Бесіда двадцять восьма
завіт Мій з вами і з нащадками вашими після вас,
і з усякою душею живою, що з вами, із птахами,
і з худобою, і зі всіма звірами земними» (Бут. 9, 8-10)
1. Запропонувавши вчора слово про благословення, якого Ной сподобився від Господа за те, що він, вийшовши із ковчега, спорудив жертовник, приніс подячну жертву і цим виразив свою вдячність Богові, ми не змогли піти далі, пояснити все читання і показати поблажливість та піклування, які людинолюбний Бог виявив до цього праведника. Оскільки наше слово зробилося надто тривалим, тому ми поспішили його завершити, щоби через численність (речей) не обтяжувати вашу пам’ять і тим, що можна було б ще сказати, не зашкодити тому, що вже було сказано. Адже ми піклуємося не тільки про те, щоби багато сказати, а про те, щоби сказати стільки, скільки ви зможете зберегти в пам’яті і винести звідси користі для себе. Справді, якщо ми будемо говорити більше належного, а ви не будете отримувати від наших слів жодних плодів, то яка від цього користь? Отже, знаючи, що ми прийняли на себе ці труди (проповіді) задля вашої користі, вважаємо достатньою нагородою для себе те, коли побачимо, що ви, старанно зберігаючи (в пам’яті) наші слова, процвітаєте (в пізнанні), — складайте їх у надрах своєї душі, постійно роздумуючи про них й оживляючи їх у пам’яті.
Пам’ятаючи те, що вже було сказано, ви можете з неабиякою легкістю сприймати й те, що буде сказано, і так згодом станете вчителями й для інших. Уся наша турбота, всі старання спрямовані на те, щоби всі ви стали у всьому досконалими і не було для вас нічого невідомого із того, що міститься у Божественному Писанні. Пізнання цього, якщо тільки захочемо бути уважними й пильними, неабияк допоможе нам у поліпшенні нашого життя і зробить більш ревними до подвигів у чеснотах. Коли ми побачимо, що кожний із праведників, який здобув велику відвагу перед Богом, сподобився нагород за те, що все життя провів у спокусах та скорботах і виявив велике терпіння і вдячність (Богові), то чи не постараємось і ми йти з ним однією дорогою, щоб отримати й однакові з ним нагороди?
Тому прошу вас щодня виявляти бодай якісь успіхи (у добрі) і примножувати ваше духовне повчання, вже вчинене добро зберігати старанно і з великою пильністю, а чого ще бракує, те доповнювати, щоби таким чином ви досягли аж вершини чеснот для похвали нам, для утвердження Церкви, на славу Христову. Ось і я, бачачи ваше невтомне прагнення духовних настанов, не перестаю щодня, хоча й усвідомлюю свою велику вбогість, пропонувати вам бенкет з Божественного Писання, і що подасть мені благодать Божа зі Свого людинолюбства для вашої користі, те передаю для вашого слуху. Тож покажемо й сьогодні вашій любові надмірність любові, яку Бог виявив до людського роду, і для того запропонуємо слова, сказані Богом до Ноя.
«І сказав Бог Ною і синам його» (Бут. 9, 8). Після того, як благословив Ноя і синів його і сказав: «Плодіться і розмножуйтесь», дав їм владу над усіма тваринами і дозволив використовувати їх у їжу так, «як зелень трав’яну», заборонивши тільки їсти м’ясо з кров’ю, Бог, продовжуючи Своє піклування і над праведником, і над його нащадками, постійно обдаровуючи нашу природу благодіяннями, додає ще більші благодіяння. «І сказав Бог Ною і синам його з ним: ось Я укладу завіт Мій з вами і з нащадками вашими після вас, і зі всякою душею живою, що з вами, із птахами і з худобою, і зі всіма звірами земними, які у вас, зі всіма, що вийшли з ковчега, зі всіма тваринами земними; укладу завіт Мій з вами, що не буде більше знищена всяка плоть водами потопу і не буде вже потопу на спустошення землі» (Бут. 9, 8-10). Оскільки праведник міг ще відчувати неспокій та тривожитися духом через побоювання, що коли трапиться бодай і невеликий дощ, щоби світ знову не спіткав такий же потоп, тому, щоби він та всі його нащадки були спокійними щодо цього, благий Господь, знаючи, що й найменша неприємність зможе стривожити його (досвід минулих прикрощів може зробити людину дуже боязливою), тож оскільки цей праведник міг і від малого дощу стривожитися й перелякатися, тому благий Бог, бажаючи підбадьорити його, звільнити від усякого страху і вселити цілковитий спокій і благодушність, обіцяє йому більше не наводити такої кари.
2. Правда, Він уже обіцяв це ще до благословення, коли говорив, як ви чули: «Не буду більше проклинати землю» (Бут. 8, 21). Тобто, хоч люди будуть чинити багато зла, однак Я вже не нашлю на людський рід таку кару. І ось, виявляючи своє невимовне людинолюбство, Він знову обіцяє те ж саме, щоби праведник був спокійним і не роздумував у собі: Бог і колись сподобив наш рід благословенням і дозволив йому розмножуватися, однак навів таке загальне винищення. Отже, щоб викинути всякий неспокій із його свідомості і засвідчити, що цього вже більше не буде, Бог говорить:
— Як потоп Я навів із людинолюбства, щоби припинити зло і зупинити подальше його поширення, так і тепер зі Свого ж людинолюбства обіцяю надалі не робити цього, щоб ви проводили це життя без будь-якого побоювання.
Ось тому Він і говорить: «Я укладу завіт Мій», тобто укладаю договір. Як у справах людських, коли хтось що-небудь обіцяє, то укладає договір і цим подає належне свідчення, так і благий Господь говорить: «Я укладу завіт Мій». Премудро сказав: «Я укладу», тобто ось Я відновлю те, що було цілковито зруйноване через гріхи людей, і «Я укладу (відновлю) завіт Мій з вами і з нащадками вашими після вас». Зверни увагу на людинолюбство Господа:
— Поширюю, — каже, — завіт не тільки на вас, а об’являю, що він буде непорушний і з вашими нащадками.
Далі, щоби показати Своє щедре милосердя, говорить: «І зі всякою душею живою, що з вами, і з птахами, і з худобою, і зі всіма звірами земними, які у вас, зі всіма, що вийшли з ковчега, зі всіма тваринами земними; укладу завіт Мій з вами, що не буде більше знищена всяка плоть водами потопу, і не буде вже потопу на спустошення землі» (Бут. 9, 9-10). Бачиш велич завіту? Бачиш невимовну важливість обітниць? Поглянь, як Він поширює Своє милосердя і на безсловесних, на звірів, і не без причини. Що я часто раніше говорив, те повторю й тепер. Оскільки ці творіння були створені для людини, тому тепер і вони беруть участь у благодіянні, яке подається людині. Правда, завіт здається загальним і для неї, і для безсловесних. Але насправді це не так. І це робиться для втіхи людини, щоби вона знала, якої честі сподобилася, коли благодіяння не зупиняється тільки на ній, але через неї і всі ці (творіння) беруть участь у милосерді Господа. «Не буде більше знищена, — говорить, — всяка плоть водами потопу, і не буде вже потопу на спустошення землі». Бачиш, як Він і раз, і двічі, і багаторазово обіцяє не наводити більше такого загального винищення, щоб вигнати зі свідомості праведника зніяковілість і зробити його спокійним щодо майбутнього?
Далі, дивлячись не на природу, а на нашу немічність, Бог не задовольняється тільки словесною обіцянкою, але, виявляючи Свою поблажливість до нас, дає й знамення, яке б могло впродовж усіх віків звільняти людський рід від страху перед подібним лихом. Тож хоч би й пішов сильний дощ, хоч би й знялася надзвичайна буря, хоч би сталася дуже велика повінь, ми й тоді могли б не боятися й бути спокійними, дивлячись на це знамення. «І сказав Господь Бог: ось знамення завіту, який Я укладаю між Мною і між вами» (Бут. 9, 12). Поглянь, якої честі сподобився праведник. Як людина розмовляє з людиною, так Бог укладає завіт з ним, і говорить: «ось знамення завіту, який Я укладаю між Мною і між вами, і між усякою душею живою, що з вами, в роди назавжди». Бачиш, знамення, яке обіцяється всім живим істотам, поширюється на всі роди навіки? Бог дає знамення не тільки загалом усім живим істотам, але й назавжди, навіки, до кінця світу. Яке ж це знамення? «Я покладаю, — говорить, — веселку Мою у хмарі, щоб вона була знаменням вічного завіту між Мною і між землею» (Бут. 9, 13).
— Отож після словесної обіцянки даю, — говорить Бог, — і це знамення, тобто веселку, яка появляється від сонячного проміння, що падає на хмари. Якщо, — каже, — недостатньо Мого слова, то ось Я даю й ознаку того, що надалі вже не наведу такої кари. Дивлячись на це знамення, будьте вільні від страху.
«І буде, — каже, — коли Я наведу хмару на землю, то з’явиться веселка Моя у хмарі; і Я згадаю завіт Мій, що між Мною і між вами, і між усякою душею, живою в усякій плоті» (Бут. 9, 14-15). Що говориш ти, блаженний пророче? «Згадаю, — каже, — завіт Мій», тобто договір, умову, обіцянку. Однак це не тому, що Бог Сам мав потребу в пригадуванні, а щоб ми, дивлячись на це знамення, не лякалися жодної небезпеки, а тут же, пригадавши обітницю Божу, були впевнені, що не зазнаємо подібного лиха.
3. Бачиш, яка велика Божа поблажливість, яке піклування Він виявляє над нашим родом, яке людинолюбство? І не тому, що вже побачив у людях зміну (на добре), а щоби цим вселити нам думку про безмірну велич Його милосердя. «І не буде, — говорить, — більше вода потопом на знищення всякої плоті», — такої повені вже більше не буде. Оскільки Бог знає, що людська природа боїться цього, то зверни увагу, як часто Він повторює обіцянку, мовби говорить: якщо ви колись і побачите сильні дощі, то не лякайтеся жодного лиха, бо «не буде більше вода потопом на знищення всякої плоті», — такої повені вже не буде, такого гніву (Мого) вже більше не зазнає людська природа. «І буде, — каже, — веселка Моя у хмарі, і Я побачу її, і згадаю завіт вічний між Богом і між усякою душею живою в усякій плоті» (Бут. 9, 16).
Зверни увагу, які смиренні вислови Він використовує, щоби вселити людям спокій та цілковиту впевненість. «І Я побачу, — говорить, — і згадаю завіт». То невже погляд пробудить у Ньому пам’ять? Ні, не так повинні ми думати, а так, що, коли побачимо це знамення, тоді зможемо спокійно покладатися на Божу обітницю, (знаючи, що) обітниці Божі не можуть не сповнюватися. «І сказав Бог Ною: — йдеться далі, — ось знамення завіту, який уклав Я між Мною і між усякою плоттю, що на землі» (Бут. 9, 17).
— Ти отримав, — каже, — знамення, яке Я дав (як завіт) між Мною і між усякою плоттю, яка тільки є на землі. Тож не бентежся душею і не тривожся розумом, а, дивлячись на це знамення, і сам перебувай у благонадійності, і всі нащадки твої нехай отримають від нього заспокоєння. Вигляд цього знамення нехай подає впевненість, що такого потопу вже не буде на світі. Хоч збільшуються гріхи людські, однак Я виконаю Свою обіцянку і надалі вже не виявлю такого гніву на всіх.
Бачите безмірність Божого милосердя? Бачите велич поблажливості? Бачите силу піклування? Бачите щедрість обітниці? Бог не поширив Своє благодіяння тільки на два, на три, чи на десять поколінь, а обіцяв його до кінця світу, щоб ми напоумлялись і тим, й іншим, тобто тим, що сучасники Ноя через безліч своїх гріхів зазнали такої кари, і тим, що ми через невимовне Боже людинолюбство сподобилися такої обітниці. Адже розсудливі до виконання Божих заповідей сильніше спонукаються благодіяннями, ніж покараннями.
Тож не будьмо невдячними. Якщо Бог сподобив нас такого благодіяння ще до того, як ми зробили бодай щось добре, а краще сказати — коли вчинили багато такого, що заслуговує покарання, то яких ще щедрот Він не сподобить нас, коли будемо вдячними, коли виявимо свою подяку за колишні (благодіяння) і самі перемінимося на краще? Якщо Він благодіє негідним і виявляє людинолюбство до грішників, то що отримаємо ми, коли відійдемо від гріха і будемо звершувати чесноти. Він для того і виявляє для нас незліченні благодіяння ще до того, як ми зробимо дещо добре, і подає нам прощення, коли ми грішимо, і покарання (за гріхи) посилає не раптово, щоби всіх нас привернути до Себе, — і благодіяннями, і довготерпінням. Так само, часто караючи одних, Він хоче наставити інших, щоби вони, напоумляючись чужим горем, самі не зазнали кари. Бачиш, яким винахідливим є Його людинолюбство, як усе, що Він робить, робить виключно задля нашого спасіння?
Отже, пам’ятаючи про це, не будьмо байдужими, не нехтуймо чеснотами і не порушуймо закони, які Він дав нам. Якщо Він побачить, що ми навертаємось (до добра), стаємо скромними і взагалі виявляємо бодай якийсь початок (доброчесного життя), тоді Він зі Свого боку подасть нам допомогу, роблячи для нас усе легким і зручним і не даючи нам навіть і відчути (тягаря) подвигів чеснот. І справді, коли душа спрямовує свої думки до Бога, тоді вона вже не може зваблюватися виглядом земних речей, але, проходячи мимо усього чуттєвого, а саме цих речей, які знаходяться перед нашими очима, споглядає на речі, невидимі для тілесних очей, непідвладні перемінам, які перебувають постійно, незмінні й непохитні.
Такими є внутрішні очі: вони постійно спрямовані на споглядання небесних речей і, будучи осяяними їхнім блиском, на речі земного життя дивляться, як на тінь і сновидіння, ніскільки не зваблюючись і не захоплюючись ними. Навпаки, коли бачать багатство, то тут же насміхаються над ним, знаючи, що воно ненадійне, як і всякий раб-утікач, — переходить від одного до другого й ніколи не залишається на одному місці, а ще й заподіює безліч лиха своїм власникам і скидає їх, так би мовити, в саму безодню гріха. Чи побачать тілесну вроду — і нею не зваблюються, уявляючи її ненадійність і мінливість: наприклад, інколи хвороба знищує всю красу, та й без хвороби старість робить колись вродливе обличчя некрасивим і потворним, а нарешті всю красу тілесну руйнує смерть. Чи побачать когось у славі чи при владі, який досяг найвищих почестей і насолоджується цілковитим благоденством, — і на нього дивляться, як на людину, що не володіє нічим надійним і незмінним, а пишається тим, що витікає швидше за річкові потоки. Та й справді, чи може бути щось більш мізерне за всю славу цього життя, коли вона порівнюється із трав’яним цвітом? «Усяка слава людська, — говорить Писання, — як цвіт трав’яний» (Іс. 40, 6; 1 Петр. 1, 24).
4. Бачите, улюблені, як добре бачать очі віри, коли душа спрямована до Бога? Бачите, як вони не можуть бути обмануті нічим видимим, а мають правильне судження про речі й не піддаються ніякій звабі? Однак, якщо бажаєте, знову перейдемо до теми слова і, запропонувавши ще дещо, завершимо повчання, щоби сказане залишилося у вашій пам’яті.
Божественне Писання, завершивши розповідь про Божественне знамення, хоче ще подати нам відомості про праведника та його синів і говорить: «Сини Ноєві, що вийшли із ковчега, були: Сим, Хам і Яфет, Хам же був батьком Ханаана. Ці троє були синами Ноєвими і від них заселилася вся земля» (Бут. 9, 18-19). Тут можна би запитати, для чого Божественне Писання, згадавши про трьох синів Ноя, додало: «Хам же був батьком Ханаана»? Не подумайте, прошу вас, начебто це було додано без мети, — у Божественному Писанні немає нічого такого, що було б сказано без будь-якої мети і не містило б у собі великої користі. То для чого ж зазначено і додано: «Хам же був батьком Ханаана»?
Писання хоче цим указати нам на крайню розбещеність Хама — на те, що ані настільки велике лихо (потоп), ані особливо важке життя в ковчегу не змогли приборкати його. І тоді, як його старший брат досі ще не мав дітей, він під час такого гніву (Божого), коли гинув увесь світ, віддався нестриманості і не втримав свою неприборкану похіть, а вже тоді виявив свою гріховну схильність. Та оскільки, як про це піде мова далі, за завдану ним образу батькові його син Ханаан має отримати прокляття, Божественне Писання вже наперед виставляє і робить відомим для нас й ім’я сина, і нестриманість батька, щоби ти, коли згодом побачиш, як він учинить велику зневагу до батька, знав, що він давно вже був таким і не напоумився навіть лихом. Справді, подібне лихо мало б цілком приборкати хтиву похіть, та й взагалі ніщо так не здатне загасити це полум’я і це шаленство, як сильна скорбота і велике горе. Отже, хто і під час настільки великого лиха виявив таку неприборкану хтивість, то якого прощення він може заслуговувати?
Але тут виникає перед нами ще інше, досить відоме питання, яке часто повторюється: чому за гріх батька отримує прокляття син? Однак, щоби ми тепер не надто затягували слово, відкладемо це на інший час, а коли дійдемо до того місця (де йдеться про це), тоді запропонуємо й те, що подасть Бог. У Божественному Писанні, як я вже говорив, немає нічого такого, що було б написано без належної підстави і причини. Отже, ми поки що знаємо, що Мойсей не даремно і не без мети згадав про ім’я сина (Хама), сказавши: «Хам же був батьком Ханаана». Далі він говорить: «Ці троє були синами Ноєвими і від них заселилася вся земля». Не проходьмо без уваги, улюблені, і мимо цих слів, а побачимо і в них велич сили Божої. «Ці троє, — сказано, — були синами Ноєвими, і від них заселилася вся земля». Як це від трьох появилася така безліч людей? Як вони могли бути здатними для цього? Як від декількох утворився весь світ? Як збереглися самі їхні тіла? Тоді не було лікаря, який би лікував, не було будь-яких й інших засобів (для збереження здоров’я). Ще не були побудовані міста, а після такого лиха (потопу) і перебування в ковчегу вони вийшли виснаженими і стомленими. Як же, залишаючись у такій самітності й у такій жахливій пустелі, не померли? Як не загинули? Адже, скажи мені, хіба страх і трепет не потрясав їхні душі і не тривожив їхні думки?
Не дивуйся, улюблений: усе це зробив Бог, усі ці перешкоди відхилив Творець природи. Саме Його веління: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 22) дарувало їм (синам Ноя) силу розмноження. Так й ізраїльтяни в Єгипті, хоч і були обтяжені «від важкої роботи над глиною і цеглою» (Вих. 1, 14), однак, незважаючи на це, розмножувалися ще більше. Тож ані жорстоке і нелюдяне веління фараона, який наказав кидати у воду дітей чоловічої статі, ані гноблення, яке вони терпіли від наглядачів за роботою, не змогли зменшити їхньої чисельності, а навпаки, вони розмножувалися все більше й більше, бо тут усупереч (бажанням гонителів) діяла вища сила.
5. Отже, коли велить Бог, то не намагайся пояснювати події за людськими порядками. Він, будучи вище природи, не підкоряється її порядкам, а все влаштовує так, що навіть перешкоди сприяють успіху. Так і тепер від цих трьох (синів Ноя) Він заселив увесь світ. «Ці троє, — говорить Писання, — були синами Ноєвими, і від них заселилася вся земля». Бачиш силу Божу, бачиш, як, незважаючи на безліч перешкод, ніщо не зупиняє Його бажання?
Те ж саме можна бачити і в (християнській) вірі. Скільки було ворогів, скільки було гонителів: і царі, і тирани, і народи повставали й використовували всі засоби, щоб загасити іскру віри, однак від самих гонителів, які хотіли перешкоджати, зайнялося таке полум’я благочестя, яке охопило всі країни, населені й пустельні. Чи підеш ти до індійців, чи до скіфів, чи аж на край світу, чи навіть на океан — скрізь зустрінеш вчення Христове, яке просвічує душі всіх. Дивним і надзвичайним є те, що православна віра перемінила навіть варварські народи, вони навчилися смиренню і, відкинувши колишні звички, навернулися до благочестя.
Як від тих трьох (синів Ноя) Творець усіх учинив таку безліч людей, так і щодо віри: за допомогою одинадцяти рибалок, невчених, простих, які не насмілювалися навіть відкрити вуста, Він навернув увесь світ. Ці невчені і прості рибалки затулили вуста філософам і, наче на крилах, обпливли весь світ, засіваючи в ньому слова благочестя, вириваючи терня, винищуючи стародавні звичаї і всюди насаджуючи закони Христові. Ані нечисленність та їхня простота, ані строгість повелінь (які проповідувалися ними), ані прихильність усього людського роду до стародавніх звичаїв не змогли стати для них перешкодою, але все це ліквідувала благодать Божа, яка випереджала все. Тож вони все робили легко, збуджуючи самими перешкодами до більшої ревності. Так, зазнавши одного разу побиття, вони пішли із синедріону, радіючи не просто через побиття, а через те, «що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя» (Діян. 5, 41). Іншого разу, будучи ув’язненими у в’язницю і виведеними звідти ангелом, вони знову робили те, що робили до цього, і, прийшовши до храму, сіяли слова вчення, навертаючи безліч людей до благочестя. А потім, будучи знову затриманими, вони через це не тільки не стали пасивними, а виявили ще більшу відвагу і, ставши серед народу, який біснувався і скреготів зубами, сказали: «Богові треба коритися більше, ніж людям» (Діян. 5, 19-29).
Бачиш велич відваги? Бачиш, як прості рибалки нехтують такою безліччю людей, які біснуються і готові вчинити вбивство, й віддати їх смерті? Але, слухаючи про це, улюблений, приписуй те, що сталося, не самим апостолам, а небесній благодаті, яка укріплювала й оживляла їхню ревність. Ось і сам блаженний Петро, коли зцілив кривого від народження і всі чудувалися й дивувалися йому, із притаманною йому щирістю сказав: «Мужі ізраїльські, чому дивуєтесь цьому…, ніби ми своєю силою чи побожністю зробили те, що він ходить?» (Діян. 3, 12). Чому, каже, ви так вразилися й здивувалися цій події? Хіба ми самі зробили це, хіба своєю силою повернули йому здоров’я і дали здатність ходити? «Чого на нас так дивитесь?» Ми зі свого боку нічого не зробили, а тільки використали свої вуста (для проголошення слів). Усе влаштував Господь і Творець природи. Він, «Бог Авраама та Ісаака і Якова», яких ви вважаєте патріархами, Він, «Кого ви зрадили та Якого зреклися перед Пилатом, коли він хотів звільнити Його», Він зробив це, Він. А «ви від Святого і Праведного відреклися і просили дарувати вам чоловіка-вбивцю, а Начальника життя вбили. Його Бог воскресив із мертвих, чого ми свідки. І, ради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього, котрого ви бачите і знаєте; і віра, яка від Нього, дарувала йому це зцілення перед усіма вами» (Діян. 3, 13-16).
6. Велика відвага (апостолів), велика і невимовна сила благодаті, дарованої їм звище! Відвага цього блаженного (Петра) може служити очевидним доказом воскресіння. Справді, якого ще більшого знамення можна вимагати, коли той, хто до хреста не міг витерпіти погрози навіть від простої служниці, тепер так протистоїть юдейському народу, і один з такою відвагою стоїть перед натовпом, який безладно бунтується, і говорить такі слова, якими може викликати ще більшу несамовитість? Бачиш, улюблений, як і тепер виявляється те, про що я говорив спочатку? Коли хтось запалиться любов’ю до Бога, тоді вже не хоче дивитися на речі, які підлягають тілесному зору, але, маючи інший зір, тобто зір віри, постійно спрямовує свій розум до небесних речей, їх споглядає і, ходячи по землі, робить усе так, начебто живе на небі, не зустрічаючи ні в чому людському перешкоди для подвигів побожності. Така людина вже не дивиться ані на принади життя, ані на супротивні й важкі обставини, але, проходячи повз це, поспішає до своєї батьківщини. Як той, хто біжить із великим зусиллям по земному поприщу, не бачить тих, з ким зустрічається, хоч би вони тисячу разів зіштовхувалися з ним, але, спрямувавши свою увагу на поприще і швидко пробігаючи все, прагне до визначеної мети, так і той, хто намагається йти поприщем чеснот і зійти від землі до неба, залишає все видиме внизу, всю свою увагу зосереджує на поприщі й не зупиняється, не затримується нічим видимим, поки не досягне самої вершини (чесноти). Для людини з таким настроєм нічого не значить навіть те, що здається в цьому житті страшним: вона не боїться ані меча, ані прірви, ані зубів звірів, ані катувань, ані рук катів, ані будь-якої іншої життєвої неприємності. Ні, нехай лежить перед нею гаряче вугілля — і вона піде по ньому, ніби по лузі й саду; нехай погрожують їй будь-якими іншими муками — вона не ціпеніє, побачивши їх, і не ухиляється, бо її душею опанувало бажання майбутніх благ, і вона, мовби знаходячись поза тілом, стає вище від страждань, і, будучи підкріплюваною небесною благодаттю, навіть не відчуває тілесних мук.
Тому прошу, щоб нам було легко переносити труди чеснот, виявімо велику любов до Бога і, спрямувавши до Нього наші думки, не будемо через будь-які речі цього життя зупинятися на цьому поприщі, а, пам’ятаючи про нескінченну насолоду майбутніми благами, будемо смиренно переносити всі скорботи земного життя. Нехай ані безчестя не засмучує нас, ані бідність не соромить, ані тілесна хвороба не послабляє душевної бадьорості, ані людська зневага й приниження не роблять нас менш старанними в подвигах чеснот; але, струснувши все це із себе, наче порох, і маючи бадьорий і піднесений настрій духу, будемо таким чином у всьому виявляти велику мужність і, як я вчора просив любов вашу, постараймося примиритися з ворогами і вирвати зі своєї душі всі інші пристрасті. Чи тривожить нас нечиста похіть — виженімо її. Чи розпалює гнівливість — угамуймо цей жар співом духовних наставлень, які показують згубність цієї пристрасті. «Чоловік злий, — говорить Писання, — неблаговидний» (Притч. 11, 25). І в іншому місці: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно…, підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22). Чи тривожить нашу душу сріблолюбство — постараймося тікати від цієї згубної зарази і вирвати її, як корінь усякого зла. Та й кожну із пристрастей, яка тривожить нас, постараймося виправити, щоб, утримуючись від злих справ і звершуючи добрі, ми змогли в той страшний день сподобитися Божого людинолюбства через благодать і щедроти Єдинородного Сина Його, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда двадцять сьома | Зміст | Бесіда двадцять дев’ята
