Бесіда сорок перша

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1

І явився йому (Авраамові) Господь
біля діброви Мамре, коли він сидів при вході
в намет свій, під час спеки денної (Бут. 18, 1)

1. Неспішно й неохоче приступаю я сьогодні до виголошення слова. Коли подумаю про те, що ми щодня повчаємо, перестерігаємо, пропонуємо вам духовну трапезу, а тим часом багато хто із присутніх тут й учасників цього духовного повчання, надзвичайної й страшної трапези, проводять цілі дні на кінських аренах і таким чином не отримують жодної користі від нашого піклування, але, ніби вже за звичкою, при першому нашіптуванні диявола поспішають на ці беззаконні видовища і самі себе добровільно вкидають у сіті лукавого біса, так що ані наші наставлення, ані сама небезпека, ані даремна витрата часу там не можуть напоумити їх, — то з якою ревністю стану я після цього пропонувати повчання людям, які зовсім не хочуть мати користь від наших слів?

Не дивуйся! І хлібороб, коли побачить, що земля після багатьох його турбот і тяжких трудів залишається безплідною і не винагороджує належно за труди, то вже не з такою, як раніше, охотою приступає до сівби, і не з такою ревністю береться за обробіток землі. Так само й лікар, коли побачить, що хворий не підкоряється його розпорядженням, а ще й сам своїм способом життя з дня на день тільки збільшує свою хворобу, то часто допускає такому залишатися в хворобі, щоб самий досвід навчив його розуміти свою користь. Водночас і ті, що навчають дітей, коли побачать, що вони нехтують попередніми уроками і не хочуть пам’ятати того, що вже їм подавалося, то нерідко залишають їх, щоби (таким чином) виправити їхню байдужість і спонукати до більшої старанності.

Але хлібороб природно іноді стає менш діяльним, коли бачить, що збитки його все збільшуються і, незважаючи на свою працю й витрати, не отримує плодів. І лікар іноді справедливо залишає хворого: він лікує тіло, а тому залишає (хворого) на деякий час, щоб посилення болю привело хворого до усвідомлення хвороби, а потім спонукало його і прийняти лікування. Так само і вчитель дітей через їхній ще недосконалий вік нерідко з користю накладає на них покарання. Але ми, перевершуючи всіх цих людей, готові й сьогодні виявити батьківську любов до занепалих і навчити їх, що коли вони залишаться в тій же байдужості, то це послужить їм для більшого осуду. Хлібороб іноді не з попереднім бажанням кидає насіння з думкою, що вже даремно й без потреби витрачається, а ми далекі від такого розпачу. Правда, кидаючи духовне насіння, ми інколи через байдужість тих, що слухають, не отримуємо плодів. Зате для нас приготовлена нагорода в майбутньому, бо ми пускаємо в обіг довірене нам срібло і виконуємо те, що нам велено Господом. А слухачі згодом дадуть звіт Тому, Хто буде вимагати в них з прибутком те, що їм було дано.

Однак ми маємо на увазі не те, щоб тільки самим не зазнати шкоди і щоб тільки зробити свою справу. Ні, ми бажаємо, щоб і ви пустили в діло передане вам від нас і не зазнали тієї кари, яка спіткала того, котрий заховав талант, і не тільки не примножив, а ще й закопав срібло свого Господа в землю. Такими є ті, котрі приймають слово повчання (талантом і сріблом у Писанні називається повчання) і не намагаються принести плоди та виявити належне використання (із повчань). Але, можливо, хтось скаже, що ця притча про таланти сказана про самих учителів? І я так кажу. Та коли ми уважно вникнемо в притчу, то побачимо, що вчителі зобов’язані тільки роздавати срібло, а ваш обов’язок — не тільки зберігати те, що вам дано, але й пускати в діло. А щоби переконатися в цьому, потрібно викласти саму притчу.

«Один чоловік, — сказано, — відходячи, покликав своїх рабів і передав їм майно своє: одному дав п’ять талантів, другому два, іншому ж один… Коли ж минуло багато часу, приходить господар рабів тих і вимагає від них звіту. Підійшов той, який одержав п’ять талантів…, і сказав: господарю, п’ять талантів ти дав мені, ось ще п’ять талантів, які я здобув на них» (Мф. 25, 14-15. 19-20). Велика розсудливість раба, щедре і людинолюбство Господа. Справді, що Він говорить? «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю, увійди в радість Господа твого» (Мф. 25, 21). Оскільки, каже, ти виявив неабияку розсудливість у використанні того, що було тобі довірене, то заслуговуєш того, щоб доручити тобі ще більше. «Підійшов також і той, який одержав два таланти, і сказав: господарю, два таланти ти дав мені; ось інші два таланти, що я здобув на них» (Мф. 25, 22). Чималу дбайливість виявив і цей (раб) щодо майна свого господаря, тому й він удостоюється того ж, що отримав перший. Але чому той, який приніс два таланти, удостоюється такої ж честі, як і той, що приніс п’ять талантів? Це справедливо, адже більше і менше примноження (талантів) вчинено не через дбайливість одного і байдужість другого, а відповідно до кількості довірених їм талантів. А що стосується їхньої старанності, то обидва принесли порівно 1, тому й нагороду отримали однакову.

2. Але один раб цього не зробив. А що ж? Підійшов і каже: «Я знаю тебе, як жорстоку людину: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє» (Мф. 25, 24-25). О, рабська злоба! О, крайня невдячність! Він не тільки нічого не придбав на відданий йому талант, а ще й докоряє за талант свого господаря. Такою є зіпсованість душі: вона затьмарює розум, і людину, яка раз зблудила з прямої дороги, скидає в безодню. Усе це сказано про вчителів, щоби вони не ховали того, що їм довірено, але зі всією старанністю передавали учням.

Але слухай далі, улюблений. В обуренні господаря на цього раба ти побачиш, як і учні можуть зробитися винними, як і від них вимагається не тільки те, що їм передано, а ще й із прибутком. Справді, що говорить господар тому лукавому рабові? «Лукавий рабе!» Обурення страшне, погроза вражаюча! «Ти знав, — каже, — що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав; тоді треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком» (Мф. 25, 26-27). Сріблом Він називає дорогоцінне слово (Боже), а купцями — вас, які приймаєте (від нас) це слово. Твоєю справою, говорить Він, було тільки передати їм срібло; а Моєю — отримати від них не тільки те, що їм передано, але й те, що вони поверх того придбали б. Бачите, улюблені, як багато страшного в цих словах! Що ж скажуть на це ті, котрі не піклуються навіть про збереження дорученого їм (скарбу), коли від них, крім того, буде вимагатися ще й примноження його?

Але поглянь, Яким людинолюбним є Господь! Із звичайних грошей Він заборонив брати лихву. Чому і для чого? Тому, що від цього і той, і другий 2 зазнають чимало шкоди. Одного губить бідність, а другий через примноження багатства наживає собі і безліч гріхів. Тому-то від самого початку Бог дав бездушним юдеям таку заповідь: «Не віддавай у ріст братові твоєму ні срібла, ні хліба (і ближньому твоєму)» (Втор. 23, 19). Отже, якого прощення можуть заслуговувати ті, котрі жорстокістю перевершують навіть юдеїв, і після благодатного відкуплення і настільки великого людинолюбства Господнього виявляються нижчими й гіршими за людей підзаконних? Водночас у духовних дарах Господь обіцяє зажадати від нас прибутку. Чому так? Тому, що цей духовний прибуток зовсім протилежний матеріальному багатству. Там боржник, з якого стягується ріст, відразу впадає в крайню бідність; а тут той, з кого стягується прибуток, якщо він розсудливий, то чим більший принесе прибуток, тим більшу нагороду одержить із вище.

Отже, улюблені, коли ми передаємо до ваших рук довірений нам (скарб), тоді кожний із вас повинен докласти трудів і пильності як для того, щоби зберегти передане йому, щоб воно збереглося в цілості, так і для того, щоби використати це для справи, тобто передати й іншим і багатьох привести на шлях чеснот. Так ваше надбання подвійно збільшиться — і вашим власним спасінням, і користю інших. Якщо ви будете так чинити, то і нас зробите блаженними [«блаженний, — сказано, — хто придбав мудрість і передає її у вуха слухачів» (Сир. 25, 12)], і будете спонукати подавати вам цю духовну трапезу ще в більшій кількості.

Тож не залишайте без опіки ваших братів і турбуйтеся не тільки про свою користь, але нехай кожний (із вас) намагається вирвати ближнього із щелеп диявола, відвернути від беззаконних видовищ і привести до церкви, з любов’ю і лагідністю показуючи йому, якою великою є шкода там і які великі блага тут. І робіть це не раз чи два, а постійно. Нехай він сьогодні не послухає твоїх слів — переконається після; а коли й наступного разу не послухає, то, бачачи твою наполегливість, можливо все ж таки колись прийде до тями і, зворушений твоєю турботою, відійде від згубних задоволень. І ніколи не кажи, що я говорив йому і раз, і двічі, і тричі, і багато разів, але нічого не досяг. Не переставай говорити, бо чим далі будеш продовжувати, тим більше примножиться і твоя нагорода.

Хіба не бачите, яке довготерпіння ми маємо від нашого Бога, як, незважаючи на те, що ми щодня порушуємо Його веління, Він не залишає Свого піклування про нас, а ще й подає нам від Себе все: зігріваючи сонцем, подаючи дощі та інше? Подібно і ми будемо піклуватися про наших братів, будемо протистояти лукавому бісу, щоби його хитрування зробити марними. Бо коли кожний із тих, хто приходить сюди 3, зуміє вчинити таке добро бодай одному, то подумай, як зрадіє наша Церква через примноження своїх дітей і як осоромиться диявол, бачачи, що даремно й без успіху він розставляв свої сіті. Якщо будете так робити, то й ви почуєте в той день: «Добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю» (Мф. 25, 21).

3. Я твердо переконаний, що саме так ви і будете чинити. Я бачу ваші обличчя і здогадуюся, що ви із задоволенням прийняли від нас наставляння, а тому сподіваюся, що ви зі свого боку виконаєте належне. Тепер завершимо це умовляння і запропонуємо вам нашу вбогу й бідну трапезу, щоб ви повернулися, отримавши звичайне повчання. Потрібно й сьогодні представити вашій увазі праотця Авраама, щоб ви знали, які нагороди отримав він від Бога за свою гостинність.

«І явився, — сказано, — йому Господь біля діброви Мамре, коли він сидів при вході в намет свій, під час спеки денної» (Бут. 18, 1). Уважно розглянемо кожне слово, відкриємо скарбницю і поглянемо на все те багатство, яке там міститься. «І явився йому Господь», — сказано. Чому (Мойсей) так почав: «І явився йому Господь»? Зверни увагу на людинолюбство Господа й поглянь на вдячність раба. Господь, явившись йому, між іншим, перед цим дав йому заповідь про обрізання, а цей дивний муж, завжди готовий виконувати веління Божі, негайно, ніскільки не гайнуючись, і сам обрізався, за заповідаю Божою, й Ізмаїла обрізав, і всіх домашніх, і цим виявив цілковиту слухняність. Потім Господь знову являється йому. Таким є наш Господь: як тільки побачить у нас вдячність за отримані від Нього благодіяння, тоді примножує Свої щедроти і не перестає благодіяти, винагороджуючи вдячність тих, які Йому коряться.

Отже, Авраам корився (Богові), і Бог, як сказано, знову явився йому. Ось тому і блаженний Мойсей так почав свою розповідь: «І явився йому Господь біля діброви Мамре, коли він сидів при вході в намет свій, під час спеки денної». Поглянь тут на доброчинність праведника: «Він сидів, — сказано, — при вході в намет свій». Він настільки був зайнятий гостинністю, що не дозволяв будь-кому зі своїх домашніх приймати мандрівників, але сам, чоловік у похилому віці, в глибокій старості (бо досяг уже ста років), причому маючи триста вісімнадцять домочадців, — сам сидів біля дверей. Настільки він був зайнятий цією справою, й ані старість не перешкоджала йому, ані про свій спокій він не піклувався й не лежав у наметі на ложі, а сидів біля дверей. Водночас чимало є таких, які не тільки не мають такої ретельності, а навпаки, намагаються уникати зустрічі з мандрівниками, щоби мимоволі не бути вимушеними прийняти їх. Не так чинив праведник. Ні, «він сидів при вході в намет свій, під час спеки денної».

І від того, що він займався гостинністю й опівдні, його чеснота стає ще більш цінною. Справді, він знав, що люди, які вимушені йти в цей час, особливо потребують піклування, а тому саме цей час й обирав (Авраам) як найбільш зручний і, сидячи біля дверей, приймав, котрі проходили повз, вважаючи для себе радістю служити мандрівникам. Того, хто страждав від спеки, намагався ввести під свій дах, не цікавлячись, щоби дізнаватися дещо про нього, і не розвідуючи, знайомі вони йому чи ні. Справді, для гостинної людини не властиво розвідувати, а властиво для всіх перехожих виявляти свою гостинність. Коли він так розкинув сіті гостинності, тоді сподобився прийняти в себе й Господа з ангелами. Тому і Павло сказав: «Гостинності не забувайте, бо через неї деякі, не знаючи, гостинно прийняли ангелів» (Євр. 13, 2), вочевидь маючи на увазі праотця. Ось тому і Христос сказав: «Хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає» (Мф. 18, 5).

Запам’ятаймо це, улюблені, і, маючи намір прийняти мандрівника, ніколи не будемо розвідувати, хто він і звідки. Якби й праотець намагався довідатися про це, то, можливо, згрішив би. Але ти скажеш, що він знав достоїнство Тих, Хто прийшов. А звідки це відомо? Навпаки, якби насправді знав, то чим він заслужив би подив? Якби він намагався довідатися про Них, то його гостинність була б не настільки дивною, як тепер, коли, не знаючи, Хто були Ті, Котрі прийшли до нього, він з такою ретельністю і повагою ставився до Них, як раб до господарів, зв’язуючи їх своїми словами, мов путами, і благаючи їх не відмовити йому і не позбавити його дуже великої послуги. Він знав, що робить 4, а тому з такою полум’яною старанністю намагався отримати від цього для себе всю користь.

Але послухаємо слів самого письменника, щоби побачити в глибокій старості юнацьку бадьорість, старця, який помолодів, захопився і відвідини мандрівників вважав придбанням великого скарбу. «Він звів очі свої, — сказано, — і глянув, і ось три мужі стоять навпроти нього. Побачивши, він побіг назустріч їм від входу в намет свій» (Бут. 18, 2). Біжить, летить старець: він побачив ловитву і, не звертаючи жодної уваги на свою немічність, побіг на лови. Не покликав рабів, не наказав слузі, не шукав будь-якої допомоги. Ні, він побіг сам, ніби промовляючи: ось великий скарб і багатий прибуток, і я сам повинен придбати це, щоб не упустити такого прибутку. І так учинив праведник, вважаючи, що приймає (у себе) незнатних подорожніх.

4. Повчімося й наслідуймо чесноти праведника. Якщо ми будемо так само чинити, то обов’язково і самі коли-небудь одержимо таку ж ловитву, а краще сказати — завжди можемо мати її в руках, якщо захочемо. Людинолюбець Господь, (бажаючи), щоб ми не були повільними в справах гостинності і не розвідували про подорожніх (хто вони і звідки), говорить: «Хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає» (Мф. 18, 5). Отже, не дивися на видиму незначність подорожнього і через зовнішність не принижуй його, а подумай, що ти в ньому приймаєш свого Господа. Тому, коли заради імені Господа ти виявиш піклування про мандрівника, то одержиш таку ж нагороду, як якби прийняв Самого Господа. І хоч би той, хто скористається твоєю гостинністю, був людиною негідною й ледачою, ти не дивися на це: тобі буде віддана повна нагорода за те, що ти робиш це заради Господа і наслідуєш чесноти праотця.

«Побачивши, — сказано, — він побіг назустріч їм від входу в намет свій» (Бут. 18, 2). Добре тут використано слово «побіг». Це для того, щоб ти знав, що мандрівники, ніби незнайомі, йшли повз і самі не підійшли б до намету. Тому-то, щоб не пішла від нього ця духовна ловитва, він, у похилому віці, покритий сивиною столітній старець, підбігає до них і бігцем виражає свою щирість. «Побачивши…, — сказано, — поклонився до землі і сказав: Владико! Якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми, не пройди повз раба Твого; і принесуть трохи води, й омиють ноги ваші, і відпочинете під цим деревом, я принесу хліба, і ви підкріпите серця ваші; потім підете…; тому що Ви йдете повз раба вашого» (Бут. 18, 2-5). Багато дивного в цих словах праведника! В його гостинності дивним є не те, що він прийняв мандрівників, а те, що він приймав їх з такою турботливістю, незважаючи ані на свої літа, ані на самих мандрівників (які, можливо, явилися йому юними), і не вважав достатнім тільки запросити їх словами, але «поклонився, — сказано, — до землі», мовби благаючи і виражаючи щире прохання, щоб не здавалося, що він запрошує їх просто так, для годиться.

Тому-то і Божественне Писання, показуючи велику й невимовну чесноту праведника, говорить: «Поклонився до землі», показуючи і цим вчинком, і словами полум’яну щирість, глибоку смиренність, неабияку гостинність, невимовну дбайливість. І поклонившись, «сказав: Владико! Якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми, не пройди повз раба Твого». Хто може гідно звеличити цього праведника чи прославити його, хоч би навіть робив це незліченними вустами? Сказати: «Владико» — це справа звична; але говорити: «Якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми», — це дивно. Ти, говорить він, не від мене приймаєш благодіяння, а виявляєш його мені. Ось щира гостинність: хто зі щирістю виявляє її, той більше сам отримує, ніж дає (мандрівникові).

Але ніхто зі слухачів цього нехай не принижує чесноти праведника, вважаючи, начебто він говорив так тому, що знав, Хто були Ті Подорожні. У такому випадку, як я вже багато разів говорив, не було б нічого величного, якби він говорив так, знаючи Подорожніх. Якраз дивним і надзвичайним є те, що він говорить такі слова, спілкуючись з ними, як з людьми. Не дивуйся й тому, що праведник, приймаючи трьох мандрівників, говорить: «Владико», звертаючись ніби до одного. Можливо, що один із Тих, що прийшли, здавався важливішим за інших, тому до нього й звертається праведник (зі своїм) проханням. Однак далі він звертається вже до усіх узагалі і говорить: «Принесуть трохи води, й омиють ноги ваші»; і далі: «Відпочинете під цим деревом, я принесу хліба, і ви підкріпите серця ваші; потім підіть у путь; тому що Ви йдете повз раба вашого».

Бачиш, як він, не знаючи, Хто ці Подорожні, і розмовляючи з ними, як зі звичайними людьми, подає їм загальне запрошення, неодноразово називаючи себе їхнім рабом? І поглянь, як він уже наперед говорить про вбогість, а краще сказати — про багатство своєї трапези: «Принесуть, — каже, — трохи води, й омиють ноги ваші, і відпочинете під цим деревом». Оскільки, каже, ви стомилися й багато зазнали від спеки, то прошу вас не пройти повз раба вашого. Я не багато можу запропонувати вам. Я можу тільки подати вам воду для обмивання, а потім відпочинок від утоми під деревом. Так само він указує і на свою трапезу. Не думайте, що я запропоную вам дещо розкішне, безліч ласощів чи всілякі страви — ви будете їсти хліб і «потім підіть у путь; тому що Ви йдете повз раба вашого».

5. Чи бачиш, як він використовує всілякі засоби, щоби переконати Подорожніх і закликати їх до себе: і поклони, і слова, і все можливе. Спочатку, сказано, він поклонився, потім називає їх господарями, а себе рабом; потім говорить, чим він їх пригостить, скромно вказуючи на те, що не буде чогось особливого.

— Я можу, — каже він, — подати вам просту воду для обмивання ніг, і хліб, і тінь під дубом. Не зневажте ж мого намету, не знехтуйте моєю старістю, не відкиньте мого прохання. Я знаю, які труди Ви перенесли, уявляю собі палючу спеку, тому хочу, щоби ви трохи відпочили.

Який люблячий батько виявив би стільки турботи заради своїх дітей, як праотець виявив для людей невідомих, мандрівників, яких досі зовсім не знав? Та оскільки він звернувся до них з великою щирістю й наполегливістю, тому й отримав здобуток, захопивши улов у свої сіті. «Вони сказали, — йдеться далі, — зроби так, як говориш» (Бут. 18, 5). Оживився старець; скарб, каже він, у мене в руках, я отримав багатство, то тепер забуду й свою старість. І поглянь, з яким захопленням він береться за справу, як тішиться від радості й підноситься, начебто несе в руках незліченні скарби. «І поспішив, — сказано, — Авраам у намет» (Бут. 18, 6). Як тоді, коли він поспішав, щоби затримати їх, Божественне Писання вказало на його поспішність і палку ревність, сказавши: «Він побіг назустріч їм» (Бут. 18, 2), так і тепер, коли побачив цих Мужів і досяг того, чого бажав, то не зменшує своєї старанності, а виявляє ще більш гарячу любов, і від того, що отримав бажане, не стає байдужим. Бо ж з нами часто буває так, що на початку ми іноді виявляємо багато дбайливості, а коли дійдемо до самої справи, тоді вже не докладаємо такого старання, як перед цим. Не так учинив праведник. А як?

Знову поспішає старець і, поспіхом убігши в намет до Сарри, говорить їй: «Скоріше заміси три сати кращого борошна і зроби прісні хліби» (Бут. 18, 6). Зверни увагу, як він і Сарру робить спільницею цієї ж ловитви і як повчає її наслідувати його чесноти! Він і її спонукає, не затримуючись, приступити до справи. «Скоріше», — говорить. Ми дістали великий прибуток, тож не втратьмо скарбу, а «скоріше заміси три сати кращого борошна і зроби прісні хліби». Знаючи важливість такої доброї справи 5, він хотів зробити учасницею нагород і відплати й ту, котра була спільницею його життя. Бо тоді скажи мені, чому він наказав це не якій-небудь рабині, а своїй старій дружині? (Адже їй було вже дев’яносто років). І Сарра не відмовляється виконати наказ, але ще й сама виявляє неабияку старанність. Нехай чують це чоловіки, нехай чують і жінки! Чоловіки, — щоб у такий спосіб навчали своїх співмешканок: коли передбачається деяка духовна користь, то щоб не через рабів робили, а все (що необхідно) робили самі; жінки, — щоби поспішали брати участь у добрих справах своїх чоловіків, щоб не соромилися гостинності та служіння мандрівникам, а наслідували Сарру, стару, яка в такому похилому віці взяла на себе ці труди і виконувала обов’язки рабині.

Однак знаю, що наших слів ніхто не сприйме. Нині в нас усі йдуть зовсім іншим шляхом. Серед жінок панує зніженість, піклування про вбрання, про золоті убори і взагалі про зовнішні прикраси, а про душі немає жодної турботи. Їх не переконує і Павло, який виголошує: «Не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом» (1 Тим. 2, 9). Зверни увагу, як ця душа, яка сягала неба, не вважала для себе за сором доходити у своєму слові навіть до таких речей і перестерігати щодо заплітання волосся. І справедливо, бо все його піклування було про виправлення душ. Оскільки він бачив, що така турбота про зовнішність спричиняє велику шкоду для душі, тому не відмовився сказати все, що є необхідним для тих, котрі страждають цією недугою.

— Якщо ж ти, — говорить він, — хочеш прикрашатися, то прикрашайся істинною прикрасою, яка пасує благочестивим жінкам, — прикрашайся добрими ділами.

Ось прикраса душі, яка не підлягає будь-якому осуду від сторонніх людей, і ніхто не зможе викрасти цю прикрасу: вона назавжди залишається неушкодженою. Від зовнішніх прикрас буває безліч зла, не кажучи вже про шкоду душевну, про марнославство, яке від цього народжується, зневагу до ближніх, гордовитість духу, розтління душі, захоплення недозволеними задоволеннями. Скажу тільки, що ця прикраса може бути легко загублена і через злобу рабів, і через напади злодіїв, і через наклепи зловмисників, і можна назвати безліч прикрощів та безперервних скорбот, які походять від цього.

Не такою була Сарра. Вона здобула істинну прикрасу і була гідною праотця; і як він поспішав і біг до намету, так і вона старанно виконала його наказ замісити три міри чистого борошна. Оскільки до нього прийшли три Мандрівники, тому він і наказав замісити три міри, щоби скоріше були готові хліби. І, так розпорядившись, він знову сам «побіг до стада» (Бут. 18, 7). О, стареча юність! О, сила душі! Біжить «до стада» й не дозволяє йти туди рабам, у всьому показуючи Прибульцям, яким задоволенням наповнило його їхнє відвідання і як високо він цінує їхню присутність (у своєму наметі), вважаючи це скарбом для себе. «І взяв, — сказано, — теля ніжне і гарне» (Бут. 18, 7). Він сам вибрав тварину і, взявши найкраще зі всіх, що були в нього, віддає рабові, спонукуючи і його не баритися, а докласти всю старанність.

6. Зверни увагу, як усе робиться швидко, з полум’яною щирістю, із привітністю, з радістю і великим задоволенням. «І той (раб) поспішив, — сказано, — приготувати його» (Бут. 18, 7). Але старець не заспокоюється й після цього, а знову виконує обов’язки слуги. «І взяв олії, і молока, і теля приготоване, і поставив перед Ними» (Бут. 18, 8). Усе сам робить і сам пропонує. Він навіть не визнав себе гідним сісти разом з ними, але, коли вони їли, він стояв перед ними під деревом. Яка велич гостинності! Яка глибина смирення! Яка висота побожної душі! Коли вони їли, цей столітній чоловік стояв перед ними. Мені здається, що він через велику радість і гостинність став тоді вище від своєї немічності й ніби отримав нову силу. Справді, часто так буває, що коли полум’яна ревність душі зростає, то вона перемагає немічність тіла.

Отже, праотець стояв, наче раб, вважаючи для себе надзвичайно великою честю те, що сподобився послужити Відвідувачам і надати їм перепочинок після важкої дороги. Чи бачиш, якою великою була гостинність праведника? Зверни увагу не тільки на те, що він запропонував хліба і м’яса, а подумай про те, з якою повагою, з яким смиренням звершував обов’язок гостинності. Не так, як деякі, котрі, хоч і зроблять іноді дещо подібне, зате підносяться перед своїми відвідувачами, а часто й зневажають їх через виявлену їм послугу. Це подібне до того, якби хтось зібрав багатство і вже тримав його в руках, а потім раптом усе зібране викинув з рук. Той, хто робить дещо з гордістю і робить це так, начебто більше дає, ніж отримує, той не знає, що робить, а тому й утрачає нагороду за таку справу. Але цей праведник знав, що робив, а тому в усьому, що робив, виявляв духовну ревність.

А оскільки він сіяв справи гостинності зі щедрістю і з неабиякою гостинністю, тому незабаром щедрою рукою зібрав і снопи. Коли він виконав усе, що від нього залежало, не пропустивши нічого, коли справа гостинності завершилася і вповні виявилася чеснота праведника, тоді, щоби праведник пізнав, Кого він прийняв до себе і які великі блага придбав завдяки своїй гостинності, Подорожній, Який прийшов, нарешті відкриває Себе і поступово показує праведнику велич Своєї могутності. Побачивши, що він (Авраам) стоїть біля дуба і стоянням виявляє (для Подорожніх) особливу честь і готовність послужити, Подорожній говорить йому: «Де Сарра, дружина твоя?» (Бут. 18, 9). Таке запитання тут же дало йому розуміти, що Подорожні не були звичайними людьми, якщо Вони знають ім’я його дружини. І він відповідає: «Тут, у наметі» (Бут. 18, 9). А оскільки Той, Хто прийшов, як Бог, хотів дати йому обітницю про дещо надприродне, тому, назвавши Сарру по імені, Він показав, що Той, Хто увійшов до його намету, є вищим за людину. «Я знову буду в тебе, — сказав Він, — у цей же час у наступному році, і буде син у Сарри, дружини твоєї» (Бут. 18, 10).

Ось плоди гостинності, ось нагорода за надзвичайну ревність, ось відплата за прикрощі Сарри! «А Сарра, — сказано, — слухала при вході в намет, позаду його». І почувши це, «внутрішньо розсміялася, сказавши: чи мені, коли я постаріла, мати цю втіху? І господар мій старий» (Бут. 18, 12). Щоби виправдати Сарру, Божественне Писання попередньо відмітило, що Авраам і Сарра «були старі й в літах похилих»; і ще, не зупинившись на цьому, Писання говорить далі: «І звичайне у жінок у Сарри припинилося» (Бут. 18, 11). Висохло, говорить воно, джерело, затьмарилося око, сам організм не придатний. Звертаючи на це свою увагу, Сарра роздумувала сама в собі і про свої похилі літа, і про старість праотця. Але в той час, як вона так роздумувала в наметі, Той, Хто знає таємні думки, бажаючи показати і велич сили Своєї, і те, що ніщо таємне не утаїться від Нього, говорить Авраамові: «Чому це сама в собі розсміялася Сарра, сказавши: невже я справді можу народити, коли я постаріла?» (Бут. 18, 13). Вона справді так про себе думала. Але «чи є, — говорить, — щось важке для Господа?» (Бут. 18, 14). Так Він явно відкрив Себе.

— Хіба ви не знаєте, — каже Він, — що Я, як Господь єства, можу все, що захочу, і омертвілу утробу можу оживотворити, і зробити її придатною (для народження)? Невже, — каже, — є щось неможливе для Бога? Хіба не Я все творю й преображаю? Хіба не Я маю владу над життям і смертю? «Бо не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1, 37). Хіба Я ще раніше не обіцяв це, і хіба може Моє слово не звершитися? Слухай же: «Я знову буду в тебе у цей же час наступного року, і буде син у Сарри» (Бут. 18, 10). Коли, — каже, — я повернуся в цей же час, тоді Сарра насправді пізнає, що ані старість, ані її безпліддя не будуть перешкодою (для народження сина). Бо слово Моє незмінне і дійсне, і народження сина покаже їй силу Мого слова.

Сарра, почувши, що її думки не втаїлися від Відвідувача, «не зізналася, а сказала: я не сміялася». Страх затьмарив її розум. Писання, приписуючи все її немічі, говорить: «Тому що вона злякалася» (Бут. 18, 15). Але Він говорить їй: «Ні, ти розсміялася». Хоч ти, каже, тільки подумала про це в думці і таємно посміялася, однак не думай, що можеш заховатися від всемогутності Того, Хто прийшов. Не відрікайся від того, що було, і не додавай гріх до гріха. Ми одержимо нині великі блага, а причина всього цього — наша гостинність.

7. Будемо всі наслідувати його і будемо більше дбати про гостинність не тільки для того, щоб одержати нагородою ці скороминучі й тлінні блага, а щоби приготувати собі й у майбутньому житті насолоду безсмертними благами. Якщо будемо так робити, то і ми сподобимося прийняти Христа тут, і Він Сам прийме нас в обителі, які приготовлені для тих, хто любить Його, і ми почуємо від Нього: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу». Чому і за що? «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; Був подорожнім, і ви прийняли Мене…; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25, 34-36). Що може бути легшим за це? Але Він не велить нам з цікавістю розпитувати і розвідувати про тих, кому маємо намір виявити свої послуги.

— Ти, — каже Він, — роби свою справу, хоч би мандрівник був убогим, хоч би за зовнішністю здавався людиною нікчемною; бо те, що робиться для них, Я привласнюю собі.

Тому й додає: «Зробивши це одному з братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25, 40). Тож не будемо нехтувати настільки великою користю, яка буває від гостинності, а будемо старатися щодня робити цю прекрасну купівлю, знаючи, що Господь наш вимагає він нас особливої ретельності, а не безлічі страв, не розкішної трапези, а привітної душі, послуг не тільки на словах, але й любові, яка йде від серця і щирого наміру. Тому і мудрий сказав: «Слово краще, ніж дар» (Сир. 18, 16). Адже часто щире слово втішає скорботного більше, ніж милостиня.

Отже, знаючи це, ніколи не будемо обурюватися на тих, котрі приходять до нас, але, якщо можемо допомогти в їхніх потребах, то зробімо це з радістю і гостинністю, — так, ніби самі більше отримали від них, ніж подавали їм. Якщо ж ми не в змозі допомогти їм, то принаймні, не будемо грубо ставитися до них, зробімо їм послугу бодай словом і розмовляймо з ними з лагідністю. Та й для чого поводитися з ним грубо? Хіба він примушує тебе? Хіба насильно змушує робити що-небудь? Він просить, кланяється, благає. А той, хто робить таким чином, не жорстокості заслуговує. Але що я кажу: просить і благає? Він висловлює нам тисячі різних благих побажань і все це робить заради одного овола 6. А ми й того не хочемо йому дати. То чи зможемо отримати за це прощення (від Бога)? Яке будемо мати виправдання, коли самі щодня готуємо для себе багату трапезу, яка часто перевершує міру необхідного, а їм (бідним) не хочемо дати навіть дріб’язку, і це тоді, коли в такий спосіб могли б отримати в майбутньому незліченні блага?

О, яка велика наша байдужість! Скільки через неї ми втрачаємо користі для себе?! Скільки прибутку випускаємо зі своїх рук?! Ми відкидаємо від себе даний нам від Бога засіб для свого спасіння і не усвідомлюємо, не задумуємося ані над мізерністю наших милостинь, ані над величиною нагород за них, а все замикаємо в скрині і віддаємо іржі поїдати наше золото або, краще сказати, — бережемо його для злодіїв, всілякий одяг залишаємо на псування від молі і не хочемо розпорядитися, як належить, тим, що лежить у нас без користі, — так, щоб воно знову збереглося для нас, і щоб ми могли через це сподобитися невимовних благ. Тож щоб усі ми змогли отримати їх за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда сорокова | Зміст | Бесіда сорок друга