Бесіда двадцять друга
трьох синів: Сима, Хама і Яфета.
Коли люди почали примножуватися на землі
і народилися в них дочки (Бут. 5, 32-6, 1)
1. Хочу запропонувати вам сьогодні залишки вчорашньої трапези. Але не засмучуйся, улюблений, почувши про залишки. Звичайно, що земна їжа через день чи два часто псується, стає неприємною і непридатною для споживання. А щодо духовної трапези, то цього боятися не треба. Навпаки, чим більше минає часу, тим більшу приємність вона отримує і стає свіжішою й смачнішою. Тож виконаємо насправді дану нами вчора обіцянку, сплатимо борг повчання і виявимо чесність. Це подає користь не тільки тому, хто отримує, як це буває у (звичайних) боргах, але й мені, що сплачую борг. Але що я кажу: мені, що сплачую? Властивість цього духовного боргу є такою, що чим більше він сплачується, тим більше зростає і приносить все більший прибуток і невимовне багатство і тому, хто віддає, і тому, хто отримує. Бачиш надзвичайну властивість боргу й особливий вид сплати? Таким є духовне: коли роздається, тоді ще більше примножується, і чим більшій кількості подається, тим більше воно примножується, так що й той, хто віддає, не відчуває жодної втрати, а навпаки, його майно ще збільшується; і той, хто отримує, стає більш багатим. А коли такою є властивість духовних речей, тоді й ми зі всією старанністю поспішаймо сплатити, а ви приготуйте слух для отримання цього, щоби кожний прийняв наші слова у відкриті надра душі і з тим повернувся додому.
Предметом роздумів знову буде для нас праведний Ной, щоб ви побачили його велику чесноту і невимовне Боже людинолюбство та довготерпіння, що перевищує всяке поняття. Ви довідалися вчора, як цей праведник, отримавши від батька своє ім’я, від самого народження був для всіх тодішніх людей провісником нещасть, і своїм ім’ям мовби волав і говорив: покиньте безчестя, творіть чесноти, бійтеся кари, що загрожує, — загальний потоп осягне весь світ. Дуже сильний гнів (Божий), бо надто зросло і безчестя. І так він застерігав не два чи три роки, а п’ятсот. Ви бачили довготерпіння Господа? Бачили безмірну доброту? Бачили невимовну поблажливість? Бачили примноження безчестя? Бачили їхню велику безрозсудність? На цьому, як ви знаєте, учора зупинилося наше повчання. Сьогодні варто довідатися, як людинолюбний Господь зі своєї доброти не обмежився і п’ятьмастами років, але ще явив новий вид піклування про таких великих грішників.
«Ною було, — говорить Писання, — п’ятсот років» (Бут. 5, 32). Навмисне Божественне Писання вказало число років праведника, щоб ми бачили, скільки часу Ной попереджав своїх сучасників, і як вони, обравши шлях безчестя, загинули на ньому, а праведник, йдучи шляхом цілком протилежним, виявив настільки високу побожність, що прихилив до себе Боже благовоління, і, коли всі зазнали покарання, то він зі своїм сімейством уник його. Із цього ми пізнаємо, що коли ми пильні й небайдужі, то життя серед злих людей не тільки не шкодить нам, а ще й робить нас більш старанними в побожності. Тому людинолюбний Бог і влаштував так, щоби жили разом і злі, і добрі, щоби від цього безчестя злих послаблялося, а побожність добрих виявлялася більш яскравою, і байдужі через спілкування з ревними (щодо чеснот) отримували, якщо побажають, неабияку користь.
Уяви собі, наскільки відданим був чеснотам цей праведник, коли серед такої безлічі людей, які з великою силою поривалися до безчестя, сам ішов протилежним шляхом, надаючи перевагу чеснотам перед безчестям; й ані спільність, ані така безліч (злих) не зупинили його на шляху добра. Він уже заздалегідь виконав те, що згодом мав сказати блаженний Мойсей: «Не йди за більшістю на зло» (Вих. 23, 2). І що особливо є дивним і надзвичайним: у той час, коли багато хто, або краще сказати, — всі схилялися до безчестя та злих справ і ніхто не зважав на чесноти, він сам кинувся до неї з такою силою, що пішов проти безлічі; не побоявся і не злякався єдності злих, не вчинив так, як зазвичай роблять недбайливі, які, коли побачать, що багато хто у чомусь виявляє єдність, використовують таку нагоду для прикриття свого недбальства і кажуть:
— Чому я маю всупереч усім цим людям починати щось нове й особливе, суперечити такій безлічі і вступати в боротьбу з такою багатолюдністю? Хіба я більш праведний за інших? Яка мені користь від такої ворожнечі? Яка вигода від такої ненависті?
А (у праведника) не було таких безплідних намірів, та й не думав таке робити. Він знову наперед сповнив сказане пророком, що «краще один праведник, ніж тисяча грішників» (Сир. 16, 3). Хіба спілкування, думав він, і згода з багатолюдністю, що прагне до зла, може спасти мене від покарання? Знав він, добре знав, що кожний відповідає за власне спасіння і ніхто інший не може ані зазнати кари за того, хто згрішив, ані одержати чужу нагороду. Тому праведник, мов іскра (маяк) посеред моря, не тільки не вгасав, але з кожним днем випромінював усе яскравіше світло, повчаючи всіх своїми справами.
Бачиш, якою вільною створив Господь нашу природу? Чому, скажи мені, ті (сучасники Ноя) прагнули до безчестя і викликали на себе покарання, а цей (Ной), обравши побожність і втікши від співтовариства з ними, не зазнав кари? Хіба не очевидно, що кожний відповідно до своєї волі обирає безчестя або чесноту? Якби було не так, якби нашій природі не була надана влада, тоді не мали б ані ті терпіти покарання, ні ці отримувати нагороду за чесноти. Та оскільки все, відповідно до небесної благодаті, залежить від нашої волі, тому для тих, котрі грішать, приготовлені покарання, а для тих, котрі живуть побожно, відплата і нагороди. «Ною було, — говорить Писання, — п’ятсот років, і породив Ной трьох синів: Сима, Хама і Яфета». Зверни увагу на чіткість Божественного Писання. Сказавши нам про число років праведника, щоб показати велич довготерпіння Господа, воно хоче ще пояснити нам і збільшення поблажливості Господа, і посилення людського безчестя.
2. Але послухаймо слова Мойсея, який, промовляючи під натхненням Духа, хоче з точністю навчити нас усьому. «Коли, — каже, — люди почали примножуватися на землі і народилися в них дочки» (Бут. 6, 1). Не без причини він додав: «… і народилися в них дочки», а для того, щоби вказати нам на велике розмноження людей. Де так багато коріння, там обов’язково народжується і багато гілок. «Тоді, — каже, — сини Божі побачили дочок людських, що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав» (Бут. 6, 2). Кожне із цих слів розглянемо уважно, щоби ніщо із прихованого в глибині не заховалося від нас.
Та й взагалі потрібно старанно розглянути це місце і спростувати марнослів’я тих, котрі говорять про все нерозважливо. Насамперед необхідно показати, що ці люди насмілюються говорити, і, викривши безглуздість їхніх слів, потім пояснити вашій любові істинний зміст Писання, щоб ви простодушно не слухали тих, котрі вимовляють негідно слова і насмілюються наговорювати на свою голову. Вони говорять, начебто це сказано не про людей, а про ангелів, — начебто їх (Писання) назвало синами Божими. Але, по-перше, нехай вони покажуть, де ангели названі синами Божими: цього показати вони не зможуть. Люди називаються синами Божими, а ангели — ніколи. Про ангелів (Писання) говорить: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я» (Пс. 103, 4). А про людей: «Я сказав: ви — боги» (Пс. 81, 6); і знову: «Я виховав і підніс синів» (Іс. 1, 2); і ще: «Ізраїль є син Мій, первісток Мій» (Вих. 4, 22). А ангел ніде не названий ані сином, ані сином Божим.
Але що вони кажуть? Так, то були ангели, та оскільки вони зійшли (з неба на землю) для беззаконної справи, тому були позбавлені своєї гідності. Це ще більше марнослів’я! То що ж? Тепер вони втратили (свою гідність), і це стало причиною їхнього падіння? Але Писання вчить нас інакше, а саме, що були позбавлені своєї гідності ще до створення першої людини, — і диявол, і ті (духи), які разом з ним домагалися вищої гідності, про що і говорить премудрий: «Заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2, 24). Справді, скажи мені, якщо диявол не впав ще до створення людини, то як він, залишаючись у своїй гідності, позаздрив людині? Який має сенс те, що ангел позаздрив людині, — безтілесний, який перебував у такій честі, — тому, хто був одягнений у плоть? Та оскільки (диявол) упав з найвищої слави у крайнє безчестя і впав, будучи безтілесним, і водночас бачив, що людина створена і, будучи в тілі, через людинолюбство Творця сподобилася настільки великої честі, тому запалився заздрістю і через обман, який учинив через змія, навів на людину покарання смертю. Такою є властивість злоби: не може вона спокійно переносити щастя інших.
Для всіх є очевидним, що диявол і все його полчище споконвіку були позбавлені небесної слави і зробилися безчесними. А з іншого боку, хіба не безумно говорити, начебто ангели дійшли до співжиття з жінками і принизили безтілесну природу до злягання з тілами? Хіба не чуєш, що говорить Христос про ангельське єство: «Після воскресіння не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі» (Мф. 22, 30)? Та й невластиве для цієї безтілесної природи мати таке (плотське) прагнення. А крім того, треба подумати й про те, що свідомо сприйняти таку думку було б до краю безглуздо. Якщо святі мужі, які сподобилися Духа Святого, були не в змозі переносити навіть явлення ангелів, якщо муж бажань, побачивши присутність ангела, не саму істоту (бо як можна бачити безтілесну істоту?), але сприйнятий ним образ, утратив силу і ледь не саме життя, якщо навіть настільки великий і високий муж упав майже бездиханним, то хто, навіть найбільш безрозсудний, погодиться із цією богохульною і вкрай божевільною думкою, начебто безтілесна і духовна природа мала єднання з тілами?
3. Але щоб ви не подумали, що ми, багато розповідаючи про це, даремно гаємо час, тому, довівши вашій любові неможливість такої події в дійсності, розкриємо тепер перед вами істинний зміст запропонованих слів, знову прочитавши сказане Божественним Писанням. «Коли люди почали примножуватися на землі і народилися в них дочки, тоді сини Божі побачили дочок людських, що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав» (Бут. 6, 1-2). Ми вже раніше сказали вам, що Писання має звичай людей називати синами Божими. Оскільки вони вели свій рід від Сифа та його сина, названого Єносом [Тоді, — говорить Писання, — почали закликати ім’я Господа Бога» (Бут. 4, 26)], тому його нащадки в Божественному Писанні названі синами Божими, бо вони досі наслідували чесноти предків. А синами людськими названі ті, котрі народилися раніше за Сифа, від Каїна і від нього вели свій рід. «Коли, — говорить Писання, — люди почали примножуватися на землі і народилися в них дочки, тоді сини Божі (нащадки Сифа та Єноса) побачили дочок людських (дочок, які народилися від тих, про яких Писання сказало, що «народилися в них дочки»), що вони красиві».
Зверни увагу, як цими словами Писання відкрило перед нами всю їхню неприборканість. Вони кинулися до цієї справи не з бажанням продовження роду, а через непомірну похіть. «Побачили, — говорить Писання, — дочок людських, що вони красиві». Пожадання краси затягнуло їх у цю погибель — врода обличчя стала для них причиною блуду й неприборканості. Але Писання не обмежилося й цим, а додало: «І брали їх собі за дружин, яку хто обрав». І це знову вказує на їхню неабияку неприборканість, тобто що вони були переможені вродою і не хотіли приборкати безглузде прагнення, але, захопившись виглядом (жінок), загрузли (у нечистоті) і через це беззаконня зробили себе негідними небесного провидіння. А щоб ми зрозуміли, що вони робили це не за законом шлюбу і не для продовження роду, то (Писання) говорить: «Побачили…, що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав».
Що ж. Невже хтось буде звинувачувати очі за те, що вони бачать? Аж ніяк: не око було причиною погибелі цих людей, а їхня безпечна воля і неприборкане прагнення. Око для того й створене, щоби ми, бачачи ним творіння Боже, прославляли їхнього Творця. Отже, справа очей — бачити, а бачити зле — залежить від розуму, який управляє ними. Господь улаштував органи (нашого тіла) так, щоби вони були нам корисними для творення добра, а управління ними надав безтілесній істоті, тобто душі. Отже, коли душа віддається недбальству й послабляє засоби управління, то як візник, який не вміє стримувати безладні пориви коней, відпустивши віжки, наражає на небезпеку і коней, які везуть колісницю, і себе, так і наша воля, коли не вміє належно користуватися органами, давши волю безглуздим прагненням, губить сама себе. Тому Господь наш Ісус Христос, знаючи немічність нашої природи і байдужість волі, дав закон, який забороняє і не дозволяє зайві погляди, щоб ще заздалегідь погасити полум’я, яке запалює в нас пломінь, і сказав: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Для того, говорить, забороняю неприборкані погляди, щоби вберегти від беззаконня. Не думай, що тільки в зляганні є гріх, — осуду підлягає сама думка. Так і ці люди, побачивши красу, зачарувалися поглядом. «Побачили, — говорить (Писання), — що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав».
Але подивимося, яку милість виявив Господь і після цього беззаконня та їхнього безглуздого прагнення. «І сказав, — говорить Писання, — Господь Бог: не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми цими, тому що вони плоть; нехай будуть дні їх сто двадцять років» (Бут. 6, 3). У цих некоротких словах можна побачити безодню людинолюбства. «І сказав, — йдеться, — Господь Бог: не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми цими, тому що вони плоть». (Господь) назвав тут Духом силу Свого Провидіння, вже наперед вказуючи на їхню погибель. І щоб ти знав, що йдеться саме про це, то поглянь, що додано: «…тому що вони плоть», тобто вони цілком віддалися плотським справам і не використовували належно здібності душі, а вели таке життя, начебто були тільки одягнені плоттю і не мали душі. Божественне Писання завжди має звичай називати плотських людей плоттю, а побожних безплотними, як і Павло говорить: «Ви не за плоттю живете» (Рим. 8, 9). І не тому, що вони не були одягнені в плоть, а тому, що, перебуваючи в плоті, були вище плотських помислів. І як цим за зневагу до плотського Павло сказав: «Ви не за плоттю живете», так тих за те, що вони постійно займалися плотськими справами, (Бог) назвав плоттю. «Тому що вони плоть», — надалі не допущу їм осквернятися гріхами.
4. Ти бачив безмірність гніву (Божого)? Бачив надмірну силу погрози? Поглянь же, як (Бог) погрозу і гнів перемінив на людинолюбство. Таким є Господь наш: Він часто погрожує не для того, щоби виконати погрозу, а щоб, виправивши людей, уже не звершувати погрозу. Адже якщо Він хотів (тільки) покарати, то для чого провіщував? Та оскільки Він не хоче (тільки карати), тому завжди не спішить і відкладає, і провіщає, наставляючи (цим) винних ухилитися від безчестя, обирати чесноти й уникнути покарання. Тому вже після того, як виголосив погрозу віддати їх неминучій загибелі (а це й означають слова «не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми цими, тому що вони плоть», тобто не дозволю їм більше жити), Він, не задовольняючись п’ятисотлітнім довготерпінням, завдяки якому люди впродовж життя Ноя врозумлялися його ім’ям, тепер, знову стримуючи Свій гнів, визначає для них інший термін і говорить:
— Я вже виразив погрозу, сказав й оголосив Мій гнів, якого повинні б зазнати через безліч гріхів, учинених вами. Та оскільки Я хочу, щоби навіть ті, які невиліковно згрішили, спаслися і ніхто не загинув, тому ще додаю вам сто двадцять років, щоб ви могли, якщо захочете, і гріхи омити через навернення до кращого, й, обравши чесноти, уникнути покарання. «Нехай будуть дні їх сто двадцять років. У той час, — говорить (Писання), — були на землі велетні, особливо ж з тих часів, коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди» (Бут. 6, 3-4).
Велетнями, думаю, тут Божественне Писання називає людей сильних тілом. Від них, говорить, розмножився їхній рід. Про це йдеться й в іншому місці: «Велетні, — сказано, — йдуть сповнити гнів Мій» 1 (Іс. 13, 3). Число ж «сто двадцять років» деякі визнають за межу життя, але це не так. Писання хоче цим виразити довготерпіння, яке (Господь) виявляє для людей навіть після таких незліченних їхніх гріхів. Отже, щоб ми знали, що люди навіть після (виявленого Богом) гніву і погрози, після тривалого довготерпіння, яке Він виявив до них заради покаяння, не тільки не виправилися, а продовжували грішити. Писання говорить: «Коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди». Бачиш, яка надмірна безрозсудність? Яка черствість душі? Ані страх перед покаранням, ані тривалість (Божого) довготерпіння не відхилили їх від злих справ. Раз поринувши у прірву і втративши душевний зір, вони, будучи охопленими нечистою похіттю, наче якимсь сп’янінням, уже не захотіли виправитися, про що і Премудрий говорить: «З приходом нечестивого приходить і презирство» (Притч. 18, 3).
Страшно, страшно, улюблений, бути впійманому підступами диявола. Тоді душа вже заплутується, мовби в сітях, і, валяючись у бруді, ніби нечиста тварина, тішиться цим, так і вона, віддавшись гріховній звичці, вже не відчуває смороду гріхів. Тому потрібно бути тверезим і пильним, щоби від самого початку не дати лукавому демону жодного доступу (до нас), — щоби він, затьмаривши наш розум і засліпивши душевний зір, не змусив нас, які не можемо дивитися на світло сонця правди, подібно до тих, що втратили тілесний зір, падали в прірву, що і сталося з цими людьми. Послухай ще про довготерпіння благого Бога. «І побачив Господь Бог, — говорить Писання, — що велике розбещення людей на землі» (Бут. 6, 5). Що означають слова «і побачив»? Це не те, що Господь не знав, ні. Божественне Писання розповідає про все відповідно до нашої немочі. Щоб напоумити нас, що ці люди навіть після настільки великого Божого довготерпіння залишалися в тих же гріхах, а то й знову падали у ще більші, воно говорить: «І побачив, що велике розбещення людей на землі». Від цієї злої справи 2, мов від джерела, народжувалося в них і багато інших гріхів, тому й сказано: «… велике розбещення людей». Де блуд, нестриманість і нечисте життя, там, природно, народжується і пияцтво, і безчинство, і велика несправедливість, і хабарництво, і безліч зла. «І побачив, — сказано, — Господь Бог, що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки й помисли серця їх були злом повсякденно» (Бут. 6, 5).
5. Зверни увагу, як тут кожне слово вказує на безліч гріхів. Сказавши в загальному: «Велике розбещення людей на землі», Писання додало: «… і всіх їх». Багатозначним є це слово. Не тільки юнак (грішить), але й старець чинить подібне; не тільки чоловік, але й жінка; не тільки раб, але й вільний; не тільки багатий, але й бідний. Так само багатозначні і слова «думки й помисли». Вони, тобто ті, котрі чинять це, чинять не інколи, а роздумуючи в серці, щогодини прагнучи цього і спеціально піклуючись про це, — не те, щоби раз чи два просто й випадково, захопившись гріхом, потім залишають безчестя, а старанно вправляються в ньому і чинять зло. Тобто гріх звершується ними з неабияким старанням — не мимохіть, не будь-як і не деякий час, а щодня, впродовж усього їхнього життя. Бачиш зростання безчестя? Бачиш, як вони зробили це своїм заняттям, старанно чинячи всіляке зло, і як усякий вік охоче прагнув чинити зло? «Всі», — говорить (Писання). Не було незрілого віку і непричетного до зла, але всі відразу, від самого початку змагалися в цьому злому подвигу, намагаючись перевершити один одного в беззаконних справах.
Тож уяви тепер надзвичайну мудрість праведника, коли він серед такої однодумності злих людей зміг уникнути зарази і не зазнати від них будь-якої шкоди, але, ніби маючи іншу природу, зберіг непохитність духу і, кинувшись із власної волі творити добро, ухилився від злочестивого спілкування з ними і врятувався від погибелі, яка спіткала всіх.
«І задумався Бог, — говорить Писання, — що створив людину на землі» 3 (Бут. 6, 6). Зверни увагу і тут на простоту і пристосованість виразу. Сказано: «І задумався» замість «покаявся», не тому, що Бог кається, — таке не можливе — Божественне Писання говорить з нами по-людськи, щоби навчити нас, що надмірна безліч людських гріхів привела людинолюбного Бога до настільки великого гніву. «І задумався Бог, що створив людину на землі».
— Хіба для того, — каже Бог, — Я створив її, щоби вона, дійшовши до настільки великого безчестя, стала винуватицею своєї погибелі? Я від самого початку сподобив її такої честі і виявив стільки піклування про неї для того, щоби, обравши доброчинність, була захищеною від погибелі. Та оскільки вона зловживає Моїм людинолюбством, тому краще припинити її злі дії.
«І засмутився… І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби, і плазунів, і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх» (Бут. 6, 7).
— Я зі свого боку, — каже Бог, — зробив усе: привів (людей) з небуття до буття, вклав у (них) природне знання того, що треба робити і чого не треба, дарував їм свобідну волю, виявив (до них) невимовне довготерпіння, і вже навіть після того тривалого часу, коли Я виявив Свій гнів і погрози, ще призначив інший термін, бажаючи, щоби вони, усвідомивши свої гріхи, відвернули Мій гнів. Та оскільки і цим вони ніскільки не скористалися, тому вже необхідно звершити погрозу, до кінця винищити їх і знищити весь їхній рід, як негідну закваску, щоб вони і для наступних поколінь не стали вчителями безчестя.
«І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби». Але, можливо, хтось скаже: чому через нахил до зла людини такої ж кари зазнають і тварини? Так мало бути. Хіба тварини були створені самі для себе? Вони створені для людини. Тому, коли винищується вона, то для кого тоді потрібні вони? Тому і розділяють (з людиною) покарання, щоб ви знали, яким сильним є гнів (Божий проти грішника). Як на початку за гріх праотця зазнала прокляття земля, так і тепер, коли загрожує загибель людині, співучасниками покарання стають і безсловесні. Як за благочестивого життя людини і тварина бере участь у людському благоденстві, за словами Павла: «І саме створіння буде визволене від рабства зотління на свободу слави дітей Божих» (Рим. 8, 21), — так тепер, коли людина через безліч своїх гріхів повинна отримати покарання і зазнати остаточної загибелі, то разом з нею і тварини, і плазуни, і птахи зазнають потопу, який має покрити весь світ. Як у домі, коли головний служитель підпадає під гнів господаря, то зазвичай з ним розділяють його прикрощі і всі співслужителі, так і тут. Коли в домі гинуть люди, то неодмінно і всі, що знаходяться в домі та їм підвладні, зазнають тієї ж долі.
«Бо розкаявся, — говорить Писання, — що створив їх». Скільки поблажливості в цих словах!
— Хіба Я хотів, — каже (Бог), — віддати їх на таке покарання? Вони самі своїм великими беззаконнями довели Мене до такого сильного гніву.
Однак, щоб ми не подумали, начебто рід людський зовсім знищується і єство наше винищується з коренем, а навпаки, знали, яким великим злом є гріх і яким великим благом є доброчинність, і що «краще один праведник, ніж тисяча грішників» (Сир. 16, 3), Писання говорить: «Ной же придбав благодать перед очима Господа Бога» (Бут. 6, 8). Якщо, каже, вся безліч (людей) упала в таке велике безчестя, то цей праведник зберіг іскру побожності, а водночас і всім цим людям упродовж усього цього часу проповідував і закликав відійти від безчестя, і себе тримав чистим від їхньої скверни. І як вони своїми злими справами спонукали на гнів людинолюбного Бога, так цей, полюбивши доброчинність, «придбав благодать перед очима Господа Бога. А Бог не дивиться на особу» (Бут. 6, 8; Діян. 10, 34). Якщо серед такої безлічі Він знайде бодай одного, який чинить бажане для Нього, то не залишає його без уваги, а огортає Своїм піклуванням і виявляє до нього тим більше піклування, чим більше він сам серед безлічі тих, які тягнуть його до безчестя, ревно йде дорогою чеснот.
6. Знаючи це, будемо зважати тільки на те, що приємне для Нього (Бога) і що може прихилити до нас Його благовоління. Ані через дружбу, ані через відданість будь-якому звичаю не будемо нехтувати доброчинністю, а будемо належним чином користуватися довготерпінням Божим. І поки є ще час, відкинувши всякі лінощі, полюбімо чесноти й зненавидьмо гріх. Коли ми не будемо і до чеснот прагнути з любов’ю й охотою, й до гріха не будемо мати великої ненависті, то не зможемо ані уникнути шкоди від цього (гріха), ані досягти тієї (доброчинності). А що доброчинність заслуговує того, щоб ми бажали її й палали до неї любов’ю, послухай, що говорить пророк: «Суди Господні — істинні, всі справедливі, дорожчі за золото й дорогоцінне каміння» (Пс. 18, 10-11). Сказав так не тому, що це 4 найбільш жадане, а тому, що ми не можемо знайти дещо інше більш цінне за ці речі. Тому він і додав: «Солодші за мед із сотів». І знову тут він використав це порівняння, бо не міг знайти речовини, солодшої за мед.
Ті, котрими опанувала божевільна пристрасть і любов до збирання багатства, виснажують задля цього всі свої сили і ніколи не насичуються, бо сріблолюбство — це ненаситне пияцтво. Як п’яні, чим більше вливають у себе вина, тим більшою жагою розпалюються, так і ці (грошолюби) ніколи не можуть зупинити цієї неприборканої пристрасті, але чим більшим бачать зростання свого майна, тим сильніше розпалюються користолюбством і не відходять від цієї злої пристрасті доти, поки не впадуть у саму безодню зла. Якщо ж ці люди з такою настирливістю виявляють цю згубну пристрасть, винуватицю всіх лих, то тим більше ми повинні завжди пам’ятати про суди Господні, які «дорожчі за золото й дорогоцінне каміння», і нічому не надавати перевагу перед доброчинністю. А ці згубні пристрасті викорінювати зі своєї душі і знати, що це тимчасове задоволення зазвичай народжує безперестанну скорботу і нескінченні муки, не обманювати самих себе й не думати, начебто з цим життям завершується наше існування.
Правда, більшість людей не виражає цього словами, а навпаки, навіть говорить, що вірує у вчення про воскресіння і майбутню відплату. Однак я звертаю увагу не на слова, а на те, що щодня робиться. Якщо справді ти очікуєш воскресіння і відплати, то чому так піклуєшся про земну славу? Для чого, скажи мені, мучиш себе щодня, збираючи грошей більше, ніж піску, купуючи поля і будинки, і лазні, часто здобуваючи це навіть грабежем і хабарництвом, сам звершуючи пророчі слова: «Горе вам, хто приєднує дім до дому, хто приєднує поле до поля, так що іншим не залишається місця» (Іс. 5, 8)? Хіба не це ми бачимо щодня? Один каже:
— Дім такого-то загороджує мені світло, — і вигадує тисячі причин, щоби відняти його.
Інший, забравши поле в бідного, приєднує до свого. А що особливо є загадковим, надзвичайним, дивним і непрощенним — це те, що дехто сам живе в одному місці, часто навіть не має можливості, хоч би й хотів, перейти в інше місце чи то через тілесну неміч, чи через інші обставини, однак хоче всюди і в усіх містах мати, так би мовити, пам’ятники свого хабарництва, скрізь поставити вічні стовпи свого безчестя. А гріхи, з якими все це зібрано, покладає на свою голову, і, несучи цей важкий і незручний тягар, не відчуває його. А насолоду від зібраних ним скарбів передає іншим не тільки після переселення із цього життя, але ще до відходу звідси. Якщо він і не втратить їх проти волі, то всі вони марнуються і, так би мовити, розтягуються вроздріб його домашніми, а сам він не насолоджується бодай якоюсь їхньою часткою. Але що я кажу: не насолоджується? Хоч би він і хотів, то як осягне все, коли в нього при такому великому багатстві тільки одне черево?
7. Причина всякого зла — марнославство і бажання дати своє ім’я полям, лазням, будинкам. Яка для тебе користь, людино, коли через небагато часу від гарячки, яка осягла тебе, душа твоя, раптом відлетівши, залишить тебе без усього і нагим, або краще — позбавленим честі, одягненим у неправду, розкрадання, хабарництво, стогони, зітхання, сльози сиріт, підступи, обман? Як ти, маючи на собі такий великий тягар гріхів, зможеш пройти крізь ті вузькі ворота, які не можуть умістити такої великої ноші? Ти змушений будеш залишитися поза (Царством), і під тягарем цієї ноші даремно будеш каятися, бачачи перед своїми очима вже приготовлені кари: той страшний і ніколи не загасаючий вогонь і невмираючого черв’яка.
Але якщо ми бодай трохи піклуємося про своє спасіння, то, поки є ще час, відійдімо від гріха, навернімося до чеснот, відкиньмо марнославство. Тому воно і називається марним, що є порожнім і не має в собі нічого надійного й постійного. Це тільки обман зору, який зникає, перш ніж з’явиться.
Хіба ми не бачимо, як часто той, перед ким сьогодні йдуть ліктори, кого оточують зброєносці, завтра опиняється в темниці разом зі злочинцями? Що може бути більш обманливе за цю порожню і суєтну славу? Якщо ж у цьому житті і не трапиться з ним такої переміни, то смерть неодмінно осягне його і перерве його благополуччя, і той, хто сьогодні поважно виступав на площі, саджав (інших) у в’язницю, сидів на підвищеному місці, поводився дуже гордо і на всіх людей дивився як на тіні, завтра раптом буде лежати мертвим, бездиханним, повним смороду, облитим тисячами дорікань і з боку скривджених ним, і нескривджених, але співчутливих до скривджених. Хто може бути більш жалюгідним за таку людину? І все, що було ним зібране, часто ділять між собою його недруги і вороги, а гріхи, які накопичилися в нього через це, він несе із собою і піддається за них дуже суворому звіту.
Тому, благаю: тікаючи від цієї суєтної слави, полюбімо славу істинну, яка перебуває вічно. І нехай ані пристрасть до багатства не зваблює нас, ані полум’я похоті не палить, ані заздрість і ненависть не сушать, ані гнів не запалює, але, загасивши всі ці злі й пагубні пристрасті росою духу, знехтуймо теперішнім, бажаймо майбутнього, пам’ятаймо про майбутній день (Суду) і виявляймо велику старанність у житті. Не для того ми появилися в цьому житті, щоб тільки їсти й пити.
Не життя створене для їжі і питва, а їжа і питво для життя. Тож не будемо псувати цього порядку і не будемо так догоджати череву та тілесним задоволенням, начебто ми для цього і створені. Але, пам’ятаючи про шкоду, яка буває нам від цього догоджання, будемо приборкувати прагнення плоті, не будьмо байдужими і не дозвольмо їй повстати проти душі. Якщо Павло, настільки великий і високий муж, який ніби на крилах облетів увесь світ, який піднявся вище тілесних потреб і сподобився чути невимовні слова, яких досі ніхто не чув, у своєму посланні сказав: «Приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27), — то коли він, який сподобився такої благодаті, після незліченних і високих подвигів мав потребу приборкувати й поневолювати, підкоряти під владу душі і віддавати під її панування сильні пориви плоті (бо приборкують те, що повстає, і поневолюють те, що скидає із себе вузду), то що скажемо ми, які не маємо нічого доброго, обтяжені тяжкими гріхами і попри все віддані неабиякій безтурботності? Хіба в цій боротьбі є перемир’я? Хіба є визначений час для нападу? Необхідно постійно бути тверезим і пильним і ніколи не вважати себе в безпеці, бо не знаємо часу, коли ворог і супротивник нападе на нас.
Отже, будемо завжди це пам’ятати, постійно піклуватися про своє спасіння, щоби завдяки цьому ми стали непереможними і, уникнувши підступів ворога, отримали милість від Бога за благодаттю й щедротами Його Єдинородного Сина, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда двадцять перша | Зміст | Бесіда двадцять третя
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Тобто від змішання синів Божих із дочками людськими. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом, що відповідає наступним словам Святителя. [↩]
- Тобто те, з чим порівнюються суди Божі: золото, дорогоцінне каміння, мед. [↩]
