«Наша Парафія»

Про видання віршів святого Григорія Богослова 1

Початок видань поетичних творів святого Григорія Богослова хронологічно збігається майже із самим початком поширення друкарства і зі знаменитою епохою Відродження наук і мистецтв. Інтелектуальний рух, що пробудився з особливою енергією на початку XVI століття, охопив усі галузі наукового знання і всі сторони духовного життя, як відомо, виразилося спочатку головним чином у виданнях класичних творів як давньоязичницької, античної, так і церковно-отцівської, християнської літератури. Із християнських класиків твори Григорія Назіанзина, з одного боку, за глибоким їх патрологічним значенням, з іншого боку, за близькістю їх до літературних якостей зразкових давньокласичних творів і за однаковою з ними важливістю з навчально-педагогічного погляду 2, почали видаватися серед найперших зразків християнської літератури. Незважаючи, однак, на це, не можна сказати, щоб рукописам знаменитого поета-богослова особливо пощастило в їхніх історичних долях. Правда, із самого початку XVI століття й до початку другої половини XIX сторіччя видання творів Григорія виходили у світ одне за одним без великих перерв. Таким чином, на досить значному просторі трьох з половиною сторіч, часте видання творів Григорія зумовило те, що в своїй сукупності вони досягають досить значної цифри і представляють досить багату історію. Але історія ця чудова скоріше в кількісному, ніж у якісному плані. До останнього моменту вона репрезентує або тільки окремі, часткові й розрізнені практики видання творів Григорія, або видання хоча й загальні, але неповні і позбавлені науково-критичного ставлення до матеріалу, або, нарешті, видання тільки в латинському перекладі, без паралельного грецького тексту. Частково тому, що повний або навіть більш-менш докладний історико-критичний огляд видань творів Григорія, без особливого недоліку, відняв би багато часу і місця, ми вважаємо за доцільне зупинитися тільки на виданнях, що мали безперечно історичне значення.

1504 року у Венеції побачило світ перше видання невеликої кількості віршів святого Григорія Богослова. Альд Мануцій Роман, який започаткував це видання, спробував зробити дослівний переклад латинською мовою деякої частини віршів Григорія. Спонукання до цього видання і його мета зазначені в самому заголовку книги, який служить заразом і передмовою до неї. Тож досить цікаво навести тут повний текст заголовка видання Альда «Aldus Romanus omnibus una cum graecis litteris sanctos etiam mores discere cupientibus S.P.D. Gregorii episcopi Nazianzeui carmina ad bene beateque vivendum utilissima nuper e graeco in latinum ad verbum fere translata imprimenda curavimus, studiosi adolescentes, rati non parum emolumenti vobis futurum, si id genus tra(ns)lationis cum graeco diligenter conferati, nam et graece simul discetis, et christiane vivere quandoquidem summa in illis et doctrina est, et gratia, et Sanctis moribus mire, instituuntur adolescentes. Id vera ita sit nec ne conferendo cognoscite. Valete. …Venetiis ex Aldi academia mense Iunio M. DIV» 3. А на звороті останнього грецького аркуша: Aldus Ма. Ro. і його герб.

Видання це у цілому виконане з великим старанням і ретельністю, зроблене in 4°. Переклад поміщений навпроти оригіналу саме так, що між кожними двома грецькими аркушами міститься аркуш латинського тексту, щоб шанувальники грецької мови, котрі не потребують перекладу, без зусиль могли відокремлювати при читанні один текст від іншого. Посторінкового рахунку немає в книзі, як не мають його всі взагалі стародавні видання; отже, як грецький, так і латинський текст Григорія становлять кожний сам по собі окреме ціле. Несправедливо було б застосувати до цього видання, як до першого у своєму роді досвіду, безвідносне суворе критичне судження. Латинський переклад віршів святого Григорія залишає бажати кращого: він зроблений і не зовсім точно, і далеко не добірно, але це ніскільки не применшує важливості заслуги видавця: зробивши внесок у науку, без сумніву, цінний і сам по собі, Альд Мануцій відкрив ним дорогу іншим ученим в аналізі творів Григорія. До заслуг і друкарських визначних пам’яток видання слід віднести і те, що на сторінках його екземплярів, вільних від латинського перекладу віршів, уперше у пресі видана частина грецького тексту Нового Завіту. Альд надрукував тут, саме на кожній першій сторінці проміжних аркушів, зайнявши іншу сторінку їх латинським перекладом Вульгати, шість перших розділів Євангелія від Іоана, саме до 58-го вірша 6-ої глави 4.

Потім, за ступенем відносної важливості, у хронологічному порядку слід поставити видання творів святого Григорія, які вийшли в 1550 році, in fol., у Базелі. Це солідне видання, розпочате й докладно зроблене на свої кошти Іоаном Гервагієм, було першим загальним і порівняно повним друкованим зібранням творів знаменитого отця Церкви. Сюди ввійшли: більшість слів Григорія, 80 листів і дуже багато віршів. Видане спочатку грецькою мовою, це видання того ж року вийшло і в латинському перекладі, який спільними зусиллями зробили Вольфганг Мускул (Muscul), Пітер Мозеллан (Mosellan), Віллібальд Піркгеймер (Pirckheimer) і Альд Мануцій. З них перший написав для видання praefatio [передмову] і переклав із грецької на латинську мову чотири слова, а саме: 1, 41, 45, 47. Мозеллан переклав «П’ять слів про богослів’я»; Піркгеймер усі решту 38 слів. Альд Мануцій забезпечив видання примітками й поясненнями до віршів святого Григорія. Для нас це видання, між іншим, примітне тим, що з-поміж віршів Григорія тут у поганому латинському прозаїчному перекладі Севастіана Ґульдебека (Sebasftiani Guldaebegcii) була надрукована відома трагедія «Χριστός πάσχων» («Страждання Христа»). Ця досить жалюгідна «prosa latina» Ґульдебека, у якій надрукована була в Базелі трагедія, в історії видань останньої в латинському перекладі була першим досвідом. Грецький текст цієї трагедії вперше виданий у Римі 1542 року під редакцією Антонія Влада з Азоло 5. Перша метрична обробка цієї трагедії, яка досить добре вдалася і найпоширеніша в пізніших виданнях творів святого отця, що ввійшла навіть до останнього і кращого з усіх видань — бенедиктинського, належить Клавдію Руаллету (Claudius Roillet).

Базельське Гервагіанське видання важливе з того погляду, що воно лягло в основу пізніших видань, яким у наукових якостях не можна відмовити і зараз. Через двадцять років на це видання покликався у своїх відомих працях, присвячених нашому авторові, і той відомий учений, з іменем якого пов’язана нова епоха в історії розробки творів Григорія і який до останнього — бенедиктинського видання залишався головним його дослідником, — французький абат монастиря святого Михаїла Яків Біллій, котрий 1569 року започаткував нове латиномовне видання творів святителя Григорія, яке і вийшло в Парижі in fol. Уже наступного, 1570 року, його передрукували в Кельні, але сам Біллій — і не можна сказати, щоб тільки через скромність обережного вченого, — не вважав ці видання задовільними в науковому сенсі, а також такими, що відповідають його бажанню. Проте він вважав їх «не тільки не пошуком, але майже необхідною працею… Численність і різноманітність перекладів, — зауважив Біллій у своїй передмові до видання, — має ту найбільшу користь, що завдяки порівнянню краще з’ясовується думка автора» 6. Цей «не пошук» для самого Біллія мав значення пробного досвіду, що дозволив йому порівняти його особисті наукові зусилля і труднощі завдання, які він поставив собі у вивченні творів святого Григорія. Маючи чудову філологічну підготовку і захоплюючу одушевлену любов до обраного предмета своїх наукових праць, Біллій з незвичайною ретельністю готувався до нового видання творів Григорія. Він відшуковував матеріал, збирав і ретельно порівнював прадавні екземпляри, перевіряв їх зі знайденими або доставленими йому манускриптами і, не жаліючи своїх сил і кволого здоров’я, протягом дванадцяти років поспіль трудився без перерви і відпочинку над обробкою латинського тексту творів святого Григорія і поясненням незрозумілих місць оригіналу. Робота його вже підходила до кінця, коли смерть трудівника випередила його щастя — бачити, нарешті, реалізацію свого задушевного бажання. Біллій помер за своєю працею в 1582 році, а наступного року в Парижі вийшло підготовлене ним нове латинське видання, виправлене і значно доповнене, головним чином самим Біллієм, і тільки докінчене його співробітником, паризьким богословом Женебрардом. Видання 1583 року, в цілому, було кращим з усіх попередніх і засвідчило безсумнівний успіх у розробці творів святого отця. Але не можна сприймати як серйозні судження про наукову якість цього видання ті захоплені відгуки про його видавця, висловлені поціновувачами заслуг Біллія в численних епіграмах. Несправедливий, наприклад, французький учений Шатарді, коли він, пояснюючи заслуги Біллія, ілюструє їх аналогією перебування Йосипа в єгипетській в’язниці і звільнення його звідти зі станом Григорія, ув’язненого в друкованому тексті видань до і після Біллія. «Як Йосиф, — говорить Шатарді, — перебуваючи в похмурій, брудній в’язниці, був у повній невідомості, а виведений звідти заблищав на п’єдесталі загальної любові до нього народу і фараона, так і святий Григорій, ув’язнений у неохайну в’язницю попередніх перекладів, був неможливий для знайомства з ним суспільства: не було ні однієї сторінки, яка була б вільна від помилок. Але той же святий отець засяяв чистіше від золота, як тільки торкнулася його митецька рука Біллія… За перекладом Біллія читач може відразу узнати автора, як лев пізнається по пазурах» 7. Автор цих слів «відразу» дозволяє собі дві несправедливості: занадто зневажливе судження про попередні видання Григорія і в такій же мірі перебільшене — про видання Біллія. Останнє, при своїх безперечних перевагах, також рясніло місцями, які потребували радикальних правок. Особливо слабким слід визнати в ньому поетичний розділ творів святого Григорія. Біллію найменше вдалося метричне мистецтво в його латинській версифікації віршів Григорія; чим більше Біллій намагався підійти ближче до віршованого розміру оригіналу, тим гірше, часом до невпізнаваності думки автора, виходили його вірші. Погано тому до Біллія прикладаються похвальні слова іншого епіграматиста (Женебрарда): «Твою божественну голову цілують дев’ять сестер і з ними чарівні грації» 8.

У ряд з виданнями Біллі я слід поставити латинське видання творів Григорія Богослова, яке вийшло 1571 року в Базелі під редакцією відомого автора багатьох історичних, церковно-історичних і канонічних творів, Іоана Леунклавія († 1593, Відень). Узявшись за вивчення того ж самого автора і в той же час, яким і в який науково займався Біллій, Леунклавій, природно, для виправдання, так сказати, raison d´etre [принципу сенсу] свого видання, мав опертися на такі наукові засоби — джерела й посібники, яких не мав під руками або, принаймні, не користувався ними Біллій. Про такі наукові особливості й переваги обробки творів Григорія, що не тільки відрізняють видання Леунклавія від двох перших видань Біллія, але, що й ставлять його вище цих обох, Леунклавій говорить у своїй розлогій передмові до видання. Знайомлячи читача з тими умовами, при яких він брався до латинського видання, Леунклавій зауважив, що коли він довідався про те, що французький учений Біллій паралельно розпочав однакову з ним працю, уже хотів припинити свою роботу, хоча й переклав на латинську мову дуже багато «слів». Але побачивши, одразу після видання праці Біллія, скільки він (Леунклавій) зібрав для свого видання матеріалу, якого, мабуть, не було під руками в Біллія і який взагалі ще невідомий, Леунклавій вважав далеко не безцільним продовжити свою працю. Особливо щасливою обставиною для себе Леунклавій вважав те, що йому вдалося отримати 19 книг коментарів на Григорія архієпископа Критського Іллі, чудових своїми великими літературними якостями. У ролі науково-критичного посібника Леунклавій цінує цей матеріал настільки високо, що отримання його зводить у факт явного до нього благовоління Божого (divini beneficii factum). «Керуючись цими книгами, — повідомляв Леунклавій, — я міг з великим успіхом відновити перекручений зміст дуже багатьох місць Назіанзина…» Стосовно поезії Григорія коментарі Іллі, за словами видавця, стали йому в дуже великій нагоді: вони щасливо наштовхнули його на розвідку таких віршів Григорія, які були ще невідомі в пресі. «Ілля по місцях цитує, — зазначив Леунклавій, — вірші з віршів Назіанзина. Тому що цих віршів не було у виданих творах Григорія, то ми звернулися до рукописів, що були в нас під руками, його віршів і усі їх знайшли». Зі своїх манускриптів Леунклавій звертає увагу читача особливо на два: на рукопис, що належить візантійському історикові Никиті Акоминату, і кодекс, знайдений Леунклавієм у бібліотеці Базельської академії наук. Цьому останньому він надає особливого значення. «Щодо віку його, — говорить він, — відомо, що він принесений був туди (у Базельську академію) за 150 років до Базельського собору і відтоді зберігався там з найбільшим благоговінням. У ньому місцями зустрічаються малюнки, на яких дуже добірно зображений одяг греків. Там же є зображення Григорія точнісінько таке, як описав риси обличчя і взагалі зовнішність його Симеон Метафраст».

Своє видання Леунклавій зробив у трьох томах, розділивши в них матеріал так. У першому томі, обробка якого становить результат його особистої праці, він помістив двадцять «слів» з коментарем Іллі. У другому томі інші тридцять два «слова» з листами й віршами, взятими і передрукованими цілком, без усяких змін, з видання Біллія. До третього й останнього тому, який «так само, як і перший, — говорить Леунклавій, — цілковито належить нам», він відніс такі вірші, які уперше видані ним у світ. Крім того, до його складу ввійшли: коментар Никити на вірші Григорія, написані одновіршем і чотиривіршем, і пояснення Пселла 9 важких місць. Плодом критичних робіт Леунклавія над матеріалом до третього тому було, між іншим, виправлення помилки, яку робили всі попередні видавці, котрі відносили вірш святого Григорія «Exhortatio ad virgines» (Πρὸς παρϑένους παραινετικός) «Поради дівам» [див. наше вид.: № 3. «Умовляння до дів»; кн. І; разд. II] до «слів». Леунклавій, ґрунтуючись на метричному розмірі цього вірша і чіткій схолії до нього одного досить прадавнього кодексу, перший указав цьому віршу належне місце, помістивши його серед віршів святого Григорія.

Поетичними творами святого Григорія Леунклавій займався з великим захопленням; видно, що ці твори справили надзвичайне враження на знаменитого вченого. Він не тільки ретельно працював над ними, але і внутрішньо насолоджувався ними, не тільки добре вивчив їх, але й глибоко полюбив їх. Своєму замилуванню поетичними творами святого Григорія Леунклавій присвячує навіть один власний вірш (elogium); у ньому він, під враженням свого захопленого подиву, дає дещо перебільшений відгук про якість віршів і поетичний геній їх автора, якого Леунклавій вважає навіть кращим давньокласичним поетом, ніж сам Гомер: «Коли я читаю і перечитую божественні вірші Григорія, я втрачаю всю любов до творів Меоніда (Гомера). Наскільки золото краще за мідь, срібло — олово, наскільки небесне вище за земне, настільки прадавні ритори нижче за Григорія в красномовстві, а поети — у поезії» 10.

Хоч як важливі заслуги Леунклавія й Біллія, але, чесно кажучи, їхні праці мало просунули вперед справу вивчення творів святого Григорія Богослова. За своїми характеристиками ці праці належать, властиво, до латинської обробки творів святого Григорія, скоріше мали на меті (і насправді могли) полегшити спосіб користування останніми, ніж завдання їх ретельної наукової розробки. Річ у тім, що грецький текст творів святого Григорія, за незначними винятками, залишався в тому ж вигляді, у якому був надрукований у Базельському гервагіанському виданні 1550 року. Ні філологічної, ні історико-критичної роботи до нього у науковому сенсі не було ще прикладено.

Маючи на увазі цю обставину, паризькі вчені, на чолі з Фредеріком Морелем, у першій половині XVII сторіччя розпочали греко-латинське видання творів Григорія під ім’ям нового видання Якова Біллія. Таке видання, засноване на працях і вченому авторитеті Біллія, і вийшло у двох фоліантних томах у Парижі під редакцією Ф. Мореля, спочатку в 1609-1611 роках, потім aucta ex interpretatione Morelli там же, нарешті в 1690 році — у Лейпцизі, хоча видавцям чомусь заманулося прикрити це місце видання на заголовному аркуші ім’ям міста Кельн. Утім, це останнє видання, що рясніє безліччю різних помилок, не заслуговує на наукову увагу: зроблене пізніше, воно вийшло найгірше за попередні.

Найбільшу популярність здобуло паризьке видання 1630 року. У передмові до нього видавці зазначили, що розпочали греко-латинське видання на основі Базельського кодексу гервагіанського видання 1550 року, ретельно звіреного й перевіреного з королівськими Галльським та Італійським кодексами знаменитим Яковом Біллієм, неперевершеним знавцем тієї й іншої мови і т.д. Насправді, однак, видання це не становить стільки достойності, скільки обіцяють у передмові до нього його вчені видавці. Слова їх значною мірою обмежені. Усі переваги цього нового видання порівняно з попередніми потрібно віднести до одного латинського тексту з усіма його науковими пристосуваннями, над якими Біллій дійсно, працював до самої своєї смерті. Що ж стосується грецького тексту, то Біллій трудився над ним рівно стільки, скільки було потрібно з його боку старання для узгодження грецького тексту з латинським у тому вигляді цього останнього, в якому він вийшов з-під його особистої обробки. Невдячне з наукового погляду завдання приведення до відповідності грецького тексту з латинським, а не навпаки, природно, мало відбитися однаково несприятливо на тому й іншому тексті. Основний грецький текст Гервагіанського кодексу під рукою Біллія настільки змінився, що пізніші видавці доклали багато зусиль, аби привести його до первісного вигляду. Латинський текст, з його багатим науковим апаратом, у тому вигляді, в якому залишив Біллій, радше був науковим матеріалом для перекладу з коментарем до нього, ніж у власному сенсі точно оброблений переклад. Багато приміток, схолій, різночитань, виправлень і пояснень, якими Біллій забезпечив латинський текст, зібравши і змішавши їх безсистемно, становить такий безладний агрегат, що важко довідатися без щасливого дару безпосереднього натхнення, яке читання підроблене і яке оригінальне, чи запозичене воно з манускриптів чи ще звідкись, — чи пояснення, здогадка чи виправлення. Сам Морель зізнається, що Біллій ні ясно, ні приховано, ні прямо й виразно, ні побічно й приблизно ніде не пояснив, яке λέξιν καὶ ῥῆσιν він схвалює і яке відкидає, тому всюди розсіяні й поставлені одне на місце іншого або читання, або його думки. Розділ віршів паризького видання 1630 року найменше позначений строгою критичною обробкою. Вірші становлять тільки всього шосту частину другого тому, в якому вони містяться, займаючи перші 308 сторінок із усіх 1851-ої сторінки волюмина 11. Кількість усіх віршів, за Біллієм, досягає 166. Але при уважному їх огляді виявляється, що й цю незначну цифру, порівняно із кількістю віршів святого Григорія Богослова за пізнішими виданнями, потрібно ще зменшити. Вона складена з хаотичного, валового рахунку, в який входять частково вірші тільки латинською мовою, частково повторення тих самих віршів з окремим номером, частково розділення і навіть дроблення віршів на частини, з позначенням також окремого номера останніх. З віршів лише латинською мовою один викладений у Біллія за правилами віршованого метра, інші наведені просто в прозаїчному переказі змісту. Перше надруковано на сторінці 197-ій, у розділі carmina iambica [вірш ямбічний] під № 11 і під заголовком «Vitae finem optat»; навпроти нього на полях Біллій зауважує, що грецького оригіналу цього вірша він не міг відшукати ні в італійських, ні в німецьких бібліотеках. Після нього, однак, Толлій (Лейден, 1788) видав цей вірш грецькою і латинською мовою 12. В одному латинському прозаїчному викладі надруковано вірші на сторінці 301-ій, під заголовком «De episcopis» [«Про єпископів») і на останній 308-ій сторінці два заключні вірші. Ці останні вірші надруковані в Біллія під загальним заголовком з попередньою назвою, але з позначенням окремого номера (aliud) і з розділенням на два особливі вірші. Тим часом, за кращим виданням (Кайльо), у паралельному грецько-латинському тексті вони, по-перше, мають інший заголовок: «De rerum humanarum vanitate» (Εἰς τῶν ἀνϑρωπίνων ματαιότητα) [див. це. вид.: №. 40. «Про суєтність людську»; кн. І, розд. II], по-друге, обидва становлять один цілий вірш, і притім так, що останній вірш, за Біллієм, є першою половиною цілого вірша, а перша — другою його частиною. Із цим недоліком Біллієве видання, тобто із дробленням цілих віршів на різні за своєю величиною самостійні частини з особливим номером, а часом — і з особливим заголовком цих останніх — прийманням, не витримують ні історичної, ні логічної критики, зустрічається у віршах не раз. Крім вищенаведеного прикладу вкажемо ще на сторінку 180-ту, де під № 109 і 110 (один за одним загальної нумерації) надруковано два окремі вірші під заголовком: 1) «Молитва до Христа у хворобі» («Oratio ad Christum in morbo»); 2) «Інша молитва» («Oratio alia»), тоді як обидва ці вірші, за Кайльо, становлять один цілий поетичний твір (т. II, с. 863). Є й такі, досить дивні у науковій праці, випадки, що той самий вірш в одному місці надрукований в цільному, логічно й ритмічно нерозривному вигляді, а через кілька сторінок уперед або назад той же вірш розірваний на дві частини, з окремим номером обох половин. Таким чином, той самий вірш у загальній нумерації займає три окремі цифри.

Прикладом може служити вірш «Плач і моління до Христа»; на сторінці 195-ій він поміщений в цілому вигляді, як один органічно нерозривний поетичний твір; а втім, на сторінці 178-ій той же вірш розірваний на дві нерівні частини (перша — з п’яти, друга — із трьох віршів) і надруковано у вигляді двох окремих віршів: 1) «Θρῆνος» [«Плач»], 2) «Ἕτερος θρῆνος» [«Інший плач»]. У цілому, повторення віршів або частин їх у різноманітних комбінаціях: чотиривіршах, тривіршах та ін. — є одним з недоліків Біллієвого видання, що найбільше різко й неприємно кидається в очі. Зустрічаються повтори того самого вірша навіть тричі. Так, наприклад, чотиривірш:

Σκεύαζε σαυτὸν ὡς τάχος, πρὸς οὐρανὸν

Ψυχὴν πτερὼσας τῶ λόγω τὴν τιμίαν

Μηδὲν περισσὸν, ἀλλἀ πᾶν ῥίψας βάρος

Βίου ματαίου, καὶ κακῶν τῶν ἐνϑάδε 13, —

складений із 13, 14, 15 і 16 рядків вірша під заголовком «На своє віддалення» (Εἰς τήν ἀναχώρησιν), надрукованого на сторінці 181-ій, повторюючись у вірші «До себе самого» (τοῦ αὐτοῦ παραίνεσις) на сторінці 197-ій, утворює на сторінці 252-ій цілий, окремий вірш: «Гімн до Христа». У вищезгаданому вірші «На своє віддалення» ми не знаходимо останнього рядка: «Σκοπεῖτε καὶ τρέμοιτε, λαῶν ποιμένες» [«Зауважте це, пастирі людей, і тремтіть!»], що містить цей вірш за виданням Кайльо (с. 865). Тим часом цей вірш разом із шістьма останніми рядками названого вірша на сторінці 197-ій утворює особливу поетичну композицію з написом: «Εἰς Θεὸν» [«До Бога»]. Таким чином, одне поетичне ціле роздроблено на три окремі частини. Вірш на тій же (197-ій) сторінці з вищенаведеним заголовком: «До себе самого», завершується зазначеним чотиривіршем, своїми попередніми сьома рядками повторює вірш під тим же заголовком на сторінці 180-ій. На сторінці 198-ій тривірш під заголовком: «Εἰς διάβολον» [«На лукавого»] узятий з вірша на сторінці 177-ій під заголовком «Ἄλλος ϑρῆνος πρὸς Χριστὸν» [«Інший плач до Христа»].

Вивчаючи й порівнюючи вірші за виданням Біллія з тими ж творами святого Григорія за пізнішими виданнями, у першому, рясніючому, як сказано повтореннями, ми зауважили ще один недолік, щоправда, протилежного характеру. У деяких віршах пропущені рядки або навіть строфи або в середині, або наприкінці вірша. Так, на сторінці 97-ій у вірші: «Θρῆνος» [«Плач»] (у Біллія не зовсім добре — «Θρῆνοι» [«Плачі»]) перед останнім двовіршем бракує елегійної строфи:

Τέτρωμαι πολλοῖσι κακοῖς καὶ ἄλγεσι σαρκός

Σοὶ δὲ, Χριστὲ, χάρις, ὅς με πυροῖς πάϑεσιν 14, –

і, таким чином, цей вірш у нього складається з 18 рядків замість 20. Далі, на сторінці 154-ій, у гномічному вірші, написаному двовіршем («Γνωμικὰ δίστιχα»), у Біллія відсутні двовірші:

Ἅ δυσμενεῖς φοβοῦσι τῶν ἄλλων πλέον,

Ὁ σταυρὸς καὶ βαπτισμοῦ ἡ κοινωνία 15, —

тож, увесь вірш складається у нього із 144 рядків (або 72 двовіршів), а не з 146, як у Кайльо. На сторінці 181-ій у вірші «На терпіння» («Εἰς τὴν ὑπομονήν»), у Біллія, після п’ятого рядка, бракує ямбічного двовірша:

Ὡς μηδὲν εἰς πύρωσιν ἔλϑη τῶν κακῶν

Ἤ πεῖραν εἶναι καὶ πάλην τοῦ δυσμενοῦς,

Тож вірш замість дев’яти рядків, як у Мураторі 16, складається тільки із семи.

У вірші «Гімн Богові» («Ὕμνος εἰς Θεόν»), на сторінці 252-ій, у Біллія відсутній рядок:

ΙΙάντα δε καὶ λαλέοντα, καὶ οὐ λαλέοντα λιγαίνει 17, –

що, за бенедиктинським виданням Кайльо (с. 287), який звірив грецький текст цього гімну з Ватиканським кодексом, становить шостий рядок цього гімну; його латинський переклад у Біллія складається із 16-ти рядків; пояснення цієї різниці в кількості рядків оригіналу з перекладом у Біллія не знаходимо. Нарешті, у прекрасному ямбічному вірші «Про чесноту» [див. дане, вид.: № 10; кн. І, розд. II], за виданням Біллія, що складається з 996-ти, а за виданням Кайльо — з 998-ми рядків, за першим бракує 448-го рядка:

Καιροῦ φϑόνον τε παίγνιον τιμώμενον 18, –

і 821-го:

Εἰς ὄψιν οὐκ ἐδέξατ᾽ εἶναι γὰρ κακοῦ19.

Що стосується зовнішньої сторони Біллієвого видання поетичних творів святого Григорія, то з погляду зручності користування віршами, це видання є не зовсім бездоганним. Мимохіть звертає на себе увагу насамперед порядок або, точніше, безладдя Біллієвого видання віршів святого Григорія. Важко здогадатися, яким міркуванням керувався Біллій, даючи віршам свій порядок їх розташування, за яким принципом він розділяв і розподіляв їх. Вірші богословського характеру перемішані в нього з віршами історичними, догматичні — з морально-дидактичними, епіграми — з гімнами, ямбічні вірші — з елегійними. Про порядок хронологічний, тобто про розташування віршів один за одним згідно з їх походженням за часом написання, можна думати найменше. Уже вірш «De vita sua» [№11. «Вірш, у якому Григорій переказує своє життя»; II, І], стоїть на першому місці, написаний у 381 році, десятьома роками пізніше за вірш «De rebus suis» [№ 1. «Вірші про самого себе»; II, І] (написаний 371-го), що займає в нього друге місце. Правда, цей перший вірш чомусь не йде в Біллія в загальну нумерацію, яка починається в нього тільки з другого вірша. Але вірш під № V «De suis calamitatibus» [№ 19. «Скарги на свої страждання»; II, І] написаний, у свою черіу, на десять років пізніше (382 рік) за вірш «Iusjurandum Gregorii» [№ 2. «Клятви Григорія»] (написаний 372-го), стоїть під № XVII, і на три роки пізніше епітафії Василію Великому (379 рік), що займає в нього 64-е місце. Далі, вірш під № XIX «Adversus carnem» [№ 46. «На плоть»; II, І] написаний двома роками пізніше (383 рік) за вірш «De se ipso adversus invidos» [№ 14. «Про себе самого і на заздрісників»; II, І] (381 рік), що займає в Біллія один за одним місце № 122. Вірш «Ad Hellenium pro monachis exhortatorium» [№ 1. «Умовляльне послання до Гелленія про ченців»; II, II] (372 рік) написаний хронологічно на одинадцять років раніше за вірш: «De Dei desiderio» [№ 87. «Про томління до Бога»; 11, 1] (після 383 року), але в Біллія перший (під № XLVII) на двадцять один номер нижче за останній (під № XXVI), і таке інше. Залишається, отже, припустити, що Біллій намагався дати розташуванню віршів порядок систематичний. Певною мірою дійсно можна помітити в Біллія систематизацію поетичного матеріалу, що розподіляється начебто за відомими групами віршів, якщо тільки в нього мають який-небудь сенс окремі категорії нумерації (римськими цифрами), що поєднують собою кожну групу віршів окремо одна від одної. Але що це за групи і як він ділив і розподіляв матеріал — це інше питання. Вірші будь-якої групи в нього ні між собою не дають строго витриманої подібності за однією прикметною ознакою, ні від віршів іншої категорії не відрізняються за тією ж ознакою, і тому однаково доступні для переміщення з однієї групи в іншу. Ми вже сказали вище, що в Біллія найрізноманітніші і різнохарактерні за змістом і формою вірші в розташуванні перемішані між собою. А це сталося тому, що він не визначив точно однієї прикметної ознаки (fundamentum divisionis), на підставі якої можна було б розташувати матеріал у відомому систематичному порядку. Розташовуючи у своєму виданні вірші, Біллій бере ознакою розподілу то внутрішній зміст (arcana, тобто вірші таємничі, богословсько-догматичні, с. 161), то їхню зовнішню сторону, метричний розмір (carmina iambica), вірші ямбічні, с. 187 і ін.; tetrasticha, чотиривірші, с. 156 і ін.), то, не підводячи ні під яку ознаку, ставить подячну, з погляду зручності рубрику «carmina varia» (с. 92 і ін.), до якої він з однаковою підставою міг би віднести усі вірші святого Григорія.

До зовнішніх недоліків розглянутого видання потрібно віднести також відсутність традиційного у виданні поетичних творів кожного класика поділу віршів на рядки. Недолік цей особливо відчуємо в довідках і взагалі в критичнім вивченні їх тексту.

Говорячи про недоліки паризького видання 1630 року, ми зовсім не бажаємо применшити його важливості і заслуги видавців. Ми тому й зупинилися дещо детальніше на цьому виданні, що воно, аж до другої половини XIX століття, було і кращим, і єдино повним виданням творів святого Григорія Богослова. Але, само собою зрозуміло, що й воно, зі своїми безсумнівними перевагами порівняно з попередніми виданнями, мало лише тимчасове значення; при своїх значних недоліках, а головне — при своїй неповноті, воно далеко не могло вважати закінченою справу вивчення рукописів святого Григорія і не очікувати, у свою чергу, поповнення матеріалу.

Після Біллія, наприкінці XVII і на початку XVIII сторіччя, знайдено чимало нових, ще не виданих у світ поетичних творів святого Григорія. Найважливіші їх видання окремо від слів і листів Григорія Богослова зробили: Толлій, який надрукував у 1696 році in cuatro у грецько-латинському тексті 20 віршів в «Insignibus Itinerarii Italici», p. 1-105; «Trajecti ad Rhenum» [«Ті, що перейшли Рейн»], і працьовитим Л. А. Мураторі, який видав 1709 року in cuatro, також грецькою і латинською мовою, 222 епітафії й епіграми Григорія Назіанзина в «Anecdotis Graecis», p. 1-217; Patavii. У велику заслугу Мураторі треба поставити те, що він не тільки видав цей доволі цінний і з деякого погляду майже єдиний для історії IV століття матеріал, але й освітив його своїми науковими примітками, забезпечивши його ще varus lectionibus [різними прочитаннями] різних манускриптів.

Обидва ці видання нових віршів Григорія, зроблені Толлієм і Мураторі, разом з паризьким виданням 1630 року Біллія лягли в основу того прекрасного останнього грецько-латинського видання творів святого отця, яким ми зобов’язані незвичайній працьовитості й ученості французьких мавриніан 20. Це за своєю ретельною обробкою зразкове видання розпочалося за вкрай несприятливих для нього обставинах, які розтягли його історію більше, ніж на сторіччя. Ініціатива цього «гігантського» заходу, як його називає у своїй передмові до другого видання А. Б. Кайльо, належала, здається, бенедиктинцю Якову Фрішу; він перший, принаймні, взявся за цю працю в першому десятилітті XVIII сторіччя, але на самому початку науково-трудової діяльності його підкосила смерть. Тоді справа перейшла до рук Франциска Луварда, який узявся за неї з надзвичайною енергією і натхненням. Потрібно дивуватися, як він міг розібратися в дивній масі рукописного матеріалу і як встигнув хоча б тільки переглянути його. Тільки у паризьких бібліотеках Лувард критично звірив між собою понад 200 кодексів. Він виписав безліч читань і різночитань, запозичених з королівських, колбертинських і мазаринських манускриптів, і власноруч вніс їх на поля грецько-латинського паризького видання 1630 року. І хоча Луварду не судилося довести до кінця розпочату справу, як це не судилося і його попередникові Якову Фрішу, ні безпосередньому його продовжувачеві Пруденцію Марону, однак Луварду бенедиктинське видання має завдячувати своєю основною частиною, своїм фундаментом, на який твердо обперлися наступні продовжувачі. Переходячи з рук у руки після смерті одного співробітника за іншим, дорогоцінний матеріал одержав, нарешті, остаточну обробку для першого тому, який 1778 року вийшов у Парижі під редакцією Д. Клеманцета. Повний його латинський заголовок такий: «S. Patris nostri Gregorii Theologi opera omnia, quae extant… opera et studio monachorum ordinis S. Benedicti e congregatione S. Mauri. Tom I. Paris sumt. viduae Desaint, 1778» 21.

Але цей перший том давно бажаного видання містить тільки «Слова» Григорія. Роботи з підготовки другого тому надовго перервали «tumultu publicarum discordiarum» [суспільні негаразди], тобто жахи Французької революції, що похитнула у Франції основи самої релігії і зруйнувала священні ордени ченців. Здавалося, що оригінальний рукопис мавриніан зовсім втрачений. Але через 60 років французькому абатові Кайльо, який не розпрощався із заповітною думкою про цей кодекс, що зберігався в його душі, як манна зберігалася в ковчегу Завіту, і постійно представляв перед своїми очами другий том бенедиктинського видання, дійсно пощастило відшукати в Парижі цінний рукопис мавриніан; тож 1840 року останній, нарешті, з’явився в пресі «post operam et studium monachorum O. S. B. edente et accurante D. A. B. Caillau. Par. curis et sumptibus Parent Debarres» 22, склавши другий том до згаданого першого бенедиктинського видання 1778 року. Цей том містить повне зібрання листів і віршів Григорія з пояснювальними примітками і уривками з коментаторів: Косьми Єрусалимського, Никити, Іллі й Пселла. До нього ввійшло: 166 віршів, виданих Біллієм; 222 — Мураторі і 20 — Толлієм; усього — 408 віршів. Кількість строф усіх цих віршів доходить до 17 531, а із включенням у рахунок строф трагедії «Χριστὸς Πάσχων» [«Стражденний Христос»] — до 19 682.

Усі вірші розділені на дві великі частини (liber), з яких перша (с. 207-629 включно) — це вірші богословські; друга (с. 631-1203) — вірші історичні. Кожна із цих частин, або книг, у свою чергу, поділена на два розділи (sectio), з яких перший розділ першої частини (І, а, с. 207-297) містить вірші догматичні; другий розділ тієї ж частини (І, в, с. 299-629) — вірші моральні (moralia). Перший розділ другої частини (II, а, с. 631-695) — це ті історичні вірші, які за своїм змістом стосуються самого поета; другий (II, в, с. 997-1203) — вірші, що стосуються інших осіб; до останньої групи віршів віднесено епітафії (с. 1109-1163) і епіграми (стор. 1165-1203).

Трагедія «Χριστὸς Πάσχων» є додатком (appendix). Крім того, слід зауважити, що у розділі історичних віршів Кайльо в їх розташуванні дотримується при можливості й хронологічного порядку, зовсім вилучивши їх із віршів богословських, час появи яких не можна визначити і відновити з точністю.

Це останнє видання Кайльо, об’єднавши в собі всі кращі сторони і переваги попередніх видань, не тільки не має недоліків, але має і свої особливі переваги, що вже можна бачити частково із самої систематизації матеріалу. Як грецький, так і латинський текст віршів розділений і позначений порядково, за звичною у класичній поезії п’ятирядковою системою розподілу. Грецький текст забезпечений критико-порівняльно-філологічними та історичними підрядковими примітками.

До всіх попередніх латинських перекладів і перекладів віршів святого Григорія Кайльо поставився із усією строгістю критики. «Латинські вірші Біллія, якими він намагався передати грецький оригінал, з дотриманням його розміру, — зазначив Кайльо, — принесли більше клопотів Біллію, ніж користі читачам. Обмежений законами метра, він часто передавав недобре не тільки слова, а й думки автора». Вважаючи, таким чином, латинську метричну версифікацію Біллія недостатньо відповідною для грецьких віршів, він замінив її своїм перекладом останніх, зробленим вільною прозаїчною мовою. Версифікації ж Біллія і місцями версифікації Фр. Мореля він помістив на нижніх полях, зробивши поступку з усіх поетичних досвідів перекладання віршів святого Григорія тільки цим двом видавцям. Усе-таки латинські метричні версифікації Толлія і Мураторі він не вніс до свого видання, замінивши їх своїм перекладом.

Сувора безстороння критика, акуратність і виразна методичність — ось головні риси цього видання; знайомство з ним викликає у читача враження праці, що стала не тільки результатом складних досліджень, сумлінності його видавця, його великої християнсько-класичної ерудиції і повного вивчення усього, що було зроблено колись його попередниками на тій же ниві, але і результатом глибокої його любові до розпочатої справи, результатом теплого, невдаваного почуття благоговіння до великого церковно-літературного імені, богослова-поета Григорія Богослова. Це краще видання віршів святого Григорія, зі збереженням усіх його відмінних рис, з передмовою до нього Кайльо і з примітками до віршів коментаторів — Косьми Єрусалимського і Никити Давида, передруковане 1862 року Мінем у його відомому капітальному виданні «Cursus compeltus». Тут вірші Григорія Богослова зайняли два томи: 3 і 4-й, 37 і 38 tom. Patrologia Graeca.

У своїй праці будемо наводити цитати з віршів святителя Григорія за виданням Кайльо, указуючи заразом і на паралельні місця з них у російському перекладі, причому, за відсутності в останньому поділу віршів на рядки, вказівки наші, з необхідності, стосуватимуться не прямо означуваних віршів, а сторінок, на яких можуть зустрітися і два, і три вірші.

Що стосується поділу віршів і їх групування, то, при всіх безперечних бібліографічних перевагах останнього, бенедиктинського видання віршів святого Григорія, ми не вважали зручним скористатися для свого твору класифікацією Кайльо, вважаючи її, щодо спеціального завдання нашої праці (святий Григорій Богослов як поет), однобічною. Розподіляючи вірші на загальні розділи за одним тільки предметним змістом віршів, Кайльо не охоплює своєю класифікацією всієї різноманітності художньо-літературних форм поетичних творів святого Григорія Богослова, вже не дає бачити зовнішнім образом, з одного тільки розподілу віршів за їх поетичними родами і видами, усієї гнучкості і плідності поетичного таланту святого отця. Мало того, Кайльо неминуче припускається у своїй загальній класифікації деяких явних помилок зі строго літературного погляду, відносячи, наприклад, чисто ліричні твори до розряду віршів історичних. Ми вирішили застосувати у своїй праці поділ віршів докладніший (детальніший) і, як нам здається, точніший, що ближче підходить до характеру твору, що і прямо випливає із самого його завдання.

Вступ | Зміст | Класифікація віршів і їх аналіз

1. Найдавнішій список творів св. Григорія Богослова зберігається в Паризькій ко­ролівській бібліотеці за № cod. 1809. Він писаний в IX столітті, як вважають, для освіченого любителя наук і мистецтв візантійського імператора Василія Македоня­нина. Своєю витонченістю і ретельністю опрацювання список цей може слугувати доказом глибокої пошани до творів Григорія Богослова; майже суцільно на кожно­му листі, починаючи з другої сторінки першого листа, він покритий золотом, забез­печений розкішними малюнками, зображеннями, віньєтками і монограмами. Так, наприклад, на другій сторінці першого листа на золотому фоні досить художньо на свій час зображений Ісус Христос, що сидить з Євангелієм у руках, відкритим на словах: «Εἰρήνην τ’ ἐμήν δίδωμι ὑμῖν» [мир Мій даю вам (Ін. 14:27)]. На першій сторінці другого листа малюнок на золотому фоні зображує імператрицю Августу, котра стоїть з двома синами; над її головою напис: Εὐδοκία Αὔγουστα [Євдокія Августа]. Над сином праворуч від неї надписано: Ἀλέξανδρος Δεσπότης [Владика Олександр]; ліворуч — Λέων Δεσπότης [Владика Лев]. Августа тримає кулю, знак держави: навколо цього зображення з чотирьох боків ямбічні вірші, що своїм зміс­том стосуються сюжету малюнка. На другій сторінці другого листа на блакитному фоні зображений золотий хрест з написом, розташованим по боках так:
   
   Те ж зображення повторюється і на першій сторінці третього листа. На другій сторінці третього листа подано три зображення: по середині імператор, з написом угорі: Βασίλειος Δεσπότης [Імператор Василій]; праворуч нього стоїть Ілія пророк, що тримає прапор з написом: ὁ ἅγιος Ἠλίας [Святий Ілія]; ліворуч — архангел Гавриїл, який покладає корону на імператора. Крім того, в рукописі є зображення: Благовіщення Богоматері, розп’яття Спасителя, прицвяхованого до хреста чотир­ма цвяхами; поховання і Воскресіння Ісуса Христа, мучеництва дванадцяти апосто­лів і інш. (Montfaucon. Paleographia graeca. P. 250-253; пop. також: Iohan Alb. Fabricii Biblioth. graec. Vol. octavum. P. 387). [↩]
2. Як це висловлено, наприклад, у знаменитій програмі паризького колегіуму XVI століття «Ratio studiorum, Regulae communes professoribus classium inferiorum» [«Правило вивчення, загальні вказівки для учителів початкових класів»]. Тринадцяте правило цієї програми, гцо належить професору риторики, свідчить: «Для пере­кладу з грецької треба користуватися тільки древніми і класичними письменниками — ораторами, істориками або поетами, як, наприклад, Демосфеном, Платоном, Гомером, Гесіодом і іншими в тому ж роді, між якими, безперечно, займають належне місце і св. Григорій Назіанзин, св. Василій і св. Золотоуст».

   З самої педагогічної практики середньовічних християнських шкіл ми може­мо вказати на книгу «Collecta Divi Gregorii Nazianzeni plurima poemata, in latinum conversa, cum notis grammaticis, ad usum Collegiorum Universitatis Parisiensis; auctore Dionysio Gaullyer, artium in eadem. Universitate Magistro — Parisiis, apud Ioannem Baptismam Brocas, via Jacobaea, ad insigne capitis sancti Joannis» [«Щонайповніше зі­брання віршів божественного Григорія Назіанзина, перекладені латинською мовою, з граматичними позначками, для використання корпорацією Паризького універси­тету; укладач Діонисій Гольє, викладач цього університету. Париж, у Іоана Хрести­теля Brocas, вулиця Якова, під знаком глави святого Іоана»].

   Не зайвими вважаємо навести тут фрагмент з передмови до цієї книги; він дуже ясно характеризує панівні ідеї того часу стосовно класичної освіти в християнських школах. «Переходячи до основ, — ідеться в ній, — що спонукало нас надрукувати цю збірку віршів св. Григорія Назіанзина для юнацтва, яке вчиться, ми виставляємо найголовнішим з них прагнення зробити можливо корисне для молоді передачею цього дорогоцінного матеріалу. Дійсно, хоч як високо завжди прославляють поезію Гомера й інших світських поетів, нам ні в якому разі через це не важко довести, що вірші Григорія Назіанзина, особливо для молоді, яка тільки починає вивчати грець­ку мову, це набагато прекрасніше і корисніше. Бо що, по-перше, стосується способу думок і висловлювання, то з цього погляду наш церковний отець настільки схожий з Гомером, що найбільш компетентні мужі навряд чи могли б показати нам різни­цю між тим і тим поетом. Потім, по-друге, що стосується матеріалу їх поетичних творів, то в цьому св. Григорій набагато перевершує Гомера, бо у Гомера міститься багато порожніх речей, які можуть подобатися тільки стилем свого викладу, тоді як св. Григорій рясніє думками, почуттями і повчаннями, які дуже корисні і потрібні для християнського життя».

   Але, можливо, знайдуться все-таки, незважаючи на ці аргументи, дехто з надмір­них прибічників світських письменників, яким це здасться образливим і які вистав­лять проти нас звинувачення, що ми хочемо вилучити з рук молоді ці чудові зразки мови і витонченого смаку, щоб замінити їх церковними письменниками, вартістю набагато нижче за них. Проти цього ми наведемо на своє виправдання таке.

   По-перше, ми погоджуємося з ними в тому, що при вивченні витончених наук не можна відкидати світських авторів, які писали класичною мовою, замінюючи їх церковними письменниками, що мають менш чисту мову; але треба ж і нам зроби­ти поступку, тому що немає ніякої підстави не допускати переваги св. письменника перед світським, церковного отця перед язичником, у тому випадку, коли обидва володіють однаково чистою мовою. Якщо, звісно, має свою справедливість те, що мова латинських церковних отців не така чиста, як мова латинських світських пись­менників, котрі жили за часів Августа, — тому що в період отців латинська мова, дійсно, прийшла вже в сильний занепад, то не можна цього сказати в однаковій мірі про грецьких отців, і особливо не можна сказати цього про Григорія, який оберігав чистоту грецької мови з такою ж ретельністю, як і світські письменники.

   По-друге, якби ми навіть і погодилися з тим, що грецькі отці, і зокрема св. Гри­горій, стосовно висловлення поступаються в чому-небудь язичникам, то звідси ще не слідувало б, щоб нині, коли вивчають грецьку мову не для того, щоб говорити, а тільки для того, щоб розуміти її, не можна було вивчати грецьке слово або фразу однаково за св. Григорієм, як і за Гомером.

   По-третє, нарешті, несправедливо стверджувати, ніби світських письменників хочуть зовсім вилучити з рук юнаків. Хотілося б тільки дати можливість їм вільно і швидко читати св. Григорія, який настільки ж гідний читання, як і світські письмен­ники. Про це з безсумнівністю можна робити висновок з прихильних суджень, які висловили про нього наші знамениті письменники (тут маються на увазі Lancelot, Fleury, Dupin, Hermani, Baillet і Tillemont)». Des Etudes classiques dans la societt: chretienne par le K. P. Ch. Daniel. P. 264 і 429-431. [↩]

3. «Альдус Романус вітає усіх охочих одночасно з грецькими буквами також і святі устої вивчити. Вірші Григорія, єпископа Назіанза, для прекрасного вживання [побожного життя] корисні, нещодавно перекладені майже дослівно з грецької на латинську мову, ми потурбувалися віддрукувати [для вас], допитливі юнаки; [ці вірші] вважаємо [принесуть] немало користі вам у майбутньому; якщо цей варіант [латинського] перекладу з грецьким [текстом] уважно порівняти, то одночасно і грецьку [мову] вивчиш і житимеш по-християнськи, оскільки в них [міститься] досконалість, учення і благодать; і святим устоям дивним [чином] наставляються юнаки. Чи істинно це чи ні — через порівняння дізнайтеся. Будьте здорові. Венеція, з школи (академії) Альда. Місяця червня 1504 р». — Ред. [↩]
4. Той же Альд через 12 років уперше видав у Венеції 16 вибраних слів (Orationes lectissimae XVI) Григорія Назіанзина, і це видання 1516 року, зроблене in 8°, він повторив у 1536 році, додавши до нього інших дев’ять слів. [↩]
5. Азоло — містечко в передгір’ї італійських Альп. [↩]
6. «Laborem hunc nostrum non modo non inanem ac supervacancu, sed etiain prope necessarium fuisse… Traductionum capia atque diversitas, ut nihil aliud utilitaris pariat, hoc certe commodi affert, quod ex prorium interpretum collatione auctoris sententia clarirs elucescit». [↩]
7. Praefationes Jacobi Billii. PG. T 35. P. 331. [↩]
8. Ibidem. [↩]
9. Михаїл Пселл — до постриження — Костянтин (1018 — близько 1078 або близько 1096), візантійський політичний діяч, письменник, учений, знавець античної культури, автор безлічі теологічних і філософських творів. — Ред. [↩]
10. Rursum Gregorii quum dia poemata vatis

    Pellego, Maeonidae mox abit omnis amor,

    Vilius aes auro velut est, ut cedere plumbum

    Argento, ut superis inferiora pater,

    Gregorius priscos palma sic vicit adempta

    Carminibus vales, rhetoras eloquio.

    Вірш цей поміщений у передмові до видання бенедиктинського. Р. 179. [↩]

11. Волюмин — від volume (фр.) — об’єм. — Ред. [↩]
12. Insign. itin. Ital.Traject.ad Rhen. 1696. № 11.P. 93. [↩]
13. «Приготуй себе якнайскоріше до неба, окрили душу, дорогоцінну для Слова. Не залишай при собі нічого зайвого, скинь з себе важкість суєтного життя і тутешніх зол». — Ред. [↩]
14. «Багатьма лихами і тілесною скорботою скрушний я. І у Тебе, Христе, є благодать, — у Тебе, Який перепалюєш мене стражданнями». — Ред. [↩]
15. «Чого бояться нечестиві більше, ніж усього іншого, — Христа і залучення хрещення». — № 32. «Двовірші». Т. II, кн. 1. С. 183, Ст. 78. — Ред. [↩]
16. Ludovici Antonii Muratorii. Anecdota Gr. Pat. 1709. P. 172. [↩]
17. «Тебе оспівує голосно все словесне і безсловесне». — № 29. «Гімн Богу». T. II, кн. 1. С. 43. Ст. 5. — Ред. [↩]
18. «Часу і заздрості дороговартісне заблудження». — Ред. [↩]
19. «Не захотів їх бачити з побоювання, тому що соромно було». — Ред. [↩]
20. Мавриніани — вчені ченці, називалися так за іменем одного з учнів св. Бенедикта — св. Мавра. 1618 року, на противагу єзуїтам, склали в Парижі вчену конгрегацію, головним завданням якої, за статутом, даним генералом ордену Григорієм Тарисським (Gregorius Tarisse) і кардиналом Рішельє, було служіння науці. Мавриніани, які вирізнялися солідною класичною ученістю, зробили великі послуги церковно-історичній науці і літературі виданням творів багатьох християнських класиків. [↩]
21. «Святого отця нашого Григорія Богослова всі твори (повне зібрання творів), які існують (збереглися)… працями і старанністю ченців-бенедиктинців з конгрегації св. Мавра. Том 1. Париж., вдови Десин (видано її коштом), 1778». — Ред. [↩]
22. «За (потім, за результатами) працями і старанністю ченців ордену св. Бенедикта виданням і піклуванням (старанням) Д. А. Б. Кайльо, а також турботою і витратами Parent Debarres». — Ред. [↩]

Опубліковано: 06.01.2014.