Бесіда двадцять шоста
і про всіх птахів, і про всіх плазунів, що плазують,
що були з ним у ковчезі; і навів Бог вітер на землю,
і води зупинилися (Бут. 8, 1).
1. У прочитаних тепер словах відкривається велика і невимовна любов і безмірне милосердя, яке Бог виявляє не тільки до цього розумного творіння, тобто людини, але й до всіх безсловесних тварин. Будучи Творцем усього, Він і Своє милосердя простягає на все Своє творіння, всіляко показуючи нам, наскільки великим є Його піклування про людський рід, і що Він споконвіку, від самого початку все робив задля нашого спасіння. Отже, чи Він б’є, чи карає — те й інше робить з однією і тією ж милістю. Він насилає покарання не через озлобленість і гнів, а з бажання припинити безчестя, щоб воно не поширилося дуже далеко.
Ось і тепер, як чуєте, Він навів потоп не через будь-що інше, а через піклування про тих, які віддалися такому великому безчестю. Яке ж, скажеш, піклування в тому, що всі загинули під водою? Не говори, людино, нерозважно, а смиренним розумом сприймай те, що творить Господь, і тоді зрозумієш, скільки піклування є навіть у цьому. Відвернути від гріха непоправних грішників, які щодня заподіюють собі свіжі рани і роблять свої виразки невиліковними, — хіба це не означає виявити найбільше піклування? Та й сам вид покарання хіба не наповнений людинолюбством? Справді, люди, яким і без того належало б віддати борг природі, через покарання позбавляються життя, але так легко, що й не відчувають цього, і терплять покарання без болю і мук, — яку мудрість це виявляє і милосердя! Водночас, коли ми благочестивим розумом розглянемо самі наслідки події, тобто те, що вона була не тільки добродійною для покараних, але й наступним поколінням принесла два найбільші блага (навчивши їх не віддаватися таким же беззаконням і, дивлячись на такий приклад, стати цнотливими), то яку подяку ми повинні віддавати Богові за те, що й нащадки, через страх зазнати такої ж долі, напоумлені покаранням цих людей, і закваска всякого безчестя і пороку знищена, і не залишилося для них (нащадків) жодного вчителя гріха і зла? Бачиш, як і самі покарання, які посилаються Богом, є більше благодіянням й особливо підтверджують Його піклування людським родом?
А коли хтось захоче простежити це від самого початку (буття людини), то побачить, що Бог саме із цією метою насилав на грішників усі покарання. Так і Адама, коли він згрішив, Бог вигнав з раю не тільки для того, щоби покарати, але й щоб зробити йому благодіяння. Яке ж, скажеш, благодіяння — позбутися райського життя? Дивися, улюблений, на події не поверхово і не суди поспішно про справи Божі, а проникай у глибину Його великого милосердя, і тоді побачиш, що Він усе робить задля цієї мети. Скажи мені, до чого дійшов би Адам, якби й після гріхопадіння насолоджувався тими ж благами? Якщо він уже після настільки багатьох обітниць дозволив собі захопитися обманом змія і прийняв злу пораду диявола, який захопив його надією бути рівним із Богом і кинув у гріх непослуху, то, коли б він після звершення цього гріха залишився в тій же гідності і житлі, то хіба не вважав би, що цей злий демон заслуговує більшої довіри, ніж Творець усього, і чи не був би ще вищої думки про себе? Такою вже є людська природа: коли вона грішить і не приборкується, а має волю, тоді йде все далі й далі і падає в прірву.
Однак можу й інакше довести: Бог повелів Адамові вийти з раю і покарав його смертю, бажаючи показати Своє людинолюбство. Вигнанням із раю і поселенням поблизу нього Він зробив його мудрішим й обережнішим на майбутнє, переконавши його самим досвідом у підступності звабника. А покаранню смерті віддав для того, щоби він, зробившись через непослух винним у гріхові, не грішив безконечно. Тож хіба не зрозуміло для тебе, що все це — і вигнання з раю, і покарання смертю — було справою великого людинолюбства? Можу додати і ще дещо. Що ж саме? Те, що, караючи Адама, Бог не зупинив тільки на ньому благі наслідки покарання, а хотів, щоб його долею напоумилися нащадки. Справді, якщо вже й після цього син Адама, Каїн, хоч мав перед своїми очима вигнання із раю батька, втрату тієї невимовної слави і те страшне прокляття: «Порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19), і, незважаючи на це, не напоумився, а впав у найтяжчий гріх, то до якого божевілля він дійшов би, коли б не знав про те, що сталося із його батьком? Але ось що особливо дивне, — караючи і цього такого великого грішника, який осквернив свою руку мерзенним убивством, Господь покарання поєднав з людинолюбством.
2. А щоб ти пізнав велич Божого милосердя з того, що було з Каїном, Господь, коли Каїн згрішив проти Нього і, зважившись принести жертву, виявив при цьому велику недбалість, тобто не зробив належного вибору, а приніс просто те, що попало, то (Господь) за це не докоряв йому і не сказав нічого неприємного, хоч це був гріх дуже великий, немаловажний. Справді, якщо хтось бажає вшанувати подібних до себе людей, то віддає їм перше і краще, намагається дати те, що вважає найдорожчим. То як же Каїн, який був людиною і приносив жертву Богові, не старався принести найкраще і найцінніше? Але хоч він так тяжко згрішив і виявив таку байдужість, однак Бог не спитав його і не покарав за це, а досить лагідно розмовляв з ним, як з товаришем, кажучи йому: «Якщо не робиш доброго, то біля дверей гріх лежить» (Бут. 4, 7). Він тільки вказав йому на гріх його і порадив не йти далі. Бачиш, яке надзвичайне милосердя! Мало того, коли він не тільки не скористався такою поблажливістю, але додав до попереднього ще більший гріх і спокусився на вбивство брата, то Бог і тут ще виявляє до нього велике довготерпіння, а тому спочатку запитує і дає нагоду для виправдання. Коли ж він залишився впертим, тоді вже для його напоумлення віддає покаранню, однак такому, яке поєднане було з любов’ю.
Бачиш, як Бог простив Каїнові, коли той учинив гріх проти Нього, і гріх немаловажний. Коли ж він підняв руку на свого брата, тоді віддав його осуду й прокляттю. Так тепер будемо чинити і ми, наслідуючи нашого Господа: гріхи, вчинені проти нас, будемо прощати і виявляти поблажливість до тих, хто нас образив. А коли гріх чиниться проти Бога, тоді будемо вимогливими. Але не знаю, як все це ми робимо навпаки: стосовно гріхів, які чиняться проти Бога, ніскільки не вимогливі, а коли буде вчинена бодай мала образа нам, тоді суворо питаємо і ганьбимо, не думаючи про те, що цим ми ще більше налаштовуємо проти себе милосердного Господа.
А що для Бога притаманно прощати наші гріхи проти Нього, а за гріхи проти ближнього суворо питати, послухай блаженного Павла, який говорить: «Коли який брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і жінка, яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його» (1 Кор. 7, 12-13). Бачиш, яка поблажливість! Нехай чоловік твій буде язичником, невіруючим, але якщо хоче жити з тобою, не залишай його. І знову нехай, говорить, дружина твоя буде язичницею, невіруючою, але, якщо вона хоче жити з тобою, не відкидай її. «Звідки, — каже, — ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи не спасеш жінки?» (1 Кор. 7, 16). Поглянь, як Бог не перешкоджає брати для законного співжиття чоловіка чи жінку невіруючих у Нього. А тепер послухай, що Сам Христос говорить учням: «А Я кажу вам: хто розлучиться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства» (Мф. 5, 32). Надзвичайне милосердя! Нехай, каже, жінка твоя буде язичницею чи невіруючою, — якщо тільки захоче жити з тобою, не розлучайся з нею; але коли вона згрішить проти тебе і, забувши про подружню обітницю, забажає інших, тоді тобі дозволяється відкинути її і прогнати.
Пам’ятаючи про це, постараємося й ми відплачувати Господу за Його благовоління до нас, і, як Він охоче прощає гріхи, вчинені проти Нього, а за гріхи проти нас карає, і то з великою суворістю, так будемо чинити і ми: у чому б не згрішили проти нас ближні, будемо все прощати і, навпаки, за гріхи проти Бога постараємося суворо питати. Це і нам принесе неабияку користь, і для тих, котрі отримають виправлення, подасть чимало добра.
Можливо, що вступ у нас сьогодні вийшов досить об’ємним. Що ж мені робити? Це допустив я не навмисно, а захопившись плином слова. Оскільки вся наша розмова про потоп, тому ми повинні були довести вашій любові, що й покарання, яке посилається від Бога, — це скоріше дії Його людинолюбства, ніж покарання, як. і цей потоп. Господь, як люблячий батько, все робить через піклування про наш рід. Але, щоби пізнати велич любові Його із запропонованого нам сьогодні читання, послухаємо саме слів Божественного Писання. Вчора блаженний Мойсей сповістив нам, що «вода прибувала на землі сто п’ятдесят днів» (Бут. 7, 24). На цьому зупинилося наше повчання. Сьогодні він говорить: «І згадав Бог про Ноя, і про всіх звірів, і про всю худобу, і про всіх птахів, і про всіх плазунів, що плазують, що були з ним у ковчезі» (Бут. 8, 1).
3. Поглянь і тут, яка поблажливість Божественного Писання! «І згадав, — сказано, — Бог». Будемо, улюблені, сприймати ці слова з побожністю, а не в тому грубому розумінні, в якому властиво сприймати їх нашій немічній природі. Цей вислів «згадав» стосовно невимовної Божої сутності є негідним, але з огляду на нашу немічність його використано належно. «І згадав, — сказано, — Бог про Ноя». Вище Писання розповідало нам, як ми вже пояснювали вашій любові, що впродовж сорока днів і стільки ж ночей ішов дощ, а впродовж ста п’ятдесяти днів вода, яка піднялася на п’ятнадцять ліктів вище гір, стояла на одній і тій же висоті, і що в той час, коли це відбувалося, праведник знаходився в ковчегу, не маючи змоги навіть дихати (свіжим) повітрям, бо з ним були і всі безсловесні тварини. Тому воно тепер говорить: «І згадав Бог про Ноя». Що означає згадав? Тобто змилосердився Бог над праведником, який жив у ковчегу; змилосердився над ним, коли він був у настільки тісному і скрутному становищі й не знав, чим завершиться його нещастя.
Справді, подумай, які думки хвилювали його після сорока днів і сорока ночей, коли вода сильно прибувала, коли бачив, що вона впродовж ста п’ятдесяти днів стоїть на одній і тій же висоті й ніскільки не спадає. А що ще більш скорботне — він, будучи закритим у ковчегу, не міг навіть своїми очима подивитися на те, що зробилося, і від цієї неможливості самому бачити горе, яке спіткало його, терпів ще більшу скорботу і щодня побоювався більших нещасть. Щодо мене, то я дивуюся, як він не впав під тягарем печалі, роздумуючи і над загибеллю людського роду, і над власного самітністю, і над важким життям у ковчегу. Причиною усього доброго була для нього віра в Бога, завдяки якій він витримав і переніс усе благодушно, і, живучи надією, не відчував ніяких неприємностей.
Отже, оскільки Ной зі свого боку зробив усе: виявив велику віру і показав непохитну мужність і терпіння, то поглянь, якою великою була до нього любов благого Бога. «І згадав Бог про Ноя». Не без причини Божественне Писання сказало: «І згадав», а тому, що вже показало нам свідчення про праведника Самого Бога, Який сказав: «Увійди ти і вся сім’я твоя в ковчег, тому що тебе побачив Я праведним переді Мною в роді цьому» (Бут. 7, 1). Тож тепер говорить: «І згадав Бог про Ноя», тобто згадав про те, як Сам засвідчив про нього. І не залишив надовго праведника без опіки — не поспішав доти, поки той міг винести, після чого дарує йому Свою благодать. Так, знаючи немічність нашої природи, Господь, якщо інколи й допустить, щоби ми впали в яку-небудь спокусу, то дає цьому продовжуватися тільки доти, поки ми, як Він знає, можемо винести, щоби після того виявити Своє людинолюбство і дарувати нам за терпіння належну нагороду, як про це і Павло говорить: «Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом зі спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (1 Кор. 10, 13). Оскільки і цей праведник виявив непохитність, терпіння і з вірою в Бога витримав перебування у ковчегу, тому «і згадав, — сказано, — Бог про Ноя». Потім, щоб ти пізнав безодню Його любові, Божественне Писання додало: «І про всіх звірів, і про всю худобу, і про всіх птахів, і про всіх плазунів, що плазують, що були з ним у ковчегу» (Бут. 8, 1).
Зверни увагу, як Він усе робить задля честі людини! Коли люди гинули від потопу, Він разом з ними погубив і всіх безсловесних тварин. Так і тепер, бажаючи показати Свою любов до праведника, на честь його простягає Своє милосердя і на безсловесних тварин, і на звірів, і на птахів, і на плазунів. «І згадав, — сказано, — Бог про Ноя і про всіх звірів, і про всю худобу, і про всіх птахів, і про всіх плазунів, що плазують, що були з ним у ковчегу; і навів Бог вітер на землю, і води зупинилися» (Бут. 8, 1). Згадавши, сказано, про Ноя і про тих, що були з ним у ковчегу, Бог повелів зупинитися прибуттю води, щоби поступово виявляти Своє людинолюбство і нарешті дати праведникові полегшення, заспокоїти його, звільнити від хвилювання і, дозволивши йому насолоджуватися світлом, дихати повітрям.
«І навів Бог, — сказано, — вітер на землю, і води зупинилися. І закрилися джерела безодні і вікна небесні» (Бут. 8, 1-2). Зверни увагу, як (Писання) про все говорить з нами по-людськи. «Закрилися, — говорить, —джерела безодні і вікна небесні і припинився дощ з неба». Наче говорить: Господь захотів — і вода знову стала на своє місце, вже не збільшувалася, а поступово спадала. «Вода ж поступово поверталася із землі і стала спадати вода після закінчення ста п’ятдесяти днів» (Бут. 8, 3). Який розум може коли-небудь осягнути це? Нехай так — дощ припинився, джерела більше не виливали води і вікна небесні закрилися, але як зійшла така велика вода? Все було безоднею: як же така велика кількість води стала раптом зменшуватися? Хто може пояснити це людським розумом? Що ж сказати? Усе відбувалося за Божим велінням.
4. Не будемо ж і ми досліджувати, як це було, а будемо тільки вірити, що повелів (Бог), і безодня піднялася високо, повелів, і вона зупинилася у своєму устремлінні і повернулася у своє місце, про яке знає тільки Сам Господь, Який створив її. «І зупинився, — сказано, — ковчег у сьомому місяці, у сімнадцятий (двадцять сьомий) день місяця, на горах Араратських. Вода постійно спадала до десятого місяця; у перший день десятого місяця показалися верхівки гір» (Бут. 8, 4-5). Поглянь, як раптово сталася переміна: скільки зійшло води, що ковчег сів на горах. Писання вже сповіщало, що вода піднялася на п’ятнадцять ліктів вище гір, а тепер говорить, що «зупинився ковчег на горах Араратських», що після цього вода поступово спадала до десятого місяця, а десятого місяця вже появилися вершини гір.
Подумай тут, яка сила праведника, що він зміг витримати стільки місяців, будучи наче ув’язненим у темряві. «Після сорока днів Ной відчинив зроблене ним вікно ковчега і випустив ворона, щоб бачити, чи спала вода» (Бут. 8, 6). Зверни увагу, праведник ще не насмілюється подивитися сам, а вислав ворона, щоб через нього довідатися, чи можна очікувати якоїсь сприятливої зміни. «Який, вилетівши, — сказано, — відлітав і прилітав, доки не осушилася земля від води» (Бут. 8, 7). Божественне Писання додало тут «доки» не тому, що ворон згодом повернувся в ковчег, а тому, що для нього властиве таке використання цього вислову. Так, це використання можемо знайти в багатьох місцях (Писання), на які я міг би вказати вам і тепер. Але щоб ви не зробилися байдужими, довідуючись про все від нас, надаємо вам самим можливість дослідити Писання і відшукати, де воно використовує такі особливості.
А тепер нам потрібно показати причину, чому цей птах не повернувся в ковчег. Можливо, що цей нечистий птах залишився (поза ковчегом) тому, що після спаду води побачив трупи людей і тварин і в них знайшов для себе свою їжу. Саме це і було для праведника немаловажною підставою в надії на сприятливу переміну. Якби цього не було, якби ворон не знайшов для себе будь-якої їжі, то він повернувся б до ковчега. А що це так, видно з того, що праведник, отримавши після цього добру надію, випускає голуба, птаха смиренного і дружелюбного, який не має жодної злобливості і не любить їсти нічого, крім насіння, бо належить до породи чистих птахів. «Потім, — сказано, — випустив від себе голуба, щоб побачити, чи зійшла вода із лиця землі, але голуб не знайшов місця спокою для ніг своїх і повернувся до нього в ковчег, тому що вода була ще на поверхні всієї землі» (Бут. 8, 8-9). Тут виникає запитання: чому Святе Писання, попередньо сказавши, що «показалися верхівки гір» (Бут. 8, 5), тепер говорить, що голуб, не знайшовши спокою, повернувся до Ноя в ковчег, «тому що вода була ще на поверхні всієї землі»? Прочитаймо уважно ці слова і зрозуміємо причину.
Писання сказало не тільки, що «знайшов місця спокою», але додало: «… для ніг своїх», щоб показати нам, що, хоч вода частково спала і показалися вершини гір, однак і ці вершини від повені були ще покриті брудом або наповнені рідким мулом. Ось тому голуб не зміг ані сісти де-небудь, ані знайти відповідної їжі, і повернувся в ковчег, даючи цим зрозуміти праведникові, що на землі ще багато води. «І він простягнув руку свою, і взяв його, і прийняв до себе в ковчег» (Бут. 8, 9). Бачиш, яким вдячним є цей птах, як він своїм поверненням до ковчега і присутністю там підказував праведникові ще трохи потерпіти? Тому «і почекав, — сказано, — ще сім днів інших, і знову випустив голуба із ковчега. Голуб повернувся до нього у вечірній час, і ось свіжий оливковий лист у дзьобі в нього» (Бут. 8, 10-11). Вислів «у вечірній час» використано тут не просто так і не без мети, а для того, щоб ми знали, що голуб провів (поза ковчегом) весь день, і, знайшовши відповідну для себе їжу, повернувся вже ввечері з оливковим листком у дзьобі. Таким є це створіння — лагідне, любить завжди бути в компанії, а тому й повернулося до ковчега і в оливковому листкові принесло праведникові велику втіху.
Але, можливо, хтось скаже: де ж голуб знайшов оливковий листок? Усе було справою Божого Провидіння: і те, що знайшовся листок, і те, що голуб узяв його в дзьоб і з ним повернувся до праведника. А з іншого боку відомо, що це (оливкове) дерево завжди зелене і, ймовірно, після спаду води мало ще на собі листя.
«Він почекав, — сказано, — ще сім днів інших і знову випустив голуба; і він уже не повернувся до нього» (Бут. 8, 12). Поглянь, як праведник від усього отримує достатню втіху. Як після повернення голуба з оливковим листком у дзьобі він отримав приємну надію, так і тепер неповернення випущеного голуба послужило для нього найбільш переконливим доказом того, що він знайшов для себе цілковите заспокоєння, що вода зовсім спала. А для переконання в правдивості цього послухай, що було далі. «Шістсот першого року життя Ноя, — сказано, — до першого дня першого місяця, припинилася вода на землі; і відкрив Ной покрівлю ковчега і подивився, й ось обсохла поверхня землі» (Бут. 8, 13).
5. Ось і тут я мимоволі захоплююся й дивуюся як побожності праведника, так і людинолюбству Господа. Справді, скажи мені, як через такий тривалий час, вийшовши на повітря і поглянувши на небо, він не осліп і не позбувся зору? Ви добре знаєте, що саме таке трапляється зазвичай з людьми, які, пробувши бодай недовго в темних і похмурих місцях, захочуть раптом глянути на яскраве світло (сонця). А цей праведник, цілий рік і стільки місяців пробувши у ковчегу, мов у темниці, і тепер раптом вийшовши на повне світло, не зазнав нічого такого. Це тому, що благодать Божа нагородою за його терпіння укріпила його тілесні сприйняття і зробила їх недоступними для тілесної немочі.
«Й у другому місяці, до двадцять сьомого дня місяця, земля висохла» (Бут. 8, 14). Не без причини Божественне Писання все так докладно висвітлює, а для того, щоб ми знали, що до єдиного дня виповнився той рік, якого виявилося терпіння праведника і звершилося очищення всієї землі. Потім, коли все творіння, мовби омившись від нечистоти, скинуло із себе всю скверну, яку вчинило на ньому безчестя людей, і лице його стало світлим, аж тоді вже Бог велить праведникові вийти із ковчега і звільняє його з цієї страшної в’язниці. «І сказав Господь Бог Ною; вийди із ковчега ти, і дружина твоя, і сини твої, і дружини синів твоїх з тобою; виведи із собою всіх тварин, що з тобою, від усякої плоті, з птахів і худоби, і всіх плазунів, що плазують по землі; нехай розійдуться вони по землі й нехай плодяться і розмножуються на землі» (Бут. 8, 15-17). Поглянь на Божу милість, як Він усіляко втішає праведника. Оскільки Господь повелів вийти із ковчега Ною, і синам, і дружині, і дружинам синів його, і всім звірам, то, щоб і це знову не навело на нього велику скорботу і не стурбувало думкою про те, як він буде жити на такій великій землі, наче в пустелі, сам, без людей, (Бог), сказавши: «Вийди із ковчега…, виведи із собою всіх, — додав: Нехай плодяться і розмножуються на землі».
Зверни увагу, як цей праведник знову отримує те благословення, яке отримав Адам до гріхопадіння. Як той відразу ж після свого створення почув: «І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею» (Бут. 1, 28), так і цей тепер: «Нехай плодяться і розмножуються на землі». Бо як Адам був початком і коренем усіх, що жили до потопу, так і цей праведник стає мовби закваскою, початком і коренем усіх після потопу. Саме звідси починається вже устрій людського суспільства й отримує всю свою красу природа, — пробуджується до плодоносіння земля та всі інші створіння, які були створені на службу людині. «І вийшов, — сказано, — Ной, і дружина його, і сини його, і дружини синів його з ним; усі звірі, й уся худоба, й усі плазуни, і всі птахи, все, що рухається по землі, за родами своїми вийшли із ковчега» (Бут. 8, 18-19). Тобто Ной, отримавши, за велінням Господа, благословення, яке сповіщало: «Нехай плодяться і розмножуються», вийшов із ковчега зі всіма тими, котрі там були. І ось на всій землі був один житель — праведник з дружиною, синами і їхніми дружинами. Однак тут же, після виходу із ковчега, він виявляє свою вдячність і підносить до Господа свою подяку як за минуле, так і за майбутнє.
Але, якщо ви згідні, щоб не розтягувати слово, то відкладемо роздуми про вдячність праведника до наступного дня. А нинішнє слово зупинимо на цьому і попросимо вашу любов постійно пам’ятати про цього блаженного (Ноя), старанно вивчати красу його побожності і бути його наслідувачами. Погляньте, справді, яке велике багатство його чеснот: скільки днів ми вже розглядали розповідь про нього, однак і сьогодні ще не змогли завершити це. Але що я кажу — завершити? Скільки б ми не говорили, сказати всього не зможемо. Ні, нехай багато чого скажемо ми і навіть наші нащадки, однак кінця ще не буде, — такою є чеснота. Якщо ми захочемо, то цей праведник зможе навчити весь наш рід і направити до побожності.
Справді, коли він, живучи навіть серед такої безлічі злих людей, не зміг знайти жодної людини, вдачею подібної до себе, досяг такої високої побожності, то чим виправдаємося ми, які, не маючи таких перешкод, є байдужими до добрих справ? Не кажи мені тільки про те, як він прожив п’ятсот років, терплячи глузування і зневагу від нечестивих, а подумай і про його життя в ковчегу. Рік цього життя, мені здається, вартує цілого життя — саме стільки скорбот він повинен був перенести там, знаходячись у такій тісноті, не маючи можливості навіть дихати (свіжим повітрям), будучи вимушеним жити разом зі звірами й іншими безсловесними тваринами. І однак серед усіх цих обставин він зберіг твердість духу і непохитність волі й показав віру в Бога, завдяки якій і переніс усе смиренно й легко. Ось тому він, звершивши зі свого боку все, й отримав від Бога щедру нагороду. Якщо він і терпів велику тісноту, живучи в ковчегу, за те врятувався від страшного потопу і всесвітньої загибелі, за те після такої тісноти й важкого становища отримав волю і спокій, сподобився благословення Божого. А далі він знову виявив свою щиру вдячність, тобто він скрізь сам починав творити добро.
Як у першій половині свого життя (до потопу) він піклувався про побожність й ухилявся від безчестя злих, за що й не зазнав разом з ними покарання, але, коли усі загинули від потопу, він один врятувався, так і потім виявив велику віру і з вдячністю переніс життя у ковчегу, за що знову отримав від Бога щедру нагороду — відразу ж після виходу із ковчега і після повернення до попереднього стану сподобився Божого благословення. Потім він знову виявив зі свого боку вдячність і приніс, відповідно до своєї змоги, подяку Богові і за це сподобився від людинолюбного Бога ще більших милостей. Таким є звичай у Бога. Якщо ми зі свого боку зробимо дещо, бодай мале й незначне, але як тільки зробимо, Він нам завжди дарує багаті милості.
А щоб ти міг переконатися й у крайній убогості (приношень) людських, і в щедрості твого Господа, то подумай ось про що. Нехай ми зважимося дещо принести Йому, але що ми можемо принести більше, ніж словесну подяку? А Його милості до нас виявляються у ділах. То як порівнювати справи зі словами? Господь наш, не маючи ні в чому потреби, не вимагає нічого від нас, крім слів. Та й словесної подяки вимагає не тому, що Сам цього потребує, а щоб навчити нас бути вдячними перед Тим, Хто подає блага. Ось тому і Павло, пишучи (до колосян), говорив: «Будьте вдячні» (Кол. 3, 15). Справді, нічого так не жадає від нас Господь, як цієї чесноти. Тож не будьмо невдячними й, отримуючи благодіяння, не полінуймося підносити Господу подяку у словах, бо користь від цього повертається до нас же. Якщо ми буваємо вдячними за отримані милості Божі, то цим здобуваємо собі надійний засіб одержати ще більші. Тільки, прошу, будемо, по можливості, щодня і щогодини роздумувати не тільки про загальні благодіяння, які Творець усього виявив усьому людському родові, але й про окремі, які подаються кожному з нас.
Але що я кажу — про окремі, які подаються кожному з нас? Ми повинні дякувати й за ті благодіяння, які отримуємо, однак про них і не здогадуємося. Піклуючись про наше спасіння, Господь виявляє нам багато таких благодіянь, про які ми і не знаємо, — часто рятує нас і від небезпек і подає нам інші милості. Він — Джерело людинолюбства, Яке ніколи не перестає виливати Свої потоки на людський рід. Отже, якщо ми будемо думати про це і постараємося підносити до Господа подяки за отримані милості, і налаштовувати себе на вдячність за майбутнє, щоби не виявитися не вартими Його благодіянь, то зможемо і життя краще проводити, й уберегтися від гріха. Пам’ять про Божі милості буде для нас достатнім наставником для побожного життя, не дозволить впасти в байдужість та самозабуття і віддатися гріхові. Справді, уважна і пильна душа виявляє вдячність не тільки тоді, коли справи йдуть добре. Ні, нехай прийде і несприятлива зміна обставин, то й тоді вона підносить до Бога таку ж подяку. Від цієї зміни вона не слабшає, а ще більше зміцнюється, пам’ятаючи про невимовне піклування Господа і про те, що Він, будучи пребагатим і всесильним, може виявити Своє піклування (про нас) навіть у несприятливих обставинах, хоч ми й не в змозі вповні зрозуміти це.
6. Отже, надаючи всім обставинам, що стосуються нас, йти належним чином, будемо зі свого боку піклуватися тільки про те, щоб безупинно дякувати Богу за все. Адже ми для того й створені розумними і настільки поставлені вище за безсловесних, щоби підносили Творцеві всього постійні хвали і славослів’я. Він для того вдихнув у нас душу і дарував нам мову, щоб ми, відчуваючи Його благодіяння до нас, визнавали Його владу над нами, виявляли свою вдячність і, відповідно до своїх сил, підносили Господу подяку. Якщо подібні до нас люди, зробивши для нас яке-небудь навіть маловажне благодіяння, вимагають за це від нас подяки, однак не заради нашої вдячності, а щоб самим прославитися через це, то тим більше ми повинні ставитися так до людинолюбного Бога, Який хоче цього виключно задля нашої користі. Подяка, виявлена людям за їхні благодіяння, примножує славу самих благодійників, а коли ми підносимо подяку людинолюбному Богу, то примножуємо власну славу. Бо Він жадає від нас подяки не тому, що має потребу в нашому прославлянні, а щоб уся користь повернулася на нас же і ми були гідними ще більших Його милостей.
Правда, ми не в змозі гідно віддячувати Йому, та й як би ми могли, маючи таку немічну природу? Але що я кажу про людську природу? Навіть безтілесні й невидимі сили — і начальства, і влади, і херувими, і серафими 1 не можуть належно дякувати і прославляти Його. Однак наш обов’язок складати посильну подяку і безупинно прославляти Господа нашого і словами, і побожним життям. Саме це і є найкращим прославленням, коли ми підносимо славослів’я незліченними вустами. Побожний змушує всіх, які тільки поглянуть на нього, хвалити свого Господа; а їхнє славослів’я залучає велику і невимовну милість від Господа на того, хто спонукав їх до нього. То хто ж буде більш щасливим за нас, коли ми зважимося не тільки самі власними вустами прославляти благого Бога, але й усіх ближніх будемо прихиляти до спільного з нами славослів’я? Такою є сила побожності (навіть в однієї людини), що може прославляти Творця незліченними вустами.
Так, улюблений, ніщо не може зрівнятися з побожним життям. Тому й Господь говорив: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Ти бачив, як світло, тільки появившись, проганяє темряву? Так і побожність своєю появою змушує гріх тікати і, розвіявши темряву омани, збуджує душі, які споглядають на неї, до славослів’я. Тож постараймося, щоби справи наші так сяяли, щоб прославлявся Господь наш. Христос сказав так не для того, щоб ми робили що-небудь напоказ, ні, а щоб, живучи чесно і відповідно з волею Божою, нікому не подавали приводу до богохульства, а своїми добрими справами прихиляли кожного, хто тільки бачить нас, до прославлення Господа всього творіння. Тоді-то ми й заслужимо від Нього особливе благовоління, зможемо уникнути покарання й отримати невимовні блага через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда двадцять п’ята | Зміст | Бесіда двадцять сьома
- Серафими, херувими, престоли, господства, сили, влади, начальства, архангели, ангели — це ангельські чини, які у свою чергу діляться на три ієрархії: вищу, середню і нижчу. [↩]
