Бесіда п’ята
що під небом, в одне місце,
і нехай з явиться суша» (Бут. 1, 9)
1. Ось і сьогодні запропонуємо вашій любові трапезу зі слів блаженного Мойсея і старанно розглянемо, що створив Господь третього дня. Якщо ті, що розкопують золотоносну землю, побачивши жили з частинами золота, не припиняють це заняття доти, поки, піднімаючи (землю) й опускаючись у саму глибину, не дістануть звідти багато золота, то тим більше ми, які шукаємо не золото, а сподіваємося знайти невимовний скарб, мусимо щоденно розшукувати його, щоб, отримавши таким чином велике духовне багатство, з ним повернутися додому. Там земне багатство часто піддає своїх власників небезпекам, а ще раніше небезпек, принісши їм мале задоволення, раптом покидає їх, оскільки або ошуканці, злодії і розбійники нападають, або слуги-сторожі викрадають його і тікають.
Тут нічого такого статися не може: цей духовний скарб не може бути викрадений. А коли буде покладений до комори нашого розуму, тоді стає недоступним для будь-якого підступу, якщо тільки ми через свою безпечність не допустимо до себе того, кому надто хочеться його викрасти в нас. Наш ворог, злий диявол, коли бачить зібране духовне багатство, починає лютувати, скрегоче зубами і невсипно намагається знайти зручний час і викрасти дещо із того, скритого у нас всередині. І ніякий час не є таким зручним для нього, як той, коли ми безпечні. Тому ми повинні безупинно пильнувати і закривати йому доступ до нас. Якщо він побачить, що ми пильні і дотримуємось особливої обережності, і після одного чи двох нападів побачить, що даремно намагається, то нарешті відступає із соромом, знаючи, що не буде для нього жодного успіху, бо ми досить обережні. Отже, знаючи, що ми все це життя повинні проводити у війні, будемо озброювати себе так, начебто ворог стоїть перед нами і невпинно спостерігає, чи ми бодай трохи не задрімали і чи не відкрили йому можливість для нападу.
Хіба не бачиш, що ті, котрі мають багато грошей, коли очікують нападу ворогів, докладають неабияких зусиль задля їхнього збереження? Одні ховають їх за дверима і запорами та всіляко приховують; інші навіть закопують у землю так, щоб ніхто не зміг знайти їх. Таким же чином зібравши багатство чеснот, повинні і ми берегти його з великою пильністю і не виставляти всім на показ, а ховати його в найбільш надійному сховищі розуму і закривати всі входи перед тим, хто намагається викрасти його, щоби, зберігши це багатство в цілості, ми змогли при зміні цього життя мати деякі запаси на цей шлях. Ті, що проживають у чужому краю, коли хочуть повернутися на свою батьківщину, ще задовго намагаються поволі зібрати стільки запасів, скільки б вистачило їм на всю дорогу, щоби не зазнати голоду. Так і ми, які живемо тут, мов у чужій стороні (усі ми, справді, мандрівники і прибульці), повинні вже тут піклуватися і заготовляти для себе духовні запаси, якими є чесноти, щоби, коли Господь звелить нам повернутися до своєї батьківщини, ми були готові і частину цих запасів узяли з собою, а іншу відправили наперед. Властивість цих запасів така: що ми приготуємо собі звершенням добрих справ, те випередить нас там, відчинить двері відваги перед Господом і відкриє вхід, так що ми ввійдемо зовсім безбоязно і знайдемо велике благовоління в Судді.
2. І щоб ти, улюблений, знав, що це саме так, подумай тільки, що той, хто подає щедру милостиню, і тут живе з доброю совістю і, коли переселиться звідси, знайде велику милість у Судді, і почує разом з іншими ці блаженні слова: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадковуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти» (Мф. 25, 34-35). Таку ж нагороду отримає кожен і за інші чесноти; так буде за сповідання гріхів і за щирі молитви. Якщо ми в цьому житті встигнемо омити гріхи сповіддю й отримати прощення від Господа, то відійдемо туди чистими від гріхів і знайдемо собі велику відвагу. Але неможливо буде знайти в тому світі будь-яку втіху для того, хто в цьому житті не змив гріхів, бо «в пеклі, — сказано, — хто буде сповідуватися Тобі?» 1 (Пс. 6, 6). І справедливо. Земне життя — це час подвигів, трудів і боротьби, а те — час вінців, нагород і відплати.
Тож будемо боротися, поки ще знаходимося на арені (έν τώ σταδίω), щоб тоді, коли маємо отримати вінець і нагороду за труди, ми були не серед засуджених, а серед тих, котрі з відвагою отримують вінець на голову. Це сказав я вам, улюблені, не просто так і не даремно, а тому, що хочу щодня нагадувати вам про добрі справи, щоби, стаючи кращими, більш досконалими і сяючи побожним життям, ви стали бездоганними, чистими і непорочними Божими дітьми і світили, як світильники у світі, повчаючи словом життя на похвалу нам у день Христа. Щоби тільки своїм виглядом ви приносили користь тим, котрі бувають з вами, і щоб ті, котрі вступають у бесіду з вами, отримували спілкування у властивих для вас духовних пахощах і побожному житті. Як співтовариство злих шкодить тим, котрі спілкуються з ними, за словами блаженного Павла: «Лихі товариства псують добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33), так і співтовариство добрих дуже корисне для тих, котрі зближуються з ними. Тому людинолюбний Господь наш і попустив, щоби добрі жили разом зі злими: щоб ці отримували користь від співтовариства з тими і не залишалися назавжди в гріхах, а, маючи завжди перед очима їхній приклад, отримували з нього для себе повчання.
Сила чеснот є такою, що навіть ті, котрі не заховують їх, дуже поважають їх і ставляться до них з великою похвалою. Водночас гріх постійно засуджується навіть тими, які віддані йому: настільки він для усіх зрозумілий і очевидний, і навряд чи хтось будь-коли стане ним хвалитися. Але дивна річ! Те, що замишляють насправді виконати, те часто ганьблять словами і намагаються приховати від народу. І в цьому Бог показав Свою любов до роду людського, що в кожного з нас заклав безстороннє судилище — совість, яка виявляє строгу відмінність між добром і злом. І якраз це і позбавить нас усякого виправдання, оскільки ми впадаємо в гріхи не через незнання, а через душевну безтурботність і через байдужість щодо чеснот.
3. Зберігаючи це щогодини у своїй пам’яті, будемо ревно піклуватися про своє спасіння, щоби за той час, який минає, ми непомітно не заподіяли собі великої шкоди.
Але для вступу досить. Послухаємо, якщо бажаєте, що це таке, чого і сьогодні хоче навчити нас благодать Духа вустами Мойсея. «І сказав Бог: нехай збереться вода, що під небом, в одне місце, і нехай з’явиться суша. І сталося так» (Бут. 1, 9). Поглянь, улюблений, який тут прекрасний порядок і послідовність. На початку (Мойсей) сказав, що «земля була безвидна і порожня» через те, що була покрита темрявою і водами. Потім (довів, що Бог) другого дня, звелівши бути тверді, розділив води і твердь назвав небом. А тепер знову подає нам повчання, що третього дня (Бог) велів, щоб вода, яка знаходилася під небом чи твердю, зібралася «в одне місце», відкрила (вільне) місце, і з’явилася суша. «І сталося так». Оскільки досі все було наповнене водою, то Бог велить цій безлічі води зібратися в одне місце, щоби таким чином відкрилася суша.
Подивись, як Він поступово відкриває для нас благоустрій і красу землі. «І сталося, — сказано, — так». Як же? Так, як повелів Господь. Він тільки сказав, і все звершилося. Саме це і властиве Богові — розпоряджатися творінням відповідно до Своєї волі. «І зібралася, — сказано, — вода під небом у свої місця, і з’явилася суша» (Бут. 1, 9). Як щодо світла: Бог, коли всюди була темрява, повелів з’явитися світлу і розділив між світлом та темрявою, і призначив перше для дня, а другу для ночі; і як знову щодо вод, коли вчинив твердь, то одним (водам) повелів займати місце вище, а іншим бути нижче тверді; так і тепер цим же водам, які під твердю, велить зібратися в одне місце, щоб відкрилася суша і щоби потім дати їй своє найменування, як це було зі світлом і темрявою. «І зібралася, — сказано, — вода під небом у свої місця, і з’явилася суша. І назвав Бог сушу землею» (Бут. 1, 9-10).
Чи бачиш, улюблений, як невидиму і необлаштовану землю, яка ховалася під водами, ніби під якимсь покровом, Бог відкрив, так би мовити, і тепер показав нам її обличчя, назвавши власним ім’ям? «А зібрання вод, — сказано, — назвав морями» (Бут. 1, 10). Ось і води отримали своє найменування. Як прекрасний художник, коли має намір виготовити за правилами свого мистецтва якусь річ, дає їй найменування аж тоді, коли її цілком завершить, так і людинолюбний Владика доти не дає найменувань стихіям, поки Своїм велінням не поставить кожну з них на своє місце. Потім, коли земля отримала своє найменування і прийняла належний вигляд, сподобилися свого найменування і води, які зібралися разом. «Назвав, — говорить, — зібрання вод морями, — і знову додав: — І побачив Бог, що це добре». Оскільки немічна людська природа була не в змозі гідно величати Божі творіння, тому Божественне Писання наперед показує нам, як воно схвалене Самим Творцем.
4. Коли знаєш, що творіння виявилося прекрасним перед Самим Творцем, то тим більше будеш дивуватися йому, однак не зможеш додати що-небудь до його похвали і прославляння. Такого ти маєш Владику, Який звершує такі діла, які не можуть прийняти від нас похвали. І справді, як може людська природа гідно величати чи прославляти діла Божі? У цьому вбачай невимовну премудрість великого Художника-Бога. Як відкрив Він нам обличчя землі, так вже дає їй Своїм велінням належну красу, прикрашаючи її обличчя різноманітним насінням. «І сказав Бог: нехай вирощує земля зелень, траву, що сіє насіння за родом і за подобою своєю, і дерево плідне, що приносить за родом своїм плід, у якому насіння його на землі. І сталося так» (Бут. 1, 11). Що означає: «І сталося так»? Те, що Господь повелів, і земля тут же відчула болі народження і приготувалася до вирощування насіння. «І виростила, — сказано, — земля зелень, траву, що сіє насіння за родом і за подобою її, і дерево плідне, що приносить плід, у якому насіння його за родом його на землі» (Бут. 1, 12).
Подумай тут, улюблений, як земля все виростила тільки за словом Господа. Ще не було ані людини-землероба, ані плуга, ані робочих волів, ані іншого піклування про неї, а тільки почула (земля) веління — і негайно виконала свій обов’язок. З цього пізнаємо, що й тепер приносить нам плоди не дбайливість хліборобів, не праця і взагалі не виснажлива робота з обробітку землі, а насамперед слово Боже, сказане їй на початку. З іншого боку, виправляючи в майбутньому безумство людей, Божественне Писання докладно подає нам за порядком, як усе було, щоби відкинути марні тлумачення тих, які через своє нерозуміння стверджують, начебто для дозрівання плодів потрібна тільки дія сонця. Є й такі, що насмілюються приписувати це навіть деяким зіркам. Тому Святий Дух повчає нас, що до створення цих стихій земля, підкоряючись Його слову і велінню, вирощує всяке насіння, не потребуючи будь-якого іншого сприяння. Для неї достатньо було тільки цього Божого слова: «Нехай вирощує земля зелень, траву».
Отже, будемо наслідувати керівництво Божественного Писання і ніколи не станемо слухати тих, котрі, не перебираючи, говорять усе, що тільки їм заманеться. Нехай люди обробляють землю, нехай користуються допомогою тварин і виявляють неабияку дбайливість, нехай повітря буде чистим і поєднуються всі інші обставини. Якщо не буде волі Владики, тоді все стає марним і даремним, і від безлічі трудів та зусиль не буде жодного успіху, якщо рука Всевишнього не допоможе і не дасть зрілості посіяному. Хто не здивується і не захопиться думкою про те, як слово Господнє: «Нехай вирощує земля зелень, траву», зійшовши аж до ущелин землі, прикрасило її обличчя різноманітними квітами, наче якоюсь дивною мантією? І ось колись потворна і невлаштована, вона раптом отримала таку красу, що майже може змагатися з небом. Як воно невдовзі прикрашається різноманітними зірками, так і вона закрасувалася тепер такою розмаїтістю квітів, що і самого Творця спонукала до похвали. «І побачив Бог, — сказано, — що це добре» (Бут. 1, 12).
5. Бачиш, як (Мойсей) при створенні кожного творіння вказує, як Творець схвалює його, щоби згодом люди, знаючи це, від творіння підносилися до Творця. Якщо творіння є таким, що перевищує людську природу, і ніхто не може гідно звеличувати його, то що можна сказати про Самого Творця? «І побачив Бог, — сказано, — що це добре. І був вечір, і був ранок: день третій» (Бут. 1, 12-13). Бачиш, як (Мойсей) частим повторюванням повчання хоче вкоренити в нашій свідомості значення того, про що йдеться? Належало б сказати: і був день третій. Але ось він про кожний день говорить так, як і тут: «І був вечір, і був ранок: день третій». Це не без причини і не без мети, а для того, щоб ми не порушували порядку і не думали, начебто з настанням вечора вже закінчується день, а знали, що вечір — це кінець світла і початок ночі, а ранок — кінець ночі і повнота дня. Саме це хоче вселити нам блаженний Мойсей словами: «І був вечір, і був ранок: день третій». І не дивуйся, улюблений, що Божественне Писання багаторазово повторює це. Якщо і після такого повторювання є юдеї, котрі, ще будучи охопленими оманою та зачерствілі серцем, намагаються сперечатися і вважають вечір початком дня, що наступає; зваблюючи й обманюючи самі себе, продовжують сидіти в тіні, коли істина зробилася настільки очевидною для всіх; і користуються свічкою тоді, коли сонце правди всюди розливає своє проміння, — то хто зміг би витерпіти впертість невдячних, якби (Мойсей) не запропонував це повчання з такою точністю? 2
Але нехай вони очікують відплати за своє божевілля, а ми, які сподобилися прийняти проміння сонця правди, будемо наслідувати вчення Божественного Писання і, керуючись його правилом (τώ κανόνι), складемо здорові догмати до скарбниці свого серця, а з їх дотриманням поєднаємо неабияке піклування про своє спасіння і будемо уникати того, що є шкідливим для нашого душевного здоров’я, утримуючись від усього такого, як від смертоносної отрути. Але ця шкода набагато більша, і настільки більша, наскільки душа краща за тіло. Та отрута спричиняє тілесну смерть, а шкідливе для душевного здоров’я спричиняє нам смерть вічну. Що ж там є такого шкідливого для нас? Багато чого і різнорідного, а найбільше — це пристрасть до людської слави і невміння зневажати її. Ця пристрасть спричиняє нам багато зла, і, якщо ми маємо бодай трохи духовного багатства, то вона виснажує його і позбавляє нас користі, яка подається від нього. Що може бути смертоносніше за цю заразу, якщо вона віднімає в нас і те, чим ми, здається, володіємо? Так той фарисей зробився гіршим за митаря, бо не зміг утримати свого язика, але через нього, мов через якийсь отвір, висипав усе своє багатство. Таким злом є марнославство.
6. Скажи мені, чому і для чого ти шукаєш похвали від людей? Хіба не знаєш, що ця похвала так само, як тінь чи дещо ще більш незначне, розливається в повітрі й зникає? Причому і люди є такими непостійними й мінливими: одні й ті ж самі одну й ту ж людину сьогодні хвалять, а завтра зневажають. З Божественним судом цього ніколи не станеться. Тож не будьмо нерозумними: не обманюймо даремно і без потреби самі себе. Коли ми робимо щось добре, але робимо це не для того, щоб виконати заповідь нашого Господа і бути відомими тільки Йому, то даремно трудимося, позбавляючи себе плоду від цієї доброї справи. Той, хто робить дещо добре задля отримання слави від людей, одержить її чи ні, однак часто буває так, що при всіх зусиллях отримати її не може. Але чи отримає її, чи ні, він уже користується достатньою нагородою тут, а там за ці справи не отримає жодної нагороди. Чому? Тому, що сам наперед позбавив себе нагороди від Судді, віддавши перевагу теперішньому перед майбутнім, славі людській перед вироком праведного Судді.
Навпаки, коли ми чинимо дещо духовне саме для того, щоб тільки догодити тому, Око Якого є неусипним, перед Яким усе відкрите, тоді і скарб у нас залишається недоторканним, і (майбутня) нагорода безсумнівною, і благе очікування цього вже саме по собі приносить нам велику втіху. І крім того, що ця нагорода для нас знаходиться у безпечному сховищі, може водночас явитися і слава людська. Адже тоді ми й отримуємо її в більшій мірі, коли зневажаємо нею, коли не шукаємо її, коли не ганяємося за нею. І чому дивуєшся, що так буває серед тих, котрі проводять духовне життя, коли чимало і зі світських людей неабияк зневажають і нехтують тих, хто домагається слави від людей. Можеш навіть побачити, що над такими людьми через їхнє марнославство всі знущаються. Що ж може бути більш жалюгідне за нас, якщо ми, присвячуючи себе духовному життю, станемо, подібно до цих людей, домагатися слави від людей і не задовольнятися похвалою від Бога? Так і Павло говорить: «Йому і похвала не від людей, але від Бога» (Рим. 2, 29). Хіба не бачиш, улюблений, як і на кінських аренах ті, що поганяють коней, не звертають уваги на те, що весь народ, який сидить там, розсипає безодню похвал, і не відчувають задоволення від цих похвал, а дивляться тільки на царя, який сидить посередині, і, звертаючи увагу на його помахи, нехтують усією юрбою і тільки тоді величаються, коли він покладе на них вінки?
Наслідуючи саме їх, і ти не дорожи людською славою і не заради неї звершуй чесноти, а очікуй вироку від Праведного Судді і, зважаючи на Його помах, влаштовуй усе своє життя так, щоб і тут постійно мати добру надію, і там насолоджуватися вічними благами, яких щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа вашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків, Амінь.
Бесіда четверта | Зміст | Бесіда шоста
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Це викриття Золотоустого падає і на тих тлумачів, які при поясненні історії творіння починають, подібно до юдеїв, рахунок дня чи доби з вечора. [↩]
