясно говорить, що воїн повинен не виходити за межі своїх військових обов’язків і не зловживати силою, яку йому довіряє держава. Це значить, що людина може бути добрим воїном і зберігати праведним своє життя. Історія Церкви знає багато воїнів, які за своє праведне життя були прилічені до святих.

Для воїна-християнина гостро стоїть питання війни. Проблема війни і як її трактувати є актуальною проблемою нашого часу, коли існує всесвітній рух за мир, який опирається на гуманні стремління усунути війну й будь-які причини, що призводять до воєн. І хоч за цим всесвітнім рухом за мир стоять благородні люди, і сама Церква бере в ньому активну участь, — війну з життя людства усунути неможливо. Війна буде частиною історії людства до самого її завершення. Ісус Христос сказав, що ознакою завершення історії людини на землі, тобто ознакою кінця світу, будуть часті війни та розмови про війну (Див.: Мф. 24, 6). Святе Письмо закликає людство до миру, але в ньому немає прямого осудження війни. Св. ап. Павло пише: «Якщо робиш зло, бійся, бо він неда­рем­но носить меч; він — Божий слуга, месник на покаран­ня того, хто робить зло» (Рим. 13, 4). Сам Господь Ісус Христос і його апостоли ніколи не осуджували воїнів. Навпаки, віру капернаумського воїна-сотника Ісус Христос ставив як приклад для інших людей (Див.: Мф. 8, 5-10). Нам відомо про навернення до християнства Корнилія — сотника. З цього приводу ап. Петро сказав: «Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 35). І в першому, і в другому випадку слуги війни не осуджуються за їх військову професію, а навпаки, схвалюються, коли вони особисто праведні і прагнуть правди.

Таким чином, професія воїна є виправданою професією з точки зору православного віровчення. Тому питання про духовне життя воїна й про його моральне здоров’я треба ставити. Воїн — це не професійно вишколений вбивця, а дисциплінований, духовно вихований оборонець своєї держави, спокою та добробуту свого народу. Український воїн ніколи не був жорстоким агресором. Тому і сьогодні на службі Батьківщині українського воїна повинні характеризувати здоровий гуманізм, любов до правди і добра, до Бога і людини. А стосовно до військового товариства він повинен керуватися духом традиційного побратимства.

З чого треба починати цю велику духовно-патріотичну працю в Збройних силах України? На нашу думку, треба:

1. Створити законодавчу основу, що давала б правову базу для участі Церкви в духовно-патріотичному вихованні у Збройних силах України. Сьогоднішні закони не дозволяють Церкві займатися моральним вихованням солдатів і офіцерів. Окремі випадки присутності священнослужителів під час прийняття присяги не є повсюдними і залежать від доброї волі командирів підрозділів.

2. У чому повинна полягати роль Церкви в армії? Очевидно, передусім це буде задоволення релігійних потреб солдатів і офіцерів, бо серед військовослужбовців є значна частина віруючих. Однак зводити участь Церкви тільки до задоволення релігійних потреб було б неправильно. Такий підхід обмежував би можливості Церк­ви. На нашу думку, це повинен бути внесок Церкви в розбудову Української армії, який повинен включати моральне і патріотичне виховання. Солдат повинен знати, для чого він служить в армії і на чому ґрунтується його воїнський обов’язок. Хіба тільки на Конституції і Законі? Чи є більш глибокі, моральні причини цього служіння? Солдат повинен виконувати воїнський обов’язок за велінням совісті і з моральних причин. Здавалося б, це прописні істини для кожного громадянина України. Але у тому-то й полягає проблема, що ця притаманна усім народам любов до своєї батьківщини знищується із свідомості людей згубними вітрами бездуховного сус­пільства. Як при цьому не згадати слова ап. Павла, який у пориві любові до свого народу виголосив: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті…» (Рим. 9, 3).

3. Духовно-патріотичне виховання повинно здій­с­нюватися за затвердженою програмою, яка виключає релігійну ворожнечу. Ця програма розробляється Міністерством оборони України за участю як Церкви, так і гуманітарної служби державних структур, а також міністерствами, які мають до цього відношення. Програма не повинна містити в собі погляди космополітичні, неофашистські, екстремістські та інші, несумісні зі здоровим патріотизмом. В той же час вона повинна містити в собі не тільки загальнолюдські, але й християнські цінності, включаючи в себе дружбу і братню любов до інших народів.

4. Збройні сили України не є простором для місіонерської діяльності. Військові священики зобов’язані проводити духовно-патріотичне виховання у відповідності з програмою, яку прийняли, з урахуванням вікових традицій українського народу. При цьому треба дотримуватися законного права військовослужбовців на свободу совісті і віросповідання.

5. Інститут капеланів не є традиційним для України та інших держав з переважним православним віро­сповіданням. Традиційно в українському війську пастирське служіння здійснювали військові священики. Введення в Українську армію капеланства може порушити традицію. Тому, на нашу думку, в Українських збройних силах може бути поновленим інститут військових священиків.

Армія і Церква повинні докласти всіх зусиль, щоб душевний і моральний добробут українських воїнів був гарантований і забезпечений. Найкраще це може робити військове священство. Добре поставлене пастирське служіння в армії зробить свою духовно-патріотичну справу і виконає накреслене завдання на благо України.

Опубліковано: 05.12.2014.