Бесіда тринадцята
і примістив там людину, яку створив (Бут. 2, 8)
1. Бачачи, яким ненаситним є ваше бажання, яка велика старанність і напружений розум, як усі ви охоче, уважно слухаєте духовне повчання, я, хоча й усвідомлюю свою велику вбогість, однак намагаюся постійно і щодня пропонувати вам цю вбогу й бідну трапезу, будучи впевненим, що ви, запалені ревністю, з охотою сприймете слова (наші), як це буває і з тілесною їжею, про що кожний знає. Коли гості мають гарний апетит, то хоч і вбога трапеза, і небагатий господар, вони з великим задоволенням їдять запропоноване; а коли гості мають слабкий апетит, то, хоч і трапеза буде розкішною і багатою різними стравами, однак користі не буде жодної, оскільки (гості) не можуть споживати приготоване. А тут, оскільки ви, за Божою благодаттю, запалені ревністю до духовної трапези, і ми говоримо з великою ревністю, знаючи, що пропонуємо це божественне повчання уважним слухачам. І хлібороб, коли знайде добру і родючу ниву, докладає до неї всі свої старання: проводить борозни, оре плугом, вириває терня, щедро кидає насіння і, живучи вже добрими надіями, щодня очікує, як зросте посіяне; стежачи за землею, готується пожати набагато більш, ніж посіяв. Так само і ми, бачачи, як з кожним днем збільшується ваша старанність, зростає бажання, підсилюється ревність, покладаємо на вас добру надію і самі з великим старанням і ревністю намагаємося робити усе, що можемо, для повчання вашої любові, задля слави Божої, задля похвали святої Церкви.
Отже, коли бажаєте, то повторимо дещо із попередньої бесіди, а потім за порядком розглянемо нинішнє читання. Про що ж ми роздумували востаннє, як далеко сягнули словом і на чому його зупинили, — про це потрібно сказати. «І створив, — каже (Мойсей), — Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2, 7). Що я тоді сказав, те і тепер повторю і завжди буду говорити, а саме: те, що любов нашого спільного Владики до нашого роду велика і невимовна. Справді, заради нашого спасіння Він виявив велику поблажливість, великої честі сподобив це створіння, тобто людину; і словами, і ділами довів, що про неї піклується більше, ніж про все видиме. Ніщо не перешкоджає нам і сьогодні розглянути це перед вашою любов’ю. Як пахучі речовини: чим більше розтираються нашими пальцями, тим видають сильніші пахощі; так є і з Писанням: чим більше хтось намагається вникати в нього, тим більше може побачити скарбів, які знаходяться в ньому, й отримати з нього велике і невимовне багатство.
«І створив, — сказано, — Господь Бог людину з пороху земного». Поглянь на відмінність мови вже від самого початку. Блаженний Мойсей, коли хотів показати нам, як саме створені всі інші створіння, сказав: «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло… Нехай буде твердь… Нехай збереться вода… Нехай будуть світила… Нехай вирощує земля зелень, траву… Нехай породить вода плазунів, душу живу… Нехай родить земля душу живу». Бачиш, як усе було створене словом? Подивимося ж тепер, що говорить він про створення людини: «І створив Бог людину». Поглянь, як цим добором слів, які використав заради нашої немічності, показує і спосіб створення (людини), й особливість, тобто, що вона, кажучи по-людськи, ніби створена руками Божими, про що й інший пророк говорить: «Руки Твої створили мене і впорядкували мене» 1 (Іов. 10, 8). Адже якби Бог просто повелів людині появитися із землі, то невже, скажи мені, не звершилося б це веління? Але, щоб у самій сутності створення дати нам належний урок, — не думати про себе понад міру, для цього (Мойсей) оповідає про все з таким старанням і говорить: «І створив Господь Бог людину з пороху земного».
2. У цьому вбачай і честь (виявлену людині). Бог бере не просто землю, а «порох», найтоншу, так би мовити, частину землі і саме цей «порох земний» своїм велінням перетворює на тіло. Як саму сутність землі вчинив Він з небуття, так і тепер, коли захотів, «порох земний» перетворив на тіло. Тут можна викликнути словами блаженного Давида: «Хто висловить могутність Господа, сповістить усі хвали Його» (Пс. 105, 2), адже Він з пороху зробив таке створіння, підніс (його) до такої честі, і від самого початку стільки благодіянь уже вчинив йому, виявляючи у всьому Своє людинолюбство. «І вдихнув, — каже, — у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2, 7).
Тут деякі нерозумні, захоплюючись власними мудруваннями, не думаючи ні про що з побожністю, не звертаючи уваги і на особливість рядків (Писання), насмілюються говорити, що душа появилася від Божої сутності. О, шаленство! О, божевілля! Скільки шляхів погибелі відкрив диявол тим, котрі хочуть служити йому! І щоб зрозуміти це, подивися, якими протилежними шляхами йдуть ці люди. Одні з них, ухопившись за вираз «вдихнув», говорять, що душі походять із Божого єства; інші, навпаки, стверджують, що вони перетворюються навіть у сутність найнижчих безсловесних. Що може бути гірше за таке божевілля? Оскільки їхній розум затьмарився і вони не пізнали істинного змісту Писання, тому й несуться, як ті, що втратили духовний зір, у протилежні один одному прірви: одні підносять душу вище того, чого вона заслуговує, а інші опускають нижче належного. Якщо через те, що Писання говорить: «І вдихнув у лице», захочуть приписати Богові і вуста, тоді необхідно буде дати Йому і руки, бо сказано: «Створив людину».
Але, щоб ми, бажаючи виставити напоказ їхнє марнослів’я, самі не були змушені говорити непристойне, залишимо їхнє божевільне і до краю безглузде вчення і підемо за вказівкою Божественного Писання, яке саме себе пояснює, якщо тільки не будемо надавати значення простоті виразів, а будемо мати на увазі те, що причиною такої простоти слів є наша немічність. А інакше, тобто без використання таких слів, людський слух не зміг би і сприйняти їх. Отже, зважаючи і на нашу немічність, і на те, що слова (Писання) стосуються Бога, будемо приймати ці слова так, як належить говорити про Бога, не приписуючи Божеству тілесного вигляду і наявності членів, а сприймаючи все з побожністю. Божество просте, нескладне, не має вигляду (άσχημάτιστον — зовнішнього), тому, коли ми захочемо, судячи по собі, приписати Богові і наявність усіх членів, то непомітно впадемо в еллінське безчестя.
Отже, коли чуєш, що Писання говорить: «Створив Бог людину», то сприймай ці слова в такому ж розумінні, як і вираз «нехай буде». Так само, коли чуєш, що Бог «вдихнув у лице її дихання життя», то усвідом, що Він, як створив безтілесні сили, так благоволив, щоб і тіло людини, створене з пороху, мало розумну душу, яка могла б користуватися тілесними членами. Це тіло, будучи створеним за велінням Господа, лежало, мов знаряддя, що потребує двигуна, або краще сказати, мов ліра, що потребує того, хто своїм талантом і розумом, зумів би своїми членами, наче струнами, підносити до Господа належну пісню. «І вдихнув, — говорить, — у лице її дихання життя, і стала людина душею живою». Що означає «вдихнув дихання життя»? Те, що Він захотів і повелів, щоб це створене тіло мало життєву силу, яка б у цьому створінні «стала душею живою», тобто дієвою і здатною виявляти свої таланти через рухи членів.
3. І в цьому споглядай відмінність між створенням цього дивного розумного творіння і створенням безсловесних. Про них Бог говорить: «Нехай породить вода плазунів, душу живу», — і негайно з’явилися у водах живі творіння. Так само і щодо землі: «Нехай родить земля душу живу». З людиною було не так, але спочатку із пороху твориться тіло, а потім надається йому життєва сила, що і є сутністю душі. Тому щодо безсловесних Мойсей сказав, що «душа тіла в крові його» (Лев. 17, 11). А в людині є безтілесна і безсмертна сутність, яка має велику перевагу перед тілом, і саме така, яку властиво (мати) безтілесному перед тілом.
Але, можливо, хтось скаже: чому ж спочатку твориться нижче, а вже потім вище і найважливіше, коли душа вища за тіло? Хіба не бачиш, улюблений, що і з (іншими) творіннями було те ж саме? Небо і земля, сонце і місяць та все інше також були створені нерозумні тварини, і вже після них — людина, якій належало володарювати над усіма цими творіннями. Подібно і при створенні самої людини: спочатку — тіло, а вже потім те, що цінніше, — душа. Як безсловесні, які були призначені на користь і на службу їй, створюються раніше людини, щоби той, кому належало користуватися ними, вже мав готову послугу, так і тіло створюється раніше за душу, щоб, коли, за невимовною мудрістю Божою, буде створена душа, вона могла виявити свою діяльність через рухи тіла.
«І насадив, — говорить, — Господь Бог рай в Едемі на сході, і примістив там людину, яку створив» (Бут. 2, 8). Явивши вже Своє людинолюбство і давши буття тому, для кого створив усе видиме, Господь тут же починає виливати на нього Свої благодіяння. «І насадив, — сказано, — Господь Бог рай в Едемі на сході». Поглянь і тут, улюблений, що коли не будемо сприймати слів (Писання) із побожністю, то неминуче впадемо в глибоку прірву. Що сказали б і про ці слова ті, котрі все, що сказано про Бога, насмілюються сприймати по-людськи? «І насадив, — сказано, — Господь Бог рай». Що ж, скажи мені, чи не знадобилися Йому і заступ, і землеробство, й інша робота, щоби прикрасити рай? Це не можливо. І тут знову слово «насадив» необхідно сприймати так, що (Бог) повелів бути на землі раю, щоби в ньому жила створена людина. А що саме для неї Бог створив рай, то послухай, як про це говорить саме Писання: «І насадив Господь Бог рай в Едемі на сході, і примістив там людину, яку створив».
Задля цього блаженний Мойсей записав і назву цього місця, щоби ті, котрі люблять теревенити, не змогли зваблювати простих слухачів і говорити, що рай був не на землі, а на небі, і марили подібними міфологіями. Якщо вже і за такої конкретності (у словах) Божественного Писання деякі з тих, що пишаються своїм красномовством і зовнішньою мудрістю, не відмовилися говорити всупереч Писанню, що рай не на землі, і, вводячи багато чого іншого 2, стали мудрувати не так, як написано, а йти іншою дорогою, і сказане про землю відносити до неба, то до чого б вони дійшли, якби блаженний Мойсей під керівництвом Святого Духа не використав таку поблажливість у словах, хоч Святе Писання, коли хоче навчити нас дечого такого, то саме розкриває себе і не дає слухачеві помилятися. Та оскільки багато хто слухає пропоноване не для того, щоб отримати користь від Божественного Писання, а заради задоволення, тому звертається не до того, що може принести користь, а до того, що може сподобатися.
Тому благаю, закриваймо свій слух від усіх таких (лжеучителів) і наслідуймо правило (τώ κανόν) Святого Писання. І коли почуєш, улюблений, що «насадив Господь Бог рай в Едемі на сході», то слово «насадив» сприймай щодо Бога з побожністю, тобто, що Він повелів; а щодо наступних слів, то віруй, що рай справді був створений саме на тому місці, на яке вказує Писання. Не вірити тому, що містить Божественне Писання, і вводити зі свого мудрування дещо інше — це, думаю, наражає на велику небезпеку тих, котрі наважилися на таку справу. «І примістив там людину, яку створив» (Бут. 2, 8).
4. Поглянь, яку честь тут же виявляє Бог людині! Створивши її поза раєм, не відразу вводить, щоб саме цим дати їй відчути Своє благодіяння, — щоб насправді було видно, яку честь Він виявляє їй, вводячи до раю. «І примістив там людину, яку створив». І знову слово «примістив» будемо сприймати так, ніби було сказано: повелів людині жити там, щоб і погляд (на рай), і перебування в ньому приносили їй велике задоволення і збуджували до почуття вдячності при самій думці, скільки ласк вона отримала, хоч сама ще нічого не зробила. Нехай не дивує тебе це слово «примістив», адже Писання завжди має звичай заради нас і нашої користі використовувати людські вирази. А щоб ти переконався в цьому, то поглянь, як раніше і щодо створення зірок воно використало подібний вираз: «І поставив їх Бог на тверді небесній» (Бут. 1, 17), але не для того, щоб ми думали, начебто вони підняті на небо (адже кожна з них звершує свій шлях, переходячи з місця на місце), а щоб показати, що Бог велів їм бути на небі, як і людині, жити в раю.
«І виростив, — сказано, — Господь Бог із землі всяке дерево приємне на вигляд і добре для їжі, і дерево життя посеред раю, і дерево пізнання добра і зла» (Бут. 2, 9). Ось і наступне благодіяння, яким Бог ушанував створеного. Зволивши, щоби людина жила в раю, Бог велів вирости із землі різним деревам, які могли б і звеселяти її своїм виглядом, і бути придатними для їжі. «Всяке дерево приємне на вигляд і добре для їжі», тобто такі, що можуть і зір веселити, і тішити смак, і своєю безліччю та достатком подавати велику приємність тому, хто буде ними користуватися. Отже, Бог «виростив усяке дерево», яке тільки можеш уявити. Бачиш, яке приємне місцеперебування! Бачиш, яке дивовижне життя! Людина жила на землі, мов ангел, була у тілі, але не мала тілесних недоліків. Наче цар, прикрашений багряницею і діадемою й одягнений у порфіру, вільно насолоджувалася вона райським життям, маючи в усьому достаток.
«І дерево життя посеред раю, — сказано, — і дерево пізнання добра і зла». Показавши нам, що земля, за велінням Господа, виростила всяке дерево: і «приємне на вигляд, і добре для їжі, — (Писання) далі говорить: — І дерево життя посеред раю, і дерево пізнання добра і зла». Людинолюбний Господь, як Творець, передбачаючи, яка шкода може з часом відбутися від великої волі, виростив «і дерево життя посеред раю, і дерево пізнання добра і зла», від якого трохи згодом і повелить людині утримуватися, щоби знала (людина), що всім насолоджується за благодаттю і людинолюбством (Божим) і що Господь є Творцем як її єства, так і всього видимого. Тому (Мойсей) і згадав тут про це дерево, а далі вказує нам назви рік та їхнє, так би мовити, розділення, і про те, що від ріки, яка напувала рай, відділялися інші і створювали чотири початки, які таким чином розмежували земні країни.
Можливо, що ті, котрі люблять говорити від своєї мудрості, і тут не допускають ані того, що ріки — це справді ріки, ані того, що води — це справді води, а вселяють тим, котрі зважуються їх слухати, щоб вони (під ріками і водами) мали на увазі дещо інше. Але ми, прошу, не станемо слухати цих людей, закриємо для них наш слух, а будемо вірити Божественному Писанню і, наслідуючи те, що в ньому сказано, будемо намагатися зберігати у своїх душах здорові догмати, а водночас вести правильне життя, — щоб і життя свідчило про догмати, і догмати надавали життю непохитність. Як тоді, коли ми, заховуючи правильні догмати, почнемо жити недбало, не буде для нас користі, так і тоді, коли, живучи добре, будемо нехтувати правильними догматами, не зможемо нічого придбати для свого спасіння. Якщо хочемо позбутися геєни й осягнути Царство, то повинні прикрашатися і тим, й іншим — і правотою догматів, і суворістю життя. Справді, скажи мені, яка користь, якщо дерево і виросло високим, і покрилося листям, але плоду не приносить? Так і християнину не принесуть жодної користі праві догмати, якщо він не піклується про своє життя. Тому і Христос звеличував таких людей: «Хто виконає і навчить, той великим назветься» (Мф. 5, 19).
Повчання справами набагато переконливіше і достовірніше, ніж повчання словами. Такий і мовчки, і залишаючись невидимим, може вчити одних тим, що дивляться на нього, інших тим, що чують про нього; і він буде мати велику милість від Бога за те, що прославляє Господа не тільки сам, але й через тих, котрі дивляться на нього. Такий тисячами мов і багатьма вустами буде підносити подяку і пісні Богові всіх, бо дивуватися йому та його Господу будуть не тільки ті, котрі біля нього, і свідки його життя, але й ті, котрі не знають його особисто і живуть дуже далеко, а тільки чули про нього від інших, не тільки друзі, але й вороги будуть шанувати його високу побожність. Сила побожності в тому, що вона навіть своїм ворогам закриває вуста і приборкує язик. І як хворі на очі не насмілюються глянути на сонячне проміння, так і порок ніколи не може глянути на побожність, але віддаляється, втікає і визнає себе переможеним.
Переконавшись у цьому, будемо наслідувати чесноти, правильно влаштовувати своє життя й утримуватися від гріхів — як у словах, так і в ділах, хоч би вони здавалися малими і незначними. Якщо будемо утримуватися від малих гріхів, то вже ніколи не впадемо у великі, а з часом, з небесною допомогою, досягнемо і вищої чесноти, уникнемо майбутніх мук й отримаємо вічні блага, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда дванадцята | Зміст | Бесіда чотирнадцята
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Імовірно, що тут маються на увазі перекази язичницьких народів про створення світу, які Святитель називає міфологіями. [↩]
