Бесіда двадцять сьома
зі всієї худоби чистої і зі всіх птахів чистих,
і приніс у всепалення на жертовнику (Бут. 8, 20)
1. Учора ми бачили милосердя людинолюбного Господа, як Він вивів праведника із ковчега, звільнив його від перебування в ньому, звільнив від цього важкого і страшного ув’язнення і нагородив за терпіння, сказавши: «Нехай плодяться і розмножуються» (Бут. 8, 17). Сьогодні подивимося на вдячність та відданість Ноя, завдяки чому він отримав ще більше і вище Боже благовоління. Так завжди чинить Бог: коли побачить когось вдячним за отримане, тоді посилає йому ще більші дари.
Тож постараймося і ми підносити Господу посильну подяку за блага, які даровані нам від Нього, щоби сподобитися ще більших. І ніколи не будемо забувати поданих нам Божих благодіянь, а завжди будемо зберігати їх у своїй пам’яті, щоби пам’ять про них спонукала нас до постійної вдячності, хоч вони такі численні, що пам’ять наша не в змозі й перерахувати Божі щедроти до нас. Справді, хто може бодай уявити собі все, що вже вам дароване (від Бога), що обіцяно, що подається щодня? Він привів нас з небуття до буття, дарував нам і тіло, і душу, створив нас (істотами) розумними, дав нам це повітря для дихання, влаштував для роду людського все створіння, а насамперед захотів, щоби людина насолоджувалася перебуванням у раю, проводила життя без печалі та всяких трудів і, будучи в тілі, ні в чому не уступала ангелам і безтілесним силам, а була вищою від тілесних потреб.
Потім, коли (людина) через байдужість була упіймана підступністю диявола за допомогою змія, (Бог) і тоді не перестав благодіяти злочинному грішникові, але в самих покараннях, як я сказав уже вчора, виявив Своє надмірне людинолюбство і виявив для неї різні й незліченні благодіяння. Нарешті, коли в наступні часи через розмноження людського роду і відхилення його до безчестя, Бог побачив, що рани невиліковні, тоді винищив тих, котрі творили зло, ніби якусь шкідливу закваску, залишивши цього праведника (Ноя) для того, щоб він став коренем і початком людського роду. І поглянь знову, яку милість виявляє йому. Від цього праведника і від його синів Він благоволив розмножити людський рід до такої кількості, поступово обирав праведників, тобто патріархів, і поставив їх для інших людей учителями, які могли всіх наставляти своїми чеснотами і, подібно до лікарів, лікувати тих, котрі хворіли. Він веде їх то в Палестину, то в Єгипет, випробовуючи цим терпіння Своїх рабів і водночас яскравіше розкриваючи власну силу. І далі постійно продовжував піклуватися про спасіння людей, посилаючи пророків і через них звершуючи знамення й чудеса. Коротко кажучи, як морські хвилі ми ніколи не можемо перелічити, хоч би й тисячі разів пробували, так (не можемо перерахувати) і різноманітних благодіянь Божих, які Він виявив для нашого роду.
Нарешті, коли (Бог) побачив, що і після такого піклування людське єство ще потребує великого і невимовного людинолюбства і що ніскільки не допомагають ані патріархи, ані пророки, ані ті дивні чудеса, ані покарання та наставляння, які так часто повторювалися, ані поневолення, що безупинно йшли одне за одним, тоді, мовби змилосердившись над нашим родом, послав до нас лікаря душ і тіл, піднявши, так би мовити, від Отцівських надр Єдинородного Сина Свого, Котрий благоволив прийняти образ раба (Флп. 2, 7) і народитися від Діви, жити разом з нами і перетерпіти всі наші (прикрощі), щоб нашу природу, яка через безліч гріхів лежить долу, піднести від землі на небо. Дивуючись цьому і вказуючи на надмірність любові Божої до людського роду, син громів викликував: «Бо так полюбив Бог світ» (Ін. 3, 16). Зверни увагу, який подив виражається в цьому вислові! Словом «так» вказує на важливість того, про що хоче сказати, ось тому й почав так. Скажи ж нам, блаженний Іоане, як так? Укажи нам міру, покажи велич, відкрий безмежність (любові Божої). «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).
Бачиш, причина пришестя Сина (Божого) та, щоби люди, яким загрожувала погибель, отримали спасіння через віру в Нього. Хто може осягнути розумом велике, дивне і незбагненне для розуму благовоління, яке Бог виявив для нашої природи в дарі Хрещення, дарував нам відпущення всіх наших гріхів? Але що тут говорити? Ані думка не в змозі, ані слово не в силах перерахувати інші (благодіяння Божі). Скільки б я не говорив, усе інше буде таким, що своєю безмірністю перевершить те, про що вже було сказано. Так, хто може осягнути розумом той шлях покаяння, який (Бог) через Своє невимовне людинолюбство відкрив для нашого роду й після дару Хрещення ті дивні заповіді, через (виконання) яких ми, якщо захочемо, зможемо здобути Його благовоління?
2. Бачиш, улюблений, безодню (Божих) благодіянь? Бачиш, скільки їх ми перелічили і однак не змогли перерахувати бодай малої їхньої частини? Як, справді, може людська мова зобразити словом те, що зроблено для нас Богом? І коли настільки численними й великими є ці (блага), набагато більшими і незбагненними є ті блага, які Він обіцяв після цього життя в майбутньому віці для тих, хто йде дорогою чеснот. Блаженний Павло, бажаючи в декількох словах змалювати для нас їхню надмірну велич, говорить: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить його» (1 Кор. 2, 9). Бачиш безмірність дарів? Бачиш, що Його благодіяння перевищують усяке поняття людське? «На серце людині, — сказано, — не приходило». Отже, якщо ми захочемо роздумувати про них і по своїй змозі віддавати подяку (Богу), то зможемо отримати ще більше Його благовоління і себе особливо налаштувати для побожності. Справді, пам’ять про благодіяння особливо надихає до подвигів чеснот і налаштовує людину нехтувати всім земним, прихилятися до великого Благодійника і щодня виявляти живу любов до Нього.
Ось тому і цей праведник (Ной) сподобився такого благовоління і почесті від Бога за те, що виявив велику вдячність за отримані благодіяння. Але щоб слово наше було для вас більш зрозумілим, потрібно запропонувати вашій любові початок сьогоднішнього читання.
Після того, як Ной, за велінням Господа, вийшов з ковчега разом із синами, зі своєю дружиною та дружинами синів, зі всіма звірами і птахами і після виходу отримав від Бога дуже втішне для нього благословення: «Нехай плодяться і розмножуються» (Бут. 8, 17), — Божественне Писання, показуючи нам вдячність праведника, говорить: «І влаштував Ной жертовник Господу; і взяв зі всякої худоби чистої і зі всіх птахів чистих, і приніс у всепалення на жертовнику» (Бут. 8, 20). Уважно простеж, улюблений, у цих словах, як Творець усього в саму нашу природу вклав чітке поняття про чесноти. Звідки, справді, скажи мені, прийшло це (на думку) праведникові? Ні в кому іншому він не бачив прикладу для себе. Але як спочатку син першого чоловіка, тобто Авель, за власним внутрішнім спонуканням приніс жертву (Богові) з неабиякою розбірливістю, так і тепер цей праведник, як тільки міг і як розсудив по-людськи, за власною волею і здоровим глуздом підносить за допомогою жертв подяку Господу. І подивися, з якою великою мудрістю він це робить. Йому не знадобилась ані величава споруда, ані храм, ані якийсь дивовижний дім, ані будь-що інше. Він знав, добре знав, що Господь шукає тільки (доброї) відданості.
І ось, улаштувавши нашвидку жертовник і взявши деяких чистих тварин та чистих птахів, він приніс жертву всепалення і цим, наскільки міг, виразив свою щиру вдячність. А людинолюбний Бог, прийнявши цю подяку, увінчав його старанність і знову виявив йому Своє благовоління. «І відчув Господь, — говорить Писання, — приємні пахощі» (Бут. 8, 21). Бачиш, як відданість того, хто приносить жертву, зробила і дим, і сморід, і усе, що було неприємним при цьому (спаленні тварин), запашним. Ось тому і Павло сказав у своєму посланні: «Ми Христові пахощі в тих, що спасаються, і в тих, що гинуть. В одних запах смертоносний на смерть, а для інших запах животворчий на життя» (2 Кор. 2, 15-16). «І відчув Господь приємні пахощі».
Не спокушайся простотою висловів, але, визнавши причиною такої поблажливості в словах власну немічність, у цьому зрозумій те, що приношення праведника було приємним (для Бога). А щоб ми на досвіді могли пізнати, що Сам Господь не потребує нічого, а жертву (Ноя) благоволив прийняти не для будь-чого іншого, як для спонукання людей до вдячності. Для цього Він допускає вогневі знищувати все, щоб і самі ті, котрі приносять, побачили, що все робиться для їхньої ж користі. Для чого ж, скажи мені, Він взагалі допускає приносити Йому жертви? Знову ж таки із поблажливості до людської немічності. Оскільки люди, поступово віддавшись безпечності, мали згодом вигадати для себе богів і їм приносити жертви, тому Бог попередньо благоволив, щоб жертви приносилися Йому, щоби принаймні цим відхилити від згубної омани тих, які мали віддатися безчестю. А що все це справді допущено Ним із поблажливості, то зверни увагу, як згодом Він благоволив установити й обрізання, але не тому, щоб воно могло бодай чимось сприяти спасінню душі, а для того, щоб юдеї носили його на собі, наче якийсь знак і печатку, на доказ своєї вдячності, і щоб не могли змішуватися з язичниками.
3. Ось тому блаженний Павло, називаючи обрізання знаменням, говорить: «Знак обрізання, як печать» (Рим. 4, 11). А що воно ніскільки не служить для виправдання, доказом того ось і є цей праведник (Ной), який досяг такої (високої) чесноти тоді, коли ще не було встановлене обрізання. Але що я кажу? Сам патріарх Авраам ще до прийняття обрізання був виправданий самою вірою. Ще до обрізання, говорить Писання, «повірив Авраам Богові, і це зараховано йому в праведність» (Рим. 4, 3). Що ж ти, юдею, пишаєшся обрізанням? Знай, що й до нього було багато праведників. Ось Авель через віру приніс жертву, як і Павло говорить про нього: «Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн» (Євр. 11, 4). І Єнох узятий до неба, і Ной урятований від страшного потопу за свою велику праведність, і Авраам ще до обрізання прославлений за віру в Бога. Так здавна, від початків рід людський одержував спасіння завдяки вірі.
Тому і людинолюбний Господь попустив приносити Собі жертви, щоб за їхньою допомогою люди, тоді ще менш досконалі 1, могли і подяку свою виразити Богові, й уникнути зарази ідолопоклонства. Якщо, справді, навіть після такої поблажливості чимало не уникли падіння, то хто зміг би був уникнути згубної омани, коли б не була використана така поблажливість? «І відчув Господь приємні пахощі». Але не так (учинив Він) із невдячними юдеями. А як же? Послухай пророка, який говорить: «Куріння огидне для Мене» (Іс. 1, 13), вказуючи на нечистоту внутрішнього настрою тих, які приносять. Як там побожність праведника зробила дим і сморід пахощами, так тут порочність тих, що приносять, навіть зробила запашний фіміам — огидним для сприйняття.
Тож прошу, постараймося в усьому виявляти щиру відданість. Вона є причиною всіх благ. Благий Господь зазвичай звертає увагу не стільки на наші жертви, скільки на внутрішню відданість, з якою ми їх звершуємо, і, судячи з цього, або приймає, або відкидає наші жертви. Отже, чи ми молимося, чи постимося, чи подаємо милостиню (бо це — наші духовні жертви), чи робимо яку-небудь іншу духовну справу — будемо робити все від чистої відданості, щоб одержати і гідний вінець за труди. Адже буде дуже дивно, коли ми будемо докладати трудів, а нагороду втратимо, тобто будемо звершувати чесноти не за законами, даними від Бога. А можна через невимовне Боже людинолюбство, і не звершивши справ, отримати вінець тільки за відданість.
Щоби переконатися в цьому, погляньмо на милостиню. Коли ти побачиш людину, яка лежить на торговищі й перебуває в крайній убогості, поспівчуваєш йому і тут же, спрямувавши свої думки до неба, подякуєш Господу за своє становище і за терпіння цього бідняка, то, хоч і не зможеш задовольнити й угамувати його голод, однак отримаєш повну нагороду за свою добру прихильність. Саме тому і Господь сказав: «І хто напоїть одного із малих цих чашею холодної води тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї» (Мф. 10, 42). Що може бути мізерніше за склянку холодної води? Тобто нагорода отримується навіть за добру прихильність. Те ж саме побачимо й у протилежному випадку. Вважаю своїм обов’язком говорити про це вашій любові для того, щоби ви, чітко зрозумівши це, укоренили в собі щиру (сердечну) налаштованість. Послухай, що говорить Христос: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Бачиш, тут нечиста налаштованість зазнає осуду і за нескромний погляд отримує покарання, начебто блуд уже був учинений насправді.
Отже, знаючи це, будемо всіляко охороняти чистоту нашого налаштування, щоби воно зробило наші приношення приємними (для Бога). Якщо налаштування (Ноя) зробив дим і сморід пахощами, то чого не зробить з нашими духовними жертвами, і яке благовоління подасть нам звище? «І відчув, — сказано, — Господь приємні пахощі» (Бут. 8, 21). Бачиш, якою є жертва праведника, — як за зовнішністю вона незначна, зате чистотою прихильності Ноя є дуже великою? А тепер зверни увагу на безмежне милосердя людинолюбного Господа. «І сказав Господь Бог у серці Своєму: не буду більше проклинати землю за людину, тому що помисли серця людського — зло від юності його; і не буду більше знищувати все живе, як Я зробив; надалі в усі дні землі» (Бут. 8, 21-22).
4. Яка надзвичайна висота благодіяння, яка велич людинолюбства, яке невимовне багатство поблажливості! «І сказав Господь Бог у серці Своєму». І цей вислів «у серці Своєму» використаний по-людськи, відповідно до нашої природи. «Не буду більше проклинати землю за людину». Бог прокляв її через першу людину, сказавши: «Терня й осот буде родити вона» (Бут. 3, 18). Потім — так само за Каїна. І ось тому, що Він і тепер навів (на землю) таку загальну загибель, то, щоб утішити праведника й підбадьорити, тобто, щоби він не подумав: яка користь від даного (Богом) благословення і від слів «плодіться й розмножуйтесь», коли ми, розмножившись, будемо змушені знову загинути, адже Він й Адамові сказав: «Плодіться й розмножуйтесь», — однак навів потоп. Отже, кажу, щоб Ной не подумав так і від цієї думки не відчував у своїй душі постійного неспокою, поглянь, яке людинолюбство виявляє Господь! «Не буду більше, — говорить, — проклинати землю за людину». Зверни увагу, як чітко показав (Бог), що Він наклав прокляття на землю через безчестя людей. Потім, щоб ми не подумали, начебто Він тепер дав таку обіцянку через те, що вони стали кращими, говорить: «Тому що помисли серця людського — зло від юності його». Незвичайне людинолюбство! Оскільки «помисли серця людського — зло від юності його, — каже, — не буду більше проклинати землю».
— Я, — говорить, — звершив Свою справу і раз, і вдруге. Та оскільки бачу, що зло зростає, тому обіцяю більше вже не проклинати землю.
Далі, бажаючи показати висоту Свого людинолюбства, додав: «Не буду більше знищувати все живе, як Я зробив; надалі в усі дні землі». Поглянь, як Бог цим подає праведникові неабияку втіху, а краще сказати, не тільки праведникові, а, зі Свого милосердя, і всьому людському роду, який мав піти від нього. Слова «не буду більше знищувати все живе», і «як Я робив», і «в усі дні», означають те, що ніколи вже не буде такого потопу і не осягне світ таке загальне винищування. Водночас (Бог) показує і безперервність Свого благодіяння. «Надалі, — говорить, — у всі дні», тобто обіцяє повіки не виявляти вже такого гніву і не чинити такого розладу щодо пір року та стихій. Тому й додав: «Сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться» (Бут. 8, 22).
— Цей порядок, — каже, — буде незмінний, земля ніколи не перестане давати свої плоди для людського роду і винагороджувати за труди землеробства. І пори року не будуть перемішуватися, але холод і спека, літо і зима будуть у свій час.
Оскільки під час потопу відбулося порушення цього порядку і праведник у ковчезі провів увесь цей час, мовби одну (безупинну) ніч, тому (Бог) каже:
— Тепер уже ані день, ані ніч не відійдуть від свого порядку — їхнє служіння буде незмінним до кінця віків.
Бачиш досить сильну втіху, щоби підбадьорити душу праведника? Бачиш, яку він отримав нагороду за свою вдячність? Послухай же й у наступних словах, яке невимовне милосердя виявив Бог до нього. «І благословив, — сказано, — Бог Ноя і синів його, і сказав їм: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею; і нехай бояться вас, і нехай тремтять перед вами усі звірі земні, і всі птахи небесні, і все, що рухається по землі, й усі риби морські: у ваші руки віддані вони; все, що рухається, що живе, буде вам у їжу; як зелень трав’яну, даю вам усе; тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте» (Бут. 9, 1-4). Не можна тут не подивуватися безмірному милосердю Господа. Справді, зверни увагу: цей праведник сподобився того ж благословення, якого (сподобився) Адам, і втрачене Адамом панування повертає собі своєю побожністю або, краще сказати — завдяки невимовному людинолюбству Господа. Як тому (Бог) сказав: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею, і владарюйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над усякою худобою, і над усією землею, і над усякою твариною, що плазує по землі» (Бут. 1, 28); так говорить і тепер: «І все, що рухається по землі, й усі риби морські: у ваші руки віддані вони; все, що рухається, що живе, буде вам у їжу; як зелень трав’яну, даю вам усе; тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте».
Зверни увагу: тут дотримується те ж правило, що й стосовно першої людини, тільки в іншому вигляді. Як там Бог дарував (Адамові) владу над усім і, дозволивши насолоджуватися райськими плодами, велів тільки утримуватися від одного дерева, так і тут, давши (Ною) благословення, зробивши його страшним для звірів і підкоривши йому всіх плазунів і птахів, говорить: «Усе, що рухається, що живе, буде вам у їжу; як зелень трав’яну, даю вам усе». Саме з цього часу починається вживання в їжу м’яса, але не для того, щоби цим спонукати людей до обжерливості, а тому, що вони повинні були тварин приносити в жертву і так віддавати подяку Господу. Тому, щоби вони не надумали утримуватися від споживання їх, як присвячених Богові, Він дає дозвіл використовувати тварин у їжу і цим звільняє їх від будь-якого непорозуміння. «Як зелень трав’яну, — говорить, — даю вам усе». Далі, як Адамові Бог, дозволивши користуватися всім, велів утримуватися від одного дерева, так і тут, дозволивши вільно вживати в їжу все, говорить: «Тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте». Що ж означають ці слова? Що таке «плоті з душею її, з кров’ю її»? Це означає — удавленина, бо кров є душею тварини.
5. Так, з огляду на те, що люди повинні були згодом приносити тварин у жертву Богові, Він наче дає їм таке наставляння: кров призначена Мені, а м’ясо — вам. І робить Він це для того, щоби від самого початку зупинити в них схильність до людиновбивства. А що це правда, і що Бог дає цю заповідь людям з наміром зробити їх більш лагідними, послухай наступні слова: «Я стягну, — каже, — і вашу кров, у якій життя ваше, стягну її від усякого звіра, стягну також душу людини від руки людини, від руки брата її» (Бут. 9, 5). Що ж? Душа людини в крові? Ні, не це хоче сказати Бог, але виразився так за людським звичаєм, ніби одна людина сказала іншій: я тримаю у своїх руках твою кров, замість того, щоб сказати: маю владу тебе умертвити. А що душа людська не в крові, про це послухай Христа, Який говорить: «Не бійтеся від убиваючих тіло, душі ж не здатних убити» (Мф. 18, 28).
Ще зверни увагу, який особливий вислів використав (Бог). «Хто проллє, — говорить, — кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим» (Бут. 9, 6). Подумай, як цими словами Він підсилив страх. Якщо, каже, тебе не зупиняє ані однакове походження, ані єдність природи не утримує від злого наміру, якщо ти, відкинувши братерське співчуття, весь віддаєшся цьому мерзенному задуму, то подумай, що вона (людина) створена за образом Божим, сподобилася від Бога такої високої переваги й отримала владу над усією природою, тому відкинь злий намір. Що ж, скажеш, якщо хтось учинить безліч убивств і проллє безліч крові, чи буде такий чоловік гідно покараний, коли буде пролита тільки його кров? Не думай так, улюблений, а подумай про те, що цей чоловік незабаром одержить нетлінне тіло, яке буде вимушене терпіти безперестанні й вічні муки. Поглянь і на те, з якою чіткістю Бог висловив заповідь. Про людину говорить: не проливай крові, а про безсловесних не сказав: не проливай, але: «Тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте». Там — не проливай, тут — не їж.
Бачиш, якими легкими є Його закони? Які легкі для виконання Його заповіді? Як Він не вимагає від нашої природи нічого важкого й неможливого? Дехто, звичайно, каже, що кров тварин важка, земляниста й шкідлива для здоров’я. Однак ми повинні утримуватися від неї не з цього міркування, а заради заповіді Господньої. Далі, щоби ми вповні зрозуміли, чому Бог висловив цю заповідь з такою чіткістю задля приборкання схильності людей до убивства, Він говорить: «Ви ж плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею (Бут. 9, 7). Не без мети сказав: «Ви ж», а ніби каже так: ви, деякі, нечисленні, наповнюйте всю землю і володійте нею, тобто отримайте над нею панування і владу і користуйтесь нею. Зверни увагу на Боже людинолюбство: як Він насамперед виявляє великі благодіяння, а вже потім дає закон і заповідь. Як Адама Він спочатку оселив у раю і дарував йому стільки насолод, а вже потім велів утримуватися від дерева, так і тут. Спочатку Бог обіцяв, що вже не наведе такого загального винищування і не виявить такого гніву, а залишить усі стихії незмінно звершувати до кінця віків свій плин і в своєму порядку. Спочатку сподобив їх (Ноя та його синів) благословення, дарував їм колишню владу над усіма тваринами і дозволив уживати їх у їжу, а вже потім говорить: «Тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте».
Бачиш, як Він спочатку благодіє і виявляє невимовні щедроти, а вже потім дає і заповіді? А в людей буває не так. Люди наперед хочуть, щоб їхні накази були виконані, і щоб ті, які отримують і виконують їхні накази, виявляли при цьому цілковиту ретельність, а вже потім думають про винагороду тих, котрі виявили належну покірність. Наш Владика робить навпаки: наперед благодіє і через безліч благодіянь залучає до себе нашу природу, а потім уже дає заповіді, які легко виконувати, щоб ми, будучи спонукувані і легкістю заповідей, й отриманими благодіяннями, ревно намагалися їх виконувати.
Отже, улюблені, не будемо байдужими й недбайливими щодо виконання заповідей, пам’ятаючи і про попередні благодіяння (Божі), і про легкість заповідей, і про великі нагороди, приготовлені нам за їхнє виконання. Будьмо пильними й старанними у виконанні даних нам від Бога заповідей і не залишаймо того шляху, який Він указав нашій природі для спасіння наших душ, але, належно скориставшись тим часом нашого життя, який ще залишився, очистімось від гріхів і постараймося завчасно здобути для себе велику відвагу, а особливо тепер, коли ще залишається частина святої Чотиридесятниці.
6. Справді, для нас буде достатньо і тих днів, які ще залишилися, якщо тільки захочемо бодай трохи бути старанними. Говорю це не тому, начебто для нашого виправлення від гріхів необхідний тільки цей короткий час, а тому, що Господь наш людинолюбний і милостивий, і для Нього не потрібно багато часу, тільки б ми приступили до Нього з великою ревністю і готовністю, відійшовши від усього земного і віддавшись небесному потягу. Так ниневітяни, обтяжені безліччю гріхів, як тільки виявили цілковите і щире каяття, то не більше, як за три дні, встигли умилостивити Бога і скасувати винесений їм вирок (Іона. 3, 10). Але що говорити про ниневітян? Для розбійника на хресті не потрібно було й одного дня. Але що я кажу — одного дня? Навіть і короткої години. Таким є Боже до нас милосердя! Коли Він бачить, що наша рішучість (виправитися) є непохитною і що ми приступаємо з палким старанням, то не бариться і не відкладає, але скоро виявляє до нас Своє милосердя і говорить: «Заволаєш, і Він скаже: ось Я!» (Іс. 58, 9).
Отже, налаштуймося й ми за ці декілька днів виявити бодай трохи ревності й належно скористатися допомогою посту. Відкинувши байдужість, будемо підносити щирі молитви до Господа, проливати гарячі сльози, постійно засуджувати свої гріхи, показувати Йому, мов лікареві, наші рани і відкривати виразки душі, просити в Нього лікування і виявляти все інше необхідне — сердечну покірність, глибоку смиренність, щедру милостиню, а пристрасті, які тривожать наш розум, приборкувати і виганяти зі своєї душі, не віддаватися користолюбству, не бути злопам’ятним щодо ближніх і не мати ворожості до побратимів. Бог нічого, нічого так не ненавидить і (ні від чого так) не відвертається, як від людини злопам’ятної, яка постійно має в душі ворожнечу до ближнього. Настільки згубним є цей гріх, що відвертає від нас і Боже людинолюбство!
А щоб ви переконалися в цьому, хочу я нагадати вам євангельську притчу, як один (боржник) отримав від господаря прощення за десять тисяч талантів, бо припав до ніг господаря, просив і благав його. «Господар, — сказано, — змилосердився над рабом тим, простив його і борг відпустив йому» (Мф. 18, 27). Чи бачиш милосердя господаря? Той, припавши, просив тільки дати йому відстрочку: «Потерпи мені, — говорив він, — і все тобі віддам» (Мф. 18, 26). Але добрий, поблажливий і людинолюбний господар змилосердився над рабом і дав йому не тільки те, що він просив, а те, що він і не очікував. Господь, звичайно, любить завжди перевищувати й випереджати наші прохання. Так, коли той благав дати йому відстрочку й обіцяв виплатити весь борг, Господь, Який милосердям покриває наші гріхи, змилосердившись, відпустив його і борг простив йому. Бачиш, чого просив раб, і скільки дарував йому господар?
Тепер поглянь на божевілля цього раба. Після такої поблажливості і невимовного благодіяння, яке було виявлене йому, належало б і йому зробитися дуже співчутливим до товаришів, однак він чинить зовсім навпаки. «Вийшовши, — сказано, цей же (раб), якому прощено десять тисяч талантів… Слухайте, прошу вас, уважно: те, що трапилося з цим рабом, має проникнути до глибини нашої душі і змусити нас вирвати цю тяжку недугу з нашого серця. Отже, «вийшовши, зустрів одного з товаришів своїх, який був винен йому сто динарів» (Мф. 18, 28). Зверни увагу, яка різниця. Тут товариш винен сто динарів, а там господар, який вимагає боргу, що складав десять тисяч талантів. І однак (господар), коли побачив, що раб просить і благає, простив йому; а цей (раб), «схопивши його (свого товариша), душив і казав: віддай мені, що винен». Що ж далі? «Тоді товариш його, — сказано, — впав до ніг його» (Мф. 18, 29). Зверни увагу, як часто Євангеліст повторює вислів «товариш його». Це не без мети, а для того, щоб ми знали, що між ними не було жодної суперечки. І однак (боржник-товариш) звертається до свого позикодавця з таким же принизливим проханням, з яким і цей звертався до господаря. «Потерпи, — каже, — мені, і все віддам тобі. Але той не захотів, а повів і посадив його у в’язницю, доки не віддасть боргу» (Мф. 18, 30). О, крайня невдячність! Маючи ще у свіжій пам’яті виявлену до нього милість, він і після того не захотів бути милосердним, але спочатку душив (товариша), а потім посадив його у в’язницю.
7. Поглянь же, що було далі. «Товариші його, — говорить Писання, — побачивши таке, дуже засмутилися і, прийшовши, розповіли своєму господареві все, що сталося» (Мф. 18, 31). Не сам потерпілий (та й як він міг, будучи закритим у в’язниці?), а його товариші, хоч особисто не були ображені, однак так засмутилися, начебто самі зазнали образи, і, прийшовши, розповіли про все (господареві). І поглянь, як нарешті розгнівався господар. «Тоді господар, — говорить Писання, — покликав його і каже: рабе лукавий!» Воістину в цьому можна побачити, яким згубним є злопам’ятство. Коли господар вимагав (від раба сплати) десяти тисяч талантів, то не називав його лукавим. Однак тепер, коли цей раб виявився жорстоким до свого товариша, господар говорить: «Рабе лукавий! Весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене» (Мф. 18, 32). Зверни увагу, як господар викриває раба в крайній злобі.
— Хіба ти, — каже, — подав мені дещо більше, крім самих слів? То хіба я не прийняв твоє прохання, хіба не простив тобі весь цей величезний і незліченний борг? «Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?» (Мф. 18, 33)? Якого ж прощення ти можеш заслуговувати, коли я, господар твій, простив тобі такий великий борг через одні ті твої слова (Мф. 18, 26), а ти навіть не змилосердився над своїм товаришем і побратимом, не схилився на милість і не виявив до нього співчуття, згадавши про вчинену мною поблажливість для тебе, а явився безжалісним і жорстоким і не захотів помилувати свого товариша? Отож тепер ти пізнаєш насправді, скільки зла ти заподіяв сам собі.
«І, розгнівавшись, господар віддав його мучителям» (Мф. 18, 34). Зверни увагу, і тепер (господар) гнівається на раба і віддає його мучителям саме за його жорстокість до товариша: чого не зробив раніше, коли той був винен таку суму, те наказує зробити тепер. «Віддав його мучителям, доки не віддасть йому всього боргу», тобто поки раб не поверне ті десять тисяч талантів, за які він уже отримав був прощення. Дуже велике і невимовне людинолюбство Боже: коли Він зажадав свого боргу і боржник попросив (відстрочки), тоді простив йому. А коли побачив, що той учинив жорстоко і нелюдяно з товаришем, тоді вже кладе край своїй поблажливості, даючи боржникові насправді зрозуміти, що він не стільки зашкодив товаришу, скільки собі самому. Як той (раб) кинув (товариша) до в’язниці, поки він не сплатить боргу, так і господар віддав його мучителям, поки він не віддасть усього боргу.
Це (Господь) сказав про таланти й динарії не просто так, а мав на увазі гріхи й тягар беззаконь (наших), щоб ми знали, що, будучи винними перед Господом навіть у незліченних гріхах, однак через Його невимовне людинолюбство отримуємо від Нього прощення. А коли будемо самі жорстокими й нелюдяними щодо наших ближніх і братів, які мають однакову з нами природу, і не простимо їхніх провин перед нами, а будемо тримати проти них злобу навіть за ці маловажні провини (які означають сто динарів у порівнянні з десятьма тисячами талантів, — такими є провини наших ближніх проти нас у порівнянні з нашими гріхами проти Господа), тоді викличемо на себе гнів Господа, і в чому вже колись отримали прощення, те знову повинні будемо заплатити з муками. Справді, щоб ми достовірно знали, що цю притчу Господь запропонував для нашої душевної користі, послухай, що Він додав: «Так і Отець Мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18, 35).
Так, багато користі (може бути для нас) від цієї притчі, якщо тільки ми захочемо бути уважними. Чи маємо ми, справді, можливість простити (нашим ближнім) стільки, скільки прощає нам Господь? Але ж коли ми й захочемо простити, то прощаємо подібним до нас рабам, а самі отримуємо прощення від Господа. Поглянь ще, яка точність у словах Господа. Він не просто сказав: якщо не відпустите людям їхнього гріха, а як? «Якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його». Зверни увагу, як Він хоче, щоби саме серце наше було мирним і спокійним, щоби дух наш був безтурботним і вільним від будь-якої пристрасті і щоб ми виявляли належну прихильність до ближнього. Послухай, що Він говорить ще й в іншому місці: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мф. 6, 14).
Тож не будемо думати, начебто ми, прощаючи ближньому, робимо для нього благодіяння чи велику милість. Ні, ми самі тоді отримуємо благодіяння, самі для себе здобуваємо із цього велику користь. Так само, коли ми не прощаємо ближнім, то цим ніскільки не завдамо їм шкоди, а для себе приготуємо нестерпні геєнські муки. Тому прошу: знаючи це, ніколи не будьмо злопам’ятними, не тримаймо ворожнечу проти тих, хто заподіяв нам неприємність чи будь-яку іншу образу, але уявляючи, яке благодіяння і відвагу перед Господом вони роблять для нас, а насамперед те, що примирення із кривдниками загладжує наші гріхи, поспішаймо і не барімося (примиритися з ворогами), і, пам’ятаючи про користь, яку отримаємо від цього, виявімо таку прихильність до ворогів, ніби вони були нашими щирими благодійниками. Якщо ми будемо уважними, то не стільки користі принесуть нам люди, які щиро прихильні до нас і всіляко намагаються допомагати нам, скільки наша прихильність до ворогів, — вона зробить нас гідними небесної милості і полегшить тягар наших гріхів.
8. Справді, улюблений, подумай, яка велич цієї чесноти у порівнянні з тими нагородами, які Бог всіляко обіцяв тим, хто заховує її. Він сказав: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас…, моліться за тих, хто кривдить і гонить вас». А оскільки те, що Він заповідав, було важливим і досить піднесеним, тому додав: «Щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5, 44-45). Бачиш, кому уподібнюється, наскільки це можливо для людини, той, хто не тільки не мстить своїм кривдникам, але й щиро молиться за них?
Тож не позбавмо себе через недбальство таких великих дарів і нагород, які перевершують усяке слово, а всіляко намагаймося сповняти це (веління) і навіть примушуймо себе, привчаймо свою душу скорятися заповіді Божій. Адже для того я і зробив сьогодні це наставлення, запропонував притчу і показав велич цієї чесноти (прощення образ) й особливу користь, яка буває від неї для нас, щоби, поки ще є час, кожний з нас, у кого тільки є ворог, постарався своїм ласкавим зверненням примирити його із собою. І нехай ніхто не говорить мені: я раз і двічі просив його (ворога), але він не погодився (помиритися). Ні, якщо ми щиро захочемо примиритися, то не відступимо (від ворога), поки не переможемо його своїми настирливими проханнями, поки не прихилимо до себе і не змусимо припинити ворожнечу проти нас. Хіба цим ми йому робимо якусь милість? Ні, це на нас переходять плоди доброї справи — ми цим залучаємо на себе Боже милосердя, здобуваємо для себе прощення гріхів, отримуємо велику відвагу перед Господом. Якщо ми зробимо так, то зможемо з чистою совістю приступити до цієї священної і страшної трапези і з відвагою вимовити ті слова, які поміщені в молитві (Господній) 2. Посвячені (вірні) знають, про що я кажу.
Тому надаю совісті кожного усвідомити, з якою відвагою ми можемо вимовляти ці слова в той страшний час (Літургії), коли виконуємо цю заповідь. А коли зневажимо цю заповідь, то якого осуду зазнаємо, йдучи всупереч своїм же словам, насмілюючись вимовляти слова молитви безрозсудно і легковажно, збираючи для себе все більше й більше вогню (геєнського) і збуджуючи проти себе гнів Господа?
Радію й захоплююся, бачачи, що ви із задоволенням слухаєте мене і своїми оплесками засвідчуєте, що намагаєтеся налаштувати себе (на примирення з ворогами) і здійснити цю заповідь Господню. Саме в цьому і полягає лікування наших душ, у цьому — зцілення наших ран, у цьому — найкращий шлях догодження Богу, у цьому — правдива відмінність побожної душі, тобто коли ми все сповняємо заради закону Господнього і не піддаємося неблагородним думкам, а стаємо вище від пристрастей, пам’ятаючи про благодіяння, які щодня подає нам Бог. І справді, скільки б ми не намагалися, ми не можемо уявити бодай найменшої частини ані тих благ, які нам уже даровані (від Бога), ані тих, які щодня подаються, ані тих, які ще приготовлені для нас (у майбутньому житті), якщо ми захочемо виконати Його заповіді.
Отже, кожен, вийшовши звідси, зроби цю справу — поспіши до нього, як до найбільшого скарбу, і ніскільки не барися. Хоч би довелося потрудитися або шукати, або звершити довгу дорогу, або здолати будь-які труднощі, — усуньмо ці перешкоди. Про одне тільки подбаймо, — як би нам виконати заповідь Господню й отримати нагороду за слухняність. Знаю, що не легко і не приємно піти до того, хто ворогує і тримає злобу проти нас, стати і почати розмову з ним. Але, коли ти задумаєшся над високою гідністю цієї заповіді, над безмірністю нагороди і над тим, що користь від цієї доброї справи спрямовується не на нього, а на тебе, тоді все для тебе буде здаватися легким і зручним. Отже, тримаючи це у своїй пам’яті, будемо перемагати (погані) звички і з побожним настроєм виконувати заповіді Ісуса Христа, щоб і від Нього ми сподобилися нагород через Його благодать і милосердне людинолюбство, бо з Ним Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда двадцять шоста | Зміст | Бесіда двадцять восьма
- Мається на увазі в порівнянні із християнами, просвіченими вченням Ісуса Христа. [↩]
- Тобто слова «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». [↩]
