«Наша Парафія»

Ваші преосвященства, всечесні отці,
делегати Помісного Собору!
Високоповажні гості!
Дорогі браття і сестри!

• Секуляризація суспільства
• Головне завдання християнства у третьому тисячолітті
• Церква і світ
• Проблеми екології
• Проблеми біоетики
• Проблема клонування
• Проблема евтаназії
• Проблема трансплантації органів
• Проблема сім’ї
• Християнство і науково-технічний прогрес
• Церква і засоби масової інформації
• Проблеми глобалізації
• Помісна Українська Православна Церква

Ми зібралися, щоб завершити святкування 2000-ліття Різдва Христового, яке урочисто відзначив увесь хрис­ти­янсь­кий світ. Той факт, що 2000-літній ювілей, як морська хвиля, пройшов по всьому світу, не повинен вводити нас в оману сто­совно важливості зміни віків і тисячоліть. Для нас найваж­ли­вішою подією в часі є пришестя в світ Сина Божого, однієї із Трьох Іпостасей Пресвятої Тройці. Онтологічне значення цього пришестя полягає в тому, що Творець всесвіту оновив людську природу. Через народження Пресвятою Дівою Марією, через страждання, смерть і воскресіння Ісус Христос очистив нашу спотворену гріхом природу від гріха і смерті.

Ми знаємо, що людина є духовно-тілесна істота, яка з’єд­нує в собі духовний і матеріальний світ. Ми знаємо та­кож, що матерія незнищенна. Якщо матерія має таку власти­вість, то хіба дух, якісно вищий за матерію, не є вічним? Ду­ша, як і матерія, — категорії вічні. Трагедія людства полягає в тому, що смерть через гріх роз’єд­нала душу і тіло, духовне і ма­те­ріальне начала. Проте душа і тіло кожної людини про­дов­жують існувати в прос­торі, хоча й окремо одне від одного. Сутність Різдва Хрис­тового, тобто втілення Сина Божого, по­ля­гає в тому, що Бог знову з’єднав душу з тілом і тим самим оновив людську природу, визволивши її від гріха і смерті.

Процес визволення від гріха і смерті кожної людини це і є процес її спасіння. Цей процес відбувається в Церкві Хрис­то­вій. Син Божий прийшов оновити весь світ, а не лише окремих людей або окремі народи. «Бо, — за словами апостола Іоана Бо­го­слова, — так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єди­но­родного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). З одного боку, Христос Спаси­тель звершив спасіння роду людського, але тільки у Своїй осо­бі, а з іншого, — процес спасіння не завершився; він триватиме аж до другого пришестя.

Історичний процес — це не науково-технічний прогрес, яким би привабливим він не був. Історія людства — це історія спасіння людей. Любов Божа безмежна. Через народження людей вона приводить до буття таку безліч людей, як пісок морський і зірки небесні. І чим довше буде існувати цей світ, чим довше буде відтягуватися друге пришестя Христа, тим більше розумно-вільних істот увійде до буття і до життя вічного. Сутність любові полягає в тім, що вона не замикається сама в собі, а виливається на інших.

Науково-технічний процес без духовних цінностей, без вічних цінностей, без духовного оновлення всього людства, і кожної людини зокрема, не має ніякого сенсу. Ще премудрий Соломон три тисячі років тому сказав: «Живий пес краще за мертву людину».

2000-літня історія християнства — це історія боротьби доб­ра і зла. Боротьба точилась як між християнством і гріхов­ним світом, так і в самому християнстві, і насамперед у самій людині. Не треба дивуватися тому, що в історії Церкви Хрис­то­вої не було жодного періоду мирного і спокійного. Сам Христос Спаситель сказав: «Ні, кажу вам, чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі?» (Лк. 12, 51).

Церква народилась у ворожому світі і зазнала найтяж­чих гонінь не тільки у першому столітті, але й в наш час. І незва­жаючи на всі випробування, вона існує дотепер. Слова апостола Павла: «Ми умираємо, і ось, ми живі», стосуються всієї істо­рії Церкви. Чому всесильний державний атеїзм, який пере­молов своїми жорнами десятки мільйонів людей, не зміг по­до­лати Церкву? Ми, віруючі, знаходимо відповідь у словах Хрис­та: «врата пекла не здолають Церкву» (Мф. 16, 18). Си­ли зла не могли і ніколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Він непереможний. В історії православ’я було більше періодів страждання і приниження, ніж слави і влади. Якщо нашій Церкві і є чим хвалитися, то насамперед мучени­ка­ми і подвижниками благочиння, а не світською силою.

Христос Спаситель сказав на суді у Пилата: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18, 36). Царство Боже є духовне царство, в якому панує Бог, панують і духовні цінності, а не зовнішня гру­ба сила. Християнство мало найбільший вплив на сус­пільс­т­во і світ у ті періоди своєї історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті й діяльності людей і суспільства. Зав­дя­­ки духовним ціннос­тям виникли християнська культура і євро­пейська цивілізація. Ми можемо говорити про вплив хрис­тиянства на всі сфери людського життя, зокрема на роз­ви­ток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літера­тури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності і високих ідеалів.

Джерелом правдивої духовності може бути тільки Бог, бо Він є дух, любов, істина, життя і путь. Людина не може бути началом духовності, вона тільки відбиває в собі те ду­хов­­не сяйво, яке виходить від істинного Бога. Християнська лю­бов не є абстрактною любов’ю. Християнство — це не вчення, а спосіб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло із гірчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов зруй­ну­вала рабство, створила міцну християнську сім’ю. Під її потужними ударами розпалася Римська імперія, яка була побудована на силі і доведена до повного морального розкла­ду. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов — це Царство Боже, яке, за словами Христа, перебуває усередині людини. У дні Свого земного служіння Ісус Хрис­тос пропові­дував людям Царство Боже, тобто цінності духу, що є справжнім скарбом людини, який у неї ніхто не може забра­ти. Різдво Христове було початком Царства Божого. Сутність проповіді Христа і Його діянь було Царство Боже, яке Він як Син Божий прийшов відкрити і дати людям.

Відірвані від Бога гріхом, підкорені злу і смерті, втра­тив­ши справжнє життя, люди знову зможуть — через віру у Христа — пізнати єдиного істинного Бога і Його любов до сві­ту й у єднанні з Ним одержати нове — правдиве, істинне і вічне життя, для якого вони створені. Хрис­тос вчив, що світ не приймає цього Божого Царства тому, що він у «злі лежить» і тем­ряву полюбив більше за світло. І якщо й у наш час світ не прий­має Царства Божого і всіма силами відкидає його, то лише тому, що «у злі лежить».

Син Божий приніс людям не тільки знання про Царство Боже, Він не тільки показав, у чому саме полягають духовні цінності, але й дав благодатну силу увійти у це Царство. Зло і гріх Він переміг Собою. Всім Своїм життям Він явив образ довершеної людини, тобто людини, до кінця слухняної Бого­ві. І тільки у цьому послухові й у цій любові були Його влада й сила, якими Він прощав гріхи, зціляв хворих, воскрешав мертвих. У Самому Собі Він явив Царство Боже, як поєднан­ня з Богом, як силу любові та жертви Богу і людям. Відданий на ганебну смерть, залишений усіма, Він здійснив подвиг повної самовіддачі, цілковитої любові, найнижчого смирення. Але у цій самовіддачі і була Його перемога над злом та грі­хом: любов подолала ненависть, істина — неправду і, нарешті, життя перемогло смерть. Бог воскресив Його із мертвих.

Все зло, що панувало у світі, виявилося безсилим проти цієї Праведності. В одній Людині зло було переможене. В одній Людині у царство гріха і смерті увійшло Царство Боже — царство любові, добра, істини і вічного життя. Але цю пере­мо­гу Ісус Христос, Син Божий, здобув не для Себе, а для ін­ших, для всіх людей, щоб усіх спасти і ввести до цього, здійс­не­ного Ним, Царства Божого.

У першому тисячолітті відбулася справжня і глибока християнізація світу. Результатом цього стали розпад Римсь­кої імперії, утвердження високої християнської духовності з безліччю святих мучеників, преподобних отців, святителів, золотий вік хрис­ти­­янської писемності, подолання язичництва і створення куль­­­ту­ри на християнських засадах. Перше тисячоліття не бу­ло спокійним: точилася постійна боротьба з єресями, але це була боротьба за втілення в життя християнського віровчення і моралі. Християнство боролося з неправдою і злом світу цього і перемагало.

Як позитивний вплив на світ треба відзначити появу у ХІІІ-XIV ст. християнського ренесансу, коли захід­ноєвро­пейсь­ка культура досягла найвищої точки свого розвитку. Се­ред­ньовічна релігійна культура своїм універсальним розма­хом і злетом намагалася створити Царство Боже на землі у най­біль­шій красі, яку тільки бачив світ. На жаль, цей гранді­оз­­ний намір не вдався, і середньовічне Царство Боже не здійс­ни­лося, бо Західна Європа не пішла цим творчим, ду­ховним шляхом. Чому ідея Царства Божого не увінчалася успі­хом? Деякі християнські філософи, зокрема М. Бердяєв, стверджували, що «не була розкрита по-справжньому вільна творча сила людини, не були випробувані у свободі духовні сили людини, викувані християнством». І це найважливіше: примусове здійснення Царства Божого неможливе.

В епоху Відродження в європейській цивілізації здій­сни­в­­ся поворот від духовних цінностей до матеріаль­них. Впер­ше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, яка посідає централь­не місце у всесвіті і людській історії. Людина як особа зали­ши­ла­ся одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоутвердження. Люди тієї епохи, яких стали називати гума­ністами, створили для людства свій духовний світ. Цей шлях розвитку призвів до атеїзму, революцій, масового зни­щення людей, геноциду.

Друга половина другого тисячоліття характерна відпу­щен­ням на свободу творчих сил людини, духовною децентра­лі­за­цією, коли всі сфери людської культури стали автономни­ми. Автономними стали державне та економічне життя, нау­ка, мистецтво і вся культура. Цей процес називається секуля­ри­за­цією. Шляхом секуляризації пішла також і релігія. Хрис­ти­янський спосіб життя був відкинутий. Держава та сус­пільст­во, знання та мистецтво стали секуляризованими. Всі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслами так званої «свободи» і «прав людини». Відбувався поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. І все це закономірно, бо якщо в житті і діяльності лю­дей Бог не посідає центрального місця, і людина може жити без Бога, тобто без джерела правдивого духовного життя, то як наслідок відбувається деморалізація суспільства, що ми і спостерігаємо.

У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З’явилися небачені раніше в історії ненависть і боротьба серед християн. Навіть проповідь Євангелія була часто по суті нехристиянською, тому що місіонерство нав’язувало хрис­­­тиянство без усякого зв’язку з культурою народів, без лю­бо­ві до людей, яку запо­відав Господь. Християнське місіо­нер­­с­­тво було пов’язане з колонізацією.

Фундаменталізм, конфесіоналізм і консерватизм убили Біблію і догмати Церкви, перетворивши їх на формули, які більше зберігалися, ніж втілювались у життя. Догматика й ети­­ка виявилися розділеними. Богослів’я і благочестя стали різ­ни­ми сферами діяльності. Чим людина благочестивіша, тим менше пов’язує вона своє життя з богослів’ям. Подібна ди­хотомія виникла і стосовно догматів і канонічного права, еклезіології і церковного управління. Єпископи стали скоріше адміністраторами, ніж пастирями і християнськими вчителями. Все це є наслідком секуляризації релігії.

↑Секуляризація суспільства

ХХ століття завершується секуляризацією суспільного життя, з якого витіснена релігія. Це означає, що ре­лі­гія як сві­тогляд і як інститут остаточно втратила свою роль у полі­тич­­ній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насампе­ред на матеріальні цінності. Сьогод­ні професійна діяльність і соціальний статус людини пере­важно не залежать від світо­гля­ду, релігійної віри, моральних засад, талантів і особистих нахилів. Вони залежать від здатності ввійти у глобальний економічний розвиток.

В досекулярний період релігія виконувала подвійну функ­цію. З одного боку, вона була ідеологією, і як така дава­ла сакральну санкцію соціальному устрою, визначала мораль, мотивувала діяльність людини й одухо­творювала суспільство. З ін­­шого боку, вона вказувала людині на вічні духовні ціннос­ті, які ніколи не минають, і тим самим надавала її існуванню на землі трансцендент­ну глибину, тобто потойбічне існуван­ня в іншому світі, окреслювала моральний сенс земного буття.

Характерною особливістю кінця другого тисячо­ліття є завершеність процесу секуляризації. Релігія перестала бути соціально корисною. Вона стала непот­рібною для секуляризо­ва­ного суспільства. На зламі тисячоліть ми стали свідками й учасниками парадоксу: з одного боку, релігія викинута із сус­пільного життя, а з іншого — вона присутня в суспільстві і в історії через людину, бо має справу з вічним у людині. Місце релігії в житті людини і суспільства ніхто і ніщо не може посісти, тому що тільки вона єдина може дати відповідь на запитання людини про її відношення до Бога і про ставлення до їй подібних. Тому, будучи викинутою із суспільного життя, ре­лі­­гія залишається в ньому. Конфлікт між християнством і секу­ля­ризованою культурою триває. Його сутність полягає в тому, що це є конфлікт між світом, що самоствер­див­ся, і реальністю потойбічного Буття — як в індивідуально­му плані, так і у космічному, або всесвітньому, масштабі. Це зіткнення відбувається у людській свідомості і душі, а зна­чить, і у суспільній свідомості.

Європейська цивілізація, що ви­рос­ла на засадах нехристиянського гуманізму, багато в чому перестала бути християнською. Вона передала питання віри у владу вільно­го волевиявлення громадян. Переможці християнства дозво­ли­ли вірити у що завгодно. В кінці другого тисячоліття це призвело до політеїзму або до релігійного поліморфізму, яко­го світ ще не знав. Сучасна прагматична культура, згідно зі своєю сутністю, відкрила двері будь-якому релігійному досві­ду. Наприклад, якщо Україна, будучи традиційно православ­ною, мала на своїй території декілька конфесій, то тепер їх біль­ше сімдесяти. Таким чином, прагматичний підхід вимагає від влади простягати свою руку і на духовну сферу. Сьогодні секулярна культура ставить на порядок денний не віру в істинного Бога, а мораль. Християнського Бога, як багато хто гадає, уже немає, але християнська мораль є чомусь загальнолюдсь­кою. Сьогодні релігійна сфера включає в себе всі релігійні тра­диції і релігійний досвід. Це називається релігійним син­кре­­тизмом. Виникає дивний парадокс, коли невдача західної цивілізації, яка хотіла домінувати на Сході, призвела до того, що східні духовні ідеї перемагають на Заході.

Європейська цивілізація відкрила двері східним релі­гіям, викинувши із суспільного життя християнство. Азія і му­суль­манський світ не поводяться з релігією так, як це зро­били Європа й Америка. На азійському просторі релігія про­дов­жує займати своє чинне місце. Європейська цивілізація стоїть перед великою загрозою. Секуляризація в Європі обер­та­єть­ся для неї новою релігійністю, але чужою. Східні духов­ні школи, синкретичні культи, харизма­тичні рухи, язичницькі традиції (а у нас в Україні — РУНвіру) європейська цивілізація сприймає як неминучість, можливо, на свою власну загибель. А християнство, яке не є ворогом сучасної циві­ліза­ції, втратило всяку діяльну енергію, всяку наполегливість, зведено до ролі елемента в історії. Християнство поки що при­сут­нє у свідомості європейця, і в той же час його вже немає в житті і діяльності. На християнстві європейці не наполяга­ють. Їм байдуже — чи Христос, чи Будда, чи Магомет.

Світ став єдиним, взаємопов’язаним, цілісним; і світові релігії зіштовхнулися лицем до лиця. Нехристиянські релігії продовжують впливати і визначати суспільне буття своїх наро­дів. Це насамперед стосується ісламу, який претендує на те, щоб бути основою особливої «ісламської цивілізації». Зіткнен­ня зі світовими релігіями виявило, що секуляризація є породженням християнського світу, і вона не розповсюджу­єть­ся на інші релігійні традиції. У світовому процесі релігій­ний фактор виявився дуже важливим, тому що релігія глибо­ко пов’язана з культурою, мораллю і світоглядом людей. Про­ект розповсюдження цінностей європейського безрелігійного гуманізму провалився. Поки що нездоланними залишаються нау­ково-технічний прогрес та грубий прагматизм, але й вони сти­ка­ються з внутрішнім духовним життям людей, з тради­ція­ми, пов’язаними з християнством.

Людство вступило в третє тисячоліття. У зв’язку із цим робляться різні прогнози. Одні, відкидаючи роль Бога в істо­рич­ному процесі, покладають надії на науково-тех­нічний прогрес; інші, спостерігаючи глобальний занепад моралі і духов­ності, чекають кінця світу. З якими думками вступаємо ми, християни, у третє тисячоліття? Ми дивимось у майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поставив у центр історії людину, ми покладаємо надію на Бога, бо Він є центром буття. Бог не тільки створив із небуття всесвіт, Він же промишляє і піклується про нього. Сам Син Божий сказав: «Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).

Церква Христова тому і святкує так урочисто 2000-ліття Різдва Христо­вого, щоб нагадати християнам, які втратили надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. Наро­дившись від Пресвятої Діви Марії, Син Божий оновив людську природу, визволивши її від гріха і смерті. В цьому і полягає сенс події, яку ми відзначаємо. Після цього для віру­ю­чих не страшна ні смерть, ні її причина — гріх, бо Христос Спаситель подолав смерть Своїм воскресінням, а заснувавши Церкву, дав нам благодатну силу і можливість визволятись і очищатись від гріха.

Перемога світського над релігійним у європейському християнстві в кінці другого тисячоліття збіглася з повернен­ням релігії до життя сучасного суспільства, хоч і в інших фор­мах. Моральні християнські засади, що ґрунтуються на догматах віри, залишалися непереможними. Християнська релігія безсмертна, тому що говорить людям про найважливі­ше: про Бога, про смерть, про вічне життя, про любов, про сенс нашого земного буття.

↑Головне завдання християнства
у третьому тисячолітті

Головним завданням християнства у грядущому тися­чо­літ­ті є духовне відродження насамперед кожної людини як особи у приватному плані. Моральне оздоровлення сус­пільст­ва через кожну особу є місією Церкви. Со­ціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливі­шим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель ска­зав: «Шукайте ж спершу Царства Бо­жого і правди Його, а все інше до­дасться вам» (Мф. 6, 33), тобто насамперед турбуйтеся про духовні цінності, а матеріальні будуть наслідком вашого ду­хов­ного життя. Царство Боже, яке приніс Ісус Христос на зем­лю і яке не від світу цього, тому і називається Божим, що його центром є Бог. А це означає, що духовні цінності повин­ні мати пріоритет над цінностями матеріальними. Такого прин­ци­пу додержувалися перші християни, завдяки йому во­ни, будучи нечисленною групою, подолали могутню Римсь­ку імперію, яка на той час уже морально розклалася.

↑Церква і світ

Піклуючись про моральний стан окремих людей, Церк­ва в той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Важливо підкреслити, що християни не повинні цуратися життя суспільства, що оточує їх, тобто сві­ту. Бог любить не тільки окрему людину, а й увесь світ, всіх людей, бо вони Його творіння і призначені для очищення й перетворення на засадах любові. Церква закликає своїх послі­довників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б ґрунтувалася на засадах християнської моралі і християнського віровчення. Це озна­чає, що хрис­тиянство повинно показувати шляхи вирішення сучасних проблем, які хвилюють суспільство.

↑Проблеми екології

До таких проблем належить насамперед проблема еко­логії. Можливо, це є найсерйозніша проблема сучасного сві­ту. Однією з головних причин забруднення навколишнього сере­до­ви­ща є небачене і невиправдане зростання суспільного спо­жи­вання у високорозвинених країнах, де прагнення до необ­ме­же­ного достатку і розкошів стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчуження від Бога. Відвернувшись від Бога, люди забули, що «володарю­ван­ня» над природою і «панування» над землею (Див.: Бут. 1, 28), до яких покликана людина за Божим задумом, не означають вседоз­воленості. Криза душі призвела до екологічної кризи. Тому розв’язання проблем навколишнього середовища ле­жить не стільки в площині економіки, біології, технології або політики, скільки в людській душі. Вихід з екологічного глухого кута може бути знайдений лише через духовне відродження людської особистості.

↑Проблеми біоетики

Сьогодні суспільство і вчені стурбовані досягненнями науки в галузі біології і генетики. З’явилися можливості мані­пу­ляції самим життям. Церква не може бути байду­жою до проблем, які виникають у сфері біоетики. Хоча ця тема потребує богословського осмислення, але, безумовно, вона не може бути відданою на відкуп лише законодавцям.

Намагання вчених поставити себе на місце Бога, за своїм розумінням змінювати і «покращувати» Його творіння, мо­же призвести до непередбачуваних результатів. Розвиток біоме­­дич­них технологій випереджає осмислення можливих духовно-моральних і соціальних наслідків. Безконтрольне зас­тосування цих технологій не може не викликати стурбова­ність Церкви. Висловлюючи свою позицію з цих питань, Церк­­ва виходить із вчення Божественного Одкровення про жит­тя як безцінний дар Божий і про свободу, яка є невід’єм­ною сутністю людини, створеної за образом і подобою Божою.

↑Проблема клонування

Клонування, тобто отримання генетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і постави­ли себе на Його місце, поставило питання про можливість кло­ну­вання людини. Цей намір вчених ви­кликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людст­ва. Клонування відкриває можливості маніпуляцій з генетич­ною складовою особистості і може сприяти подальшому її зне­ціненню. Клонування людини здатне зруйнувати основи діто­народження, материнства і батьківства. Небезпечним є клонування і з точки зору психологічних наслідків. Людина, яка з’яви­лася на світ в результаті такої процедури, може відчувати се­бе не індивідуальною особистістю, а лише чиєюсь «копією». Од­нак клонування окремих клітин і тканин організму не є за­ма­хом на особистість і в деяких випадках може бути корис­ним для людини. Необхідно також враховувати, що експери­мен­ти з клонуванням людини можуть супроводжуватися на­род­женням нежиттєздатного потомства. «Тиражування» лю­дей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій.

Людина не може претендувати на роль Творця Всесвіту. Клонування є викликом Богу і створеній Ним за Своїм обра­зом і подобою людині, невід’ємними частинами якої є свобода й індивідуальність особи.

↑Проблема евтаназії

Церква, залишаючись на засаді заповіді Божої «не уби­вай» (Вих. 20, 13), не може визнати морально припус­тимими спроби легалізувати так звану евтаназію, тобто умертв­лення безнадійно хворих, у тому числі й за їх бажанням. Про­хан­ня хворого прискорити його смерть обумовлене, як правило, станом деп­ресії. «Право на смерть» може легко перетворитися на загро­зу для життя людей, у яких не вистачає засобів для лікування. Евтаназія є формою вбивства або самогубства.

↑Проблема трансплантації органів

Сучасна трансплантологія, тобто теорія і практика пере­сад­ки органів і тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хво­рим, які раніше були б приречені на смерть або тяжку ін­ва­лідність. Разом з тим, все більша потреба в органах для транс­план­тації породжує моральні проб­леми і може стати загро­зою для суспільства. Так, недоб­росовісна пропаганда до­норст­ва і комерція, пов’язана з продажем органів для транс­план­тації, закладають умови для торгівлі людськими органа­ми, загрожуючи здоров’ю і життю людей. Церква вважає, що органи людини не можуть бути предметом купівлі-продажу. Пересадка органів живого донора може бути у випадках доб­ро­вільної самопожертви заради спасіння життя іншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає виявом любові і співстраждання. Морально непри­пустима трансплантація, яка безпосередньо загрожує життю. Найбільш розповсюдженою практикою є вилучення орга­нів у тільки-но померлих людей. Але в таких випадках повинна бути абсолютна впевненість у смерті донора. Не мо­же бути морально ви­правданою така трансплантація, яка веде до втрати індивідуальної особистості людини, що приймає чужі органи. При трансплантації обов’язково повинна збері­га­ти­ся свобода людини. Безумовно, неприпустимою є так зва­на фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини й органів людських зародків з наміром лікування різних захво­рювань і «омолодження» організму.

↑Проблема сім’ї

Однією з головних проблем європейської цивілізації є проблема сім’ї. Християнство створило здорову сім’ю. Воно лікві­ду­вало багатоженство і побудувало сім’ю на засадах лю­бові. Без любові сім’я як така не може існувати. Бог для того і створив для Адама Єву, щоб любов, яка є основою бла­­женс­т­ва і життя, виливалася на подіб­­ну до нього істоту. Сім’я ще назива­єть­ся домашньою церквою. Вона реалізує у собі любов, яка існує між Христом Спасителем і Церквою. За замислом Бо­жим, сім’я призначена для дітонародження і розмноження людсь­кого роду. Без міцної сім’ї не може бути ні здорового сус­піль­ства, ні сильної держави. Втрата сім’ї може призвес­ти до різкого скорочення народонаселення і поступового зникнення європейської цивілізації. Головна причина розпаду сім’ї ле­жить у площині не економічній, а в моральній. Ослаблення хрис­тиянської любові серед людей породило цю проблему. В ре­зультаті втрати духовних засад виникла ціла низка сімей­них і суспільних проблем. До них насамперед треба віднести так звану сексуальну революцію, пияцтво і наркоманію. Сексу­альна революція є прямим результатом відсутності здорової сім’ї. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нормальної сім’ї. Відсутність християнської сім’ї породжує проблему дітей і батьків. На цьому ґрунті вини­кають інші проблеми: пияцтво і наркоманія. Треба вважати помилковою думку, що першопричиною руйнації сім’ї є пияцт­во. Навпаки, відсутність нормальної сім’ї породжує пияцтво і наркоманію.

Ще більшою бідою сучасного суспільства є наркоманія. Цей порок робить людину рабом темних сил. Найбільше вра­жена цим недугом молодь, і це є загрозою суспільству, яке веде боротьбу лише з наркобізнесом, а не з причинами нарко­ма­нії, на основі яких і з’явився наркобізнес. Основні причини наркоманії — це духовна спустошеність серед моло­ді, втрата сен­су життя і моральна нестійкість. Не відкидаючи необхід­нос­ті втручання медицини, Церква пропонує наркома­нам бра­ти активну участь у християнському житті і наверта­ти­ся до моральних засад.

Не сприяє зміцненню сім’ї свідоме припинення вагіт­нос­ті, яке набуло широкого розповсюдження. Церква прирів­нює аборт до вбивства, бо зародження людської істоти є да­ром Божим, тому посягання на життя майбутньої особистості є порушенням заповіді Божої: «Не убивай». Широке розпов­сюд­­­ження абортів і їх виправдання стає загрозою майбутньо­му європейської цивілізації й ознакою моральної деградації. Церк­ва не відкидає жінок, які зробили аборт, але закликає їх до покаяння. Християнське подружжя повинно пам’ятати, що продовження людського роду є однією із цілей боговстанов­ле­ного шлюбного союзу. Навмисна відмова від народження дітей з егоїстичних міркувань є порушенням Божих намірів.

Святе Письмо і Церква однозначно осуджують гомо­сек­су­аль­ні статеві зв’язки, тому що це є прямим спот­во­рен­ням богоствореної природи. В сучасному суспіль­стві гомо­сек­су­алізм набув широкого розпов­сюд­ження. Він охоплює різні верстви населення, в тому числі і духовенство. Дискусія про становище сексуальних меншин схиляється до визнання гомосексуалізму не статевим збоченням, а лише однією із «сексуальних орієнтацій». Такий погляд не може бути ви­прав­даним християнським моральним вченням. Гомосексуа­лізм — це гріховне викривлення людської природи. Особливо не­без­печним для суспільства є не стільки сам факт розпов­сюд­ження цього пороку, скільки його виправдання і намагання пред­ставити як нормальний спосіб сексуального життя, а також захист гомосексуалізму законодавствами деяких євро­пейсь­ких держав. Прикро говорити, що і деякі християнські конфесії благословляють одностатеві шлюби.

Моральне спустошення в європейській цивілізації породи­ло сексуальну революцію. Не сексуальна революція призво­дить до морального занепаду в суспільстві, а навпаки — знецінення християнської моралі є причиною сексуальної революції.

Головним завданням кожної європейської нації у третьо­­му тисячолітті повинно бути відродження християнської сім’ї. Тільки через християнську сім’ю можна подолати поро­ки суспільства. Сім’я може стати основою духовного оздо­ров­лен­ня. Для того, щоб створити нормальну сім’ю, треба не тільки турбуватися про створення матеріальних умов для сім’ї, а й виховувати дітей на основі християнської моралі і готувати їх до майбутнього сімейного життя.

Як це не парадоксально звучить, але православне чернецт­во завжди сприяло утвердженню християнської сім’ї, бо воно своїми подвигами свідчило про пріоритет духовних ціннос­тей. Тільки на засадах любові між подружжям, між батьками і дітьми можливе відродження міцної християнської сім’ї. Та­їн­ст­­во шлюбу, яке відбувається в церкві, має велике зна­чен­ня для створення сім’ї, але на нього не треба дивитися як на якесь магічне дійство. Благодать Божа діє там, де її прийма­ють. Вона допомагає віруючому, але не діє проти волі людини.

↑Християнство і науково-технічний прогрес

Християнство, подолавши язичницькі вірування, деміфі­зу­ва­ло природу і тим самим сприяло виникненню наукового природознавства. Природознавчі та гуманітарні науки стали од­ними з важливих складових культури. Наприкінці ХХ сто­літ­тя наука і техніка досягли небачених висот і створи­ли те, що сьогодні ми називаємо науково-технічним прогре­сом. Науково-технічний прогрес під впливом секулярних ідео­ло­гій піднявся до такого рівня, що став викликати в сус­пільс­тві побоювання. Екологічна й інші кризи ставлять під сум­нів правильність обраного шляху розвитку. Науково-технічний рівень сьогодні такий, що злочинні дії невеликої групи людей можуть протягом короткого часу викликати глобальну катаст­ро­фу, в якій загинуть усі вищі форми життя.

З точки зору християнства, такі наслідки науко­­во-тех­ніч­ного прогресу виникли в результаті глибоко по­милкового принципу. Він полягає в тому, що науково-технічний прогрес перестав обмежуватися жодними моральними, філософськи­ми або релігійними вимогами. Науково-технічний розвиток опи­нився під сильним впливом людських пристрастей: марно­слав’я, гордості, жадоби комфорту, які призводять до не­га­тивних наслідків. Звідсіля витікає необхідність повернен­ня до гармонійного зв’язку між наукою і релігійно-моральни­ми цінностями. Так званий науковий атеїзм стверджував, що між наукою і релігією немає нічого спільного, бо вони анти­по­­ди. В дійсності ж між наукою і релігією не може бути прин­ци­пового протиріччя. Наукове і релігійне пізнання ма­ють різні галузі дослідження, користуються різними метода­ми і мають різні цілі. Християнство дивиться на науку як на інструмент влаштування земного добробуту людства, і в той же час застерігає суспільство проти того, щоб розглядати науку незалежною від моральних принципів. Сучасні досягнення у різних галузях науки, включаючи фізику елементарних часток, хімію, мікробіо­ло­гію, свідчать, що вони є меч двогострий, здатний не тільки принести благо людству, але й забрати у нього життя. Єванге­ліє Христове виховує вченого таким, що він не може вико­рис­тати на зло здобуті ним знання і силу. Тому релігія і наука покликані до співпраці в ім’я спасіння життя і гармонійного устрою суспільства.

Церква застерігає від спроб використання досягнень нау­ки і техніки для встановлення контролю над внутрішнім жит­тям особистості, для створення будь-яких технологій впли­ву на людські свідомість і підсвідомість і маніпуляції ними.

↑Церква і засоби масової інформації

Засоби масової інформації відіграють і будуть відіграва­ти у третьому тисячолітті важливу роль. Інформатизація стає од­нією зі складових розвитку суспільного життя. Телебачення, радіо, Інтернет, газети і журнали та всяке друковане слово покли­кані забезпечувати широкі верстви населення інформа­цією про все, що відбувається у світі, орієнтуючи людей у склад­них обставинах сьогодення. При цьому працівники засо­бів масової інформації повинні пам’ятати про свою відпові­дальність перед Богом. Інформування глядача, слухача і чита­ча повинно ґрунтуватись не тільки на правді, а й на турботі про мо­раль­ний стан людини і суспільства, що включає в себе пропагування загальнолюдських ідеалів, а також боротьбу з розповсюдженням зла, гріха і поро­ків. Засоби масової інформації не повинні пропагувати на­силля, ворожнечу і ненависть, національний, соціальний і релі­гійний розбрат, а також гріховні людські інстинкти, в то­му числі і з комерційною метою. Працівники мас-медіа, які мають потужний вплив на аудиторію, несуть мо­раль­ну відповідальність за виховання людей, особливо мол­одого по­ко­лін­ня і дітей. Церква закликає працівників ЗМІ керуватися у своїй діяльності вічними духовними цінностя­ми і не сприя­ти розповсюдженню неправди і гріха та всякого зла.

↑Проблеми глобалізації

Глобалізація є неминучим процесом третього тисячоліт­тя. Вона відбувається в усіх сферах людської діяльності. У сфері політико-правовій глобалізація сприяє розвитку між­дер­жав­них відносин, активізації торговельного, виробничого, війсь­ко­вого, політичного та інших форм співробітництва. Міжна­род­ні організації сприяють вирішенню різних конфліктів на пла­неті. В той же час ці органі­зації і союзи можуть бути засо­бом несправедливого домі­нування сильних країн над слабки­ми, багатими над бідними, технологічно й інформаційно роз­ви­не­ними над тими, що розвиваються, вживати подвійні стандарти.

Глобалізація в економіці пов’язана з виникненням транс­­національних корпорацій, де зосереджені величезні ма­те­ріальні і фінансові ресурси. Ці структури мають величезну владу, не підпорядковану урядам і народам. Вони не зна­ють державних кордонів, не рахуються з етнокультурною іден­­тич­ністю і не турбуються про збереження екологічної і де­мо­графічної стабільності, байдужі до релігійних традицій народів.

У культурно-інформаційній сфері глобалізація обумов­ле­на розвитком технологій, що дуже швидко розповсюджу­ють інформацію. В результаті глобалізації зароджується єди­на бездуховна культура, що ґрунтується на спотвореному розумінні свобо­ди гріховною людиною, яка уявляє себе мірилом істини. Та­кий розвиток глобалізації може призвести до катастрофічних наслідків.

Процес глобалізації зупинити неможливо, якщо невідо­ми­ми нам способами Сам Бог не зупинить його, як у свій час Він припинив будівництво Вавилонської вежі. Визнаючи не­ми­­ну­­чість глобалізації, яка в основному спрямована на зростання матеріальних благ, розповсюдження інформації, а також на розвиток виробничо-підприємницької діяльності, в той же час Церква звертає увагу на суперечність цих процесів і пов’яза­ну з ними небезпеку для людства. Глобалізація повинна бути поставле­на в залежність і під контроль вічних духовних цінностей.

У третьому тисячолітті перед людством виникне багато проблем, які з точки зору людського розуму розв’язати немож­ли­во. Для нас, християн, у світі нема нічого безнадій­но­го. Ми ставимо в центр буття Бога. Точніше сказати, Він є цент­ром буття, незалежно від того, ставлять люди Його в центр чи не ставлять; Він є ним. Христос сказав: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14, 6). Бог не тільки створив Всесвіт, але й піклується і промишляє про нього. Різдво Христове свід­чить про те, що Бог не залишив світ напризволяще. Ми не має­мо підстав сум­ніватися, що Бог керує світом. Він попускає роз­пов­сюдження зла до певної межі, але в той же час при­пиняє його Своїми часто незбагненними для нас діями. Нам не страшні ніякі потрясіння, бо з нами Бог!

У той же час Церква Христова не перестає закликати людство поставити Бога в центр свого життя і діяльності. Бо тільки пріоритет духовних цінностей над матеріальними може поставити людство на правильний шлях розвитку.

Християнство витісняється із суспільного життя, і в той же час воно залишається у світі і продовжує освячувати його. Церква Христова ніколи не втратить своєї всеосвячувальної благодаті, тому що ніякі пекельні сили не подолають її. Ми є свідками того, як державний атеїзм не зміг подолати Церкву.

Відповідаючи на питання світу, Церква повинна акцен­ту­ва­ти увагу не стільки на моралі, скільки на догматах віри. Право­слав­на Церква багата своєю догматичною традицією і повин­на зберігати вірність їй, нічого не змінюючи. Церква не потре­бує нових догматів віри. Все, що людству потрібно для спасіння, Христос Спаситель відкрив нам. Але дог­мати не треба зберігати, як археологічні реліквії. Догма­та­ми віри християнин повинен жити і ними обґрунтовувати відповіді на сучасні проблеми.

Наприклад, ми молимось і віримо, що Бог чує нашу мо­лит­ву, інакше, якщо це не так, то навіщо молитися. Наша мо­лит­ва ґрунтується на догматі Божої всюдиприсутності. І в той же час ми таємно впадаємо в гріхи, таєм­но звершуємо злочини і не замислюємося над тим, що Бог — як чує молитву, так і бачить злочин. Він спроможний виконати молитву і покарати за гріх і злочин.

Для морального очищення людей і освячення світу тре­ба повніше використовувати багатство літургійного життя, кра­су богослужіння і християнського мистецтва, і особ­ливо — євхаристію. Євхаристія — це не одне із бага­ть­ох таїнств Церк­ви. Це є вище з’єднання божественної реальності з людською природою для спасіння світу. Архи­пастирі і пастирі Церкви по­вин­ні звернути особливу увагу на те, як ми відправляємо євхаристію та інші богослужіння. Богослужіння несе на собі богословське навантаження. Воно повинно бути зрозумілим для віруючих. У цьому сенсі важливе значення має зро­зуміла мова, тобто рідна мова, а також спосіб звершення бого­служінь. Побожне звершення богослужінь — це перекон­ли­ва проповідь, яка доходить до глибини душі, а не тільки збагачує розум.

Християни будуть спроможні відродити духовність у сві­ті, якщо звернуть увагу на особисте життя. Не треба зазіха­ти на велике, треба починати з малого — з окремої особи. Не випадково Господь порівняв Своїх нечисленних послідовни­ків з найменшим — гірчичним — зерном, з якого потім виростає могутнє дерево.

Велике значення у християнському способі життя має чернецтво. Протягом двохтисячолітньої історії православне чернецтво зберігало моральні підвалини в суспільному житті і було сіллю землі. Сьогодні чернецтво втратило минулу сла­ву. Монастирів багато, а справж­нього чернечого життя об­маль. Тому Церква повинна звернути увагу на чернецтво. Без чернецтва помісна Церква втрачає свою силу. Дух стародавніх подвижників, дух самоосудження і прийняття на себе гріхів світу в наш час підмінюється агресивністю і «ревністю не за розумом», що протирічить самому сенсу аскетизму.

Православна Церква вступає в третє тисячоліття, не маю­чи ні політичної, ні економічної влади. Вона входить у третє тисячоліття всебічно ослабленою. Всі православні церк­ви переживають труднощі, але в майбутньому вони посиляться. Сила православ’я полягає не у володінні світською вла­дою, а в збереженні багатства церковного Передання і богоодкро­венної непошкодженої істини. Ця сила буде реальною у світі, якщо православна Церква відповідатиме на життєво важливі питання сучасності і майбутнього.

Отже, місія Церкви Христової полягає в служінні спасін­ню людей для вічного життя, з одного боку, а з іншого — у служінні для очищення й освячення світу. Ця місія двоєдина і неподільна.

↑Помісна Українська Православна Церква

Тепер дозвольте мені перейти до важливої для нас теми — утворення помісної православної Церкви. Це питання не є но­вим для української історії. Вперше воно було порушене май­же одночасно з прийняттям християнства в Русі-Україні й утворенням Київ­сь­кої митрополії. Вже великий київський князь Ярослав Муд­рий поставив першого митрополита — русича Іларіона — незалежно від Візантії. Дії Ярослава Мудрого не суперечили православній екклезіології і не були порушенням церковних канонів. Князь Ярослав добре розумів, що держава може бути незалежною і могутньою лише тоді, коли в ній буде незалеж­на Церква. Його спроба не увінчалась успіхом тому, що вона заважала інтересам Візантійської імперії. Всі імперії стояли на перешкоді утворенню помісних Церков, бо використову­ва­ли Церкви як засіб впливу.

В українській історії питання про помісну Церкву завж­ди пов’язувалося з державністю. В домонгольський період бу­ла ще одна спроба мати свою помісну Церкву — коли митро­­политом Київським став Климент Смолятич. Татаро-мон­голь­ський гніт поклав край змаганням за помісну Церкву, бо не було своєї незалежної держави. Це питання знову ви­ник­л­о лише в ХVII ст. під час визвольних війн в Україні за гетьмана Богдана Хмельницького. Київський митрополит Пет­ро Могила боровся за «об’єднання Руси з Руссю» і навіть мріяв про створення Київського Патріархату.

Приєднання України до Росії у 1654 р., а за ним приєд­нан­ня до Московського Патріархату Київської митрополії у 1686 р. — не за приписами церковних канонів, надовго похова­ли мрію українців про свою помісну Церкву. Російські імпе­ра­то­ри, добре розуміючи, яку небезпеку для їх держави таїть у собі помісна Українська Церква, зробили все можли­ве, щоб українці навіть не думали про свою окрему Церкву. Вони заборонили в українських церк­вах вживання українсь­кої мови, призначали на українські кафедри російських архи­єре­їв, а українців — у Росію. Росія нищила українську свідо­мість руками українців.

Автокефальний рух, тобто боротьба за помісну Укра­їнсь­ку Православну Церкву, відродився на початку ХХ ст. разом з боротьбою за Українську державу. Одночасно з про­го­ло­шен­ням Української Народної Респуб­ліки була утворена Українська Автокефальна Православна Церква. У цих ви­зволь­них змаганнях Церква і держава йшли разом, бо була одна мета — служіння українському народу.

У 1922 р. утворився Радянський Союз — нова імперія. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) стояла на пере­шко­ді зміцненню цієї імперії, і тому у 1930 р. вона була зни­щена радянським режимом. Шалена антирелігійна боротьба велася проти всіх Церков і релігій, але тільки Українську Церк­ву більшовики знищили, а Російську, хоч і напівживу, за­ли­шили, бо вона стояла на імперських позиціях.

Під час німецької окупації Автокефальна Українська Церква відродилась, але Гітлер не дав їй об’єднатися з так званою Автономною Українською Церквою, бо це суперечило його політичним інтересам. До речі, в цьому питанні Радянсь­кий Союз і Гітлер виявилися союзниками, бо Російсь­ка Церк­ва, на вимогу Сталіна, незаконно позбавила сану всіх укра­їнсь­ких архиєреїв. У 1944 р., після визволення України від німецької окупації, радянська влада вдруге знищила Українсь­ку Автокефальну Церкву. Яка причина? Сам факт існування такої Церкви на території Радянського Союзу був небезпеч­ним для імперії.

Як свідчить наша українська історія, стародавня і нова, українська державність і помісна, тобто авто­кефальна, Церква взаємопов’язані. Імперські сили, які нищили українську дер­жав­ність, разом руйнували й автокефальну Церкву. І навпа­ки, борці за українську державність підтримували автокефальну й Українську Церк­ву, бо держава без автокефальної Церкви довго існувати не може.

Ось чому на початку 90-х років разом з проголошенням Української держави знову відродився рух за автокефальну Церкву. Спочатку у 1990 р. виникла УАПЦ на чолі з Патріар­хом Мстиславом, а в листопаді 1991 р. відбувся Помісний Собор Української Православної Церк­ви Московського Патрі­ар­хату, який проголосив, що у зв’язку з тим, що Україна ста­ла суверенною державою, Українська Православна Церква по­вин­на стати ­автокефальною. В червні 1992 р. на Всеукра­їнсь­кому Соборі відбулося об’єднання УАПЦ і частини УПЦ Московського Патріархату. Створився Київський Патріархат на чолі з Патріархом Мстиславом.

Здавалося б, питання вирішене: є Українська держава і є помісна Українська Православна Церква. Чому ж до цього ча­су, а минуло вже майже дев’ять років, точиться боротьба за помісну Українську Церкву? Тому що не вмерли ще імперські сили, які не тільки мріють, а й діють з наміром від­но­ви­ти імперію в будь-якому вигляді. Спочатку в політичних і церковних колах Київський Патріархат не сприймався всерйоз; а потім, коли ці кола побачили в ньому загрозу своїм інтересам, розділили його і навіть намагалися знищити.

Помісна Українська Православна Церква як така реаль­но існує. Якщо це дійсно так, то в чому полягає проб­лема сьо­год­­ні? Справа в тому, що Українська Православна Церква, хоч і існує і виконує свою спасительну місію, але вона поки що не визнана іншими помісними православними Церквами як авто­ке­фальна і тому не входить у молитовне спілкування з Вселенським Право­слав’ям. Процес визнання помісних Церков завж­ди був ­тривалим. І тому немає нічого дивного, що Українська Православна Церква залишається тимчасово невизнаною.

В 2000 р. були зроблені рішучі кроки з боку вищого керів­ництва Української держави і Вселенського Патріарха Вар­фо­ломія у розв’язанні українського церковного питання. Пре­зи­дент України Леонід Кучма на урочистій академії, при­свя­ченій 2000-літтю Різдва Христового, 21 січня минулого року, заявив, що Україні потрібна єдина помісна православ­на Церква і що держава буде всіляко­ сприяти цьому. Ту ж са­му позицію висловив Голова Вер­ховної Ради України Іван Плющ на урочистостях з нагоди 9-ї річниці незалежності Украї­ни. В червні 2000 р. в Стамбулі Вселенський Патріарх Вар­фоломій прийняв урядову делегацію на чолі з віце-прем’є­­ром Миколою Жулинським, яка передала лист Пре­м’єр-міністра України Віктора Ющенка і мала плідну розмову щодо вирішення української церковної справи. 24 листопада 2000 р. під час свого офіційного візиту до Туреччини Прези­дент України Леонід Кучма мав зустріч з Вселенським Патрі­ар­хом, після чого послав йому офіційний лист із запро­шен­ням направити в Україну делегацію і самому відвідати Київ. Нарешті 19 грудня 2000 р. до Стамбула прибула восьмичлен­на офіційна парламентська делегація на чолі з головою ко­міте­ту Верховної Ради з питань науки і освіти академіком Іго­рем Юхновським і була прийнята Вселенським Патріархом Варфо­ломієм. Делегація передала йому лист Голови Верхов­ної Ради України Івана Плюща із запрошенням відвідати Україну з офіційним візитом в 2001 р. і список 240 народних депу­татів України, які висловилися за сприяння об’єднанню українського православ’я і визнання помісної Української Православної Церкви. Перелічені акції свідчать, що держава активно діяла в цьому напрямі, спираючись на бажання більшості віруючих мати єдину православну Церкву.

Як було сказано вище, у 2000 році Вселенський Патрі­арх Варфоломій виявив неабияку активність у розв’язанні укра­їнського питання. В березні 2000 р. в Жене­ві відбулася зустріч делегацій Вселенської і Московської­ Патріархій, на якій було вирішено провести переговори за участю всіх трьох гілок Українського православ’я, а та­кож державної українсь­кої делегації на предмет об’єд­нання і визнання Помісної Ук­ра­їнсь­кої Церкви. Шестистороння зустріч планувалася на 15 лип­ня 2000 р., але, як відомо, цей благий намір не здійснився, бо не було доброї волі Московської Патріархії. 15 травня 2000 р. в Стамбулі побувала неофіційна делегація Київського Патрі­ар­хату у складі єпископа Рівненського Даниїла (Чокалюка) і архимандрита Димитрія (Рудюка) і була при­йнята у Все­ленсь­кій Патріархії. 6-9 вересня 2000 р. Патріархом Варфоло­мієм була прийнята також неофіційна делегація Київської Патріархії у складі митрополита Львівського Андрія і єписко­па Рівненського Даниїла. В другій половині травня в Києві зна­хо­дилися з благословення Вселенського Патріарха архи­єпис­коп Всеволод і архиєпископ Антоній (УПЦ в США). Вони зустрічались з Патріархом Київським і всієї Руси-України, митрополитом Во­ло­димиром (Сабоданом) і архиєреями Укра­їнсь­кої Автокефальної Православної Церкви. 7-8 листопада 2000 р. Вселенський Патрі­арх удруге прийняв неофіційну делегацію УПЦ Київського Патріархату у складі митрополита Андрія, архиєпископа Даниїла та єпископа Димитрія. Всі ці контакти і переговори були спрямовані на створення умов об’єднання українського православ’я і визнання поміс­ної Української Церкви.

14-15 вересня 2000 р. в Києві відбувся Помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви, на який були запрошені представники Київського Патріархату в якос­ті гостей. З благословення Вселенського Патріарха Варфоло­мія на Соборі був митрополит Костянтин (УПЦ в США). Його при­сутність мала важливе значення. Не без його впливу Со­бор підтримав ідею об’єднання українських Церков і обрав нового предстоятеля — митрополита Тернопільського Мефо­дія, відмовившись від обрання патріарха. Після Собору 26 архиєреїв УПЦ Київського Патріархату та сім архиєреїв УАПЦ підписали лист до Вселенського Константинопольського Пат­рі­арха Варфоломія, в якому сказано, що, «ми, православні єпис­ко­пи України, прагнемо відновлення єдності розділеної православної Церкви в Україні і встановлення канонічного та євхаристійного єднання з Ма­тір’ю — Константинопольською Церквою та всіма помісними православними Церквами як помісна Українська Православна Церква».

Результатом такого спільного звернення до Вселенсько­го Патріарха стала зустріч двох делегацій УПЦ Київського Пат­­ріархату та УАПЦ у Вселенській Конс­тантинопольській Патріархії 8 листопада 2000 р. Обидві делегації прийняли гене­рал­ьний секретар Священного Синоду митрополит Філадель­фійсь­кий Мелітон і митрополит Селевкійський Кирил. Під час довготривалих переговорів обидві сторони погодилися роз­по­чати об’єд­навчий процес і конкретизували шляхи об’єд­нан­ня створенням Змішаної комісії та підписанням Домов­ленос­ті (грец. мов. «Симфонітікону»). Делегації були прийня­ті Патріархом Варфоломієм, який благословив продовжувати об’єднавчий процес.

Крім наведених конкретних дій, Київська Патріархія підт­ри­мує з Вселенською Патріархією постійні контакти і веде консультації, як про це сказано в «Домовленості», з метою якнайшвидше довести справу до доброго завершення.

Як поводиться в цій ситуації Московська Патріархія? Звичайно, їй не подобається цей об’єднавчий процес. Вона пере­дбачає, що визнання Вселенським Православ’ям помісної Української Церкви може стати реальністю. Тому вона стала активно протидіяти. По-перше, вона зірвала переговори в Жене­ві, призначені на 15 липня 2000 р., під приводом перене­сен­ня їх на кінець серпня. По-друге, в результаті подальших дій вона вивела з процесу переговорів так звану УПЦ Мос­ков­-сь­ко­­го Патріархату. За цей час був скликаний Московсь­кий­ Архиєрейський Собор (13-16 серпня 2000 р.); зібрання­ українських єпископів 28 липня 2000 р. в Києво-Печерській лаврі прийняло звернення до Вселенського Патріарха, щоб він не втручався в українські церковні справи.

Архиєрейський Собор у Москві фактично відмовив УПЦ в автокефалії і в автономії, підтвердивши своє рішення про са­мостійність і незалежність УПЦ від 27 жовт­ня 1990 р. Мос­ковсь­кий Патріарх Алексій ІІ негативно відреагував на лист Президента України, заявивши, що «світська влада не повинна втручатися в церковні справи». Для збере­ження своєї юрисдикції Московська Церква незаконно ввела в канонічне право нове поняття «самостійність і незалежність Церкви». Православна Церква такого статусу не знає. Існують автокефальні або автономні церкви. Обидві категорії потребують визнання з боку інших помісних православних Церков. УПЦ, не маючи статусу автокефальної чи автономної Церкви, не може по суті називатися Церквою, тому вона не може скликати архиєрейські та інші собори. Про це заявив Все­ленський Патріарх Варфоломій у листі до митрополита Во­ло­димира (Сабодана). Виходячи з позиції Вселенського Пат­ріарха, ніякої «канонічної Української Православної Церк­ви» не існує, існують лише єпархії Російської Церкви на тери­то­рії України.

Всі ці дії Московської Патріархії призвели лише до того, що ви­в­ели так звану «канонічну УПЦ» з переговорного процесу. В той же час вона заявляє, що без її участі українське церков­не питання вирішеним бути не може. Виникає замкнене коло, або глухий кут, вийти з якого неможливо.

В українських політичних колах існує думка, що в Україні не повинно бути Московської Церкви, — ні назавжди, ні тимчасово. Звичайно, в Україні немає місця Московській Церкві, бо — як з державних інтересів, так і згідно з церковними канонами — на одній канонічній території повинна бути одна помісна православна Церква. Але до чого призводить така по­­зи­ція? До того, що наше церковне питання ніяк не вдається розв’язати. УПЦ відмовляється сісти за стіл переговорів з Київ­сь­к­им Патріархатом. Московська Патріархія не погод­жуєть­ся на автокефалію Української Церкви і водночас заяв­ляє, що без неї не можна вирішувати українську церковну пробле­­му. Тому ті політичні кола, які не погоджуються на тим­­ча­со­ве перебування в Україні Російської Церкви, зашмор­гують гордіїв вузол і об’єктивно підтримують московську позицію.

Як відомо, гордіїв вузол не розв’язується, а розрубується. Стосовно Української Церкви це означає, що треба домагати­ся визнання тієї частини українського православ’я, яка хоче бути автокефальною Церквою. Тільки після визнання Все­ленсь­ким Патріархом помісної Української Православної Церкви може початися еволюційний процес переходу до цієї Церк­ви московських парафій і єпархій, духовенства і єписко­пів. Треба буде набратися терпіння і без застосування насилля чекати волевиявлення української пастви. Сподіваємося, що вона зробить правильний вибір.

У нашій справі вирішальне значення має позиція Все­ленсь­кого Патріарха Варфоломія. Після підписання «Домов­ле­ності» 8 листопада 2000 р. обидві делегації (Київ­ського Патріархату й УАПЦ) прийняв Вселенський Патріарх. Під час цієї зустрічі він ще раз підтвердив бажання Константинополь­сь­кої Матері-Церкви вирішити проблему роз’єднаного українського православ’я. Він сказав, що з точки зору церков­них канонів та історичного буття Українська Православна Церква має право на автокефалію. Патріарх закликав обидві українські Церкви до об’єднання і додав такі слова: той, хто не піде на об’єднання, назавжди залишиться в схизмі.

Таким чином, незважаючи на різкі протести з боку Мос­ковсь­кої Патріархії, процес об’єднання українського право­слав’я і створення помісної Української Церкви, визнаної Вселенським Православ’ям, розпочався під егідою Вселенсь­кої Константинопольської Церкви. Разом з тим, ця Церква вкот­ре підтверджує незаконність відокремлення від неї у 1686 р. Київської митрополії і приєднання її до Московського Патрі­ар­хату, і тому має повне право надати Томос про визнання автокефалії Української Православної Церкви. Вирішення цього пи­тан­ня тісно пов’язане з визнанням канонічності хіротонії українського єпископату.

Виходячи з усього вищезазначеного, Помісний Собор повинен:

1) прийняти постанову і закликати до об’єднання УПЦ Київського Патріархату і Української Автокефальної Право­славної Церкви, а також тих архиєреїв і духовенство Мос­ковсь­кого Патріархату, які хочуть бути у складі єдиної помісної Української Православної Церкви;

2) звернутися з листом до Вселенського Констан­тино­поль­сь­кого Патріарха Варфоломія з підтвердженням нашого бажання щодо об’єднання і підтримки його намірів вирішити українську церковну проблему та за­просити його до Києва у травні 2001 р.;

3) ще раз підтвердити, що ми не визнаємо закон­ним, згідно з церковними канонами, приєднання Київської митро­по­лії до Московського Патріархату у 1686 р.;

4) звернутись до Президента України Леоніда Кучми, Вер­ховної Ради України й Українського уряду з подякою за сприяння утворенню єдиної помісної Української Церкви і проханням надалі допомагати цьому процесу до остаточного його завершення.

Незважаючи на всю складність церковної ситуації, ми повинні бути впевненими, що в Україні буде єдина помісна православна Церква. В цьому нехай допомагає нам Господь наш Ісус Христос.

Опубліковано: 12.12.2014.