Бесіда одинадцята

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1

Про те, що необхідно докладати великі старання
задля чеснот і наслідувати святих, які, маючи
таке ж єство, як і ми, з ревністю сповняли їх; а коли
будемо байдужими, то не отримаємо ніякого прощення

1. Знаю, що в попередні дні я заповнював ваш розум глибокими міркуваннями, тому сьогодні хочу запропонувати вам більш легке повчання. Як тіло, виснажене постом, потребує певного відпочинку, щоби потім могло знову із живою ревністю виступити на подвиги посту, так і душа вимагає відпочинку і заспокоєння. Не завжди потрібно напружувати її і не завжди попускати їй, а інколи робити одне, інколи інше і так управляти і станом душі, і прагненнями плоті. Повсякчасна напружена праця спричиняє виснаження і знемогу, а постійне розслаблення веде до байдужості. Так буває, як усім відомо, і з душею, і з тілом. Тому міра в усьому — це прекрасна справа.

Саме цього навчає нас Бог усіх через самі творіння, які Він створив задля нашого життя. Щоб ви у цьому переконалися, розглянемо день і ніч, тобто світло і темряву. Призначивши людині день для трудів, а темряву ночі для заспокоєння і відпочинку від трудів, (Бог) для обох визначив міру і межі, щоби всі ми могли отримувати від них користь. А про те, що денне світло — це час для праці, послухай Давида, який говорить: «Виходить людина для справ своїх і на працю свого до вечора» (Пс. 103, 23). І добре сказав: «До вечора», бо з настанням вечора світло віддаляється, приходить темрява і присипляє людську природу, заспокоює натруджене тіло, заспокоюються всі почуття і, мов добра годувальниця, своєї турботливістю надає всім членам свободу від трудів і виснажливих занять. Коли ж час ночі завершується, з’являється світло і, розбудивши людину, робить її здатною зі свіжими почуттями сприймати сонячні промені і з новим та палким старанням приступати до звичних справ.

Те саме можна бачити й у послідовності пір року. Після зими настає весна, а за літом іде осінь, щоби з переміною клімату наші тіла освіжалися: щоби надмірно не розладнувалися від холоду і надто не знемагали, розігріті спекою. Тому восени (Бог) змушує нас звикати до зими, а весною — до літа. І взагалі, коли будь-хто захоче дивитися на все розважливо, той у всьому творінні побачить порядок і врівноваженість і переконається, що нічого не створено без причини і без мети.

Те ж саме можна бачити і в рослинах, які виростають із землі. Земля не все видає одночасно, і не завжди є зручний час для її обробітку. Хлібороб, навчений даною від Бога мудрістю, знає певний час і розуміє, коли посіяти насіння, коли посадити дерева і виноград, коли гострити серп для жнив, коли збирати виноград і зрізувати грона, в який час збирати плоди з маслини. Отож, коли захочеш розглянути все це докладно, то побачиш, що й у хліборобів є багато мудрості.

І це можна бачити не тільки на землі, але й на морі. Тут побачиш в іншому дивну мудрість. Керманич знає, коли спустити корабель на воду, коли вивести його з пристані, коли плисти по морю. Саме в цих людях можна побачити, скільки розуму вклала в людську природу Божа премудрість. Не так добре знають повороти мандрівники, які подорожують далекими дорогами, як ці (мореплавці) вміють правильно тримати шлях на водах. Тому і Писання, дивуючись надмірній Божій премудрості, говорить, що Він «дав і путь у морі, і безпечний шлях у хвилях» (Прем. 14, 3). Який людський розум у змозі осягнути це? Таке ж розумне влаштування побачиш і в тому, що стосується прийняття людьми їжі: на кожен час і на кожну пору року Господь дав нам різну їжу, і земля, як добра годувальниця, приносить нам свої дари, підкоряючись велінню Творця.

2. Але щоби не надто поширюватися, ви, як розумні люди, самі можете збагнути і все інше: «Дай, — сказано, — наставляння мудрому, і він буде ще мудрішим» (Притч. 9, 9). Не тільки в нашій їжі можна це бачити, але і в їжі безсловесних. І багато в чому іншому можете, якщо захочете, через розглядання невимовної премудрості пізнати безмірну доброту високого Художника-Бога, побачити те, що всі творіння створені з певного розумною метою.

Саме це побачимо й у встановленні для нас святої Чотиридесятниці. Як на великих дорогах є постоялі двори і готелі, у яких мандрівники, що стомилися, можуть відпочити і заспокоїтися від трудів, щоб потім знову продовжувати шлях; як на морі є береги і пристані, де мореплавці, перепливши чимало хвиль і витримавши напори вітрів, можуть трохи відпочити, щоб потім знову почати плавання, так і в цей час святої Чотиридесятниці тим, котрі вступили на шлях посту, Господь дарував ці два дні в тижні, наче постоялі доми і готелі, наче береги і пристані, для короткого відпочинку, щоби ті, котрі звершують цю добру і спасенну подорож, і тіло трохи заспокоївши від трудів посту, і душу підбадьоривши, знову після цих двох днів з ревністю вступали на той же шлях 1. Ось і ми, оскільки нині день відпочинку, попросимо вашу любов старанно зберігати придбані вами від посту плоди, щоби, трохи відпочивши, до попередніх додати нові плоди і так, поступово зібравши великий прибуток, зустріти день Господній (τήν κυρίαν ημέραν) 2 і ввести свій духовний корабель у пристань святого Свята наповненим.

Якщо все творіння Господнє, як показало наше слово і як свідчить досвід, створене з розумною метою, для задоволення необхідних потреб, то і ми свої справи повинні звершувати не просто так і не даремно, а з користю для нашого спасіння. Якщо ті, що займаються світськими справами, ніколи не зважаться на якесь починання, поки не побачать вигоди, то тим більше ми повинні робити так і не проводити тижні посту недбало, а запитувати свою совість, випробовувати розум і дивитися, що доброго зроблено нами цього тижня, що іншого, що отримали наступного, яку зі своїх пристрастей виправили. Якщо ми не будемо так налаштовувати себе і виявляти таке піклування про свою душу, то не буде для нас жодної користі від посту і стримування від їжі, а особливо тоді, коли виявимося гіршими за тих, котрі виявляють такі старання щодо збирання грошей. Поглянь, як кожний із цих людей використовує всю пильність, аби щодня дещо додати до того, що вже є, і ніколи не насичується, але чим більше його майно примножується, тим більше зростає і запопадливість, і ревність.

Отже, якщо люди виявляють таку пильність там, де часто і старання бувають безплідними, і багатство приносить чимало шкоди спасінню душі, то чи не набагато більше необхідно так чинити тут, де від ревності є велика користь, невимовна нагорода і безмірний прибуток? Там, крім усього сказаного, велика невідомість: придбання майна ненадійне не тільки тому, що з приходом смерті воно залишається тут і не приносить ніякої користі для того, хто його збирав, але й тому, що він за майно, яке залишається тут, повинен (там) дати особливо строгий звіт. Часто трапляється ще й так, що людина, яка зібрала велике багатство, після численних трудів, тяжких зусиль і неспокою, з настанням несприятливих обставин, наче якоїсь бурі, ще перед смертю раптом стає убогішою за найбільш убогих людей. І це доводиться бачити щодня. Однак щодо духовного багатства нічого такого ніколи не треба боятися: воно надійне і постійне, і там, де особливо відчуваємо в ньому потребу, воно подає нам велику допомогу.

3. Отже, благаю: поки маємо час, докладаймо для придбання цього духовного багатства бодай стільки ж зусиль, скільки ці люди, і ніколи не припиняймо піклуватися про те, чи зробили ми щось добре, чи прогнали від себе своєю пильністю яку-небудь пристрасть, що переслідує нас, щоби, відчуваючи схвалення своєї совісті, отримати велике задоволення. Справа не тільки в тому, щоб ми щодня приходили сюди, постійно слухали про одне й те ж і всю Чотиридесятницю постились. Якщо від постійного ходіння сюди й умовляння не отримаємо нічого і від посту не візьмемо чогось корисного для своєї душі; коли при такому піклуванні (про нас з боку Церкви) ми залишимося такими ж; коли гнівливий не стане тихим, запальний не навернеться до лагідності, а заздрісний не стане доброзичливим, грошолюб не покине своєї пристрасті й не налаштує себе на милостиню і годування бідних, розпусний не зробиться цнотливим; той, хто ганяється за марною славою, не навчиться нехтувати нею і шукати істинної слави; той, хто не піклується про любов до ближнього, не встане і не привчить себе не тільки до того, щоби бути не гіршим за митарів («Бо коли, — сказано, — ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять?» (Мф. 5, 46), але й до такого стану душі, щоби з лагідністю дивитися на ворогів і виявляти до них велику любов, — тоді все це не тільки не принесе нам жодної користі, а ще й викличе більший осуд.

Коли, щодня приходячи сюди, постійно слухаючи, користуючись такими настановленнями й отримуючи від посту допомогу, не переможемо уже вказані, а також неназвані пристрасті, що виникають у нас, то яке прощення може бути для нас, яке виправдання? Скажи мені, будь ласка, якби ти бачив, що твій син щодня ходить до училища і, хоч уже минуло чимало часу, однак він нічого не здобуває там, то чи переніс би ти це терпляче? Чи не покарав би юнака, чи не дорікнув би і вчителеві? А потім, якби довідався, що з боку вчителя зроблено все і нічого не опущено, а причиною всього були лінощі юнака, то чи не повернув би ти весь свій гнів на юнака, переставши звинувачувати вчителя?

Те ж саме мусить бути і тут. Ми, будучи поставленими благодаттю Божою (учителями), щодня скликаємо вас, як духовних дітей, до цього училища і пропонуємо вам спасенне наставляння, причому сповіщаємо не свої вимисли, а викладаємо вчення, дароване нам від Господа в Божественному Писанні, — його ми відкрито викладаємо і постійно напоумлюємо. Отже, коли ми докладаємо всі зусилля і піклування і щодня ведемо вас шляхом чеснот, а ви будете залишатися в тому ж стані, то подумайте, якою буде і для нас скорбота, і яким буде ваш осуд, щоб не сказати більше? Звичайно, що нас звільняє від усякої відповідальності те, що ми не опустили нічого з того, що необхідне для вашого повчання. Та оскільки ми піклуємося про ваше спасіння, тому не можемо легко переносити (вашу байдужість). І вчитель, коли не бачить в учневі жодних плодів від своїх старань, чимало печалиться і переживає, бачачи, що даремно трудиться.

4. Кажу це тепер не для того, щоби засмутити вашу любов, а щоб розбудити і налаштувати вас не тільки виморювати тіло постом і не проводити дні святої Чотиридесятниці даремно і без користі. Але, що я кажу: дні святої Чотиридесятниці, коли нам не можна упродовж усього нашого життя проводити жодного дня так, щоб, по можливості, не отримувати для себе духовних плодів чи то молитвою, чи сповіданням, чи милостинею, чи будь-якою іншою духовною справою. Якщо Павло, такий великий муж, який чув ті невимовні слова, яких ніхто не чув до сьогодні, волав про себе: «Я щодня вмираю: тому свідок ваша похвала мені» (1 Кор. 15, 31), повчаючи нас, що він через благочестя так часто зазнавав небезпек, щодня був близький до смерті і чого не допускала природа (бо ми всі підлягаємо тільки смерті), те робила ревність його волі, хоч людинолюбний Бог і зберігав його надовго задля спасіння інших, — отже, якщо він, прославлений такими подвигами і був на землі подібним до ангела, щодня намагався здобувати дещо, повставати проти небезпек за істину, збирати собі духовне багатство і ніколи не зупинятися, то яке виправдання будемо мати ми, які не тільки не звершили жодних подвигів, але обтяжені такими вадами, кожна з яких може скинути нас у безодню погибелі, і не докладаємо жодних старань бодай для того, щоб виправити ці недоліки? А часто виявляється, що одна людина має не один недолік, а дуже багато: коли вона і гнівлива, і неприборкана, і грошолюбна, і заздрісна, і жорстока, однак не намагається ані виправити ці недоліки, ані навернутися до чеснот, то яка ще залишається надія на спасіння?

Це говорю і не перестану говорити, щоби кожний зі слухачів, узявши із наших слів відповідні для нього ліки і звільнившись від пристрастей, що ним опанували, постарався повернути собі здоров’я і зробити себе здатним до чеснот. І з хворим тілом буває так, що коли лікар багаторазово прикладає ліки, а хворий не хоче виждати їхню дію, а, сердячись і не терплячи болю від ліків, які прикладає лікар, відриває їх і не отримує від них користі, тоді ніхто із розсудливих не стане дорікати лікареві, який зі свого боку зробив усе. Так і тут. Ми, склавши із духовного повчання ліки, пропонуємо їх вам. А далі буде вже ваша справа і витерпіти біль, і скористатися ліками, і, звільнившись від хвороби, повернутися до істинного здоров’я. Тоді і ви отримаєте велику користь, і ми відчуємо чималу радість, бачачи, що ті, які колись були хворими, так скоро стали здоровими.

Отже, благаю: якщо кожний із вас раніше не хотів, то, принаймні, відтепер постарайся видалити зі своєї душі ту пристрасть, про яку знає, що вона обтяжує його більше за інші, і, діючи благочестивими роздумами, мовби духовним мечем, звільняй себе від неї. Бог дав нам стільки розуму, що з ним можемо, якщо захочемо, бути бодай трохи уважними, здолати кожну пристрасть, що виникає в нас. Для того благодать Духа у Божественному Писанні й подала для нас життя і діяльність усіх святих, щоби пізнавши, як вони, маючи таке ж єство, як і ми, звершували всякі чесноти, не лінувалися трудитися.

5. Хіба не одного з нами єства був блаженний Павло? Полум’янію любов’ю до цього мужа, тому постійно звертаюся до нього і, дивлячись на його душу, як на певний першообраз, дивуюся його пануванню над пристрастями, високій мужності, полум’яній любові до Бога і думаю, як одна людина у своїй ревності придбала всю сукупність чеснот, тоді як серед нас ніхто не хоче зробити бодай малої доброї справи. Хто ж врятує нас від неминучої кари, коли він мав таку ж природу, як і ми, не був позбавлений тих же пристрастей і знаходився в таких важких обставинах, будучи щодня, так би мовити, гнобленим, страждаючи і страждаючи всенародно від супротивників (євангельської) проповіді, які тільки тоді, нарешті, залишали його, коли вважали вже мертвим, ніби звершивши свій злочинний задум? А між нами, немічними і настільки байдужими, чи знайдеться хтось такий, який би виявляв таку ж велич чеснот?

Але щоб ви не з наших уст почули про подвиги цього блаженного і про мужність, яку він щодня виявляв (у боротьбі) за проповідь благочестя, потрібно послухати, що він сам говорить. Коли він через неправдиві відгуки про нього лжеапостолів був поставлений перед необхідністю розповідати про свої справи (а це для нього було настільки обтяжливим і неприємним, що він відмовлявся і ніколи не хотів говорити про свої подвиги, а навпаки, відкрито називав себе хулителем і гонителем), тож коли він побачив, що вкрай необхідно закрити вуста обманщикам і трохи заспокоїти учнів, то згодом врешті-решт ось як почав говорити: «А коли хто сміє хвалитися чим-небудь, то (кажу з нерозуму) смію і я» (2 Кор. 11, 21). Поглянь, яка боголюбива душа: не тільки сміливістю, але й нерозумом називає цю справу, повчаючи нас ніколи не розголошувати про свої справи без необхідності, коли ніхто не примушує нас до того, хоч би й знайшлися між нами такі, що вчинили дещо добре. «А коли, — каже він, — хто сміє хвалитися чим-небудь, то (кажу з нерозуму) смію і я», тобто тому, що бачу крайню необхідність, і зважуюся вчинити нерозумну справу. «Вони євреї? І я. Ізраїльтяни? І я. Сім’я Авраамове? І я» (2 Кор. 11, 22). Цим, каже він, звеличуються, однак нехай не думають, що нам бракує цього, — і ми маємо ті ж (переваги). Далі додав: «Христові служителі? У нерозумі говорю — я більше» (2 Кор. 11, 23).

6. Поглянь тут, улюблений, якою побожною є душа цього блаженного. Хоча він був поставлений перед необхідністю, однак не був задоволений сказаним, а назвав учинене ним зухвальством і безумством. І коли зважився оголосити, що він чимало перевищує тих, то, щоби хто-небудь не подумав, начебто він говорить це через самолюбство, знову називає свої слова божевіллям, ніби кажучи так:

— Хіба я не знаю, що роблю те, що мені не личить і для багатьох неприємне? Але мене змушує до цього нагальна потреба, тому простіть мені те, що говорю безумні слова.

Ми, обтяжені таким тягарем гріхів, будемо наслідувати хоча б його тінь, ми, які, коли й зробимо дещо добре, то не можемо цього зберігати в скарбницях серця, а з любові до людської слави розголошуємо і виявляємо, і такою недоречною балакучістю позбавляємо себе нагороди від Бога. З блаженним Павлом нічого такого не було. А що ж? «Христові служителі? — каже він: — У нерозумі говорю — я більше». А далі він уже відкриває і ті свої подвиги, яких лжеапостоли не звершили. Та й як могли звершити їх люди, які ворогували проти істини, всіляко намагалися перешкодити проповіді благочестя і тривожили свідомість простих людей? Отже, сказавши: «Я більше, — він уже перераховує подвиги своєї мужності і говорить: — Я значно більше був у трудах, безмірно у ранах і багаторазово при смерті» (2 Кор. 11, 23). Що ти говориш? Твої слова якісь дивні і надзвичайні. Хіба можливо померти декілька разів?

— Так, — каже, — можливо, якщо не насправді, то з наміром.

Цим повчає нас, що через проповідь він постійно піддавався таким небезпекам, які загрожували йому смертю, але благодать Божа серед цих небезпек зберігала подвижника, щоби від нього велику користь отримали учні. «Багаторазово, — каже, — при смерті. Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного. Три рази били мене палицями, один раз побивали мене камінням, три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від одноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках між лжебратами, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустелі, у небезпеках на морі» (2 Кор. 11, 24-26). Не пропустімо, улюблені, ці слова без уваги: кожне з них зокрема подає нам море роздумів (πειρασμών). Він не сказав про одну подорож, але «багато разів, — каже, — був я у подорожах»; не (одну) небезпеку перетерпів на ріках, а багато і різних «небезпек», і все (перетерпів) з великою непохитністю. І після всього ще говорить: «У труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі. Крім зовнішнього…» (2 Кор. 11, 27-28).

7. Ось відкривається перед нами інше море роздумів. Словами «крім зовнішнього» 3 дав зрозуміти, що він набагато більше опустив, ніж сказав. І на цьому не зупиняється, а вказує нам на пережитий ним неспокій від безлічі народу, який приходив до нього, кажучи: «Налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви» (2 Кор. 11, 28). Ось знову і цього подвигу, хоч би він був і один, достатньо, щоби піднести його на саму вершину чеснот. «Турбота, — каже, — про усі церкви». Не про одну, не про дві чи три, а всі, які тільки були на світі. Наскільки великою є земля, яку освітлює сонце своїм промінням, настільки ж великою була турбота і піклування цього блаженного. Ось яка широта серця! Ось яка велич духу!

Але те, що йде далі, закриває собою, так би мовити, все сказане. «Хто знемагає, — каже він, — з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Ось, яка ніжна любов цього мужа! Ось яка увага! Ось яка турбота! Яка мати так внутрішньо мучиться через своє дитя, палає від гарячки і лежить на постелі, як цей блаженний знемагав через немічних, де б вони не були, і хвилювався через тих, котрі спокушалися? Подивись, як сильно він висловив думку. Не сказав: «Хто спокушається», через кого б я не печалився, але — «не палав би», виявляючи велику силу печалі і даючи знати про себе, що він через тих, які піддаються спокусам, ніби палає і внутрішньо горить.

Знаю, що я надто розширив своє повчання, хоч і мав намір бути сьогодні коротким, щоб ви могли трохи відпочити від трудів посту. Але не знаю, як я, торкнувшись багатства чеснот цього святого, був захоплений, ніби сильним потоком. Тому, зупинивши на цьому слово, прошу любов вашу постійно зберігати його в пам’яті і безупинно роздумувати над тим, що той, хто мав таку ж природу, як і ми, переживав такі ж пристрасті, який займався простим і несуттєвим ремеслом, зшиванням шкір, перебуваючи у майстерні, коли захотів і зважився віддатися подвигам чеснот і зробити себе гідним для отримання Святого Духа, отримав звище особливі щедроти. Так і ми, коли захочемо зробити все належне з нашого боку, то ніщо не перешкодить отримати ті ж щедроти, бо Господь щедрий і «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4).

Тож зробімо себе гідними і з полум’яною ревністю, хоч і пізно, звернімося до чеснот, і, заглушивши свої пристрасті, зробімо себе здатними для прийняття Духа. Чого щоб сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Бесіда десята | Зміст | Бесіда дванадцята