«Наша Парафія»

Ваші преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри, шановні учасники конференції!

Питання про помісну православну Церкву не є новим для української історії. Вперше воно було порушене майже одночасно з прийняттям християнства й утворенням Київської Митрополії. Вже великий київський князь Ярослав Мудрий поставив першого митрополита — русича Іларіона — незалежно від Візантії. Він добре розумів, що держава може бути незалежною і могутньою лише тоді, коли в ній буде незалежна Церква, тобто помісна. І хоч ця спроба не увінчалась успіхом, все ж таки його намір був мудрим, тому він і названий Ярославом Мудрим.

В українській історії питання про помісну Церкву завжди пов’язувалося з державністю. В домонгольський період була ще одна спроба мати свою помісну Церкву, коли митрополитом став Климент Смолятич. Татаро-монгольське ярмо поклало край змаганням за помісну Церкву, бо не було своєї незалежної держави. Це питання знову виникло у XVII ст. в часи визвольних війн в Україні за гетьмана Богдана Хмельницького. Київський митрополит Петро Могила боровся за «об’єднання Руси з Руссю» і навіть мріяв про створення Київського Патріархату.

Приєднання України до Росії у 1654 році, а за ним приєднання до Московського Патріархату Київської митрополії у 1686 році — не за приписами канонів, а за хабарі, — надовго поховали мрію українців мати свою помісну православну Церкву. Російські імператори, добре розуміючи, яку небезпеку для їх держави таїть у собі помісна Українська Церква, зробили все можливе, щоб українці навіть не думали про свою окрему Церкву. Вони заборонили в українських церквах українську мову, призначали на українські єпархії російських архиєреїв, а українських — у Росію. За 250 років я був першим митрополитом-українцем на Київській кафедрі. Росія нищила українську свідомість руками Церкви.

Автокефальний рух, тобто боротьба за помісну Українську Православну Церкву, відродився на початку XX ст. разом з боротьбою за Українську державу. Одночасно з проголошенням Української Народної Респуб­ліки була утворена Українська Автокефальна Православна Церква. У цих визвольних змаганнях Церква і держава йшли разом, бо потребували допомоги одне одного. Мета була одна: щоб у своїй хаті була своя воля.

У 1922 році утворився Радянський Союз — нова імперія. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) стояла на перешкоді зміцненню цієї імперії, і тому у 1930 році вона була знищена радянським режимом. Шалена антирелігійна пропаганда велася проти всіх Церков і релігій, але тільки Українську Церкву більшовики знищили, а Російську, хоч і напівживу, залишили, бо вона стояла на імперських позиціях. Під час німецької окупації Автокефальна Церква відродилась, але Гітлер не дав їй об’єднатися з так званою Автономною Україн­ською Церквою, бо це суперечило його політичним інтересам в Україні. В 1944 році, після визволення України від німецької окупації, радянська влада вдруге знищила Українську Автокефальну Церкву. Яка причина? Сам факт існування такої Церкви на території Радянського Союзу був небезпечним для імперії.

Як свідчить наша українська історія, стародавня і нова, українська державність і помісна, тобто автокефальна, Церква взаємопов’язані. Імперські сили, які нищили українську державність, разом руйнували і авто­ке­фальну Церкву. І навпаки, борці за самостійну Україну підтримували УАПЦ, бо держава без незалежної Церкви довго існувати не може.

Ось чому, коли у серпні 1991 року була проголошена незалежна Українська держава, у листопаді того ж року відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви Московського Патріархату, який проголосив, що у зв’язку з тим, що Україна стала незалежною державою, Україн­ська Православна Церква повинна стати автокефальною. Рішення було прийнято одностайно. Воно відповідало духу часу і результатам всенародного референдуму, який 92% голосів підтвердив рішення Верховної Ради України.

Радянська імперія мирно розпалась, а Московський Патріархат залишився єдиним на всій території колишнього Радянського Союзу. Московська Патріархія, яка завжди служила імперським інтересам Росії, виступила проти української автокефалії. В 1992 році в Харкові за допомогою несвідомих українських єпископів вона вчинила розкол українського православ’я. Майже одночасно утворився Київський Патріархат — у результаті об’єднання частини УПЦ, на чолі з її предстоятелем, і УАПЦ. Пізніше, після смерті першого українського Патріарха Мстислава, не з патріотичних почуттів від Київського Патріархату відокремилася невелика частина, яка назвала себе УАПЦ. Так в Україні утворилися три гілки православ’я: УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ й УПЦ Московського Патріархату. Це сталося з вини не тільки Московської Патріархії та відповідних російських політичних кіл, а й з вини української сторони в особі деякої частини не свідомого, продажного і боягузливого українського єпископату й духовенства. Але вони нічого не змогли б зробити, якби не мали підтримки антидержавницьких сил, що перебували у вищих ешелонах влади. З того часу однією зі складових державотворення постало питання про об’єд­нання українського православ’я і створення єдиної помісної Української Православної Церкви.

Наша свята Церква вітає зусилля української інтелігенції, громадських організацій, політичних партій і окремих політиків щодо єдності українського православ’я. Але ініціатива з цього питання вийшла не від громадськості чи політиків, а від нашої Церкви. Виступи Президента, культурних і громадських діячів стосовно об’єд­нання православ’я з’явилися в результаті тривалого переконування з нашого боку державних мужів, що таке об’єднання потрібне не тільки Церкві, але й державі. Нарешті до багатьох прийшло усвідомлення, що легковажне ставлення до релігійної ситуації на початку 90-х років, коли політики сподівалися одержати зиск від розділення православних в Україні на три частини, обернулося для них не вигодою, а гіркотою, не кажучи вже про страждання Церкви. Треба всім нам зрозуміти, що в основі розділення українського православ’я лежать церковно-по­лі­тичні мотиви, а не віровчально-канонічні. Тепер належить виправляти цю велику і трагічну помилку. А це набагато важче, ніж було її попередити у 1991-1993 роках.

Ми вітаємо відому заяву Президента України Леоніда Кучми, що він стоїть за створення єдиної помісної Української Православної Церкви і що держава буде сприя­ти цьому процесу, так само, як сприятимуть і об’єднання депутатів, що обстоюють необхідність становлення єдиної православної Церкви в Україні. Навпаки, ми не підтримуємо ті об’єднання і сили, які ратують за збереження статус-кво, тобто за існування роз’єднаного православ’я. Нині виглядає так, що ті, хто за роз’єднання, залишаються у програшній позиції, гору бере об’єднавча тенденція.

В цьому році, коли весь християнський світ відзначає 2000-ліття Різдва Христового, склалися сприятливі умови для об’єднання. До переговорного процесу щодо долі українського православ’я підключилася Вселенська Патріархія, що змусило взяти участь у цьому процесі й Московську Патріархію. У березні 2000 року в Женеві (Швейцарія) відбулася зустріч представників Константинопольської і Московської Патріархій спеціально з ук­ра­­їн­ського питання. Там було вирішено скликати 15 липня 2000 року в тій самій Женеві шестисторонню зустріч ­делегацій: Константинопольської Церкви, Московської Патріархії, державної делегації України і трьох Православних Церков з України — Київського Патріархату, Автокефальної Церкви й УПЦ Московського Патріархату. Представники Московської Патріархії намагалися не допустити до женевських переговорів у липні делегації Київського Патріархату й УАПЦ, але це їм не вдалося.

Друга зустріч Константинополя і Москви відбулася 23 червня. На ній точилися дуже гострі дискусії: Москва по­ча­ла відкрито протидіяти переговорному процесу, який має завершитися створенням в Україні помісної православної Церкви, визнаної Вселенським Православ’ям. Після зустрічі 23 червня Священний Синод Константинопольської Церкви прийняв постанову про те, що Україна є каноніч­ною територією Константинопольського Патріархату, ще раз підкресливши незаконність приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату у 1686 році. Адже про невизнання цього акту неодноразово заявляли інші Вселенські Патріархи: Григорій VII у 1924 році і Димитрій І у 1990 році.

У відповідь Москва попросила Вселенського Патріарха Варфоломія І перенести згадану шестисторонню зустріч з 15 липня 2000 року на кінець серпня. Це зроблено не випадково. Москва стала активно працювати на зрив переговорів і на недопущення об’єднання українського православ’я, і їй треба виграти час.

Тут слід згадати ще одну важливу подію, яка сталася на початку червня: це поїздка до Вселенського Патріарха урядової делегації України у складі віце-прем’єра Миколи Жулинського і народного депутата України Ігоря Юхновського. У своєму інтерв’ю газеті «День» (5 липня 2000 року) віце-прем’єр сказав: «Патріарх Варфоломій І висловився за початок переговорів між православними Церквами України з метою їх об’єднання, а також — за готовність очолити ці переговори. Він також дав однозначно зрозуміти, що після об’єднавчого Все­ук­раїн­ського Собору Українській Православній Церкві буде надано канонічну автокефалію. На думку Патріарха Варфоломія І, з метою створення сприятливої атмосфери в середовищі єпископату всіх трьох гілок православ’я, слід довести до відома всіх єпископів, учасників Собору, що їхні свячення і посади будуть визнані канонічними. На Соборі має бути обраний Патріарх помісної Української Церкви. Щодо кандидатури майбутнього Патріарха, то Варфоломій І вважає це внутрішньою справою українських православних, прерогативою Собору». Далі Микола Жулинський сказав: «Після смерті Патріарха Димитрія велися переговори між представниками УПЦ в США та УАПЦ, метою яких було входження УАПЦ під омофор Вселенського Патріарха та визнання її канонічності. Патріарх Варфоломій переконаний у тому, що українське православ’я має бути тільки єдиним, тільки канонічним і повністю незалежним, автокефальним, а не бути під омофором Константинопольського чи іншого Патріарха».

Активність з боку державної влади України і Вселенського Патріарха налякали Москву і Московський Патріархат в Україні. Москва намагається не допустити об’єд­нання українського православ’я і створення помісної православної Церкви, визнаної Вселенським Православ’ям. Московська Патріархія почала діяти на зрив цього процесу. 10 липня до Києва приїхав митрополит Смоленський Кирило, якого прийняв Президент України Леонід Кучма. І хоча зміст бесіди залишився невідомим, можна здогадуватися, що вона була спрямована на протидію об’єднанню.

До зриву переговорів підключився і митрополит Володимир (Сабодан). Він став залякувати Президента «ще більшим розколом і дестабілізацією в українському суспільстві». Як повідомила газета «Летопись православия» (Запоріжжя), на зустрічі митрополита Володимира з Президентом обговорювалась ідея скликання всеукраїн­ського православного Собору, на якому таємним голосуванням мав би бути обраний єдиний предстоятель православної Церкви в Україні. Митрополит сказав, що віруючі УПЦ МП не приймуть рішення Собору і будуть звертатися до Патріарха Алексія II з проханням прийняти їх до Російської Церкви. До речі, хіба ця Церква і сьогодні не є у складі Московського Патріархату? Президент начебто поінформував митрополита Володимира, що плани скликання Собору виходили не від нього і що він припиняє всі дії, спрямовані на здійснення цих утопічних намірів. Тяжко повірити в те, що Президентові належать слова, що утворення єдиної помісної православної Церкви в Україні є «утопічним наміром» після його офіційного виступу на урочистій академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового (Див.: Газета «День», 2 серпня 2000 року).

До заходів, спрямованих на зрив переговорів і, зрештою, на зрив об’єднання українського православ’я треба віднести і скликання Архиєрейського Собору УПЦ Московського Патріархату. Документи Архиєрейського Собору справляють жалюгідне враження, яке можна охарактеризувати словами: «не займайте нас, ми не можемо відірватися від Москви». Ніякої серйозної аргументації свого негативного ставлення до створення єдиної помісної православної Церкви в Україні Собор неспроможний був сформулювати.

На Соборі були прийняті такі рішення.

Перше. Архиєрейський Собор виступив проти будь-якої автокефалії Української Церкви, канонічної чи неканонічної, всупереч постанові Помісного Собору УПЦ Московського Патріархату 1-3 листопада 1991 року. Собор відкинув сам термін «об’єднання». Він наполягає на «приєднанні» Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви до Російської Церк­ви через покаяння. Ця позиція рівнозначна тому, якби український народ закликали до відмови від своєї ­дер­жавності й повернення до Російської імперії чи до ­якогось слов’янського союзу. Не для того ми відокрем­лювалися від Московського Патріархату, щоб знову повернутись у чуже ярмо.

Друге. Собор звернувся до Вселенського Патрі­ар­ха Варфоломія І з листом, в якому закликає його не допо­магати розділеному українському православ’ю, звинувачуючи Патріарха у втручанні у справи чужої канонічної території і залякуючи його можливістю втрати авторитету і ще більшим розколом.

У свій час УПЦ МП заявляла, що вона за канонічну автокефалію, а тепер, коли відчула, що Українська Православна Церква може бути визнана автокефальною і стане в ряду інших помісних православних Церков, і що це може відбутися через піклування Вселенського Пат­рі­арха, перелякалась і просить його не допомагати Україні, тим самим виявивши фальш своїх попередніх тверджень.

Третє. В листі до Президента України Леоніда Кучми Собор архиєреїв жодного слова не сказав про об’єд­нання розділеного українського православ’я і про створення єдиної помісної Церкви, лише лицемірно виставив свою Церкву отаким собі «непорочним ягням», забувши про маріупольські, Дарницькі у м. Києві та інші криваві події, не кажучи вже про «чорний вівторок», і скаржився на безкарність якихось «усім відомих осіб», натякаючи на необхідність покарання тих, хто заважає московським архиєреям панувати в Україні.

Будучи українцем, митрополит Володимир вірно служить інтересам Московської Патріархії. Він робить усе можливе і неможливе, аби не допустити відокремлення своєї Церкви від Московського Патріархату. В цьому йому активно допомагають російські шовіністи — митрополит Агафангел, архиєпископ Іоанафан та деякі українські архиєреї, які втратили національну свідомість, якщо вона колись у них була. Багато їхніх архиєреїв і духовенства залякані можливими церковними покараннями з боку Московської Патріархії.

Якими засобами УПЦ МП намагається досягти своєї мети, тобто зберегти духовне панування Російської Церкви в Україні? По-перше, через ті владні структури, які допомагають їй. Усі ми добре знаємо, що якби не ця допомога, Московський Патріархат суттєво втратив би в Україні свої позиції. По-друге, через оману. Архиєреї і духовенство УПЦ МП постійно вводять в оману своїх віруючих. Однією з багатьох оман є сама назва цієї Церкви — Українська Православна. Адже всі ми добре знаємо, що нічого українського в ній немає — ні мови, ні української культури, ні української душі. Нашу владу систематично переконують, що віруючі не готові прийняти автокефалію, що сама автокефалія скомпрометована, і в той же час ведуть у церковному середовищі постійну пропаганду проти незалежності Церкви, компрометуючи ідею автокефалії. В проповідях, публікаціях і у звичайних розмовах духовенства УПЦ МП віруючі не чують роз’яснення й агітації за автокефалію, а все чиниться навпаки. Як же віруючі можуть зрозуміти користь від об’єднання українського православ’я?

В Одесі митрополит Агафангел організував кампанію не тільки проти створення автокефальної Церкви, але й проти самої Української держави. Один із подібних до нього архиєреїв навіть дозволив собі прилюдно висловитися так: «Відал я вашу Украіну в гробу». В цьому році в Києві і на півдні України була проведена агітація на підтримку ро­сійської монархії з використанням «культу Миколи II». І все це робиться на фоні звинувачень Київського Патріархату в політичній діяльності. Тут доцільно нагадати прислів’я: «На злодії шапка горить». На минулих парламентських і президентських виборах представники Московського Патріархату підтримували антиукраїнські сили, в тому числі комуністів, які руйнували храми.

Всі ці приклади я навів для того, щоб показати, що звинувачення УПЦ МП у тому, що вона грає роль «п’ятої колони», небезпідставні. Звичайно, цього не можна говорити про кожного архиєрея, священика і віруючого, але об’єктивно ця Церква виконує завдання «п’ятої колони», прикриваючись благими намірами.

На основі аналізу фактів навряд чи можна розраховувати на участь УПЦ Московського Патріархату у перенесеній на кінець серпня шестисторонній зустрічі в Женеві. Треба передбачати, що Москва зірве переговори і до якоїсь міри загальмує, але не зможе зупинити процес об’єднання українського православ’я.

Нам відомо, що 60-70% архиєреїв і духовенства УПЦ Московського Патріархату готові йти на об’єднання, але їх залякали церковними покараннями, і тому вони нерішучі у своїх діях. У майбутньому ми повинні враховувати їх настрої. Я вважаю, що для того, щоб в об’єд­нанні були зацікавлені і єпископат, і духовенство, треба створити такі умови об’єднання, щоб від нього ніхто не постраждав. Єпископи повинні знати, що вони залишаться на своїх кафедрах, а духовенство — на своїх парафіях, і далі будуть служити Богу і Церкві.

Уже сьогодні відомо, що частина парафій і єпископату не підуть на відокремлення від Московського Пат­ріархату. Але в процесі об’єднання не можна застосовувати тиск чи, не дай Боже, силові методи. Це треба відразу виключити. Силові методи можуть тільки загост­рити релігійну ситуацію в Україні. Тому парафії, які не побажають приєднатися до єдиної помісної Української Церкви, повинні зберігати свій статус. Згодом вони зрозуміють, що краще бути в єдиній Церкві, і з часом зможуть приєднатися до неї.

В церковних колах і в засобах масової інформації піднімалося питання про автономію Української Православної Церкви. Сьогодні автономний статус знятий з порядку денного. Архиєрейський Собор УПЦ МП не виніс його на обговорення, мабуть, тому, що автономія може поставити цю Церкву в становище невизнаної або, як тепер це називають, «неканонічної». Крім того, і Московський Патріарх не погоджується на автономію Української Церкви.

Виходячи з державних, церковних і національних інтересів, конференція повинна:

По-перше, однозначно висловитися за об’єднання й активно підтримати Президента України Леоніда Кучму і його принципову позицію щодо створення в Україні єдиної помісної православної Церкви, про що він офіційно заявив у своїй промові на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового 21 січня 2000 року у палаці «Україна».

По-друге, звернутися до Вселенського Патріарха Варфоломія І з проханням, щоб він і Священний Синод Константинопольської Церкви не послаблювали своїх зусиль, спрямованих на допомогу об’єднанню українського православ’я в єдину помісну православну Церкву, очолювану Українським Патріархом, визнану автокефальною іншими помісними православними Церквами.

По-третє, не допустити передачі відродженого на народні кошти Успенського собору Києво-Печерської лаври, національної святині українського народу, Московському Патріархату і його освячення 28 серпня 2000 року митрополитом Володимиром (Сабоданом), бо, як усім відомо, хто володіє національною святинею, той володіє душею народу.

Результати останнього опитування, проведеного Центром з інформаційних проблем Національної академії наук України 31.07-02.08.2000 року в Києві, свідчать, що передачу відродженого Успенського собору Київському Патріархату підтримують майже 59% киян, Московському Патріархату — 7,4%, Автокефальній Церкві — 1,3%, Греко-Католицькій Церкві — 1,9%. Передачу на почергове богослужіння — 31,4%

По-четверте, звернутися до Президента України і до уряду з листом, в якому серед іншого вимагати, щоб центральні й місцеві органи влади суворо дотримувалися букви і духу Закону про свободу совісті і релігійні об’єд­нання й не перешкоджали духовенству і релігійним громадам робити свій вибір щодо приналежності до тієї чи іншої Церкви.

13-16 серпня поточного року в Москві пройшов Архиєрейський Собор, в якому взяв участь і український єпископат. Собор нічого втішного для України не приніс. Патріарх Алексій II заявив, що він не допустить розколу в Українській Церкві, начебто сьогодні вона не розколота на частини з його ж таки вини. Слова Патріарха Алексія II треба розуміти так, що Московська Патріархія не допустить об’єднання українського православ’я і створення помісної Української Церкви. Патріарх сказав, що для уникнення будь-якої конфронтації між Патріархатами з української церковної проблеми Московська Патріархія вступила в переговори з Константинопольським Патріархатом. Москва веде переговори з Константинополем з позиції сили, залякуючи розколом у Вселенському Православ’ї.

Незважаючи на самовпевненість Московської Патріархії, ми будемо продовжувати нашу боротьбу за об’єд­нання українського православ’я до того часу, поки не створимо в Україні єдину помісну православну Церкву з єдиним Українським Патріархом. Коли ми створимо таку Церкву, її обов’язково визнають Вселенський Патріархат та інші Помісні Православні Церкви.

Успіх нашої боротьби буде залежати від трьох факторів: 1) від рішучості і наполегливості в українському питанні Вселенського Патріарха; 2) від активності нашої вищої влади — Президента, уряду і Верховної Ради України; 3) від архиєреїв і духовенства УПЦ Московського Патріархату, які усвідомлюють необхідність об’єд­нання всіх гілок українського православ’я в єдину помісну православну Церкву.

Головною рушійною силою в цій святій справі повинен бути і буде й надалі залишатися Київський Патріархат в єдності з українською громадськістю.

Покладаючись не так на свої немічні сили, як на всесильну Божу допомогу, ми впевнені, що перемога буде за нами, бо з нами Бог і Україна.

Опубліковано: 12.12.2014.