Бесіда сімнадцята
під час прохолоди дня (Бут. 3, 8)
1. Здається, ми недавно достатньо розтлумачили, по мірі своїх сил, про дерево, показавши вашій любові причину, чому Божественне Писання назвало його деревом пізнання добра і зла. Тому сьогодні хочу звернутися до наступного, щоб ви пізнали невимовне людинолюбство Боже і те, яку Він виявив поблажливість, піклуючись про наш рід. Справді, Він зробив і спрямував усе так, щоби створене Ним розумне творіння мало належну честь і в житті ні в чому не поступалося ангелам, але, перебуваючи в тілі, мало б їхню безпристрасність. А коли побачив, що вони обоє (праотці) через байдужість порушили Його заповідь, незважаючи на те, що Він наперед застерігав їх навіть погрозою, то й після цього не припинив Свого людинолюбства, а (залишався) вірним Своїй доброті. Як люблячий батько, коли бачить, що його син через байдужість поводиться негідно своєї шляхетності і з високої честі дійшов до крайнього приниження, через почуття гарячої батьківської любові не залишає його у такому стані, а знову виконує свій обов’язок, намагаючись поступово звільнити його із цього приниження і піднести до колишньої честі; так і всеблагий Бог, змилосердившись над чоловіком, який через злий намір, якого зазнав, будучи спокушеним жінкою і прийнявши через змія пораду диявола, негайно приходить до нього, як лікар до хворого і стражденного, що лежить і потребує всілякого лікування та допомоги лікаря.
Але щоб ви пізнали невимовну Божу поблажливість із самих слів (Писання), необхідно вислухати те, що було прочитано. «І почули, — сказано, — голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня; і сховався Адам і жінка його від лиця Господа Бога між деревами раю» (Бут. 3, 8). Не пропускаймо, улюблені, без уваги те, що сказано Божественним Писанням, і не зупиняймося на словах, а подумаймо, що такі прості слова використовуються заради нашої немочі, і все робиться задля нашого спасіння. Адже, скажи мені, якщо захочемо сприймати слова в буквальному розумінні і не будемо роздумувати над тим, що нам сповіщається, з побожністю, то чи не буде багато чого здаватися нам дивним? Ось гляньмо на самий початок сьогоднішнього читання. «І почули, — сказано, — голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня», і злякалися. Що ти говориш? Бог ходить? Невже припишемо Йому навіть ноги і не будемо під цим розуміти дещо вище? Ні, не ходить Бог — цього не буває! Та й, справді, як Той, Хто скрізь є і все наповнює, Чиїм престолом є небо, а земля — підніжжя ніг, ходить по раю? Яка розумна людина таке скаже? Що ж означає «почули голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня»? Він захотів пробудити в них таке відчуття (близькості Бога), щоби викликати в них неспокій, що і сталося насправді. Вони відчули це, спробували заховатися від Бога, Який наближався. Звершився гріх і злочин, і напав на них сором.
Безсторонній суддя, тобто совість, повстала, голосно заволала, дорікала їм і ніби показувала, виставляла перед їхніми очима тягар злочину. Тому людинолюбний Владика, створюючи людину, і вклав у неї совість, як невмовкаючого викривача, який не може бути обманутим чи спокушеним. Хоч би хто, вчинивши гріх і звершивши беззаконну справу, зумів заховатися від усіх людей, то від цього судці заховатися не зможе. Навпаки, постійно носитиме в собі цього викривача, що турбує його, мучить, карає і ніколи не вщухає, а нападає на нього і вдома, і на площі, і на зібраннях, і за столом, і під час сну, і після пробудження, вимагаючи звіту за провину, і виставляє напоказ і тягар гріха, і кару, яка загрожує йому, і, наче старанний лікар, не перестає подавати свої ліки, і хоч бачить, що його не послухають, не відступає, а продовжує постійно піклуватися.
2. Саме в тому і полягає її діяльність, щоби безупинно нагадувати (про гріх) і не давати йому (грішникові) коли-небудь забути про свої провини, а виставляти їх йому напоказ, щоби бодай так зробити нас менш схильними до повторення колишніх гріхів. Якщо багато хто з нас не відкидає безтурботності навіть при такому сприянні й допомозі совісті, маючи в собі такого сильного викривача і карателя, — совість, яка мучить серце й уражає сильніше за будь-якого ката, то чи не загинули б ми відразу без цієї допомоги? Тому тепер і первозданний, відчувши це в собі і подумавши про присутність Божу, в ту ж мить ховається. Скажи мені, чому так? Тому, що він побачив, як проти нього повстав сильний викривач, тобто совість. Не було в нього іншого викривача і свідка гріха, крім того, якого він носив у собі. А з іншого боку, разом з викриттям совісті була і втрата слави, яка досі покривала їх, подібно до світлого одягу, а тепер через (відчуття) наготи давала їм зрозуміти тягар учиненого гріха. Тому вони і намагалися заховатися, коли після того тяжкого гріха покрилися соромом. «І почули, — сказано, — голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня; і сховався Адам і жінка його від лиця Господа Бога між деревами раю» (Бут. 3, 8).
Немає, улюблений, нічого гіршого за гріх. Він, прийшовши, не тільки покриває нас соромом, але й робить божевільними тих, котрі колись були розумними й сповненими великої мудрості. Подумай, до якого божевілля дійшов нарешті той, хто перед цим мав таку мудрість, хто насправді показав нам даровану йому премудрість, хто вимовив особливе пророцтво. «І почули, — як сказано, — голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня», і він, разом із жінкою, заховався «від лиця Господа Бога між деревами раю». Яке божевілля — захотіти заховатися від Бога, Який є скрізь присутнім; від Творця, Який покликав усе з небуття до буття, Який знає таємне, створив окремо серця людей, знає всі справи їхні, випробовує серця й утроби і знає про спрямування наших сердець?! Але не дивуйся, улюблений! Таким є звичай у грішників: вони хоч і не можуть заховатися, однак намагаються. А оскільки вони зробили це, не переносячи сорому, яким покрилися після гріха, втративши ту нетлінну славу, то подумай, де вони ховаються? «Між деревами раю». Як негідні і невдячні слуги, не маючи можливості заховатися від свого господаря, кидаються з одного кута дому в інший, бо страх бентежить їхні душі, так і ці (праотці), не знаходячи жодного притулку, ховаються в самому домі, тобто в раю.
Не без наміру вказується і на час (приходу Бога). «І почули голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня». Це для того, щоб ти пізнав людинолюбство Владики: як Він не бариться, але як тільки побачив те, що сталося, і величину рани, негайно поспішив з лікуванням, щоби рана, запалившись, не зробилася невиліковною. Тому Він поспішає попередити це і негайно зупиняє збільшення рани і, відповідно до Своєї доброти, ні на мить не залишає її без опіки. Ворог нашого спасіння, який завжди заздрить нашому блаженству, показав таку злість, що на самому початку влаштував підступ і через свою згубну пораду позбавив їх того дивного стану. А премудрий Бог, Який влаштовує наше (життя) за Своєю мудрістю, бачачи і злобу диявола, і безпечність чоловіка, через яку він, будучи спокушеним разом із дружиною, опустив себе до такого сорому, являється як лагідний і людинолюбний Суддя, відкриває суд, сповнений страху і трепету, звершує достеменне розслідування, повчаючи цим нас чинити суд щодо ближніх тільки після того, як проведемо достеменне розслідування.
3. Отже, послухаймо, якщо бажаєте, про що запитує Суддя, що відповідають підсудні, яка визначається для них кара, і який осуд отримує той, хто влаштував для них таку підступність. Але напружте, прошу, вашу свідомість і слухайте те, про що йдеться, з великим страхом. Бо, коли ми, бачачи земного суддю, який сидить на підвищенні, і підсудних, яких виводять на середину, того, хто б’є і карає їх, тоді стоїмо із неабияким страхом, бажаючи почути, що говорить суддя і що відповідає винний. Тож тим більше ми повинні так стояти тепер, коли бачимо Творця природи, Який звершує суд над своїми творіннями. І коли будете слухати уважно, то побачите, яка різниця між людинолюбством Божим і жорстокістю людей у ставленні до ближнього.
«І покликав Господь Бог Адама, і сказав йому: Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9). Саме запитання вже змушує дивуватися безмірному Божому людинолюбству не тільки через те, що Він покликав, але й через те, що Він покликав Сам, чого не роблять люди щодо інших, подібних до себе, які мають таку ж природу. Ви знаєте, що коли судді, сівши на підвищенні, звершують суд над злочинцями, то не удостоюють їх своєї особистої відповіді, показуючи їм через це, до якого безчестя вони опустилися через негідні справи. Хоч суддя і відповідає, однак його відповіді передає підсудному, а потім слова підсудного сповіщає судді хто-небудь інший, який стоїть між ними. Таким є, як усі знають, звичай у суддів скрізь. Але Бог (учинив) не так. А як? Він Сам кличе. «І покликав, — сказано, — Господь Бог Адама, і сказав йому: Адаме, де ти?» Глянь, яка сила є в цьому короткому вислові. Покликати винного — це вже є справою великого і невимовного людинолюбства. Покритому соромом, який не сміє навіть відкрити уста і ворухнути язиком, запитанням подати привід (для виправдання) — це справа великої доброти. Але слова «де ти» мають велике значення й окрім (вказівки на) людинолюбство. Бог мовби говорив до Адама:
— Що це сталося? Я тебе залишив одним, а знаходжу нині іншим. Залишивши тебе одягненого у славу, тепер знаходжу в наготі. Де ти? Що це сталося з тобою? Хто довів тебе до такої переміни? Який розбійник і злодій, так раптово викравши все багатство, залишив тебе в такій убогості? Звідки з’явилося в тебе відчуття наготи? Хто винуватець того, що ти втратив той дивовижний одяг, у який був одягнений? Що за раптова переміна? Яка буря так швидко потопила весь твій вантаж? Що таке сталося, що ти намагаєшся заховатися від Того, Хто стільки добра для тебе вчинив і підніс до такої честі? Кого ти боїшся, що намагаєшся тепер заховатися? Хіба з’явився обвинувач? Хіба виступили свідки? Звідки з’явилися в тобі така боязкість і страх?
«Почув я голос Твій у раю і злякався, тому що я нагий, і сховався» (Бут. 3, 10).
— Звідки в тебе усвідомлення наготи? Скажи Мені, що це за диво і новина? Хто зміг би коли-небудь сказати тобі це, якби ти сам собі не заподіяв такого сорому, якби не вкусив від того єдиного дерева, від якого Я заповів тобі не вкушати?
Зверни увагу на людинолюбство й надзвичайну незлобливість Господа. Він міг негайно, навіть не вислухавши того, хто вчинив такий гріх, наслати на нього кару, яку вже наперед визначив за злочин, однак довго терпить, не спішить, запитує і вислуховує відповідь, і знову запитує, мовби закликаючи винного до виправдання, щоби при нагоді, навіть після такого злочину показати йому Своє людинолюбство. Цим Він наставляє нас, щоби ми, коли судимо винних, не ставилися до них грубо і не виявляли звірячої жорстокості, а виявляли б свою великодушність і поблажливість, ніби звершуючи суд над своїми членами, і, пам’ятаючи, що вони мають таку ж природу, як і ми, долучали б до покарання людинолюбство. Не без наміру Божественне Писання використало таку поблажливість (у словах). Простотою мови воно показує нам Боже людинолюбство і спонукає до того, щоби, в міру людських сил, наслідувати милість Господа. «І сказав Бог: хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?» (Бут. 3, 11). Звідки б ти, каже, зміг довідатися про це і покритися таким соромом, якби не віддався крайній нестриманості і не зневажив Моєї заповіді?
4. Зверни, улюблений, увагу на безмірність Божої милості. Він веде з ним (Адамом) розмову, як товариш з товаришем, і дорікає йому за порушення Своєї заповіді. «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?» Чимала сила прихована й у словах «з якого Я заборонив».
— Хіба, — каже, — Я обмежив тебе в насолоді (райськими задоволеннями)? Хіба не дав Я тобі цілковиту волю і не віддав під твою владу все, що є в раю, заповівши утримуватися тільки від одного дерева, щоб ти бачив, що знаходишся під Владикою і повинен виявляти певну слухняність? Що ж це за така байдужість, що ти, маючи стільки насолод, не зміг утриматися від цього єдиного (дерева), але так швидко порушив дану Мною заповідь і накликав на себе стільки лиха? Яку ж ти отримав користь? Хіба не говорив Я про це наперед? Хіба не утримував і не оберігав страхом перед покаранням? Хіба не сказав, що буде з вами? Хіба не для того заборонив вам їсти (від дерева), щоб ви не зазнали цього (нещастя)? Хто дасть тобі прощення, коли ти після стількох застережень виявився таким неуважним? Хіба не заповідав Я про все, як батько улюбленому синові, і не наказував: від інших дерев можеш їсти, а від того утримуйся, щоб не втратити всіх своїх благ? Однак ти, звичайно, визнав пораду іншого доброю і навіть більш гідною довіри, ніж Мою заповідь, і вчинив це, сподіваючись досягти більшого, і, знехтувавши Мої веління, насмілився їсти від дерева. Ось ти на власному досвіді пізнав, якою згубною є ця порада.
Бачите людинолюбство Судді? Бачите Його невимовну лагідність і незлобливість? Бачите поблажливість, яка перевершує всяке слово й думку? Бачите, як запитанням і словами: «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?» — (Бог) хоче відкрити йому двері для виправдання, щоб виявити для такого грішника Своє людинолюбство?
Послухаймо ж винного, що він відповідає на це. «Адам сказав: жінка, яку Ти мені дав, дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Жалюгідні слова, які викликають велику скорботу і здатні прихилити до людинолюбства Господа, Такого лагідного, Який милосердям перемагає наші беззаконня. Оскільки (Бог) Своїм великим довготерпінням потряс його душу і показав йому тягар його гріха, то Адам задля свого виправдання говорить Йому: «Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від дерева, і я їв».
— Визнаю себе, — каже, — грішником, але «жінка, яку Ти мені дав», про яку Ти Сам сказав: «Створімо йому помічника за його подобою» (Бут. 2, 18), — вона спричинила мою погибель. «Жінка, яку Ти мені дав». Хіба міг я очікувати, що завдасть мені такого сорому та, котра для того й створена, щоби бути для мене втіхою? Ти дав її мені, Ти привів її до мене. Саме вона, не знаю з якої причини, «дала мені від дерева, і я їв».
Це схоже на виправдання, однак не приносить прощення.
— Якого справді прощення, — каже (Бог Адамові), — ти можеш заслуговувати, коли забув Мої заповіді і замість Моїх слів надав перевагу тому, що подала жінка? То й що з того, що жінка дала, але ж достатньо було Моєї заповіді і страху перед покаранням, щоб змусити себе тікати від їжі. Хіба ти цього не знав? Хіба не відав? Піклуючись про вас, Я тому й сказав наперед, щоб ви не піддалися цьому. Отже, хоч жінка й подала тобі привід для порушення заповіді, однак це не знімає з тебе провини. Ти повинен був виявити до Моєї заповіді більше довіри і не тільки самому втриматися від їжі, але й жінці вказати на тягар гріха. Ти — глава жінки, вона для тебе створена, а ти спотворив порядок і не тільки не виправив її, але й сам захопився. Тіло має підкорятися голові, а вийшло навпаки: голова пішла за тілом і вище зробилося нижчим. Оскільки ти зіпсував увесь порядок, тому ти, який досі був одягнений в особливу славу, тепер знаходишся в такому стані. Хто гідно оплаче тебе за втрату стількох благ? І в тому, що з тобою сталося, не звинувачуй нікого, окрім себе і своєї байдужості. Якби ти не захотів, то жінка не змогла б довести тебе до цієї погибелі. Вона тебе не просила, не умовляла, не спокушала. Вона тільки подала, і ти тут же з такою легкістю зважився їсти, ніскільки не згадавши про Мою заповідь, а подумав, начебто Я обманув тебе і не дозволив їсти для того, щоби ти не придбав більших благ. І з якою метою Я, Який вилив на тебе стільки благодіянь, міг тебе обманути? Але якраз те, що Я попередив вас і заповів стриманість, щоб ви не зазнали справжнього лиха, і було благодіянням! Але ти, вважаючи все це за ніщо, ось на досвіді побачив тягар свого гріха. Отож не приписуй провину тільки жінці, але й своїй байдужості.
5. Після того, як всеблагий Господь достатньо поговорив з Адамом і той признався в гріхові, склавши, як він думав, провину на жінку, глянь, яку поблажливість знову використовує (Господь), як і жінці надає слово перед Собою. «І сказав, — йдеться, — Господь Бог жінці: що це ти зробила?» (Бут. 3, 13).
— Ти чула, — каже, — що чоловік складає провину на тебе й усе приписує тобі, яка дана йому для допомоги, бо саме для того й створена, щоб подавати йому втіху, яку тільки можеш, будучи подібною до нього і маючи таку ж, як і він, природу. Навіщо ж ти це зробила, жінко? Чому стала і для себе, і для чоловіка винуватицею такого сорому? Яку користь ти отримала від такої нестриманості? Яке надбання від спокуси, якій ти піддалася добровільно й учасником якої зробила чоловіка?
А що ж жінка? «Змій спокусив мене, — відповідала вона, — і я їла» (Бут. 3, 13). Поглянь, і вона охоплена великим страхом і виправдовується у вчиненому гріхові. Як чоловік хотів перекласти провину на свою дружину, кажучи: жінка принесла і дала мені, і я їв, так і вона, не знаходячи будь-якого притулку, зізнається у вчиненому і говорить: «Змій спокусив мене, і я їла».
— Це зле створіння, — каже, — заподіяло нам таку погибель. Його згубна порада навела на нас такий сором, воно звабило мене, і я їла.
Не залишаймо, улюблені, ці слова без уваги, а розберімо старанно, щоб отримати від них велику користь. Тут суд страшний і жахливий, тому потрібно вислухати все, про що йдеться, уважно і для свідомості зібрати з цього великий скарб. Поглянь, і чоловік говорить: «Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від дерева, і я їв». Немає жодного приневолення, жодного насилля, а тільки вільна воля і рішучість: тільки «дала», не примусила, не заставляла насильно. Так само і жінка для свого виправдання не сказала: змій примусив мене, і їла, але що? «Змій спокусив мене». Але ж віддатися спокусі чи не віддатися — це було в її владі. «Змій, — каже, — спокусив мене». І справді, ворог нашого спасіння, який діяв і дав пораду через це лукаве створіння, спокусив (жінку), тобто не примусив, не заставив насильно, а задіяв свій обман через згубну пораду, бо побачив, що жінка може легко сприйняти такий обман, який не заслуговує будь-якого виправдання. «Змій спокусив мене, і я їла».
Поглянь же, як всеблагий Господь задовольняється їхніми словами і більше нічого не примушує їх говорити. Адже і про це Він запитував не тому, що не знав. Він знав і добре знав, але для того, щоб показати Своє людинолюбство, зглянувся на їхню немічність і закликав до сповідання гріха. Тому Він більше ні про що й не запитує. Треба би знати і про вид (το ειδος) обману, але щоби показати, що запитання (жінці й чоловікові) були задані не через незнання, Бог задовольняється тим, що було ними сказано. Сказавши: «Змій спокусив мене, і я їла», жінка цим указала на те згубне навіювання, яке вона прийняла від диявола через змія, тобто, що після споживання «будете, як боги». Ви бачили, з якою старанністю розпитувано Адама? З якою поблажливістю введена в судилище і жінка? Як вони обоє виправдовувалися?
А тепер погляньте і на щедрість невимовного людинолюбства Судді. Коли жінка сказала: «Змій спокусив мене, і я їла», то (Бог) уже не удостоює змія відповіді, не дозволяє йому виправдовуватися і не запитує його, як (запитував) чоловіка і жінку, але, прийнявши від них виправдання, спрямовує все проти нього, як винуватця всіх лих. І оскільки Він як Бог, Який знає навіть таємне, знав, що змій був знаряддям підступу і злоби диявола проти людини, то, щоб ти пізнав Його доброту до людей, з якою Він, хоч і знав це, до одного все ж таки говорив: «Де ти?… Хто сказав тобі, що ти нагий?», а до другої: «Що це ти зробила?», — не так ставиться до цього лукавого звіра. А як? «І сказав Господь Бог змієві: за те, що ти зробив це…» Бачиш різницю? Жінці сказав: «Що це ти зробила?» А до змія: «За те, що ти зробив це…».
— Оскільки, — каже, — ти, вчинивши це зло і подавши цю згубну пораду, послужив знаряддям такого великого зла, а крім того, вигострив (жало) заздрості проти того, кого Я створив, тому «проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими; ти будеш ходити на череві твоїм і будеш їсти прах у всі дні життя твого. І ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і між сіменем її; воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут. 3, 14-15).
6. Зверни тут увагу на порядок і послідовність, яка у всій повноті виявляє людинолюбство (Господа). Звершуючи допит, Він почав із чоловіка, потім перейшов до жінки. І коли вона вказала на винуватця, то Він, приступивши до змія і не зажадавши вже від нього відповіді, накладає (на нього) кару і причому таку, яка би продовжувалася завжди і, будучи на очах, постійно повчала б усі наступні (покоління) — не приймати подібних згубних порад і не зваблюватися його хитрощами. Але, можливо, хтось скаже: якщо пораду дав диявол, використавши знаряддям змія, то за що ж це творіння зазнало такого покарання?
І це було справою невимовного Божого людинолюбства. Як люблячий батько, караючи вбивцю свого сина, ламає ніж і меч, яким той учинив убивство, і розбиває їх на дрібні шматки, так і всеблагий Бог, коли це створіння послужило знаряддям злоби диявола, наче якийсь меч, накладає на нього постійне покарання, щоб ми з цього чуттєвого і видимого явища усвідомили, в якому безчесті він знаходиться. Якщо такого гніву зазнав цей, який послужив знаряддям, то яку кару має отримати той? Це яскраво показав нам Христос, звертаючись у Божественному Євангелії до тих, котрі стоять ліворуч: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мф. 25, 41). Для нього це уготоване здавна, його очікує той невгасимий вогонь. Хто ж ще може бути більш нещасливим за тих людей, які через нехтування своїм спасінням роблять себе гідними тієї ж кари, яка уготована дияволу? А про те, що для нас, коли житимемо побожно й будемо виконувати ухвалені Ісусом Христом закони, уготоване Царство, — про це послухай, як Він (Христос) говорить: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34). Бачиш, для того уготований невгасаючий вогонь, а для нас, якщо не будемо байдужими, Царство? Пам’ятаючи про це, будемо піклуватися про життя, будемо уникати зла і ніколи не будемо зваблюватися хитрощами диявола.
Якщо бажаєте і не відчуваєте себе втомленими, тоді ще розглянемо покарання, накладене на змія, щоби таким чином, поступово розглянувши суд до кінця, ми змогли побачити велич Божого людинолюбства. Якщо люди часто проводять цілі дні, дивлячись на суддю, який сидить на всенародному судилищі і виголошує вирок підсудним, і не йдуть, аж поки не побачать, що встав суддя; то із тим більшою ретельністю необхідно нам тепер дивитися на всеблагого Бога, як Він з одного боку визначає для змія тяжку кару, щоби через покарання цього видимого створіння, яким, мовби знаряддям, скористався лукавий демон, дати нам поняття про те покарання, яке його жде; і як, з іншого боку, милосердно накладає на жінку і чоловіка помірковане покарання, яке служить більше для виправлення, ніж для мук, щоб ми, уважно розглянувши це, дивувалися піклуванню людинолюбного Бога, яке Він виявив до нашого роду. Що ж Він говорить? «І сказав Господь Бог змієві: за те, що ти зробив це, проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими; ти будеш ходити на череві твоїм і будеш їсти прах у всі дні життя твого. І ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм і між сіменем її; воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут. 3, 14-15).
7. Великий і сильний гнів, бо і надмірно великий обман, який лукавий диявол учинив через змія. «І сказав Господь Бог змієві: за те, що ти зробив це…».
— Оскільки ти, — каже, — послужив знаряддям такого зла й таким чином звершив обман, подавши згубну пораду і розчинивши для (праотців) смертоносну чашу; оскільки ти вчинив це і захотів позбавити Мого благовоління тих, котрі Мною створені, ставши знаряддям волі лукавого демона, який через злобу та безмірну гордість упав з неба на землю, — за те, що він використав тебе, як знаряддя, Я накладаю на тебе постійну кару, щоби через те, що з тобою сталося, він міг знати, яка кара жде його, а майбутні люди навчилися не захоплюватися його навіюваннями і не слухали його спокус, щоби не зазнати того, за що цей «проклятий перед усією худобою і перед усіма звірами», бо неналежно скористався своєю хитрістю. Навпаки, перевага, яку ти мав перед усіма тваринами, стала для тебе причиною всіх лих. «Змій, — сказано, — був хитрішим за всіх звірів польових». За це ти будеш «проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими».
Та оскільки предмет прокльону був невідчутним і невидимим для очей, тому (Бог) накладає на нього і чуттєве покарання, щоб ми могли постійно мати перед очима сліди його кари. «Ти будеш ходити на череві твоїм і будеш їсти прах у всі дні життя твого».
— За те, — каже, — що ти скористався (своїм) станом неналежно, а насмілився вступити в розмову зі створеним Мною розумним створінням. Як діяв через тебе й використав тебе знаряддям диявол, який вважав (себе) вищим за свою гідність, за що був скинутий з неба, так само й тобі повеліваю прийняти інший вигляд — плазувати по землі і нею годуватися, так що ти вже не зможеш дивитися вгору, а будеш змушений постійно знаходитися в такому стані й тільки ти серед усіх звірів будеш годуватися землею. І не тільки це, але й «ворожнечу покладу між тобою і між жінкою, і між сіменем твоїм, і між сіменем її». Не задовольняюсь і цим, щоб ти плазував по землі, але ще й жінку зроблю для тебе непримиренним ворогом. І не тільки її, але так само й народжене нею зроблю постійно ворожим для твого сімені. «Воно буде уражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту». Я дам йому (сімені жінки) таку силу, що воно буде постійно уражати твою голову, а ти будеш під його ногами.
Поглянь, улюблений, як і в покаранні цього створіння Бог показує нам Своє піклування про людський рід! І це стосується тільки видимого змія. Однак, хто захоче, то може далі вникнути у зміст написаного і зрозуміти, що коли це сказано про видимого (змія), то тим більше потрібно відносити сказане до змія уявного. Бог і його, знищивши, повалив під наші ноги і дав нам владу наступати на його голову. Хіба не на це Він указує, коли говорить: «Даю вам владу наступати на змій і на скорпіонів»? А щоб ми не подумали, начебто це сказано про видимі створіння, Він додав: «І на всяку силу вражу» (Лк. 10, 19). Чи бачите безмірне Боже людинолюбство і в покаранні, яке було накладене на знаряддя диявола?
Перейдемо, якщо бажаєте, знову до жінки. Оскільки він (змій) учинив обман, тому першим й отримав покарання. Тож як він першою спокусив жінку, а потім вона вже потягнула чоловіка, тому і їй першій (Бог) виносить покарання, метою якого, все ж таки, було виправлення. «Жінці сказав: примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей; і до чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Поглянь на милосердя Господа, яку лагідність Він виявляє після такого злочину?! «Примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй».
Я, каже, хотів, щоби ти жила безтурботним і безболісним життям, вільним від будь-якої скорботи і прикрості, наповненим всякими задоволеннями, (хотів, щоби ти), будучи одягнена тілом, не відчувала нічого тілесного. Та оскільки ти належно не скористалася таким щастям, але надмірність благ довела тебе до такої великої невдячності, тому, щоб ти не дійшла до ще більшого свавілля, Я накладаю на тебе вузду і засуджую на скорботи та зітхання. «Примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей». Я, каже, зроблю так, що для тебе народження дітей — джерело великої радості — буде починатися зі скорботи, щоби ти у повсякденних скорботах і печалях під час народження дітей мала постійне нагадування про те, яким великим є цей гріх і провина, щоби через деякий час не забула про те, що сталося тепер, а пам’ятала б, що причиною цього був для тебе обман. Тому, «примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей».
Тут маються на увазі болі під час пологів і ті великі труднощі, які повинна терпіти (жінка), носячи плід, наче тягар, упродовж стількох місяців, а так само деякі особливі, що спричиняються цим, зміна органів і ті нестерпні страждання, про які знають тільки ті (жінки), які пережили (їх).
8. Однак разом зі скорботами людинолюбний Бог дарував і досить велику розраду, так що радість від народження дитяти перевершує ті болі, які упродовж стількох місяців мучать утробу матері. Ті, які переживають такі труди, стільки болю і, так би мовити, зневірюються в самому житті, після того, як народять і насолодяться радістю за (свої) страждання, знову, ніби забувши про все, що було, віддаються дітонародженню. Так улаштував Бог задля безперервного збереження людей!
Надія на майбутні блага завжди полегшує перенесення сучасних скорбот. Це може бачити кожен на підприємливих купцях, які перепливають через широкі моря, терплячи аварії кораблів і (напади) морських розбійників, і часто після багатьох таких небезпек обманюються у своїх надіях, однак, незважаючи на це, не зупиняються, але знову беруться за те ж саме. Це можна сказати і про хліборобів. І вони після того, як проріжуть глибокі борозни, затратять на обробіток землі чимало трудів і щедро посіють насіння, часто обманюються в надії через посуху чи негоду, чи іржу, що напала, перед самим завершенням (дозрівання); однак, незважаючи на це, вони не відступають, але знову, коли прийде час, беруться за землеробство. Це можна помітити у будь-якому занятті.
Так і жінка. І вона часто, після тих багатьох місяців (вагітності), після нестерпних болів, після безсонних ночей, після розтягування членів, через якісь незначні несприятливі обставини, передчасно викинувши дитя, яке ще не сформувалося й не отримало належного вигляду, або хоч і сформувалося, але не цілком, нездорове або нерідко навіть мертве, — як тільки уникне небезпеки, мовби забувши про все це, знову починає те ж саме, знову те ж саме терпить. Але що я кажу: те ж саме? Часто трапляється, що й помирає разом з дитям, однак і це не напоумляє інших і не утримує від цієї справи. Отак Бог поєднав зі скорботою задоволення і радість! Тому і сказав: «Примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей». Це ж сказав і Христос, розмовляючи з учнями і показуючи водночас і тягар скорботи, і безмірність радості: «Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо прийшла година її». Далі, бажаючи показати нам, як відчуття скорботи незабаром минає і змінюються радістю і втіхою, каже: «Коли ж породить дитя, вже не пам’ятає скорботи від радості, тому що народилася людина на світ» (Ін. 16, 21).
Бачиш безмірне піклування (Боже)? Бачиш, що покарання наповнене напоумленням? «У болях будеш народжувати дітей». А далі: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Людинолюбний Бог, мовби виправдовуючись перед жінкою, говорить:
— Спочатку Я створив тебе рівною за честю (чоловікові) і хотів, щоби ти, будучи однакової (з ним) гідності, в усьому мала спілкування з ним, і як чоловікові, так і тобі довірив владу над усіма створіннями. Та оскільки ти не скористалася рівністю честі так, як належить, то за це підкоряю тебе чоловікові: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою». Оскільки ти, залишивши рівного за честю, який має таку ж, як і ти, природу, того, для кого ти створена, і зважилася вступити в спілкування з лукавим створінням-змієм і прийняти від нього пораду, то після цього Я вже підкоряю тебе йому й об’являю його твоїм господарем, щоби ти визнавала його владу. Оскільки ти не вміла начальствувати, то навчися бути доброю у підкоренні. «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою». Краще для тебе бути під його начальством і знаходитися під його управлінням, ніж, маючи волю і владу, носитися над прірвами. І для коня корисніше мати на собі вузду і ходити під керуванням, ніж без цього носитися через прірви. Отже, маючи на увазі твою користь, Я хочу, щоби ти «до чоловіка» мала «жадання», корилася йому, як тіло голові, і з радістю визнавала його панування.
Бачу, що ви стомилися через тривалість слова. Але прошу вас, підбадьортеся трохи, щоби ми не залишили суд незавершеним і не пішли, залишивши Суддю ще сидячим (на суді), — адже ми вже наблизилися до самого завершення.
9. Подивимося ж, що після жінки Бог говорить чоловікові і яку кару накладає на нього. «Адамові ж сказав: за те, що ти послухав голосу жінки твоєї і їв від дерева, про яке Я заповів тобі, сказавши: не їж від нього, проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 17-19). І в цьому відкривається велике й невимовне піклування Господа про людину. Але вислухаємо уважно кожне слово. «Адамові ж сказав: за те, що ти послухав голосу жінки твоєї і їв від дерева, про яке Я заповів тобі, сказавши: не їж від нього».
— Оскільки ти, — каже, — послухав жінки своєї і їв від дерева, її пораду поставив вище за Мої заповіді і не захотів утриматися від того єдиного дерева, про яке Я заповів тобі не їсти (Я повелів тобі утримуватися не від багатьох дерев, а тільки від одного, а ти не утримався і від нього, але, забувши Мої заповіді, послухав жінки), то за це насправді побачиш, яке зло ти вчинив.
Слухайте, чоловіки; слухайте, жінки! Перші, щоб не слухатися жінок, коли вони радять зле, а другі, щоб не пропонувати таких порад. Якщо він (Адам), хоч і переклав провину на жінку, однак жодного прощення не отримав, то яке виправдання буде мати той, хто буде говорити: через жінку згрішив я в тому і в тому, зробив те і те? Жінка для того і віддана під твою владу, для того ти і поставлений для неї господарем, щоби вона корилася тобі, щоби голова не йшла за ногами. Однак часто можна бачити протилежне: той, хто повинен бути головою, не утримується навіть у чині ніг; а поставлена у чині ніг, стає головою. Тому і блаженний Павло, вчитель світу, передбачаючи це, закликав: «Звідки ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи не спасеш жінки?» (1 Кор. 7, 16). Однак і чоловік повинен з неабиякою обережністю відкидати згубні поради жінки, і жінка, добре пам’ятаючи покарання, якого зазнала Єва за те, що дала чоловікові згубну пораду, нехай не насмілюється радити чоловікові дещо подібне і нехай не наслідує Єву, але, напоумляючи її прикладом, нехай радить те, що і стосовно неї, і щодо чоловіка не спричинить будь-якого осуду і покарання.
Але повернемося до основного. «Адамові ж сказав: за те, що ти послухав голосу жінки твоєї і їв від дерева, про яке Я заповів тобі, сказавши: не їж від нього». Оскільки ти, каже, виявив таку безпечність щодо дотримання даної Мною заповіді і не скористався ані страхом, ані попереднім Моїм застереженням про те, що має з вами статися за споживання, а дійшов до такого безчестя, що за такого достатку насолод не зміг утриматися від одного дерева, тому «проклята земля через тебе».
Поглянь на людинолюбство Господа, як Він (неоднаково) карає змія і це розумне створіння (людину). Тому говорить: «Проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими», а цьому не так. А як? «Проклята земля через тебе». І справедливо, бо земля створена для людини, щоби вона могла насолоджуватися її плодами. Тому тепер Бог через чоловіка, який так згрішив, накладає прокляття на неї. А оскільки накладене на землю прокляття позбавило чоловіка спокою і благополуччя, тому «проклята, — каже, — земля через тебе». Далі, щоб ти зрозумів, що означає «проклята», додав: «У скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого». Поглянь, як кожна кара поширюється на всі віки, щоб не тільки вони (праотці) отримали від цього користь, але й наступні роди пізнавали з цього, за що спіткала їх ця кара. «У скорботі, — каже, — будеш їсти від неї в усі дні життя твого». Далі, ще більш чітко визначаючи вид прокляття і причину скорботи, додав: «Терня й осот буде родити вона тобі». Ось пам’ятники прокляття!
— Терня, — каже, — буде родити й осот. Я зроблю, що ти будеш терпіти важку працю і турботи, і в скорботі проводитимеш все життя, щоб це було для тебе вуздою, — щоб ти не думав про себе більше, ніж належить, а постійно пам’ятав про свою природу й надалі ніколи не допустив себе до подібної спокуси. «І ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб».
Поглянь, як після гріха в нього все стало не таким, яким було в його попередньому житті!
— Я, — каже, — коли вводив тебе в цей світ, хотів, щоб ти жив без скорботи, без трудів, без турбот, без печалі, щоб ти був у достатку і благоденстві і не відчував тілесних потреб, а був далеким від усього цього і користувався безмежною свободою. Та оскільки така воля для тебе не була корисною, то Я і прокляну землю так, що вона надалі вже не буде, як колись, давати плодів без посіву та обробітку, а тільки через велику працю, зусилля і турботи. Накладу на тебе постійні скорботи і печалі, змушу робити все з виснажливою напруженістю, щоб ці виснажливі труди були для тебе повсякчасним напоумленням поводитися скромно і знати свою природу. І це буде не на якийсь короткий час, а впродовж усього твого життя. «У поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся». Ти будеш терпіти це, аж поки не настане кінець твого життя, коли ти повернешся в землю, з якої і був створений. Хоч Я, за Своїм людинолюбством, дав тобі природу тілесну, однак це тіло (було) із землі і знову стане землею, «бо порох ти і до пороху повернешся». Щоб цього не було, Я повелів вам не торкатися того древа, додав: «Бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2, 17). Я не хотів цього, та оскільки з Мого боку зроблено все, а ти сам улаштував собі це, то не звинувачуй нікого, а приписуй усе своїй байдужості.
Тут народжується в нас ще інше питання, яке, якщо хочете, ми вирішимо коротенько, а потім завершимо слово. «І, — сказано, — заповів Господь Бог:… в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2, 17). Але ж виявляється, що вони після непослуху і споживання жили ще багато років. Це викликає подив тільки в тих, котрі поверхово ставляться до приведених слів. Але хто слухає з добрим наміром, для того сказане є зрозумілим, і для уважного немає нічого дивного. Хоч вони (Адам і Єва) прожили багато років, але вже з тієї миті, як почули: «Бо порох ти і до пороху повернешся», — отримали смертний вирок, стали смертними і, можна сказати, померли. Вказуючи на це, Писання замість того, щоб сказати: одержите вирок і вже будете смертними, сказало: «Бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш». Яку людських судах, людина засуджена на відсічення голови, хоч буде потім посаджена у в’язницю і ще довго там пробуде, однак буде проводити життя не краще за мертвих, бо вироком уже віддана смерті. Так і праотці з того дня, коли почули смертний вирок, хоч і довго ще прожили, однак за вироком уже померли.
Знаю, що сказано вже багато, і наше повчання зайшло дуже далеко. Тому, за Божою допомогою, по мірі наших сил, пояснивши вам до кінця нинішнє читання з Писання, на цьому і завершимо своє слово.
10. Можна було б, щоправда, запропонувати й дещо інше і показати, що саме ця накладена кара і те, що люди стали смертними, містить у собі безодню людинолюбства. Але щоб не обтяжувати вашого розуму численністю (думок), тільки попросимо вас: вийшовши звідси, не вдаватися до непотрібних бесід та безкорисних розмов, а роздумувати про себе і розмовляти з іншими про те, що сказано, і пригадувати собі те, що говорив Суддя, чим виправдовувалися винні, а також те, як один перекладав провину на іншу, а ця — на змія, і як (Бог) покарав і його, наклавши на нього постійну кару, яка поширюється на всі часи, і, висловивши проти нього сильний гнів, цим виявив Своє піклування про спокушених. Саме з того, що Він так відплатив спокусникові, видно, що змій спокусив тих, котрі були для Нього особливо дорогими.
А далі пригадайте покарання, якого зазнала жінка, або краще — виправлення. Пригадавши сказане Адамові і роздумуючи над вироком: «Бо порох ти і до пороху повернешся», подивуйтеся тут невимовному людинолюбству Господа, через яке Він обіцяв нам, які створені із землі й у землю повернемося, сподобити невимовних благ, які приготовлені для тих, котрі люблять Його, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9), — якщо тільки ми будемо чинити добро й уникати зла.
Отже, за такі благодіяння ми повинні відплачувати нашому Господу великою вдячністю і ніколи не випускати їх із пам’яті, а навпаки, добрими справами і цілковитим відстороненням від зла будемо умилостивлювати Його і здобувати Його благовоління до нас. Якщо Він, будучи Богом безсмертним, не відмовився прийняти на Себе наше смертне і земне єство, звільнити від древньої мертвенності, піднести вище неба, ушанувати сусідством з Отцем й сподобити поклоніння від усього небесного воїнства, то чи не було б до краю невдячно, якби ми не посоромилися відплатити Йому протилежним, а безсмертну душу прибивши, так би мовити, до плоті, зробили земною, мертвою і бездіяльною? Ні, благаю вас, не будьмо такими невдячними до Того, Хто виявив для нас стільки благодіянь. Але наслідуючи Його закони, будемо робити бажане і приємне для Нього, щоб і Він визнав нас гідними вічних благ, яких щоби сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда шістнадцята | Зміст | Бесіда вісімнадцята
