Бесіда тридцять шоста
у видінні вночі, і сказано: не бійся, Авраме; Я твій щит;
нагорода твоя буде дуже велика (Бут. 15, 1)
1. Доброчинність праведних подібна до скарбниці, яка містить у собі велике й невимовне багатство. Як той, хто взяв би із такої скарбниці бодай малу частку, зміг би влаштувати для себе чимале багатство, так і в доброчинності цього патріарха (Аврама) кожний знайде те ж саме. Справді, ось майже щодня пропонуючи вам наставлення із його життя і притім подаючи вам цю насолоду з неабиякою щедрістю, ми досі ще не змогли переповісти навіть малої частки його чеснот. Такими щедрими є його доблесті! І як із джерела, з якого витікають рясні потоки, хоч і всі черпають, однак не тільки не зменшують потоків, які витікають із нього, але, чим більше буде тих, які черпають, тим з більшою силою прибуває вода, — те ж саме бачимо й у цьому надзвичайному праотцеві. Скільки, почавши від його часів і до сьогодні, черпають із джерела його досконалості, однак не тільки не виснажили потоків, а ще більше розкривають його досконалість.
Ми в Божественному Писанні знаходимо цілий ряд розповідей про нього, наче якийсь золотий ланцюг; і то в такому порядку, що спочатку бачимо вияв його власної мудрості, і тут же відразу після цього — відплату (йому) від Бога. А щоб ви переконалися в тому, що це саме так, необхідно повторити вам коротенько вже сказане про нього раніше, і ви побачите як переважаючу силу віри праведника, яку він виявив щодо обітниць Божих, так і щедрі нагороди від людинолюбного Бога.
Справді, тільки цей праведник достатньо навчає всіх нас з ревністю бути готовими до подвигів доброчинності, маючи надію на нагороду звище і бачачи, яким щедрим є наш Владика щодо нагород, зі смиренням переносити все, що в цьому житті здається важким, живучи надією на нагороду. Прошу вас, тільки подумайте, як він (Аврам) приготував себе від самого початку лише завдяки природженому нашому єству розуму, не маючи жодного стороннього наставника; крім того, будучи вихованим невіруючими батьками, приготував, кажу, себе настільки, що сподобився Божественного одкровення. Оскільки він ще в ранньому віці ні в чому не наслідував оману батька, а виявив ревність у служінні Богові, тому ще в халдейській землі сподобився небесного відвідання. Про це досить яскраво засвідчив блаженний Стефан, кажучи: «Бог слави з’явився отцю нашому Авраамові у Месопотамії до переселення його в Харран» (Діян. 7, 2).
Ти знаєш, як це явлення покликало його звідти (із Месопотамії)? Звичайно, він, будучи відданим Богові, виявляв повагу і до своїх батьків. Водночас і його так сильно любив батько, що заради нього переселився звідти і з любові до сина зважився залишити свою батьківщину й оселитися в чужій країні. Але уважно поглянь, як саме це явлення Боже, яке було йому (Авраамові) завдяки його першим чеснотам, робить після цього ті ж його чесноти ще більш сяючими. Він зважився залишити рідний край і оселитися в чужому, щоб виконати веління Боже. І готовий був, мені здається, почати подорож навіть без родини, сам один. Але, як я вже перед цим сказав, доброчинність цього мужа і його любов до батьків спонукувала і батька супроводжувати його.
Коли вони прийшли в Харран, то поставили тут намет. А після смерті Фарри (так звали його батька), Бог знову велить йому вийти звідти. «Піди, — каже, — із землі твоєї, від роду твого…, і йди в землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12, 1). Оскільки він переселився в Харран зі всім домом, тому Той, Хто велів йому вийти звідти, додав: «Із землі твоєї, від роду твого», вказуючи цим, що Він (Бог) хоче, щоби той вирушив у подорож тільки сам і не брав із собою ані брата, тобто Нахора, ані будь-кого іншого. «Із землі твоєї», — сказав (Бог), бо, проживши там чимало часу, вони влаштували собі в тій землі житло, мовби вже у своїй батьківщині. І хоч він ще оплакував батьків, хоч подорож тоді була багато в чому важкою й незручною, однак він зі всією ревністю поспішив виконати веління Господа, не знаючи навіть, де буде кінець його мандрам.
Справді, Господь не сказав йому: йди в ту чи що землю, але — «яку Я покажу тобі». І незважаючи на те, що таким невиразним було веління, він, ніскільки не допитуючись, виконав те, що було велено. Він повів із собою племінника (Лота), показавши і в цьому свою чесноту: узявши його ще юним, він поступово робив його наслідувачем своїх чеснот. Тому і не хотів його залишити, а взяв його учасником своєї подорожі. Якщо батько, думав він (Аврам), будучи невірним, з любові до мене зважився залишити свою батьківщину, де ми народилися й зросли, пішов за мною і закінчив життя в чужій землі, то тим більше я не можу залишити тут (у колишній батьківщині) сина (мого) брата, юнака, який уже з раннього віку виявляв поступове зростання в чеснотах.
2. Коли, таким чином виявляючи у всьому свою любов до Бога, він (Аврам) звершив таку подорож і нарешті прийшов у Палестину, і вступив у межі хананейські, Бог, бажаючи укріпити його ревність і простягнути йому руку допомоги, явився йому і сказав: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю» (Бут. 12, 7). Чого він бажав і дуже хотів, тобто продовження свого роду, те Бог йому негайно й обіцяє, винагороджуючи за такі великі труди. Оскільки за єством він не мав дітей і літа вже не дозволяли йому сподіватися мати їх 2, то Бог Своєю обітницею підбадьорює подвижника, робить його ще більш мужнім і мовби повертає йому юність для подальших подвигів.
І поглянь, як цей праведник після такої обітниці починає новий подвиг. Коли наступив голод і в ханаанську землю прийшла велика вбогість, він поспішив до Єгипту. Однак, бажаючи там знайти засоби для втамування голоду, зазнав ще більшої небезпеки. Врода і краса його дружини Сари загрожувала йому смертю. Тому, «коли ж він наближався до Єгипту, то сказав Сарі: ось я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд» (Бут. 12, 11), — знаю красу обличчя твого і побоююся нестриманості єгиптян. Отже, якщо вони побачать тебе і довідаються, що я поводжуся з тобою, як із дружиною, то тебе вони залишать живою, щоби задовольнити свої божевільні пристрасті, а мене вб’ють, щоби без остраху звершити своє беззаконня, бо тоді не буде кому відкрити його. Отже, скажи, що я брат твій.
Зверни увагу на адамантову душу, зверни увагу на серце, міцніше від заліза. Не похитнуло його духу майбутнє лихо. Він не подумав і не сказав сам собі: хіба для того я залишив свою батьківщину і, виявивши настільки велику слухняність, прийшов у далеку країну, щоби зазнати такого лиха? Хіба не було мені обіцяно незадовго перед тим: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю»? Ось страх перелюбу й смерті тривожить наші душі. Однак нічого такого він навіть не зволив собі подумати. За такої небезпечної ситуації він мав на увазі тільки єдине: як би з двох небезпек, що виникли перед ним, уникнути принаймні однієї.
Таким чином, і сам він використав усю свою розсудливість і мужність, і дружина, виявляючи любов до чоловіка й покірність, допомагала (йому), роблячи так, як було придумано. Але коли вони зробили уже все, що залежало від них, і вже, по-людськи, могли втратити всяку надію, бо беззаконний намір (єгиптян) уже майже звершився, тоді явилося велике Боже піклування про нього (Аврама). Бог не тільки врятував його дружину від ганьблення, виявив гнів Свій проти царя і всього його дому, але й допоміг патріархові повернутися з Єгипту в Палестину з великою славою. Зверни увагу, як людинолюбний Господь, подаючи подвижникові серед спокус Свою допомогу, робить його ще більш сильним для подальших подвигів. Ніколи не залишаючи його без Своєї допомоги, Він у всьому яскраво виявляє таке піклування, що той, терплячи дещо, отримує винагороди великі й дуже великі, які перевершують людські сили.
Бачиш терпіння праведника? Поглянь тепер, після його повернення з Єгипту, яким великим було його смирення і як багато було в ньому лагідності. Коли він повернувся з Єгипту з великим багатством і був не один, а ще супроводжував його племінник, то «не вміщала їх, — сказано, — та земля, щоб жити разом» (Бут. 13, 6), бо в них було багато майна, що спричиняло сварку між пастухами Лота й Аврама. Тоді праведник, виявляючи лагідність душі і висоту мудрості, покликавши Лота, говорить йому: «Нехай не буде розбрату між мною і тобою, і між пастухами твоїми і пастухами моїми, тому що ми родичі» (Бут. 13, 8). Він наче так сказав Лотові:
— Немає нічого кращого за мир і немає нічого гіршого за розбрат. Отже, щоби відхилити всяку причину для розбрату, вибери частину землі, яку сам хочеш, а мені залиши іншу, і ми будемо далекі від усякої сварки і розбрату.
Бачиш доброчинність мужа? Він поступився вибором кращої землі юнакові, а сам задовольнився гіршою. А тепер поглянь, яку велику нагороду отримав він за такий свій учинок. Лиш тільки звершився поділ і Лот відійшов, як Бог говорить до Аврама: «Зведи очі твої, (оглянь усю цю землю зі всіх боків), бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки» (Бут. 13, 14-15). Зверни увагу, якої великої честі він сподобився за те смирення, яке виявив щодо свого племінника, — уступивши мале, він сподобився набагато більшого. А той (Лот), обравши кращу частку, через короткий час опинився в небезпеці і не тільки нічого не придбав від свого вибору, а зненацька потрапив у полон, утративши (все), і залишився без даху і житла. І тоді на досвіді пізнав високу чесноту праведника, і сам навчився надалі ніколи так не робити (як зробив). Справді, лиш тільки Лот улаштував собі житло в Содомі, як спалахнула жорстока війна: царі сусідніх народів, напавши з великою силою, цілком спустошили всю ту країну. Побивши велетнів і вигнавши амаликитян, вони і царів Содому і Гоморри змусили втікати, опанували всіма висотами і, захопивши кінноту царя содомського, взявши в полон Лота і жінок зі всім їхнім майном, пішли.
3. Але знову поглянь, яким великим є Боже піклування. Бажаючи і Лота звільнити, і патріарха (Аврама) прославити, Бог збуджує праведника на допомогу племінникові. Довідавшись про те, що трапилося, праотець зі своїми домочадцями кинувся на тих царів, без трудів уразив їх, звільнив Лота, і жінок, і всю кінноту царя. Отримавши таку славну перемогу, він перед усіма яскраво засвідчив Боже піклування про нього і те, що таку велику справу він учинив не власного силою, а будучи укріпленим небесною допомогою.
Водночас він став учителем благочестя для всіх, що проживали в Содомі, через свою розмову з їхнім царем. Коли цар, зустрівшись із ним і дякуючи йому за те, що він зробив, обіцяв віддати йому всю кінноту, а собі взяти тільки людей, то знову зверни тут увагу на велику душу праведника: як він водночас виявляє і свою мудрість, показуючи, що він вище таких дарів, і веде його (царя) до пізнання благочестя, — праотець не просто сказав йому: я не дозволю собі взяти що-небудь від тебе, бо я не потребую будь-якої подібної нагороди. А що? «Піднімаю руку мою до Господа Бога Всевишнього» (Бут. 14, 22). Він мовби повчав царя:
— Боги, шановані тобою, не є богами, а камінь і дерево; один є над усіма Бог, який створив небо і землю. «Навіть нитки і ременя» не візьму від тебе (Бут. 14, 23), щоб ти не подумав, що я тільки задля цього вчинив помсту за тебе, а щоб ти не міг сказати, що ти мене збагатив. Той, Хто мені дарував перемогу і вчинив торжество, дарує мені і засоби для збагачення.
Поглянь, яку користь зміг би отримати цар від слів патріарха, якби захотів. Він повчав його не надіятися надалі на свою силу, а пізнати Винуватця всього, нехтувати рукотворними божествами й служити Богові всіх, Творцеві всього і Джерелу благ. І взагалі, цар міг бачити доброчинність Аврама в усьому. Так, щоби той не подумав, що він (Аврам) нехтує його дарами через гордість і зарозумілість, він говорить йому:
— Я нічого не візьму, бо не маю потреби і не бажаю, щоби моє багатство збільшувалося від інших. Однак тим, які брали участь зі мною в небезпеках, я дозволю взяти трохи, щоб вони мали бодай якусь винагороду за свої труди.
Так відповідав праведник содомському цареві.
Але коли Мелхиседек, цар салимський, винісши хліб і вино, запропонував йому (бо він був, сказано, «священик Бога Всевишнього»), він (Аврам) приймає від нього запропоноване і, бажаючи віддячити йому за отримане від нього благословення і за прославляння Бога [бо Мелхиседек сказав, як написано: «Благословенний Аврам від Бога Всевишнього…; і благословенний Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої» (Бут. 14, 20), ] дає йому десятину від усього, що отримав як трофеї. Бачиш, як в усьому відкривається благочестя праведника: від царя содомського він не хотів узяти нічого, «навіть нитки і ременя», а запропоноване Мелхиседеком узяв, взаємно віддавши йому від себе.
Цим він навчає нас бути розбірливими, а не просто без розбору приймати від усіх. Цар содомський хоч дарами виражав свої добрі почуття, однак був невірним і потребував повчання. Тому (Аврам) його дари відкинув, зате доклав усі старання, щоби привести його до істинного богопізнання і тим, що відмовився прийняти дари, і тим, що йому говорив. Від Мелхиседека ж він приймає (дари) справедливо, оскільки Божественне Писання свідчить про чесноти цього мужа, кажучи: «Він був священик Бога Всевишнього». З іншого боку, ця подія знаменувала Христа, і навіть те, що було принесене (Мелхиседеком), знаменувало дещо таємниче. Тому так і мало бути, щоб Аврам, прийнявши (дари) і взаємно винагородивши (Мелхиседека), виявив велич своєї чесноти. Віддавши Мелхиседекові десятину, він і в цьому виразив благочестиву думку.
Можливо, що наше слово зробилося надто широким, але це не даремно і не без причини. Ми коротко переповіли від самого початку аж до сьогоднішнього читання про мужність праведника, про його великодушність, про його надзвичайну віру, про мудрість його розуму, про велич його смирення, дивну зневагу до багатства, про безупинне Боже піклування і благовоління до нього і про те, як усі одкровення, які були дані йому звище, щоразу виявляли в праведникові все більше й більше величі і все більше й більше прославляли його. Але якщо ви бажаєте і не втомилися, то займемося тим, що було тільки що прочитано і, подавши вам дещо, завершимо слово, щоб ви побачили, яку нагороду отримує він (Аврам) за те, що не прийняв дарів від царя содомського.
Що ж було сказано? «Після цих слів було слово Господнє до Аврама» (Бут. 15, 1). Чому так почато: «Після цих слів»? Скажи мені, після яких слів? А хіба не зрозуміло, що після тих, які він сказав цареві содомському? Тобто після зневаги і неприйняття його дарів, після повчання, яке він зробив через неприйняття дарів, направляючи його до благочестя і пізнання Творця всього. «Після цих слів», тобто після того, як дав десятину Мелхиседекові. Коли, говорить Писання, він виконав усе це зі свого боку, саме тоді, «після цих слів було слово Господнє до Аврама у видінні вночі, і сказано: не бійся, Авраме; Я твій щит; нагорода твоя буде дуже велика» (Бут. 15, 1).
4. Зверни увагу на людинолюбство Господа, як Він швидко, не забарившись, винагороджує Своїми благодіяннями Свого подвижника, укріплюючи таким чином і обновляючи його сили. «Було слово Господнє до Аврама у видінні вночі». Чому вночі? Тому, щоби Його слова були сприйняті у безмовності. І говорить йому: «Не бійся, Авраме». Поглянь на особливе піклування (Боже). Чому сказав: «Не бійся»? Оскільки він, мало піклуючись про дари царя (содомського), знехтував таким великим багатством, тому Бог і говорить йому: «Не бійся» того, що ти знехтував такими дарами, і не думай, що від того зменшився твій достаток. «Не бійся». І щоби ще більш піднести його дух, розмовляючи з ним, додає до слів і його ім’я: «Не бійся, Авраме». Адже це служить чималим підбадьоренням, коли називається ім’я того, хто призивається. А далі каже: «Я твій щит». І ці слова є багатозначними.
— Я, Який покликав тебе із землі халдейської, Я, Який привів тебе сюди, Я, Який звільнив тебе від небезпеки в Єгипті, Я, Який декілька разів обіцяв дати тобі і нащадкам твоїм цю землю, Я є твоїм щитом. Я, Який щодня все більше й більше перед усіма прославляю тебе, Я захищаю тебе, тобто Я борюся за тебе, Я допомагаю тобі, Я піклуюся про тебе і все важке роблю для тебе легким, «Я твій щит; нагорода твоя буде дуже велика». Ти не захотів узяти нагороду за труди, які доклав, наражаючи себе на надто велику небезпеку, а знехтував дарами царя (содомського), — ось Я дам тобі нагороду не таку, яку ти міг отримати (від царя), а велику, дуже велику. «Нагорода твоя, — сказано, — буде дуже велика».
Бачиш щедрість Господа? Бачиш багатозначність слів? Бачиш, як Він надихав подвижника благочестя? Бачиш, як Він укріплював його дух? Той, Хто знає таємниці серця, бачив, що праведник відчував потребу в таких заспокійливих словах. І справді, послухай, що говорить патріарх, підбадьорений такими словами. «Аврам сказав: Владико Господи! Що Ти даси мені? Я відпускаюся 3 бездітним» (Бут. 15, 2). Коли Господь обіцяв йому нагороду і нагороду велику, дуже велику, тоді він, відчувши скорботу в своїй душі і печаль, яка постійно мучила його через бездітність, сказав:
— Господи, що таке Ти мені даси? Ось я вже досяг глибокої старості і «відпускаюся бездітним»?
Зверни увагу, як ще в стародавності праведник виявив мудрість, називаючи відхід із цього життя відпущенням. І справді, той, хто зі старанням ніс подвиг у побожності, коли переселяються із цього життя, то, воістину, мовби відпускаються на волю із прикрощів та пут, — для тих, які живуть доброчесно, смерть є саме переходом із гіршого до кращого, від життя тимчасового до вічного, безсмертного і безконечного. «Я, — каже, — відпускаюся бездітним». І щоби прихилити Господа до милосердя, він не зупинився на цьому, але що ще сказав? «Ось Ти не дав мені нащадка, і ось управитель мій — спадкоємець мій» (Бут. 15, 3). Велику скорботу душі виявляють такі слова; він ніби так говорить до Бога: я не сподобився навіть того, чого визнаний гідним мій раб; я помру бездітним і безрідним, і ось цей раб мій буде спадкоємцем того, що вже мені дано від Тебе, і того, що Ти мені декілька разів обіцяв, кажучи: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю».
Зверни увагу і тут на чесноту праведника. Маючи такі помисли в душі, він ніколи не печалився, ніколи не нарікав. Ні, і тепер, підбадьорений словами Божими, він із надією приступає до Господа, відкриваючи перед Ним збентеження своїх помислів і показує рану своєї душі, а тому й отримав швидке лікування: «І тут же було слово Господнє до нього» (Бут. 15, 4). Зверни увагу на чіткість Писання. Сказано: «І тут же», тобто Господь не допускає праведникові печалитися бодай якийсь час, а тут же подає втіху і розмовою з ним полегшує тягар скорботи. «І тут же, — йдеться, — було слово Господнє до нього, і сказано: не буде він твоїм спадкоємцем, але той, хто народиться із лона твого, буде твоїм спадкоємцем» (Бут. 15, 4).
— Чи цього, — каже, — ти боявся? Це примножує твою скорботу? Отож знай, що не цей буде твоїм спадкоємцем, а «той, хто народиться із лона твого, буде твоїм спадкоємцем». Не дивися на людську природу, не думай ані про свою старість, ані про безпліддя Сари, а, віруючи в силу Того, Хто обіцяє тобі, перестань сумувати, утішся і будь упевнений, що будеш мати спадкоємця, який народиться від тебе.
Далі, оскільки обітниця була вищою за природу і перевершувала людський розум (адже особливо тривожила його дух перешкода від самого єства, і власна старість, і вже застаріле безпліддя Сари), тому Господь ще далі поширює силу Своїх обітниць, щоби праведник, бачачи щедрість Того, Хто обіцяє, мав більшу надію. «І вивів його геть, і сказав йому: подивися на небо і порахуй зірки, якщо ти зможеш порахувати їх. І сказав йому: стільки буде в тебе нащадків. Аврам повірив Господу, і Він поставив йому це в праведність» (Бут. 15, 5-6). Для чого тут зауважено: «І вивів його геть»! Оскільки вже було сказано, що Бог явився йому вночі у видінні і розмовляв з ним, а тепер хоче вказати йому на незліченну безліч зірок на небі, тому й сказано: «І вивів його геть, і сказав йому: подивися на небо і порахуй зірки, якщо ти зможеш порахувати їх. І сказав йому: стільки буде в тебе нащадків». Одкровення піднесене, обітниця велика! Та коли подумаємо про силу Того, Хто обіцяв, тоді це ніскільки не буде здаватися нам надзвичайним. Той, Хто створив із землі тіло, Хто із неіснуючого створив усе видиме, Той міг дарувати (Аврамові) обітницю, яка перевершує природу.
5. Бачиш милосердя Господа? Коли праведник сказав: «Я відпускаюся бездітним» і, вже знаходячись ніби біля самих дверей смерті і не бачачи будь-якої можливості мати дітей, вимовив у такому настрої слова: «Ось Ти не дав мені нащадка, і ось управитель мій — спадкоємець мій» (Бут. 15, 3), — тоді Господь, бажаючи воскресити його дух й укріпити серце, звільняє від страху, який пригнічував його, підносить його думки й обітницями, і самою величністю дару, — вказуючи на безліч зірок і сповіщаючи, що таким же буде його потомство, повертає йому втішні надії. Почувши таку обітницю Господа, праведник відкинув усякі людські роздуми і, вже не звертаючи уваги ані на себе, ані на Сару, яка була причиною всіх перешкод для звершення обітниці, але ставши вище всього людського і знаючи, що Бог має силу дарувати й надприродне, повірив сказаним (від Господа) словам, не піддався жодному сумніву й ніскільки не завагався у вірі щодо того, що було йому сказано.
Ось ознака істинної віри: коли обітниці бувають вищими за людські поняття, ми непохитно уповаємо на силу Того, Хто обіцяє. «Віра ж є, — як говорить блаженний Павло, — здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11, 1). І в іншому місці: «Бо коли хто бачить, то чого йому й надіятися» (Рим. 8, 24). Отже, віра — це те, коли ми віримо в невидиме, утверджуючись думкою на непорушній вірності Тому, Хто обіцяв. Так зробив і цей праведник (Аврам), — виявивши велику й істинну віру в обіцяне йому, за що й прославляє його Божественне Писання, бо відразу ж додає: «Повірив Авраам Богові, і це зараховано йому в праведність» (Рим. 4, 3). Бачиш, як ще до звершення обітниць він отримав відповідну відплату тільки за те, що повірив? Йому зараховано в праведність те, що він повірив обітниці Божій і не роздумував людськими міркуваннями над тим, що було сказане Богом.
Отже, навчімося й ми від праотця вірувати словам Божим й уповати на Його обітниці, не роздумуючи над ними за власними міркуваннями, а виявляючи благодушність. Це може зробити нас і праведними, і скоріше привести до отримання того, що було обіцяне (Богом). Аврамові Бог обіцяв, що від його нащадків буде безліч (потомства), і ця обітниця була вищою за природу і стан людських справ, тому віра і принесла йому (Аврамові) виправдання перед Богом. Але нам, якщо будемо уважними, обіцяно набагато більше — те, що може далеко перевершити всяке людське поняття. Тільки будемо вірити в силу Того, Хто обіцяє, щоб і виправдання отримати через віру, і одержати обіцяні блага. Те, що особливо обіцяне нам, перевершує всякий людський розум і всякі роздуми. Такі великі обітниці! Справді, не тільки в цьому віці обіцяє нам Господь продовження життя і насолоду видимими благами, але й після відходу звідси і руйнування тіл, коли наші тіла перетворяться на порох і попіл, обіцяє (Господь) воскресити їх й оселити в більшій славі. «Бо тлінному цьому, — говорить блаженний Павло, — належить одягнутися в нетління, і смертному цьому одягнутися в безсмертя» (1 Кор. 15, 53). А після воскресіння тіл Господь обіцяє дарувати нам насолоду Царства, спілкування зі святими, безконечний спокій і ті невимовні блага, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9). Тож чи бачиш, якою великою є перевага обітниць? Чи бачиш велич дарів?
6. Роздумуючи над цим і знаючи непомильність обіцяного, старанно приготуймо себе до подвигів доброчинності, щоби ми змогли насолодитися обіцяними благами. Не будемо надавати перевагу тимчасовим насолодам перед нашим спасінням та насолодами настільки великими благами; не будемо роздумувати над трудами чеснот, а будемо думати про нагороди; не будемо дивитися на витрату грошей, коли їх потрібно буває давати бідним, а уявімо собі наслідки, які будуть від цього. Саме тому Божественне Писання й уподібнило милостиню насінню, щоб ми з радістю і великою охотою її звершували. Якщо ті, які кидають у землю і сіють зібране й збережене насіння, роблять це з великою радістю, плекаючи благі надії й уявляючи собі колосся, наповнене зерном, то набагато більше випадає радіти й тішитися тим, які удостоюються сіяти духовне, вони, сіючи на землі, пожнуть на небі, кидаючи гроші, отримують прощення гріхів і здобувають запоруку сподівання, і, подаючи тут (милостиню), готують собі вічний спокій і співжиття зі святими.
А коли ми оберемо цнотливість, то не станемо звертати увагу на те, що ця чеснота поєднана з труднощами, що дівоцтво вимагає великого подвигу, а подумаймо про спадщину, яка очікує нас. Постійно роздумуючи над цим, будемо приборкувати пориви злих бажань, перемагати потяг плоті і полегшувати тягар трудів надією на відплату. Справді, надія одержати якісь блага дає сміливість наважуватися і на явну небезпеку; а тим більше вона допоможе нам мужньо долати труднощі в чесноті. Так, коли подумаєш, що, трохи потрудившись і зберігши палаючим світильник дівоцтва, зможеш сподобитися в майбутньому блаженного життя і ввійти з Нареченим (до Царства Небесного), якщо тільки будеш мати світильник запаленим й у ньому буде достатньо олії, тобто добрих діл, то невже не зможеш досить легко перенести все важке (у житті), пригадуючи і сказане блаженним Павлом: «Намагайтеся мати мир зі всіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12, 14)?
Чи бачиш, як Апостол поєднує мир зі святістю? Щоб ми зрозуміли, що він вимагає не тільки чистоти тіла, але й миру, тому водночас згадав про те й інше, бажаючи утвердити (у нас) те й інше, щоб ми і помисли свої стримували, не допускаючи в собі будь-якого обурення чи (душевного) сум’яття, а проводили життя спокійним й безпристрасним, щоби зі всіма поводились мирно, були тихими, лагідними і поблажливими, — щоби в нашій особі відображалися всі риси доброчинності. Так ми зможемо нехтувати славою земного життя, віддаючи перевагу славі істинній, більше піклуватися про смирення і вважати за ніщо всяке щастя теперішнього життя, щоби насолодитися щастям істинним і надійним і сподобитися побачити Христа. «Блаженні, — сказано, — чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5, 8). Отже, очистімо нашу совість і зі старанністю постараймося впорядкувати своє життя, щоби, провівши цей вік у всякій чесноті, сподобитися за земні подвиги нагород у майбутньому віці через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда тридцять п’ята | Зміст | Бесіда тридцять сьома
- Переклад за церковнослов’янським текстом. У синодальному перекладі: «Після тих подій». [↩]
- Мається на увазі безплідність Сари. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом. У синодальному перекладі «залишаюся», що не узгоджується із наступними словами Святителя. [↩]
