«Наша Парафія»

1. Чи можна охрестити незачате немовля?
2. Московська арифметика: 500 + 40 = 1000!
3. Коли і як Церква-матір стала падчеркою своєї невдячної колишньої доньки, або Казочка про «канонічні права» Російської Церкви в Україні
4. Хто й чому боїться створення в Україні Помісної Православної Церкви, або Казочка про бабусин чепчик і вовчі вуха

1. Чи можна охрестити незачате немовля?

Ще одною улюбленою казочкою московських казкарів є казочка про нерозривну «от начала прінятія православія» єдність Української і Російської Церков, про Російську Церкву — «наследницу Владимирова крещения».

Казочка ця, як не дивно, виникла значно пізніше, ніж казочки про «єдіноє отєчєство» і «общую історію». Коли ці казки складалися, Москва, навпаки, відгороджувалася від Української Церкви, про що ми розповімо трохи пізніше. А зараз знову повернімось у Київську Русь, чи правильніше сказати, просто в Русь.

Рік хрещення Руси Володимиром Великим усім відомий: це 988 рік за новим літочисленням. Разом з тим, із візантійських джерел ми знаємо, що князь Аскольд, а з ним і багато киян, прийняли хрещення ще у 866 році. Княгиня Ольга була охрещена в 955 році. Знаємо, що в Києві на той час уже була церква св. Іллі-пророка, яку відвідувала княгиня.

Археологічні розкопки свідчать про те, що на Волині християнство було відоме ще з ІХ ст., адже в археологічному пласті саме цього періоду дослідники знаходять на цій території предмети християнського культу. Щодо півдня Руси (уличі, тиверці, що тривалий час перебували під владою готів), то тут християнство було поширене вже в IV ст., бо готський єпископ Феофіл був членом Першого Вселенського Собору 325 року.

Але ми не будемо заглядати так далеко. Офіційна дата хрещення Руси — 988 рік. Невдовзі, можливо навіть у цьому самому році, засновується й Київська митрополія.

За твердженням московського духовенства, Російська Церква є прямою спадкоємицею цієї давньої Київської Церкви, бо була з нею разом «от начал принятия православия».

Неодноразово згадуваний тут представник «Української» Церкви на переговорах у Женеві — митрополит Одеський Агафангел — пише: «Откуда началась, по разумению националистов, история Украины? Невежеством является их утверждение, что в 988 году было крещение Украины, а не Руси…».

Усі ці заяви, які в Женеві, очевидно, сприймаються як незаперечні аргументи, потребують коментаря.

По-перше, «откуда» («по разумєнію» не тільки «націоналістов», а й усіх грамотних людей) почалась історія України, ми бачили в попередніх розділах і усвідомили, що почалась вона аж ніяк не з Київської Руси й не з часу хрещення, а ще з мезолітичних, дотрипільських часів.

По-друге, жодні «націоналісти» не впадають у таке «нєвєжество», щоб стверджувати, ніби св. Володимир у 988 році хрестив Україну, бо всі «націоналісти» добре знають, що наша земля тоді так не називалася. Вона звалася Руссю. Тому й хрестив рівноапостольний князь саме Русь. А в тому, що Руссю, як ми бачили, в ті часи називалися саме майбутні українські землі, й ні Новгородщина, ні Суздальщина, ні тим більше Московщина, на території якої за Володимирових часів лише жаби в болоті кумкали, в поняття Русь не входили, — вина не «націоналістів», а самої матінки-історії та ще тих її «вдосконалювачів», які не здогадалися, якої саме історії потрібно буде московському духовенству в ХХІ ст., й не «приладнали» її до цих потреб.

Зрештою, є й інші свідчення про час хрещення земель, що згодом утворять Московську державу. Їх можна почерпнути із чисто російських джерел, що ми й зробимо, користуючись для цього «Історією Російської Церкви» М. В. Толстого. (30.24–25; 58–60). «Между тем, — пише цей дослідник церковної російської історії про часи Ярослава Мудрого, що став княжити в Києві через 30 років по хрещенню, — восток России еще мало был знаком с христианством, а в северо-восточных дебрях и болотах язычество держалось даже и в начале ХІІ столетия… В области Ростовской, несмотря на подвиги первого святителя Федора, многие жители не принимали крещения и были столь упорны и неприязненны к святителю, что он принужден был переселиться в Суздаль, где проповедь его была успешнее». (30.74–75).

Про «успіхи» християнської проповіді на Суздальщині можна судити з того, що в році 1127-ому (тобто через 129 років після хрещення Руси) суздальці забили камінням ченця Києво-Печерської Лаври, св. муч. Леонтія, який також намагався християнізувати жителів майбутньої Московії.

З тієї ж «Історії…» М. Толстого дізнаємося, що окремі новгородські території були охрещені аж у 1227 році, а це вже не Х, а ХІІІ ст. Мордовські племена, що жили не деінде, як на тій же Суздальщині та Нижньоновгородщині, були охрещені аж у 50 — 60 роках XIV ст., а пермських зирян преподобний Стефан Пермський почав навертати до християнства ще пізніше. Для цього він, до речі, вивчив мову тубільного населення й служив своїй пастві літургію зирянською мовою.

У зв’язку з цим величезне зацікавлення викликають заяви сучасних московських ієрархів про неканонічність української мови та неможливість її вживання в богослужбовому чині. Зирянська, виходить, кимось була до «канонічних» вписана? Не думаю ж бо я, що преподобний Стефан Пермський, порушуючи канони, міг би до лику святих бути причислений… Напевне, справа таки в тому, що святитель Стефан служив Богові, а нинішні церковнослужителі Московського Патріархату в Україні й досі служать імперській меті русифікації «инородцев».

Отож зиряни були охрещені наприкінці XIV ст., а чудські племена, що сиділи на Ладозі, Іжорі, в Каргополі, ще й на той час залишалися нехрещеними.

Сама ж Москва також аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. А охрестити «немовля», не тільки не народжене, а ще й не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалося…

Єдина сучасна російська територія, що частково була охрещена за Володимирових часів, — це Новгородщина, а точніше — сам Новгород, який, як сказано в літописі, «Путята охрестив мечем, а Добриня — вогнем».

Але ж ми знаємо й про те, як і коли Новгород було приєднано до Московської держави… Прив’язувати час хрещення російських земель до часу хрещення Новгорода — це те саме, що виводити християнізацію Київської Руси від IV ст. н. е. на тій підставі, що в цей час християнами були уличі й тиверці, які через кілька століть стануть підвладними Києву.

Окрім Новгорода, жодної іншої російської території, охрещеної в Х ст., історія не знає.

2. Московська арифметика: 500 + 40 = 1000!

І все ж, попри те, що з хрещенням Московщина, чи то пак Росія, завідомо запізнилася століть на два чи три, вона мала б право покликатися на свій канонічний зв’язок із тисячолітньою Володимировою церквою. Адже світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме із Києва, і всі єпископії, що раніше чи пізніше відкривалися на тих територіях, підпорядковувалися Київський митрополії, яка, в свою чергу, підпорядковувалась Константинопольському Патріарху.

Проте за такого стану й такого поняття, як Московська чи Російська Церква, не могло б виникнути. Церква була Київська або Руська (а не Російська!), з митрополитом Київським на чолі та підлеглими їй єпархіями в довколишніх землях.

Ми бачили, що як тільки Андрій Боголюбський зажадав самовладності, — він одразу ж почав вживати заходів до створення в своєму князівстві самовладної Церкви, не підлеглої Києву. Тож цілком логічно було б передбачити, що й Московське князівство, що зміцнюється, не захоче миритися з релігійним центром в іншій державі, тим більше, що з державою цією (спершу Русько-Литовською, а пізніше Польсько-Литовською) відносини в Московщини були далеко не найдружніші.

Таке прагнення є обґрунтованим економічно (бо величезні пожертви мирян, кошти від продажу свічок, просфор, ікон та інших культових речей, прибутки від паломництва до святих місць повинні працювати на культурне, духовне піднесення рідної землі, а не перепливати в чужу) й політично та національно необхідним, бо власна Церква сприяє національній самоідентифікації і консолідації народу, формує почуття патріотизму, почуття гідності, рівності з іншими народами.

Не розуміти цих факторів можуть тільки недолугі політики або відверті чи приховані вороги своєї держави. Московські владоможці такими не були. Тому, не домігшись власної митрополії від Вселенського Патріархату, вони йдуть на єдиний можливий у цьому разі крок: самочинно, без благословення Константинополя, проголошують утворення окремішньої, не залежної від Києва Московської Церкви та обирають для неї свого власного митрополита, яким став єпископ Рязанський Іона.

Сталося це взимку 1448 року за московського князя Василя Темного.

Якщо враховувати, що українська (Київська) Церква знемагала в цей час під наступом католицизму із заходу та мусульманства зі сходу й потребувала підтримки православних сусідів, то стане зрозумілим: щодо неї це був зовсім не дружній акт. Це, як каже історик Української Церкви Іван Власовський, був ніж у спину Церкви-Матері, на «споконвічну єдність» із якою так претендує сьогодні російське духовенство.

Але тоді про «споконвічну єдність» і «общєє отєчєство» ще не йшлося. Цар Василь Темний дбав лише про те, як утримати в руках свою Московську землю. Це його наступники стануть «стремиться использовать свой авторитет для воссоединения всех древнерусских земель (тобто, для захоплення їх. — Г. М.), а если удастся, то и для выхода к берегам Балтийского и Черного морей». (12.35).

Поки що йдеться лише про зміцнення своєї Московської держави. А для цього будь-що потрібна власна Церква. Цю Церкву Константинопольський Патріархат, а разом із ним і Вселенське православ’я не визнали. І не визнавали ще 141 рік.

Отже, якщо послуговуватися лексикою, яку вживає московське духовенство стосовно Української Православної Церкви Київського Патріархату, то Московська (вона ж Російська) Церква протягом майже півтора століття залишалася «неканонічною», «самосвятською », «безблагодатною», була «служителькою антихриста», «пристанищем демонів» і т. ін., а проте це не завадило їй процвітати й допомагати царям творити державу та ще й претендувати нині на звання «найбільшої блюстительниці канонів і захисниці істинного православ’я».

Слід сказати, що відділення Московської Церкви було законом ірним явищем і базувалося на канонічній основі: московіти були окремим народом, який створював свою окрему державу, а отже, згідно зі згадуваними нами 34-им Апостольським правилом та 6-им і 17-им правилами відповідно І і IV Вселенських Соборів, мав канонічні підстави на створення окремішньої Церкви зі своєю ієрархією. Те, що своїм відділенням від Київської митрополії ця Церква ставила під загрозу саме існування Церкви-Матері, — це питання, яке стосується християнської моралі, а не канонічного права. З канонічними підставами там було все в порядку.

Оскільки сам процес відділення Церков від своїх колишніх Патріархатів жодними канонічними нормами не виписаний, то Московська Церква вчинила так, як чинили до неї і після неї всі Церкви світу: проголосила самостійність, обрала свою ієрархію, а потім почала домагатися визнання з боку Церков-сестер та Вселенської Патріархії. Цей процес тривалий. Він тягнеться іноді протягом десятиліть. Болгарську Церкву, наприклад, не визнавали 73 роки, а Московську, як ми бачили, майже півтора століття.

Московську Церкву було визнано лише в 1589 році, коли вкрай зубожілі після турецького грабунку Східні Патріархи змушені були майже щороку звертатися до багатих московських царів по милостиню.

Так у 1586 році до Москви по милостиню (саме так однозначно трактує мету цього приїзду історик Російської Церкви М. В. Толстой (30.433) прибуває Антіохійський Патріарх Іоаким, із яким Борис Годунов (тоді ще правитель за царя Федора Іоановича) веде переговори не тільки про визнання Московської Церкви Собором Східних Патріархів, а й про піднесення її до рівня Патріархату. Отримавши щедру милостиню, Антіохійський Патріарх обіцяє своє сприяння.

Через 2 роки, в 1588 році, до Москви з такою ж метою прибуває вже сам Константинопольський Патріарх Ієремія ІІ, що перед тим відбув 4 роки ув’язнення на о. Родос, втратив свій патріарший храм Святої Софії, котрий було перетворено в мусульманську мечеть Ая-Софія, і мало не втратив патріаршого престолу, на який турки були вже посадили якогось Феоліпта.

М. В. Толстой пише про цей візит так: «Обливаючись сльозами, — розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий Патріарх, — вимолив я в Амурата дозвіл їхати в християнські землі по милостиню…». (30.436–438).

Їхати по ту милостиню Східним Патріархам, власне, не дуже було куди: Схід був мусульманським, Захід — католицьким. Із багатих держав залишалась фактично лише Московська, де правили православні царі. Отож, саме сюди, на Москву, і йшли вбогі Східні Патріархи просити грошей. А коли береш милостиню, то й волю «дающого» маєш вдовольнити — тут уже не до принципів… «Византия державная и гордая, — пише все той же М. Толстой, — не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою. Византия — раба Оттоманов — не отказала бы в этом». (30.435). Як бачимо — «не отказала»! У 1589 році Московська Церква вже мала свій Патріархат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші!..

Проте, до честі Патріарха Ієремії ІІ, слід сказати, що й у такому, гідному жалю, стані він усе-таки зважився на певну послідовність і принциповість — його перша відповідь Годунову була «Ні!». Стосувалося це «ні», ясна річ, не визнання Московської Церкви, бо вже сам приїзд Патріарха до Москви був її визнанням де-факто. А от питання про надання патріаршого статусу Церкві, яка протягом 141 року існувала як самоправно проголошена й не мала, власне, навіть канонічної митрополії, — видавалося Ієремії ІІ надто проблематичним. Торгувати Патріархатами, продавати їх за гроші Патріарх Ієремія ІІ не хотів навіть за великої скрути.

Та не знав бідний Патріарх московських «канонів» і порядків! Годунов просто-напросто засадив Вселенського Патріарха в монастир і наказав не випускати з Москви до тих пір, доки Патріарх не підпише відповідної грамоти. До 4-х років турецького ув’язнення на о. Родос додався ще рік ув’язнення московського. Цей рік сидіння «під арештом» змусив Патріарха «змінити свої погляди» на гідність Московської Церкви. Грамота була підписана. Московська Церква, що ніколи не мала навіть власної, визнаної світовим православ’ям митрополії, одразу була піднесена до гідності Патріархату.

…Що то значить, як влада дбає про рідну Церкву та рідну державу!..

А тепер починається найцікавіше!.. Та сама Московська Церква, яка в XV ст. відділялася від Київської як Церква окремого народу й окремої держави, сьогодні ґвалтом кричить, що Київський Патріархат не має права відділятися від Московського, бо від часів прийняття християнства ми були «єдіним народом» і жили в «общєм отєчєствє», а «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией».

Але ж, якщо це так, то це значить, що Москва не мала жодної канонічної підстави відділятися від Київської митрополії! І її визнання з боку Константинопольського Патріарха у 1589 році було НЕКАНОНІЧНИМ, РОЗКОЛЬНИЦЬКИМ, ГРІХОВНИМ АКТОМ, ЯКИЙ ПОВИНЕН БУТИ СКАСОВАНИМ!!!

Якщо ми з Москвою завжди були одним народом і жили в єдиній державі, то Московська Церква, щоб довіку антихриста не тішити, повинна чимдуж поспішити покаятися в гріхові розкольництва й негайно підпорядкуватися Київській!

Але так воно, слава Богу, не є. Бо, як ми бачили з попередніх розділів, Росія ніколи не була Руссю, а русичі (сучасні українці) ніколи не були росіянами, як і росіяни ніколи не були ані українцями, аніже русичами.

На цей «канонічний вибрик» московських ієрархів авторка звернула увагу лише для того, щоб показати, що всяка брехня має короткі ноги й рано чи пізно обертається проти того, хто намагається обдурити інших.

Але повернімося до теми нашої розмови.

Ми з’ясували, що в грудні 1448 року московські єпископи самочинно, без благословіння Константинопольського Патріархату проголосили створення самостійної Церкви, відокремленої від Київської митрополії. Саме ця дата і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше Російської) Церкви.

Існувала ця Церква цілком автономно, мала свою ієрархію, свої особливості в управлінні та обряді, а отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо Київської митрополії претендувати не могла та й не претендувала аж до XVII ст., про що мова піде пізніше.

Особливо голосно ці претензії пролунали в наші часи, під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Руси.

Ну, як би ото Москва допустила, щоб усі врочистості, пов’язані з цією величною датою, були зосереджені в Києві?! Як би допустила, щоб світ дізнався, що саме звідси, з Української землі, просіяло світло благодаті на всю ту «Вєлікую Россію», купно із її «Третім Римом»?!

Отут-то й пішла тотальна пропаганда «тысячелетней истории Русской Церкви — наследницы Владимирова крещения».

Захопившись казкою про тисячоліття Російської Церкви, її ієрархи не врахували того, що живуть іще на світі люди, які були свідками помпезного святкування 500-ліття Російської Церкви, що відбувалося… увага!.. — в 1948 році!!! Були на цьому святкуванні й Східні Патріархи, й численні представники автономних Церков, про що з гордістю писала тогочасна преса. Святкування було тим більш урочистим, що за рік перед цим Росія не менш помпезно відсвяткувала 800-річчя Москви, і один святковий бум «плавно» перейшов у інший.

А тепер усі, хто не вміє рахувати усно, візьміть до рук калькулятори, щоб не помилитися. Рахуємо: в 1948 році Російській Церкві було 500 років. Від 1948-го до 1988-го пройшло 40 років. Якщо до 500 додати 40, буде… 1000???

Так! І не дивуйтеся! Це така «цікава арифметика» по-московському: що б не додавав, що б не віднімав, а завжди вийде те, чого вимагають політична кон’юнктура та імперські інтереси. Інша річ, що при таких підходах ні про канони, ні про Заповіді Божі, ні про християнську мораль не може йти мови.

3. Коли і як Церква-матір стала
падчеркою своєї невдячної колишньої
доньки, або Казочка про «канонічні
права» Російської Церкви в Україні

Таким чином, ми, навіть найдобросовісніше шукаючи, не знайшли тієї території на питомих теренах Росії, яка була б охрещена в Х ст., за часів Володимира Великого.

Те, що єпархії, в міру охрещення майбутніх російських територій, підпорядковувалися Київській митрополії, аж ніяк не дає підстав Москві на причетність до тисячоліття прийняття християнства та правонаступництва щодо Володимирової Церкви, бо в цьому разі з таким же правом можна було б говорити й про тисячоліття хрещення Сибіру та Камчатки, християнізованих українськими святителями у XVIII ст. Адже сибірські та камчатські єпархії підпорядковувалися Москві, яка на той час уже поглинула Київську митрополію.

Окрім того, ми з вами, на відміну від московських казкарів, точно знаємо, що 500 + 40 = 540, а не 1000.

Ми вже говорили про те, що світло Христової віри на майбутні Російські землі поширилося з Києва, і єпархії, які утворювалися на цих територіях, підпорядковувались Київській митрополії. Отже, всі ці землі були її канонічною територією.

Після відокремлення Московської Церкви всі єпархії в межах Московського царства, ясна річ, потрапили під її юрисдикцію.

Православні церкви, що знаходилися в українських, білоруських, литовських землях, залишалися під юрисдикцією Київської митрополії, а отже, ніяких канонічних територій чи прав Московська Церква в цих землях не мала й не могла мати. Вона, зрештою, й не претендувала на це, втішаючись своєю самостійністю та вірним служінням інтересам своєї держави, що внаслідок загарбницьких воєн «прірастала» Новгородом та Рязанню, Астраханським та Казанським царствами, Уралом та Сибіром і збагачувалася за рахунок підкорених народів.

Так було аж до другої половини XVII ст., до того часу, коли Богдан Хмельницький, знесилений у Визвольній війні 1648 — 1654 рр., став шукати допомоги в боротьбі з католицькою Польщею у православної Москви.

Про те, чим обернулася Переяславська угода для України (та й для Польщі!..), написано багато.

Для тих, хто ще й досі розказує казки (чи вірить їм) про «братерську допомогу», надану нам Росією, процитую російського історика В. Ключевського: «Москва в течение 6-ти лет с непоколебимым интересом присматривалась, как дело Хмельницкого идёт к упадку и, наконец, когда Украина окончательно истощилась, её приняли под свою высокую руку». (13. Т. ІІІ. 150).

Російський історик висловлюється «дипломатично». Українець М. Грушевський говорить відвертіше: «Московські політики дали можливість Козаччині й Польщі дійти до обопільного знищення…, аби ввійти зі свіжими силами між обезкровлених противників і взяти Козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого можна звести до ролі… підданого «холопа». (84. Т. 9. Ч. 1. 760).

Якщо згадати повне покріпачення українського селянства православними «братами», а також те, що фінські болота, на яких зводилася північна російська столиця, були вимощені десятками тисяч «козацьких вольних трупів», а ще врахувати ті сотні тисяч козаків, що полягли в азовських та кримських походах, на будівництві терецьких, дербентських, ладозьких укріплень, додати до них два тотальних зруйнування оплоту української вольності — Запорізької Січі та повну ліквідацію останніх атрибутів Української дежавності, вивезення з України найталановитіших співаків, художників, учених, письменників тощо, закриття українських друкарень та навчальних закладів, то — з «допомогою» православних «братів» буде все ясно для кожного, хто вміє і хоче мислити.

Але нас зараз цікавить виключно проблема «канонічних територій» та дотримання «канонічного права» на них.

Ще раз наголошую: отримавши статус Патріархії, Московська Церква не отримала в своє підпорядкування не те що жодної єпархії, а навіть жодної парафії за межами Московського царства, а отже, відповідно до канонічних правил, встановлених Вселенськими Соборами (2-ге правило ІІ Вселенського Собору, 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору), не мала жодного канонічного права на здійснення будь-яких дій на канонічних територіях підлеглої Константинопольському Патріархату Київської митрополії.

Проте вже в 1654 році, захопивши під час війни з Польщею Смоленськ, Могилів, Полоцьк, ця, за словами її ієрархів, «единственная истинная блюстительница православных канонов» у особі свого Патріарха Никона грубо порушує всі канони, беручи єпархії цих міст у своє підпорядкування та направо й наліво висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Константинополя.

Ще пильніше починає «оберігати канони» Московська Церква після 1659 року, коли, обдуривши Юрка Хмельницького, Москва заставила його підписати сфальсифіковані, підложні так звані «Переяславські» статті, в яких з’явилася й стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, хоч достеменно відомо, що в Богданових статтях її й близько не було, бо українське духовенство присягати Москві відмовилось (5.126), а тодішній митрополит Київський Сильвестр Косів, як і його наступники Діонісій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський, твердо стояли на позиціях збереження 700-літньої єдності з Константинопольським Патріархатом.

Зрештою, навіть якби й була в будь-якій політичній угоді така стаття, вона могла набрати канонічної сили лише після підписання відповідної грамоти Константинопольського Патріарха про передачу своєї дочірньої Церкви під юрисдикцію іншого Патріархату та затвердження її Собором Патріархів Помісних Церков. Такої грамоти не було ні в 1659 році, ні значно пізніше.

Але — що таке канони для «найканонічнішої» й «найправославнішої» Московської Церкви!..

Уже в 1659 році Московська Церква на чужій канонічній території за живісінького, Константинопольським Патріархатом поставленого митрополита Київського Діонісія Балабана, бере на себе право призначити… місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри! Ним стає єпископ Чернігівський Лазар Баранович, якого Московський Патріархат (на чужій, підкреслюю, канонічній території) підносить до сану архієпископа, а Чернігівську єпископію переводить у ранг архієпископії.

Та хоч яким вірним прихильником єднання з Москвою був святитель Лазар, а на посаді місцеблюстителя він довго не затримався. Очевидно, Москві на цій посаді потрібна була людина з дещо іншими рисами.

Уже в 1661 році місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри призначається ніженський протопоп Максим Филимонович, висвячений Москвою на єпископа Мстиславо-Могилівського з іменем Мефодій.

Робиться все це руками майбутнього Патріарха Московського Пітирима, який поки що є лише намісником Патріарха Никона, що, посварившись із царем Олексієм Тишайшим, самочинно покинув у 1658 році патріарший престол, але юридично все-таки залишався Патріархом.

Обурений такими неканонічними діями свого намісника, Патріарх Никон проголошує йому анафему — так, наче сам не робив того самого у 1654 році в Смоленській та Полоцькій єпархіях!..

Цікаво, що в 1666 році на Соборі, який під орудою Пітирима судитиме Никона, йому, окрім звинувачення у сумнозвісній «никоніанській єресі», висунуть ще й звинувачення у порушенні канонів у 1654 році.

Тобто, у 1661 році Никон виклинає Пітирима за те, що сам робив у 1654-ому, а в 1666-ому Пітирим судить Никона за те, що сам робив у 1661-ому і за що був проклятий тим же Никоном.

Чи треба кращої ілюстрації до розмов про «найканонічнішу» Церкву й найбільшу «захисницю істинного православ’я»?! Та з цих розмов навіть кури сміялися б, якби хоч трохи знали історію! Але її не знають, на жаль, не тільки кури…

Та повернімося до ніженського протопопа Филимоновича, що внаслідок неканонічних дій патріаршого намісника Пітирима став єпископом Мефодієм і місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри із функціями, як стверджують дослідники, шпигуна та донощика.

Довідавшись, що якийсь маленький протопопик осмілився прийняти висвяту із чужих рук та ще й вилізти на посаду місцеблюстителя при живому митрополиті, Константинопольський Патріарх кидає на нього прокляття. Українське духовенство й козацтво, яке й до цього було обурене тим Филимоновичевим місцеблюстительством, тепер має вагомий аргумент для висловлення протесту й рішуче вимагає прибрати двічі проклятого місцеблюстителя.

Але ж Москві з причин, про які йшлося вище, на цій посаді потрібен був саме Филимонович!

Тому в Царгород посилається покаянна царська (!) грамота, в якій цар усю вину за ці неканонічні дії Церкви бере на себе, стверджуючи, що «оний Мефодій» був висвячений «по нашему царському хотению», а «не через неповагу до Вашого Святительства… чи для порушення святих правил, що забороняють єпископам висвячувати будь-кого не в своїй області… Сущу правду кажемо, — присягається цар московський, — що ради важливої й невідкладної причини наказали ми рукоположити цього єпископа, не маючи часу звернутись до Вашого Преблаженства по благословення. Ви чули…, що наші піддані козаки…, які проживають у містах Малої і Білої Русі, люблять догоджати та схилятися в чужоземне ярмо. Нині ж особливо пізнали ми їхню прихильність до сусідніх нам папістів. Бо пастви твоєї митрополит… Діонісій Балабан, який відкинувся від нас і зрадив, пішовши до ворога нашого польського короля, з наказу його приходив до козаків і намовив багатьох із них… з’єднатися з папістами. І оскільки вони вже були готові відпасти, то ми…, аби не загинули вони душами своїми, заопікувалися спасінням їх і, побачивши цього мужа Мефодія…, що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб ті не заплутались у сітях диявольських… Якби ми не поспішили, а послали перше запитати Вас, то дуже легко вони могли б відпасти». (22. Т. ХІІ. 572—574).

Отож, Москва, як і завжди, дбає виключно про «чистоту православія» та «спасіння грішних душ…». Де вже там про канони думати, коли ось тут, в оцю хвилину православні душі загибають, в обійми «папістів» поспішаючи!

Але… Скажіть мені, людоньки добрі, а як же до цього ті козаки за віру православну впродовж кількох століть із тими «папістами» боролися без опіки царя московського та його ставлеників?!

І як же так сталося, що в Україні раптом зовсім не стало людей, здатних «наставити на істину» тих «заблудлих» козаків?

Адже в цей час уже добрий десяток українських богословів «наставляли на істину» тих же московитів, що не могли зі своїх розколів та єресей випорпатись! Згадаймо хоча б Єпифанія Славенецького, Дамаскіна Птицького, Арсенія Сатановського та інших, що на прохання царя давно вже, ще до Переяславської угоди, працювали в Москві.

Та не забуваймо й того, що ніженського протопопа садять на «місцеблюстительство», усунувши з нього не кого іншого, як високо вченого й золотоустого Лазаря Барановича! Невже ж бо ніженський протопоп мав більше знань, талантів і розуму та вмів краще «наставляти на істину», ніж чернігівський святитель?

Але суть у тім і полягала, що протопоп Филимонович мав «талант», про який святитель Лазар ніколи й не мріяв: талант облудництва, шпигунства, донощицтва.

Ці таланти він продемонстрував у 1659 році, коли брехнею і підступом спонукав безталанного Юрася Хмельниченка до визнання московської фальшивки за дійсну Переяславську угоду, підписану його славним батьком. Отримавши за це, як стверджує дослідник українсько-російських міжцерковних відносин К. В. Харлампович, 1000 червінців (500 — грішми, а 500 — соболями), Филимонович уже був готовий до виконання будь-яких «конфіденційних» доручень…

Та повернімося до питання «канонічних територій» і «канонічного права».

Щойно прочитана нами царська грамота, датована 1663-ім роком, «височайшою царською рукою» засвідчує, що території Київської митрополії — це чужа для Московського Патріархату канонічна територія, і будь-які дії московських ієрархів у її межах є грубим порушенням канонічних правил. Щоб якось виправдатись, «височайший язик» оббріхує чинного митрополита Київського (бо насправді митрополит Діонісій Балабан ніколи не був навіть запідозрений у прихильності до католицизму і, як відомо, волів ліпше мати справу з турками й татарами, ніж із поляками), зводить наклеп на козацтво та дуже вибачається за неканонічні дії своїх ієрархів.

Через деякий час Москва офіційно звертається до Патріарха Константинопольського Якова з проханням передати Київську митрополію під юрисдикцію Московського Патріархату.

Патріарх відповідає рішучою відмовою.

Годі! У жодну церковну справу, в жодну релігійну проблему в Україні Москва втручатись не має права. Але ж, як чорним по білому пише історик Російської Церкви М. Толстой, «Само соединение, совершенное Богданом, оставалось непрочным без единства церковного, которое одно могло связать неразрывными узами малороссийский юг и великорусский север в единую обширную Россию…» (30.626), бо, як повчав тодішній глава Посольського приказу Ордин-Нащокін, «основой политического подчинения есть подчинение духовное».

Тому підпорядкування Української Церкви було справою важливішою, ніж дотримання канонів.

У нас в Україні зараз ситуація розвивається з «точністю до навпаки»: основою справжньої і безповоротної незалежності політичної є цілковита духовна незалежність від імперського релігійного центру, бо доки агафангели, кирили, ювеналії, євлогії… вбиватимуть у голови українських громадян казки про «єдіний народ» і «общєє отєчєство», про «безблагодатність» нашої української (державної!!!) мови; доки наші українські віруючі молитимуться до ікон своїх гнобителів-імператорів російських; доки у православних храмах будуть перед виборами Президентів виставляти портрети кандидата-ставленика Росії та роздавати Молитви «о даровании ему победы, сокрушении и запрещении всех, борющихся с ним»; доки з церковних амвонів будуть звучати роз’яснення, що Президент Держави «попадает под анафему», бо прийняв Святе Причастя не в Московському храмі; доки митрополит Одеський безборонно й відкрито буде закликати сусідню державу боротися проти створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви та називати українців-одеситів «переселенцями», — доти наша незалежність буде під загрозою, а громадяни України — не нацією, а збіговиськом конфліктуючих сторін!

Усі ми, починаючи від найвищого керівництва Держави й закінчуючи найменшим громадянином, повинні затямити: сьогоднішня боротьба Московського Патріархату за утримання Української Церкви в своєму підпорядкуванні — це не релігійна, не міжконфесійна, а політична боротьба за відновлення Російської імперії, а всі розмови про канони — це лише фарисейське прикриття імперських інтересів, заради яких Московська Церква ті канони не раз грубо порушувала, коли йшлося про повне й остаточне загарбання такої благодатної й багатої України!..

У 1685 році (через 22 роки після «покаянної» царської грамоти) московські «блюстителі чистоти православія» знову грубо порушують правила Вселенських Соборів і проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому без відома й благословення Константинополя (а отже, неканонічно) обирають неканонічного ж митрополита Київського. Ним стає Гедеон Святополк-Четвертинський, родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича.

Із донесення гетьмана в Москву про перебіг Собору відомо, що Гедеон Святополк-Четвертинський був обраний одноголосно, проте, як свідчить це ж донесення, в Соборі взяла участь незначна кількість духовенства.

Історик Української Православної Церкви І. Власовський висловлює припущення, що 8 липня 1685 року відбулися не один, а два Собори: перший одноголосно обрав митрополита Гедеона, а другий — опозиційний — виступав і проти обрання Гедеона, і проти підпорядкування Церкви Московському Патріархату. (6.Т. ІІ. 332).

Як би там не було, та Собор (один спільний чи один із двох — опозиційний?) вручив гетьману протестні заяви проти підпорядкування Київської митрополії і висловив тривогу, що після такого підпорядкування життя в Українській Церкві піде по «обиклостям московським». Про ці «обиклості», запроваджені у новоствореній Білогородській єпархії, що була (знову ж неканонічно!) підпорядкована Московському Патріарху, в листі пишеться:

«…раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю…, тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво; з духовенством поводяться по-грубіянському; духовних б’ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав…, то священика на правежі затинають по литках палицею…, і вільно попа без жодного респекту пекти й обвісити, як стало недавно в Сумах. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують, а московське заводять… Усе це давнім нашим духовним вольностям противне…». (6. Т. 2. 334).

Загальна досить-таки моторошна картина «московських обиклостей» зрозуміла. До неї можна додати лише те, що за рятунок від описаного «грубіянського поводження» російське духовенство має дякувати не кому іншому, як українському святителю, полтавчанину Софронію Кристалевському (св. Софроній Іркутський), який домігся звільнення в Росії осіб духовного сану від несення селянських повинностей та тілесних покарань.

А ось «касування нашого читання та заведення московського» заслуговує на окрему розмову.

Як відомо, богослужбові книги були писані церковнослов’янською мовою, отже, назагал були однаковими. Що в московських книгах було написано, приміром, «ОТЄЦЬ», «ХЛѢБЪ», «РѢКА», «ПРИОДѢТИ», «ЛѢТО», що в київських.

Але вимова окремих звуків у двох мовах була різною. У київській вимові Е = Е; Ѣ= І; И = И; О = О.

У московській же Е та Ѣ = нашому Є; И = І; О = А. Звуки Ц, Ч також були різними за м’якістю-твердістю.

А тепер прочитаймо наведені вище слова «по-київському»: ОТЕЦЬ, ХЛІБ, РІКА, ПРИОДІТИ, ЛІТО — маємо нашу рідну українську мову!

А прочитаймо-но те саме на московський лад: АТЄЦ, ХЛЄБ, РЄКА, ПРІАДЄТІ, ЛЄТО. Яка мова виходить? Правильно, російська! А таких же слів, що в слов’янських текстах написані тими самими літерами, а в російській і українській мовах читаються по різному, тисячі! От і виходить, що із запровадженням в українських церквах «московського читання» церковнослов’янських текстів наша українська паства щоднини чула й на підсвідомому рівні засвоювала… російську мову! Та ще й засвоювала її як мову небуденну, урочисту, «празникову», а отже, кращу, вищу від своєї рідної. Так що всі розмови про «канонічну» церковнослов’янську мову — це ще одна хитра московська русифікаційна казочка, бо жодним «каноном » не визначено, який звук повинна передавати та чи інша слов’янська літера. Чи, може, в Московській Церкві для «чистоти православія» «канони» не тільки на мови встановлені, а й на букви?..

Ішлося в заявах (чолобитних) українського духовенства також про збереження честі, влади й гідності митрополії та митрополита Київського на попередніх засадах, про невтручання Московської Патріархії в правління та суди митрополії, про право вільного друку книг, про маєтності тощо.

У відповідь на ці послання малолітні російські царі Іван і Петро Олексійовичі та правителька при них царівна Софія Олексіївна в грудні 1685 року «пожалували» грамоту, в якій говорилося: «…і надалі судам Київської митрополії… відправлятися за давнім звичаєм, і нікому в наш град Москву з чолобиттям за судами не ходити, і Патріарху московському в ті суди не вступати…, а бути Київській митрополії в тих порядках, у яких же вона була і до цього часу під благословенням вселенського Царгородського Патріарха, як у митрополичій честі, так і… в збереженні начала, прав і вольностей за давнім звичаєм». (6.337).

Патріарх Іоаким у своїй грамоті про права та привілеї Київської митрополії не згадує жодним словом. А навіщо? Справу зроблено: «свого» митрополита, що вже й присягнути Московському Патріарху встиг, обрано, гетьман Самойлович за свої послуги жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди отримав, а гнів упертого Царгородського Патріарха тепер, коли приборкано опір духовенства та козацтва, вже не страшний, зрештою, як і гнів Божий…

Ставлячи Патріарха Якова перед доконаним фактом, Московський Патріарх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує йому зректися Київської митрополії, «понеже (увага!!!) изначала принятия православной веры была оная всероссийская нашего престола». (Отак!!!). А Собор, на якому затверджувалось патріаршество в Москві (1559 року), «повелел всем российским архиереям быть в подчинении у патриарха Московского»(!).

— Та де ж той «всероссийский престол» був у 988 році, коли Русь прилучилась до віри Христової?! Та там же, на місці майбутнього «престола», в ті часи ще ведмеді блукали, а доки до «престола» дійшло, то Київська митрополія вже 600 років налічувала! — здивуєтесь Ви. А я Вас, не менше здивовано, запитаю:

— А яке відношення до Собору 1559 року мало Київське духовенство, котре і з найбуйнішою фантазією ніяк не можна було вважати російським, бо, по-перше, й поняття такого як Росія тоді ще не було, а по-друге, духовенство те жило в зовсім іншій державі й аж ніяк не могло бути «в подчинении» Патріарха Московського, бо перебувало під юрисдикцією Патріарха Царгородського. Воістину, на городі бузина, а дядько — у Києві!

Але ми вже трохи знайомі й з московською арифметикою, й з історією, так що не дивуймося ще одному «злету наукового мислення » московських ієрархів, а подивімося, що ж далі буде з тими «канонами» та «канонічними територіями».

У 1686 році, коли Патріарха Якова вже на Вселенському престолі не було, а його місце посів новообраний і щойно затверджений турецьким візиром Патріарх Діонісій IV, Москва відправляє в Константинополь пишне посольство, яке має спонукати нового Патріарха до відречення від Київської митрополії.

Очолює посольство думний дяк Нікіта Алєксєєв, який бував у Царгороді й добре знає входи-виходи не тільки до Патріарха, а й до великого візира Туреччини, в якого Діонісій тіль-тіль отримав затвердження на патріаршій посаді.

Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав Патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» носив Алєксєєв візиру — історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не випадало.

Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату.

І якби на цьому справа скінчилася, то… то в книжечці, яку Ви, шановний читачу, тримаєте в руках, не було б цього розділу.

Але ця сумна історія мала вельми цікаве продовження. Найсумнішою вона, наразі, виявилася для самого Патріарха Діонісія IV, якого Москва ще й «облапошила» до всього: соболі дала, а червінці обіцяла віддати потім, але… не віддала, ясна річ! Він, бідний, ще кілька років слізно просив московитів, щоб вони віддали обіцяне, бо ж через них, мовляв, постраждав, прагнучи їм добро зробити. Але Москва, як відомо, «слезам не верит»!

А постраждав він, і справді, сильно, хоч, мабуть, не тільки за «добро» для Московії та взятий від неї хабар. Бо й хабар той, щиро кажучи, був якийсь аж надто мізерний! За «українські справи» Москва в ті часи платила щедріше. Згадаймо, що «нашому знайомому» ніженському протопопу за «обробку» Юрка Хмельницького під час підписання фальшивих «Переяславських» статей було заплачено 500-ма соболями і 500-ма червінцями; Гедеону-Четвертинському за «присягу» було подаровано «множество соболей, великолепную карету, оббитую бархатом, и шестрых лошадей»; Самойловичу — діамантові клейноди… А бідному Патріарху — «три сорока соболей» (це всього якихось нещасних 120 шкурок!..) і лише 200 червінців?! Та й ті — «замахорили»?! Дурно й пусто постраждав Патріарх… Цікаво, чи й сьогодні «українські справи» так нерівномірно оплачуються??? Можливо, років через 200 — 300 і це стане відомо…

А зараз для нас важливим є те, що року 1687-го, буквально через рік після описуваних подій, Патріарха Діонісія IV скинули з патріаршого престолу. Царгородський Патріарший Собор, розглядаючи його справу, засуджує його оборудку з Москвою щодо передачі Київської митрополії як «акт симонії», тобто хабарництва, — неканонічне, протиправне і невідповідне Христовій науці діяння!

Про те, що жодного іншого документа про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, окрім грамот Патріарха-хабарника, які зафіксували неканонічне діяння, найкраще свідчить Патріарший і Синодально-Канонічний Томос, виданий Царгородським Патріархом Григорієм VII 13 листопада 1924 року Українській Церкві у Польщі, яка входила до Київської митрополії і також була неканонічно підпорядкована Московському Патріархату. Право цієї Церкви на відокремлення від Москви та своє право на проголошення її автокефальною Церквою Патріарх Григорій VII обґрунтовує тим, що «відірвання Київської митрополії від Царгородського престолу відбулося не за приписом канонічних правил», а отже, Церква ця, як і вся Київська митрополія, не є і ніколи не була канонічно підлегла Москві.

Таким чином, через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним, протиправним актом симонії Царгородська Патріархія ще раз підтвердила, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський Патріархат не мав і не має! А отже, й жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні не може мати!

Території ці не були отримані внаслідок канонічно-правної передачі, а захоплені силою й облудою, яким у той час не могли протистояти ні Царгородський Патріархат, що затверджувався турецькою владою, ні українське духовенство і народ, знекровлений у зовнішній та внутрішній боротьбі, часто інспірованій «православними браттями».

А щоб мені не докоряли, що я голослівно «православних братів» звинувачую, процитую лист кн. Голіцина до канцлера Головкіна, який, як слушно зауважує Н. В. Полонська-Василенко, «подає політичну програму російського уряду супроти України».

«Задля нашої безпеки, — пише Д. Голіцин канцлерові, — треба насамперед сіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман більше не має влади…, то, сподіваюся, буде приходити з доносами. Треба, щоб у всіх полках були полковники, не згодні з гетьманом, щоб між полковниками і гетьманом не було згоди». (26. Т. ІІ. 81).

Помер Богдан Хмельницький, страчено Івана Виговського, зрадженого «незгодними полковниками» пушкарями, сірками й тетерями… Пішов у російське заслання Петро Дорошенко, повалений «незгодними» ханенками та самойловичами… Та й сам Самойлович уже поїхав у сибірське заслання в ролі цапа відбувала за бездарні дії Софіїного коханця кн. Голіцина в Кримському поході 1687 року.

«Впала гарна козацька Україна, — з сумом пише літописець доби Руїни Самійло Величко. — Через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали…».

Отож, домагатись українських прав уже не було кому…

Росія ж, упевнена в своїй безкарності, й не подумала про те, щоб канонічно закріпити за собою взяте силою й підступом: навіщо привертати увагу до факту незаконності своїх посідань? А раптом те кляте козацтво чи духовенство знову збунтується? Та й Туреччина в нових умовах може зовсім іншого рішення зажадати від підлеглого Патріарха…

«Не буди лиха, доки спить тихо!» — вирішила Москва та й зосталася неканонічно господарювати в Українській Церкві, як ото Коза-дереза у зайчиковій хатці. Так і досі господарює! Ото тільки й різниці, що Коза-дереза «тупу-тупу ногами, колю тебе рогами», — кричала, а російські ієрархи, ледь хто у них свою ж власну «церковну хатку» забрати схоче, «Анафема!», — кричать.

Скільки вже тих «анафем» виголошено нею — і лік втрачено: від гетьмана Мазепи починаючи й сотнями нинішніх парафіяльних священиків, що під омофор рідної Української Церкви перейшли,кінчаючи. Та й не лише самими священиками!.. У нас на Одещині вже згадуваний митрополит Агафангел прикликає прокляття не тільки на самого священика, а й на діточок і «весь дом его». …

Чи не здригаються ночами часом «захисники» «істінного каноніческого православія» від гнівного запитання св. Іоанна Златоуста:
«Але хто ти, що присвоюєш собі цю владу (проклинати)? Ця влада належить тільки Богу… І ті, що… піддають людину церковній анафемі, присвоюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель…» (Слово св. Іоанна Златоустого «Про прокляття»).

Ні, не здригаються… Бо для них слова Святих Отців Церкви значать рівно стільки, скільки й канони, якими вони лише прикривають свої неканонічні дії, обдурюючи паству.

Та, попри все лицемірство, попри всі анафеми, історичний факт залишається фактом: Російська Церква ніколи не мала й не має КАНОНІЧНИХ прав на Київську митрополію, а отже, ніколи не мала й не могла мати жодних КАНОНІЧНИХ територій в Україні!

Оце й мав би бути кінець цієї казочки. Та вона, на жаль, і досі ніяк не може закінчитись…

4. Хто й чому боїться створення в Україні
Помісної Православної Церкви, або
Казочка про бабусин чепчик і вовчі вуха

У попередніх розділах ми з вами, шановний читачу, з’ясували, що всі розмови московського духовенства про «общую колыбель — единое отечество», «единый народ», «тысячелетнюю историю единства Церкви» та інші, подібні їм, ведуться не лише для ідеологічної обробки громадян України в дусі неприйняття ідеї незалежності й суверенності їхньої Держави, а й для доведення неканонічності відділення Української Церкви від Московського Патріархату шляхом заперечення національного (окремий народ) та адміністративно-територіального (окрема країна) принципів канонічного відокремлення Церков.

Ми переконалися, що «общєй колибєлі» у нас із російським народом не було; що ніколи не були ми «єдіним народом»; що ніколи не було у нас не тільки «тысячелетнего, от начала принятия православия, единства» з Московською Церквою, а й взагалі КАНОНІЧНОЇ єдності ніколи не було, бо тоді, коли північно-східні єпархії підпорядковувались Київській митрополії, Російської Церкви як такої взагалі в природі не існувало, а коли в XVII ст. Російська Церква підпорядкувала собі Українську, то відбулося це, як сказано в Томосі Царгородської Патріархії 1924 року, «не за приписом канонічних правил».

Отже, всі канонічні підстави для створення в Україні Української Православної Помісної Церкви у нас є.

Ми — окремий народ. У нас своя суверенна Держава. У нас є апостольська спадкоємність, що йде не лише від рівноапостольного князя Володимира Великого, а й від благословення землі нашої св. апостолом Андрієм Первозванним — землі, що зростила безліч святих, просіявших не лише на берегах священного Дніпра, а й у Ростовських, Суздальських, Московських землях, у далекому Сибіру.

Ми ніде й ніколи не переривали цієї спадкоємності. Ми ні в чому не відступали від догматів православного віровчення й від науки Христової. Тому «єретиками» й «розкольниками» нас можуть називати лише НЕВІГЛАСИ, які не знають вчення святих Отців Церкви, або БЕЗВІРНИКИ, які не вірять їм, бо, згідно зі св. Василієм Великим, єретики — це ті, хто змінив віровчення (ми цього не робили), а розкольники — ті, хто дотримується нецерковних поглядів на ряд питань церковного життя, змінює, наприклад, літургійні правила, богослужбові обряди, порушує канони тощо. Цього ми також не робили, на відміну від Російської Церкви, яку кілька століть підряд збурювали розколи та єресі і яка, як ми бачили, постійно канони порушувала.

Відділення Української Православної Церкви Київського Патріархату від Московського не є розколом, бо ніде, в жодному місці Святого Письма, в жодному правилі Вселенських Соборів не вказано, скільки і яких саме Патріархатів має бути в світі і які саме Церкви якому з них мають підпорядковуватись. «В усі часи християнства, — пише вже цитований мною митрополит Макарій, — існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці й догматам Церкви».

Якщо всіх, хто коли-небудь перейшов у лоно усамостійнених,відділених від своїх колишніх Патріархатів Церков, вважати «розкольниками », «відступниками» та «єретиками», то такими виявляться і вірні Грузинської, й Албанської, і Сербської, і Румунської, і Грецької, і… Московської (!!!) Церкви, яка, як і всі названі мною Церкви, свого часу відокремилася від свого колишнього Патріархату і зробила це в той же спосіб, що й наша Українська Церква Київського Патріархату й усі попередньо названі Церкви.

І в кожному випадку кожна усамостійнена Церква мала ті чи інші проблеми з її офіційним визнанням (московська «проблема», як ми пам’ятаємо, розтягнулася мало не на півтора століття), а проте жодна з них благодаті не втратила і «врагом православія» не стала навіть за московськими, дуже своєрідними мірками.

Про це свідчить хоч би й та активність, із якою московські ієрархи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. захищали право на відділення від Царгородського Патріархату анафемованої ним Болгарської Церкви, яка, до речі, була невизнаною 73 роки, з 1870 до 1943 року.

Ось що пише Священний Синод Російської Церкви з цього приводу в посланні до Царгородської Патріархії в 1904 році:
«…прогресивні люди й вожді народів, що прокидаються від сну, знають, яке незрівнянне значення має віра і її носителька Церква в справі збереження народності та її розвитку. А тому, бажаючи незалежності й розвитку своєї народності, вони не можуть не бажати, не тільки щоб Церква не ставилася до цього негативно, але щоб і співпрацювала в цьому в межах можливого і дозволеного» («Церковные ведомости», 1906, № 1).

Отож і ми — прогресивні люди! — хочемо, щоб Церква в нашій Державі була по-справжньому Українською, а не такою, що злодійкувато ховається за «українською» вивіскою, навіть від своєї пастви приховуючи свою належність до Московського Патріархату й свою залежність від чужої держави та її політики.

Хочемо, щоб наша Церква співпрацювала з нами в утвердженні Української Державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою «єдіной і нєдєлімой», щоб Церква наша, як Українські Церкви по всьому світі, молилася «за Богом бережену Україну нашу, власті та воїнство її», а не за якусь абстрактну — хтозна-яку і чию «страну» та за хтозна-чиє «воїнство».

Хочемо, щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашої, майже знищеної за три з половиною століття російського панування, української мови, а не доводила пастві, що мова ця (зауважмо — державна мова) є «безблагодатною», «неканонічною» і взагалі — «улічною».

А ще хочемо, щоб пастирі наші та ієрархи нашої Церкви шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру і хоч трохи знали її…

Синод Російської православної Церкви у 1904 році визнав, що такі бажання є абсолютно законними!

Отже, жодної причини для невизнання чи осуду Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка б лежала в площин і релігійній, — немає!

Причини ці лежать у сфері політичних та матеріальних інтересів.

Ми — політики різних рівнів і рангів, патріоти своєї Держави (Української суверенної держави, а не якогось міфічного «общєго отєчєства»!), що боремося за утвердження Української Православно ї Помісної Церкви під омофором Київського Патріархату, завжди заявляли і заявляємо, що це є для нас одним із важливих питань ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, а отже — ПИТАННЯМ ПОЛІТИЧНИМ.

Для служителів Московського Патріархату це також, як і в XVII ст., питання, насамперед, політичне. От тільки відстоюємо ми політичні інтереси не «єдіного отєчєства», а двох різних держав: ми — незалежної України, а вони — імперської Росії, яка й досі плекає великодержавні мрії.

А для здійснення цих мрій Росії потрібна Україна, яка, власне, й три століття тому витягла її «із мрака нєвєжества» та допомогла Петрові І перетворити «землю, не умеющую добыть, кто бы умел грамоте» (30.314), в майже цивілізовану державу, поставляючи і наукові кадри, й композиторів та співаків, і художників, і рабівбудівельників, і гарматне м’ясо.

Втрата України й сьогодні становить для Росії велику проблему.

«Не только гавани и пирсы теряем мы с утратой Украины, — бідкається в 1992 році на Пленумі Правління Спілки письменників Росії літератор А. Буйлов. — Мы теряем примерно треть ресурсов страны, более трети современных производств и около трети — давайте говорить прямо! — наиболее ценного для будущего нашей державы генетического потенциала. Поэтому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз — полному слиянию Украины с Россией… есть первая и важнейшая задача русской государственной идеологии».

Саме цю «важнейшую задачу русской государственной идеологии» й виконує в Україні філіал РПЦ, що прикрився облудною назвою «Української Православної Церкви». Про те, що Церква ця є підлеглою Московському Патріархату, ви на жодній вивісці, в реквізитах жодного друкованого її видання не прочитаєте! Люди щиро вірять, що це справді Українська Церква, і все, що проповідується в ній, іде на користь Україні та її народу, а всі, хто говорить щось інше, — то вороги України, кляті націоналісти, бандерівці і т. ін.

Виставили в церкві поруч з іконою Богоматері портрет проросійського кандидата в Президенти, роздали іконки з молитвою «о даровании ему победы на выборах и расточении врагов его», гукнув владика: «Наша партия — это обновлённая КПУ!» (чи пізніше — «Партия регионов») — і всі прихожани голосують «правильно», бо ж не може Українська Церква закликати до чогось, що може піти на шкоду Україні…

Зрештою, смішно було б сподіватися, щоб ієрархи Церкви, підпорядкованої Москві, раптом перестали служити Московським інтересам, а кинулися утверджувати незалежну Україну, існування якої не вписується в Московську геополітику. Своя сорочка — ближча до тіла…

І хоч як старанно ховають вони ту «політичну сорочку» під рясу, прикриваючись розмовами про канони та «чистоту православія», а вона, нема-нема, та й вилізе з-під ряси чи з-під мантії, як ото вовчі вуха з-під бабусиного чепчика в казочці про Червону шапочку.

То вони, борючись за «канонічну» мову богослужінь, раптом зіб’ються на заклики до впровадження тієї «канонічної» як другої державної мови в Україні; то котрийсь із ієрархів, «простуючи до Царства Небесного», добреде, збившись з путі, до виборчого штабу якої-небудь проросійської партії та ще й виборчий список її очолить на місцевому рівні; то слова в ектинії попереплутує та, замість молитися за «Богом бережену Україну нашу», виголосить: «Ещё молимся о скорейшем возстании единой и неделимой Святой Руси!».

Уже як старанно бореться за «дотримання канонів» митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, як переконує ввесь світ, що його боротьба проти Помісної Церкви в Україні — це виключно «радєніє о чістотє істінного православія», а от поїхав до Москви і 4 липня 2006 року на «круглому столі», забувши про отой бабусин чепчик із «Червоної шапочки», раптом велегласно і прямим текстом почав закликати росіян посилити боротьбу проти Помісної Православної Церкви в Україні, бо її створення «поставит крест на проекте «Великой России». («Голос православ’я», № 14 (182), липень 2006 року).

Ну, чим вам не «вовчі вуха!»…

Отож, нехай не вболівають вірні Київського Патріархату з приводу канонічності чи неканонічності своєї Церкви!

Якби вона була навіть канонічнішою від Святого Писання, то й тоді митрополит Агафангел і «іже з ним» боролися б проти її визнання, бо не дотримання канонів, а здійснення «проекту Вєлікой Россіі» є суттю їхньої діяльності в Україні.

А проект цей, скажемо прямо, — глобальний! Україна в ньому — лише одна, дуже важлива, але проміжна ланка.

Уважний аналіз значної кількості висловлювань та дій московських «політиків у рясах» дозволяє зробити висновок, що боротьба проти визнання УПЦ КП пов’язана із запланованою у Москві реалізацією плану «Третій Рим». Простіше кажучи, керівництво РПЦ готується (і то не в дуже далекій перспективі) усунути його Святість Варфоломія І зі становища Вселенського Патріарха та передати цей титул Патріарху Московському.

Про це свідчить і все настійніше позиціювання себе Москвою як «центра мирового православия», і все частіше святкування різноманітних дат (значних і не дуже), на які обов’язково запрошуються значні (й не дуже…) в світовому православ’ї особи, скликання релігійних самітів тощо.

Під цим ракурсом слід розглядати й широкомасштабну пропагандистську атаку проти Вселенського Патріарха з метою його дискредитації та формування про нього негативної думки серед православних лідерів і мирян.

В останні кілька років релігійні видання РПЦ та УПЦ МП буквально рясніють звинуваченнями Його Святості Варфоломія в «єресі екуменізму», в «порушенні канонів», у «дестабілізації православного життя» і навіть закликами не виконувати розпоряджень Вселенського Патріарха.

Це привернуло не лише мою увагу.

Про масову атаку РПЦ на Вселенського Патріарха пише І. Діяк у книзі «Україна — Росія (історія сучасності)»: «Досить хоча б навести «титулування» Вселенського Патріарха…, котрі містяться в російських православних виданнях: «Стамбульский патриарх, мнящий себя «восточным папой», «троянский конь» православ’я »… Програму створення так званого «поля осудження» ніхто не приховує, її неважко знайти навіть в Інтернеті». (34.7).

У повідомленні грецької газети «Катімеріні» про позбавлення Свято-Троїцького храму в Одесі статусу Грецької церкви та перетворення його на звичайну парафію Московського Патріархату кореспондент газети Нікос Папахрісту також пов’язує цю подію із «політикою експансії, що проводиться Російською Церквою для усунення Вселенського Патріарха з провідного становища в православному світі».

На дискредитацію (а може, залякування?) Вселенського Патріарха та його оточення було спрямоване й затримання як «чеченського терориста» клірика Вселенської Патріархії, єпископа Телемісського Іларіона в аеропорту «Кемаль Ататюрк» у травні 2006 року. (Єп. Іларіон був перекладачем під час зустрічі Патріарха з Президентом України В. Ющенком).

Те, що затримати саме чеченського, а не, приміром, курдського «терориста» турецька поліція могла лише з подання російських спецслужб, — сумнівів не викликає.

А відтак, не викликає сумнівів і те, кому було вигідно, щоб «терористом» став єпископ Вселенської Патріархії, та ще й той, що був помічником під час розмови Патріарха з Президентом України. Грецька газета «Ангеліфорос», повідомляючи про цю подію та різко критикуючи дії турецьких спецслужб, зазначає, що у цій справі «гостро стирчать московські вуха».

Якось дуже дивно збіглися в часі й такі кардинально протилежні події, як проведення в Москві Всесвітнього саміту релігійних лідерів (липень 2006 року) і нова хвиля акцій турецьких націоналістів проти розміщення в Туреччині Вселенської Патріархії, а відразу ж за тим і люб’язна пропозиція російської влади перенести Вселенський престол до Москви та навіть обіцянка ледь не Кремль віддати під резиденцію Вселенського Патріарха.

Так воно вже якось «наочно» для релігійних лідерів вийшло, як ото, бувало, з використанням картин і таблиць на відкритих уроках у совєтській школі…

Ой, не слід би забувати релігійним лідерам, принаймні православним, слова Ордина-Нащокіна, цитовані в цій книжечці: «Основою політичного підпорядкування є підпорядкування духовне».

Ясна річ, що в цьому плані «Третього Риму» єдиній Українській Помісній Церкві з Київським Патріархатом на чолі немає й не може бути місця.

Адже після її утворення і визнання Московський Патріархат одразу перестає бути найбільшою й найбагатшою Православною Церквою світу, і претензії московських ієрархів на Вселенський престол, а відтак і на духовне підпорядкування (згадаймо слова Ордина-Нащокіна!!!) православного світу, втрачають будь-які підстави.

Саме в цьому, а зовсім не в «чистоті православія» (пригадаймо позицію РПЦ в аналогічній ситуації з Болгарською Церквою!..) полягає причина такої запеклої боротьби Москви за збереження своєї юрисдикції над Українською Церквою та буцім «своїх» канонічних територій.

Адже саме тут і нині знаходиться більше парафій Московського Патріархату, ніж у самій Росії. Принаймні, за совєтів на території України містилося 60 % парафій тодішньої РПЦ, і лише 40 % припадало на Росію та інші республіки.

Думається, в тому, що в час повсюдного розгулу «войовничого атеїзму» Україна зуміла зберегти набагато більшу кількість парафій (а отже, й діючих, не занедбаних храмів), ніж увесь СРСР, є велика заслуга тодішнього Патріаршого екзарха МП в Україні — митрополита Київського і Галицького Філарета, нинішнього Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України, якого з такою безоглядною ненавистю шельмують московські ієрархи, що, власне, й посіли майже всі збережені ним святині. Та вони б «на часточку» мали за його здоров’я подавати на кожній літургії, якби не були засліплені політичними пристрастями, а цінували людину за її заслуги перед Церквою!

Я — з погляду вічності — малесенька, ледь видима (а може, й зовсім невидима!) порошинка на великій і безмежно добрій руці Божій, і не мені визначати ступінь святості чи гріховності будь-якої людини. Це щодо всіх нас зробить Бог, який знає потаємне. Але Господь наділив мене умінням мислити й оцінювати видиме. А воно зводиться до того, що рішення Помісного Собору Української Православної Церкви 1991 року про відокремлення від Московського Патріархату «розколом» православ’я не було. Це був нормальний, десятки разів практикований у світовому православ’ї процес, продиктований утворенням самостійної Держави, який веде, як правило, й до усамостійнення Церкви, що, як ми бачили, відповідає й канонічним правилам, встановленим св. Апостолами та Вселенськими Соборами. Не забуваймо й того, що й саме приєднання Української Церкви до Московського Патріархату було здійснене «не за приписом канонічних правил», а «порушити канон», роз’єднавши те, що не було з’єднане канонічно, очевидно, неможливо.

Рішення це було прийняте одноголосно всіма архієреями-делегатами Собору, жоден із яких на той час не був «виверженим із сану» чи «відлученим від Церкви», — тож на кожному з них, як і на митрополитові Київському і Галицькому, Патріаршому екзархові всієї України Філареті, спочивала Благодать Святого Духа, а це, очевидно ж, означає, що прийняте ними рішення є цілком легітимним, чи то пак, канонічним.

Подальша процедура жодними канонами не виписана. Світова практика усамостійнення Церков зводиться до того, що Церква,яка легітимно прийняла рішення про відокремлення (автокефалію), доводить це рішення до відома Патріархату, до якого належала, та просить визнання своєї Церкви як самостійної, а поза тим існує як самостійний, ні від кого не залежний організм зі своєю, самостійно обраною ієрархією.

Та ж сама світова практика свідчить, що в більшості випадків такого визнання усамостійнені Церкви не отримували одразу, а іноді їх піддавали анафемі, що їм не заважало існувати в благодаті та ласці Божій.

Про Болгарську Церкву, права якої на усамостійнення ревнозахищав Св. Синод РПЦ, ми вже говорили. Цікавим є приклад Грузинської Церкви, яка ледь не на другий день після Лютневої революції 1917 року проголосила свою незалежність від Московського Патріархату.

Як і слід було сподіватися, Московський Патріарх Тихон не визнав рішення Собору ГПЦ, і… — ну, звісно ж! — анафемствував Грузинську Церкву. Ця «анафема» була знята з неї аж через 26 років! Отже, за московськими визначеннями, протягом 26-ти років Грузинська Православна Церква була «безблагодатною», «неканонічною», «самосвятською» і т. ін… А проте два з чотирьох Католикосів-Патріархів, що її очолювали протягом цього часу (тобто, за московськими мірками, — два «лжепатріархи»!), Кіріон та Амвросій Сповідник, були… Ви вже, напевне, здогадалися, шановний читачу? Так! Саме так! Були причислені до ЛИКУ СВЯТИХ!!!

Ото стільки важать у Бога Милосердного московські «анафеми» та розмови про «канонічні» й «неканонічні» Церкви.

Та грузини під російський чобіт потрапили лише на початку ХІХ ст., вони були менше здеморалізовані, менше «затюкані» й залякані. На всі погрози і зваби Москви вони вміли одностайно відповісти: «Це грузинів не стосується!»

Не так сталося в Україні, де директори шкіл, наприклад, і на 3-ому році незалежності боялися не те що жовто-блакитний прапор над школою вивісити, а й жовто-блакитну стрічку до дзвіночка на лацкан піджака причепити на святі останнього дзвоника.

А питання автокефалії вирішувалося ж не на 3-ому чи 5-ому, а на 1-ому році нашої такої ще крихкої тоді незалежності. До загально ї непевності додалися залякування, погрози, шантаж (а шантажувати радянське духовенство було чим!..) московських емісарів, які розгорнули широку промосковську пропаганду в Україні, внаслідок чого стала можливою і участь українського духовенства в Архієрейському Соборі в Москві (1992 рік), який перетворився в судилище над митрополитом Філаретом, і проведення Харківського Собору 1992 року, що й започаткував розкол в Українській Православній Церкві, й відмова в 1997 році так званої «канонічної» й так званої «Української» Православної Церкви на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) від будь-яких претензій на автокефалію.

У цих подіях слід виділити два аспекти, які заслуговують на увагу хоч би вже тому, що вони лежать в основі всіх московських звинувачень на адресу Київського Патріархату.

Перша проблема стосується «извержения из сана и лишения всех степеней священства с запрещением в служении», яке здійснив Московський Патріархат ЩОДО МИТРОПОЛИТА НЕПІДВЛАДНОЇ ЙОМУ ЦЕРКВИ. Я б сказала, навіть «двічі непідвладної», тому що, по-перше, Московський Патріархат, як уже не раз згадувалось, не має жодного канонічно-правного «папірця», який би підтверджував законність його юрисдикції над Українською Церквою. По друге, Церква, що доти була екзархатом РПЦ, на підставі канонічного права (34-те Апостольське правило, 6-те правило І Вселенського Собору, 17-те правило IV Вселенського Собору) легітимним рішенням свого Помісного Собору в листопаді 1991 року оголосила про свій вихід з-під юрисдикції Московського Патріархату та створення незалежної від нього Української Православної Церкви. Виникає питання: чи є канонічним «запрещение в служении» та «извержение из сана» духовної особи чужої Церкви? І чи має ця особа виконувати це «безрозсудне» рішення? Як ми бачили, грузини свого часу на подібне реагували просто: «Нас, грузинів, це не стосується!» Правильно реагували. Бо ще Карфагенським Собором 208 року (правила 29-те, 38-ме) виконувати безрозсудні рішення було заборонено.

Друга проблема стосується Харківського Собору 1992 року, який був проведений Московським Патріархатом на чужій канонічній території.

Знову ж, двічі чужій: по-перше, з причини неканонічності її привласнення, а по-друге, тому що де-факто самостійна Українська Церква в Україні вже існувала і цей факт був доведений до відома Московського Патріархату. Отже, проведення Харківського Собору та поставлення на ньому ще одного ієрарха, а, власне, — створення ще однієї Української Церкви на цій території — є грубим порушенням 8-го правила І Вселенського Собору, що гласить: «Хай не буде два єпископи в одному граді».

Знали Святі Отці ще на початку IV ст. (Собор відбувся в 325 році), що такий стан веде до конфронтації, протистояння в стаді Христовому, розколює Церкву і її паству на ворожі табори.

Знали це й московські ієрархи і свідомо йшли на порушення канонів, бо саме розкол в Українському православ’ї їм і був потрібний.

Потрібний для того, щоб продовжити ідеологічне панування в чужій державі щоб тримати її громадян у духовному полоні, щоб формувати зі своєї пастви манкуртів, які не знають, чиї вони діти, яничарів, здатних накинути зашморг на шию своїй матері-Україні.

Щоб довіку не позбувся народ український рабського, вірнопідданського духу.

Щоб, спекулюючи чужою історією та насильно захопленими духовними багатствами і святощами, вивищуватись над народами світу й знову маніпулювати ними, як донедавна.

Отже, не Київський Патріархат порушив канон і розколов Українську Церкву, а Московський, як це він робив завжди, прагнучи возвеличення, шукаючи земної слави і земних багатств, дбаючи не про правду Христову і духовну єдність Церкви, а про задоволення політичних амбіцій можновладців та єдність імперії, потоптавши християнські чесноти в бруді фарисейства й облуди.

За що проклинають північні наїзники нас і дітей наших? За що називають «єретиками» і «слугами антихриста»?

За те, що ми в своїй Державі, на своїй рідній землі хочемо славити Бога своєю рідною мовою?

Що ми хочемо мати свою Церкву, яка дбала б про душі й спасіння наше, а не про політичні інтереси чужої держави?

За те, що ми не хочемо, щоб вибудувані нашими дідами й прадідами святині обманом переводились у приватну власність Москви?

Що сказали б французи, якби Собор Паризької Богоматері раптом став приватною власністю англійців чи німців?

А у нас в Україні давні козацькі храми, церкви й собори, збудовані анафемованим Московією гетьманом Мазепою, давно вже приватизовані Московським Патріархатом!

Тільки завдяки зусиллям громадськості Московському Патріархату не вдалося поки що приватизувати найбільші українські святині — Києво-Печерську Лавру, засновану нашими предками в часи, коли на місці майбутньої Москви ще жаби кумкали і вовки по лісах завивали, та Почаївської, від якої Цариця Небесна відвертала ворожі стріли тоді, коли не тільки Московського Патріархату, а й Московського князівства ще не було в природі.

Ми говоримо про канони??? А про Заповіді Божі ми забули??? Про оті, що застерігають: «Не лжесвідчи!», «Не побажай чужого!», «Не укради!»

Це — імперативи, які жодними канонами не спростовуються! І всі ці Заповіді грубо порушуються служителями Московського Патріархату на нашій землі.

Найпершим їхнім лжесвідченням є вже те, що Церкву, створену з метою розколу українського суспільства в 1992 році, вони назвали «Українською». Не українська вона!

Не може Українська Церква сіяти розбрат і ненависть між українським народом, одну його частину називаючи «пріслужнікамі фашистов», іншу — «слугамі антіхріста», третіх — «врагамі православія, націоналістами, чьї біографіі чєрнєє землі».

Не може Українська Церква називати рідну мову свого народу, державну мову своєї (?) Держави «площадью рождьонной, улічной рєчью»!

Не можуть ієрархи Української Церкви не знати назви країни, в якій живуть, і називати її й досі колоніальними кличками «Малоросія» чи «Малая Русь», як це робить митрополит Агафангел у пропонованих на сторінках своєї преси неканонічних молитвах, що «продукуються» до кожної політичної події: то до приїзду Папи Римського, то до виборів Президента…

Не може Українська Церква молитися за відновлення імперії, яка більше трьох століть уярмлювала Україну, двічі знищуючи її державність, замордувавши весь її інтелектуальний цвіт, за один лише рік виморивши голодом десять (а може, й більше) мільйонів її синів і дочок.

Не може Українська Церква знову тягти Україну в нове імперське ярмо, переконуючи український народ, що «Киев без Великой России невозможен ни в коем случае!». 1

Ще одним лжесвідченням (чи, простіше, — брехнею!) є те, що, приховуючи свою залежність від Москви, служителі цієї Церкви переконують віруючих, що вона є автономною, незалежною, єдиною правдивою Українською Церквою.

Не буду коментувати ці твердження. Кожен може відкрити Статут цієї Церкви, де вже на першій сторінці чорним по білому написано, що УПЦ є складовою частиною Московського Патріархату. Далі прочитаємо, що ця «автономна» Церква зобов’язана виконувати всі постанови Св. Синоду Російської Православної Церкви, що постійним членом Св. Синоду РПЦ є митрополит «незалежної» «Української» Церкви Володимир. (Кажуть, правда, у нас в Одесі, що невдовзі митр. Володимира на посаді Предстоятеля цієї «незалежної» Церкви Москва має замінити одеським митрополитом Агафангелом, який уміє активніше впроваджувати московську політику в Україні. Не знаю, чи правда це, але «Man saqt!» — люди кажуть…).

Здавалось би: для чого людей обманювати? Хіба це гріх чи сором — бути під омофором Патріархату, що знаходиться в іншій країні? Десятки Церков у світі мають таке підпорядкування й навіть не думають приховувати це від своєї пастви! Та справа в тім і полягає, що там ідеться про духовну опіку, а не про виконання політичних чи ідеологічних завдань. А «частина Московського патріархату» в Україні виконує саме політичні, ідеологічні функції, служить імперським інтересам Російської держави. Здійснювати це служіння, ясна річ, зручніше, замаскувавшись під українську назву та декларуючи незалежність від «Центру». (От і знову — чистий тобі детективний, навіть шпигунський сюжет!..).

Якби в «чужій» церкві священик не допустив жінку до причастя й наклав епітемію за те, що вона на виборах проголосувала не за «того» кандидата, то вона, може, й задумалася б, чому на сповіді задають такі запитання, і кому вигідно, щоб голосували за іншого. Але ж це — «Українська» Церква!..

А хіба церковні громади попередавали б свої храми, землю, майно у власність єпархій із правом приватизації, якби знали, що назавжди передають це у власність чужої держави, — тобто навіки позбавляють своїх онуків і правнуків віками надбаного народом духовного й культурного українського спадку?!

Але московські політики в рясах, «взыскующие градов земных», їм цього не пояснюють. Натягнувши бабусин чепчик на вовчі вуха, прикривши рясою чи мантією свою вельми нечисту політичну сорочку, вони лукаво переконують громадян України, що представляють Українську Церкву, до того ж «найканонічнішу», «найістиннішу» й «найблагодатнішу».

І ці ошуканці, відступники від Заповідей Божих сміють на нас і дітей наших прокляття насилати?!!

Я — звичайна віруюча людина з-поміж понад 10-ти мільйонів вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату, тих, чий біль і змусив мене написати цю книжку, — беру на себе сміливість звернутися до Предстоятелів усіх Православних Церков світу, які, можливо, «не відаючи, що творять», допомагають Москві тримати Україну в духовному, ідеологічному полоні, підтримуючи тим самим московські плани посідання Вселенського престолу, а це значить — духовного (читай: і політичного) підпорядкування всього православного світу.

Особливо ж хочу звернутися до тих, хто, перебуваючи в Києві на святкуванні 40-річчя архієрейської хіротонії митрополита Володимира (Сабодана), поставили свої підписи під кривдним для більш ніж 10-ти мільйонів українських громадян «Зверненням» до Української влади (липень 2006 року), в якому, зневаживши моє особисте право і право мільйонів українців на свободу віросповідання, вказують керівництву нашої країни, які храми і якій Церкві слід віддавати, які Церкви в Україні мають право на існування, а які ні.

Я хочу запитати вас, Високодостойні Владики, а особливо ж Предстоятелів Чеської і Словацької, Польської, Грузинської Православних Церков:

Ви забули Імре Надя й Угорську революцію 1956 року?!

Ви забули, як була роздушена радянськими танками Празька весна?!

Ви забули, що тільки завдяки поспішним заходам Войцеха Ярузельського ті ж самі радянські танки не пішли на Варшаву по трупах поляків?!

Ви забули про саперні лопатки, якими ще так недавно забивали вагітних грузинок?!

Ви знову хочете повернення чогось подібного? Ви хочете, щоб Україна знову потрапила в кабалу й підсилювала російську імперську силу?

Тоді боріться проти Київського Патріархату — Церкви українського народу, що хоче бути суверенним народом, а не, як казав великий Шевченко, «рабом, підніжком, гряззю Москви». Допомагайте Московському Патріархату здійснювати в Україні «важнейшую задачу русской государственной идеологии». Бог усе бачить і воздає кожному по ділах його.

Та знайте: проблема Київського Патріархату — це не релігійна проблема. З погляду канонічного права в ній усе ясно: канонічно-правної передачі Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату ніколи не було! Незаконно привласнене має бути повернуте.

Проблема ця — політична! І вирішення її має значення не тільки для України, а й для всього православного світу, а отже — й для кожного з вас!

І ще кілька слів до росіян, і в Україні, і в Росії, і в інших краях сущих. Не майте мене за ворога, за русоненависницю через те, що написано в цій книжечці, хоч я розумію, що дещо з написаного може зачепити ваші патріотичні почуття. Мені теж буває гірко, коли хтось говорить про мою Державу чи мій народ щось прикре… Але все, сказане тут, — правда, яку нам, врешті-решт, необхідно знати.

Сказала я її, тому що переконана: доки Росія не позбудеться імперських амбіцій, доки не перестане прагнути світової гегемонії — доти російський народ не буде мати нормального щасливого й заможного життя. Держава повинна існувати для народу, а не народ — для держави. А в імперських державах завжди буває навпаки.

Та доки в Росії буде залишатися хоч найменша ілюзія щодо можливості нового підкорення України, доти вона імперських амбіцій не позбудеться. Згадайте: Новгород, Казань з Астраханню, Урал із Сибіром були підкорені раніше. Але імперією Росія стала тільки тоді, коли підкорила Україну. Може, російський народ став від цього щасливішим, багатшим? Може, більше прав, свобод, добробуту чи щастя принесла російському народу та неволя, в яку потрапили після війни з гітлерівським фашизмом «братні» країни т. зв. соціалістичного табору?

Тож думаймо, як нам жити: бути й надалі «братами»-зведенюками, яким мачуха-держава наказала «любити» одне одного, і які, не вміючи любити за наказом, тільки те й роблять, що заглядають один одному в миску — хто більше з’їв? Чи, може, відмовившись від накинутих історичних казок і штампів, стати, нарешті, просто щирими й доброзичливими сусідами, готовими завжди прийти один одному на допомогу, підтримати, розділити біду і радість? Мені до душі — друге.

А Вам, мої дорогі українці, стомлені працею й безробіттям, надіями й розчаруваннями, відчайдушними сплесками активності й байдужістю зневіри?.. Якого слова наостанку чекаєте Ви від мене?

Мені так хочеться сказати Вам щось дуже-дуже розумне, впевнене, обнадійливе… Я навіть щойно ще раз перечитала Книгу Книг — Євангеліє, щоб «запозичити» з нього якийсь мудрий, переконливий вислів.

Але мудрих думок і переконливих висловів у цій Книзі так багато, що й не знаєш, на чому спинитися…

І все ж я знайшла слова, які хочу сказати Вам на закінчення нашої розмови.

Це слова, сказані Сином Божим Його учням, коли вони вирушали «до заблудлих овець дому Ізраїлевого (Матф. 10:26), і повторені ним, коли учні «о четвертій сторожі», побачивши Ісуса, що як по суху ступав розбурханим морем, прийняли Його за привида. (Матф. 14:22).

Ці слова почули перелякані учні на горі Фавор, коли Він явився їм у Божій славі та величі (Матф. 17:7), і жінки-мироносиці, коли, згорьовані й зневірені, прийшли до Гробу Господнього (Матф. 28:4,10).

Слова ці — «Не бійтеся!»

«Не бійся! Тільки віруй!» — сказав Христос і простому служителю синагоги Яіру, коли той почув звістку про смерть своєї улюбленої юної доні, коли, здавалося б, уже сталося незворотне і кохане дитя було навіки втрачене…

Не біймося!!! Ні тоді, коли нас заливають хвилі чужої неприязні й ненависті, ні тоді, коли шматують вітри несправедливого осуду, брехні та облуди.

Не біймося, коли охоплює безнадія і здається, що всі наші змагання надаремні й усі здобутки втрачені.

Усе буде! Усе здійсниться! Усе встане, як дитя Яіра встало зі смертного ложа. Господь над нами й над нашою Україною.

Не біймося! Тільки віруймо!

1. Хто хоче особисто перечитати ці та їм подібні «пасажі», нехай перегляне бодай газети, що виходять з благословення митр. Агафангела в Одесі… [↩]

Опубліковано: 13.09.2014; востаннє змінено: 04.01.2015.

1. світло :

   24 Вересня, 2015 о 20:48

   «Але візир охоче задовольнив прохання Москви, за умов тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами». Бо цар московський, у т.ч. із родинних причин, до 1700 року був васалом Кримського хана, який у свою чергу був васалом Оттоманів.

   Відповіcти

   ---