Бесіда тридцята

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1

І була вся земля єдиними устами,
і єдиний говір у всіх 1 (Бут. 11, 1)

1. Ось ми вже прийшли і до завершення святої Чотиридесятниці, звершили плавання посту і, за милістю Божою, досягли нарешті пристані. Але не станемо через це байдужими, а виявимо ще більшу ревність і пильність. І керманичі, перепливши незліченні морські безодні, коли вже готуються з розпущеними вітрилами і піднятим наверх вантажем увійти в пристань, тоді-то й виявляють особливу уважність і старанність, щоб ненароком не вдаритися кораблем об скелі чи каміння і не втратити плодів від своїх попередніх старань. Так само роблять і ті, що змагаються в бігу: коли вже наближаються до фінішу, то саме тоді й намагаються бігти якомога швидше, щоби досягти завершення й отримати нагороду. Так само й борці, коли після безлічі подвигів та перемог вступають у вирішальну боротьбу за вінець, тоді докладають найбільше зусиль, щоби покинути (місце боротьби) із переможним вінцем.

Отже, як керманичі, як ті, що змагаються в бігу, так борці особливо тоді напружують свою старанність і пильність, коли наближаються до завершення (своїх трудів), так само і ми тепер, досягши, з милості Божої, цього великого тижня (тобто Страсного), повинні особливо підсилити подвиг посту, звершувати щирі молитви, принести повне і щире сповідання гріхів і творити добрі справи, (подавати) щедру милостиню, (виявляти) смиренність, лагідність та всякі інші чесноти, щоби з цими добрими справами дочекатися дня воскресіння Господнього і насолодитися щедротами Владики. А називаємо цей тиждень

Великим не тому, що дні його стали довшими, є й інші (тижні), дні яких набагато триваліші, і не тому, що в ньому є більше днів, їхня кількість така ж, як і всіх інших. Чому ж називаємо його Великим? Тому, що впродовж нього звершилися для нас великі й невимовні благодіяння. Цього тижня завершена довготривала боротьба, знищена смерть, ліквідована клятва, зруйнована влада диявола, пропали його знаряддя, Бог примирився з людьми, небо стало доступним (для них), люди поєдналися з ангелами, розділене зблизилося, зруйнована стіна, ліквідована перепона, Бог миру умиротворив небесне й земне. Тому-то й називаємо цей тиждень Великим, що в ньому Господь дарував нам таку безліч благ. Тому-то багато хто (цього тижня) піклується більше і про піст, і про священні пильнування та цілонічні молитви, більше подають милостині, бажаючи цими своїми справами висловити ту повагу, яку вони мають до цього тижня. Якщо Господь дарував нам у ньому стільки благ, то чи не повинні й ми, як тільки можемо, виявляти до нього свою повагу й шану?

Так і царі своїми справами показують, яке благоговіння вони відчувають до цих поважних днів: вони повеліли, щоби (в ці дні) мали відпочинок ті, котрі займаються цивільними справами, щоби були зачиненими двері судилищ, припинялися всілякі суперечки й позови, — щоби всі могли з великою тишею і спокоєм приступити до звершення справ духовних. А крім цього, вони виявляють ще й іншу милість: звільняють від оковів тих, котрі знаходяться у в’язниці і, наскільки це можливо для людей, наслідують свого Господа. Справді, як Він звільняє нас з тяжкої в’язниці гріхів і дозволяє нам насолоджуватися безліччю благ, так і ми, кажуть царі, повинні, у чому тільки можемо, бути наслідувачами людинолюбства Господа. Бачите, як кожний із нас усіляко виявляє повагу й шану, яку відчуває до цих днів, що стали для нас винуватцями багатьох благ. Тому тепер прошу більше, ніж у будь-який інший час: будемо приходити сюди з чистим і добрим поглядом розуму, відклавши всякі житейські турботи. Входячи до церкви, нехай ніхто не вносить сюди із собою житейських турбот, щоби повернутися звідси додому з достойною нагородою за труди.

Отже, ми знову пропонуємо вам звичайну трапезу і почастуємо вашу любов нинішнім читанням із блаженного Мойсея, розтлумачивши для вас це читання і водночас показавши чіткість Божественного Писання. Завершивши розповідь про Ноя, воно почало подавати родовід Сима й говорить: «Були діти й у Сима, батька всіх синів Єверових, старшого брата Яфетового» (Бут. 10, 21). Далі, перелічивши імена, говорить: «У Євера народилося два сини: ім’я одному Фалек, тому що в дні його земля була розділена» (Бут. 10, 25). Зверни увагу, як через саме ім’я цього сина (Писання) провістило про чудо, яке мало незабаром звершитися, щоб ти, знаючи, що це заздалегідь було провіщено через ім’я сина, коли побачиш саму подію, вже не дивувався. А перелічивши тих, котрі потім народилися від цих (дітей Євера), воно говорить: «І була вся земля єдиними устами, і єдиний говір у всіх» (Бут. 11, 1), маючи тут на увазі не землю, а людський рід, щоб навчити нас, що все людство мало одну мову. «І була, — говорить, — вся земля єдиними устами і єдиний говір у всіх». Під «єдиними устами» мається на увазі мова, те ж саме означає й «говір»: як би не було сказано, але йдеться про те, що всі люди говорили однаковими звуками (словами) й однією мовою. А що йдеться саме про мову: «І була вся земля єдиними устами», — послухай, як Писання говорить в іншому місці: «Отрута аспида в устах їхніх» (Пс. 139, 3). Так Писання словом «уста» зазвичай називає мову. «Рухаючись зі сходу, вони знайшли в землі Сеннаар рівнину й оселилися там» (Бут. 11, 2).

2. Зверни увагу, як людська природа не любить залишатися у своїх границях, а постійно шукає більшого й прагне до вищого. Саме це найбільше й губить людей, що вони не хочуть знати границь своєї природи, а завжди бажають більшого і мріють про те, що вище за них. Якраз тому ті, що пристрастилися до світських благ, навіть тоді, коли мають великі багатства і владу, ніби забувши про свою природу, намагаються піднятися все вище й вище доти, поки не зірвуться в саму безодню. Це, як ми бачимо, буває щодня, однак інші не напоумляються цим. А коли на деякий час й утримуються, то, швидко забувши все, знову йдуть тією ж дорогою і падають у ту ж безодню. Саме це трапилося тепер і з цими людьми. «Рухаючись зі сходу, вони знайшли в землі Сеннаар рівнину й оселилися там» (Бут. 11, 2). Поглянь, як Писання поступово відкриває перед нами мінливість їхньої волі. Оскільки, каже, вони побачили поле, то, залишивши попереднє житло, перейшли «й оселилися там».

Далі говорить: «І сказали одне одному: наробимо цегли і випалимо вогнем. І стала у них цегла замість каменю, а земляна смола замість вапна. І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі» (Бут. 11, 3-4). Зверни увагу, як вони неналежно скористалися єдністю своєї мови і як суєтний життєвий задум став причиною лиха. Зберімося, кажуть, «наробимо цегли і випалимо вогнем. І стала у них цегла замість каменю, а земляна смола замість вапна». Поглянь, чим вони думають убезпечити свою будівлю, не знаючи, що «коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі» (Пс. 126, 1). «І збудуємо, — кажуть, — собі місто», — не Богові, а собі. Поглянь, як уже зросло безчестя! Маючи ще у свіжій пам’яті загальну загибель 2, вони вже дійшли ось до якого божевілля: «І збудуємо, — кажуть, — собі місто і вежу, висотою до небес». Висловом «до небес» Божественне Писання хотіло показати нам їхню надзвичайну зухвалість. «І зробимо, — кажуть, — собі ім’я». Бачиш, де корінь зла?

— Заслужимо, — кажуть, — вічну пам’ять, щоби про нас постійно пам’ятали. Наша справа і творіння буде таким, що ніколи не забудеться! І зробимо це «перш, ніж розсіємося по лицю всієї землі». Поки, — кажуть, — ми ще разом, звершимо наш намір, щоби в наступних поколіннях залишити про себе вічний спогад.

І тепер є чимало таких, які наслідують цих людей і хочуть такими ж справами залишити після себе пам’ять: вони будують величаві будинки, лазні, портики, гульбища. І якщо запитаєш будь-кого з них, для чого він так трудиться і турбується, і витрачає багато грошей даремно, то не почуєш нічого, крім таких слів:

— Щоб завжди пам’ятали про нас, щоб говорили: це будинок такого-то, це поле такого-то.

Однак це означає заслужити собі не (добру) пам’ять, а скоріше осуд, бо до цих слів тут же додаються ще й інші, особливо докірливі слова: цей дім чи поле такого-то лихваря, хижака, пригноблювача вдів і сиріт. Отже, це означає не здобувати собі пам’ять, а наразити себе на вічні дорікання і після смерті носити тавро безслав’я, гострити язики тих, хто побачить (ці доми й поля), на осуд та ганьбу їхнього власника.

Якщо ж ти справді шукаєш вічної пам’яті, то я покажу тобі шлях, через який зможеш досягти постійного спогаду про себе (на землі) і з великою славою отримати велику відвагу в майбутньому віці. Як же зможеш ти зробити те, щоби щодня про тебе згадували й тебе звеличували похвалами навіть після смерті? Якщо своє багатство роздаси в руки вбогим, то таким чином залишиш після себе (дорогоцінне) каміння і величезні будинки, і поля, і лазні. Така пам’ять безсмертна, така пам’ять подарує тобі тисячі скарбів, така пам’ять звільнить тебе від тяжких гріхів і дасть тобі велику відвагу перед Господом. Тільки подумай про ті слова, які кожний буде говорити, (називаючи тебе) милостивим, людинолюбним, добрим, лагідним і дуже щедрим. «Він роздає щедро, — сказано, — подає вбогим, праведність його перебуватиме вічно» (Пс. 111, 9). Саме так буває з багатством: коли його роздаєш, тоді воно надійніше зберігається; а коли збираєш і замикаєш, тоді губить навіть своїх власників. «Він роздає щедро, — сказано, — подає вбогим». І послухай, що буде після того: «Праведність його перебуватиме вічно». Він за один день «роздає щедро» багатство, а «праведність його перебуватиме вічно» і зробить пам’ять про нього безсмертною.

3. Бачиш, яка пам’ять продовжується через усі віки? Бачиш, яка пам’ять приносить великі й невимовні блага? Саме такими будинками постараймося залишити після себе пам’ять. Будинки, збудовані із каміння, не тільки не можуть принести нам користі, а ще й, подібно до (ганебного) стовпа, будуть безупинно волати проти нас на весь голос. Коли ми відходимо звідси, то вчинені нами через ці будинки гріхи несемо з собою, а самі будинки залишаємо тут, і таким чином не тільки не досягаємо через них навіть порожньої й безкорисливої пам’яті, а ще й зазнаємо осуду, а саме ім’я (власника) відразу переходить до іншого. І, справді, це ім’я від одного переходить до іншого і від того знову до іншого. Сьогодні кажуть: цей дім такого-то, завтра — другого, а післязавтра — ще іншого. Так ми добровільно самі себе обманюємо, думаючи, начебто маємо владу над деякими речами, однак не думаємо, що можемо тільки користатися ними, і волею чи неволею поступаємося цими речами іншим, не кажучи про те, що залишаємо їх навіть таким людям, яким би й не хотіли.

Але коли ти неодмінно бажаєш, щоби про тебе пам’ятали, якщо це для тебе приємно, то послухай, як удовиці згадували про Тавифу, як вони обступили Петра, проливаючи сльози і показуючи йому плаття й одяг, який виготовляла Сарна, живучи з ними. Ось живі будинки, які видавали голос і мали таку силу, що навіть повернули померлу до життя. Справді, коли вони обступили Петра, проливаючи гарячі сльози і висловлюючи свою нужду щодо їжі та інших засобів для життя, то «Петро, — сказано, — вислав усіх і, ставши на коліна, помолився» і, воскресивши її, «покликавши святих і вдовиць, поставив її перед ними живою» (Діян. 9, 40-41). Так і ти, коли хочеш, щоби про тебе пам’ятали, коли шукаєш істинної слави, наслідуй цю жінку і будуй такі ж будинки. Не витрачайся на мертві речі, а виявляй велику щедрість для подібного до тебе. Така пам’ять є похвальною і приносить великі плоди.

Але повернемося до свого і подивимося на зухвалість тодішніх людей. Їхній гріх послужить для нас, якщо тільки захочемо бути уважними, напоумленням. «І збудуємо, — сказано, — собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі» (Бут. 11, 4). Чи бачиш, як ці люди в усьому виявляють розбещення своєї волі? «І збудуємо, — кажуть, — собі місто»; і ще: «Зробимо собі ім’я». Зверни увагу, як вони навіть після такої загальної загибелі 3 наважуються на не менші гріхи 4. Що ж мало статися? Як утримати їх від божевілля? Бог зі Свого людинолюбства обіцяв, що вже ніколи не наведе потопу, а вони ані покараннями не напоумились, ані від благодіянь не стали кращими.

Тому слухай, що було далі, і поглянь на велич невимовного Божого людинолюбства. «І зійшов, — сказано, — Господь Бог подивитися місто і вежу, що будували сини людські» (Бут. 11, 5). Зверни увагу, як Писання виражається по-людськи. «І зійшов, — говорить воно, — Господь Бог», але не для того, щоб ми сприймали це по-людськи, а щоб через це навчилися ніколи необачно не засуджувати наших братів і не судити про них із чуток, поки не отримаємо повного свідчення. Та й усе, що робить Бог, робить саме для цього. Він завжди виявляє таку поблажливість для повчання роду людського. «І зійшов Господь Бог подивитися місто і вежу». Поглянь, Він не зупиняє їхнє безумство на самому початку, а виявляє велике довготерпіння і вичікує, щоб вони звершили весь свій злий задум, і вже тоді зруйнувати їхню затію. Щоб ніхто не міг сказати, що вони зважилися, але не здійснили свої задуми, Бог вичікує, щоб вони звершили свій задум, і вже потім показує, наскільки ці задуми є не корисними.

«І зійшов, — сказано, — Господь Бог подивитися місто і вежу, що будували сини людські». Поглянь, яке велике людинолюбство! Дав їм витерпіти труд і прикрощі, щоби сам досвід став для них учителем. І коли побачив, що зло підсилюється і хвороба поширюється, тоді вже не залишає їх, але, виявляючи Своє милосердя, як найкращий лікар, який помітив, що хвороба підсилюється і рана виявляється невиліковною, робить швидкий розтин, щоби цілком викоренити саму причину хвороби. «І сказав Господь: ось один народ й одна у всіх мова; і ось що почали вони робити, і не відступлять вони від того, що задумали робити» (Бут. 11, 6).

4. Бачиш людинолюбство Господа? Оскільки Він хоче зруйнувати їхній задум, то попередньо подає виправдання (цього Свого наміру), — вказує на величину їхнього гріха, на надзвичайність злої вдачі, на те, що вони неналежно скористалися єдністю мови. «Ось, — говорить, — один народ й одна у всіх мова; і ось що почали вони робити, і не відступлять вони від того, що задумали робити». Бог зазвичай чинить так: коли має намір покарати, то насамперед указує на величину гріхів, мовби подаючи виправдання, а вже потім карає. Так було й під час потопу, коли Він хотів учинити ту страшну погрозу. Писання говорить: «І побачив Господь Бог, що велике розбещення людей на землі, і що всі їхні думки і помисли серця їх були злом повсякденно» (Бут. 6, 5). Бачиш, як спочатку Він указав на крайність їхнього розбещення, а вже потім сказав: «Знищу з лиця землі людей» (Бут. 6, 7)?

Так і тепер: «Ось один народ й одна у всіх мова; і ось що почали вони робити». Якщо вони тепер, маючи таку єдність думок і мови, дійшли до такого безумства, то чи не зроблять з часом ще гіршого? «Не відступлять вони від того, — говорить, — що задумали робити». Ніщо вже не в змозі буде утримати їхнього прагнення. Навпаки, вони, якщо негайно не будуть покарані за свій зухвалий намір, то постараються здійснити всі свої задуми. Так було і з першою людиною. І там Бог, коли поклав вигнати (Адама) з райського помешкання, сказав йому: «Хто сказав тобі, що ти нагий?» І ще: «Ось Адам став, як один із Нас, знаючи добро і зло; і тепер як би не простяг він руки своєї і взяв також від дерева життя, і не з’їв, і не став жити вічно. І вислав його Господь Бог із саду Едемського» (Бут. 3, 11. 22-23). І тепер говорить: «Ось один народ й одна у всіх мова; і ось що почали вони робити, і не відступлять вони від того, що задумали робити; зійдемо ж і змішаємо там мову їхню, так щоб один не розумів мови іншого» (Бут. 11, 6-7).

Поглянь знову, яка поблажливість у словах. «Зійдемо ж», — говорить. Що означає цей вислів? Чи не вимагає Господь у когось допомоги для виправлення або допомоги для розсіяння цих людей? Ні, навпаки, як уже сказало Писання: «І зійшов Господь», щоб цим показати нам, що Він добре бачив надмірність їхнього гріха, так і тут (Бог) говорить: «Зійдемо ж». Безсумнівно, що ці слова були сказані до рівних за честю 5: «Зійдемо ж і змішаємо там мову їхню, так щоб один не розумів мови іншого».

— Таку кару, — говорить, — накладаю на них, мов вічний пам’ятник, щоби вона продовжувалася на всі віки, і ніколи не забули про неї. Оскільки вони неналежно скористалися єдністю мови, тому хочу напоумити їх різномовністю.

Так Господь чинить скрізь. Так учинив спочатку і з жінкою: вона неналежно скористалася даною їй честю, тому Бог і підкорив її чоловікові. Те ж саме було і з Адамом: він не скористався великим щастям райського життя, але через злочин заслужив для себе покарання, тому Бог вигнав його з раю і наклав на нього постійну кару, сказавши: «Терня й осот буде родити тобі земля» (Бут. 3, 18). Отже, коли й ці люди, маючи одну мову, використали дану їм перевагу на зло, то Бог зупиняє їхнє прагнення до безчестя різномовністю. «Змішаємо, — говорить, — там мову їхню, так щоб один не розумів мови іншого», — щоб як єдність мови єднала їх в одному місці, так відмінність мови змусила їх розселитися. Як би вони змогли жити разом, не маючи однієї мови й одного говору? «І розсіяв їх, — сказано, — Господь звідти по всій землі; і вони перестали будувати місто і вежу» (Бут. 11, 8).

Поглянь на людинолюбство Господа: які труднощі Він наклав на них?! Після цього вони стали схожими на божевільних: один вимагав того, а той подавав інше, — так що всі їхні зусилля врешті-решт зробилися безплідними. Тож «вони перестали будувати місто і вежу. Тому дано йому ім’я Вавилон, бо там змішав Господь Бог мову всієї землі, і звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11, 8-9). Зверни увагу, скільки зроблено для того, щоби пам’ять про це збереглася на всі віки. По-перше, розділення мов, а насамперед саме надання імені, бо ім’я Фалек, яке Євер дав своєму синові, означає розділення. Потім назва місця — місце назване змішанням, що й означає Вавилон. Нарешті сам Євер залишився з тією ж мовою, щоб і це було яскравою ознакою розділення. Бачиш, якими заходами Бог захотів зберегти цю подію в пам’яті (у людей) назавжди і врятувати від забуття? З тих пір батько повинен був розповідати синові про причину різниці в мовах, а син намагався довідатися від батька, чому так назване те місце. Вавилоном назване те місце тому, що воно означає змішання, «бо там змішав Господь Бог мову всієї землі, і звідти розсіяв їх Господь по всій землі». Ця назва місця, мені здається, водночас означає й те, що Бог змішав мови, й те, що звідти люди розсіялися.

5. Ви чули, улюблені, чому сталося розсіяння цих людей і розділення мов. Тож не будемо, прошу, наслідувати їх. Будемо, як належить користуватися тим, що дане нам від Бога, і, знаючи людську природу, будемо починати тільки те, що належить починати людям смертним. Пам’ятаючи про тлінність теперішнього та короткочасність нашого життя, будемо готувати для себе велику відвагу через звершення добрих справ, і в ці дні виявимо не тільки особливу ревність до посту, але й подамо щедру милостиню, і принесемо щирі молитви. З постом завжди має бути поєднана молитва. А що це правда, то послухай, як говорить Христос: «Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 21). Так само сказано і про апостолів: «Помолилися з постом і передали їх Господу, в Якого ті увірували» (Діян. 14, 23). І ще говорить Апостол: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві» (1 Кор. 7, 5). Бачиш, як піст потребує помочі від молитви? Та й молитви звершуються з більшою увагою під час посту, бо тоді душа буває легшою, нічим не обтяжується і не придушується згубним тягарем задоволень.

Молитва — це велика зброя, великий захист, великий скарб, велика пристань, безпечний притулок, тільки б ми приступали до Господа із уважною душею та зосередженими думками, не даючи жодного доступу ворогові нашого спасіння. Оскільки він знає, що в цей час, розмовляючи про необхідне для нас (спасіння), сповідуючи свої гріхи й показуючи рани Лікареві, ми можемо отримати цілковите зцілення, тому особливо в цей час і нападає, докладає всіх зусиль, щоби скинути нас і повалити в байдужість. Тому благаю вас: будьмо пильними і, знаючи підступність диявола, постараймося особливо в цей час відганяти його так, начебто ми бачили його присутнім, що стоїть перед нашими очима. Постараймося відганяти від себе всякі думки, які бентежать нашу душу, докладати всіх своїх зусиль і творити щиру молитву так, щоб не тільки язик вимовляв слова, але й душу разом зі словами підносилася (до Бога). Якщо язик вимовляє слова, а душа блукає десь далеко, думаючи про домашні справи, роздумуючи про те, що буває на торговищі, то для нас не буде жодної користі (від молитви), а скоріше буде ще більший осуд. Якщо ми, прийшовши навіть до людини, виявляємо до неї таку увагу, що часто не бачимо навіть людей, які стоять неподалік, а зосереджуємося в думках і бачимо тільки того, до кого прийшли, то тим більше ми повинні бути такими у ставленні до Бога — завжди і безупинно перебувати в молитвах.

Тому й Павло писав: «Моліться у будь-який час духом» (Еф. 6, 18), тобто не тільки устами та постійним пильнуванням (тілесним), але й самою душею, — «духом». Ваші прохання, каже, нехай будуть духовними, нехай пильнує ваш розум, нехай душа ваша чує слова. Просіть те, що належить просити в Бога, щоб ви отримали те, що просите. І при цьому будьте уважними, тверезими і з пильною душею, не виявляючи недбалості, не носячись у думках туди й сюди, але «зі страхом і трепетом дбайте про своє спасіння (Флп. 2, 12), бо сказано: «Блаженна людина, яка завжди перебуває в благоговінні» (Притч. 28, 14).

Великим благом є молитва. Якщо хтось, розмовляючи з побожною людиною, отримує від того чималу користь, то які блага отримає той, хто сподобився розмовляти з Богом? Молитва — це бесіда з Богом. І щоб ти переконався в цьому, то послухай, що говорить пророк: «Нехай буде благоприємною Йому (Богові) пісня моя» (Пс. 103, 34), тобто нехай буде приємна Богові моя бесіда. Хіба не може Він ще до нашого прохання подати нам (те, що для нас потрібне)? Але Він тому очікує (нашого прохання), щоб мати нагоду праведно сподобити нас Свого піклування. Тож чи отримаємо ми те, що просимо, чи не отримаємо, будемо ревними в молитві й дякуватимемо не тільки тоді, коли отримуємо, але й тоді, коли не отримуємо, бо й неотримання, коли буває з волі Божої, буває не менш благотворним, як отримання. Ми ж не знаємо так, як знає Він, що для нас є корисним. Отже, чи ми отримуємо, чи не отримуємо, ми повинні дякувати.

Але чому ти дивуєшся, (коли кажу), що ми не знаємо, що для нас є корисним? І Павло, муж надзвичайно великий і високий, який сподобився невимовних (одкровень), не знав, що він просив того, що було для нього некорисним. Бачачи себе звідусіль оточеним прикрощами та безперервними спокусами, він молився, щоби звільнитися від них, і не раз, не двічі, а багаторазово. «Тричі, — каже, — благав я Господа». «Тричі», тобто багаторазово він благав, однак не отримав. Погляньмо, як він це переніс. Може, нарікав? Може, впав у зневіру? Може, впав у відчай? Ні! Але що говорить? «Господь сказав мені: досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 8-9). Бог не тільки не звільнив його від лиха, яке його спіткало, але й попустив, щоби він залишався в ньому. Нехай так. Але звідки відомо, що він не нарікав на це? Слухай, що сам Павло говорив, коли довідався, що на це є воля Божа: «Я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми» (2 Кор. 12, 9). Не тільки, каже, я вже не шукаю, як звільнитися від цих прикрощів, але й з великим задоволенням хвалюся ними. Бачиш, яка вдячна душа? Бачиш, яка любов до Бога? Послухай, що ще говорить він: «Ми не знаємо, про що молитися, як належить» (Рим. 8, 26), тобто ми, як люди, не можемо знати все досконало.

Отже, ми повинні все передати Творцю нашого єства і з веселістю та великою радістю приймати все, що Він визначає, і дивитися не на те, якими здаються нам події, а на те, якою є воля Божа. Він краще за нас знає, що для нас є корисним, і знає те, як улаштувати наше спасіння.

6. Отже, єдина справа з нашого боку — це постійно перебувати в молитві й не нарікати на те, що (наші прохання) не відразу звершуються, а виявляти велике терпіння. Бог не спішить виконувати наші прохання не тому, що відкидає їх, а тому, що хоче навчити нас ретельності (до молитви) та постійно залучати нас до Себе. Так і люблячий батько, коли його часто просить син, то не виконує його прохання не тому, що не хоче дати, а щоби цим спонукати сина до більш щирого благання. Знаючи це, ніколи не будемо впадати у відчай, не перестанемо приступати (до Бога) й підносити до Нього щирі молитви. Справді, якщо невідступне прохання жінки вплинуло на того жорстокого, нелюдяного суддю, який навіть Бога не боявся, і змусило його захистити її (Лк. 18, 2-5), то хіба ми, якщо тільки захочемо наслідувати цю жінку, не ублагаємо надати нам поміч нашого милосердного і людинолюбного Господа, Який зі Свого милосердя хоче подати нам спасіння?

Отже, навчімося невідступно і постійно вдаватися до молитви: і вдень, і вночі, і особливо вночі, коли ніхто не бентежить, коли розум спокійний, коли цілковита тиша і немає жодного шуму в домі, ніхто не перешкоджає нам зайнятися молитвою і не відволікає від неї, коли піднесена душа може докладно висловити Лікареві душ усе. Якщо блаженний Давид, цар і пророк, хоч був обтяжений численними справами, одягнений у порфиру й діадему, однак говорив про себе: «Опівночі вставав я прославляти Тебе за праведні суди Твої» (Пс. 118, 62), то що скажемо ми, які, хоч і ведемо особисте й вільне від справ життя, однак не робимо навіть того, що робив він? Оскільки вдень у нього було безліч турбот, справ і неспокою і він не знаходив зручного часу для молитви, то час відпочинку, який інші проводять у сні, лежачи на м’яких постелях і перевертаючись з боку на бік, він, цар, зв’язаний такими турботами, використовував для молитви — розмовляв наодинці з Богом і, підносячи щирі й старанні моління, отримував те, чого бажав. При сприянні цих молитов він щасливо вів війни, здобував трофеї, отримував перемогу за перемогою, бо в нього була непереможна зброя — сила небесна, яка може витримати боротьбу не тільки з людьми, але й з демонськими полчищами.

Отже, саме його будемо наслідувати і ми, прості люди, — царя, ті, які ведуть життя легке й спокійне, — того, хто, одягнений у порфиру й вінець, і суворістю життя перевершив ченців. Справді, послухай, як він же говорить в іншому місці: «Сльози мої стали хлібом мені день і ніч» (Пс. 41, 4). Бачиш, як його душа перебувала в постійному смиренні? їжею для мене, каже він, хлібом, бенкетом було не що інше, як сльози мої вночі і вдень. І ще: «Я втомився від зітхання мого; кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми» (Пс. 6, 7). Що скажемо, чим вибачимося ми, які не хочемо виявити таке смирення, яке виявляв цар, обтяжений стількома справами? А що, скажи мені, прекрасніше за ті очі, які безупинними сльозами прикрашалися, мов перлинами?

Ти бачив царя, який і вночі, і вдень проливав сльози і перебував у молитві; подивися й на учителя світу, як він, ув’язнений разом із Силою, маючи ноги, забиті в колоду, молився всю ніч, незважаючи ані на біль від цього, ані на кайдани, але через це виявляв ще більш полум’яну любов до Господа. «Близько опівночі, — сказано, — Павло і Сила, молячись, прославляли Бога» (Діян. 16, 25). Давид, маючи царську гідність і діадему, ціле життя перебував у сльозах і молитві; Апостол, який був піднесений до третього неба, сподобився (одкровення) невимовних тайн, перебуваючи в оковах, опівночі підносив молитви й похвалу до Господа. І цар, встаючи опівночі, сповідував свої гріхи; так само й апостоли опівночі підносили щирі молитви й прославляння.

Їх-то будемо наслідувати і ми — будемо захищати наше життя безперестанними молитвами, і нехай ніщо не стане нам перешкодою для цього, бо ж, справді, ніщо не може перешкодити нам, якщо тільки ми самі будемо старанними. Хіба для цього нам потрібне (особливе) місце чи час? Всяке місце і всякий час є зручними нам для молитви. Послухай, справді, того ж учителя світу, що говорить він: «Бажаю, щоб на всякому місці мужі підносили молитви, піднімаючи чисті руки без гніву та сумніву» (1 Тим. 2, 8). Якщо серце твоє вільне від нечистих пристрастей, то, де б ти не був: чи на торговищі, чи вдома, чи в дорозі, у суді, на морі, в готелі, чи в майстерні — скрізь можеш молитися до Бога й отримати те, що просиш. Знаючи це, прошу вас, разом з постом виявимо ревність і до молитви, і в ній знайдемо для себе помічницю, щоби, сподобившись благодаті Божої, ми провели і це життя в побожності, і в майбутньому сподобилися Його людинолюбства через благодать і щедроти Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда двадцять дев’ята | Зміст | Бесіда тридцять перша