Дмитрівська церква (васильківська група)1773 рік
Довідавшися з інтернету, що зробили із церквою її нинішні «хазяї», ми довго не наважувалися завітати у Єрки. Аж ось нарешті наважилися — і разом із ЮНЕСКО облилися гіркими, але безсилими слізьми.
Все на місці — і хрещатий храм, і охоронна дошка часів історичного матеріалізму, на якій чавунним по чавунному чітко значиться «дер.», тобто дерев’яна. Та от біда — іззовні єдиною ознакою цього «дер.» є сама лишень дошка. Решта дерева надійно захована у гламурно-бетонному саркофагу. Біло-рожеві стіни спонукають до діалектичних роздумів про дурних і бідних, які (роздуми) брутально перериває огрядна продавщиця із сусіднього «маркету». Вона зухвало цікавиться, як ми сміємо без дозволу (!) фотографувати церкву. Тицяємо пальцем в дошку і пояснюємо, що це народне надбання і дозвіл нам дав сам народ. Далі йдемо у наступ і запитуємо про наболіле — а хто давав дозвіл на такий бетонний акт вандалізму? У відповідь — тиша. Мабуть, заскладне формулювання. Тоді спрощуємо завдання і нарешті дізнаємося, що всередині поки іще все натюрліх.
І справді, дивимося в унікальні трапецієві вікна і бачимо гарні личка янголяток, пузатенькі колонки і восьмигранні склепіння. Шкода, але обіцяних в літературі різьблених ригелів роздивитися не вдається. Певна річ, шукати гламурного «батюшку» нема жодного бажання. Тому кидаємо останній погляд на чудову цегляну огорожу ХІХ століття (і як це її досі не «поліпшили»?) і розчиняємося у небутті. Хоча ні, це все ж таки Єрки у ньому розчиняються: що заслужили, то заслужили. Ось така тепер діалектика у Шевченковому краї…
Усі фото
