«Наша Парафія»

• Поділ Руської Церкви на дві митрополії: Київську і Московську
• Возз’єднання Київської митрополії з Московським Патріархатом
• Становище Церкви в Україні після 1917 року
• Способи утворення автокефальних Церков

Українська Православна Церква є прямою правонаступницею Київської Митрополії, заснованої після Хрещення Руси в 988 р. святим рівноапостольним князем Володимиром. Всесвітнє святкування 1000-ліття Хрещення Руси переконливо показало усьому світу, що руське православ’я має свої витоки в Києві.

Прийняття Київською Руссю християнства й ут­­во­рення Руської Церкви стало однією з найважливі­ших складових частин всесвітньої історії, що пережила в X ст. радикальний моральний перелом. Відбулося духовне перетворення Київської Руси, величезної і могутньої держави Східної Європи.

Християнська віра прийшла на Русь із Візантії, тому і заснована на Русі Київська Митрополія перебувала в канонічному підпорядкуванні Константинопольському патріарху. Однак ця залежність від греків обмежувалася актами вищого канонічного порядку, без втручання у внутрішні справи управління Церкви. Константинопольські патріархи твердо притримувалися свого права поставлення митрополита на Київську кафедру, тому першими Київськими митрополитами були греки. Однак вже й у той час Руська Церква усвідомлювала повноту своєї влади, і її залежність від греків мала тільки кано­нічний характер. Вже при Ярославі Мудрому, у 1051 р., собором руських єпископів був поставлений на митрополичу кафедру киянин — пресвітер Іларіон. Подібний випадок повторився через 100 років, коли з волі Київського князя Ізяслава ІІ був посвячений на Київську кафедру Климент Смолятич. Ці приклади свідчать не тільки про зростання політичного авторитету Київської держави, але й про зміцнення духовних сил церковної ієрархії, про розуміння нею того, що коли на чолі рідної Церкви буде стояти син свого народу, то він краще послужить його благу, ніж іноземець. У XI ст. більшість єпископських кафедр посідали єпископи місцевого походження. Тільки один Києво-Печерський монастир у домонгольський пе­ріод дав Церкві до 50 єпископів із числа своїх ченців.

Свідченням зростання духовних сил Церкви був і стрімкий розвиток християнського подвижництва. Зародившись у Києві, чернецтво стало швидко поширюватися по всій Київській Русі. Місцеві подвижники несли сусіднім народам не тільки євангельське благовістя, але й засновували монастирі, що згодом ставали осередками писемності, а також прикладом господарювання на високому культурному рівні.

Прийняття християнства мало позитивний вплив на моральність і політику, побут і культуру Київської Руси.

У роздрібненої після смерті Ярослава Мудрого на удільні князівства державі Церква була єдиною силою, що об’єднувала князівства в єдине ціле, тому що всі єпархії залежали від Київського митрополита і тяжіли до митрополичої кафедри. Церква піклувалася і про авторитет державної влади. Літописи зберегли нам звернення одного з Київських митрополитів до великого князя: «Княже, — говорив він, — ми поставлені в Руській землі Богом утримувати вас від кровопролиття». Це стримування мало важливе значення в період міжусобної боротьби російських князів, коли на Русі слабшала держава і гинуло населення. Благодійно впливала Церква і на громадське життя, зокрема на ліквідацію рабства. У своїх проповідях вона стверджувала, що вільні і раби рівні перед Богом. Позитивно впливало християнство і на зміну поняття про сім’ю, викорінюючи з життя багатоженство і язичницькі звичаї викрадання і купівлі дружин. Під впливом Церкви дружина стає другом, а не рабом. Церква боролася і з іншими аморальними звичаями, такими, як кревна помста, чаклунство і всілякі марновірства.

Церква на Русі активно впливала на розвиток культури: у народі поширювалися писемність, духовне просвітництво. При архиєрейських кафедрах і монастирях засновувалися школи і бібліотеки. Перша на Русі бібліотека була заснована в Києві Ярославом Мудрим.

Оскільки релігійний культ супроводжується не тільки молитвами, обрядами й іншими богослужбовими діями, але й будівництвом храмів, музикою, піснеспівами, іконописом, то з прийняттям християнства на Русі стали повсюдно поширюватися і ці види мистецтва. Наочними свідченнями цього є Київська Софія з її мозаїками і фресками, а також інші храми того часу в Києві, Чернігові й інших містах Київської Руси. Серед будівельників і прикрасителів цих величних споруд, крім греків, були і свої талановиті майстри. Київський Патерик наводить імена деяких із них. Серед іконописців він згадує ченців Аліпія і Григорія, серед лікарів-цілителів — преподобного Агапіта, а серед співаків — доместика монастиря (учителя співу) Стефана. Про успішний розвиток у Києві мистецтва піснеспіву свідчить той факт, що на основі грецького і болгарського розспівів тут з’явився свій високохудожній київський «знаменний» розспів, пронизаний мотивами народної обрядової пісні.

Таким чином, Київська Русь до татаро-монгольської навали була могутньою і культурною державою Східної Європи.

Татаро-монгольська навала 1237-1240 років поклала край релігійному і культурному розвитку, викликаному прийняттям християнства. У 1246 році Київ, зруйнований ханом Батиєм, втрачає значення політичного і культурного центру Руси. Митрополит Кирило, призначений на Київську кафедру Константинопольським патріархом, не залишається в Києві, а переселяється у Володимир на Клязьмі. Його наступники залишаються у Володимирі, а потім переїжджають у Москву, хоча і зберігають титул митрополитів Київських і всієї Руси.

Могутні галицько-волинські князі, що звикли бачити поруч із собою митрополита, зазнаючи тиску із боку латинства, домагаються для себе окремого митрополита. Такі ж вимоги висувають перед Константинополем і литовські князі, що прагнуть послабити духовні зв’язки своїх православних підданих із Московським князівством.

Галицький князь Юрій I Львович домігся від Константинополя утворення Галицької митрополії. Першим Галицьким митрополитом став Нифонт († 1305 р.). Після його смерті князь Юрій I послав у Константинополь кандидата на Галицьку митрополію ігумена Ратенського монастиря Петра, якого у патріархії вирішили поставити єдиним митрополитом Київським і всієї Руси, щоб у такий спосіб задовольнити усіх. Але митрополит Петро довго в Києві не затримався, а, як і його попередник, відбув у Володимир, а потім — у Москву, де і помер у 1326 р.

Симеон Гордий, що у той час вів боротьбу за звання великого князя Московського, разом із митрополитом Феогностом, наступником Петра, звернувся в Константинополь із проханням, щоб уся Русь мала одного митрополита. І Константинопольський собор 1347 р. ухвалив, щоб усе населення єпархії надалі підкорювалося Київському митрополиту. Але самі ж Константинопольські патріархи відступили від свого рішення й у 1371 р., на вимогу польського короля Казимира Великого, поставили в Галичину митрополита Антонія.

А в Москві після смерті Феогноста митрополичу кафедру посів єпископ Володимирський Алексій. Митрополитом Литовсько-Руського князівства був посвячений Роман, що незабаром помер. Литовський князь Ольгерд став домагатися від Константинопольської патріархії нового митрополита. Патріархія прийняла альтернативне рішення: посвятити кандидата литовського князя Кипрі­яна­ митрополитом Київським і всієї Руси з тим, щоб він, поки живий митрополит Алексій, управляв єпархіями Литовсько-Руського князівства, а потім став би єдиним мит­ро­политом Руси і Литви. Але здійснився цей намір тільки в 1389 р., тому що укладена Кревська унія об’єднала Велике князівство Литовське з Польщею. Литовський князь Ягайло, одружившись з польською королевою Яд­ві­гою, обіцяв за руку Ядвіги і за визнання його королем Польським окатоличити не тільки Литву, але й українські і білоруські землі, що входили до складу його королівства.

↑Поділ Руської Церкви
на дві митрополії: Київську і Московську

Незабаром після цього стався поділ Руської Церкви на Московську і Київську митрополії, і це хвилювало нашу Церкву декілька десятків років. На той час уся Руська Церква ще знаходилася під юрисдикцією Константинопольського патріарха. У 1448 р. Москва самостійно поставила митрополитом Київським і всієї Руси Рязанського митрополита Іону. Однією з причин самостійного, без благословення Константинополя, поставлення митрополита було відпадіння в унію з Римом Константинопольського патріарха Григорія Мамми. Це сталося в роки укладення Флорентійської унії (1439 р.). Руська Церква фактично розділилася на дві митрополії ще при святителі Іоні, причисленого згодом до лику святих.

Поділ Руської Церкви почався ще до митрополита Фотія († 1431 р.), продовжувався при ньому, а завершився після смерті святителя Іони († 1461 р.). Це свідчить про те, що причина поділу полягала не в особах, що очолювали Руську Церкву, а в умовах, у яких вона тоді перебувала. Південно-західна частина Київської Руси була тоді під владою литовських князів. Вірні єпархії, що жили на її території, були віддалені від Москви — кафедри Київ­ських митрополитів.

Великий князь Литовський Вітовт виявляв невдоволення тим, що православні його єпархії управлялися митрополитом, який знаходився не на підвладній йому території. Крім того, Вітовта турбувала та обставина, що прибутки його єпархії йшли в Москву, а не на користь Литовського князівства. Духівництво і князь звертали увагу на той факт, що Московський митрополит рідко відвідує їх єпархії. (Гваньїні: «Митрополит Московський відвідував Литовську Русь через шість років на сьомий для збору грошей», р. 17. Никонівськ. літоп. 5, 51). «І се нині Фотій митрополит усе начиння церковне і сосуди переносить на Москву, і весь Київ порожнім сотворив тяжкими митами», — так говорив князь Вітовт (Див.: Архиєпископ Чернігівський Філарет Гумілевський. Історія Церкви. Москва, 1888 р., т. III, с. 6).

Поділ відбувався не без суперечок і не без утруднень. Причиною тому було те, що Руська Церква протягом чотирьох із половиною сторіч управлялася єдиним митрополитом. Московський великий князь і духівництво звикли до того, що Константинополь поставляє одного митрополита на всю Русь. Крім того, у Московській Русі побоювалися, що Литовський князь-католик не буде підтримувати православ’я. Остання обставина турбувала і Константинопольського патріарха. Москва не хотіла відмовлятися також від честі бути духовною столицею усієї Руси і захисницею православ’я.

Святитель Іона багато чого зробив для запобігання поділу Руської Церкви, але не мав успіху, тому що історичні обставини вимагали іншого рішення. Те, що передбачали вже давно, що рано чи пізно повинно було відбутися, відбулося при цьому святителі.

Половина древньоруських єпархій знаходилася не в російських володіннях, а в литовських і польських. Литовський князь і польський король із побоюванням дивилися на підпорядкування своїх підданих Московському митрополиту, що діяв під впливом свого великого князя. Вони бажали бути незалежними від Московського великого князя й у церковних справах. Король Казимир домігся бажаного і відібрав у великого Московського князя й у митрополита усі православні єпархії на території Польсько-Литовської держави і підпорядкував їх особливому митрополиту.

Відбулося це в такий спосіб. Минуло 17 років з тих пір, як Ісидор, що прийняв Флорентійську унію, втік з Москви, і близько 10 років — як святитель Іона управляв Руською Церквою, що оголосила себе автокефальною.

У 1458 р. після наради з кардиналами й Ісидором папа Калліст III, не домігшись своєї мети — підкорити собі всю Руську Церкву, задумав розділити її на дві частини і підкорити одну з них. Як уже було сказано раніше, цього бажав і Польсько-Литовський король. Частина, на яку пре­тендував папа, знаходилася в польських і литовських областях. У неї входили дев’ять єпархій: Брянська (Чер­ні­гів­ська), Смоленська, Перемишльська, Туровська, Луцька, Володимирська, Холмська, Полоцька і Галицька. Рим вирішив відібрати ці єпархії в митрополита Іони і передати їх іншому митрополиту. Ісидор погодився передати цю частину Київської митрополії своєму учню, що теж прийняв­ унію, Григорію Болгарину. Колишній Константинопольський патріарх Григорій Мамма (уніат), позбавлений згодом кафедри за прихильність до Рима, звів Григорія в сан мит­рополита «Київського, Литовського і всієї нижньої Руси».

Протягом десяти років Григорій Болгарин клопотався про зміцнення своєї влади і введення унії, але, переконавшись у безплідності своїх намагань ввести унію й у номінальності свого становища, у 1469 р. від­правив у Константинополь свого посланця з дарами і з проханням до патріарха Діонисія (1469-1476 рр.) дати йому благословенну грамоту на Литву й одночасно на Москву. Патріарх Діонисій дав Григорію благословення і затвердив у сані митрополита. Возз’єднавшись із православною Церквою — щиро чи удавано — митрополит Григорій Болгарин у 1469 р. знову підкорив Київську митрополію на території Литви і Польщі Константинопольському патріарху (Православна Бого­словська енциклопедія. Петербург, 1903 р., т. IV, с. 689). З 1448 по 1469 р. Київська митрополія на території Польсько-Литовської держави у складі Руської Церкви була автокефальною. У 1469 р. віруючі єпархії в Литві і Польщі визнали Григорія Болгарина митрополитом, після чого наступники святителя Іони перестали називатися Київськими митрополитами. Південно-західні єпархії Руської Церкви утворили окрему Київську митрополію в складі Константинопольського Патріархату. Її єпископи стали обирати собі особливого митрополита. Першим таким митрополитом Київським після Григорія Болгарина був Мисаїл. Кафедра Київського митрополита знаходилася спочатку у Вільно, іноді в Новгородку (Новогородку), а потім у Києві (Див.: Архиєпископ Філарет Гумілевський. Там само, с. 11-12).

Первосвятителі Руської Церкви, що одержали автокефалію, стали називатися «Митрополитами всієї Руси», а предстоятелі Київської митрополії в складі Константинопольського Патріархату — «Митрополитами Київ­ськими і всієї Руси» (Акти Півден. і Західн. Росії, т. I, с. 48, 63, 73, 124).

↑Возз’єднання Київської митрополії
з Московським Патріархатом

Після возз’єднання України з Росією в 1654 р. Моск­ва стала вдаватися до активних дій щодо церковного об’єднання Київської митрополії з Московським Патріархатом. Церковна єдність була необхідною для зміцнення єдності державної. Православне населення України потребувало захисту своєї віри й гарантії громадянської свободи. Тому нижчі верстви духівництва і миряни вітали дії Богдана Хмельницького.

Однак Київський митрополит Сильвестр Косов тільки під сильним тиском Запорізького війська прийняв присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. У той же час він категорично відкинув вимогу Московського патріарха Никона про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату. Незважаючи на те, що Україна ввійшла до складу Російської держави, Київська митрополія протягом 30 років зберігала підпорядкування Константинопольському патріарху.

Причина полягала в тому, що українській ієрархії вигідніше було знаходитися під юрисдикцією Константи­нопольського патріарха, який, перебуваючи далеко за кордоном, нічим не обмежував їх церковної свободи. Московська патріарша влада могла позбавити українську ієрархію цієї свободи. Крім того, значна частина Київ­ської митрополії знаходилася на території Польського коро­лівства, і митрополит побоювався того, що підпорядкування Московському патріарху може погіршити становище православних у Польщі. Мир, укладений у цей час між Росією і Польщею, вважався неміцним. Українці були переконані на підставі власного досвіду, що цей союз не може бути надійним уже хоча б тому, що поляки належали до Римського костьолу, а росіяни були східного благочестя.

Возз’єднання Київської митрополії з Московським патріархатом відбулося при гетьмані Івані Самойловичі. У січні 1685 р. він послав у Москву старшого канцелярис­та Василя Кочубея з пропозицією обрати на вдо́ву Київ­ську кафедру єпископа Луцького Гедеона Четвертинського. У квітні 1685 р. до Батурина приїхав з відповіддю окольничий Неплюєв з рекомендаціями Москви. 8 липня 1685 р. у Києві відбулося обрання митрополита, яким став Гедеон Четвертинський. Гетьман Іван Самойлович повідомив у Москву, що «духівництво не буде противитися підпорядкуванню Київського митрополита Московському патріарху. Одночасно український гетьман наполягав на такому: 1) щоб усі древні права і вольності українського духівництва залишалися недоторканними — єпископи Київської митрополії повинні поставлятися Київським митрополитом, тому що і Константинопольський патріарх не втручався у справу обрання єпископів на Русі від початку утворення Руської Церкви, що відпо­ві­дало вимозі церковних канонів; 2) щоб Київська митрополія вважалася першою між російськими митрополіями; 3) умовити Константинопольського патріарха поступитися своїми правами на Київську митрополію Московському­ патріарху; 4) залишити Київському митрополиту звання Екзарха Константинопольського патріарха, щоб православні єпископи на польських територіях не обрали для себе особливого митрополита з титулом Екзарха; 5) щоб Московський патріарх поставляв і благословляв Київського митрополита, але в суд його, як і Константинопольський патріарх, не втручався; 6) щоб Київський митрополит носив митру з хрестом і щоб за богослужінням перед ним носили хрест (С. Соловйов. Історія Росії з найдавніших часів. С.-Петербург, т. XIV, с. 999).

У Москві погодилися з усіма цими пунктами, крім четвертого, де говорилося про те, що Київський митрополит одночасно повинен бути Екзархом Константинопольського патріарха. Москва справедливо вказала на те, що Київський митрополит не може одночасно підпорядковуватися одному патріарху і бути намісником іншого. Восени 1685 р. новообраний Київський митрополит Гедеон Четвертинський приїхав у Москву і 8 листопада був посвячений Патріархом Іоакимом.

Так відбулося фактичне приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, але канонічне оформ­лення цього акта відбулося пізніше. Здавалося, справа возз’єднання двох частин Руської Церкви закінчилася, але для багатьох українців воно залишилося незавершеним. Так думав і гетьман Самойлович. Він боявся, що Конс­тантинопольський патріарх піддасть прокляттю його самого і всіх його підданих за те, що вони самовільно вийшли з-під влади Константинополя. Самойлович просив Москву, щоб вона домоглася в Константинополі дозволу Київському митрополиту перейти в підпорядкування Московському патріарху. Москва дійсно домоглася того, що Константинопольський патріарх Діонисій дав грамоту про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха. Грамоту підписали Патріарх Діонисій, Єрусалимський патріарх Досифей, що користувався на Сході великим авторитетом, а також архиєреї Константинополь­ського Патріархату (С. Соловйов. Там само, с. 1001-1002; порівн. Збірник Синодальної бібліотеки, № 4).

Отже, у 1685 р. фактично, а з 1686 р. канонічно Київська митрополія ввійшла до складу Московського патріархату на вищезгаданих умовах. Згодом умови возз’єднання Київської митрополії були порушені й забуті, а в синодальний період Київська митрополія стала однією з єпархій Російської Церкви.

↑Становище Церкви в Україні після 1917 року

Після лютневої революції 1917 р. в Україні, і зокрема в Києві, почався рух за національне відродження. Воно значною мірою торкнулося і Церкви. Групи нижчого духівництва і втягнуті в боротьбу за незалежну Україну миряни вимагали утворення в Україні автокефальної Церкви. Український національний рух у церковному середовищі був одночасно і революційним.

У 1918 р. з благословення Святійшого Патріарха Тихона в Києві почав роботу Всеукраїнський Собор, що рішуче відкинув пропозицію про встановлення церковної автокефалії і висловив одностайне бажання мати в Україні автономну Церкву в канонічному єднанні з усією Російською Православною Церквою і з її патріархами. У тому ж році Всеросійський Помісний Собор затвердив рішення Всеукраїнського Собору, надавши Православній Церкві в Україні широку автономію.

Рішення Помісного Собору не задовольнило радикально настроєну групу духівництва і мирян. Вони продовжували вимагати автокефалії для Української Церкви. Невелика група самочинців, спираючись на підтримку Українського уряду, прагнула панувати над усім православним населенням України, захопити у своє відання храми і вирішувати всі церковні справи.

1 жовтня 1921 р. прихильники автокефалії скликали самочинний Собор і оголосили себе автокефальною Церквою. Оскільки в середовищі автокефалістів не ви­явилося жодного єпископа (а православна Церква не може бути без єпископа), священики і миряни самі поставили собі єпископа в особі одруженого священика Василя Липківського. Священні канони не дозволяють священикам, а тим більше мирянам, поставляти єпископів. З цієї причини автокефалісти вирішили на своєму Соборі змінити правила святих апостолів і Вселенських Соборів. Православний народ в Україні не підтримав самочинну автокефалію і назвав її прихильників самосвятами.

Спочатку Радянська влада, що підтримувала всі розколи в Церкві, підтримала й автокефалістів. Церква Патріарха Тихона вважалася контрреволюційною Церквою, і до початку Великої Вітчизняної війни перенесла найстрашніші гоніння.

Утворення Радянського Союзу в 1922 р. поставило «автокефальну церкву» в Україні у скрутне становище, тому що вона самим своїм існуванням протиставляла себе об’єднанню республік у єдину Радянську державу. У 1930 р. Радянська влада допомогла автокефальній Церкві самоліквідуватися. На неї поширилися такі самі гоніння, як і на Російську Православну Церкву.

В роки Великої Вітчизняної війни Російська Православна Церква, що впродовж усієї своєї історії була з народом і поділяла з ним радості і горе, внесла свій моральний і матеріальний вклад у перемогу над фашизмом. Держава, з огляду на патріотичну роль Церкви, дала їй деяку, дуже обмежену свободу. У шістдесяті роки Російська Православна Церква зазнала нових гонінь.

Протягом 70-літньої історії нашої Батьківщини з життя народного різноманітними методами і засобами цілеспрямовано виганялася православна віра, що століттями складала його духовно-моральну основу. По всій країні осквернялися і знищувалися церковно-національні святині. Російська Православна Церква, що століттями була на Русі потужною духовною і культурно-творчою си­­лою, опинилася в штучно створеному для неї соціальному гетто, у якому їй було уготоване місце для жалюгід­ного існування як «пережитку минулого».

У цих виняткових, небачених в історії умовах церковного буття кожен, хто присвячував своє життя Богу і служінню Церкві, повинен був враховувати сформовану реальність і діяти у відповідності зі своєю вірою і голосом совісті. З милості Божої і силою благодаті Святого Духа Російська Церква вистояла, зберегла чистоту віри, залучила до себе мільйони людей нових поколінь, що складають нині її паству і клір. При цьому ми усвідомлюємо, що в пережиті роки як священнослужителі, так і миряни не усі виявилися на висоті свого пастирського і християнського звання.

В роки перебудови і демократизації відбулися корінні зміни в державному і громадському житті. Процес демократизації в країні глибоко торкнувся і Церкви. Вона тепер змушена діяти в духовно спустошеному суспільстві, що є гіркою спадщиною колишніх правителів, яке пробудилось і вийшло на площі і вулиці. Люди, виховані в дусі, далекому від християнської моральності, що вдяглися в чужий одяг «демократії», продовжують вес­ти боротьбу з Церквою новими методами, не гребуючи при цьому і прямими наклепами.

В умовах демократизації суспільства в Західній Україні виник і донині триває релігійний конфлікт між православними і греко-католиками. Процес легалізації Української Греко-Католицької Церкви набув характеру релігійної агресії проти Української Православної Церкви і терору стосовно православних віруючих і духівництва в цьому регіоні. Греко-католицькі екстремісти і донині продовжують свої протизаконні дії з захоплення храмів, загрожують фізичною розправою духівництву і мирянам. Мали місце замахи на життя священиків із застосуванням вогнепальної зброї. Екстремісти-уніати заявляють, що православ’я є суто російською вірою, а православні віруючі — окупантами, москалями, кадебістами, котрим немає місця в Україні.

Дії уніатських екстремістів не осуджуються місцевими органами влади, навпаки, вони приймають дискримінаційні рішення про передачу греко-католикам храмів, що належать православним. У цих умовах православні, зазнаючи тиску з боку греко-католиків і місцевої влади, що підтримує їх, не бажаючи приймати унію, примушуються нецерковними силами переходити в автокефальну Церкву, що назвала себе Українською.

В даний час автокефальний рух набув поширення в основному в Галичині. Водночас, користуючись сформованою політичною ситуацією, нецерковні сили прагнуть поширити розкол на всю Україну, поставивши своєю метою ліквідацію Української Православної Церкви.

У цих умовах, ще до проголошення декларації про суверенітет України, 10 липня 1990 р. український єпископат звернувся до Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду Російської Православної Церкви з проханням про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. 25-27 жовтня того ж року Архиєрейський Собор РПЦ, розглянувши і всебічно вивчивши звернення, дарував Українській Православній Церкві самостійність і незалежність у її ­уп­равлінні.

До цього рішення 7-8 червня 1990 р. Помісний Собор, що обрав Патріарха Московського і всієї Руси, у своєму визначенні заявив: «Наша багатонаціональна Церква благословляє національно-культурне відродження народів, що входять у неї, але відхиляє шовінізм, сепаратизм і національну ворожнечу. У відповідь на законне сподівання православних в Україні українські єпархії були об’єднані в самокеровану Українську Православну Церкву. Ця Церква, маючи широку самостій­ність, зберігає законний канонічний зв’язок як із Московським Патріархатом, так і з усіма іншими Помісними Православними Церквами. Утворення незалежної Україн­ської Православної Церкви відкриває можливість уникнути розколу й ізоляції від Вселенського Православ’я, здійснювати подальше удосконалювання своєї самостійності, не погрішаючи при цьому проти священних канонів і зберігаючи любов і мир між чадами церковними».

Рішення про самостійність і незалежність Української Православної Церкви було прийнято в умовах, коли народ суверенної України проголосував на референдумі за збереження Радянського Союзу. В даний час політична ситуація в Україні інша: Верховна Рада республіки проголосила Україну незалежною державою. Змінюється і церковна обстановка. Українська Автокефальна Церква шукає шляху до об’єднання з Українською Православною Церквою. І хоча діалог між ними ще не почався, однак вияв доброї волі з обох сторін є. Виникла ідея скликання Всеукраїнського міжрелігійного форуму, мета якого — релігійне примирення. Він покликаний створити в суспільстві атмосферу терпимості, громадянської згоди між віруючими усіх релігій і віросповідань, сприяти їх взаєморозумінню і співробітництву на благо народу Української держави.

Ми закликаємо нашу українську паству підносити молитви Господу нашому Ісусу Христу про народ і владу незалежної України, щоб усі люди жили і трудилися в союзі миру і братерської любові.

Бажання зберегти чистоту православної віри і канонічну, усіма визнану, Церкву в незалежній Українській державі вимагає від нас прийняття нових рішень, що послужили б на благо Української Православної Церкви і призвели б до ліквідації розколу.

З цією метою Священний Синод вирішив скликати Собор Української Православної Церкви з тим, щоб обговорити питання про повну самостійність і незалежність нашої Церкви, тобто автокефалії, і прийняти відповідне рішення. Незалежна Україна повинна мати незалежну Церкву в союзі миру і любові з Російською Православною Церквою і з усіма Помісними Православними Церквами.

Що таке автокефалія і які канонічні способи її проголошення?

↑Способи утворення автокефальних Церков

Термін «автокефальна Церква» почав вживатися лише з початку V століття. Слово «автокефальний» — грецьке і складається з двох слів: «авто» — «сам» і «кефалі» — «глава» і застосовується до світських і церковних організацій, що мають свою главу, свою суверенну вищу владу, незалежну від іншої влади.

Церковний каноніст Вальсемон називає автокефальними всіх митрополитів провінцій Греко-Римської імперії в епоху II Вселенського Собору (381 р.).

Історично єдина свята соборна й апостольська Церква розділилася на помісні Церкви, очолювані своїми предстоятелями. Самоврядні Церкви згодом одержали найменування автокефальних Церков. Адміністративна самостійність помісних Церков при повній внутрішній єдності має повне обґрунтування в церковних канонах.

Звичайною нормою утворення нових автокефальних Церков є соборна воля єпископату вже існуючої автокефальної Церкви. При цьому компетенція Собору єпископів автокефальної Церкви обмежується її власною територією. Собор єпископів автокефальної Церкви може як проголошувати нову автокефалію частини своєї Церкви, так і відмовитися від автокефалії своєї Церкви, постановивши про приєднання до іншої автокефальної Церкви за згодою останньої.

Історія нам говорить, що Церкви Константинопольська, Антиохійська і Російська давали автокефалію своїм частинам.

Ніякі інші чинники не можуть заснувати канонічно автокефальну Церкву, хоча історія Церкви свідчить, що такі спроби робилися не раз, а саме: державною владою, єпископатом частини автокефальної Церкви, Церк­вою Константинопольською поза її межами.

Дарування автокефалії державою суперечить основному канонічному правилу. Тому що ніхто не може дати іншому право, якого не має сам. Державна влада не тільки не має верховної церковної влади, але не має взагалі ніякої церковної влади.

Автокефалію не може проголошувати частина єпископату автокефальної Церкви з власних спонукувань або під тиском державної влади. У цьому випадку порушується канонічна аксіома: «Не можна дати того, чого сам не маєш» з тією лише різницею, що тут неіснуюче право дається не іншому, а собі самому. З чисто канонічної точки зору це є пряме порушення 34-го Апостольського правила, 9-го правила Антиохійського Собору і 15-го правила Двократного Собору, що наказують єпископам усякої Церкви знати єпископа, що в митрополії керує, і нічого особливого важливого не робити без нього, не влаштовувати Соборів без його головування, і на знак спілкування з ним поминати його ім’я за богослужінням.

Всяка автокефальна Церква повноважна дати автокефалію тільки тій частині Церкви, що канонічно підлягає її юрисдикції. Дарування автокефалії частини іншої якоїсь автокефальної Церкви є порушення основного канонічного принципу про недоторканність прав усякої автокефальної Церкви і суворо осуджується законом.

Яким же мотивом повинна керуватися автокефальна Церква, даруючи автокефалію своїй частині? Як у всіх церковно-адміністративних питаннях, у питанні про авто­кефалію церковна влада повинна керуватися лише одним основним мотивом — користю Церк­­ви, а цю користь вона повинна бачити у створенні умов, необхідних для виконання її спасительної місії. Крім того, Церква-Мати при рі­шенні питання про автокефалію повинна рахуватися, по-перше, із волею єпископату і народу тієї частини Церкви, що може одержати автокефалію, по-друге, з міркуваннями державної влади і, по-тре­тє, із регіональними умовами.

Якщо рішення питання про автокефалію належить центральній владі Матері-Церкви, то саме пору­шення питання зазвичай належить тій частині ­Церкви, що хоче одержати автокефалію. Право говорити від імені цієї частини належить її єпископату.

При вирішенні питання про дарування автокефалії Церква-Мати, крім зазначених мотивів, повинна враховувати наявність умов, необхідних для самостійного життя тієї своєї частини, що бажає одержати автокефалію, іншими словами, мати засіб, що відповідає самій сутності автокефалії. Канони, як і їх авторитетні коментатори, дають ясне і точне поняття про сутність автокефалії і згідно з цим установлюють визначені умови устрою автокефальної Церкви.

Для виникнення нових Автокефальних Церков і способів їх проголошення, Московський Патріархат при­йняв і керується такими принципами:

1. Дотримуючись наставлянь Апостолів і Номоканону, канонічна практика Вселенської Церкви стверджує, що заснувати або проголосити нову автокефальну Церк­ву має право лише такий церковний орган, що має вищу владу в цій Церкві.

У нині діючих автокефальних православних Церк­вах така влада властива Помісним Соборам єпископів цих Церков. Природно, що компетенція Собору єпископів автокефальної православної Церкви обмежується юрисдикцією своєї Помісної Церкви (Див. про Собори в церковних областях-автокефаліях — 2 прав. II Всел. Собору).

2. Проголошення Собором помісної Церкви нової автокефалії частини своєї помісної Церкви повинно супроводжуватися наступним визнанням цієї нової автокефальної Церкви з боку всіх помісних автокефальних православних Церков-сестер, у чому виявляється «єд­ність духу в союзі миру» (Еф. 4, 4).

3. Автокефалія дається лише тій Церкві, що має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади.

4. Проголошення автокефалії необхідно для користі Церкви і є умовою для більш успішного її розвитку.

Отже, для вирішення питання про канонічну автокефалію Української Православної Церкви церковна влада повинна керуватися такими вимогами:

1. Основною причиною утворення нової автокефальної Церкви є користь або благо Церкви. Користь Церкви полягає в створенні умов, необхідних для виконання її спасительної місії.

2. При вирішенні питання про автокефалію Церква-Мати повинна рахуватися з волею єпископату і народу тієї частини, яка хоче одержати автокефалію. Порушення питання про автокефалію належить тій частині Церкви, що хоче її одержати. Право говорити від імені цієї частини належить єпископату.

3. Церква-Мати під час обговорення питання про дарування частині своєї Церкви автокефалії враховує інтереси державної влади.

4. Частина Церкви, що бажає одержати автокефалію, повинна мати умови для самостійного існування.

5. Новоутворена автокефальна Церква повинна бути визнана всіма помісними Церквами.

Вищезазначені вимоги для одержання Церквою пов­ної самостійності ставлять перед нами питання: чи може Українська Православна Церква дати вагомі аргументи на користь своєї повної самостійності? Так. Наша Церква має підставу просити автокефалію в Матері-Церкви.

По-перше, основна ціль нашого прохання — благо Української Православної Церкви, а також усього православ’я. Повна самостійність нашої Церкви буде сприяти збереженню і зміцненню православ’я в Україні. А це значить, що Церква зможе виконувати свою спасительну місію. Повна незалежність Церкви буде сприяти подоланню автокефального розколу, протистояти уніат­ській і католицькій експансії, служити примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, консолідації всіх національностей, що проживають в Україні, і тим самим внесе свій вклад у зміцнення єдності всього українського народу.

По-друге, релігійна обстановка, що складається в Україні в умовах проголошення незалежної української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Таким статусом може бути повна самостійність Церкви в незалежній державі.

По-третє, у даний час Українська Православна Церк­ва має всі необхідні умови для свого повного самостійного існування. На території України вона має: 22 єпархії, 23 єпископи, близько 5500 парафій, три духовні семінарії і три духовні училища (у 1992 році відкриється Київська Духовна Академія), 32 монастирі, у тому числі Києво-Печерська і Почаївська лаври, 35 мільйонів віруючих.

Богослужбовою мовою Української Православної Церкви є церковнослов’янська зі східною і західною вимовами. Використання цієї мови в православному богослужінні має тисячолітню традицію. Вона об’єднує слов’янські православні Церкви. Наш православний народ сприйняв її усією своєю істотою і не бажає відмовлятися від неї. Водночас наша Церква допускає вживання української мови в богослужінні за бажанням парафіяльної більшості. Для цього необхідно мати згоду 2/3 громади. Церковна проповідь вимовляється українською і російською мовами з врахуванням бажання православних віруючих.

По-четверте, повна самостійність Української Православної Церкви відповідає сподіванням православного духівництва і православних віруючих. Тому канонічно визнана всіма помісними православними Церквами автокефалія Української Православної Церкви в незалежній Українській державі є канонічно виправданою й історично неминучою.

Виходячи з усього сказаного, ми пропонуємо Собору звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну самостійність і незалежність і сприяти її визнанню східними патріархами і всіма помісними Церквами.

Ми сподіваємося, що, коли Богу буде угодно, за сприяння Святого Духа, в Україні буде Помісна Україн­ська Православна Церква з повною самостійністю в сім’ї помісних православних Церков.

Опубліковано: 02.12.2014.