Бесіда двадцять п’ята
коли потоп водний прийшов на землю (Бут. 7, 6)
1. Хочу знову зайнятися тим же, про що недавно я розмовляв з вашою любов’ю, і знову розглянути розповідь про праведного Ноя. Справді, велике багатство чеснот цього праведника, тому ми повинні, по можливості, розглянути все докладно, щоби таким чином подати вам найбільшу користь. Тільки, прошу, загостріть увагу, щоб не заховалася від вас жодна думка, поміщена (в цій розповіді). Але насамперед потрібно нагадати вашій любові, на чому ми зупинилися в нашому попередньому повчанні, щоби, з того почавши сьогодні слово, поєднати для вас попереднє з наступним. Тоді для вас буде зрозумілим і нинішнє слово. На чому ж зупинилося наше повчання? «І сказав, — йдеться, — Господь Бог Ною: увійди ти і вся сім’я твоя в ковчег, тому що тебе побачив Я праведним переді Мною в роді цьому; і всякої худоби чистої візьми по семеро, а з худоби нечистої по двоє… Тому що через сім днів Я буду лити дощ на землю сорок днів і сорок ночей; і винищу все, що існує, що Я створив, з лиця землі», від людини до худоби. «Ной зробив усе, що Господь Бог повелів йому» (Бут. 7, 1-5). На цьому ми зупинилися і припинили повчання. Ви й самі, напевно, пам’ятаєте, коли ми сказали вашій любові про причину, з якої Бог велів Ною ввести від «худоби чистої візьми по семеро, а з худоби нечистої по двоє».
Тож розглянемо сьогодні наступне читання і подивимося, про що Божественне Писання розповідає нам після входу Ноя в ковчег. Якщо будь-коли в інший час, то особливо тепер ми повинні виявити велику ревність, тепер, коли ми заради посту так часто насолоджуємося приємними розмовами з вами, і вільні від пересичення задоволеннями, і при піднесеному розумі можемо уважно слухати пропоноване повчання. Отже, потрібно сказати, з чого в нас почалося сьогоднішнє читання. «Ной же був шестисот років, — сказано, — коли потоп водний прийшов на землю» (Бут. 7, 6). Будьте уважними, прошу, і не пробігайте ці слова поверхово. У цих коротких словах приховане деяке багатство, і коли ми напружимо свій розум, то зможемо побачити в них і надзвичайну висоту Господнього людинолюбства, і велике зростання зла в тодішніх людях.
«Ной же був, — сказано, — шестисот років». Божественне Писання не без причини сказало нам тут про число років праведника не для того, щоб ми знали, скільки років було праведникові, а тому, що колись уже сповіщало нам, що «Ною було п’ятсот років» (Бут. 5, 32). Сповістивши ж нам про такі роки, (Писання) далі розповіло про сильний потяг людей до пороку, «тому що помисли серця людського — зло від юності її» (Бут. 8, 21). Тому і сказав Бог: «Не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми цими, тому що вони плоть» (Бут. 6, 3), провіщаючи їм цими словами про Свій великий гнів. Далі, щоб дати їм досить часу для того, щоби покаялися й уникнули гніву, (Бог) каже: «Нехай будуть дні їх сто двадцять років» (Бут. 6, 3). Тобто потерплю ще і після п’ятисот років, оскільки цей праведник не переставав упродовж п’ятисот років напоумлювати всіх їх своїм ім’ям, і, якби тільки вони захотіли слухати, то наставив би їх відійти від гріха й навернутися до побожності.
— Попри все те, — каже Бог, — і тепер обіцяю потерпіти ще сто двадцять років, щоб вони, належно скориставшись цим часом, відійшли від безчестя і почали чинити добро.
Але (Бог) не задовольняється й цією обіцянкою ста двадцяти років, а ще велить праведникові побудувати ковчег, щоби сам вигляд ковчега давав їм достатнє напоумлення, і ніхто з них не залишився ненапоумленим про велику кару, що загрожувала. Те, що цей праведник, який досяг найвищої досконалості, так піклується про спорудження ковчега, — саме це вже могло на всіх розумних навіяти страх і побоювання і змусити умилостивляти такого лагідного і людинолюбного Господа. Якщо, справді, ті варвари, тобто ниневітяни… Знову їх потрібно поставити за приклад, щоби таким чином яскравіше виявилося і надмірне безчестя цих (сучасників Ноя), і велика прихильність тих (ниневітян). І Сам Господь наш у той страшний день Суду поставить одних рабів проти інших, після чого виголосить осуд (грішникам), викривши їх у тому, що вони, отримавши однакові (із праведниками) засоби і благодіяння, не потрудилися подібно до тих у доброчинності.
Він часто порівнює і нерівних, щоби віддати більшому осуду безтурботних. Тому і сказав у Євангелії: «Мужі ниневійські постануть на суд з родом цим і осудять його, бо вони покаялися після проповіді Іониної; а ось тут Більший за Іону» (Мф. 12, 41). Він мовби говорить: варвари, які не мали будь-якого особливого наставлення, які не чули пророчих повчань, які не бачили знамень, які не бачили чудес, а почули від одного чоловіка, який врятувався від аварії корабля, такі слова, які могли кинути їх у цілковитий розпач і довести до крайності, до зневаги самих його слів, — ці варвари не тільки не зневажили слова пророка, але й, отримавши короткий, триденний термін, виявили настільки сильне і щире каяття, що відхилили Боже визначення.
— Саме вони, — каже, — й осудять рід цей, який користувався настільки великим Моїм піклуванням, вихований пророчими книгами, який щодня бачив знамення й чудеса.
Далі, щоби показати і крайнє невір’я юдеїв, і невимовну покірність ниневітян, Господь додав: «Бо вони покаялися після проповіді Іониної; а ось тут Більший за Іону». Ті, говорить, побачивши вбогого чоловіка, Іону, і проповідь його прийняли, і принесли особливо суворе покаяння; а ці, бачачи набагато Більшого за Іону, Самого Творця всього творіння, Який перебував серед них, щодня звершував такі численні й великі чудеса: очищав прокажених, воскрешав мертвих, виправляв природні недоліки, виганяв демонів, зціляв хвороби, дарував цілковите відпущення гріхів, — не виявили навіть такої віри, як варвари.
2. Але повернімося й розгляньмо все по порядку, щоб ти побачив і крайню байдужість сучасників Ноя, і велику прихильність ниневітян, — побачив, як ці, будучи обмеженими триденним терміном, не впали у відчай щодо свого спасіння, але, поспішивши покаятися, і гріхи свої омили, й сподобилися милосердя Господа; а ті, навіть отримавши стодвадцятилітню відстрочку на покаяння, не скористалися нею для добра. Тому і Господь, бачачи їхнє крайнє розбещення і цілковиту закостенілість у гріхах, наводить на них швидку погибель і таким чином знищує і викорінює злу закваску їхнього безчестя. Ось тому і сказано: «Ной же був шестисот років, коли потоп водний прийшов на землю» (Бут. 7, 6). Тепер ми знаємо, що коли була винесена погроза і Боже провіщення, Ноєві було п’ятсот років, а коли настав потоп, йому було шістсот років. Отже, між цим минуло сто років, але й цими ста роками вони не скористалися, хоч саме спорудження Ноєм ковчега особливо напоумляло їх.
Але, може, хтось захоче довідатися, чому Господь, сказавши: «Нехай будуть дні їх сто двадцять років», — обіцяв потерпіти стільки років, навів потоп ще до завершення цих років? І це є найбільшим доказом Його людинолюбства. Він бачив, що люди щодня грішать невиправно, і не тільки не користуються Його невимовним довготерпінням задля блага собі, а ще й збільшують свої рани, тому й скоротив термін, щоби вони не заслужили собі ще більшу кару. А якою б була, запитаєш, ще більша кара? Є, улюблений, покарання і більше, і жахливіше, і нескінченне — покарання в майбутньому віці. Деякі, зазнавши покарання тут, хоч і не уникнуть тамтешніх мук, однак отримають кару більш легку, зменшивши величину тамтешніх мук тутешніми стражданнями. Послухай, як говорить про це Христос, провіщаючи горе Вифсаїді. «Горе тобі, Хоразине, — говорить Він, — горе тобі, Вифсаїдо!… Бо якби в Содомі сталися чудеса, що явлені були в тобі…, то вони давно покаялися б у веретищі і попелі… Але кажу вам, що землі Содомській (і Гоморрській) відрадніше буде в день судний, ніж вам» (Мф. 11, 21-24). Бачиш, улюблений, як словом «відрадніше» Господь показав, що ті, котрі тут зазнали досить великої кари, зазнали такого надзвичайного і дивного спалення, хоч й отримають там покарання, однак легше, бо вже зазнали такого гніву тут?
Отже, щоб і сучасники Ноя, примножуючи беззаконня, не заслужили більшого покарання, благий і людинолюбний Господь, бачачи їхню нерозкаяність, скоротив час, який обіцяв потерпіти. Як стосовно тих, які виявляють себе покірними, Він, із властивою Йому добротою, скасовує свої вироки, приймає тих, котрі навертаються, і спасає від кари, що загрожує, так і, навпаки, коли Він обіцяє дарувати або деякі блага, або час для покаяння, однак бачить, що люди зробилися не вартими цього, тоді скасовує Свої обітниці. Тому й через пророка Він сказав : «Іноді Я скажу про який-небудь народ і царство, що викореню, знищу і погублю його; але якщо народ цей, на який Я це вирік, навернеться від своїх злих діл, Я відкладаю те зло, яке помислив зробити йому» (Єр. 18, 7-8). І далі: «А іноді скажу про який-небудь народ і царство, що впорядкую й утверджу його; але якщо він буде робити лихе…, Я відміню те добро, яким хотів облагодіяти його» (Єр. 18, 9-10). Бачиш, як Він бере від нас привід для того, щоб виявити до нас або милість, або гнів?
Тому-то й тепер, оскільки (сучасники Ноя) належно не скористалися продовженням часу, Він скорочує термін. Ось тому і блаженний Павло говорив бездушним людям, які відкидали спасіння, що дарується нам через покаяння: «Або зневажаєш багатство Його милосердя, лагідності і довготерпіння, не розуміючи, що милосердя Боже веде тебе до покаяння? Але через жорстокість твою і нерозкаяність серця, ти сам собі збираєш гнів на день гніву й об’явлення праведного суду від Бога» (Рим. 2,4-5). Бачиш, як і цей дивний учитель світу яскраво показав нам, що ті, котрі не користуються належно довготерпінням Божим, яке дарується нам для покаяння, заслуговують більшого осуду й кари? Ось тому і тепер людинолюбний Бог, мовби виправдуючись і показуючи причину, з якої навів потоп ще до завершення терміну, вказує нам на вік праведника і говорить: «Ной же був шестисот років». Справді, якщо ті, котрі впродовж ста років не захотіли перемінитися, то яку б отримали поміч від двадцяти років, хіба що ще більше додали б гріхів? Бог, бажаючи зі Свого боку показати неосяжну велич Свого невимовного людинолюбства і милосердя, не опустив ще й того, щоби за сім днів сповістити їм про наближення потопу, щоб вони, вразившись бодай цим коротким терміном, виявили бодай якусь переміну.
3. Зверни увагу на людинолюбство Господа і в тому, як Він різними способами, подібно до талановитого лікаря, лікував хворобу цих людей. Оскільки їхні рани важко піддавалися лікуванню, тому і дав їм таку тривалу відстрочку, бажаючи, щоб вони прийшли до тями бодай тривалістю часу і відхилили від себе Його гнівний вирок. Через те, що Бог піклується нашим спасінням, тому, звичайно, Він завжди провіщає, які кари хоче навести саме для того, щоб їх не навести. Якби Він хотів навести, то й не сказав би. Але Він провіщає з наміром, щоби ми, довідавшись про те й напоумившись страхом, відвернули Його гнів і відхилили вирок. Ніщо так не втішає Його, як наше навернення і перехід від гріха до чеснот.
Поглянь же, як Він лікував і хворобу цих людей. Насамперед Він дав їм для покаяння таку довготривалу відстрочку; потім, коли побачив їхню байдужість, через яку вони не скористалися таким тривалим часом, уже перед самими, так би мовити, дверима потопу провіщає, однак не за три дні, як ниневітянам, але за сім. Знаючи безмірне людинолюбство нашого Господа, сміливо скажу, що вони й за сім днів, якби захотіли щиро покаятися, то відвернули б від себе нещастя потопу. Коли ж ані тривала відстрочка, ні останній короткий термін не змогли відхилити їх від гріха, тоді Бог і навів на них потоп, коли Ною було шістсот років: «Ной же був шестисот років, коли потоп водний прийшов на землю» (Бут. 7, 6). Бачите, улюблені, як було корисно довідатися вік праведника, скільки років йому було, коли настав потоп?
Тепер же розглянемо й те, про що йдеться далі. Коли настав потоп, «увійшов, — сказано, — Ной, і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним у ковчег від потопу. І з птахів чистих, і з птахів нечистих…, із плазунів, що на землі, по парі, чоловічої статі і жіночої, ввійшли до Ноя в ковчег, як Господь Бог повелів Ною» (Бут. 7, 7-9). Не без причини додано: «… як Господь Бог повелів Ною», а для того, щоби знову віддати хвалу праведникові за те, що він усе вчинив так, як велів Господь, і нічого не опустив із того, що йому було сказано. «Через сім днів (тобто, як обіцяв Господь) води потопу ринули на землю. У шестисотий рік життя Ноя, другого місяця, у двадцять сьомий (сімнадцятий) день місяця» (Бут. 7, 10-11). Зверни увагу на чіткість Писання, як воно вказує нам не тільки рік, але й місяць, і навіть день, коли стався потоп. Щоби своєю розповіддю сильніше напоумити майбутніх людей і показати подію більш жахливою, говорить: «У цей день відкрилися всі джерела великої безодні і вікна небесні відкрилися; і лився на землю дощ сорок днів і сорок ночей» (Бут. 7, 11-12).
Поглянь, яку поблажливість використовує Святе Писання й тут, — як про все воно говорить по-людськи. Це не означає, що на небі є вікна, але Писання виражається звичними для нас словами, ніби кажучи: Господь тільки повелів — і вода негайно підкорилася велінню Творця і, стікаючись зі всіх боків, потопила весь світ. А те, що Бог навів потоп за сорок днів і ночей, це знову є найбільшим доказом Його людинолюбства. Він, зі Свого великого милосердя, хотів, щоби бодай деякі з них, маючи перед очима і смерть своїх ближніх, і нещастя, яке загрожує їм самим, отямилися й уникнули остаточної погибелі. Можна, справді, думати, що вже першого дня потонула значна частина людей, другого — ще більше, так само і третього, і в інші дні. Ось тому Бог і призначив потопу продовжуватися сорок днів і сорок ночей, щоби позбавити їх будь-якої причини для виправдання. Якби Він захотів і повелів, то міг би потопити все за одну мить. Та оскільки Він слухав Свого людинолюбства, тому і визначив таку тривалість часу. Далі йдеться: «Саме цього дня увійшов у ковчег Ной, і Сим, і Хам, і Яфет…, і дружина Ноєва, і три дружини синів його, і всі звірі за родом їх…, як повелів йому Господь Бог» (Бут. 7, 13-14. 16). Тобто, коли з волі Божої почався потоп, Ной увійшов у ковчег зі своїми синами і дружиною, і з дружинами своїх синів; увійшли з ним і звірі всіх видів. «І зачинив Господь Бог за ним ковчег (ззовні)» (Бут. 7, 16).
4. Зверни увагу й тут на поблажливість у словах. «І зачинив Господь Бог за ним ковчег (ззовні)», — щоби показати нам, що Він поставив праведника в цілковитій безпеці. «Зачинив», і причому «ззовні», — щоби праведник не міг бачити, як усе гинуло, і від цього переживати надзвичайну скорботу. Він уже печалився й тужив, коли тільки в уяві переживав цю жахливу повінь й уявляв собі загибель людського роду, одночасне винищування всіх тварин, людей, худоби і, так би мовити, знищення самої землі. Хоч загиблими були злі люди, однак душі праведників, зазвичай, відчувають сильну скорботу, коли бачать людей у горі. Тому побачиш, що всі праведники і пророки клопотали за винних, наприклад, патріарх (Авраам) — за содомлян (Бут. 18, 25). А з пророків, наприклад, один говорив: «О, Господи Боже! Невже Ти погубиш увесь залишок Ізраїля?» (Єз. 9, 8); а інший: «І залишиш людей, як рибу в морі…, у якої немає володаря?» (Авв. 1, 14).
Якщо праведник і без того вже так бентежився духом і печалився серцем, то, щоби саме видовище (загальної загибелі) не навело на нього ще більшу печаль, Бог зачинив його в ковчезі, ніби у в’язниці, так що він своїми очима не міг бачити того, що відбувалося, і від цього страждати. Природно, що він, бачачи надзвичайне збільшення води, став би переживати, як би й самому не потонути. Тож, жаліючи його, людинолюбець Бог не дозволяє йому бачити ані стрімкості вод, ані того, як відбувалася загибель (людей) і спустошення світу.
Коли я подумаю про перебування цього праведника в ковчезі, то дивуюсь і захоплююсь, і все приписую тому ж людинолюбству Божому. Справді, якби воно не укріпляло його душу і не робило важкого легким, то як би він, скажи мені, зміг пережити своє становище, будучи закритим у ковчезі, мов у в’язниці, і в’язниці страшній? Як би він зміг вистояти проти такого напору хвиль? Якщо ті, що пливуть на кораблі, користуючись допомогою вітрил і маючи керманича, ті, що сидять на кормі і своїм умінням протидіють напору вітру, умирають від страху й впадають у відчай, так би мовити, щодо свого спасіння, коли бачать, що буревій невпинно зростає, то що ми скажемо про цього праведника? Ув’язнений, як я вже сказав, у ковчезі, мов у в’язниці, носився туди й сюди, не міг там бачити неба, ані глянути в будь-яке інше місце, словом, не бачив нічого, що могло б подати йому бодай якусь втіху. Ті, що пливуть морем, якщо і підсилиться буревій, то можуть дивитися на небо, бачити вершини гір і далеке місто і від цього отримувати бодай мале полегшення. Якщо ж буря підсилюється й лютує до краю, то все ж таки вони днів через десять чи трохи більше після чималих небезпек та буревію, будучи викинутими на землю і трохи заспокоївшись, забувають усі ці прикрощі.
А тут зовсім не так. Навпаки, Ной цілий рік прожив у цій незвичайній і дивній в’язниці, не маючи змоги навіть подихати повітрям. Як, справді, він міг це зробити, коли ковчег був надійно зачинений зі всіх боків? Як він витримав, скажи мені, як витерпів? Якби навіть їхні тіла були із заліза й адаманту, то і тоді як би вони змогли (жити), не користуючись ані повітрям, ані вітром, який, звичайно, не менше за повітря освіжає наше тіло, і не маючи можливості споглядати на небо чи розмаїття квітів, що прикрашають землю? Як же вони, живучи так стільки часу, зовсім не осліпли? Коли б ми захотіли судити про це людськими міркуваннями, то треба було б подумати й про те, звідки вони, поки жили в ковчезі, брали в достатній кількості воду для пиття?
Але, залишивши це, запитую, як міг цей праведник, так само як сини і жінки, витримати спільне перебування із худобою, звірами і птахами? Як він виніс сморід? Як витерпів життя з ними? Але що говорити про це? Як самі тварини могли витримати й не загинули за такий тривалий час, не маючи можливості ані вийти на повітря, ані рухатися, а бути замкненими в одному місці? Ви, звичайно, знаєте, що і ми, так само як і тварини, коли навіть користуємося і повітрям, й іншими зручностями, але постійно закриті в одному місці, то неминуче впадаємо в нервовий розлад і гинемо. Як же цей праведник зі всіма, що були в ковчезі, міг витримати стільки часу? Не інакше, як за допомогою всемогутньої небесної сили. Хіба не було справою вищої сили вже те, що ковчег носився туди й сюди, без керманича, і не загинув від такого напору хвиль? Адже не можна сказати й того, щоб ковчег був (побудований) на подобу корабля, а тому можна було б із вмінням направляти його хід. Ковчег був зі всіх боків надійно закритий і, за велінням Господа, стрімкість води не шкодила йому. Навпаки, ставши вище за неї, він зберігав своїх мешканців у повній безпеці.
Отже, улюблений, коли щось робить Бог, то не наважуйся за людськими міркуваннями досліджувати Його справи: вони перевищують нашу свідомість, і людський розум ніколи не буде в змозі осягнути й усвідомити те, що звершено Ним.
5. Тому, почувши веління Бога, ми повинні вірити й підкорятися Його словам. Він, як Творець природи, зі Своєї волі все перетворить і змінить. «І зачинив Господь Бог за ним ковчег (ззовні)». Велика побожність і сильна віра цього праведника. Вона, тільки вона допомогла йому і ковчег побудувати, і смиренно перенести життєві прикрощі в такому житлі разом зі звірами та всіма іншими тваринами. Тому-то й блаженний Павло згадав про нього і ради похвали йому виголошує так: «Вірою Ной, діставши одкровення про те, що було ще невидиме, побожно приготував ковчег для врятування свого дому; нею осудив він увесь світ і зробився спадкоємцем праведності через віру» (Євр. 11, 7). Бачиш, як віра в Бога, наче надійний якір, підтримала його в тому, що він і ковчег побудував, і міг прожити в ньому? Вона послужила для нього і засобом до спасіння: «Нею, — сказано, — осудив він увесь світ і зробився спадкоємцем праведності через віру». Це не означає, що сам Ной засудив (своїх сучасників). Ні, засудив їх Господь через порівняння (їх з Ноєм), бо вони, маючи все те, що й праведник, не пішли тією ж дорогою чеснот, що й він. Отже, Ной вірою, яку виявив, засудив цих людей, які виявили цілковите невір’я: не повірили провіщенню (про потоп). А я при цьому, коли подумаю, як він міг жити серед звірів, тобто левів, рисів, ведмедів та інших диких і неприборканих тварин, особливо дивуюся і побожності праведника, і невимовному милосердю та людинолюбству Господа.
Згадай тут, улюблений, про високу владу, яку мав перший чоловік ще до гріхопадіння, і подумай про милосердя Боже. Оскільки непослух першого чоловіка зменшив даровану йому владу, Бог після цього знайшов іншого чоловіка, який намагався відновити в собі стародавній образ, зберігав чистоту побожності й виявляв глибоку покору заповідям, тому й підносить його до колишньої гідності, мовби на досвіді показуючи нам величину влади, яку Адам мав до гріхопадіння. Отже, побожність праведника, підтримувана милістю Божою, відновила колишню владу, і звірі знову визнали свою підлеглість.
Справді, звірі, як побачать праведника, негайно забувають свою природу, а краще сказати, не природу, а свою лютість, і, залишаючись тими ж за природою, з лютих перетворюються на лагідних. Ось саме це трапилося з Даниїлом. Перебуваючи в оточенні левів, він не боявся, а знаходився, ніби серед овець, — відвага праведника приборкувала природу звірів і не дозволяла їм виявляти своє звірство. Так і дивний Ной легко прожив разом зі звірами, й ані тіснота приміщення, ані тривалість часу, ані така замкненість, ані нестача повітря не змогли довести його до заціпеніння, — для нього все робила легким віра в Бога, і він у цій жахливій темниці жив так, як ми серед лугів і гаїв. Веління Господа зробило для нього легким і важке. Такою є властивість праведних: коли вони терплять заради Бога, то не дивляться на те, що робиться, а роздумують про причину і легко переносять усе.
Так і Павло, учитель народів, називав легкими темниці, напади, щоденні небезпеки, різні і нестерпні скорботи не тому, що вони були такими, а тому, що причина, заради якої вони були допущені, ставила його в такий стан, що він навіть не звертав уваги на ті прикрощі, які траплялися. Послухай, що він говорить: «Короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу» (2 Кор. 4, 17). Надія, каже він, на майбутню славу і вічне блаженство допомагає нам смиренно переносити ці безупинні печалі і вважати їх легкими. Бачиш, як любов до Бога віднімає силу в прикрощів і не дає (віруючим) навіть відчувати їхнього тягаря? Ось тому і блаженний Ной усе переносив смиренно: він жив вірою і надією на Бога. «І зачинив, — сказано, — Господь Бог за ним ковчег ззовні. І тривав на землі потоп сорок днів і сорок ночей…, і ковчег плавав по поверхні вод» (Бут. 7, 16-18). Поглянь знову, як (Писання) своєю розповіддю підсилює страх і усугубляє події. «І тривав, — говорить воно, — на землі потоп сорок днів і сорок ночей, і примножилася вода, і підняла ковчег, і він піднявся над землею; вода ж підсилювалася і дуже примножувалася на землі, і ковчег плавав по поверхні вод. І піднялася вода на землі надзвичайно» (Бут. 7, 17-19).
6. Зверни увагу, як докладно оповідає нам (Писання) про сильний напір вод, — про те, як вона з кожним днем все більше й більше прибувала. «І піднялася, — сказано, — вода на землі надзвичайно, так що покрилися всі високі гори, які є під усім небом; на п’ятнадцять ліктів піднялася над ними вода і покрила всі високі гори» (Бут. 7, 19-20). Премудро влаштував людинолюбець Господь, закривши ковчег, щоби праведник не бачив того, що робиться. Справді, якщо ми через стільки років і стільки поколінь, тільки слухаючи розповідь Писання, відчуваємо жах і зворушуємося, то що повинен був би відчувати праведник, якби він своїми очима бачив цю страшну безодню? Чи зміг би він винести це, споглядаючи на все бодай на короткий час? Чи не вийшов би з нього дух відразу ж, після першого погляду, не будучи в змозі витримати видовище такого горя? Подумай, улюблений, як ми тепер навіть при невеликій повені жахаємося, боїмося за все і впадаємо у відчай за саме життя. Що ж пережив би тоді праведник, коли б побачив, як вода піднімалася на таку висоту? «На п’ятнадцять ліктів, — сказано, — піднялася над ними вода і покрила всі високі гори».
Згадай тут, улюблений, про слова, сказані Господом: «Не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми цими, тому що вони плоть (Бут. 6, 3); також: «Земля розбестилася перед лицем Божим і наповнилася земля злодіяннями» (Бут. 6, 11); і далі: «І споглянув Господь Бог на землю, і ось вона розбещена, тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі» (Бут. 6, 12). Отже, оскільки весь світ потребував цілковитого очищення і необхідно було омити його від усякої нечистоти, знищити всю закваску попереднього розбещення, щоб не залишилося навіть сліду від безчестя, а відбулося мовби відновлення стихій, тому Господь учинив подібно до талановитого митця, який, узявши постарілу від часу й поїдену, так би мовити, іржею посудину, кидає її у вогонь і, зігнавши з неї всю іржу, переробляє, перетворює і доводить до колишньої краси. Так і Господь наш, очистивши цим потопом увесь світ і, так би мовити, звільнивши від людського безчестя, скверни крайнього розтління, зробив його прекрасним і знову показав нам його обличчя світлим, не залишивши навіть сліду від колишнього неподобства.
«На п’ятнадцять ліктів піднялася над ними вода і покрила всі високі гори». Не без причини Писання розповідає нам про це, а для того, щоб ми знали, що потонули не тільки люди, і худоба, і чотириногі, і плазуни, але й птахи небесні, і всі звірі та інші безсловесні створіння, які тільки жили в горах. Тому сказано: «На п’ятнадцять ліктів піднялася над ними вода і покрила всі високі гори», щоб ти переконався, що визначення Господнє звершилося вповні. Він сказав: «Тому що через сім днів Я буду лити дощ на землю сорок днів і сорок ночей; і винищу все, що існує, що Я створив, з лиця землі», від людини до худоби, від плазунів до птахів небесних (Бут. 7, 4). Отже, Божественне Писання оповідає про це не для того, щоб тільки показати нам, на яку висоту піднялася вода, але й щоб ми могли водночас знати й те, що не залишилося нічого: ані звіра, ані худоби, ані іншої тварини, а все було винищене разом з родом людським. Оскільки всі вони створені для людини, тому, коли мала загинути людина, закономірно, що розділяють з нею загибель і вони.
Далі, повідомивши нам, на яку висоту піднялася вода, а саме, що вона піднялася на п’ятнадцять ліктів вище гірських вершин, Писання, дотримуючись властивої йому чіткості, говорить ще: «І позбулася життя всяка плоть, що рухається по землі, і птахи, і звірі, і всі плазуни, що плазують по землі, і всі люди; усе, що мало дихання духа життя в ніздрях своїх на суші, вмерло» (Бут. 7, 21-22). Не без причини Писання вказало, що всякий, хто був на суші, помер, а для того, щоб ти знав, що загинули всі, врятувався ж тільки один праведник зі всіма тими, що були в ковчезі, — бо вони, за Божим велінням, заздалегідь залишивши сушу, увійшли в ковчег. «І знищилися всі істоти, що були на поверхні всієї землі; від людини до худоби, і плазунів, і птахів небесних, усі були знищені на землі» (Бут. 7, 23). Зверни увагу, як Писання і раз, і вдруге, і багаторазово сповіщає, що звершилася цілковита погибель, що жодна істота не врятувалася, а все потонуло у воді, — і люди, і тварини. «Залишився тільки Ной і те, що було з ним у ковчезі. Вода ж прибувала на землі сто п’ятдесят днів» (Бут. 7, 23-24). Саме стільки днів вода все піднімалася.
Тут знову задумайся над надзвичайною великодушністю та мужністю праведника. Чого тільки не витерпів він, уявляючи собі і, так би мовити, в думці бачачи, як людські тіла і тіла тварин, чистих і нечистих, всі загинули однаковою смертю і змішалися разом без будь-якої відмінності? Чого він не витерпів, коли в собі роздумував про самітність, про це пустельне і сумне життя, від якого не могло бути жодної втіхи ані від спілкування, ані від побаченого, коли навіть не знав, скільки ще буде змушений прожити в цій темниці? Поки вода продовжувала шуміти і лютувати, з кожним днем збільшувався і його страх. Справді, що приємного міг він очікувати, коли бачив, що вода впродовж ста п’ятдесяти днів, піднявшись високо і ніскільки не спадаючи, залишалася в однаковому стані? Однак він смиренно переносив своє становище, знаючи, що Господь всемогутній і, як Творець природи все чинить і перемінює за Своєю волею. Не печалився від перебування в ковчегу, бо благодатна Божа поміч укріплювала його сили і подавала йому достатню розраду, не даючи йому падати духом і віддатися почуттям неблагородним і низьким. Оскільки він наперед зі свого боку виявив неослабну побожність, високу праведність і сильну віру, то й від Господа йому було дароване достатнє терпіння, мужність, благодушність у всьому, здатність проживати в ковчегу, не зазнавши від цього будь-якої шкоди й прикрості, не страждаючи від співтовариства з тваринами.
7. Саме цього праведника будемо наслідувати й ми і постараємося робити усе, що необхідне з нашого боку, щоби бути гідними дарів Божих. Він очікує від нас приводу, щоби виявити Свою велику щедрість. Тож не позбавмо самі себе через лінощі Його дарів, а поспішаймо і намагаймося зробити початок і стати на шлях чеснот, щоб, отримавши допомогу звище, ми змогли дійти й до завершення. Без допомоги вищої сили ми не можемо зробити нічого доброго. Отже, взявшись за надію на Нього, мовби за якір вірний і надійний (Євр. 6, 19), будемо триматися за нього, і не станемо дивитися на труднощі чеснот, а будемо роздумувати про нагороду за труди і так усе переносити смиренно.
І купець, коли залишить пристань і вийде у відкрите море, не думає тільки про морських розбійників та аварії корабля, про морські чудовиська і напори вітрів, про безупинні буревії і трагічні випадки, але й про вигоди, які будуть після цих небезпек, і, живучи надією, спокійно переносить усі неприємності, що зустрічаються, тільки би одержати більше грошей і з ними повернутися додому. Так само і хлібороб не думає тільки про труди при обробці землі, про сильні дощі та безплідність землі, про напад сажки 1 і про спустошення від сарани, але в думці уявляє і тік, і снопи хлібні, а тому завдяки надії на прибуток не відчуває тягаря трудів і благодушно переносить усе. І хоч успіх ще не відомий, однак він, утішаючись приємними надіями, не впадає у відчай у своїх трудах, а робить зі свого боку все, що потрібно, очікуючи одержати за свої труди нагороду. Так само і воїн, одягаючи своє знаряддя і готуючись йти на війну, не думає тільки про рани, поразку, напад ворогів та інші прикрощі війни, а уявляє собі перемогу й трофеї і так озброюється для повної готовності. І хоч результат війни ще не відомий, однак він, відкинувши всяку думку про це і змальовуючи для себе приємні сподівання, відкидає всякий страх і, взявши зброю, виступає проти ворожого ополчення.
Якщо ж, улюблені, і купець, і хлібороб, і воїн, незважаючи ані на ненадійність успіху, ані на велику ймовірність невдачі, ані на безліч різних, як ви чули, перешкод, не зневірюються і не покидають трудів, а тішать себе надією, то як виправдаємося ми в тому, що піклуємося про доброчинність і не докладаємо з охотою належних трудів заради неї, тоді як у нас надія безсумнівна, нам обіцяно стільки благ і нагорода надзвичайно перевищує всі наші труди? Послухай блаженного Павла, що він говорить після безлічі тяжких скорбот, нападів, кайданів та щоденних смертей: «Нинішні тимчасові страждання нічого не варті в порівнянні з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8, 18). Хоч би ми, каже, щодня віддавали себе на смерть (чого, однак, природа не приймає, хоч воля, яка перемагає природу, з милосердя Господнього, вшановується), то й тоді наші страждання не відповідали б тим благам, які нас очікують, і тій славі, яка у нас відкриється.
Поглянь, якою великою є слава, що її отримують ті, котрі творять доброчинність: вона вища за всі подвиги, які б хто не звершив, хоч би він досяг самої висоти, то й тоді буде нижче за неї. Справді, що може людина зробити таке, за що б цілком заслуговувала щедрот Господа? Якщо Павло, настільки великий і високий муж, говорив: «Нинішні тимчасові страждання нічого не варті в порівнянні з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8, 18), якщо так говорив той, котрий каже про себе: «Я щодня вмираю» (Кор. 15, 31), і: «Потрудився я більше за них усіх» (1 Кор. 15, 10), то що скажемо ми, які не хочемо докласти бодай незначних трудів заради чеснот, а завжди шукаємо спокою, тільки й дивимося, як би уникнути всяких труднощів, хоча, між іншим, знаємо, що неможливо досягти майбутнього (вічного) спокою, якщо тут не полюбимо подвижницьке життя? Так, теперішні скорботи спонукають нас догоджати Богові, і малі подвиги, яки ми звершуємо тут, дарують нам велику відвагу там, аби тільки ми зважилися наслідувати поради цього учителя світу (апостола Павла). Подумай, улюблений: те, що трапляється з нами тут, хоч воно і печальне, однак короткочасне; а блага, які очікують нас там, безконечні і вічні. «Бо видиме, — каже (Апостол), — дочасне, а невидиме — вічне» (2 Кор. 4, 18).
Тож перенесемо смиренно це тимчасове і не відійдемо від подвигів побожності заради насолоди вічними і незмінними благами, яких щоби сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда двадцять четверта | Зміст | Бесіда двадцять шоста
- Сажка — хвороба злаків. [↩]
