Преподобний Амфілохій Почаївський
У вступному слові до книжки про преподобного Амфілохія Почаївського намісник Свято-Успенської Почаївської лаври єпископ Почаївський, вікарій Київської митрополії Володимир написав: «Дай Боже, щоб наша земля наповнювалася такими подвижниками, а ми, наші діти, внуки і правнуки міцно тримали знамення Христа і рівнялися на них, до кінця свого земного життя виконуючи заповіді Божі».
У тихій долині серед невисоких гір і пагорбів, у селі Малій Яловиці, що на Шумщині, у багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка 27 листопада 1894 р. народився син, у святому хрещенні названий Яковом на честь мученика Якова Персянина.
Усім десятьом дітям батьки давали раду. Яків допомагав доглядати хворих, яких лікував батько-костоправ. Мати була богобоязливою і смиренною жінкою, любила Божий храм і молитви, до яких прищепила любов і своїм дітям.
У 1912 р. Якова демобілізували в царську армію. Спочатку він служив в м. Луцьку, а пізніше разом із полком був направлений в місто Томськ. Яків брав участь у боях, був фельдшером. Потрапив у полон до німців, які його відправили в Альпи на роботу, до фермера. У 1919 р. втік із полону і повернувся в рідне село.
Яків вибрав важкий шлях спасіння в чернецтві і в 1925 р. відправився в Почаївську лавру, де чесно ніс послух. 8 липня 1932 р. прийняв постриг під іменем Йосиф. Його послужний список був такий:
- 21 вересня 1933 р. рукопокладений єпископом Антонієм в ієродиякона;
- 27 вересня 1936 р. рукопокладений єпископом Діонісієм в ієромонаха;
- 1 липня 1941 р. нагороджений набедреником;
- 3 жовтня 1941 р. призначений помічником економа;
- 26 жовтня 1941 р. нагороджений наперсним хрестом;
- 18 липня 1952 р. призначений садівником лаврського саду;
- 24 лютого 1953 р. отримав сан ігумена;
- 4 травня 1954 р. ніс послух біля свічного ящика;
- 24 листопада 1955 р. звільнився від попереднього послуху і призначений на клірос;
- 6 квітня 1957 р. звільнився від кліросного послуху і призначений духовником богомольців, нагороджений палицею;
- 25 січня 1959 р. призначений продавцем свічок;
- з 1959 по 1962 р. виконував послух духівника та ін.
Виконуючи різні роботи, отець Йосип лікував хворих, особливо прославився як костоправ. До нього везли хворих день і ніч з усіх куточків колишнього Радянського Союзу.
За благословенням намісника Лаври, він переселився жити в будинок, який знаходиться біля воріт монастирського цвинтару. Усіх зціляв безкоштовно.
Присвятивши своє життя служінню Господу і ближнім, отець Йосип отримав від Бога дар прозорливості й чудотворення.
Передбачив прихід нацистів. Господь відкрив Йому майбутнє як теперішнє, і з того часу отець Йосип знав: «хто до мене іде чи йде, що в нього болить і скільки йому жити».
Після закінчення війни до отця Йосипа навідувалися працівники КДБ і бандерівці. Був випадок, коли партизани хотіли його розстріляти. Вивели на подвір“я й об’явили, що розстріляють. Отець попросив дозволити помолитися перед смертю. Він прочитав молитву «Отче наш», «Богородиці», «Вірую» та ін. На двір вийшов отець Іринарх, який жив разом з отцем Йосипом, кинувся на автомат, відвів його до землі і викрикнув: «Кого ви хочете вбити? Знаєте, який він чоловік? Він увесь світ рятує. Якщо вам потрібно його вбити, убивайте мене, а його не зачіпайте!» Тоді отця Йосипа відпустили.
Після цього його перевели в Лавру. Потік хворих до нього не зменшувався. Лікував навіть безнадійних.
Проти нього виступили лікарі, вимагаючи від намісника Лаври заборонити практикувати недипломованому лікарю.
Незважаючи на це, отець і далі продовжував допомагати людям. Він мав особливий дар — виганяти бісів. До нього звозили біснуватих з усього Радянського Союзу. Цілими днями він лікував, а вночі молився.
Архімандрит Сильвестр згадує слова отця Йосипа: «День — для послуху, ніч — для молитви».
Отець любив смирення і, уникаючи людської слави, старався не виставляти напоказ свої добрі справи.
Наприкінці 50-х років XX ст. відбулися нові гоніння на церкву. У 1959 р. місцева влада відібрала в Лаври 10 га земельної ділянки, фруктовий сад із городом, теплицю, сушилку, будинок садівника і пасіку (сто вуликів), водокачку з машинами й обладнанням.
Усім магазинам було заборонено відпускати товари для монастиря.
Прочан обшукували, щоб вони не змогли пронести продуктів харчування в Лавру. Хотіли вигнати монахів із монастиря голодом. Ніхто з них не залишив монастир.
Було відмовлено прочанам у ночівлі. Намісник Лаври відкрив один із храмів для цілодобової молитви. Отець Йосип приходив у храм і до ранку служив акафісти, а над ранок всі співали: «Слава Тобі, що показав нам світло», «Пресвятая Діво» та інші пісноспіви.
У 1962 р. влада хотіла відібрати Троїцький собор. Ключі вже були в начальника міліції. Отець вирвав із рук ключі, віддав молодому наміснику Августину, сказавши: «На, тримай і нікому не віддавай!» А спантеличним міліціонерам сказав: «Архієрей — господар церкви! А ви чого сюди прийшли? Геть звідси! Люди, гоніть їх!»
Через тиждень міліція запровадила отця Йосипа в Буданівську психлікарню (більше як сто кілометрів від Почаєва) в палату до душевнохворих, постригши його, забравши хрест і одяг. В палаті було сорок хворих, повністю роздягнених. Йому вводили ліки, від яких усе тіло розпухло.
Люди, дізнавшись, де знаходиться отець Йосип, почали писати листи в різні інстанції. Отця врятувала дочка Сталіна Світлана Алілуєва, яку він раніше зцідив від душевної хвороби.
Після цього отець Йосип почав жити у свого племінника в рідній Яловиці.
Дізнавшись, де знаходиться старець, до нього знову почати приїжджати хворі. Але місцева влада підмовила одного тракториста, який у грудні 1965 р. вивіз отця за село і вкинув у воду. Його знайшли майже мертвим. Відвезли в Лавру і в ту ж ніч постригли в схиму з іменем Амфілохій, на честь святителя Іппонійського. Ніхто не думав, що старець доживе до ранку. Але сила Божа поставила отця на ноги, він виздоровів.
Залишатись у Лаврі було небезпечно. Рідні забрали його в Яловицю.
Люди, як завжди, йшли та їхали за допомогою до старця. Слава про чудесні зцілення поширювалася всюди і з усіх кінців Союзу до нього приїздили хворі.
У своєї племінниці Ганни отець побудував голуб’ятню, під нею малу каплицю, перед якою служив молебні та святив воду. За каплицею поставив довгий обідній стіл для богомольців, а також побудував молільню. З північного боку двору побудували довгий будинок і в ньому розмістили кухню, приймальну для хворих, спальню для послужниць і домову церкву. З боку саду до церкви була прибудована закрита бесідка. В саду росли яблуні, груші, сливи і багато різних квітів: гладіолусів, жоржин, троянд, посаджені старцем. У ящиках красувалися пальми. Серед царства квітів прогулювалися павич і пава.
Отцю Йосипу були відкриті душі всіх людей, їхні серця і думки. Він приймав у себе всіх, зціляв різні недуги, виганяв бісів і були випадки оживляв навіть мертвих.
Про це є дуже багато свідчень, зібраних у книжці, яка вийшла друком у Почаївській лаврі в 2003 р.
Наступив 1970 рік. Наближалося свято Різдва Христового. Відчувши, що це останнє Різдво в його житті, він влаштував велике торжество для всіх рідних, близьких і односельчан. У тому ж році на отця був зроблений напад із метою вбивства. Він все це передбачив. Нападника зловили. Отець його нагодував і відпустив додому.
Часто він збирав своїх рідних і просив співати молитви із служби на Успіння Божої Матері. Слухав спів і плакав. Після співів із журбою говорив: «А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на гроб кидати…» Через чотири місяці отця відспівували в Лаврі.
Помер подвижник 1 січня 1971 р. Ішов сильний сніг. Труну з тілом привезли в Почаїв на вантажній машині. Однак вона не змогла в’їхати у Святі ворота. Тоді труну з покійним підняли на плечі і зі співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» внесли у Святі ворота.
Звичайно, покійних монахів на цвинтар везуть, а труну отця Йосипа люди несли на руках. Нікого з монахів так не ховали, хоч і серед них були дуже поважні отці, але такому чудотворцю і цілителю, яким був отець Йосип, люди хотіли віддати останню шану, засвідчивши свою любов до нього. Він любив їх і все життя присвятив служінню Богу і ближнім.
Природа теж показала свою любов до покійного. Перестав падати сніг, яскраво світило сонце. Під час останнього прощання, зламана рука в однієї жінки зцілилася.
Отця Йосипа ховали 4 січня 1971 р. Коли опустили труну, насипали могильний горбик, знову хмари затягнули небо, пішов лапатий сніг, налетів сильний вітер, піднялася снігова заметіль. Вітер збивав із ніг людей — так плакала природа за Божим угодником. І тільки на наступний день заметіль затихла, стало тихо і ясно.
Кожний рік на могилі старця люди відмічали день ангела й день смерті. З уст в уста вони передавали розповіді про його чудесні зцілення. Кожен день люди йшли на могилу до подвижника, а нині в Пещерну церкву Свято-Успенської Почаївської лаври, де знаходяться його нетлінні мощі. Багато є свідчень зцілень як на могилі, так і в роки життя преподобного Амфілохія.
У Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі 23 квітня 2002 р. під головуванням предстоятеля УПЦ Московського патріархату блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира відбулося чергове засідання Священного синоду. Розглянувши життя, труди, подвиги і чудеса схимоігумена Амфілохія Почаївського (Головатюка), Священний синод УПЦ вирішив зачислити його до сонму святих і затвердив його ікону, а його чесні мощі вважати святими. День пам’яті Амфілохія Почаївського вшановується 12 травня.
Коли відкопали труну з прахом преподобного, то побачили, що останки були нетлінними.
Зарахування преподобного Амфілохія до сонму святих відбулося на Божественній літургії в Успенському соборі Почаївської лаври 12 травня 2002 р., на якій були присутні тисячі людей. 13 травня мощі преподобного Амфілохія були перенесені з Успенського собору в Пещерну церкву преподобного Іова Почаївського, де зберігаються поряд із мощами першого ігумена Почаївського. Пам’ять преподобного Амфілохія Почаївського вшановується 1 січня (19 грудня за ст. ст.).
Святий Преподобний Амфілохій Почаївський, моли Бога за нас! Чудотворче Амфілохію, зціли мене та моїх рідних від усіх недуг душевних та тілесних.
Будь ласка, помістіть на сайті Акафіст Преподобному Амфілохію Почаєвському.