Звернення вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси до Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія І
Ми — автохтони Святим Апостолом Андрієм благословенної Української землі;
ми — прямі духовні спадкоємці Святої Рівноапостольної Великої княгині Ольги та Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира, що прилучив предків наших до сяйва віри Христової;
ми — духовні нащадки Святих і Преподобних Антонія, Федосія та інших чудотворців Печерських і цілого сонму Святих, у землі Українській просіявших;
ми — діти народу, що пройшов більш ніж 300-літній хресний шлях московського рабства;
ми — нащадки волелюбних синів і дочок України, закатованих Москвою у Соловецьких казематах, у підземеллях НКВС, у каторжних таборах Сибіру, Магадану, Мордовії та Пермі;
ми — голос десяти мільйонів українців, замучених штучним московським голодомором у 1932 — 1933 роках;
ми — представники народу, мову, історичну пам’ять, самосвідомість і самобутність якого, народну душу — все, що кожному народові дається як найвищий Дар Божий, протягом більше трьох століть царська і більшовицька Москва цілеспрямовано знищувала;
ми — крик із майбутнього, що волає про жагу волі й бажання своїми руками будувати своє життя на своїй, Богом даній землі;
ми — кому самим Богом призначено відродити нашу націю, нашу Державу, нашу мову, нашу культуру і нашу Церкву, — звертаємося до Вашого найхристияннішого серця, до Вашого розуму, до Вашої справедливості і Вашої відповідальності перед майбутнім:
благословіть нашу Українську Церкву Київського Патріархату як канонічну Помісну Православну Церкву самостійної України.
Ваша Святосте! Господь розпорядився так, щоб саме на Вас була покладена історична місія відновлення справедливості щодо Української Церкви, злочинно проданої у 1686 році в московське рабство недоброї пам’яті Царгородським Патріархом Діонісієм IV за «три сорока соболей» і 200 московських червінців, отриманих від московського дяка Нікіти Алєксєєва.
Ви, Ваша Святосте, як і ми, знаєте, що вже наступного року це діяння було засуджене Собором Східних Патріархів як акт симонії, а сам Діонісій був позбавлений Патріаршого сану. Знаєте Ви, Ваша Святосте, й про те, що неканонічність цієї акції була потверджена і через 238 років Томосом Вселенського Царгородського Патріарха Григорія VII від 13 листопада 1994 року, де чорним по білому написано: «… відірвання від нашого престолу Київської митрополії … відбулося не за приписами канонічних правил…».
Отже, «за приписами канонічних правил» Українська Церква ніколи не була юридично залежна від Московського Патріархату. Залежність ця була лише фактичною, ґрунтованою не на канонах і правилах, а виключно на праві сильного, і використовувалась російською політикою як засіб денаціоналізації, матеріального визиску і духовного знищення українського народу.
Тому сьогодні ні про яку «канонічну єдність» Київської Церкви з Московською мова не може йти. Ця єдність була остаточно розірвана Москвою 15 грудня 1448 року неканонічною висвятою рязанського єпископа Іони в сан митрополита й відривом московських єпархій від Київської митрополії. Цей розрив був стверджений Царгородським Престолом висвятою на Київську кафедру в 1458 році митрополита Григорія з подальшим потвердженням його гідності в цьому сані в 1470 році.
Сьогодні, з політичних міркувань поховавши багато фактів своєї і нашої історії, діячі Московської Церкви прагнуть переконати світ у безперервній тяглості її зв’язку з давньоруською Київською Церквою від часів Володимирового хрещення. Не посоромились московські ієрархи навіть тисячоліття «свого» хрещення відзначити у 1988 році разом із Києвом, хоч і Богу й людям відомо, що наприкінці ХІ і навіть на початку ХІІ ст. на землях майбутньої Московщини приймали мученицьку смерть від рук язичників десятки Києво-Печерських ченців-місіонерів, які несли в ці неохрещені землі світло віри Христової, а про саму Москву в часи Володимирового хрещення Руси ще й згадки не було.
Та слід узяти до рук підшивки московських газет за 1948 рік, щоб стало ясно, що ще 50 років тому Москва сама визнавала цілковитий розрив у 1448 році канонічної єдності із заснованою Св. Володимиром Київською Церквою.
Адже саме 50 років тому, 15 грудня 1948 року, в Москві було помпезно відсвятковано 500-ліття утворення самостійної Московської Церкви.
Відтоді, від 1448-го, ніякого КАНОНІЧНОГО єднання наших Церков не було. Бо ж «оборудку» патріарха Діонісія з дяком Нікітою Алєксєєвим, як згадувалось вище, офіційно визнано неканонічною. Ми були і досьогодні повинні були б бути в канонічній єдності з Царгородським Вселенським престолом, як було і за Володимира Великого.
Але Царгород, на жаль, сам фактично зрікся своєї дочірньої Церкви, ні разу за більш ніж 300 років не згадавши ні про свої обов’язки перед нею, ні про свої на неї канонічні права.
В усі часи, в періоди найстрашнішої скрути, в боротьбі з польськими чи московськими наїзниками наш народ і наша Церква були залишені напризволяще, і в цілому світі не знаходилося сили, яка б стала на захист наших прав і навіть нашого фізичного існування.
Нині ми, Волею Божою і народною, маємо власну Державу. Нині ми маємо власну Церкву – пряму спадкоємицю тисячолітньої Київської Церкви.
Ми — не «розкольники», бо не можна розколоти те, що не було поєднане.
Ми — не «антихристи», як часто називають нас із амвонів та в своїх писаннях отці Московської Церкви, що лицемірно прикрилась назвою Української Православної.
Ми — діти Божі, яким Господь після довгих віків терпінь і випробувань, зглянувшись на наші жертви і наші молитви, дарував волю й можливість бути господарями на нашій власній, ні в кого не віднятій розбоєм чи хитрістю, а одвіку Богом нам дарованій землі.
Ми не можемо бути підлеглі Московському Патріархату, бо тисячолітня Церква-матір не може стати «донькою» своєї власної, на півтисячоліття молодшої доньки.
Ми не хочемо Церкви, що, облудно прикрившись назвою Українська Православна Церква, обдурює народ, ховаючи від нього свою належність до Московського Патріархату і свою залежність від нього, а відтак і від московської політики.
Ми не хочемо Церкви, що, виконуючи волю колоніальної влади, впродовж віків виклинала наших національних героїв — борців проти московського рабства.
Ми не хочемо Церкви, яка й сьогодні, порушуючи норми Конституції України про недопустимість розпалювання міжконфесійної ворожнечі, дозволяє собі виголошувати анафеми Предстоятелям національних Церков, називати антихристами їхніх вірних.
Ми не хочемо Церкви, яка, зневаживши таїнство Святої П’ятидесятниці та зішестя Святого Духа на Апостолів для проповіді Євангелія мовами всіх народів, презирливо називає нашу мову «базарною» та «кухонною», негідною для спілкування з Богом.
Ми не хочемо Церкви, яка, ігноруючи факт існування незалежної й суверенної України, і далі переконує українських громадян, що вони «дєті єдіного русского народа», пропагує імперські московські ідеї.
Ми хочемо в самостійній Українській Державі мати свою самостійну Українську Помісну Православну Церкву під егідою Київського Патріархату, як мали її наші предки під егідою Київської митрополії.
Ми всією душею прагнемо, щоб ця Церква, як рівна серед інших, перебувала в євхаристичній єдності з усіма Церквами православного світу.
Сьогодні це залежить від Вас, Ваша Святосте!
Ми звертаємося до Вас, а у Вашій Особі — до всіх Патріархів православного світу з благанням визнати і благословити цю багатостраждальну Церкву — Промислом Божим збережену й відроджену правонаступницю Київського духовного престолу.
Ми волаємо до Вашого милосердя і справедливості: не покладіть у наші благаючі руки замість хліба — камінь і замість риби — гадюку!
Простягніть своєю благодатною рукою благословення нашій Церкві і її Предстоятелю, подаруйте мир і заспокоєння душам її вірних.
Ми — християни. Ми здатні забути й простити всі віковічні кривди й горе. Ми здатні молитися за ворогів наших. Єдине, чогоми не здатні, — це відмовитись від нашої, Богом нам посланої волі, від нашої незалежної Держави, від нашої незалежної Церкви. Бог благословив нас відродити їх.
Учиніть же, Ваша Святосте, Божу волю й благословіть нас на розбудову й утвердження їх в ім’я миру й любові, в ім’я процвітання Віри Христової.
та в молитвах за благоденне довголіття Вашої Святості —
вірні Української Православної Церкви
Київського Патріархату м. Одеси:
1043 підписи на 30-ти аркушах додаються.
Це звернення було підготовлене авторкою прочитаної Вами книги в 1997 році перед приїздом Вселенського Патріарха Варфоломія І до Одеси. Щоб уникнути будь-яких конфліктів, для зустрічі Патріарха в Одеському порту та вручення йому звернення було відправлено 3 особи: авторку цієї книги та двох священиків. Як законослухняні громадяни, ми напередодні зустрічі повідомили про свій намір тодішнього голову Одеської облдержадміністрації Р. Б. Боделана та заручились його словом, що ніяких перешкод нам у цій справі не чинитимуть. «Якби щось непередбачене трапилось, — сказав губернатор, — то я буду там і все улагоджу».
Напевне, читач уже здогадався, що наступного ранку в порту два православні священики й одна православна віруюча були блоковані «молодиками в цивільному». Губернатор, у якого на очах це чинилося, лише розводив руками, митрополит Володимир задоволено мовчав, а митрополит Агафангел кричав: «Вы не православные! Вы — секта! Секта!»
Звернення з підписами довелося передавати до Америки, де його й було вручено Патріарху Варфоломію в перекладі на англійську мову під час його відвідин Сполучених Штатів у листопаді 1997 року. Відповіді на нього ми, на жаль, чекаємо й донині…
