Про московських казкарів та їхні улюблені казочки (замість передмови)
Кожен народ має свої улюблені казки. У шкільних підручниках стверджують, що в казках відобразилося все, про що найпалкіше мріяв і чого найбільше бажав народ.
Ото іде, було, стомлений подорожній — ноги збив, піт очі заливає, а дорозі кінця-краю не видно… Погляне в небо — а там птахи ширяють понад горами-лісами…
— От би й мені отак через оту гору перелетіти! — подумає подорожній і тут же казку складе про килим-самоліт або чоботи-скороходи, приміром.
Або хлібороб знесилений, орючи нивку, помріє раптом про силу богатирську, щоб однією рукою плуга заносити. Оре собі далі, а в голові казка снується про Микулу — селянського сина, що хоч і ввесь світ переоре, а не втомиться. Уже, дивись, і себе тим Микулою уявив, і сили неначе прибуло…
А то ще, бува, ледащо якесь безпросвітнє гляне, на печі лежачи, як добрі люди в добрі й достатку живуть, і також замріється: «От би й мені, з печі не злазячи, отак жити!..»
І вже готова тобі казка про дурника Ємелю, котрому за щучим велінням усе саме собою на піч подається.
Іноді такий Ємеля й на державній печі сидить та розглядається по сусідніх землях. А там — і міста золотоверхі, і культура, й історія преславна!..
— От коли б це все — та моє було! — подумає державний Ємеля і вдух тобі казочку вигадує, що буцім це він, із печі не злазячи, і ті міста збудував, і ту історію та культуру творив, і що земля та — взагалі споконвіку йому належала.
Порозказує-порозказує ту казочку, а далі й сам повірить у неї.
Тоді вже починає під ту казочку «наукову теорію» підводити: про «общую колибєль», про «єдіний народ» і «общєє отєчєство». Казкарів наскликає!..
— Ану мені негайно казкову історію нашого царства-государства создайте, щоб моїй «науковій теорії» соотвєтствувала! Бо ось мій меч — а ваші голови… самі розумієте…
Ну, казкарі й давай трудитися! Бо кому ж голови позбутись охота…
Не історія вийшла, а чиста тобі «скатерть-самобранка»: не робив-не потів, не смажив-не парив, а сів і наївся!
Довго ця історія-самобранка в Ємелиному царстві-государстві трималася, та почала, було, вже й самим казкарям набридати.
Нинішній цар государства того на початку свого царювання навіть зібрав був усіх своїх казкарів-істориків у найдревнішому своєму місті Ладозі і велів їм «поскрєсті по сусєкам» та пошукати хоч якихось залишків своєї власної правдивої історії.
— Ми ж бо, — мовляв, — давно вже із Ємелиної печі злізли! Не гоже-бо нам і досі казками жити. Шукайте, — каже, — мені правдивої рідної історії, бо ось мій меч, а ваші голови з плеч!
Зажурились-запечалились ті бідні казкарі від історії! У всі куточки-закапелочки заглянули…
— Нема, — кажуть, — цар-батюшка! Не вели казнити, а вели милувати, бо не наша вина в тім. Що й було коли справжнього, те попередники наші — вашим попередникам-владоможцям на догоду — познищували. Істрєбілі, сірєч… Ні папірця, ні трісочки від нашої правдивої історії не залишили — так ото полюбили було казки про «общую колибєль» і «єдіноє отєчєство».
Почухав тім’я світлий цар та й пішов Кавказ воювати, бо там у нього теж (уже вкотре!) із «єдіним отєчєством» щось не заладилось.
А своїм казкарям-історикам наказав створити із казкарями «сопрєдєльного государства» спільну комісію та виробити «общіє подходи к трактовкє спорних вопросов» — це, себто, щоб усі казкарі від історії по обидва боки спільного кордону в одну казкову дудку грали.
Комісію створили, але про роботу її щось не дуже чути: може, «сопрєдєльним» казкарям уже набридло чужі казки переказувати й у чужу дудку дути? Чи, може, всі разом іще якусь нову казку для нас готують? Хто зна…
Та достеменно відомо, що рятувати ті Ємелині казки заходилися раптом московські «добри молодци» в рясах. Зібралися якось на свій Собор та, замість «Господи, помилуй!», заспівали дружно: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью!» А тоді ще й такої: «Догоню! Догоню! Ты теперь не уйдешь от меня!»
Якщо перша пісня взагалі всіх історичних казок стосувалася, то друга — адресована була персонально Українській Православній Церкві, що, немов казкова царівна, з московського полону вирвалась і на волю втекла.
Кинулись, ясна річ, за колишньою своєю полонянкою «добри молодци» — ловлять, до всього православного світу волають:
— Держіть її! Тримайте! Наша вона! От начала прінятія православія — наша! Во всєх наших сказках сказано, что ми — єдіноє тєло і єдіна душа! В єдіной колибєлі рослі, вмєстє крєщєніє прінімали! Єдіним народом всєгда билі!
Світ православний і собі став на ту царівну-втікачку пальчиком покивувати та докоряти:
— Ну як тобі не ай-я-я рідним отєчєством нехтувати, від рідного тата — Московського Патріархату — втікати, неньки старої — Російської Церкви святої — не слухатись?
Бо що ж той світ може іще казати, як він більше трьохсот літ лише Ємелині казки чув і приймав їх за справжню історію. Та ще й досі тими казками живе. Тому-то й не може підібрати канонів для визнання права Української Церкви на самостійне існування.
Оце Вам, мої любі читачі, така казочка про московську казочку. А далі вже будемо говорити про правдиву історію.
