Троїцький собор Густинського монастиря (К)1672 — 1676 рр
Густинський палімпсест
І
Якщо їхати до Густині у негоду чи туман, можна й не помітити невеличкий вказівник, що притулився за Прилуками край шосе Київ — Суми. Тим паче не видно й самої обителі, схованої за лісовою гущавиною заплави річки Удай. Тому ліпше зупинити авто і дослухатися, як бринить над монастирем повітря. Коли ж поталанить, то крізь шурхіт віків та дібров подасть голос далекий срібний дзвін, підвішений високо-високо, набагато вище цього полотняного неба.
Густинський монастир гранично затишний. Так само, як і місцина навколо нього. Втім, в Україні не бракує таких куточків. Тож ієромонах Іоасаф, котрий у 1600-му році Божому примандрував сюди із самого Афона, зауважив на усамітненому острові щось додатково — напевне, тихе віяння Божої благодаті, від якого не ворухнеться й осиковий листок, але так здригається спрагле до спасіння людське серце.Того ж року він та кілька ченців Києво-Межигірського монастиря прямо у дрімучому лісі встановили хреста, тим самим заснувавши посеред буремного житейського моря ще одну «цитаделю духу», за образним висловом Михайла Ореста. Та Густині судилася особлива доля. Доля прекрасного Фенікса, котрий щоразу відроджується із попелища.
ІІ
Міцна дубова деревина була єдиним будівельним матеріалом при зведенні перших споруд монастиря-фортеці. Тому й перший невеликий храм, зведений тут на честь Пресвятої Тройці, був дерев’яним. У 1615-му році другим після Іоасафа настоятелем обителі став відомий церковний діяч і премудрий богослов Ісайя Копинський. Тоді ж монастир отримав від ясновельможного Михайла Корибут-Вишневецького грамоту на володіння островом та прилеглими угіддями. Трохи згодом монастирські права були підтверджені вдовою князя Раїною Могилянкою, що походила із родини молдавських господарів. Щедрі пожертви дозволили енергійному ігуменові розгорнути бурхливу діяльність: він не лише укріпив монастирські стіни та збудував трапезну Успенську церкву із келіями, а й заснував два скити — Ладанський і Мгарський, котрі пізніше самі перетворилися на славетні обителі.
Господь найбільше випробовує найвірніших. Часті пожежі та напади татар знищили майже усі початкові споруди Густині. Але іноки і місцевий люд не впадали у розпач, раз-по-раз відновлюючи сплюндровану святиню. Тим паче, що отримували духовну підтримку від найвизначніших церковних ієрархів тогочасся. У 1621-му році святиню відвідав Патріарх Єрусалимський Феофан, — саме той, хто допоміг українському народові відновити православну ієрархію після уніатського погрому. У 1639 -му році обитель відвідав митрополит Київський Петро (Могила). Він сам обрав місце для нового собору, теж дерев’яного, котрий був освячений у 1644-му році. Саме цим хрещатим п’ятиверхим храмом так захоплювався архидиякон Павло Алепський, мандрівник і письменник, котрий разом із Патріархом Антіохійським Макарієм у 1654 році завітав у це благословенне місце. Він писав: «…Ми вступили в монастир Святої Тройці… і ввійшли у святу церкву. Її іконостас викликає у глядача зачудування…, бо ані величний іконостас Святої Софії, ані Печерський, — обидва не можуть порівнятися навіть з малою долею досконалостей цього іконостаса;…він переважає всі інші, бо раніше ми не бачили нічого кращого від його позолоти та іконопису; ..жодній людині несила змалювати цей іконостас, його велич, висоту,.. вид і блиск». І це пише людина, яка об’їздила півсвіту — від Криту до Московії — і бачила «дива невимовні»! Варто додати, що тогочасні українські дерев’яні храми сягали сорокаметрової висоти і були неперевершеними зразками народної архітектури. На жаль, жоден із дубових гігантів XVII століття (в тому числі й густинський Троїцький собор) не дожив до нашого часу…
ІІІ
1672-го року, після чергової спустошливої пожежі, у монастирі розпочалося будівництво нового мурованого Троїцького собору. Храм зводився на особисті кошти благочестивого гетьмана Івана Самойловича, чиїми стараннями в Україні постали ще кілька чудових соборів, зокрема, в Чернігові і Мгарському монастирі. Та, либонь, саме Густинський собор став найвидатнішим шедевром українського зодчества сімнадцятого століття. Навіть своїх сучасників, чиї естетичні устремління не зрівняти із нинішньою «маскультурою», він вражав якоюсь особливо делікатною, вишуканою, тендітною красою. А справжня краса, як відомо, здатна встояти попри всі гоніння і випробування. І храм встояв. Хоча від убрання його інтер’єру, колись прикрашеного суцільним розписом стін та склепінь, прекрасним бароковим іконостасом та розкішними бронзовими панікадилами, не лишилося майже нічого. Окрім головного — потоків золотого світла, що линуть з небес крізь безліч розташованих у три яруси вікон. Від того небесного золота простір храму стає воістину безмежним…
Ні, недарма 23 травня 1675 року архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) не лише освятив новозбудований собор, а й там таки рукоположив у ієромонахи Дмитра (Туптала), майбутнього святителя Ростовського і автора славетної Четьї-Мінеї — «Житій святих». Вони чимось схожі, — храм і цей подвижник духу, який до того ж був видатним поетом і композитором. За всю українську історію важко знайти світлішу і непохитнішу людину. Цей інтелігентний, хворобливий чоловік мав сміливість перечити навіть лютому бузувіру Петру Першому. Звідки бралися сили? Все просто: святитель по-євангельськи любив Бога, а не плазував перед «сильними світу цього», дбав про вічну, Небесну Батьківщину, а не про тимчасову імперію. Тобто жив і діяв так, як заповідав Христос. Щоби в цьому упевнитися, досить прочитати хоч кілька рядків чи послухати будь-який кант великого сина України… Або просто поглянути на головний храм Густинського монастиря…
ІV
Будівництво Троїцького собору започаткувало створення унікального барокового ансамблю монастиря, котрий склався протягом кількох наступних десятиліть. Можна багато розводитися про переваги того чи іншого архітектурного стилю, але найкраще просто обійти Густинську обитель навкруги. І на власні очі побачити, як гармонійно і абсолютно суголосно з плавними обрисами та м’якими барвами української природи лине у височінь справжній Небесний Град, про який писав ще блаженний Августин.
На початку вісімнадцятого століття по доріжках того граду часто походжав задумливий отрок — майбутній святитель Іоасаф Білгородський, який належав до славетного козацького роду Горленків. До речі, їхня родова усипальниця теж була влаштована під Троїцьким собором.
Та наступали інші часи. Квітуча золотоверха Україна здригнулася від імперської наруги. Після скасування гетьмащини настала черга Запорозької Січі. А як не стало захисників українського православ’я, неситий погляд блудливої бузувірної німкені (Катерини ІІ-ої) упав і на українські монастирі. У 1786 році в Україні вступив в дію «височайший» указ про «духовні штати». Та за цим евфемізмом приховувалася справжня суть: «нє било, нєт, і бить нє может» ніякої окремої української архітектури, церковних звичаїв, незалежного й гордого православного народу. Загарбавши церковне майно та землі (щедро роздаровані численним фаворитам «просвіченої вольтер’янки»), узялися й за саму «суть». У 1793-му Густинську обитель закрили, а будь-яку діяльність стосовно її ремонту і просто догляду категорично заборонили. Лише Троїцькому соборові дозволялося жевріти у якості сільського парафіяльного храму. Як наслідок не лише стіни, а й церкви зазнали відчутного руйнування.
У 1845-му році в Густині побував «член археографічної комісії Т. Г. Шевченко». Саме в таких благословенних місцях зростав його геній та укріплялася сила духу. Тридцятилітній Тарас зробив три акварелі з видами монастиря, на яких увіковічив не лише красу Троїцького собору, а й тодішні відбудовчі роботи. А пізніше у повісті «Музикант» сумовито-іронічно порівняв Густинь із романтичними руїнами Сент-Клерського аббатства поблизу Ліона, змальованого в одному модному на той час «французькому» романі.
Та нарешті завершилася відбудова і знову в обителі настав мир, заповнений працею і молитовним діянням. На початок ХХ століття Густинський монастир перетворився на крупний центр прочанства. Звідусіль сюди йшли на поклоніння Святій Тройці православні християни. Відтак у сусідніх Прилуках монастир заснував своє подвір’я, в якому діяли готель, церковно-парафіяльна школа, сирітський приют, трапезна та Пантелеймонівська церква.
V
Більшовицький переворот у далекому Петербурзі докотив свої чорні хвилі і до Густині. У страшні й славні роки національно-визвольних змагань обитель була надійним пристановищем для «усіх, терплячих бурю». Та на початку 1920-х над Україною знову запанувала «влада темряви».Тож у березні 1924 року Густинський монастир було «зліквідовано, як клас». На його території розмістили дитячу комуну для безпритульних, яка насправді була колонією для малолітніх злочинців. Це двадцятиріччя обернулося для святині справжньою катастрофою. Юні безбожники, заохочувані начальством, грабували склепи, плюндрували могили, нищили сади і прекрасні вікові дерева… Вони вдиралися до храмів, зривали з унікальних іконостасів ікони і рубали їх на дрова.
На початку 1930-х років була підготовлена постанова про цілковите знесення монастиря з лиця землі. Та завдяки героїчним зусиллям та мужності професора археології Миколи Макаренка із соратниками, найцінніша перлина українського бароко була врятована. (Трагізму цій боротьбі додало й те, що у 1927-му році, під час дослідження приречених храмів Густині, на очах у батька загинув син Макаренка Орест. Він і похований тут-таки, у склепі під Воскресенською церквою). За сукупність подібних «злочинів», в тому числі відчайдушну боротьбу за Михайлівськи Золотоверхий монастир у Києві, Миколу Макаренка тричі заарештовували і засилали у сталінські концтабори. А розстріляли його у Новосибірську у 1938-му…
Ще до війни колонію-притулок змінили на психоневрологічний диспасер. А на початку 1943 року монахині закритого Ладанського монастиря звернулися до Прилуцького старостату з проханням відкрити Густинську обитель. І дозвіл було отримано.Так монастир став жіночим. Та за часів Хрущова розпочався новий виток гонінь на Церкву і у 1959-му році монастир було закрито втретє. І довгі роки по ньому, як тіні, блукали лише душевнохворі із мертвими і страдницькими, як усе навколо, обличчями.
Та милості Божій немає меж: богоборська ніч в Україні скінчилася ще раніше, ніж постала українська незалежність. Вітер перемін повіяв і над Густинню. 17 грудня 1993 року в обителі розпочалися регулярні богослужіння. Українська держава теж нарешті повернулася лицем до Бога: відновлення геть обдертих та скалічених храмів відбувалося не лише трудами сестринства, а великою мірою і за державний кошт. І нарешті настав час, коли Троїцький собор знову нап’яв усі свої вітрила-хрести і полинув від землі до неба…
Із покоління в покоління несуть і нестимуть українці до Густині свої радощі й печалі. І Живоначальна Тройця не полишає нікого без тихого віяння своєї благодаті. В монастирській огорожі і поза нею, на хорах собору і біля чудотворного джерела — звідусіль лине до Бога людська похвала й подяка, а швидкоплинний час перетворюється на вічність.
Пам’ятаєте, як написано у пророка Ісаї? — «для того Бог послав Мене, щоб зціляти розбитих серцем, дарувати невільникам волю, а сліпим прозріння. Проповідувати літо Господнє благоприємне».
Біля Троїцького собору мимоволі згадуєш, що це літо вже настало.
Інші фото
