Церква Різдва Пресвятої Богородиці та дзвіниця1935 р. (поч. 1940-х?) Архітектор: Сергій Тимошенко
На карпилівську церкву ми випадково натрапили в інтернеті. У супровідній статті повідомлялося, що постала вона у буремному 1942 році зусиллями і коштом місцевого священика, духівника «Поліської Січі» о. Михайла Симоновича та засновника тої ж Січі отамана УПА Тараса Бульби-Боровця. Фенотип храму просто волав про авторство Тимошенка і приналежність до УМа. Оце так знахідка!
Утім, трохи протверезівши після першої радості відкривачів невідомої науці пам’ятки українського модерну, ще й такої оригінальної та добре збереженої, ми трохи усумнилися. Сумніви посилилися після відвідин села. Звісно, не щодо Тимошенка (нахил стін верху, ромбовидні вікна і загальна пластика храму, що явно наслідують Покровську церкву у Бронниках, засвідчують авторство цілком однозначно), а стосовно дати будівництва. Аж надто якісним і до дрібниць вивіреним воно здалося при ближчому огляді. Волиняки-упісти були здатні на неймовірні подвиги, але така церква, як на нас, потребувала мирного часу. Пізніше на підтвердження таких міркувань ми натрапили і на іншу дату — 1935 рік; її й прийняли за основу. Очевидно, в тому ж часі поруч із церквою постала і скромна дзвіничка.
На жаль, усередину красуні ми не потрапили і не можемо нічого сказати про стилістику й вік оздоблення та іконостасу. Причини непотрапляння вагомі: під час фотосесії на нас налетіла шалена тітка в рейтузах (невже їмосць??), яка в недвозначних виразах засвідчила свою впевненість у нашій засадничій непорядності. Під час подальшого монологу, який ми, дещо ошелешені несподіваним нападом, марно намагалися перетворити на діалог, з’ясувалося, що церква — чиясь приватна власність, що на фотографування навіть з вулиці треба брати дозвіл у батюшки і що «пишуть тут всякі», а потім реноме пропадає.
А таки правда, пропадає і назавжди. Тільки ж не у церкви, а у подібних, з дозволу сказати, «віруючих». Бо храм як був Божим, так і лишиться таким до кінця віку попри претензії будь-яких тіток і дядьок, негідних називатися спадкоємцями своїх великих попередників. Чи ж не соромляться вони того ж отця Михайла Симоновича, який все життя самовіддано і жертовно працював на Божій ниві, — організовував гуртки, братства, проповідував селянам і воїнам УПА, викладав Закон Божий аж у трьох селах?.. Є з кого брати приклад…
Тож наостанок можемо авторитетно запевнити всіх пам’яткоохоронців і просто естетів: фотографуйте наші українські храми без усяких сумнівів — ви маєте на це благословіння від Найголовнішого Творця і Архітектора.
Усі фото
