Троїцька церква1773 р. (відбудована поч. ХХІ ст.)
Ось як написав про храм Стефан Таранушенко: «Церкву будував один з кращих майстрів того часу. Про це свідчить обробка деревини (дуб), складання зрубів, рубка замків… Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі.» (http://savchook.com/books/taranushenko-dereviana-monumentalna-arhitektura/)
Певна річ, уродженець Пустовійтівки, святий праведний Петро Калнишевський (1690—1803) на іншого майстра й не погодився б. Це ж бо він, останній кошовий Запорозької Січі, був і фундатором, і жертводавцем храму. Тому, можливо, Троїцьку церкву спорудила та сама артіль, що сотворила навіки втрачений геніальний Покровський собор (1764) у Ромнах, головне «дітище» кошового.
Пустовійтівську святиню так само довгий час вважали знищеною комуністичним погромом слобожанської школи. Очевидно, деякі старожили пам’ятали, що на сільському майдані стоїть не клуб, не магазин, не склад і не пункт приймання склотари, а розібраний до третини (іще 1929 року) славетний храм. Та вони вперто мовчали аж до кінця 1980-х, коли рештки споруди ідентифікував архітектор Віктор Вечерський. Відтоді й розпочалася епопея з відродження церкви Калнишевського, як традиційно іменують святиню.
На превеликий жаль, назвати цю епопею дуже вдалою не випадає. Попервах все складалося добре. Церкву було включено до ухваленої 1999 року урядової Програми відтворення визначних пам’яток історії та культури. Та й в черзі на відбудову вона простояла недовго: внаслідок перемоги у Помаранчевій революції краянина останнього кошового за неї узялися всерйоз. Ось тут і трапилася прикрість, якої напевне не допустили б блаженної пам’яті видатні дослідники храму — той же Таранушенко і рятівник мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору Микола Макаренко. В Україні ХХІ століття не знайшлося не те що видатних, а й таких-сяких майстрів, здатних звести дубову церкву такої висоти і статури. Не знайшлося і новітнього Калнишевського, спроможного, як і належить кошовим та гетьманам, проконтролювати нерадивих виконавців святої справи…
Тож майже всі збережені дубові вінці (за винятком кількох у вівтарному зрубі) розчинилися в просторі, а теперішній храм на 99% є сосновим. Можна було б і переморгати таке неподобство, — але якось не хочеться. Тому що при будівництві з невідомих причин були суттєво порушені дивовижні пропорції верхів (названі Таранушенком «вражаючим акордом») і значно зменшена висота церкви. На цьому тлі спрофанове внутрішнє оздоблення не варте й слів, навіть критичних…
Але годі. Попри все церква Калнишевського знову височить на своєму споконвічному місці. І в ній таки нуртує краплина давньої козацької крові. А в нас живе надія, що простоїть вона не менше, ніж прожив справжній лицар і смиренний переможець імперії зла — св. Петро Калнишевський. На його честь в Холодному Яру вже постав храм — щоправда, мурований, але дуже схожий на Троїцьку церкву із Пустовійтівки…
Усі фото
