«Наша Парафія»

• Взаємовідносини між державною владою і Київським Патріархатом
• Про духовно-моральний стан суспільства
• Про екологічні проблеми

Улюблені у Христі Ісусі, Господі нашому,
архипастирі і пастирі, браття і сестри —
делегати Помісного Собору і наші шановні гості!

Перед нашим Освяченим Собором, як і перед ­попереднім, стоїть те саме історичне завдання — становлення в Українській державі Помісної Церкви й обрання на Київський Патріарший Престіл нового Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату на місце спочилого в Бозі Святійшого Патріарха Володимира.

Покійний Первосвятитель недовго керував нашою Церквою, але він зберіг єдність Київського Патріархату в той час, коли ворожі сили за допомогою зрадників-архиєреїв даремно намагалися зруйнувати його. Несподівана смерть Святійшого Патріарха Володимира і події під час його поховання, які ввійшли в історію як «чорний вівторок», засвідчили не тільки в Україні, але й в усьому світі, що Київський Патріархат є така духовна сила, з якою наша держава не може не рахуватися. Церква, відчувши реальну підтримку національно-патріотичних сил, стала більш упевненою у своїх намірах і діях, незважаючи на те, що події 18 липня переконали нас у тому, що Українська Православна Церква Київського Патріархату є безправною і гнаною на власній землі.

Українська держава для свого зміцнення насамперед потребує духовної підтримки, яку може дати їй тільки помісна національна Церква. Розколи в православ’ї, що виникли в Україні, — інспіровані ззовні. Вони можуть бути подолані тільки шляхом об’єднання українського православ’я в єдину Помісну Українську Церкву. Можливості для цього є. І об’єднання Церков може стати реальніс­тю, якщо державна влада буде в цьому зацікавлена і створить сприятливі умови, звичайно, не втручаючись у внутрішнє життя Церкви.

Після надання Церкві необхідної свободи ми думали, що наша Українська держава звільнилася від пут атеїзму. Але події на Софійському майдані засвідчили, що дух державного атеїзму ще живе у владних структурах. Наше морально спустошене суспільство чекає від Церкви духовного оновлення, а наша держава і до цього часу не розуміє ролі Церкви в суспільному житті.

В цих умовах обрання нового Патріарха повинно сприяти активізації Київського Патріархату, налагод­женню­ церковної дисципліни, об’єднанню українських Церков на основі тисячолітньої православної віри, яку прийняла Київська Русь за святого князя Володимира. Православна Церква, очолювана Патріархом Київським, повинна надихати наших співвітчизників — людей чесних, щирих, благородних, мислячих — на служіння народові й Україні, усвідомлюючи нашу спільну відповідальність за її майбутню долю. Україні, як повітря людині, потрібна єдність православних людей.

Дорогі учасники Собору! Церковна єдність — це єдність у вірі та любові, а не єдність зовнішньої церковної організації. Церковна єдність в Російській Церкві стала поступово сприйматись як взаємні обов’язки та послух Первосвятителю. Святі канони, які були створені для захисту від втручання світських сил у благодатне життя Церкви, перетворилися на збірку юридичних законів, за подобою державного законодавства. Церковними канонами стали маніпулювати та зловживати, порушуючи їх духовний зміст.

Створення церковної єдності за допомогою структури вертикальної адміністративної влади не відповідає святоотецькому вченню про харизму церковного управ­ління. Такий погляд на церковну єдність вироблявся в Російській Церкві протягом усього синодального періоду, коли на чолі Церкви фактично стояв імператор в особі обер-прокурора. Помісний Собор 1917-1918 рр. не міг звільнити від мирського розуміння церковної єдності, хоч і на ньому (Соборі) виявилися паростки святоотецького вчення про управління: де єпископ, там і Церква. Але всі починання Помісного Собору не були втілені в життя, тому що дух світського адміністративного керівництва взяв гору в Російській Церкві. Таке уявлення про церковну єдність і церковне управління перейшло і в Українську Церкву.

Російська Церква перетворилася на могутню церковну імперію. Не випадково вона живилась ідеєю Третьо­го Рима. Другий Рим — Константинополь — був свого часу також церковною імперією, але вона розпалась у XIX ст. На її території виникли помісні православні Церкви: Серб­ська, Румунська, Грецька, Болгарська, Албанська.

Єдність зовнішньої організації, притаманна Римо-Католицькій Церкві, поступово закріплюється й у свідомості Російської Церкви. Такого погляду не було в Київській митрополії до часу приєднання її до Московського Патріархату. Єдність віри та християнської любові відійшли на друге місце в пошуках шляхів християнської єдності. На перший план виступає єдність зовнішньої орга­нізації, тобто папство. Це дуже небезпечний та слизький шлях для православ’я, тому що він приведе до поступової зміни розуміння природи єдності Церкви Христової.

Не випадково Константинопольська Церква в боліс­них муках народжувала автокефальні Церкви. Російська Церква йде тим самим шляхом. Вона ніяк не хоче погодитися з автокефалією Української Церкви. Українська автокефалія народжується в муках. Розуміння Російською­ Церквою єдності як зовнішньої організації є величезною перепоною на шляху утворення автокефальних Церков після розпаду Радянського Союзу. РПЦ бачить в утворен­ні автокефальних Церков, і в першу чергу Української Православної Церкви, загрозу церковній єдності. Тому Московська Патріархія, обравши фальшивий спосіб надання самостійності і незалежності православним Церквам в Україні, Молдові, Естонії, Латвії та деякою мірою в Білорусі, тримає під своєю владою величезну церковну імперію — Московський Патріархат. Імперії тримаються на силі, на законі, але не на любові. Любов потребує свободи.

Влада в суспільстві ґрунтується на законі, а не на любові. Правова влада є сурогатом любові, але сурогат більш довершений у світі, який «лежить у злі». В Церкві любов є першим і останнім принципом її життя. Апостол Петро писав у своєму посланні: «Пастирів ваших благаю я, співпастир… пасіть Боже стадо , яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і боговгодно не для ганебної користі, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові» (1 Петр. 5, 1-3).

Панувати над стадом Божим означає користуватися­ владою, яка не ґрунтується на любові. Влада любові, якою мають бути наділені пастирі та архипастирі, є жер­тов­на від­дача себе іншим і жертовне служіння. Визнання в Цер­к­ві іншої влади, крім влади любові, означало б чи при­мен­­шення, чи навіть заперечення благодаті. Правовій владі не потрібна благодать. Якби така влада існувала в Церкві Христовій, то це означало б, що її життя визна­ча­­єть­ся правовою нормою, тобто законом. Тому апостол Павло говорить: «Не відкидаю благодаті Божої; а якщо виправдання через закон, то Христос даремно вмер» (Гал. 2, 21).

Дорогі браття і сестри! Україні потрібна єдина помісна православна Церква, тобто автокефальна. Розірвана на частини Церква не може повною мірою ні відроджувати православну духовність, ні бути духовною основою молодої Української держави, ні протистояти непрошеним закордонним місіонерам.

Прибічники Московського Патріархату заявляють, що вони згодні на Українську автокефалію, але законну і канонічну. Канонічної, тобто утвореної за приписами церковних канонів, автокефалії на сьогоднішний день не може бути, тому що не існує такого церковного канону. А якщо нема канону, то нема і порушення. Помісні православні Церкви уже протягом більш як тридцяти років намагаються створити канон про спосіб утворення автокефальних Церков, але до цього часу не знайшли спільної мови.

Прихильники Московського Патріархату думають, що українська автокефалія може бути законною лише за умови, якщо на це буде рішення Московського Помісного Собору, як це було обіцяно на Архиєрейському Соборі Російської Православної Церкви у квітні 1992 р. На сьогодні такого рішення нема і, на нашу думку, не буде. Московська Патріархія обіцяла скликати Помісний Собор у 1995 році. Рік минає, а про Помісний Собор і не згадують. Тепер називають 1997 рік. В дійсності Російська Православна Церква ніколи не погодиться на автокефалію Української Православної Церкви. Про це свідчить залежність РПЦ від політики Російської держави, а московський уряд тепер мріє про створення нової імперії, і Російська Церква йому в цьому допомагатиме. Тому надії православних українців, які чекають милості від Москви, марні. Треба долю Української Церкви вирішувати самостійно, як це робили інші автокефальні Православні Церкви: Грецька, Сербська, Румунська, Болгарська, Албанська, Грузинська і Російська також.

Якщо дотримуватись історичної правди, то право надання Українській Православній Церкві Томоса про її автокефалію належить Константинопольському Патріархові, а не Московському, тому що Київська митрополія є канонічною територією Вселенської Патріархії. На цій підставі у 1924 році Константинопольський Патріарх Григорій VII дав Томос (тобто автокефалію) Польській Православній Церкві. Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. відбулося не за приписами церковних канонів. До речі, у вищезгаданому Томосі сказано: «Перше відділення від нашого Прес­толу Київської митрополії й православних митрополій Литви та Польщі, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви сталося не за приписами церковних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено щодо повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу». Про це саме свідчить лист Константинопольського Патріарха Димитрія І Патріарху Московському Пимену у січні 1990 р., в якому сказано, що Вселенська Патріархія визнає Російську Православну Церкву в межах 1593 р., тобто без України.

До цього часу Константинопольський Патріарх вважає колишню Київську митрополію своєю канонічною територією. А в свій час до Київської митрополії входили не тільки єпархії України, Білорусі, Перемишльська єпархія в сучасній Польщі, Смоленська єпархія, а навіть єпархії в Прибалтиці. На тій підставі, що Вселенський Патріарх вважає колишню Київську митрополію своєю канонічною територією, в цьому році він прийняв під свій омофор Українську Православну Церкву в США і Православну Церкву в Естонії. Це викликало бурхливу реакцію в Москві. Московська Патріархія на знак протесту відмовилася взяти участь у святкуванні на о. Патмосі 1900-ліття написання св. ап. Іоаном Богословом Апокаліпсиса, на яке Вселенський Патріарх запросив усі помісні православні Церкви. Московський Патріарх обурився тим, що нібито Вселенський Патріарх порушив церковні канони і приєднав до себе московську паству.

Треба звернути особливу увагу на те, що ієрархія Російської Православної Церкви постійно порушувала церковні канони, коли йшлося про приєднання до Московського Патріархату чужих канонічних територій. Силою державної влади протягом певного історичного пері­оду РПЦ зібрала величезний Московський Патріархат. Згадаємо, у який нечистий спосіб відбулося приєднання до Московського Патріархату Київської митрополії у 1686 р. Після завоювання Росією Грузії РПЦ ліквідувала Грузинський Патріархат і приєднала його до себе у вигля­ді екзархату. Хіба церковні канони приписують діяти та­ким­ чином?! 8-е Правило III Вселенського Собору про за­зіхання Антиохійського Патріархату на Кіпрську Церкву забороняє Церквам приєднувати до себе чужі кано­ніч­ні території. А Російська Церква, нехтуючи цим кано­ном,­ у 1939 р. приєднала низку єпархій Польської Православної Церкви, у 1940 р. Кишинівську єпархію, в тому ж році Естонську та Латвійську Церкви, у 1945 р. Мукачівську єпархію, у 1946 р. Православну Церкву в Чехословаччині. А зараз, коли ці церковні об’єднання хочуть відокремитися від Москви, Московська Патріархія­ всіляко чинить опір цьому, облудно доводячи, що нібито відновлення зневаженої справедливості є порушенням канонів.

Фактично втративши свободу і перетворившись на знаряддя держави, Російська Православна Церква стала спекулювати церковними канонами і застосовувати церковні покарання в державних інтересах. Так, були безпідставно піддані анафемі український гетьман Іван Мазепа, Степан Разін, Омелян Пугачов, «позбавлені сану» українці митрополит Арсеній Мацієвич, митрополит Павло Конюшкевич та інші. У 1942 р. на вимогу радянських органів влади Патріарший Місцеблюститель митрополит Московський Сергій (Старогородський) зі своїм нечисленним єпископатом «позбавив сану» єпископа Полікарпа Сикорського та всіх архиєреїв, які були з ним, в тому числі і єпископа Мстислава Скрипника. Зараз, коли Росія докладає всіх зусиль для того, щоб повернути Україну в нову імперію, Московська Патріархія допомагає Російській державі утримати під своєю владою Православну Церкву в Україні. З цією метою вона залякує українську ієрархію і духовенство церковними покараннями. Святі канони категорично забороняють єпископам використовувати Церк­ву в інтересах світської влади. Московська Патріархія багаторазово порушувала церковні канони в минулому, порушує і в нинішній час. Тому вона не має морального права судити інші Церкви, в тому числі й Українську Православну Церкву Київського Патріархату, та звинувачувати її в порушенні канонів. За словами Господа нашого Ісуса Христа, «Чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?» (Мф. 7, 3).

Тут нам треба звернути увагу на те, що Вселенський Патріарх Варфоломій прийняв у євхаристійне єднання архиєреїв Української Православної Церкви в США без пересвячення і тим самим підкреслив, що «позбавлення сану» архиєреїв Української Автокефальної Православної Церкви у 1942 р. не мало канонічної сили. А з цього слід зробити висновок, що звинувачення ієрархії Київського Патріархату в неканонічності є безпідставним.

Визнання Української Православної Церкви в США Вселенським Патріархом канонічною Церквою свідчить про те, що канонічність тієї чи іншої православної Церкви — поняття відносне. Сьогодні Церкву вважають неканонічною, а завтра та сама Церква стане канонічною. Справа полягає не в канонічності, а в визнанні Церкви автокефальною і в євхаристійному єднанні. Кожна православна Церква є канонічною.

Українська Православна Церква має всі підстави бути автокефальною, і вона на сьогодні є такою. Як свідчить історія, процес визнання Церкви автокефальною завжди буває тривалим. Київський Патріархат, безумовно, буде визнаним як автокефальна Церква, але для цього треба спочатку об’єднати розрізнене українське православ’я в єдину помісну Церкву.

Наш єпископат і Вища Церковна Рада неодноразово­ пропонували УПЦ Московського Патріархату та УАПЦ припинити чвари й розбрат і знайти боговгодну єдність. Час настав, і умови для цього є. УПЦ Московського Патрі­­ар­­хату, яка має статус незалежної і самостійної Церкви, не повинна брати дозвіл Москви, а повинна самостійно ви­рішити питання об’єднання Церков. Треба негайно по­­чи­­нати діалог. Наша Церква для нього відкрита. УАПЦ теж від­крита до об’єднання. Державна влада в центрі і на міс­цях повинна сприяти об’єднанню українських Церков. В По­місній Церкві Українська держава буде мати гарантію­ сво­­єї незалежності. Історія багатьох держав, у яких право­славна Церква домінує на їх території, свідчить саме про це.­

Взаємовідносини між державною владою
і Київським Патріархатом

Як склалися на сьогодні відносини між державною владою і Київським Патріархатом? Президент України Л. Д. Кучма неодноразово заявляв, що держава однаково ставиться до всіх конфесій. Про це свідчить і Закон про свободу совісті, прийнятий Верховною Радою України. На папері і на словах воно дійсно так, але в житті Київ­ський Патріархат цього не відчуває. Події 18 липня на Софіївському майдані — яскравий приклад. Нашій Церкві держава не повертає храми і церковні споруди. Більшість духовних навчальних закладів Київського Пат­рі­архату існує в жахливих умовах, особливо в м. Києві. Ми неод­норазово зверталися до владних структур. Нам постійно відмовляють. Статути релігійних громад Київського Патріархату не реєструються, а якщо й реєстру­ються,­ то з великими перешкодами. На державні посади, які мають стосунок до Церкви, не призначаються особи, що прихильно ставляться до Київського Патріархату, тобто до національної Церкви. Деякі впливові особи в Адміністрації Президента взяли політичний курс на підтримку Московського Патріархату. Ми розцінюємо цей курс як підрив духовних основ української державної незалежності.

На сьогоднішній день державна влада не звільнилася від атеїстичного підходу до Церкви. Вона й до цього часу в вирішенні церковних питань керується старими кліше. В усіх цивілізованих країнах храми належать Церкві, в Україні — багато храмів перетворено на музеї, і Церкву не допускають до цих споруд. Не випадково Рада Європи, приймаючи Україну до свого складу, однією з умов поставила повернення Церкві її майна.

Державна влада душить Церкву податками і в той же час сподівається на те, що Церква повинна відроджувати духовність у народі. В усьому світі Церква взагалі не оподатковується, а в багатьох країнах держава фінансово їй допомагає. В деяких країнах існують навіть податки на підтримку Церкви.

Наш Помісний Собор повинен обговорити ці важливі питання і прийняти звернення до Президента України і до Верховної Ради з вимогою про повернення Церкві храмів, будівель та іншого церковного майна; а також про звільнення Церкви від усіх податків.

Про духовно-моральний стан суспільства

Наше суспільство духовно-морально хворе, воно перебуває в тяжкому стані і не хоче задуматись і зрозуміти, що з ним відбувається. Сили зла полонили розум і серця тих, хто живе гріхом. Гріх зігнув і спотворив людину настільки, що вона перестала вірити в Бога. Вона вже навіть і не прагне того, щоб її осяяло світло Божественної Істини.

Немовлята, зачаті у беззаконні, з’являються на світ хворими, від народження одержимими духом злоби. Вони своїм лукавством часто перевершують дорослих. Підлітки в одурманюючих наркотиках шукають особливих відчуттів, часто знаходячи в них смерть. Юнаки і дівчата, не знаючи самого поняття невинності і чистоти, занурюються в таке багно, про яке навіть подумати страшно і соромно говорити. Наркотичний чад для багатьох стає єдиною реальністю в житті. Гуркіт бісівського галасу вривається в наші будинки з телевізійних екранів, приголомшуючи й одурюючи усіх від малого до дорослого, поневолюючи душі насиллям. Ланцюги, скуті із темряви гордості, брехні і зарозумілості, зв’язують наш розум, наші руки і все наше єство. Ми стаємо неспроможними ні до чого доброго. Наслідком цього є зростання організованої і неорганізованої злочинності, а також корупція в різних шелонах влади.

В цих умовах Церква, знекровлена десятиліттями панування в суспільстві державного атеїзму, не може ефективно протистояти навалі гріха і беззаконня; її примусили руйнувати саму себе зсередини через розділення, релігійні чвари, амбіції керівників, порушення церковної дисципліни, користолюбство тощо. Замість того, щоб займатися відродженням духовно-морального стану суспільства, українські Церкви змушені всю енергію витрачати на боротьбу зі своїми супротивниками.

А в цей час чужі місіонери, яким Україна широко відчинила двері на екранах телевізорів, на стадіонах, у клубах, на вулицях тощо, ведуть широку пропаганду чужої духовності і культури, їхня, нічим не стримувана діяльність, може призвести до зміни в Україні духовного генофонду. Закордонні центри не шкодують на це коштів. А наше телебачення і влада продають за долари національні духовні скарби.

Нашому Помісному Собору треба звернутися до Верховної Ради України і до Президента, щоб вони при­йняли відповідні закони, постанови і декрети про обмеження діяльності закордонних місіонерів, щоб усі канали українського телебачення не показували аморальних фільмів, які руйнують духовність нашого суспільства, особливо дітей і підлітків. Державна влада повинна при­йняти відповідну програму допущення Церкви до засобів масової інформації. В духовному оздоровленні суспільства треба взяти участь і нашій українській інтелігенції. Загальними зусиллями — з Божою допомогою, Церква й українська інтелігенція можуть зробити суттєвий внесок у духовно-моральне оздоровлення суспільства.

Про екологічні проблеми

Тяжкою проблемою сучасності є екологічна проб­лема. Нею займаються як державні, так і громадські організації, в тому числі й Церкви. Нещодавно на о. Патмосі відбулася конференція православних Церков з проб­лем екології на чолі з Вселенським Патріархом Варфоломієм з приводу 1900-ліття написання Апокаліпсиса. Екологічну катастрофу передбачав не тільки автор Апокаліпсиса св. ап. Іоан Богослов, а й пророк Ісая, який жив за 759 років до Різдва Христового. Він пише: «Земля під своїми мешканцями споганіла, бо вони переступили закони, порушили устав, зламали завіт вічний. За те прокляття пожирає землю, і мешканці її несуть кару; за те спалені мешканці землі, і людей залишилося мало… Земля розколюється на частини, земля здригається вельми. Земля хитається, немов п’яний, гойдається, мов колиска. І беззаконня її тяжіють над нею; вона впаде і не підніметься більше» (Іс. 24, 5-6, 16, 19-20).

І дійсно, земля вже не родить екологічно чистих продуктів. Вона родить терня від беззаконня тих, що живуть на ній. Небо, яке колись дарувало людям дощ життя і плодоносну росу, сіє на наші голови хімічну отруйну вологу, і вітер Чорнобиля обпікає світ своїм смертоносним диханням, тому що розгул зла, богоборства, ворожнечі, користолюбства іде по землі.

Наша Церква повинна приєднатися до тих сил, які борються з екологічним лихом. Нам слід звернутися до ООН з проханням вирішити Чорнобильську проблему на світовому рівні, тому що Україна неспроможна сама подолати наслідки трагедії Чорнобиля.

Дорогі браття і сестри! Два роки минуло після останнього Помісного Собору. За цей час відбулися значні зміни в Київському Патріархаті. В грудні 1993 р. до Московського Патріархату перейшов митрополит Антоній (Масендич) з чотирма єпископами. Але за ними майже ніхто з духовенства і парафій не пішов, крім одиниць. Деякі з них потім повернулися. На звільнені кафедри були висвячені нові єпископи. Московська Патріархія, яка була причетна до цієї зради, сподівалася, що це призведе до розвалу Київського Патріархату. Цього не сталося. Київський Патріархат поволі зростає.

Сьогодні Київський Патріархат має 27 єпархій, з них 7 єпархій за кордоном, 25 архиєреїв, 14 чоловічих і жіночих монастирів, 9 духовних навчальних закладів, в тому числі Київську духовну академію і 5 духовних се­мінарій. На стаціонарі і на заочних відділеннях навчається більш як тисяча осіб. За два роки кількість парафій зросла на декількасот. Треба звернути увагу на те, що існує багато парафій, які в державних органах числяться за УАПЦ або за УПЦ Московського Патріархату, а фактично належать до Київського Патріархату. Пояснюється це тим, що державні органи ставлять перешкоди на шляху перереєстрації статутів. Крім того, єпископи залякують позбавленням сану духовенство, яке хоче перейти до Київського Патріархату.

В травні 1993 року Дослідницький інститут Радіо «Свобода» у Мюнхені спільно з Міжнародним інститутом соціології у Києві провели опитування в усіх областях України. Згідно з опублікованими даними, Українську Православну Церкву Київського Патріархату підтримує 48% населення, Московський Патріархат в Україні — 16%, Українську Греко-Католицьку Церкву — 6%. Звичайно, ці соціологічні дослідження не є точними, але вони свідчать про те, що переважна більшість православного населення України тягнеться до Київського Патріархату, тобто до помісної національної Церкви.

Час, який минув після Всеукраїнського Православного Собору, вимагав від єпископату, духовенства і мирян надзвичайного напруження всіх сил для збереження єдності Київського Патріархату. Адже з моменту створення Патріархату проти його існування були спрямовані різні церковні та політичні сили — як в Україні, так і за її межами. Називати їх нема потреби, вони всім відомі.

Оцінюючи позитивні зміни, які відбулися в житті Церкви та Української держави, і бачачи в них виявлення всеблагого і спасительного Промислу Божого, ми в смиренній свідомості своєї недостойності приносимо подяку Богу і просимо його явити Свою милість нашій Церкві. Тепер і Україна, і Православна Церква, переживають важкі часи і зустрічаються з численними труднощами і невирішеними питаннями. Однією з важливих проблем нашої Церкви є зміцнення церковної дисцип­ліни, без якої не може нормально розвиватися церковне життя. Собор і на це повинен звернути увагу.

В наступному році буде відзначатися 400-ліття з дня народження Київського митрополита Петра Могили. Це був видатний святитель, який багато зробив для Київської митрополії. Серед церковної громадськості і науковців піднімається питання про його можливу канонізацію. Нам треба всебічно вивчити це питання і при­йняти відповідні рішення.

Напередодні Помісного Собору відбулося засі­дан­ня­ Архиєрейського Собору за участю Вищої Церковної Ради і передсоборової комісії. Собор обговорив по­рядок денний, програму, робочі органи і прийняв процедуру обрання Патріарха. Наш Помісний Собор повинен роз­глянути і затвердити прийняті на Архиєрейському Соборі проекти.

Перед нашим Освяченим Собором стоїть важливе завдання — обрати Патріарха Київського і всієї Руси-України. До цієї справи треба підійти з усією відповідальністю. Той, хто бачить у патріаршестві тільки білий куколь, той глибоко помиляється. Під білим куколем ховається терновий вінець. Насамперед нам треба відкинути амбіції і подумати про майбутнє Київського Патріархату і взагалі про помісну національну православну Церкву і про Українську державу.

Зі смиренням у серці і з упованням на Промисел Божий приступімо до здійснення наміченої програми Собору. Господь з великої Своєї милості нехай наповнить наші серця миром і просвітить наш розум світлом Своєї премудрості, щоб ми здійснили Його святу волю.

Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!

Доповідь «Армія і духовність: свобода совісті і віросповідання» | Зміст | Доповідь на відкритті ювілейних читань
з нагоди 75-ї річниці автокефального руху в Україні

Опубліковано: 05.12.2014.