«Наша Парафія»

Ваші Святості і блаженства, ваші високопреосвященства
і преосвященства, улюблені отці, браття і сестри,
дорогі наші гості й усе високоповажне зібрання!

Рідко який ювілей відзначається так широко і всебічно, як Хрещення Руси. Прийняття Руссю християнства в його східній візантійській традиції за своїм значенням і за результатами є важливою історичною подією. Воно вплинуло на всі сфери життя Київської Руси, наповнило позитивним змістом нашу вітчизняну історію і сприяло тому, що наша держава посіла гідне місце в розвитку світової культури і цивілізації.

Про все це докладно говорилося на трьох міжнародних наукових конференціях, проведених у Києві, Москві і Ленінграді напередодні святкування 1000-ліття Хрещення Руси. У цих конференціях брали участь богослови, церковні історики, учені, фахівці з різних галузей культури і науки більш як із 50 країн світу. Подібні наукові симпозіуми, конференції, семінари пройшли в багатьох країнах Європи та інших континентів. Без перебільшення можна сказати, що весь християнський світ бере участь у святкуванні 1000-літнього ювілею Руської Православної Церкви богослужіннями, проповідями, численними публікаціями, фотовиставками, науковими симпозіумами і концертами нашої духовної музики. Широку участь у ньому взяли засоби масової інформації як у Радянському Союзі, так і за рубежем, і тим самим привернули до нього увагу світової громадськості.

ЮНЕСКО своєю спеціальною резолюцією закликала 159 держав-членів відзначити 1000-ліття введення християнства на Русі і тим самим підняла ювілей на міжсвітовий рівень.

* * *

З богословської точки зору, на рубежі нашої ери людство історично пережило не тільки моральний, але і справжній онтологічний перелом. «У світ був уведений цілком новий чинник — Церква. Почалося викристалізовування людства навколо цього Боголюдського начала… Через Церкву полилася у світ духовна енергія, сенс якої — вічне життя».

Прийняття Київської Руссю християнства й утворення Руської православної Церкви, тобто Київської митрополії, стало однією з найважливіших складових частин всесвітньої історії, що пережила в один із своїх моментів радикальний моральний перелом. Відбулося духовне перетворювання Київської Руси, величезної і могутньої держави Східної Європи.

З моменту Хрещення Руси язичницький час залишається за порогом історії. З кінця Х ст. за св. князя Володимира відбулися корінні, висловлюючись сучасною мовою, революційні зміни у всіх галузях давньоруського життя. З часів князя Володимира починається завзята і тривала боротьба християнізованого Києва з масою стійкого у язичництві давньоруського слов’янства, яке було найсильнішим саме на півночі Руси, де міцнішими були старі нормансько-новгородські язичницькі релігійні традиції і старослов’янський язичницький устрій.

Церква стала тією творчою силою давньоруського суспільства, яка не тільки створила моральні ідеали Давньої Руси, але й справила чисто духовний, релігійний вплив на совість і душу руського народу. Моральні ідеали­ Давньої Руси збагачувалися характерними рисами право­сла­в’я: святістю, аскетизмом, смиренністю, співчутливою лю­­бов’ю, жертовністю й іншими християнськими чеснотами.

Глибокі корені нашого народу, на основі чого будувалося християнське світосприйняття, ідуть у Київську Русь. Це не просто «ідеї» або «філософія», а те споконвічне, чим пронизані плоть і кров нашого народу, те, що з покоління в покоління живе в народній совісті, а совість — це та іскра Божа і внутрішній голос, що реагує і судить точніше, ніж будь-яка довершена законність, ніж юридичне право і логіка.

Спрадавна нашу країну називають святою Руссю. Історія мимоволі змушує нас звернути увагу на те, що причиною такого найменування були ідеали давньоруського народу, які і по нинішній час зберігаються в тайниках слов’янської душі.

Давньоруські ідеали містяться як в усній, так і в писемній і матеріальній традиціях, у житіях святих, у молитвах, у народному епосі, у піснях, у побуті. Вся давньоруська література просякнута християнським духом, духовні ідеали багатьох поколінь відображали численні православні храми і монастирі, де протікало потаємне життя руської людини, а також іконографія і живопис. Кра­щими виразниками цих ідеалів були численні святі нашої землі, що прагнули не тільки до особистого спасін­ня, але й до спасіння всього народу. Прагнучи до здійснення цих ідеалів, руська людина часто ухилялася з істинного шляху, але усе ж її ідеалом було життя праведне.

Православне благочестя знаходило неминущі, вічні цінності у Священному Писанні і Переданні Церкви. Вони є джерелами праведності і святості, здатними радикальним способом змінювати внутрішній світ душі. Всі благородні прагнення людини до Божественної правди і моральної краси знаходять у Священному Писанні своє останнє і вище виправдання. Важливе значення для наших людей в удосконалюванні духовного життя мала святоотецька й аскетична література.

Осередками духовного життя були монастирі, через які Церква впливала на моральне життя народу. Монастирі з’явилися на Русі в першій половині XI ст. Преподобний Антоній, що почав чернече життя на Афоні, заснував Києво-Печерський монастир, ігуменом і улаштовувачем якого був преп. Феодосій. Створений великими подвижниками Києво-Печерський монастир став зразком для інших монастирів і колискою руського чернецтва. Він мав величезне значення не тільки в духовно-моральному, але й у культурному житті народу. З нього вийшло багато значних церковних діячів і подвижників благочестя. У його стінах одержало початок руське літописання. Він став центром давньоруської писемності й освіченості. Всьому тому, що ми знаємо про давній період Київської Руси, ми зобов’язані, в першу чергу, освіченим і працьовитим ченцям Києво-Печерського монастиря, серед яких варто назвати насамперед преп. Нестора Літописця (друга половина XI ст.).

Слідом за Києво-Печерським монастирем з’являється на Русі безліч інших монастирів. У них зосереджується повнота як духовно-моральної, так і духовно-просвітницької діяльності.

Аскетичне життя монастирів і їх господарська діяльність глибоко відбилися в давньоруській літературі і справили величезний вплив на давньоруське суспільство. Погляд на чернецтво як на ідеал високоморального, справді християнського життя сприяв його зростанню і поширенню на Русі.

Аскетичні ідеали, що панували на Русі, пояснюються не тільки релігійно-моральними поглядами і впливом церковної літератури, але й історично сформованими умовами життя народу. Важкі і нестійкі були умови його існування. Постійні спустошливі набіги кочівників, між­усобні чвари руських князів, багатовікове татаро-монгольське ярмо тощо нанесли важкий удар по матері­альному добробуту народу і морально принижували людину. Часті моровиці, спустошливі пожежі, згубний голод у результаті неврожаїв та інші біди зміцнювали в народі погляд на світ як на «гріховний», такий, що «лежить у злі». У такому світі, на переконання руської людини, важко спасти свою душу для вічного життя. І чим важчим і безрадіснішим було життя, тим з більшою любов’ю і надією звертався погляд людини до світу іншого порядку, до світу горнього.

Церква на Русі не стояла осторонь громадського життя з його потребами і тривогами, але знаходилася в діяльному єднанні і співробітництві зі світським суспільством і державою.

Протягом усієї своєї історії Руська Церква провадила величезну соціальну діяльність. Благочинною діяльністю в основному займалися давньоруські монастирі. В роки стихійних лих, у роки неврожаїв великі і ­багаті монастирі, такі як Троїце-Сергієва лавра, Кирило-Білозерський, Йосифо-Волоколамський та інші, допомагали голодуючому населенню, відкриваючи йому свої рясні житниці. Постарілі і скалічені на державній службі люди також знаходили в монастирях спокій і їжу. На Русі склалася приказка: «церковне багатство — злидарів багатство». У давньоруських монастирях жили не тільки ченці, але й світські люди. При монастирях існували лікарні, богадільні і будинки для подорожніх. Одночасно монастирі були свого роду страховими установами. Вони видавали селянам позички у випадку неврожаю або ­падіжу худоби. Церква вважала, що лихва і відсотки від позички є прибутком протиприродним і ганебним. Стоглавий Собор 1550 р. з приводу видачі позичок селянам ухвалив, щоб єпископи і монастирі не вимагали від селян відсотків за видану грошову позичку або хліб, посилаючись при цьому на священні канони.

Під впливом християнства на Русі відбулися важливі зміни й у сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім’ю, перебудувавши язичницьку сім’ю на засадах християнської моральності. Вона викорінила такі грубі язичницькі звичаї, як полігамія, викрадення дівчат для шлюбу, кревна помста й ін. Під впливом Церкви піднімалися авторитет матері і громадянська відповідальність жінки.

З самого початку Церква стала руйнувати родові союзи, побудовані на язичницьких засадах, і створювати­ сімейні союзи, в основі яких лежали християнська любов, обопільна згода нареченого і нареченої, їхня рівність перед законами і цивільний союз, у результаті чого дружина мала право власності. Церква боролася з багато­жен­ством і наложництвом, із свавіллям у розлученнях, коли чоловіки звільнялися від дружин, що набридли­ їм, примушуючи їх іти в монастирі. Устав Ярослава стримував сваволю батьків у справі одруження або заміжжя дітей, покладаючи відповідальність на батьків за цнотливість дочок; карав дітей, що били своїх батьків, вважа­ючи це карним злочином як з церковної, так і з цивільної точки зору. Церква терпіла «невінчані» шлюби, досить поширені на Русі серед простолюддя, і визнавала їх законними. Устав Ярослава накладав грошові покарання, «пені», за самовільне розірвання таких шлюбів.

Створена християнством міцна сім’я лягла в основу руського суспільства, що витримало протягом багатовікової історії різноманітні випробування.

Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на давньоруські цивільні закони. Давньоруське карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право змінилося під впливом грецького законодавчого збірника — Номоканона. Основними цивільними і церковним законодавчими збірниками в Київської Русі були «Руська правда», «Устав Володимира», «Устав Ярослава» і «Кормча книга». Відповідно до цих правових актів із гріхом бо­ро­лася Церква, а зі злочином — держава. Церква вважає всякий злочин гріхом, але не всякий гріх держава кваліфікує як злочин. Гріх — це моральний злочин, пору­шен­ня внутрішніх законів: совісті і Божественного закону.­ Церкві були підсудні гріховні справи без наявності злочину. Справи гріховно-злочинні розглядалися в цивільному суді.

Вплив Церкви на давньоруське законодавство полягав у тому, що Церква через боротьбу з гріхами попереджала злочини, проводила свого роду профілактичну роботу, Церква розширювала і поглиблювала ділянку осудності — винності. Вона осуджувала навіть ті порушення, що не ставилися в провину язичницькими звичаями і законами. Наприклад, образа словом, що не осуджувалася язичницькими звичаями, ставилася в гріх людині, що прийняла хрещення. Це будило в язичниках, що прийняли християнство, почуття поваги до гідності людської особистості. Християнське законодавство, кладучи край гріху, попереджало злочини. Однак Церкві не завжди вдавалося викорінювати низькі людські пороки і недоліки.

Хрещення Руси поклало початок широкому поширенню освіти і писемності серед давньоруського народу. На відміну від німецьких народів, що слухали Євангеліє чужою латинською мовою, Київська Русь одержала християнське просвітництво рідною слов’янською мовою. Перекладом на слов’янську мову Священного Писання і богослужбових книг свв. Кирило і Мефодій воцерковили найістотніший елемент слов’янського етносу — його мову. Християнство прийшло на Русь у зрозумілій мовній і культурній формі.

Слов’янська мова в її давньоболгарській формі була засвоєна освіченими верствами Києва в X ст. ще до прийняття християнства. Офіційне прийняття християнства ще більше сприяло утвердженню її в якості мови київської знаті. Слов’янська літературна мова стала мовою духівництва, освічених класів та інших книжних людей. Нею говорили, писали, чинили бого­слу­­жін­­ня,­ виголошували проповіді і промови в урочистих ви­­­­­падках.

Мова Києва переходила в інші центри Давньої Руси, а з них різними шляхами просочувалася в сільське середовище, у саму гущавину народних мас. Мова Київ­ської Руси мала велике значення в процесі об’єднання дер­жави. Мова Церкви стала мовою всієї Руси і тим самим об’єднала собою різні східно-слов’янські племена в один народ.

З прийняттям християнства св. князь Володимир, за порадою Київського митрополита, відкрив на Русі перші училища «на утвердження віри і научення дітей знатних, середніх і убогих». Митрополит повелів при кожній церкві влаштовувати школи, щоб «розуміти книжні словеса» і щоб учити «гречності, правди і любові, начал премудрості — страху Божого, чистоти і цнотливості». Церковні школи установили нерозривну єд­ність між книжною освіченістю, вченістю і релігійно-моральним вихованням.

В училищах Давньої Руси викладалися основи богослів’я, історія, співоче мистецтво, календарні обчислення, грецька і слов’янська мови. Своєю постановою в 992 р. єпископи утворили по всіх містах Київської Руси училища при архиєрейських домах.

Навіть невелике містечко під Києвом Васильків, і те мало школу, де в юнацькі роки преп. Феодосій Печерський здобув книжну освіту.

Духівництво було головним чинником на ниві просвітництва. Воно вважало своїм священним обов’язком учити народ християнської віри і моральності, усвідомлюючи, що для успіху християнської проповіді потрібно поширення писемності.

У першому київському училищі, заснованому князем Володимиром, училося до 300 дітей. У 1030 р. князь Ярослав Мудрий заснував таку ж школу в Новгороді. У Києві при Андріївському монастирі княгиня-черниця Анна Всеволодівна улаштувала школу в 1086 р. на 300 місць для сиріт, дівчат і жінок усіх станів, яких сама навчала читання, співу, письма і рукоділля. Святі жони Давньої Руси — Єфросинія Полоцька й Єфросинія Суздальська — прославилися своєю високою освіченістю. Вони влаштували при своїх монастирях школи для дівчат. Народна освіта в Давній Русі була доступною не тільки для багатих, але й для бідних, для чоловіків і для жінок.

Училища при архиєрейських домах за обсягом знань, що викладалися в них, були порівнянними з європейськими університетами раннього середньовіччя. Вища освіта тоді полягала у вивченні Священного Писання, богослужбових книг і святоотецьких творів. Шляхом вивчення цієї писемності пізнавалися і зовнішні науки. Так, наприклад, через вивчення на Русі писань Діонисія Ареопагіта читачі знайомилися з неоплатонічною філософією. Вищі школи на Русі існували в 16 містах, а в усій католиц­ь­кій Європі налічувалося в той час 48 університетів.

Ярослав Мудрий, турбуючись про народну освіту, не тільки відкривав школи, але й створив першу на Русі доступну усім бібліотеку, що набула великої слави. Яро­слав сам багато читав і своїх дітей учив іноземних мов. Його син Всеволод вільно говорив п’ятьма мовами. Князь Смоленський Роман Ростиславович цікавився науками, зібрав цінні бібліотеки, відкривав училища для вивчення давніх мов. Анна Ярославівна, вийшовши заміж за короля Франції Генріха I і приїхавши у Францію, вразила усіх своєю освіченістю, тоді як сам король ледь умів підписувати своє ім’я. А після смерті короля вона правила Францією під час малолітства свого сина Филипа. Померла вона в 1075 р.

У Києві центром церковно-просвітницької діяльності був Києво-Печерський монастир. Студійський статут, прийнятий у цьому монастирі, зобов’язував кожного ченця читати книги. У монастирі була своя бібліотека. Ченці самі переписували книги, переплітали їх і навіть пряли нитки для переплітання книг. До середини XIII ст. монастир дав Церкві 80 високоосвічених єпископів.

Не тільки Києво-Печерський, але й інші монастирі були осередками християнської книжної культури. Всі вони мали свої училища і бібліотеки.

Татаро-монгольська навала і пов’язана з нею руйнація міст призвели до закриття багатьох училищ і вищих шкіл при архиєрейських домах. У період монгольського ярма й аж до XVI ст. шкільна освіта була зосереджена в парафіяльних училищах. Але, незважаючи на занепад шкільної справи, церковне просвітництво на Русі не згасло.­

Як уже було сказано, з прийняттям християнства на Русь прийшла перекладна література з Болгарії. Та й самі руські книжники чимало трудилися над перекладами з грецької на слов’янську мову. Християнство дало стимул не тільки до перекладів літератури, але й до напи­сання власної. Тут слід згадати таку видатну пам’ятку давньоруської літератури, як глибокопатріотичне «Слово­ про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона.­

Церковний історик митрополит Макарій (Булгаков) так характеризує цю літературну пам’ятку XI ст.: «Не можна не дивуватися зрілості розуму, глибині почуття, численності богословських відомостей і тому ораторському одушевленню і мистецтву, якими позначене це зразкове слово».

Преподобний Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря († 1114 р.), є родоначальником руського літописання. Йому належить упорядкування «Повісті временних літ», що, за відгуком академіка Б. Д. Грекова, є «одним із творів людського генія». А академік Д. С. Лихачов називає її «цілісною літературно викладеною історією Руси». Преподобний Нестор Літописець поклав початок російській агіографічній літературі. Він написав «Житіє святих Бориса і Гліба» († 1015 р.), а також «Житіє преп. Феодосія Печерського» († 1074 р.).

Видатним церковним письменником того часу, «руським Золотоустим» є єпископ Туровський Кирило († після 1182 р.). Він створив безліч урочистих проповідей, аскетичних і гімнографічних творів.

Характеризуючи цей період, видатний дослідник Ки­ївської Руси академік Б. Д. Греков пише так: «Взагалі ос­вічених і талановитих людей на Русі в цей час було вже багато. Звичайно, не усі були іларіонами або хоча б близькими за силою таланту до невідомого нам на ім’я автора «Слова о полку Ігоревім», але ж люди, подібні їм, ні в який час і ні в якій країні не обчислюються дюжинами».

У монастирях Давньої Руси складалися і переписувалися не тільки церковно-учительні твори (проповіді, пастирські послання, полемічні твори проти єретиків та іновірців), але також твори, що мали величезне національне і культурне значення — літописи і літописні зведення. Крім літописів, ченці складали окремі сказання про достопам’ятні історичні події. До цього виду літератури відноситься сказання келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Палицина про облогу монастиря Сапєгою і Лісовським і про події «смутного часу».

Величезний вплив справило християнство також і на розвиток культури Київської Руси. Воно визначило основу середньовічної культури нашої країни і тим самим зв’язало слов’янський культурний світ і Київську Русь з культурою християнських народів Сходу і Заходу. Християнська культура прийшла на Русь із Візантії, яка у той час стояла на вершині християнської культури й освіченості. Західна і Центральна Європа була тоді в культурному відношенні не вище Руси. У порівнянні з Візантією Захід знаходився на незмірно нижчому щаблі культури: то був час занепаду і культури, і науки, і соціальної етики. У X ст. Київській Русі не було чого там учитися і чим духовно збагачуватися. Навпаки, «візантійська цивілізація вражала сучасників своєю одухотвореністю, внутрішнім благородством витонченістю форм і висотою технічних досягнень».

Тому і культура, що прийшла на Русь із Візантії, є величною за своїм достоїнством, класично ясною за стилем і тонкою за духовністю і внутрішнім благородством.

За справедливим зауваженням академіка Д. С. Лихачова, «у минулому ми звикли думати про культуру Давньої Руси як про відсталу… але чим ближче ми повертаємося до Давньої Руси і чим пильніше починаємо дивитися на неї… тим ясніше для нас, що в Давній Русі існувала своєрідна і велика культура».

Прийняття Руссю візантійського християнства зробило Київ одним із найбільш красивих, багатих і культурних міст Європи. Київ часів Ярополка дійсно вважався культурним центром Європи. Західні мандрівники захоплювалися його блиском. Європейські монархи вважали за честь поріднитися з Київським великокняжим домом. Про красу і пишноту Києва залишилися безсторонні судження іноземних гостей, що відвідували столицю. Єпископ Дитмар Мерзенбурзький (974-1018 рр.) писав, що в Києві жило багато іноземців, було вже близь­ко­ 400 церков і 8 ринків. Велика пожежа 1070 р. знищила­ 700 церков. Вже одні ці цифри показують, якими темпами будувалися і прикрашалися храми. Адам Бременський, описуючи велич київських палат, вважав Київ суперником Константинополя. Бельгійський історик Жак Піренн говорить: «Новгородо-Київська держава в X ст. була… цивілізованим центром континенту».

З прийняттям християнства Русь стає повноправною учасницею світового історичного процесу і культурної візантійської традиції. Більше того, усвідомивши себе спадкоємицею великої й освіченої Візантії, Русь фактично заступила її місце в православному християнському світі, поклавши на себе місію виконувати роль сполучної ланки між Сходом і Заходом.

Церква була потужним чинником розвитку культури не тільки в період Київської Руси, але й у подальший час. Християнство справило свій вплив на розвиток різних галузей культури: літератури і поезії, релігійно-філософської і християнської соціальної думки, усіх видів мистецтва — архітектури, живопису, іконографії, музики тощо. Церква була не тільки духовною керівницею прос­того віруючого народу. Її вплив відбився на житті і творчості багатьох видатних письменників, поетів, художників, мислителів і громадських діячів другої половини XIX і початку ХХ ст. Незважаючи на те, що з часу Петра I Російська Церква стала департаментом духовного відомства, вона залишилася вірною не тільки своєму покликанню бути свідком про Христа багатьом народам, яких вона прилучила до Христа, але й вірною своєму покликанню до святості і духовності у своєму внутрішньому житті, покликанню стимулювати творчість діячів культури і релігійно-філософської думки.

В часи становлення і розвитку Московської держа­ви­ Церква в Україні переживала тяжкий і принизливий стан. З другої половини XI ст. на Русі утворилося дві мит­ро­полії: Московська і Київська. Україна потрапила під владу спочатку князів Литовських, а потім королів Поль­сь­ких. Митрополити Київські залишилися в юрисдикції Константинопольського Патріарха, у той час як Московсь­ка­ мит­рополія одержала незалежність від Константино­по­ля, і з 1448 р. Російська Церква стала автокефальною, а в 1589 р. була визнана, і її предстоятель одержав патріарше достоїнство.

У 1569 р. Київська, Волинська і Подільська області перейшли під владу Польщі. Православна Церква опинилася у важких політичних обставинах. Становище православних було важким. За цих невигідних для православного населення обставин декілька православних єпископів на чолі з Київським митрополитом Михайлом Рогозою уклали Брестську унію з Римом у 1596 р.

Брестська унія підносилася як з’єднання Церков, а в дійсності виявилася новим розколом. Вона розколола Київську митрополію, роз’єднала ієрархію і народ. Брест­ська унія готувалася таємно від церковного народу і була прийнята без його соборної згоди. Вона була справою єпископів. Створилося страшне становище, коли на чолі православного народу стояла неправославна, уніатська ієрархія. Уніатські єпископи своє підпорядкування римській владі розглядали як «з’єднання Церков», а в спротиві церковного народу бачили порушення канонічне, непокору законній ієрархічній владі. Замість церковної єдності унія внесла ворожнечу і ненависть у середовище єдинокровного народу.

Брестська унія була скоріше культурно-політичним, ніж релігійним актом. Не релігійні і не догматичні мотиви були вирішальними у відступництві ієрархії. Перші уніати стверджували, що вони «не змінювали віри», а змінювали юрисдикцію Константинопольську на Римську. Їх спокушала надія знайти «безтурботний спокій» під римською владою, тобто захист польського королівського закону. Їх приваблювало культурне зближення і єднання з Заходом. Унія означала самовключення в західну традицію. І перебороти її можна було тільки через вірність візантійському і святоотецькому переданню. Саме так і розуміли своє завдання борці за православ’я в XVI і XVII ст.

Боротьба проти унії була насамперед проявом соборної самосвідомості церковного народу. На цій основі виникли знамениті братства, мережа яких у порівняно короткий час розкинулася по всій Київській митрополії. Статути церковних братств затверджувалися Константинопольським Патріархом, тому що в той час Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Братства стали опорними пунктами релі­гійно-суспільної боротьби, осередками літературної полеміки і богословської роботи. Братства організовували школи, відкривали друкарні, видавали книги. У церковних школах викладалися як церковні предмети — Священне Писання, богослів’я, історія Церкви, так і світські дисципліни — граматика, риторика, діалектика, музика, філософія.

У 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном була відновлена православна ієрархія в Україні. Митрополитом Київським був поставлений Іов Борецький. З найбільш видатних ієрархів цього періоду слід відзначити митрополита Київського Петра Могилу (1633-1647 рр.). Він заснував Києво-Могилянську колегію, згодом перетворену на духовну академію, що стала розсадником духовного просвітництва в цьому краї. У ній навчалися також представники балканських і деяких інших братерських православних Церков. Під його керівництвом було складено «Православне сповідання віри» і видано велику кількість духовно-просвітницьких творів.

З ім’ям архимандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гизеля (друга половина XVII ст.) зв’язано упорядкування і видання «Синопсиса», першого доладного і суцільного викладу руської історії від св. князя Во­лодимира до царя Олексія Михайловича. «Синопсис» стоїть на позиції єдності слов’янських народів.

До числа видатних ієрархів Київської митрополії другої половини XVII ст. відноситься архиєпископ Черн­і­гівський Лазар Баранович — знаменитий проповідник свого часу. Лазар Баранович та інші письменники ХVII ст. служи­ли справі національної самосвідомості і наці­о­наль­ного самозбереження. Національний, релігійний і соціальний гніт у XVII ст. в Україні викликав національно-визвольну боротьбу під керівництвом українського гетьмана Богдана Хмельницького, що закінчилася приєднанням України до Росії в 1654 р. Через 20 років після Андрусівського перемир’я з Польщею в 1687 р. Патріарх­ Московський і всієї Руси Іоаким поставив Гедеона, кн. Чет­вертинського, Київським митрополитом. Київська митрополія була приєднана до Московського Патріархату.

Протягом усього XVII ст. київські й інші ченці з України приїжджали в Москву по духовну і матеріальну допомогу. І Москва надавала їм таку допомогу. З іншого боку, у другій половині ХVII ст. у Москві виникла необ­хідність у розвитку церковної і загальної освіти, і священно­началля Російської Церкви звернулося по допомогу до вчених Київської митрополії. У середині XVII ст. у Москву з Києва були виписані вчені ченці Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський і Дамаскин Птицький, які переклали Біблію з грецької на слов’янську мову. Крім того, на замовлення Москви вони складали і перекладали­ різні посібники, енциклопедичні збірники, книги з географії, космографії, лексикони тощо. Дещо пізніше в Москву був запрошений вихованець Київської академії чернець Симеон Полоцький, який став учителем у відкритій при Патріархові Іоакимі Слов’яно-греко-латинській академії і видатним діячем у галузі літератури і просвітництва.

Після Жовтневої революції Декретами про свободу совісті Церква була відділена від держави і школа від Церкви. Церква позбулася всіх привілеїв державної релігії. Ієрархія і духівництво спочатку виявилися непристосованими до нових умов існування. Російська Православна Церква пережила складний і неоднозначний час. Втілення в життя законодавчих заходів щодо Церкви не було легким і безболісним процесом. В роки культу особи церковні люди поділили долю своїх співгромадян. Однак із часом Патріарх Тихон, а потім митрополит Сергій, майбутній Патріарх, визначили правильний шлях Церкви в нових соціальних умовах. Російська Православна Церква знайшла своє місце в суспільстві.

Протягом усієї тисячолітньої історії Церква завжди була з народом. Особливо яскраво це виявилося в роки Великої Вітчизняної війни. Вже в перший день війни митрополит Сергій твердо заявив: «Православна наша Церква завжди поділяла долю народу. Разом із ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона народу свого і тепер». У важкі роки війни Церква надавала нашому народу духовну і матеріальну допомогу. На окупованій території православні священики брали участь у партизанському русі, монастирі ховали у своїх стінах переслідуваних нацистами радянських громадян. Церква допомагала пораненим і сім’ям радянських воїнів. Вона пробуджувала моральні і духовні сили в народі. Її благословення надавало ту непереборну силу нашому народу, що її ворог так і не зміг подолати.

Крізь глиб століть за всіх скорботних і радісних обставин у житті нашої Батьківщини пронесла Церква в первозданній чистоті духовно-благодатний скарб — православну віру. І нині вона продовжує свою спасительну місію, зберігаючи непошкодженою апостольську й отецьку духовну спадщину. Як тисячу років тому, так і тепер вона очищає від гріха благодаттю Святого Духа ветху людину і тією ж благодатною силою через віру і доброчесне життя створює нову людину, вводячи її у вічне життя. Вона й у наші дні продовжує служити благу свого народу, і ніщо не може похитнути або змінити її патріотичну спрямованість.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси проходить в умовах перебудови, демократизації і гласності. Святій­ший Патріарх Пимен і Священний Синод у своєму посланні до церковної пастви заявили: «Кожен із нас, чад церковних, нині покликаний своїм цивільним і релігійним обов’язком ревно брати участь у розвитку й удосконалю­ванні нашого суспільства. Нас надихає процес зміцнення духовних і моральних основ в особистому, сімейному і громадському житті народу, прагнення нашої країни зміцнити загальнолюдські моральні норми в міжнародних відношеннях».

Ми бачимо і відчуваємо, що позитивний процес, який відбувається в нашій країні, стосується і Церкви. Про це свідчать численні факти: і відкриття нових парафій, і будівництво нових храмів, і передача Церкві монастирів, і збільшення тиражу видання Біблії, і взагалі розширення видавничої діяльності Церкви, і багато іншого. На недавній зустрічі в Кремлі з Патріархом Пименом і Священним Синодом, що має історичне значення, якій ми надаємо виняткову важливість, Михайло Сергійович Горбачов, торкаючись перебудови, сказав, що «більшість віруючих прийняли перебудову, вносять чима­лий внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, що віруючі — це радянські люди, трудящі, патріоти. Вони мають повне право гідно сповідувати свої переконання. Перебудова, демократизація і гласність стосуються і їх, причому сповна, без всяких обмежень».

Особливу радість нашої багатомільйонної пастви викликала передача Українському екзархату частини знаменитої Києво-Печерської лаври, колиски православного чернецтва, розсадника просвітництва, культури і високого духовно-морального життя. У Києво-Печерській лаврі знову буде запалена лампада, почнуться щоденні відправи богослужінь і відновиться монастирське життя.

З самого початку з’єднана з долею своєї країни, Церква всіма доступними їй засобами благовістила мир близьким і далеким (Див.: Еф. 2, 17). І сьогодні вона проповідує і підносить із своїх духовних надр глибокий і невід’ємний мир. Чада нашої Церкви у своєму миротворчому служінні єдині з усім радянським народом, із усіма людьми доброї волі. Це християнське, громадянське і загальнолюдське служіння є не тільки наслідком досвіду,­ отриманого за минуле тисячоліття, але й вираженням нашого усвідомленого обов’язку перед суспільством. З усіма миролюбними силами ми радіємо процесу ядерного роззброєння, що почався. Церква і надалі буде активно діяти на шляхах до миру, бачачи в цьому одне зі своїх важливих завдань. Не меншою нашою загальною турботою є збереження природи, усього навколишнього сере­довища. І в цій галузі Церква буде піднімати свій голос.

Важливою частиною служіння нашої Церкви було і залишається зміцнення єдності святого Православ’я, розвиток братерських відносин зі Стародавніми Східними Церквами, Римо-Католицькою Церквою й іншими християнськими Церквами і сповіданнями. Наша Церква і надалі буде активно брати участь у екуменічному ру­сі заради досягнення християнської єдності і служіння сучасному людству.

Сповнені подяки Богу за всі благодіяння, що були на нашій Церкві і Батьківщині в цьому тисячолітті, ми молимося Господу нашому Ісусу Христу, щоб Він у при­йдешньому тисячолітті послав нашій Церкві і нашій Батьківщині Свою благодатну допомогу.

Мир і благословення Боже нехай перебувають завжди над усіма народами, на землі й у небесах.

Опубліковано: 02.12.2014.