До питання про Баламандську угоду
- Богослів’я «Церков-сестер», богослів’я «двох легенів»
- Архиєрейський Собор РПЦ схвалив Баламандський документ
- Православні забули в Баламанді, що одностайність у догматах віри — головна умова єдності Церкви
- Реакція Української Греко-Католицької Церкви на Баламандський документ
- Енцикліка Папи «Хай будуть усі єдино» — відповідь Рима на Баламандський документ
- Взаємне визнання таїнств — в умовах взаємних анафем?
- Яку мету переслідує Католицька Церква в діалозі з Православною Церквою?
- Чому Баламандський документ вигідний католицькій стороні і не вигідний православній
- Яка реакція на Баламандську угоду Московського Патріархату в Україні?
17-24 червня 1993 року в Баламанді, поблизу м. Тріполі (Ліван), у православній богословській школі, що знаходиться у монастирі Баламандської ікони Божої Матері (Антиохійський Патріархат), відбулася VII нарада Змішаної Комісії з діалогу між Православними і Римо-Католицькою Церквами. У ній взяли участь 13 православних богословів від Константинопольської, Олександрійської, Антиохійської, Російської, Румунської, Кіпрської, Польської, Албанської Церков і 24 богослови від Римо-Католицької Церкви. В діалозі не брали участі Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Елладська і Чехословацька Православні Церкви.
Підготовка до цієї наради почалася у Відні в січні 1990 року і була продовжена у Фрайсингу (ФРН) у червні того ж року. У 1991 році в Римі скороченим складом Змішаної Комісії був підготований попередній текст під заголовком: «Унія, метод єднання минулого і сучасні пошуки повного спілкування».
богослів’я «двох легенів»
Основне завдання наради у Баламанді зводиться до питання про уніатські общини, що активізували свою діяльність у Центральній і Східній Європі. Нарада формально відхилила унію як застарілий метод єднання Церков Сходу і Заходу. Раніше католицька сторона визначала унію як «богослів’я мосту» між православними і католиками. Тепер католицькі богослови запропонували новий метод, який зводиться до нового екклезіологічного визначення — богослів’я «Церков-сестер» або богослів’я «двох легенів» Сходу і Заходу. Методи різні, а мета одна й та сама. У Баламандському документі сказано таке: «Католики і православні розглядають тепер одне одного по-новому в їх ставленні до Таїнства Церкви і знову відкривають одне одного як Церков-сестер… взаємно визнають одне одного як Церков-сестер, які спільно зберігають Церкву Божу у вірності її божественному призначенню, особливо ж стосовно єдності».
Не можна не звернути уваги на той факт, що православні богослови, які підписали Баламандську угоду, визнаючи Римо-Католицьку Церкву «Церквою-сестрою», потай погоджуються з її новими догматами, які Православна Церква завжди вважала латинською єрессю. Підписуючи цей документ, православні богослови продали католикам своє первородство, тобто непошкоджене православне віровчення, яке є неоціненною скарбницею православ’я.
Православні богослови в Баламанді зраділи з того, що вони стали членами «Церкви-сестри» в очах католиків, які раніше називали їх «схизматиками». Як після цього ми повинні дивитися на Святих Отців — захисників неушкодженого християнського віровчення? Невже вони даремно відстоювали чистоту православ’я?
Благо, що Баламандська угода, підписана представниками більшості Помісних Православних Церков і Римо-Католицької Церкви, не має обов’язкової сили.
Перш за все цей документ не затверджений Папою Іоаном-Павлом II, а, згідно з католицьким віровченням, усе, що не затверджено Папою, не має ні віроучительного значення, ні канонічної сили. А це означає, що католицькі священики можуть додержуватися цього документа, а можуть і не виконувати його у своїй пастирській діяльності.
Хоча у травні 1991 року (до прийняття Баламандської угоди) Папа Іоан-Павло II у православному кафедральному соборі у Бєлостоку в Польщі сказав: «Це сестри-Церкви не в розумінні благородного вираження, а у значенні фундаментального екуменічного екклезіологічного принципу, на якому повинні бути засновані відносини усіх Церков» (Баламандська унія. Каліфорнія, США, 1994 рік, с. 32. Переклад з англійської). У тому ж році за екуменічним богослужінням у соборі св. Петра Папа відзначив: «Католицизм і православ’я насправді складають дві легені християнської спадщини об’єднаної Європи» (там само, с. 34).
У такому ж дусі висловився і голова конґреґації Східних Церков кардинал Ахилей Сильвестріні: «Церква Христова дихає своїми двома легенями, східною і західною» (там само, с. 34). Папський представник у Баламанді Димитрій Салахас заявив: «Насправді поняття «сестри-Церкви» означає визнання церковного і сакраментального устрою в тому розумінні, що в кожній з Церков існують благодать і спасіння» (там само, с. 33-34).
Баламандський документ
Російська Православна Церква зайняла непринципову і непослідовну позицію стосовно Баламандської угоди. Слід згадати, що в історії Російської Церкви її єпископат часто приймав рішення, які згодом практично скасовувалися наступними соборними актами або не застосовувалися у церковному житті. Взяти хоча б постанови Собору 1666-1667 років про «двоперстя», сугубе «алилуя» та інші обряди, що були фактично перекреслені прийняттям до російської Церкви старообрядців — єдиновірців. Осудження російськими єпископами, за вказівкою царя Івана Грозного, святителя Филипа, митрополита Московського, позбавлення сану митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича) і митрополита Тобольського Павла (Конюшкевича) — багато приймали російські архиєреї на соборах і синодах таких постанов, які потім лягали плямами на Російську Церкву. І все це відбувалося через те, що російські архиєреї несерйозно ставилися до соборних постанов або діяли за вказівкою світської влади.
У даному випадку з Баламандською угодою вчинили так само непринципово. У 1994 році на Архиєрейському Соборі РПЦ Баламандський документ був прийнятий і схвалений. Сам факт розглядання Баламандської угоди на Соборі надає їй віроучительного значення. Якщо це не так, то її взагалі не слід було б розглядати на Соборі. Католицька Церква офіційно не схвалила її, хоча і надавала їй важливого значення.
У лютому 1997 року Архиєрейський Собор РПЦ у тому ж складі приймає інше рішення щодо Баламандської угоди. Постанова Собору гласить: «З огляду на дискусію, що виникла на Соборі навколо значення Баламандської угоди, передати останню на вивчення Синодальній Богословській комісії і доручити Священному Синоду висловити офіційне ставлення до цього документа» (Інформаційний бюлетень ОВЕС. 03.03.1997 р., с. 19).
У зв’язку з цими двома суперечливими визначеннями природно виникає запитання — діяв чи не діяв на цих Архиєрейських Соборах Святий Дух? Зазвичай постановам Соборів передує формулювання «Зволися Святому Духу і нам». На якому ж із цих Архиєрейських Соборів перебував Дух Святий, на Соборі 1994 року чи на Соборі 1997 року, чи взагалі він не був на жодному з них?
Якщо Архиєрейський Собор хотів дати оцінку Баламандській угоді, то, за логікою речей, слід було цей документ спочатку передати на вивчення Синодальній Богословській комісії, і тільки після цього Священний Синод повинен вирішувати, варто чи не варто виносити це питання на обговорення Собору. А тепер виходить, що Синодальна комісія повинна переглядати те, що «прийняв і схвалив Собор», тобто вищий орган Церкви, яким є Архиєрейський Собор у період між Помісними Соборами.
Крім того, згідно з рішенням Архиєрейського Собору Священний Синод повинен прийняти остаточне рішення після вивчення даного питання Синодальною комісією. Ну а якщо комісія відхилить цей документ під тиском «повноти Церкви», тобто народу Божого, і Священний Синод погодиться з думкою комісії, то в якому становищі опиняться визначення Архиєрейського Собору 1994 року, що «прийняв і схвалив» Баламандську угоду?
що одностайність у догматах віри —
головна умова єдності Церкви
Баламандська угода не такий простий документ, як декому здається на перший погляд. Тому її необхідно було вивчати не тільки Богословській комісії, але й «повноті Церкви», а це означає, що такий важливий документ повинен би був бути опублікованим. Такі документи не можна приховувати ні від духовенства, ні від насельників монастирів, ні від рядових віруючих. Згадаємо Берестейську унію, тоді ієрархія діяла також приховано від народу Божого. Унію ієрархи прийняли спочатку в Римі, а потім оформили на Соборі.
Головною умовою єднання Православної і Католицької Церков є досягнення єдності у вірі. Без тотожності віровчення, яке сповідували Східна і Західна Церкви у першому тисячолітті, тобто віри апостольської, віри отцівської, віри православної, неможливо мати повне спілкування з Католицькою Церквою. Богословські співбесіди 70-х і 80-х років саме і мали за мету обговорення питань віровчення.
Баламандська угода обійшла мовчанкою тему віровчення. Немовби це кардинальне питання — питання єдності віри — вже втратило своє значення. На віровчительний характер Баламандського документа не звернули уваги православні учасники Змішаної Комісії. Ніяк не відреагував на це і Архиєрейський Собор РПЦ 1994 року. Очевидно, що католики обіграли православних.
Католицька Церква не може відмовитися від папства, від постулату непогрішимості Папи (або, як католики пояснюють, безпомилковості Папи), що являє собою сутність католицької екклезіології (вчення про Церкву).
на Баламандський документ
Баламандський документ для Української Греко-Католицької Церкви не має ні догматичного, ні канонічного значення. Тому кардинал Мирослав Любачівський вважає, що Баламандська угода суперечить традиційному статусу уніатських Церков у Римо-Католицькій Церкві після II Ватиканського Собору і, з його точки зору, нездійсненна.
Керівник місіонерського товариства свв. Кирила і Мефодія Йозеф-Марія де Вольф також виступає проти Баламандської угоди. Він говорить: «Різні пункти цієї угоди не відповідають Євангелію… Цей документ рівнозначний єресі. Саме тому цей документ, прийнятий у Баламанді, абсолютно неприйнятний» (цитується за Інформаційним бюлетенем лаври св. Йосифа ченців Студійського уставу. Львів, 1994).
Цілком природно, що Греко-Католицька Церква відреагувала на Баламандський документ таким чином. По-перше, у Баламанді католицька сторона погодилася з тим, що унія не може бути засобом до єднання християнських Церков (маються на увазі Православна і Римо-Католицька Церкви). Уніати з цим не можуть погодитися. По-друге, Кирило-Мефодіївське товариство у співдружності з монастирем св. Йосифа ордена студитів у Львові веде пропаганду «східного обряду» в Україні, Росії і Білорусії.
відповідь Рима на Баламандський документ
Для нас важлива не критика греко-католиками Баламандської угоди, а реакція Рима на цю критику. Відповіддю була енцикліка Іоана-Павла II: «Хай будуть усі єдино», яка є обов’язковою для всієї Католицької Церкви, оскільки вона має силу віроучительного документа. Енцикліка була прийнята після Баламандської угоди, 25 травня 1995 року, і фактично перекреслила її.
Уся ця теорія «Церков-сестер» і «двох легенів» — Східної і Західної Церков, і закладена у ній рівність православ’я і католицтва відкидається енциклікою «Хай будуть усі єдино». В енцикліці ясно сказано, яку мету переслідує Католицька Церква в екуменічному русі: її «екуменічний обов’язок зібрати усіх разом». Католицька Церква вважає себе Церквою Христовою в усій повноті. Усі інші християнські конфесії, у тому числі й Православна Церква, повинні будуть возз’єднатися з нею, тобто визнати над собою владу Папи.
Кардинал Кассіді, який підписав Баламандську угоду, через два роки всупереч цьому документу заявив, що Католицька Церква ні за яких умов не відмовиться від свого вчення про примат Папи як наступника св. апостола Петра і головної ролі Римського єпископа у Церкві (Інформаційний бюлетень АРІ (УГКЦ). № 24. Львів, 12.06.1995).
Кардинал Кассіді висловлює не свою точку зору. Вона відповідає папській енцикліці «Хай будуть усі єдино», а енцикліка, у свою чергу, посилається на догматичну конституцію II Ватиканського Собору про Церкву «Lumen gentium», де сказано: «Церква Христова наявна у Церкві Католицькій, керованій наступником апостола Петра і єпископами, які перебувають у спілкуванні з ним, і в той же час визнає, що поза її складом знаходяться багато які елементи освячення й істини, що є дарами, властивими Церкві Христовій, які спонукають до кафоличної єдності» (п. 10). «Католицька Церква стверджує, що протягом двох тисяч років історії вона збереглася у єдності з усіма дарами, якими Бог зволив обдарувати Свою Церкву» (п. 11).
Якщо все це так, то як же бути з твердженням Баламандської угоди про «Церкви-сестри» і про «дві легені» — Сходу і Заходу? Що це — лицемірство? Чи не є воно таким самим лицемірством, яке апостол Павло викрив у апостола Петра? В Посланні до Галатів апостол Павло пише: «Разом з ним (апостолом Петром) лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав до лицемірства їхнього» (Гал. 2, 13). Баламандський документ про «Церков-сестер» і про «дві легені» — Сходу і Заходу передбачає рівність між католицтвом і православ’ям, а догматична конституція II Ватиканського Собору стверджує, що повнота Церкви Христової перебуває тільки в Католицькій Церкві. Отже, повнота Церкви Христової начебто не існує у Православній Церкві. Якщо немає повноти благодаті у Православній Церкві, як стверджує Католицька Церква, то які ж вони після цього «Церкви-сестри».
Не визнаючи у Православній Церкві повноти Церкви Христової, Католицька Церква у той же час визнає благодать і дієвість усіх її таїнств. Так, зокрема, в енцикліці «Хай будуть усі єдино» сказано: «Церква Божа будується і зростає здійснюванням Господньої Євхаристії у цих окремих Церквах. Визнати усе це є вимога істини» (п. 12). Про це ж говориться і в Баламандському документі: «обидві сторони визнають, що те, що Христос довірив Своїй Церкві, — апостольське віровчення, участь у таїнстві Євхаристії перш за все одне священство, яке приносить єдину Безкровну Жертву, апостольське безперервне преємство не можна вважати виключною приналежністю однієї з наших Церков. У контексті цього очевидно, що необхідно уникати перехрещування» (п. 13).
в умовах взаємних анафем?
У зв’язку з взаємним визнанням таїнств виникає природне запитання: чи були благодатними і дієвими таїнства Православної і Католицької Церков до постанов II Ватиканського Собору і, зокрема, до Баламандського документа? Сама логіка речей підказує, що після прийняття усіх цих документів ніяких змін в сакраментальному житті народу Божого ні з одного, ні з другого боку не сталося. Очевидно, благодатність і дійсність таїнств у Православній і Католицькій Церквах як були, так і залишаються, незалежно від Баламандської угоди.
А як же розглядати у світлі взаємного визнання таїнств взаємні анафеми Рима і Константинополя в 1054 році, а також православних і уніатів на Брестських Соборах 1596 року? До речі, якщо перші анафеми скасовані Папою і Константинопольським Патріархом, то брестські анафеми залишаються. Чи існує зв’язок між цими анафемами і благодатністю таїнств, що здійснюються Церквами, які знаходяться під анафемами? Чи не є це чисто людська сторона Боголюдського організму? Чи не є це історичною стороною Церкви, яка через людську гріховність часто не має нічого спільного з правдивою Святою Церквою Христовою, що живе благодаттю Святого Духа, незалежно від людських анафем?
При цьому слід відрізняти згадувані анафеми, які фактично були засобами боротьби за владу в Церкві, від анафем, які виголошувалися Святими Отцями і Соборами на єретичні вчення і їх носіїв.
Історія Православної і Католицької Церков свідчить, що взаємні анафеми ніяк не відбилися на благодатності і дієвості таїнств обох Церков. Католицька Церква визнавала таїнства Православної Церкви, а Православна Церква визнавала таїнства Католицької Церкви. Про це свідчить Берестейська унія, коли православну ієрархію Рим прийняв в сущому сані; а в 1946 р. Російська Православна Церква возз’єднала греко-католиків також у сущому сані. Чин приєднання католиків до Православної Церкви підтверджує взаємовизнання благодатності таїнств.
Практика Російської Церкви не відзначається принциповістю і послідовністю. Історія свідчить, що Москва переохрещувала католиків і навіть православних українців, які переселялися в Росію у XVII ст. У 1944-1946 рр. ієрархія російської Церкви перерукоположила усе духовенство Української Автокефальної Православної Церкви, хоча єпископи цієї Церкви мали законні архиєрейські хіротонії. І в той же час хрещені й миропомазані в УАПЦ згодом стали священиками РПЦ без миропомазання. В історії Російська Церква часто приносила віровчення у жертву державним інтересам.
в діалозі з Православною Церквою?
За більш як 30-річний період діалогу ні Православна Церква, ні Католицька Церква не відступали від свого віровчення. Усе, що було до початку діалогу, залишилося незмінним у галузі віровчення. Католицька Церква не відмовилася від нових догматів (виходження Святого Духа і від Сина, папство і його непогрішимість «екс катедра», непорочне зачаття Пресвятої Діви). Православна Церква не вплинула на Католицьку Церкву. Віровчення нерозділеної Церкви (1054 р.) не досягнуто.
Крім того, як свідчать догматична конституція II Ватиканського Собору про Церкву «Lumen gentium», наступні папські енцикліки, зокрема енцикліка Папи Іоана-Павла II «Хай будуть усі єдино», а також висловлювання видних католицьких ієрархів, Католицька Церква і не збирається відмовлятися від нових догматів, які, з точки зору православного віровчення, є єретичними.
Який же тоді сенс продовжувати православно-католицький діалог? Католицька Церква фактично відмовилася від богословського діалогу. Ті богословські теми, які розробляються Змішаною православно-католицькою Комісією, торкаються таких віроучительних питань, з яких немає розбіжностей. Вони створюють видимість богословського діалогу. А фактично його не існує. Богословський діалог потрібно вести на ті віровчительні теми, з яких є розбіжності, а він до цього часу практично і не починався. Баламандська угода підтверджує, що віроучительна частина діалогу Католицьку Церкву не цікавить. Православні учасники Баламандської зустрічі навіть не звернули на це уваги. У цьому непотрібність Баламандського документа для православних. Слід було хоча б зафіксувати різницю православного і католицького віровчення, щоб Православна повнота знала, що православні учасники не відступили від свого віровчення. Цього не було зроблено.
вигідний католицькій стороні
і не вигідний православній
На перший погляд здається, що Баламандський документ однаковою мірою корисний обом сторонам, у тому числі і православній. У ньому Православна і Католицька Церкви називаються «Церквами-сестрами». Що тут поганого?! Справа у тому, що це обман для православних. Католицька і Православна Церкви зовсім не «Церкви-сестри». Православна екклезіологія і католицька зовсім різні. Перша ґрунтується на євхаристії, що звершується єпископом. «Там, де євхаристія, — там і Церква». А в основі католицької екклезіології лежить папство. Без Папи нема Церкви. З цієї ж причини Православну і Католицьку Церкви не можна називати «сестрами». Те саме слід сказати і про «дві легені». Баламандська угода розмиває православну свідомість. Вона штовхає православних на компроміси в галузі віровчення. У чому саме? У тому, що в питанні єдності Церкви воно не надає віровченню першорядного значення. Православна і Католицька Церкви — сестри. А якщо це так, то що перешкоджає православним та католикам вступити в євхаристійне спілкування? Таїнства взаємовизнаються. Про віроучительні розбіжності у Баламандському документі не згадується. Чому б і не вступити у євхаристійне спілкування? Так і ставить питання католицька сторона. Баламандська угода — це психологічна підготовка православних до нової унії; а якщо не до унії, то до створення сприятливого ґрунту для прозелітизму.
Представники Московського Патріархату поїхали з Баламанда заспокоєними, що католицькі учасники відмовилися від унії як засобу єднання Церков. У цьому немає нічого значного. Якби католики не відмовилися, вони втратили б православно-католицький діалог. А для Рима цей документ має дуже важливе значення, тому що він є фактором екуменічної роботи у напрямку «Хай будуть усі єдино» під Папою. Уніатські Церкви, у тому числі й Українська Греко-Католицька Церква, також нічого не позбавляються. УГКЦ разом з іншими залишається у лоні Католицької Церкви. Рим від цих Церков не відмовився, підписуючи Баламандську угоду. Отже, Московському Патріархату нема чого радіти. Уніатські Церкви залишаються, і ніхто цьому перешкодити не в змозі, поки самі греко-католики не усвідомлять свого подвійного стану. Баламандська угода розрахована на більшу унію — унію з усіма помісними православними Церквами. Такі наміри католицької сторони. Однак можливостей для їх реалізації — майже ніяких. Це видно з реакції на Баламандську угоду в Росії. Але, підписуючи цей документ, католицька сторона розраховувала на майбутню перспективу.
Найближче завдання Баламандського документа, як і екуменічного діалогу в цілому, полягає у підготовці сприятливого ґрунту для католицького прозелітизму. Хоч Католицька Церква неодноразово заявляла про свою відмову від прозелітизму, однак і в Росії, і в Україні він поширюється і поступово набирає силу. Це засвідчують церковні засоби масової інформації в Росії, протести сибірського православного духовенства, перехід у католицьку віру православних священиків, збільшення кількості католицьких єпархій у Росії, створення там нової католицької структури та інші факти. Неспростовним фактом католицького прозелітизму у Росії є те, що католицькі парафії складаються не з віруючих католицьких національностей (литовців, поляків, німців та ін. — громадян Російської Федерації), а з росіян. Новий Закон про свободу совісті, прийнятий Російською Думою у 1997 р., спрямований проти прозелітизму.
В Україні католицький прозелітизм поширюється. Відкриваються нові католицькі єпархії. Збільшується кількість католицьких парафій за рахунок православних українців. В Україні місіонерською діяльністю займаються польські католицькі священики і черниці. З-за кордону надходять значні кошти на капітальний ремонт костьолів та монастирів. Гуманітарна допомога часто використовується для навернення православних в іншу віру. Православні побоюються, що вірогідний приїзд Папи Іоана-Павла II в Україну може бути використаний з метою прозелітизму. Історично склалося так, що Ватикан використовував політичну нестабільність та економічну кризу в Україні та Росії для експансії на Схід. Так було в XVI столітті в Україні, так було після революцій у Росії на початку XX століття. Тому не дивно, що і в наш час Ватикан активізував свою діяльність на Схід.
У Західній Європі і в Америці в XX столітті збільшилася кількість православних парафій, православна присутність у Європі та Америці є результатом еміграції населення з православних країн, а не плодом місіонерської діяльності. Православні не займаються прозелітизмом у цих регіонах. Якщо ж католики та протестанти і переходять у Православну Церкву, то ніяк не внаслідок православного прозелітизму.
Московського Патріархату в Україні?
Українська Православна Церква Московського Патріархату не є ні автокефальною, ні автономною Церквою. Тому вона не має самостійної незалежної точки зору не лише на Баламандську угоду, а й взагалі на екуменічний рух. Вона цілковито підпорядковується Московській Патріархії. Митрополит Володимир (Сабодан) і його єпископат схвалили Баламандський документ на Архиєрейському Соборі в Москві в 1994 році. Вони підписали рішення другого Архиєрейського Собору 1997 р., що суперечило попередньому. Результатом Баламандської угоди стало те, що делегація УПЦ Московського Патріархату на переговорах з делегацією Української Греко-Католицької Церкви у Відні в липні 1998 р. підписала комюніке, за яким сторони зобов’язуються визнавати канонічні рішення обох Церков. Це і подібні зобов’язання вихолощують православ’я і сприяють католицькій експансії на Схід. Комюніке спрямоване на закріплення розділення православних в Україні. Послаблення православ’я в Україні вигідне католицькій стороні, тому що воно дає в цих умовах католикам діяти з великим успіхом. Всяке закріплення розділення в православ’ї, особливо в Україні, завдає шкоди всьому православ’ю.
На закінчення слід сказати, що Баламандський документ — це спроба нової унії. Як при укладенні Берестейської унії Рим не вимагав під православних відмови від свого віровчення, а згодом греко-католики повністю прийняли всі католицькі догмати, так і тепер — Рим нічого не говорить про необхідність визнання православними папського догмату. Сьогодні цього не вимагається, а завтра, у випадку входження православних у повне спілкування з Римо-Католицькою Церквою, усе католицьке віровчення увійде в життя православних, які прийняли Баламандський документ.
Однак Рим до цього часу не враховує одного: для прийняття чого-небудь нового, що торкається догматичних, екклезіологічних і сотеріологічних питань, тобто питань віровчення, в Православній Церкві вимагаються не тільки рішення Помісних Соборів, не тільки згода всіх православних Помісних Церков, але головне — рецепція (визнання) всієї Православної повноти, народу Божого. У зв’язку з цим слід нагадати Окружне Послання Східних Патріархів 1848 р.: «У нас ні Патріархи, ні Собори ніколи не могли ввести що-небудь нове, тому що хранителем благочестя у нас є саме тіло Церкви, тобто сам народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною і згідною з вірою батьків його, як те випробували чимало хто з пап і латинствуючих патріархів, які від часу розділення ніскільки не досягли успіху в своїх проти неї замахах» (Прот. Герман Иванов — Тринадцатый. Русская Православная Церковь лицом к Западу. Мюнхен, 1994, стор. 323).
Бог збереже до Другого пришестя Христа непошкодженою віру апостольську, віру святоотцівську, віру православну!
Патріарх Київський
і всієї Руси-України
з нагоди підготовки до святкування 2000-ліття Різдва Христового | Зміст | Заключне на урочистій академії з нагоди його 70-ліття
