Бесіда тридцять четверта
відокремився від нього: зведи очі твої з місця,
на якому ти тепер, подивися на північ і на південь,
і на схід, і на захід; бо всю землю, що ти бачиш,
Я дам тобі (Бут. 13, 14-15)
1. Учора ви довідались, улюблені, про дивне смирення патріарха, бачили його надзвичайну лагідність. Справді, важливим було те, що старець, який звершив стільки добрих справ, який сподобився такого благовоління від Владики всіх, виявив юнакові, племінникові зі свого боку таку честь, що поступився йому навіть першими місцями (при виборі землі), а сам узяв гірші, і зробив усе для того, щоби тільки припинити сварку й ліквідувати привід для розбрату. Саме його постараємося всі наслідувати і ніколи не звеличуватися над ближніми, ані надто думати (про себе), але з великим смиренням будемо поступатися (іншим) і поспішати принижувати себе й у вчинках, і в словах. Не будемо ворогувати навіть проти тих, хто ображає нас, хоч би це були й облагодіяні нами (саме в цьому й полягає найвища мудрість). Не будемо так само дратуватися образами, хоч би ті, що допікають нам, були навіть гіршими за нас, а будемо приборкувати гнів (інших) своєю покірністю й тихістю.
Справді, немає нічого сильнішого за неї, немає нічого могутнішого. Вона вводить нашу душу в постійний спокій, змушуючи її прагнути до нього, ніби в пристань, і так служить для нас джерелом всякого заспокоєння. Тому-то й Христос, пропонуючи Своє Божественне вчення, сказав: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 29). Справді, ніщо так не подає душі спокій і затишок, як лагідність і смирення; а для того, хто придбав це благо, воно є дорожчим за всяку діадему, кориснішим за всяку величність і славу. Справді, хто може бути щасливішим за людину, вільну від внутрішньої боротьби? Нехай ми вповні користуємося зовнішнім миром і послужливістю (ближніх), та коли всередині в нас через суперечливість думок виникає шум і буря, тоді немає жодної користі від зовнішнього спокою, подібно як немає нічого жалюгіднішого за те місто, яке хоч і захищене численними мурами й окопами, однак зазнає зради від тих, що живуть у ньому.
Отже, прошу, подбаймо насамперед саме про те, щоби нам зробити свою душу безтурботною, привести її в стан спокою і бути вільними від усяких неприємних почуттів, щоб і самим насолоджуватися досконалим спокоєм, і з нашими ближніми бути в злагоді. Адже саме в цьому й полягає основна властивість розумної людини, щоб бути скромною, лагідною, поблажливою, смиренною, тихою, не піддаватися й не захоплюватися рабським гнівом чи іншими пристрастями, а розумом перемагати внутрішній неспокій, охороняти свою високу гідність і не опускатися через безпечність до звірячого стану безсловесних. А для того, щоб ти знав, наскільки великою є сила лагідності і смирення і як ця одна чеснота змогла того, хто належно процвітав у ній, зробити гідним невимовних похвал, то послухай прославлення блаженного Мойсея і про вінець, який сплетено йому за цю чесноту. «Мойсей, — сказано, — був чоловік найлагідніший зі всіх людей на землі» (Числ. 12, 3). Бачиш, яка велика похвала: вона поставила його нарівні зі всім людським родом чи, краще сказати, вище всього роду людського. Так само говорить Писання і про Давида: «Пом’яни, Господи, Давида і всю лагідність його» (Пс. 131, 1).
Саме цією чеснотою і патріарх (Аврам) здобував ще більше благовоління звище, ніж мав, і, зробивши зі свого боку все, що міг, сподобився за це великих (благ) від людинолюбного Бога. Це ви побачите, коли ми запропонуємо вам продовження вчорашнього слова і пояснимо вашій любові те, що вже було прочитано (з Писання). Коли (патріарх) з великою покірністю поступився Лотові кращими місцями і, надавши йому право вибору, охоче взяв гіршу частину, аби тільки припинити розбрат, то поглянь, яку нагороду він отримує тут же від Бога, і як Бог, зі Свого великого милосердя, сподобляє його ще більшої відплати. Таким є наш Владика: як тільки побачить, що ми пожертвуємо чим-небудь малим, тут же зі Свого боку дає нам щедру винагороду і виявляє таку щедрість, яка безмірно перевершує наші (заслуги).
2. Так Він ставиться до усіх наших приношень. Скажи мені, що є мізерніше за дві лепти? Однак (Бог) зробив так, що вдовиця, яка поклала дві лепти, за це досі прославляється в усьому світі (Лк. 21, 3). Але що я кажу про дві лепти? Якщо хто подасть (спраглому) бодай склянку холодної води, то й за це (Бог) призначає велику нагороду, бо Він тим, хто звершує доброчинність, завжди дає вінці, судячи зі спрямування (його) серця (Мф. 10, 42). Так само робить Він і щодо подвигу молитви, про що всім відомо. Якщо Він побачить, що хтось наближається (до Нього) з ревністю, то відразу ж скаже йому: «Вони ще будуть говорити, і Я вже почую» (Іс. 65, 24). А коли (людина) виявить тривалу настирливість, тоді (Бог) і сповняє її прохання з великою любов’ю і щирою ревністю, а то й ще до (звершення) прохання хвалить й увінчує. Саме так учинив Він і з хананеянкою. Коли побачив її невідступність і неабияку наполегливість (у благанні), то спочатку похвалив її й увінчав, так би мовити, похвалами і зробив відомою для всього світу, а вже потім з неабияким милосердям сповнив і (її) прохання. Сказавши: «О, жінко! Велика віра твоя, — Він далі додав: — Нехай буде тобі, як ти хочеш» (Мф. 15, 28).
Якби ми захотіли переглянути в Божественному Писанні всі подібні приклади, то скрізь побачили б велике милосердя Господа. Будучи в цьому цілком упевненим і знаючи те, що хто уступить менше, той отримає більше, патріарх, як ви чули вчора, поступився Лотові (кращою частиною), а собі взяв гіршу, щоб і привід для розбрату ліквідувати, і виявити власну доброчинність, й утвердити мир у всьому своєму домі. Але подивимося в сьогоднішньому читанні, які нагороди він отримує від Господа за таку свою лагідність. «І сказав Господь Авраму, — йдеться далі, — після того, як Лот відокремився від нього: зведи очі твої з місця, на якому ти тепер, подивися на північ і на південь, і на схід, і на захід; бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки» (Бут. 13, 14-15).
Зверни увагу, яким (близьким) є Провидіння Боже і як швидко відплачує (Господь) праведникові. Оскільки Божественне Писання хоче показати нам, якої нагороди сподобився патріарх від людинолюбного Бога за таке велике своє смирення, то, сказавши, що Лот відокремився (від Аврама) і пішов у землю, яку вибрав собі як найкращу, воно тут же додало: «І сказав Господь Авраму». Далі, щоб ми переконалися, що (Господь) говорить це саме (Аврамові) як нагороду за його вчинок з Лотом, (Писання) додало: «І сказав Господь Авраму після того, як Лот відокремився від нього», ніби кажучи йому прямо: ти з великого милосердя уступив племінникові кращу землю і цим виявив найвище смирення, і так піклувався про мир, що зважився на все, аби тільки не було між вами жодної сварки, то прийми ж за це від Мене щедру нагороду. «Зведи очі твої, — каже, — з місця, на якому ти тепер, подивися на північ і на південь, і на схід, і на захід; бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки».
Чи бачиш, що нагорода набагато вища за його (Аврама) заслуги? І людинолюбний Господь починає з тих же слів, якими патріарх висловив поступку (Лотові). Як він сказав: «Чи не вся земля перед тобою? Відділись же від мене: якщо ти ліворуч, то я праворуч; а якщо ти праворуч, то я ліворуч» (Бут. 13, 9); так і Господь говорить: «Зведи очі твої з місця, на якому ти тепер…; бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки». Зверни тут увагу, якою надзвичайно великою є щедрість Божа.
— Ти, — говорить (Бог Аврамові), — надавши волю вибору (племінникові), уступив (йому) ту землю, яку він вирішив вибрати, а сам узяв іншу. А Я виявляю таку щедрість, що всю землю, яку можеш осягнути своїм зором на всі сторони: на північ і південь, на схід і захід, — усю цю землю, яку ти бачиш, віддам тобі. І не тільки тобі, але «і нащадкам твоїм навіки».
Бачиш щедрість, гідну Божого милосердя? Бачиш, чим (патріарх) поступився і що за те отримав? Повчимося із цього виявляти велику щедрість у милостині, щоби, віддавши дещо, удостоїтися великих (нагород). Справді, скажи мені, яка тут відповідність — дати трохи грошей й отримати відпущення гріхів? Нагодувати голодного — і сподобитися відваги в той страшний день (Суду), і почути слова, що вартують Царства: «Голодував Я, і ви дали Мені їсти» (Мф. 25, 35)? Хіба Той, Хто виявив до тебе таку милість, не міг Сам задовольнити потреби і цього голодного? Але Він залишає його бідувати в убогості для того, щоб і він здобував велику нагороду за терпіння, і ти милостинею придбав для себе відвагу.
3. Бачиш людинолюбство Господа, як Він усе влаштовує задля нашого спасіння? Отже, коли подумаєш, що (бідний), борючись з убогістю, знемагає від голоду заради тебе і твоєї користі, то не проходь (повз нього) без співчуття, а будь добрим розпорядником того, що тобі довірене від Господа, щоби, задовольнивши потреби бідного, і сам здобув для себе велике благовоління звище. Прослав свого Господа за те, що Він заради тебе і твого спасіння попустив цій людині жити в убогості, щоби ти міг знайти для себе спосіб і гріхи свої очистити, і належним уживанням довіреного тобі від Господа заслужити ті похвали, які перевершують усяке слово й поняття, адже ти почуєш: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість Господа твого» (Мф. 25, 23).
Пам’ятаючи про це, будемо дивитися на бідних як на благодійників, як на людей, які можуть подати нам засіб для спасіння. Будемо подавати їм (милостиню) зі щедрістю і палкою старанністю, ніколи не виявляючи неприємного вигляду при милостині, а розмовляючи з ними дуже лагідно і виявляючи велику поблажливість (до них). «Прихиляй, — сказано, — вухо твоє до вбогого і відповідай йому ласкаво, з лагідністю» (Сир. 4, 8), щоби ще до милостині ласкавими словами підбадьорити його душу, опечалену великою вбогістю. «Чи не вище, — сказано, — доброго дару слово?» (Сир. 18, 17). Отож і слово може підбадьорити душу і подати їй велику розраду.
Отже, будемо подавати щедру милостиню, дивлячись не тільки на того, хто приймає, а пам’ятаючи про Того, Хто все, що би не робилося для вбогих, відносить до Себе, Хто обіцяє нагороду за милостиню, — до Нього зводячи розум, постараймося давати (милостиню) зі всією ретельністю і сіяти щедро, поки ще є час, щоб отримати і щедрі жнива: «Хто сіє скупо, — сказано, — той скупо і пожне» (2 Кор. 9, 6). Тож будемо кидати це добре насіння не скупою рукою, щоб у свій час пожати зі щедрістю. Тепер час сівби — не упустімо ж його, щоб у день відплати за посіяне тут ми пожали плоди й сподобилися людинолюбства Божого. Жодна інша чеснота не може так загасити полум’я наших гріхів, як щедра милостиня. Вона і гріхи наші знищує, і подає нам відвагу (перед Богом), і готує насолоду невимовними благами.
Але вже достатньо сказано для вашого повчання й пояснення того, що, даючи дещо, ми сподобляємося від Господа більшого. Наше слово звернулося до умовляння про милостиню через те, що патріарх, як ми сказали, уступивши Лотові частину землі і навіть віддавши йому найкращу землю, а собі взявши гіршу, за це сподобився від Бога настільки щедрої нагороди, що йому дана Богом обітниця, яка перевищує всякий розум і поняття. «Зведи очі твої, — каже, — з місця, на якому ти тепер, подивися на північ і на південь, і на схід, і на захід; бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки».
— Ти, — каже, — уступив племінникові частину землі, отож Я обіцяю тобі всю землю. Більше того: Я обіцяю дати її і нащадкам твоїм, і причому навіки, тобто назавжди.
Бачиш, який щедрий Господь у благодіяннях? Оскільки знав (Господь), що особливо цього й бажав патріарх і ніщо так не укріпить його ретельності 1, тому й говорить:
— Я і це зроблю для тебе, тобто, що і нащадки твої будуть жити на цій землі й володіти нею завжди.
Далі, щоб (Аврам), дивлячись на свою природу і старість, а також на неплідність Сари, не засумнівався в обітниці, а покладався на силу Того, Хто дав обітницю, (Бог) говорить: «І зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть» (Бут. 13, 16). Воістину, обітниця було вищою за людське єство! Господь обіцяв не тільки зробити патріарха батьком, тоді як стільки було перешкод для цього, але й дати (йому нащадків) настільки численних, що вони зрівняються з (кількістю) піску земного і будуть незліченними. Цим порівнянням Він хотів показати надзвичайну вагомість (обітниці).
Зверни увагу, як людинолюбний Господь поступово вдосконалює чесноти праведника. Сказавши раніше: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю» (Бут. 12, 7), тепер Він знову говорить: «Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний». Однак обітниця поки що обмежується тільки словами, і між обітницею та її звершенням минає чимало часу для того, щоб ми побачили і побожну душу патріарха, і безмежну силу Божу, — (Бог) навмисно не спішить і відкладає (звершення обітниці), щоби ті, які отримали обітницю, дійшовши до глибокої старості, і, так би мовити, за людськими справами втратили надію (на її звершення), якраз тоді й пізнали на досвіді і власну неміч, і невимовно велику силу Божу.
4. Тож після тривалого часу, який минув між обітницею та її звершенням, подумай про непохитність душі патріарха, — як він, відкидаючи все людське, спрямовував свої думки до сили Того, Хто давав обітницю, і не бентежився, не вагався. Ви знаєте, що коли хтось, раз чи два пообіцявши, не здійснить своєї обіцянки, то ми потім якось уже й не дуже віримо його обіцянкам. Так і повинно бути щодо людини. Але в тому, що стосується Бога, Який з великою премудрістю влаштовує наші справи, якщо Він раз дасть нам обітницю, то хоч би потім виникло безліч перешкод, ми, дивлячись на велич Його сили, повинні бути впевненими, мати непохитне переконання й пам’ятати, що Його слова неодмінно збудуться. Немає нічого такого, що могло б коли-небудь зупинити (звершення) Його обітниць. Він — Бог, для Якого все можливе, а тому спрямовує обставини так, як захоче, маючи силу знайти дорогу навіть у непрохідних місцях, і після того, як ми вже втрачаємо надію, подає нам благі надії, щоб ми таким чином яскравіше пізнавали безмірну велич Його благої премудрості.
«Встань, — каже, — пройди по землі цій у довжину й у ширину її, бо Я дам її тобі» (Бут. 13, 17). Поглянь, як (Бог) усіляко хоче збудити в праведникові живу надію.
— Встань, — каже, — обійди навколо, оглянь і довжину, і ширину (землі), щоби побачив просторість землі, в якій будеш жити, ще до того, як заволодієш (нею), вже втішатися надією. Скільки ти обійдеш землі, (всю) її віддам тобі, щоб ти знав, що ти не стільки уступив (племінникові), скільки тепер маєш отримати. І думай, начебто ти отримав гіршу частину, коли той (Лот) заволодів, вочевидь, кращими місцями. Незабаром побачиш насправді, що небагато користі приніс йому вибір кращих місць, та й сам він побачить, яке зло — шукати кращих місць. А ти тепер же отримай нагороду за смиренність і лагідність, яку виявив щодо племінника, прийми обітницю й оглянь всю ту землю, якої ти господар і якою незабаром заволодієш ти і нащадки твої назавжди: «і нащадкам твоїм, — сказано, — навіки».
Велична обітниця Божа! Велике багатство щедрот у Владики нашого! Надзвичайна нагорода, яку людинолюбний і милосердний (Бог) дарував цьому блаженному і нащадкам, які мають народитися від нього!
Почувши це, здивований невимовним Божим милосердям, патріарх «пішов, — сказано, — й оселився біля діброви Мамре, що в Хевроні» (Бут. 13, 18). Тобто, отримавши обітницю й розлучившись з Лотом, він переніс свій намет під дуб мамврійський. Зверни увагу на мудрість душі, поглянь на висоту духу, як він (патріарх) легко переселяється і не печалиться, переходячи з місця на місце. Ти не побачиш, щоби ним володіла чи його зв’язувала звичка, що нерідко відчувають навіть ті, котрі, вочевидь, уже смирилися і звільнилися від світського сум’яття. Як тільки прийде час переселятися і перейти в чужу землю, часто й заради духовних потреб, то побачиш, як вони печаляться, засмучуються і тяготяться переміщенням, бо зв’язані звичкою. Але не так (чинив) праведник, ні. Він від самого початку, від юних років чинив мудро і як мандрівник та прибулець переселявся то звідти сюди, то звідси туди, і скрізь намагався виявити на ділі свій побожний настрій.
Так, ледь оселившись під дубом мамврійським, він негайно ж спорудив там жертовник для Господа. Бачиш вдячну душу? Ледь улаштував намет, як тут же підніс Господу подяку за даровану йому обітницю. Та й на кожному місці, де тільки він поселявся, насамперед піклувався про це — споруджував жертовник, підносив молитви і звершував апостольську заповідь, яка велить, «щоб на всякому місці муж підносили молитви, піднімаючи чисті руки» (1 Тим. 2, 8). Бачиш душу, окрилену любов’ю до Бога, яка за все приносить вдячність. Він не чекав, поки обітниця сповниться, а дякував за обітницю і робив зі свого боку все, щоб, виявивши вдячність за колишнє, прихилити свого Господа і до звершення обітниці.
5. Цього (праведника) будемо наслідувати і ми, будемо непохитно покладатися на обітниці Божі, і нехай ані тривалість часу не ослабляє нашої пильності, ані будь-які перешкоди, що зустрічаються, не похитнуть наших помислів. Навпаки, уповаючи на силу Божу, будемо виявляти таку щиру віру, начебто ми вже маємо перед своїми очима звершення обітниць. Адже і нам Господь обіцяв великі, надзвичайні дари, які перевершують наші поняття, — маю на увазі спадщину Царства (Небесного), участь у невимовних благах, проживання з ангелами, звільнення від геєни. Тож не будемо не вірити (цим обітницям) тільки тому, що не бачимо (обіцяного) тілесними очима; але, пам’ятаючи про непомильність Того, Хто обіцяв і про Його велику могутність, будемо споглядати ці блага очима віри і, судячи з того, що вже даровано нам, будемо мати добрі надії й щодо майбутнього. Для того ж Він і дарував нам багато чого тут, щоби, напоумляючись земними (благами), ми непохитно надіялися й на майбутні.
Той, Хто з любові до нас віддав Сина Свого, невже не дарує нам і всього іншого, як і Павло сказав: «Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам усього?» (Рим. 8, 32)? Якщо (Бог) Сина Свого віддав за нас, грішних, якщо удостоїв нас дару хрещення, якщо дарував нам відпущення попередніх гріхів, якщо відкрив шлях покаяння, якщо задля нашого спасіння звершив безліч інших справ, то звичайно, що подасть і приготовлені для нас блага у майбутньому (віці). Він зі Свого милосердя приготував ці блага ще до того, як ми появилися у світі, то невже не дасть (нам) і насолодитися ними? А (щоб ти переконався), що Він заздалегідь приготував ці блага для нас, то послухай, що Він Сам скаже тим, котрі стануть праворуч (від Нього на останньому Суді): «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34). Бачиш безмірне милосердя, через яке Він виявив таку любов до нашого роду, що ще раніше створення світу приготував для нас насолоду в Царстві?
Тож не будемо, прошу, невдячними, не зробимо себе невартими таких численних дарів, а полюбімо, як належить, Господа нашого і не робімо нічого такого, що могло б відвернути Його благовоління до нас. Хіба ми першими виявили це? Він, випередивши нас, виявив велику і невимовну любов до нас. Чи не належить і нам любити, як тільки зможемо, Того, Хто так полюбив (нас)? Він (Господь Ісус Христос) з любові до нас усе перетерпів з радістю. Вийшовши, так би мовити, із самих надр Отця, благоволив прийняти вигляд раба, витерпіти всі людські (прикрощі), терпіти озлоблення й безчестя від юдеїв, нарешті, прийняв хрест і ганебну смерть, щоби через віру в Нього спасти нас, які плазували по землі й обтяжені безліччю тяжких гріхів.
Пам’ятаючи про це, блаженний Павло, який щиро любив Христа, облетівши, ніби на крилах, увесь світ, намагався в тілі виявити (досконалість) безтілесних істот, волав так: «Любов Христова обіймає нас» (2 Кор. 5, 14). Поглянь, яка вдячність; поглянь, яка висока чеснота; поглянь, яка гаряча любов! «Любов, — каже, — Христова обіймає нас», тобто пробуджує, зворушує, захоплює. Далі, бажаючи пояснити свої слова, він говорить: «Міркуємо так: якщо один помер за всіх, то всі померли. А Христос помер за всіх, щоб ті, хто живе, вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого» (2 Кор. 5, 15). Чи бачиш, як справедливо сказав він, що «любов Христова обіймає нас»? Якщо, каже, (Христос) помер за усіх нас, то помер для того, щоб ми, які живемо, вже не для себе жили, а для Нього, померлого за нас і воскреслого.
Тож сприймімо апостольське наставлення і живімо не для себе, а для Померлого заради нас і Воскреслого. Але як, скажеш, ми можемо жити не для себе? Послухай, знову ж таки, того ж блаженного (Павла), який говорить: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). Поглянь, як він, ходячи по землі і будучи одягнений у плоть, жив так, начебто б жив на небі й спілкувався з безтілесними силами. Тому-то й в іншому місці він сказав: «Але ті, що Христові є, плоть свою розіп’яли з пристрастями і похотями» (Гал. 5, 24). Саме в цьому і полягає суть життя не для себе, а для Померлого за нас і Воскреслого, коли ми у ставленні до земного життя буваємо наче мертві і не прив’язуємося до будь-чого видимого. Для того й Господь наш перетерпів розп’яття, щоб ми це (земне) життя проміняли на те (небесне), або, краще сказати, через це придбали собі те. Адже це життя, якщо ми буваємо пильними й уважними, веде нас до насолоди вічного життя. І ми, коли захочемо бодай трохи піднятися й відкрити очі розуму, то зможемо постійно відчувати в собі думку про тамтешнє заспокоєння і таким чином обминати й залишати без уваги видиме, спрямовуючи думки до майбутнього і вічного, як і блаженний Павло говорить задля нашого наставляння: «А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2, 20).
6. Ось — душа полум’яніюча, ось — окрилений розум, ось — серце, зігріте любов’ю до Бога! «А що нині живу, — каже, — то вірою живу». Тобто не подумайте, що я робив що-небудь заради цього життя. Хоч я й у плоті й відчуваю тілесні потреби, однак живу вірою в Христа. До Нього спрямував я свою душу, нехтуючи всім теперішнім, — в надії на Нього все залишаю без уваги. Далі, щоби ти побачив усю силу його любові, він говорить: «Вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене». Зверни увагу, якою безмірно великою є його вдячність! Що ти кажеш, блаженний Павле? Дещо раніше ти сказав: «Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас»; а тепер говориш: «Який полюбив мене», і привласнюєш тільки собі загальне благодіяння?
— Так, — каже. — Хоч Ним принесена жертва за весь рід людський, але я зі своєї любові до Нього привласнюю собі все, що Ним зроблене.
Так зазвичай чинили і пророки; і вони говорили: «Боже, Боже мій» (Пс. 21, 1; 117, 28; 142, 10). Хоч (Бог) є Богом усього світу, але любові властиво відносити до себе те, що є загальним надбанням. «Сина Божого, — говорить, — Який полюбив мене». Що кажеш? Невже тільки тебе Він полюбив?
— Ні, — каже, — Він полюбив весь рід людський, але я так зобов’язаний Йому вдячністю, начебто Він тільки мене полюбив «і віддав Себе за мене».
Що ж, хіба тільки за тебе Він розіп’явся? Хіба Він Сам не говорить: «Коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе» (Ін. 12, 32)? Та й сам ти хіба не сказав, що Він віддав Себе за всіх нас (1 Тим. 2, 6)?
— Саме так, — каже, — висловлюючись так, я не суперечу собі, а виражаю свою любов.
Але зверни увагу, він і дещо іншого повчає нас своїми словами. Вище він сказав, що Отець «видав Його за всіх нас», а тут говорить, що (Син) «віддав Себе». Там (він сказав так), щоби показати однодумність і рівність Отця і Сина і вказати на домобудівництво (нашого спасіння), через що й в іншому місці говорить: «Був слухняним аж до смерті» (Фил. 2, 8), — у всіх таких місцях проповідуючи про домобудівництво спасіння 2. А тут він використав вислів «віддав Себе», щоби показати, що (Син) прийняв страждання добровільно, а не через необхідність і не примусово; що перетерпів Він хрест за Своїм бажанням і за бажанням улаштувати спасіння для всього людського роду.
Отже, чи можемо ми виявити відповідну любов до Того, Хто виявив настільки велику любов до нас? Якщо ми зважимося віддати за Його закон і для дотримання даних Ним заповідей навіть своє життя, то й тоді не зможемо досягти тієї міри любові, яку Він виявив до нашого роду. Він, будучи Богом, усе це терпів за людей і, будучи Господом, — за рабів, і не просто за рабів, а ще й за невдячних, які виявили велику і вперту ворожість (проти Нього). Причому Він перший виявив таке благодіяння для негідних і винних у незліченних гріхах. А ми, при всіх зусиллях віддячити Тому, Хто випередив нас стількома благодіяннями, що би не зробили, не зробимо нічого великого. Наші (справи любові до Бога), якщо тільки вони підуть за Його благодіяннями, — це тільки деяка сплата боргу, а те, що Він робить для нас, — це дар і благодіяння, і велика милість.
Роздумуючи над цим, полюбімо Христа так, як полюбив Його Павло, і, не піклуючись про теперішнє, укоренімо любов до Нього в нашій душі назавжди. Тоді ми станемо посміюватися над усім у цьому житті і будемо жити на землі, мов на небі, ані земним щастям не розслабляючись, ані скорботами не бентежачись, а, відкидаючи все, будемо поспішати звідси до улюбленого Господа нашого. Не будемо нарікати і на повільність (досягнення небесних благ), а будемо з блаженним Павлом говорити: «А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2, 20). Отже, і це життя проведемо без печалі, й сподобимося насолоди майбутніх благ за благодаттю й людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда тридцять третя | Зміст | Бесіда тридцять п’ята
- Як обітниця про те, що і нащадки його будуть володіти тією землею, яка дана йому. [↩]
- У якому брали участь і Отець, і Син, — Отець, Який віддав Сина, і Син, Який прийняв смерть. [↩]
