Бесіда сорокова

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1

І сказав Бог Авраамові: «Сару, дружину твою,
не називай Сарою, але нехай буде ім’я їй Сарра»
(Бут. 17, 15)

1. Запропонуємо сьогодні вам залишки вчорашньої трапези і завершимо слово, саме про благословення й обітниці, які Бог дарував праотцеві. Але слухаючи про залишки трапези, не уявляй тут чогось чуттєвого: залишки духовної трапези — це не залишки від їжі. Останні, втрачаючи свіжість, уже не мають ніякої приємності для того, хто їх споживає; а коли будуть залишені ще на один чи два дні, то стають зовсім не придатними. Зате залишки духовні, хоч би були залишені не на один чи два дні, а на найбільш тривалий час, завжди приносять однакову користь і не втрачають своєї приємності, бо вони Божественні й духовні й від часу не зазнають жодної шкоди, а навпаки, з кожним днем дають відчувати в собі нову насолоду, і бажаючим споживати їх подають велике й цілковите задоволення. Якщо ж такою є властивість цих залишків, то й ви, звичайно, побажаєте насолодитися ними, і ми, будучи впевненими в їхній користі, запропонуємо їх вашій любові. Але щоби ця бесіда була для вас більш зрозумілою, потрібно пригадати кінець того, що було сказано вчора, і в поєднанні з тим приступити до подальшого повчання.

Ми виклали заповідь Божу про обрізання, а саме — слова Божі до праотця: «Нехай буде обрізана у вас всяка чоловіча стать…; і це буде знаменням завіту між Мною і вами… Восьми днів від народження нехай буде обрізане у вас… Не обрізаний же чоловічої статі…, знищиться душа його, тому що він порушив завіт Мій» (Бут. 17, 11-12.14). Тут, на словах про обрізання, ми завершили повчання і, щоб не обтяжувати вашого розуму безліччю сказаного, не стали продовжувати далі (бесіду). Адже ми піклуємося не тільки про те, щоби багато сказати і з тим піти, а хочемо подавати слова повчання відповідно до вашої сили (їх осягнути), щоб ви всі поверталися до своїх домів, отримавши від наших слів хоч деякі плоди.

Тож продовжимо те, що йде далі після сказаного вчора, і подивимося, що говорить праотцю людинолюбець Бог після заповіді про обрізання. «І сказав Бог Авраамові: Сару, дружину твою, не називай Сарою, але нехай буде ім’я їй Сарра» (Бут. 17, 15). Як тобі, — говорить Бог Авраамові, через додання букви Я ознаменував, що ти будеш отцем багатьох народів, так подібно й до імені Сари додаю букву, щоб ти знав, що тепер настає час звершитися багатьом колишнім обітницям. «Нехай буде, — каже, — ім’я їй Сарра. Я благословлю її і дам тобі від неї сина; благословлю її, і народяться від неї народи, і царі народів народяться від неї» (Бут. 17, 15-16). Саме для того Я додаю букви, щоб ти зрозумів, що все, сказане Мною, неодмінно збудеться. І не впадай у відчай, дивлячись на немічність (свого) єства, але, дивлячись на велич Моєї сили, непохитно уповай на Моє слово. «Я благословлю її і дам тобі від неї сина; благословлю її, і народяться від неї народи, і царі народів народяться від неї».

Така обітниця була вищою за людське єство і подібною до того, що якби хтось обіцяв створити людей із каміння. Справді, коли подумати про народження дітей, то нічим не відрізнялися від каміння ані праотець, який через старість був уже безсилим і не здатним для дітонародження, ані Сара, яка, крім безпліддя, так само була у похилому віці й старості. Однак праведник думав, що дана колись Богом обітниця повинна звершитися через Ізмаїла, бо сказано було тільки: «Нащадкам твоїм даю Я землю цю» (Бут. 15, 18), однак не було вказано, що ці слова стосуються сина, який має народитися від Сари, а тому праотець сам вважав, що обітниця вже звершилася. Тепер же, почувши такі слова від Господа Бога: «Я благословлю її і дам тобі від неї сина; благословлю її, і народяться від неї народи, — і далі: — царі народів народяться від неї», — праотець не знав, що сказати (на це), (а, будучи мужем благочестивим, він не міг не вірити словам Божим), і, дивлячись на свої похилі літа і на безпліддя Сарри, що продовжувалося до такої глибокої старості, розгубився і, будучи здивований такими обітницями, «упав, — сказано, — на обличчя своє і розсміявся» (Бут. 17, 17).

2. Розуміючи всю велич обітниці і пам’ятаючи про всемогутність Того, Хто обіцяє, Авраам «упав на обличчя своє і розсміявся», тобто зрадів. Однак у думці він роздумував і над тим, яким чином звершиться це у природі людського єства, тобто, як у столітнього (чоловіка) народиться син, і безплідна дружина, яка не народжувала навіть до дев’яноста років, раптово стала здатною для дітонародження? Але, розмірковуючи так у своїх думках, він нічого подібного не насмілився висловити словами, а тільки, виражаючи свою вдячність, молив (Бога) за Ізмаїла, ніби промовляючи:

– Господи, Ти достатньо втішив мене і даруванням Ізмаїла перемінив скорботу щодо бездітності на радість. Після того, як він народився, мені вже ніколи й на думку не приходило і я ніколи не думав про те, що в мене ще буде син від Сари. Та й сама вона цього не очікувала, тому й (рабиню) Агар віддала мені, втративши вже всяку надію на себе. Обоє ми отримали достатню втіху, коли народився Ізмаїл. Тож нехай буде цей, даний нам від Тебе (син), живий перед Тобою. А ми будемо мати достатню втіху, і життя його утішить нашу старість.

Що ж людинолюбний Господь? Оскільки Він упродовж такого тривалого часу вже достатньо випробував благочестиву душу праведника і віру Сарри і бачив, що обоє вони втратили всяку надію щодо себе, — перший через старість, а друга, крім старості, ще й через безпліддя, — тому й говорить:

— Тепер це здається для вас зовсім неможливим, але саме тому Я так довго й не поспішав 1, щоби показати, що дар, який подається Мною, є вищим за людське єство, щоб і ви та всі інші на цьому досвіді пізнали, що Я — Владика природи, і що вона Моєю волею управляється і підкоряється Моїм велінням. Якщо Я створив її із неіснуючого, то тим більше можу виправити її вже існуючу й пошкоджену. А для свого переконання, послухай, підбадьорся і, відкинувши від себе сумніви у свідомості та роздумах, вповні переконайся через Мої слова. Ось Сарра, дружина твоя, про яку ти думаєш, що через безпліддя й старість вона вже не може народжувати, народить тобі сина. А щоб ти ніскільки не сумнівався, то ось Я наперед назву тобі й саме ім’я майбутнього сина: ти назвеш його Ісааком. «І укладу завіт Мій з ним завітом вічним (в тому, що Я буду Богом йому і) нащадкам його після нього» (Бут. 17, 19). Це саме той, якого Я обіцяв тобі від самого початку, саме на ньому сповняться Мої обітниці. Тому Я й кажу тобі наперед не тільки те, що він народиться, але й те, як ти назвеш його, і те, що з ним Я укладу завіт Мій, і не тільки з ним, але й з «нащадками його після нього» (Бут. 17, 19).

Далі, завжди щедрий у дарах і з надмірністю виконуючий наші прохання (Господь), піднісши дух праведника, зробивши цього старця Своїми обітницями, можна сказати, юним, і вже, наче мертвого, оживотворивши Своїми словами, примножує (для нього) Свої благодіяння й говорить:

— І те, що Я обіцяв тобі, зроблю, а водночас і прохання твоє про Ізмаїла виконаю. Я почув молитву твою і «благословлю його, і зроблю його плодовитим, і дуже, дуже розмножу його; дванадцять князів народяться від нього; і Я породжу від нього великий народ» (Бут. 17, 20). Оскільки він, — говорить (Бог), — є твоїм нащадком, то я «дуже, дуже розмножу його», так що від нього вийдуть дванадцять народів. «Але завіт Мій укладу з Ісааком, якого народить тобі Сарра в цей самий час наступного року» (Бут. 17, 21).

Поглянь же тепер, улюблений, як праведник в одну мить отримує нагороду за всі (попередні) часи, і звершується слово, сказане Христом до учнів: «Всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір заради імені Мого, одержить у стократ й успадкує життя вічне» (Мф. 19, 29). Справді, подумай, як цей праведник, з готовністю підкорюючись велінню Господа, залишив власну батьківщину, надав перевагу чужій стороні перед рідною, як виявив він велике терпіння і поступово піднявся на надзвичайну висоту чеснот, і за це настільки прославлений, що нащадки його рівні безлічі зірок. А якщо роздумувати ґрунтовно, то він отримав не тільки в стократ, а в десять тисяч разів більше. Якщо ж він тут сподобився таких великих нагород, то яке слово може зобразити ті блага, які приготовлені для нього там? Однак, наскільки можливо, то й це покажемо в слові. Справді, коли чуєш, що всі праведники від тих часів до нині й до останніх часів моляться за те, щоби бути в надрах цього праотця, то чи можна уявити славу більшу за цю?

Чи бачиш, яке велике значення має терпіння, що означає доброчинність, що означає благочестя і велика вдячність за благодіяння Господа? Ось за те, що він повсякчас жертвував собою, все сприймав із вдячністю: і приємне, і неприємне, — людинолюбний Бог нарешті і дарував йому найвище зі всіх благ і для самого праведника найбільш жадане. Поглянь, як Бог випробовував чесноти праведника впродовж двадцяти чотирьох років, бо тоді, як, підкоряючись велінню Господа, він вийшов з Харрана, йому, як уже було сказано, було сімдесят п’ять років, то тепер, коли почув цю обітницю 2, йому настав уже сотий рік.

3. Слухаючи це, улюблені, навчімося мати велике терпіння і ніколи не розслаблятися і не печалитися в подвигах чеснот. Пам’ятаймо, що Владика наш, щедрий і милостивий, відплачує нам за малі труди великими нагородами, і що Він не тільки в майбутньому віці приготовляє для нас безсмертні блага, але й у цьому житті, утішаючи нас у немощах нашого єства, подає нам багато дарів. Ось і цей праотець упродовж визначеного часу перетерпів чимало скорбот, хоч щоразу його скорбота поєднувалася із втіхою.

Господь усіх, піклуючись нашою неміччю, не завжди допускає терпіти нам і печалитися, щоби це не надто обтяжувало нашу немічність. Навпаки, Він Сам незабаром подає нам Свою допомогу, укріплюючи наше серце і підбадьорюючи дух. Водночас і не завжди залишає нас у благополуччі, щоб ми, зробившись байдужими, не прихилилися до зла. Людська природа, коли надто насолоджується щастям, забуває шляхетність і не втримується у своїх межах. Тому-то Він, як люблячий Батько, часом зглянеться на нас, а часом карає нас, щоби таким чином спрямовувати нас до спасіння душі. Подібно як лікар, коли лікує хворого, то не завжди тримає його на бідній їжі, але й не завжди дозволяє насолоджуватися щедрими стравами, щоби переїдання не викликало запалення і цим не ускладнило хворобу, а з іншого боку, щоби постійна вбога їжа не ослабила його ще більше, тому визначає своє лікування з огляду на стан і сили хворого і старанно використовує все своє мистецтво. Так і людинолюбець Бог, знаючи, що для кожного з нас є корисним, іноді дозволяє нам насолоджуватися благополуччям, а іноді піддає нас спокусам. Якщо спокушаються люди доброчесні, то через спокуси вони стають ще більш славними й отримують звище ще більшу благодать. Якщо ж (піддаються спокусам) грішники, подібні до нас, то, приймаючи із вдячністю наведені на них спокуси, скидають (таким чином) із себе важкий тягар гріхів й отримують багато в чому прощення.

Тому благаю вас, знаючи благу премудрість Лікаря наших душ, не будемо випробувати Його постанови. Якщо наш розум не може осягнути її, то тим більше будемо благоговіти перед Його постановами і за все прославляти Його саме тому, що маємо Такого Владику, Провидіння Якого не може бути осягнуте жодною думкою і взагалі людським розумом. Водночас ми й самі не так (добре) знаємо, що для нас корисне, як знає Він, і не настільки самі піклуємося про себе, як Він піклується про наше спасіння і все творить і робить так, щоб тільки вести нас до чеснот і вирвати з рук диявола. І коли Він бачить, що щастя не може принести нам користі, то, подібно до найкращого лікаря, який, помітивши, що хтось від пересичення повнішає, повертає йому здоров’я через помірність, — подібно до нього і дивний Лікар наших душ, наведенням бодай деяких спокус, дає нам відчувати шкоду, якої ми зазнали б від (постійного) благополуччя. А коли бачить, що (душевне) здоров’я вже достатньо відновлене, тоді Своєю допомогою звільняє нас від спокус і виявляє Своє щедре піклування про нас.

Отже, якщо люди доброчесні впадають у спокуси, то нехай не бентежаться духом, а нехай утішають себе ще більшими надіями, що через спокуси приготовляються для них вінці й нагороди. Якщо ж зазнають скорбот ті, котрі живуть у гріхах, то нехай і вони не впадають у відчай, знаючи, що спокуси завжди можуть послужити очищенню від гріхів, якщо тільки все, що з нами трапляється, ми приймаємо із вдячністю. Вдячний раб повинен дякувати своєму Господу не тільки тоді, коли насолоджується безтурботним життям, але виявляти благодушність і в неприємних обставинах. Так прославився і цей праотець (Авраам) і, досягши настільки великої відваги перед Богом, отримав дари, які перевершують силу людського єства.

4. Але повернемося до попереднього і поглянемо на слухняність праведника, як він виконував веління Божі, не вишукуючи їхніх причин, не вимагаючи звіту про них, як це роблять чимало нерозумних, допитливо досліджуючи справи Божі і кажучи: для чого те, для чого це, і яка користь від того чи від цього? Не так чинив праведник. Він, як раб, який любить свого господаря, нічого не досліджував, а намагався виконувати все так, як було йому велено. А щоб ти переконався в цьому, то послухай далі.

Після того, як Бог дав йому обітниці й закінчив Свою розмову з ним, праведник негайно виконує те, що було йому велено, — накладає на Ізмаїла і на всіх домочадців, і рабів, як говорив йому Бог, знамення, заповідане йому від Бога (маю на увазі обрізання). Обрізується також і сам. «Авраам був дев’яноста дев’яти років, — сказано, — коли була обрізана крайня плоть його. А Ізмаїл, син його, був тринадцяти років» (Бут. 17, 24-25). Не думай, що Писання без мети вказує нам на роки. Це для того, щоб ти і в цьому побачив велику слухняність праведника, який, будучи вже в крайній старості, заради заповіді Божої терпляче переніс біль (обрізання). Саме для цього в Писанні і вказано вік. І не тільки він, але й Ізмаїл, і всі домочадці (приймають обрізання). Бо ж не однаково, улюблений, відрізати здорову частина тіла чи хвору. І лікарі відтинають іноді хворий орган, але тоді біль буває не таким. Там відтинається омертвілий орган, що, так би мовити, вже позбавився життєвої сили. А тут чоловік у похилому віці, старий (який досяг уже ста років) смиренно переносить біль, намагаючись водночас і заповідь Божу виконати, і пробудити у своєму синові й у всіх домочадцях велику ревність негайного, поспішного виконання заповіді Божої. Чи бачиш, яким великим є побожний муж, і саме в тому, що і всіх своїх рабів повчає йти за його слідами. Що я говорив учора, те повторю й тепер, — що з того часу 3 Бог заповів на майбутнє звершувати обрізання над дітьми у незрілому віці саме для того, щоби, переносячи обрізання плоті без свідомості, вони не відчували болю.

Але й тут, улюблений, зверни увагу на людинолюбство Боже і невимовне благодіяння для нас. Там 4 від обрізання тільки біль і труд, і ніякої іншої користі, крім того, що за цією ознакою (євреї) розпізнавалися і відокремлювалися від інших народів. А наше обрізання (я маю на увазі благодать хрещення) — це безболісне лікування, яке служить для нас джерелом незліченних благ, наповнює нас благодаттю Святого Духа і не вимагає (для свого звершення) будь-якого визначеного часу, як там, але в будь-якому віці: і в незрілому, і в середньому віці, і в самій старості дозволяється приймати це нерукотворне обрізання, яке не важко перенести і через яке знімається тягар гріхів і здобувається відпущення гріхів, звершених за все життя. Так людинолюбець Бог, знаючи нашу велику неміч, і те, що, невиліковно страждаючи, ми потребуємо сильних ліків і Його невимовного людинолюбства, тому, відповідно звершуючи наше спасіння, дарував нам відновлення банею хрещення, щоб ми, відклавши стародавню людину, тобто злі справи, й одягнувшись у нову, прямували дорогою чеснот.

Але не будемо, прошу вас, гіршими за невдячних і бездушних юдеїв. Вони, прийнявши знамення обрізання, мали достатньо обережності, щоби не змішуватися з язичниками, — саме в зовнішньому спілкуванні з ними. Однак своїм безчестям вони, невдячні, часто перевершували і самих язичників. А ми, раз прийнявши обрізання у хрещенні, будемо поводитися уважно. Я не кажу, що ми не повинні мати спілкування з язичниками; але, будучи непохитними у своїх чеснотах, ми у спілкуванні з ними повинні залучати їх до благочестя й наставляти їх прикладом своїх добрих справ. Саме для того наш Господь і дозволив жити разом добрим і злим, благочестивим і нечестивим, щоби злі отримували користь від добрих, і ті, які живуть нечестиво, направлялися до благочестя. Адже ні про що так не піклується Бог, як про спасіння наших душ.

Тож не будемо, молю вас, недбайливими ані до себе самих, ані до ближніх. Про себе будемо піклуватися, щоб улаштувати своє життя так, як хоче Бог, а про ближніх, — щоби світити доброчинністю і нею без слів повчати всіх тих, які дивляться на нас. Як перебуваючи доброчесними, і самі завжди отримаємо чимало користі, і принесемо користь невірним, так, навпаки, якщо віддамося безтурботності, тоді й самі зазнаємо великої кари, й іншим подамо привід для спокуси. Як дотримуючись чеснот, ми отримаємо особливу нагороду від Бога і за те, що самі живемо в чесноті, і за те, що ближніх залучаємо до чеснот, так і в гріховних справах караємося не тільки за свої гріхи, але й за те, що спокушаємо інших. Але нехай не буде цього ні з ким із тих, які зібралися тут. Навпаки, направмо все своє життя на повчання інших, які бачать нас, щоб могли ми з відвагою стати перед судилищем Христовим і сподобитися майбутніх невимовних благ за благодаттю й людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда тридцять дев’ята | Зміст | Бесіда сорок перша