Бесіда тридцять сьома
Який вивів тебе із країни халдейської,
щоб дати тобі землю цю у володіння».
Він сказав: «Владико Господи! Із чого я
довідаюся, що я буду володіти нею?» (Бут. 15, 7-8)
1. Велика сила Божественного Писання і велике багатство думок приховане в його словах. Тому, уважно вникаючи в нього, ми повинні багато роздумувати над ним, щоб отримати з нього щедру користь. Ось тому і Христос заповів: «Дослідіть Писання» (Ін. 5, 39), — щоб ми не займалися тільки простим читанням, а щоб, досліджуючи глибину Писання, змогли осягнути його істинний зміст. Такою є властивість Писання: у декількох його словах часто можна знайти безліч думок. Оскільки воно є повчанням Божественним, а не людським, тому й можна бачити, що воно цілком протилежне мудрості людській. Я поясню, як саме.
Там (я кажу про мудрість людську) всі старання людей бувають спрямовані на висловлювання, тут — зовсім навпаки: (Священне Писання) не зважає на красу слів чи їхнє (вдале) поєднання; воно саме в собі має Божественну благодать, що надає його словам блиск і красу. І знову, там (у писаннях людських) серед чималого і невловимого марнослів’я ледь можна зустріти яку-небудь думку; а тут (у Священному Писанні), як ви вже знаєте, часто досить було для нас і короткого вислову, щоб скласти ціле повчання.
Ось і вчора, запропонувавши вам прочитане, ми торкнулися тільки початку, та оскільки знайшли велике багатство думок, тому й не змогли продовжити бесіду далі, щоби через багатство (думок) не обтяжувати вашу пам’ять і щоби сказане вже не могло бути забутим. Тому я хочу (сьогодні) продовжити бесіду в тому ж порядку і з тим, що було сказано вчора, поєднати сьогоднішнє слово, щоби, таким чином завершивши тлумачення всього читання, відпустити вас звідси. Тільки прошу вас, уважно слухайте те, що вам говориться, бо хоч це труди наші, однак користь від цього ваша, чи краще сказати — загальна. Але, що я кажу — труди наші? Ні, це дар Божої благодаті. Тож і ми уважно сприймемо те, що дароване нам від Бога, щоб вийти звідси (із храму) з деяким надбанням для спасіння душі. Для того й пропонуємо ми вам щодня що духовну трапезу, щоб безупинним повчанням і вправами в Божественному Писанні захистити себе від усяких дій злого духу. Коли він побачить, що ми докладаємо великих старань для духовних занять, то не тільки не вчинить нападу на нас, але навіть не посміє глянути прямо на нас, знаючи, що його замахи будуть марними, а його зухвалість повернеться на його ж голову.
Отже, повертаючись до сказаного вчора, розтлумачимо за порядком те, що ще залишається (пояснити). А про що ми вчора говорили? Ми пояснили обітницю (Божу) Аврамові, коли Бог повелів йому поглянути на небо і подивитися на безліч зірок. «Порахуй зірки, — каже Він йому, — якщо ти зможеш порахувати їх. І сказав йому: стільки буде в тебе нащадків». Далі Божественне Писання, показуючи нам любов до Бога, що була в душі праотця, й те, що він, дивлячись на Того, Хто обіцяв, і думаючи про Його могутність, повірив сказаному, говорить: «Аврам повірив Господу, і Він поставив йому це в праведність» (Бут. 15, 5-6).
До цього ми розмовляли вчора і не змогли піти далі, тому тепер потрібно йти за наступними словами (Писання). Що ж говорить Писання? «І сказав йому: Я Господь, Який вивів тебе з Ура халдейського, щоби дати тобі землю цю у володіння» (Бут. 15, 7). Зверни увагу на поблажливість Божу: як Бог хоче укріпити його віру й переконати, щоби він мав цілковиту впевненість у тому, що обіцяне отримає, і мовби говорить йому: пам’ятай, що Я покликав тебе з дому. Ось ці слова Господа до праотця вповні співпадають із тим, що сказав блаженний Стефан, а саме, що з дому свого, із самої Халдеї, Аврам був покликаний велінням Божим. Наслідуючи намір Аврама, і його батько, як ми вже говорили, хоч і був невірним, однак, спонукуваний великою любов’ю до нього, супроводжував його, вийшов (з дому) і пішов за ним.
Отже, тут (Господь) нагадує йому (Аврамові), як Він піклувався про нього від самого початку, даючи зрозуміти й те, що велів йому почати такий шлях тому, що приготовляє для нього дещо велике і хоче виконати і звершити всі ті обітниці, які йому були дані. «Я Господь, Який вивів тебе з Ура халдейського, щоби дати тобі землю цю у володіння».
— Хіба Я без причини покликав тебе звідти (з Халдеї)? Хіба даремно й без мети Я вивів тебе звідти? Я для того велів тобі переселитися в Палестину, залишити батьківський дім і прийти в цю землю, щоб ти успадкував її. Тож подумай, яке піклування ти мав з Мого боку відтоді, як залишив Халдею, й аж дотепер, і як завдяки Моєму сприянню й піклуванню ти прославився і кожного дня стаєш усе більше й більше славним. Подумай про це і непохитно віруй Моїм словам.
Чи бачиш особливе людинолюбство? Чи бачиш неабияку поблажливість? Чи бачиш, як Бог бажає укріпити душу (Аврама) і зробити його віру ще більш твердою, щоб він надалі, незважаючи на немічність природи, а пам’ятаючи про могутність Того, Хто дає йому обітниці, мав таку відвагу (сподівання), ніби ці обітниці вже звершилися насправді.
2. Але знову зверни увагу, як праотець, підбадьорений такими словами (Господа), вимагає для себе ще більшого підтвердження. «Владико Господи, — говорить він, — із чого я довідаюся, що я буду володіти нею?» (Бут. 15, 8). Хоч Божественне Писання попередньо вже засвідчило про нього (Аврама), що він вірував словам Божим, через що (це) й зараховано йому в праведність, але коли (Аврам) почув слова: «Я для того вивів тебе з землі Халдейської, щоб дати тобі землю цю в спадщину,» він говорить:
— Твоїм словам я не можу не вірити, але водночас бажав би довідатися й про те, як саме я її успадкую. Ось я досяг уже старості й досі ходжу цією землею як мандрівник, а що буде далі, того осягнути людським розумом не можу. Отже, — каже, — хоч я вже від самого початку повірив сказаним (Тобою) словам, бо вони сказані Тобою, а Ти можеш і з небуття приводити до буття, все твориш і перемінюєш. Тож я, запитуючи Тебе про це, запитую не через невір’я; та оскільки Ти знову згадав про спадщину, то я хотів би отримати якесь більш конкретне й зрозуміле для мене знамення, яке б укріпило мій немічний розум.
Що ж (робить) благий Господь? Із поблажливості до Свого раба і бажаючи укріпити його душу (бо бачив, що він усвідомлює свою немічність і вірить обітниці, а тільки хоче отримати для себе деяке підтвердження), Він говорить йому: «Візьми Мені трирічну телицю, трирічну козу, трирічного барана, горлицю і молодого голуба» (Бут. 15, 9). Зверни увагу, як по-людськи Господь укладає з ним завіт. Як ми, люди, коли кому-небудь дещо обіцяємо і хочемо запевнити у своїй обіцянці, щоб той не сумнівався в наших словах, то даємо йому якийсь знак чи заставу, щоби, дивлячись на нього, міг бути впевненим у неодмінному виконанні обіцянки; так і людинолюбний Господь, коли Аврам сказав: «Із чого я довідаюся?» — каже (ось Я і це для тебе зроблю): «Візьми Мені трирічну телицю, трирічну козу, трирічного барана, горлицю і молодого голуба».
Поглянь, до якої простоти має намір зійти всеблагий Владика, щоби переконати праотця. Оскільки в стародавніх був звичай так укладати договори і так їх затверджувати (як описується у Священному Писанні завіт Бога з Авраамом), тому і Він (Бог) іде тим же шляхом. «Він узяв усіх їх, — сказано, — розсік їх навпіл» (Бут. 15, 10). Тут потрібно відмітити, що Він (Бог) недаремно і не без причини визначив і сам вік 1: Він велів узяти трирічних, тобто дорослих і досконалих. «І розсік їх (Аврам) навпіл, і поклав одну частину навпроти другої, тільки птахів не розсік» (Бут. 15, 10). І сидячи, (Аврам) охороняв розсічені частини, щоб їх не пошкодили птахи, які прилітали, і це робив він цілий день. «І налетіли на трупи хижі птахи, але Аврам відганяв їх. Коли заходило сонце, міцний сон напав на Аврама, і ось напав на нього жах і морок великий» (Бут. 15, 11-12). Чому це було під час заходу сонця, коли день уже наближався до вечора? Усе це було для того, щоби зробити його (Аврама) більш уважним: тому і «напав на нього жах і морок великий», щоби всі ці явища привели його до усвідомлення явлення Бога.
Бог завжди так робить. Ось і згодом, коли Він хотів дати Мойсею закон і заповіді на горі Синайській, був, сказано, морок і буря, і гора диміла (Вих. 19, 16-18). Тому Писання і говорить: «Торкнеться гір — і вони димлять» (Пс. 103, 32). Оскільки безтілесне не може бути видиме для тілесних очей, тому Господь і хоче ознаменувати для нас Свою присутність (особливими явищами).
Отже, коли праведник (Авраам) був уражений, страх і трепет потряс його душу, то йому було сказано:
— Ти говорив: «Із чого я довідаюся?» (про сповнення обітниці) і бажав отримати знамення, як саме ти успадкуєш цю землю? Ось Я даю тобі знамення: ти повинен мати непохитну віру, щоби знати, що Я можу навіть за найбільш несприятливих обставин привести справи (людські) до благих надій.
«І Сказав (Господь) Авраму: знай, що нащадки твої будуть мандрівниками в землі не своїй, і поневолять їх, і будуть гнітити їх чотириста років; але Я вчиню суд над народом, у якого вони будуть у неволі; після цього вони вийдуть сюди з великим майном» (Бут. 15, 13-14). Велике це слово і потребує мужньої і піднесеної душі, яка все людське залишає нижче себе. Справді, якби праотець (Аврам) не мав твердої, мужньої і мудрої душі, то такі слова могли б навіть збентежити його. «Знай, — сказано, — що нащадки твої будуть мандрівниками в землі не своїй, і поневолять їх, і будуть гнітити їх чотириста років; але Я вчиню суд над народом, у якого вони будуть у неволі; після цього вони вийдуть сюди з великим майном».
3. Не дивуйся, каже, дивлячись на себе і свою старість, на безпліддя Сари та омертвіння її утроби, і не думай, що Я сказав дещо занадто, кажучи, що «нащадкам твоїм віддам Я землю цю». Я не тільки це тобі провіщаю, але й те, що твої нащадки будуть переселені в чужу землю. Не сказав (Бог): у Єгипет, не назвав тієї землі, а сказав: «У землі не своїй». Там (твої нащадки) будуть терпіти рабство й убогість, і будуть гноблені не на короткий час і не на декілька років, а «чотириста років». Але Я суворо поміщуся за них: «Я вчиню суд над народом, у якого вони будуть у неволі», і зроблю те, що вони повернуться «сюди з великим майном».
Провіщаючи Аврамові те, що неодмінно має статися згодом, сповіщаючи йому і про рабство, і про переселення в Єгипет, і про гнів, якого за його нащадків неодмінно зазнають єгиптяни, і про славне їхнє повернення (звідти), Бог указує йому, що не тільки над ним звершаться надприродні справи (Божі), і не тільки на ньому звершиться все провіщене Богом після настільки великих переживань, але те ж саме буде і зі всіма його нащадками. А це, каже Він, тепер Я сказав тобі для того, щоб ти ще до свого відходу з цього життя знав, що очікує і нащадків твоїх. «А ти, — говорить далі, — відійдеш до батьків твоїх у мирі і будеш похований у старості добрій» (Бут. 15, 15). Не сказав: помреш, а — відійдеш, начебто він мав вирушити в дорогу й переселитися з одного краю в інший. «Відійдеш, — каже, — до батьків твоїх», маючи на увазі не плотських (батьків), бо як би це мало бути, коли батько його був невірним? Не можливо, щоби вірний праотець відійшов в одне місце (з невірними). «Між нами і вами, — сказано, — утверджена велика безодня» (Лк. 16, 26). Чому ж Він (Бог) сказав: «До батьків твоїх»? Він ознаменував (цим словом) праведників, а саме: Авеля, Ноя, Єноха і їм подібних. «Будеш похований у старості добрій». Можливо, хто-небудь скаже, яка ж у нього (Аврама) була добра старість, коли він усе своє життя провів у таких скорботах? Не на це дивися, людино, а згадай про його повсякчасну славу, — як він, будучи мандрівником, без батьківщини, без помешкання, був славним, і яке заступництво Боже мав упродовж усього часу.
Отже, суди про речі не за нинішніми поняттями і не думай, що доброю є та старість, котра проходить у задоволеннях, розкоші, в багатстві, із безліччю рабів, юрбами слуг. Усе це не зробило би старості доброю, а навпаки, спричинило б великий осуд для того, хто навіть у старості не захотів порозумнішати і при останньому віддиху не думав про те, що потрібно, а щодня працював для черева, ганявся за бенкетами, віддавався пияцтву, а через короткий час за все це мусить дати звіт. Тільки той, хто провів своє життя в такій чесноті (як Авраам), воістину буде «похований у старості добрій», — завершує життя і за земні труди знаходить у майбутньому (віці) нагороду і відплату.
Ось тому й говорить (Господь): так буде з твоїми нащадками, а сам ти відійдеш, «будеш похований у старості добрій». І тут знову зверни увагу на те, що коли б праведник не мав великої мужності й високого любомудрія, то як могло б збентежити його свідомість і це?! Якби він був схожим на багатьох інших, то сказав би: для чого Ти обіцяєш розмножити від мене таке велике потомство, якщо воно мусить зазнати такого великого лиха і стільки років терпіти рабство? Яка для мене від того користь? Але праведник нічого такого навіть не подумав. Навпаки, як свідомо мислячий домочадець, усе приймав від Бога з любов’ю і всі Його бажання ставив вище за свої міркування.
Далі (Бог) вказує йому і час звільнення від рабства. Сказавши про число років (рабства):»Чотириста», далі каже: «У четвертому роді повернуться вони сюди» (Бут. 15, 16). Тут дехто, можливо, здивується: як це сказано, що вони повинні бути в рабстві «чотириста років», тоді як вони й половини цих років не провели в Єгипті. Але тому-то й не сказано, що вони проведуть чотириста років у Єгипті, а тільки сказано: В землі не своїй». Тож до років, проведених ними в Єгипті, можна додати й час життя самого праотця, коли йому велено було вийти із Харрана. Якраз із цього часу Писання і вказує нам його вік, кажучи, що йому було сімдесят п’ять років, коли він вийшов із Харрана. І коли будь-хто від цього часу буде рахувати роки до виходу із Єгипту, то отримає повне число років 2. І тут можна сказати ще й те, що Господь, будучи людинолюбним, завжди карає, зважаючи на нашу немічність. Тому як тільки побачив, що вони стомилися від трудів, а єгиптяни виявляють до них велику жорстокість, то ще раніше наперед визначеного часу вчинив помсту і вивів їх на волю.
Такою є Його властивість: всіляко влаштовувати наше спасіння. Він хоч і погрожує покараннями, але якщо ми навертаємося до (Нього), то Він скасовує свій вирок. І навпаки, хоч і обіцяє подати нам деякі блага, однак, коли ми зі свого боку не робимо того, що від нас самих залежить, тоді й Він не виконує обіцяного, щоб від цього ми не зробилися ще гіршими. Усе це ви самі можете побачити, якщо тільки будете уважно читати Божественне Писання. «У четвертому роді повернуться вони сюди: тому що міра беззаконь аморреїв ще не наповнилася» (Бут. 15, 16). Тоді, каже, настане час і тих (нащадків Аврама) звільнити, і цих (аморреїв) віддати осуду і вигнанню зі своєї землі за безліч гріхів, які вони вчинили. Отже, те й інше: відновлення одних і винищування інших учиниться в належний час. Однак «міра беззаконь аморреїв, — говорить, — ще не наповнилася». Він ніби говорить так: вони ще не вчинили такої безлічі злочинів, щоб отримати таку кару. Господь, будучи людинолюбним, не тільки не наводить покарань більших, ніж гріхи, а навпаки, (посилає) набагато менші. Ось тому й щодо аморреїв Він виявляє велике довготерпіння, щоб вони, самі викликавши на себе кару, потім уже не мали жодного виправдання.
4. Бачите, як Господь відкрив праотцю усе чітко, щоби належно укріпити його віру, і щоб зі сказаного він міг переконатися, що все те, що стосується і його самого, і його нащадків, неодмінно збудеться саме так, як йому було провіщено. Далі, коли Аврам вповні усвідомив пророцтво й отримав достатнє знамення про те, що з ним буде, «коли, — сказано, — зайшло сонце і настала темрява, ось дим, ніби з печі, полум’я вогню пройшло між розсіченими тваринами» (Бут. 15, 17). Полум’я, піч і вогонь появилися для того, щоби праведник усвідомив непохитність завіту (Божого з ним) і дію (в цьому) Божої сили. Відтак, коли все це закінчилося, коли вогонь знищив виставлені частини (тварин), «уклав, — сказано, — Господь завіт з Аврамом, сказавши: нащадкам твоїм даю Я землю цю, від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Євфрату: кенеїв, кенезеїв, кедмонеїв, хеттеїв, ферезеїв, рефаїмів, аморреїв, хананеїв, євеїв, гергесеїв і євусеїв» (Бут. 15, 18-21).
Зверни увагу, як знову Господь продовжує підтверджувати йому Свою обітницю. «Уклав, — сказано, — завіт, сказавши: нащадкам твоїм даю Я землю цю». Далі, щоби праведник відповідно до просторів землі і крайніх меж міг уявити, наскільки поширяться його нащадки, говорить: «Від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Євфрату», — таким великим, каже, буде твоє потомство. Поглянь, як у всьому Він (Бог) хоче показати йому надзвичайну безліч (його потомства). Сказавши раніше, що зробить його потомство таким незліченним, якою є безліч зірок, тепер вказує і на безмежність просторів, щоб і в цьому він побачив, як далеко пошириться майбутнє його потомство. І не тільки це (показав), а ще й згадує окремо про ті народи, які мав намір віддати під владу його нащадкам, щоб цим подати праведникові цілковите підтвердження. Та хоч були дані вже такі великі обітниці, Сара ще залишалася безплідною і старість їх (обох) збільшувалася. А це для того, щоби, виявивши найбільший доказ своєї віри, вони водночас пізнали і немічність людського єства, і велич Божої сили.
Але щоб ми знову надто не розтягували своє повчання, зупинимося на цій думці й завершимо слово, закликавши вас бути наслідувачами праотця. Справді, подумай, улюблений, якої нагороди він сподобився за ті слова, які сказав содомському цареві, чи краще — взагалі за всі чесноти, які виявив упродовж усього свого життя, і яку поблажливість виявляв йому Господь, показуючи всім нам на прикладі життя цього праотця і велич Своїх щедрот, і те, що коли зі свого боку зробимо бодай дещо, Він невідкладно нагороджує нас великими дарами, тільки б ми мали щиру віру, як цей праведник, і ніколи не вагалися в помислах, а постійно мали непохитний дух. Так прославився Аврам. Послухай, як блаженний Павло прославляє його віру, яку він виявив у собі від самого початку. «Вірою, — каже він, — Аврам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, і пішов, не знаючи, куди йде» (Євр. 11, 8), звертаючи нашу увагу на те, що було сказано Богом: «Піди із землі твоєї і йди в землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12, 1). Чи бачиш непохитну віру, чи бачиш щиросердний дух?
Будемо й ми наслідувати його, відійдемо в думках і бажаннях від справ цього життя і направимо свій шлях до неба. Адже ми, якщо тільки захочемо, і живучи тут, можемо бути на шляху туди (до неба), якщо тільки будемо робити все, гідне небес, якщо не будемо мати пристрасті до благ світу, якщо не будемо шукати суєтної слави в цьому житті, але, нехтуючи нею, будемо старатися досягти іншої слави, істинної і безконечної; якщо не будемо перейматися розкішністю одягу і піклуватися про прикраси тіла, а всю цю турботу про зовнішню красу перенесемо на піклування про душу, і не допустимо, щоби вона виявилася в нас нагою й без одягу чеснот; якщо будемо нехтувати насолодами, уникати переїдання, не будемо ганятися за бенкетами й обідами, а будемо, за апостольським наставленням, задоволені необхідним: «Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8).
Скажи мені, яка користь від надмірності: у тому, щоби від переїдання розривався живіт чи від надмірного вживання вина — втрачався розум? Хіба не від цього народжується всяке зло і для тіла, і для душі? Від чого ці всілякі хвороби й розлади? Хіба не від того, що, переступаючи міру, ми обтяжуємо шлунок надто важким вантажем? Хіба не від цього також перелюб, блуд, злодійство, користолюбство, убивства, розбої та всяке руйнування душі? Хіба не від того, що ми прагнемо більшого, ніж необхідно? Як Павло коренем усіх лих назвав сріблолюбство, так не погрішить і той, хто джерелом усіх лих назве непомірність і наше бажання в усьому переступити межі необхідного. Справді, якби ми захотіли й у їжі, і в одязі, й у помешканні, й в інших тілесних потребах не шукати будь-чого зайвого, а тільки необхідного, то звільнився б людський рід від багатьох лих.
5. Я не знаю, чому кожний із нас, хто в тій чи іншій мірі заражений хворобою наживи і ніколи не намагається обмежуватися необхідним, а всупереч апостольському наставлянню: «Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим», — усе робить так, начебто не знає, що за все, що перевершує необхідні потреби, мусить дати звіт і відповідь, як такий, що неналежним чином використовував те, що нам дароване Господом. Адже ми повинні використовувати те, що Він нам дарував, не тільки задля власної насолоди, але й на те, щоби полегшувати потреби ближніх.
Тож якого прощення можуть заслуговувати ті, котрі перебирають в одязі, намагаються одягатися в шовкові тканини, а що особливо зле, — ще й пишаються цим, тоді як варто було б соромитися, боятися й тремтіти від того, що не через необхідність і не для користі одягаються в такий одяг, а для насолоди й марнославства, для того, щоб ними дивувалися на торговищах. Людина, яка має таку ж, як і ти, природу, ходить роздягнутою, не маючи навіть грубого одягу, щоби прикритися, а в тебе навіть сама природа не викликає співчуття, ані совість не спонукає допомогти ближньому, ані думка про той (останній) страшний день, ані страх перед геєною, ані велич обітниць, ані те, що наш Господь усе, що ми віддаємо ближнім, привласнює Собі. Але, начебто маючи кам’яне серце і будучи непричетними до такої ж природи, такі люди, одягаючись у дорогий одяг, думають, що вони вже стоять вище за людську природу, і не думають про те, на яку велику відповідальність наражають себе через те, що зле розпоряджаються тим, що їм довірене Господом. Вони охочіше дозволяють молі знищувати свій одяг, ніж віддати бодай якусь частину з нього ближньому, і таким чином готують для себе найжорстокіший вогонь геєни. Якби багаті навіть усе, що в них є, розділили бідним, то й тоді не уникнули б кари за те, що роблять, розкошуючи в одязі та бенкетах.
Якої, справді, кари заслуговують ті, котрі всіляко намагаються якнайчастіше одягатися в шовковий і сяючий золотом чи дещо інакше оздоблений одяг і в ньому гордо виступати на торговищі, а Христа залишають у зневазі, нагого, Який не має достатньо навіть необхідної їжі? Із цими словами я особливо звертаюся до жінок. У них ми бачимо найбільше пристрасті до прикрас і непомірності, до того, щоб одягатися в золотий одяг, носити золото на голові, на шиї та інших частинах тіла і цим пишатися. Скажи мені, скільки бідних могло б насититися і скільки роздягнутих тіл могло б прикритися тільки від того, що підвішується до вух (жінок) без усякої потреби й без користі, а тільки для шкоди і псування душі? Ось чому й учитель світу, сказавши: «Маючи їжу й одяг», також звертається зі словом до жінок і говорить: «(Щоб жінки) прикрашали себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом» (1 Тим. 2, 9).
Бачиш, як він не хоче, щоб вони прикрашалися таким одягом, одягалися в золото й дорогоцінне каміння, а щоби піклувалися про істинну прикрасу душі, підносили її красу добрими справами і не показували її (в турботах про прикрасу тіла) в нечистоті, у бруді, у веретищі, знесиленою голодом, виснаженою від холоду. Така турбота про тіло й така його прикраса свідчить про потворність душі, розкішність тіла говорить про голод душі, багатство одягу виставляє на вид її наготу. Бо ж неможливо, щоби той, хто піклується про душу й високо цінує її благопристойність і красу, піклувався про зовнішню красу, як неможливо для того, хто зайнятий зовнішністю, красою одягу, золотими прикрасами, докладав належне піклування про душу.
Справді, хіба може коли-небудь піднятися до пізнання своїх потреб чи задумуватися над духовними речами та душа, яка цілковито віддала себе земному, яка плазує, так би мовити, по землі, яка ніколи не може піднестися думкою до неба, а під тягарем власних незліченних гріхів опустилася додолу? А скільки від цього виникає лих, зараз навіть неможливо виразити словом. Це варто би спитати у свідомості тих, котрі надто зайняті уборами, скільки скорбот вони зазнають від цього щодня. Так, коли яка-небудь золота річ буде пошкоджена, великий галас і сум’яття охоплює весь дім; чи вкраде слуга — на всіх (чекають) бичі, побиття й кайдани; чи якісь заздрісники, задумавши зло, ненавмисно позбавляють майна — знову велика й нестерпна печаль; чи трапиться нещастя, яке доведе (багатих) до крайньої вбогості — життя для них стає важчим за смерть; чи трапиться дещо інше — все спричиняє велику скорботу. І взагалі неможливо знайти спокійної душі в тих, які займаються такими речами. Як морські хвилі ніколи не зупиняються і не можуть бути пораховані, бо безупинно йдуть одна за одною, так неможливо перелічити і весь той неспокій, який спричиняється цим.
Тож благаю вас: будемо уникати надмірності в усьому і не переступати меж ваших потреб. Істинне багатство і невичерпне майно полягає в тому, щоби бажати тільки необхідного й належним чином використовувати зайве. Така людина ніколи не буде боятися бідності, не буде терпіти скорбот і переживати неспокій. Вона буде захищеною від наклепів, вільною від зловмисників і, якщо сказати в загальному, буде жити в незворушному мирі, насолоджуючись спокоєм і тишею. І що найважливіше і вище за всі блага, — така (людина) одержить багато Божих милостей, як вірний розпорядник майна свого Господа. «Блаженний, — сказано, — раб той, господар якого, прийшовши, знайде, що він чинить так» (Лк. 12, 43), — тобто розділює майно серед ближніх, не замикає його за дверима й замками, не залишає для їжі черв’якам, а полегшує потреби бідних, управляє дарованим від Господа так, як властиво доброму і вірному управителеві. За таке добре розпорядження ми отримаємо велику нагороду й сподобимося обіцяних благ через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда тридцять шоста | Зміст | Бесіда тридцять восьма
- Мається на увазі вік тварин, через жертвоприношення яких скріплювався завіт. [↩]
- Тобто 400 років. [↩]
