«Наша Парафія»

• Рік народження Ісуса Христа
• Різдво Христове — це є народження Ісуса Христа як людини чи втілення Сина Божого?
• Різдво Христове — історична подія чи міф?
• Причина і мета пришестя в світ Сина Божого
• Любов Божа є причиною нашого спасіння
• Чому Ісус Христос назвав заповідь про любов НОВОЮ ЗАПОВІДДЮ?
• Царство Христове — це є духовне Царство, Царство Боже
• Святість Церкви і гріховність християн
• Церква і світ, або про народження християнського світу
• Епоха розділення Церков
• Про релігійний досвід, або про Богопізнання
• Православна містика
• Про християнський ренесанс
• Про епоху відродження, або про поворот від духовних цінностей до матеріальних
• Про гуманізм
• Про окультизм як спробу проникнути у надприродний світ
• Про реформацію
• Про революцію
• Хрещення Руси-України і його наслідки
• Вплив християнства на моральний стан Київської держави
• Церква і суспільство
• Церква й освіта
• Християнство і культура
• Церква і держава
• Відокремлення Московської митрополії від Київської
• Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату
• Україні потрібна єдина помісна православна церква
• Християнське бачення майбутнього і наукові прогнози
• Виживання цивілізації і роль релігії
• Чи можна поєднати абсолютну істину і плюралізм?
• Сексуальна революція
• Телебачення і духовність
• Церква і окультизм

Доповідь Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
на Всеукраїнській міжнародній християнській Асамблеї
з нагоди 2000-ліття Різдва Христового
«ЗАПОВІДЬ НОВУ ДАЮ ВАМ: ЛЮБІТЬ ОДИН ОДНОГО» (Ін. 13. 34)
17-18 лютого 1998 року
Дорогі браття і сестри!
Глибокошановні учасники і гості
Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї!

Наближається 2000-ліття Різдва Христового. Цю надзвичайну подію готується відсвяткувати не тільки Україна, а й весь християнський світ. 2000 років — це не просто один з ювілеїв, як, скажімо, ювілеї видатних культурних, державних діячів, які людство відзначає, часто під егідою ООН. Ця подія має зовсім інший характер.

Ми перебуваємо на зламі тисячоліть — другого і третього, і це спонукає нас подивитися на дану подію під кутом зору всього людства. Йдеться не тільки про те, що дало християнство людству і, зокрема, європейській цивілізації. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, на розвиток у Європі культури, зокрема архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Але головна суть події полягає в переоцінці цінностей, у сутності буття як кожної людини зокрема, так і всього людства в цілому, в ролі духовності у житті і діяльності людей і націй. Що означає для людства Різдво Христове? Різдво Христове — це є не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це прихід, пришестя у світ Сина Божого, однієї із Трьох Іпостасей Пресвятої Тройці, тобто Самого Творця, Який створив Всесвіт. Навіщо це було потрібно? Чи справді відбулося з’єднання Божественної природи Сина Божого з нашою людською природою в одній Іпостасі, в одній Особі?

↑Рік народження Ісуса Христа

Перш ніж розглянути Різдво Христове під кутом зору історичної реальності цієї події та її значення для людства, нам треба встановити дату народження Ісуса Христа.

За чинним літочисленням 2000-й рік вважається ювілейним роком Різдва Христового. На якій же підставі визнається, що саме стільки років, а не більше і не менше, минуло від Різдва Христового? Нам необхідно точно визначити рік Різдва Христового. Древні отці і вчителі Церкви (Юстин мученик і Тертуліан), які згадували про рік Різдва Христового, кажуть про це дуже невизначено. Більш пізні за часом отці та вчителі Церкви (Іриней, Климент Олександрійський, церковний історик Євсевій) вважають, що Різдво Христове було у 751 році від заснування Рима, хоч стверджують це з непевністю. З ними погоджується також історик Зонара.

Близько середини VІ ст. римський монах Діонисій Малий, відкинувши Діоклетіанове літочислення, яке за­стосовувалося до цього, поставив початком нового літочислення рік народження Ісуса Христа, визнавши цей рік відповідним 754 року від заснування Рима. Діонисіївська ера літочислення спочатку призначалася для церковного вжитку, а з Х ст. стала загальнопоширеною у християнських країнах і згодом була прийнята як громадянське літочислення. Однак Діонисіївське літочислення всіма хронографами визнається помилковим, тому що справжнє народження Ісуса Христа було на кілька років раніше.

Коли ж насправді народився Ісус Христос? Для визначення року Різдва Христового є два свідоцтва: єванге­ліста Матфея (Мф. 2, 1) та євангеліста Луки (Лк. 2, 1-7).

З першого свідчення зрозуміло, що Христос народився під час правління юдейського царя Ірода, який, за твердженням історика Йосифа Флавія, царював 37 років — з 714 до 750 від заснування Рима. Ірод помер у 750 році за 8 днів до юдейської пасхи, яка в тому році припадала на 12 квітня. Отже, Ірод помер на початку квітня 750 року, тобто за 4 роки до нової ери.

Друге свідчення знаходимо у Євангелії від Луки. Тут рік Різдва Христового встановлюється згадкою про здійснений за наказом римського імператора Августа Цезаря всенародний перепис. Через цей перепис Марія та Йосиф прибули з Назарета у Вифлеєм, де у той час і народився Ісус Христос. Август видав едикт про перепис у всій Римській імперії у 746 році від заснування Рима, а в Юдеї цей перепис почався в останні роки правління царя Ірода. Потім перепис був припинений внаслідок смерті Ірода і закінчився у той час, коли Сирією управляв Квириней. Через­ цей перепис у Палестині, ще за життя Ірода, відбулося на­родне повстання на чолі з відомим Февдою, або ще Матфе­єм. Ірод схопив Февду і спалив живцем 12 березня 750 ро­ку від заснування Рима. Але оскільки перепис розпочався раніше за цю подію, то можна ствердити, що Ісус Христос народився взимку 749/750 року від заснування Рима, а можливо, і раніше, тому що Ірод убивав немовлят віком до 2-х років. На основі історичних свідоцтв дата — 754 рік від заснування Рима, встановлена Діонисієм Малим як рік Різдва Христового, — є помилковою. Таким чином, дата 2000-ліття Різдва Христового є умовною.

↑Різдво Христове — це є народження
Ісуса Христа як людини чи втілення Сина Божого?

Але ще нам слід встановити: Різдво Христове — це народження Ісуса Христа як людини чи втілення Сина Божого?

Якби Різдво Христове для нас означало народження всього лише людини на ім’я Ісус, то ця подія не могла б змінити трагічного стану людства, у природу якого уві­й­шли гріх та смерть. Апостол Павло у зв’язку з цим каже: «Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна: ви ще у гріхах ваших. Тому і ті, що вмерли у Христі, загинули, і якщо ми в цьому тільки житті уповаємо на Христа, то ми нещасніші за всіх людей»(1 Кор. 15, 17-19).

Значення слів апостола павла таке: якщо Ісус Хрис­тос є проста людина, то віруючі у Христа не звіль­няються від гріха, і смерть продовжує царювати над ­родом людським. У такому випадку християнство опускається до рівня природних релігій або морально-філософських вчень.

Ми, християни, сповідуємо Різдво Христове в іншому розумінні. Ми віруємо і визнаємо у Різдві Христовому втілення Сина Божого, однієї з трьох Іпостасей Пресвятої Тройці.

Апостол Іоан Богослов про це чітко каже: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог… І Слово стало плоттю і вселилося між нас, повне благодаті й істини; і ми бачили славу його, славу, як єдинородного від Отця» (Ін. 1, 1, 14). У кінці Євангелія апостол Іоан Богослов стверджує: «Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я його» (Ін. 20, 31).

У Різдві Христовому Син Божий у Своїй Особі з’єднав дві природи: Божественну і людську; причому з’єднав незлитно, незмінно, нероздільно і нерозлучно. Син Божий, перебуваючи Богом, став істинною людиною, у всьому до нас подібною, крім гріха.

Син Божий, Який прийшов на землю і став Чоловіком від Духа Святого і Марії Діви, з’єднав Своє Боже життя з людським життям. Бог став Людиною, і це своє боголюдське життя Він дав і братам своїм, «віруючим в ім’я Його». Ісус Христос жив серед людей і помер на хресті, але воск­рес і вознісся на небо. І після вознесіння на небо він не відлучається свого людства, перебуває з ним завжди.

Яскравим доказом Божества Ісуса Христа є Його воскресіння, бо без воскресіння Христового немає ні Церкви, ні християнства. Воскреслий Христос живе з нами, і наше життя в Церкві є сокровенним життям у Христі. Християни тому і носять це ім’я, що вони у Христі, і Христос у них.

Різдво Христове суть Боговтілення. Це не ідея, а подія, що відбулась один раз в історії і яка має силу вічності. боговтілення — є Церква, а Церква є людство Христове.

В перші віки християнства існували релігійні течії, які не визнавали Божество Ісуса Христа. Церква осудила їх як єресі. В наш час у християнському світі спосте­рігаються тенденції, що ставлять під сумнів Божество нашого Спасителя і концентрують увагу людей на Ісусі із Назарета, не називаючи Його навіть Христом, тобто Месією. Апостол Іоан Богослов називає тих, хто не визнає Ісуса Христа Сином Божим, антихристами. Він каже: «Багато з тих, хто вводить в оману, увійшло у світ; вони не сповідують Ісуса Христа, Який прийшов у плоті: така людина є спокусник і антихрист» (2 Ін. 1, 7). Або «Хто неправдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Хрис­тос? Це антихрист, що зрікається Отця і Сина» (1 Ін. 2, 22). І тепер багато хто говорить про пришестя Антихрис­та, бо в християнському середовищі навмисно затемнюється віра в Ісуса Христа, Сина Божого. А без цієї віри християнство неможливе.

↑Різдво Христове — історична подія чи міф?

Готуючись до 2000-ліття Різдва Христового, ми повинні чітко усвідомити, що́ ми збираємося святкувати — міф чи історичну подію? Вперше достовірність існування Ісуса Христа як історичної особи була поставлена під сумнів так званими просвітителями у ХVІІІ столітті, зокрема французьким філософом і поетом Вольтером, а пізніше школою німецьких філософів Бауера і Штрауса, які стверджували, що Ісус Христос — то міф. Це неправдиве вчення взяли на озброєння атеїсти, які пере­конували цілі покоління, що ніякого Христа в історії не існувало.

У свій час, коли у вищих колах суспільства почала розповсюджуватися невіра в Божественне і святе, французький імператор Наполеон у розмові з німецьким пое­том Крістофом Віландом сказав: «Я зовсім не вірю, що жив Господь Ісус Христос». Віланд йому відповів: «У такому випадку я не повірю, що жив Наполеон».

Просвітителі, а пізніше атеїсти, відкинули можливість чуда. А оскільки Ісус Христос творив чуда, то, виходить, Його зовсім, мовляв, не існувало в історії. Такою була логіка атеїстів.

Насправді до ХVІІІ ст. не виникало навіть питання про те, що Ісус Христос є історичною особою. З самого початку християнство мало багато ворогів як серед юдеїв, так і серед язичників. Але ні у кого з них не виникало сумніву, що Ісус Христос жив на землі. Юдеї відкинули Ісуса Христа як Месію. Вони за це і розіп’яли Його. Але ніхто із них не казав, що Ісуса, сина теслі Йосифа, не існувало. Так само і язичники, які на чолі з римськими імператорами гнали християн, відкидали віру в розіп’ятого Бога, але не заперечували, що Ісус Христос існував. Християнські апологети перших трьох віків вели полеміку на захист християнства, однак в їхніх творах немає доказів історичності Ісуса Христа, бо в цьому не було жодної потреби. Не тільки християни, але й їх вороги знали, що Ісус Христос жив на землі.

Які ж історичні свідчення, крім Євангелій та інших книг Нового Завіту, існують на підтвердження історичності Ісуса Христа? Насамперед треба назвати твори історика Світонія, який жив з 70 до 121 р. н. е. Описуючи життя римських імператорів, він таке написав про Клавдія: «Він (Клавдій) вигнав із Рима юдеїв, які через Христа постійно чинили заворушення». Цей історик не відрізняв нової релігії від юдейської, з якої нова релігія вийшла, але він чітко свідчить, що ім’я Христа викликало сильний рух між юдеями.

Інше свідчення знаходимо у римського історика Тацита, який народився у 54 р. н. е. У своєму літописі він згадує про перші гоніння християн за Нерона у 64 ро­ці і, зокрема, пише: «Винний у назві християн, Христос, був страчений за царювання Тиверія прокуратором Понтієм Пилатом».

Достовірність Ісуса Христа стверджує також юдей­ський історик Йосиф Флавій. Він народився у 37 р. н. е. в Єрусалимі, деякий час був римським намісником у Галилеї, пізніше — юдейським полководцем. Після зруйнування Єрусалима, користуючись прихильністю римського імператора Тита, Йосиф Флавій пере­селився в Рим і написав «Юдейську історію». В цій книзі він розповідає і про Ісуса Христа.

Треба згадати засновника ісламу Магомета (р. н. 570 — р. с. 632), який у своєму Корані свідчить про Христа та Його чуда. Послідовники ісламу визнають Ісуса Христа пророком і цим самим підтверджують Його історичність.

Найбільш яскравими документами про історичність Ісуса Христа є свідчення євангелістів і століття всієї історії хрис­тиянства. Християнство є найбільшим доказом того, що Ісус Христос справді жив на Землі. Бо хто буде помирати за того, хто не існував і не існує?! Все життя хрис­тиян, вся християнська культура — духовна і матеріальна — переконують нас у тому, що Господь наш Ісус Христос справді народився, жив на землі і є історичною особою.

↑Причина і мета пришестя в світ Сина Божого

Тепер розглянемо причину і мету пришестя в світ Сина Божого. Заради чого, з якої причини Син Божий воплотився і став боголюдиною? Вивчаючи біблійну і загальнолюдську історію, розглядаючи моральний стан давнього і сучасного людства, заглиблюючись у свою душу, ми переконуємося у нашій зараженості гріхом. Загальнолюдська гріховність виявляється глибоко і різноманітно. Коли людство у своїй історичній моральній де­градації досягло фатального розвитку гріховної діяльності, Бог, як ми знаємо, припинив існування того людства за допомогою всесвітнього потопу.

Якщо охарактеризувати стан людства дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпросвітною. Панували повсюдний моральний розклад, багатоженство, повальна розпуста, нестримний егоїзм та велика ненависть, нарешті цілковитий відхід від Бога, заміна справжнього Богошанування ідолопоклонством. гріховний стан людства добре описав апостол Павло у Посланні до Римлян (Див.: Рим. 1, 18-32). Царство зла охопило все людство і, як наслідок гріховної людської природи, закон смерті панував над усім людством. Тому апостол Павло від імені всіх людей із зітханням вигукує: «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті» (Рим. 7, 24).

Незважаючи на гріховну розпусту людства, Бог, однак, не залишив Своє творіння. Не бажаючи, щоб людство вдруге зазнало знищення, Він виявив небувалу божественну любов: «Віддав і сина свого єдинородного, щоб усякий, хто вірує в нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).

Відповідь на запитання, чому Син Божий воплотився і став людиною, знаходимо у словах: «Бог полюбив світ» і «Бог є любов» (1 Ін. 4, 8). Любов Божественна стала причиною нашого спасіння. Всі ми розуміємо, що саме любов є рушійною силою життя, і взагалі буття. Бог, сутність Якого залишається незбагненною, відкривається нам як безмежна, вічна, всеохоплююча любов, якій ми можемо радіти, можемо перед нею схилятися, можемо відповідати на неї нашою любов’ю, але ні зміряти, ні навіть уявити собі її у її Божественній повноті не можемо. Бог відкриває себе у красі та премудро створеному світі, однак найточніше і найдосконаліше для людського сприйняття Одкровення Боже дане людям в Ісусі Христі. Тому апостол Павло каже: «Велика благочестя тайна: Бог явився у плоті» (1 Тим. 3, 16).

Люди, які через гріх втратили можливість спілкуватися з Богом, не хотіли іти до Нього, шукати Його, наближатися до Нього. Тоді сам Бог, виявив безмірне смирення та самоприниження: прийшов у наш світ, став Богочоловіком. Син Божий став водночас Сином людським. Протягом Свого земного життя Він творив діла любові та милосердя, явив людям Бога Отця та заповів їм Його волю, щоб усі люди спаслися і мали життя вічне (1 Тим. 3, 16). Він завершив Свій життєвий подвиг стражданням на хресті, смертю і воскресінням.

↑Любов Божа є причиною нашого спасіння

Ключем до розуміння, навіщо Син Божий став Людиною, чому прийшов у цей гріховний світ страждати і боротися за спасіння людства, можуть служити слова Христа Спасителя: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Апостол Павло у посланні до Римлян каже, що «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5, 8). В іншому посланні, немовби відповідаючи на запитання, навіщо Син Божий воплотився, апостол Павло стверджує: «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників» (1 Тим. 1, 15).

Ще до Різдва Христового Бог через пророка єремію висловив своє ставлення до людей: «Я полюбив тебе відвічною любов’ю» (єр. 31, 3). Ця вічна Божа любов до людей, яка за своєю силою перевершує можливості людської уяви, виявилась у тому, що Бог Отець віддав Сина Свого Єдинородного на смерть. Чому Бог виявив Свою вічну любов саме у втіленні Сина Божого, у «відданні» Його (Ін. 3, 16), у «посиланні» Його (1 Ін. 4, 9; Рим. 8, 3) в грішний, але любий Богові світ на страждання і смерть, і чому страждання та хресна смерть втіленого Сина Божого виявилися для світу спасінням і дали у наслідку примирення з Богом (наближення до Нього) і вічне життя з Богом і в Бозі?

Ми неспроможні дізнатися, чи могли б існувати інші способи спасіння людського роду, але знаємо, що Бог обрав саме такий шлях спасіння, шлях жертовного виявлення любові, шлях віддання життя за друзів Своїх, якими іменує Бог усіх грішних людей, що приймають через віру та покаяння дароване їм у Христі спасіння, і робить їх спадкоємцями Царства Божого (Мк. 1, 15; Тит. 3, 7).

Любов завжди прагне близькості та блаженства (щастя) того, кого люблять. Так-от, безмірна, притаманна Богові любов, яку неможливо навіть подумки відділити від Його незвіданого єства, шукає, як наблизити до Себе любу Йому, до Нього подібну, але через гріх позбавлену цієї любові людину. Така безмежна близькість людської природи до Бога була здійснена в Особі Сина Божого через з’єднання Божественної та людської природи, сполученням незлитним і нероздільним, незмінним і нерозлучним.

↑Чому Ісус Христос назвав заповідь про любов
НОВОЮ ЗАПОВІДДЮ?

У прощальній бесіді Ісус Христос сказав Своїм ученикам: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного». і далі продовжив: «З того знатимуть усі, що ви мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 34-35). Чому Ісус Христос назвав заповідь про любов новою заповіддю? У чому полягає новизна цієї заповіді?

У Старому Завіті існувала заповідь про любов до Бога і ближніх, але Христос поглибив її. Він порівняв нашу любов зі Своєю любов’ю: «як Я полюбив вас». Багатство, силу і красу любові Христос Спаситель засвідчує у любові, одвічно притаманній Іпостасям Святої Тройці, — Отцю, і Сину, і Святому Духу. Сам Син Божий свідчить: «Отець любить Сина» (Ін. 5, 20) і «Я люблю Отця» (Ін. 14, 31). Це говорить Христос Своїм ученикам, а водночас і всім нам, перед Голгофськими стражданнями. Отець любить Сина ще й тому, що, ставши Людиною, Син творить волю Отця. «Тому любить мене Отець, що я душу мою віддаю, щоб знову прийняти її… Цю заповідь Я прийняв від Отця Мого» (Ін. 10,17-18), — каже Господь.

У цьому і полягає новизна заповіді Ісуса Христа про любов. Заповідь про любов є новою ще й тому, що вона стосується і ворогів наших. Ісус Христос висловився недвозначно: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. а Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 43-45). До такого розуміння любові, до такої її сили та величі не підіймалася жодна релігія, тому цю заповідь Христос назвав новою заповід­дю про любов. Вона прирівнюється до Божест­венної любові. Любов, будучи вкоріненою у Богові, має Божественну силу. Зій­шов­ши на землю в особі Богочоловіка Ісуса Христа, ця любов ріднить людину з Богом, перемагає зло, приносить людям блаженство, яке починається у земному житті і переходить у блаженство вічне. Ученики Христові були залучені у цей потік Божественної любові. Знаючи і люблячи Ісуса Христа як людину, вони прилучалися до Його любові до Отця Його. В цьому сутність і зміст християнської любові.

↑Царство Христове —
це є духовне Царство, Царство Боже

Християнська любов не була абстрактною любов’ю. Вона з гірчичного зерна виросла у могутнє дерево. Це вона зруйнувала рабство, створила міцну християнську сім’ю. Під її потужними ударами розпалася Римська імперія, побудована на силі й доведена до повного морального розкладу. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов — це Царство Боже, яке перебуває, за словами Христа, усередині людини. «Царство Моє, — сказав Господь на суді у Пилата, — не від світу цього» (Ін. 18, 36). Царство Боже — це духовне царство, це сукупність духовних цінностей. У дні Свого земного служіння Ісус Христос проповідував людям Царство Боже, тобто цінності духу, що є справжнім скарбом людини, який у неї ніхто не може забрати. Сутність проповіді Христа і діянь Його полягала в тому, що Його пришестя і є початком Царства Божого, що Син Божий прийшов відкрити і дати Царство Боже людям.

Відірвані від Бога гріхом, підкорені злу і смерті, втративши справжнє життя, люди знову зможуть — через віру у Христа — пізнати єдиного істинного Бога і Його любов до світу, у єднанні з Ним одержати нове — праведне, істинне і вічне життя, для якого вони створені. Христос вчив, що світ не приймає цього Божого Царства тому, що він у «злі лежить», і темряву полюбив більше за світло. І якщо й у наш час світ не приймає Царства Божого і всіма силами відкидає його, то лише тому, що «у злі лежить».

Син Божий приніс людям не тільки знання про Царство Боже, Він не тільки показав, у чому саме полягають духовні цінності, але й дав благодатну силу увійти в це царство, впустити Царство Боже у своє серце. Зло і гріх він переміг собою. Всім своїм життям він явив образ довершеної людини, тобто людини, до кінця слухняної Богові. І тільки у цьому послухові і цій любові були Його влада і сила, якими він прощав гріхи, зціляв хворих, воскрешав мертвих. У собі Самому Він явив Царство Боже, як поєднання з Богом, як силу любові та жертви Богу і людям. Відданий на ганебну смерть, залишений всіма, він здійснив подвиг повної самовіддачі, цілковитої любові, найнижчого смирення. Але у цій самовіддачі і була Його перемога над злом та гріхом: любов подолала ненависть, істина — неправду і, нарешті, життя перемогло смерть. Бог воскресив Його із мертвих.

Все зло, що панувало у світі, виявилося безсилим проти цієї Праведності. В одній Людині воно було переможене. В одній людині у царство гріха і смерті увійшло Царство Боже — царство любові, добра, істини і вічного життя. Але цю перемогу Він здобув не для Себе, а для інших, для всіх людей, щоб усіх спасти і ввести до цього, здійсненого Ним, Царства Божого.

З самого початку Христос обрав дванадцять свідків, щоб вони були з Ним, чули Його вчення, бачили Його діяння, Його смерть, воскресіння і прославлення. І в ніч, коли через хресну смерть Господь входив у Свою славу, Він заповів їм Царство. Він обіцяв після Свого прославлення дати їм силу через зішестя Святого Духа, щоб те, що Він створив один, стало здобутком усіх, щоб вони могли не тільки розповісти про Нього людям, але й приводити їх до Нього, з’єднувати з Ним у Його Царстві. Таким було обіцяння Христа, і воно було виконане в день П’ятдесятниці, коли на учеників Христа зійшов Святий Дух. Це було початком Церкви Христової. Дух Святий із «малого стада» створює Церкву. Христос продовжує жити в Церкві, будучи її Главою. Він, як і обіцяв, ніколи не залишав і не залишить Своєї Церкви. Тому Церква Христова непереможна. Христос впевнено сказав, що «врата пекла не подолають її» (Мф. 16, 18).

↑Святість Церкви і гріховність християн

На початку ІІІ століття Церква з «малого стада Христового» перетворилася на монолітну вселенську органі­зацію з чітким «правилом віри», з авторитетом і дисцип­ліною. На той час тільки в Римі налічувалося до ста пресві­терів. Церква мала свої богадільні і кладовища, проводила широку доброчинну діяльність. В Африці на собори з’їжджалося до 300 єпископів, в Малій Азії було безліч християнських общин. Але, незважаючи на зростання і зміцнення, Церква ще мала витримати найбільшу і найстрашнішу сутичку з Римською імперією. Вже тоді відчувалося, що у цій тривалій боротьбі супротивник відчутно слабшав, і все очевидніше вимальовувалася перемога християнства.

Та перш ніж казати про остаточну перемогу Церкви, треба зупинитися на внутрішніх труднощах, які були, так би мовити, тіньовим боком життя Церкви. В чому полягала суть цього процесу, що і донині триває в Церкві? Зі збільшенням кількості християн потроху змінювався дух, або «внутрішній настрій», церковної общини. Можна казати про деякий занепад, про зниження духовного рівня. Звичайно, гріхи і падіння були в Церкві з самого початку: їх викривали апостоли і вчителі Церкви. Але тепер — і в цьому полягає відмінність — змінюється оцінка цих гріхів у християнській свідомості. Для первохристиянських общин Церква — це зібрання святих, а святість — норма життя. Той, хто отримує білий одяг у таїнстві хрещення, повинен зберегти його білим упродовж усього свого життя. Всякий гріх переживався як ненормальність, як болісне протиріччя зі святістю Церкви.

«Святість» не означає «безгрішність». Один тільки Бог безгрішний. «Святість» означає свідомість цілковитої належності — душею і тілом — Христу. Він придбав нас собі дорогою ціною — своєю кров’ю, і ми повинні зберігати в собі те, що він нам дав, тобто святість. Гріх не гідний святих. Ось це і є усвідомлення раннього хрис­тиянства, глибоко відмінне від нашого, коли святість сприймається вже як виняток, як майже «ненормаль­ність». Той, хто згрішив, повинен покаятися, але вже саме покаяння означає повернення до втраченої святості, відновлення порушеного гріхом життя. Рання Церква святістю вимірювала все життя християнина, в ній одній бачила норму церковності.

Але приблизно з середини ІІ століття в Церкві за­звучав новий мотив. Одночасно з гімнами єдності і святості Церкви все сильніше чути визнання гріхів християн, виникає необхідність «другого покаяння». «Перше» було під час вступу до Церкви — у таїнстві хрещення. Деякі історики вбачають тут «революцію» у свідомості Церкви, перетворення її з общини «спасенних» на общину «тих, хто спасається». Хоча це й не зовсім так, бо апостол Павло каже: «Ми спаслися в надії» (Рим. 8, 24), а надія — це ще не доконаний факт. Свідомість святості Церкви не виключала, а, навпаки, передбачала і постійне покаяння — усвідомлення своєї гріховності і недостойності. Тому «зниження» духовного життя християн не змінює ідеалу Церкви як общини святих. Але в досвіді життя і в історії виявляється вся сила «ветхої» гріховної, злої людини — навіть у «новій» хрещеній людині, відродженій водою і Духом. Церква ж була заснована Христом не для того, щоб судити, а щоб спасати людей. В цьому і полягає місія Церкви до другого пришестя Христового. Тому вона вводить «друге покаяння» для тих, хто відпав від неї через свою гріховність. Грішникам Христос дарує спасіння. Але це спасіння — не магія. Воно дається для вільного його прийняття, для боротьби, для духовного зростання.

У Церкві нема місця для гріха, але вона існує для грішників. Тому розвиток у Церкві «покаянної дисципліни» і видиме пониження вимог свідчать не про падіння Церкви Христової і не про її зраду ідеалу святості, а про виконання Церквою свого споконвічного призначення: спасати й оновлювати людину. Звичайно, не всі витримували в давнину, та й тепер не витримують, цього «реа­лізму» Церкви.

Виявом нерозуміння ролі Церкви у цьому гріховному світі стало таке явище, як монтанізм, що виникло в 70-ті роки ІІ століття й охопило майже всі Церкви. Монтан — цей фанатичний новонавернений християнин — вимагав від своїх послідовників абсолютного морального регоризму, відмови від шлюбу, добровільного мучеництва — бо, на його думку, скоро повинен настати кінець світу. У монтанізмі знайшла відображення туга за початковою чистотою життя перших християн. Незважаючи на це, Церква осудила монтанізм як єресь.

Перемога Церкви над монтанізмом — історично одна з найбільших її перемог. Вона здобула її в той момент, коли перед нею стояв фатальний вибір: залишитися купкою «досконалих християн», відгородитися від усього, що не здатне досягти цієї досконалості, чи, не змінюючи свого ідеалу святості, прийняти в себе, тобто у Церкву, багато людей і зайнятися повільним їх вихованням. Перед Церквою стояло питання: залишитися поза світом, поза історією, або ж прийняти світ як поле своєї діяльності для тяжкої і довготривалої праці. Церква обрала друге. Інакше вона мала б відмовитися від своєї вічної місії, для якої призначив її Христос Спаситель, «який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4).

Прикладом боротьби «чистої Церкви» з «Церквою відпалих» є новаціанський розкол у другій половині ІІІ століття. Цей розкол очолив римський пресвітер Новаці­ан. Він формально мав рацію, коли, посилаючись на Церковне Передання, протестував проти прийняття «відпалих», тобто тих християн, які під час гонінь принесли жертви ідолам. З Новаціаном вів боротьбу св. Кипріан Карфагенський, який очолив так звану «Церкву відпалих». Святий Кипріан переміг, бо в його пастирському серці «Церква відпалих» залишалася все тією ж святою «невістою Христовою», в якій нема місця гріху, але яка існує для спасіння грішників. Новаціан разом зі своїми прибічниками, через презирство до «забрудненої Церкви», опинився поза Церквою. В цьому можна бачити діалектику життя Церкви.

↑Церква і світ, або про народження
християнського світу

Приймаючи на руки Немовля Христа в Єрусалимському храмі, праведний Симеон сказав про Нього пророцтво, яке не втратило свого значення й до нинішнього часу. Він промовив: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання» (Лк. 2, 34). І справді, від самого початку Ісус Христос був «предметом сперечання» і незгод. Кульмінаційного розвитку це досягло в епоху Вселенських Соборів. Усі Вселенські Собори були присвячені «втіленому Сину Божому», Спасителю нашому, Господу Ісусу Христу. Початок Христологічним суперечкам поклало аріанство, яке збурювало Церкву протягом значного періоду в її історії. Основоположником цієї течії в християнстві був олександрійський пресвітер Арій (пом. 336 р.), який заперечував церковний догмат про єдиносущність Бога Отця і Бога Сина (Христа), тому що, мовляв, останній, як тво­ріння Бога Отця, є нижчим за Нього. Вселенські Собори 325 і 381 років осудили аріанство як єресь.

Нікейсько-Царгородський Символ віри містить у собі постулати віри апостольської, віри отцівської, віри православної. Отці Вселенських Соборів сформулювали християнську віру у догматах Церкви. Боротьба з єресями показала, з якими труднощами віра Церкви знаходила своє формулювання у словах. Святі отці були гені­альними мислителями. Вони створили богословську мову, відшліфували поняття, відобразили всю глибину православного вчення про Святу Тройцю.

В аріанській єресі, як у вузлі, було зав’язано безліч питань. Це початок тих великих богословських дискусій і суперечок, на які пішло майже п’ять століть церковної історії і які залишили нам у спадок натхненні писання отців і вчителів Церкви, карбовані формулювання Вселенських Соборів. Але ця боротьба за істину ускладнюється участю в ній державної влади. Вона перестає бути справою суто церковною і набуває нового — державного — значення. В ній не тільки гартується віра Церкви, але й відбувається повільне і болісне народження нової християнської держави — Візантії. ІV століття — одне з найтрагічніших в історії Церкви. І все ж саме тоді тема християнського світу вперше постає в історії.

У боротьбі з аріанством виявилась уся складність і двозначність нового становища Церкви у світі. Перемога часто обертається на поразку. Свобода від гонінь поставила Церкву у залежність від влади. У сучасній християнській свідомості негативна характеристика Константинівського періоду бере гору над позитивною. Все частіше ставляться запитання: чи не були помилкою ці століття союзу Церкви з державою, культурою, суспільством; чи не «омирщилася» за цей час Церква, чи не відмовилася вона від вічних цінностей, від того, що Хрис­тос назвав «єдиним на потребу»? У трагічні моменти ви­пробування в християнській свідомості з’являється ­спокуса «розвоплочення» Церкви, тобто відмови від «воцерковлення» світу й од відповідальності за світ, спокуса відходу у чисту духовність.

Біль від послаблення впливу християнства в останні віки ІІ тисячоліття перешкоджає нам побачити значення і доленосність Константинівського періоду, коли фактично народжувався християнський світ. Під народженням християнського світу мається на увазі не форма відносин Церкви і держави, не зовнішнє засвоєння сус­пільством християнських обрядів, символів, звичаїв, не поява християнського побуту. Мається на увазі переродження самої людської свідомості, коли духовні цінності набувають пріоритету над цінностями матеріальними. Відбувається прищеплення Христового образу людському розуму, душі, совісті. З епохи Римського імператора Константина Великого все, що не відбувалося б у світі, було пов’язано з християнством. У цьому й полягає неминуще значення епохи Константина Великого.

Деякі історики вбачають у добі Константина лише формальне навернення мас до християнства, адже саме тоді до Церкви буквально посунули язичники. І справді, в той період з’явилося багато суто зовнішнього: у містах споруджувалися розкішні храми, в них все більш урочисто і пишно правилися богослужіння, а облачення духовенства прикрасили золото і коштовне каміння; суперечки про християнство велися повсюди, навіть на базарах.

Але ті, хто підкреслює зовнішній вплив християнства на суспільство, не помічають або не хочуть помічати впливу християнства на закони, сім’ю, звичаї, на все державне життя. Імператор Константин оголошує неділю святковим днем, звільняє церкви і духовенство від податей, надає єпископам право суду, зміцнює сім’ю. Частина його законів спрямована на привілеї Церкви, а частина — на розширення благодійності. Та одночасно, значно більше, ніж раніше, посилюється тиск держави на людину, що знаменує собою перші паростки «залізного» Середньовіччя.

Нині ми можемо піддавати критиці минуле християнства, взаємовідносини Церкви і держави, але при цьому нам не слід забувати, що все це ми робимо з позиції абсолютизму, з позиції досконалості, забуваючи про те, що за нами стоять віки християнського впливу на люд­ську самосвідомість. У самому християнстві закладене прагнення до довершеності і, певною мірою, — до мак­сималіз­му. Коли ми говоримо про «проблеми» держави, культури, суспільства, сім’ї, ми забуваємо, що все це стало «проблемами» тільки завдяки появі у світі образу досконалої людини і досконалого життя, завдяки новому розумінню добра і зла. Без оцінки образу «нової» людини не можна давати оцінку громадського життя в історії і говорити про проблеми християнства у нинішній час.

Перше, на що наштовхнулася Церква при входженні у світ, були не ті або інші недоліки і недосконалості суспільства і держави, а язичництво. Не зрозумівши сенсу боротьби християнства з язичництвом, не можна по-справжньому оцінити християнство. Язичництво — це не просто поганство, примітивне ідолопоклонство. За ідолопоклонством стоїть дуже сильне і цілісне сприйняття світу, глибоко вкорінений комплекс вірувань, подолати який було зовсім нелегко. До речі, язичництво повністю не знищено і на сьогоднішній день, через 2000 років існування християнства.

Спрощено язичництво можна визначити як підпорядкування людини ірраціональним силам, які вона відчуває у природі, розуміння світу і життя — як долі, що залежить від цих сил. Людина може так або інакше умилостивити ці сили, відкупитися від них жертвою, культом. Певною мірою людина може навіть управляти цими силами за допомогою, наприклад, магії, але вона не може осмислити їх і, тим більше, звільнитися від них. Усе ставлення людини до світу, до природи визначене боязню і відчуттям залежності від якихось таємничих сил. Людина «заклинає», «заговорює» ці сили, але від цього останні не стають для неї осмисленими і добрими.

Після тривалого вихолощування християнської самосвідомості з життя суспільства атеїзмом чимало людей у наш час повертаються до язичницького способу мислення.

Християнство бачило у язичництві страшну неправду про світ. Язичництво зневолювало людину, пропонувало їй неправду про Бога. Боротьба християнства з язичництвом була боротьбою за душу людини, за звільнення її свідомості і життя від неправди. Те, що у світлі цієї боротьби здається нам «омирщенням» Церкви, набуває особливого змісту. Царство Боже, наблизившись до людей через пришестя у світ Сина Божого, прилучало людину до Церкви й освячувало її.

В епоху гонінь християни були «малим стадом», яке, в силу осуду його законом, опинялося поза державним і громадським життям. Воно не могло мати у світі ніякої активності, крім свідчення словом і кров’ю. З оголошенням же християнства державною релігією до Церкви почали вливатися маси людей. Роль офіційної релігії полягала у тому, щоб захищати за допомогою культу добробут держави і суспільства.

Якби християнство обмежилося відреченням від світу, цілковитим зверненням до грядущого Царства «не від світу цього» (а саме у цьому дехто вбачає головне завдання християнства), воно не виконало б свого призначення, бо Син Божий прийшов, щоб спасти не тільки людину, але й увесь світ. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного…» (Ін. 3, 16). Вже свідчення мучеників переконують нас у тому, що християни не відділяють релігії від життя. Християнська проповідь розкриває людині основну свою суть: Царство Боже з пришестям Христа «наблизилося» і стало зерном нового життя вже тепер, на землі. З появою Христа і Його духовного Царства вже ніщо не може претендувати на роль абсолютної цінності — ні держава, ні культура, ні сім’я, — тому що все стало підпорядкованим втіленому Богові і вічним духовним цінностям.

Подолати язичництво означало не просто знищити ідолів та ідолопоклонство у всій його різноманітності, але й втамувати ту вічну спрагу, яку відчувало людство: потребу у божественній допомозі, необхідність зрозуміти істинний сенс життя. Іноді історики стверджують, що, борючись з язичництвом, християнство сприйняло багато язичницького і перестало бути євангельським Богопоклонінням «в дусі і істині» (Ін. 4, 23). У храмовому благочесті, у вшануванні святих і мощей, у святих місцях, у різного роду реліквіях, у всіх проявах «матеріального» в релігії вбачається вплив язичництва на Церкву і її компроміс з мирським світом заради опанування масами людей. Справді, християнство сприйняло і зробило своїми деякі зовнішні форми язичницької релігії. В цьому немає нічого вартого осуду, бо вічні форми природних релігій при цьому були наповнені новим змістом.

Хрещення водою, релігійна трапеза, помазання оливою, храм — усі ці основні релігійні форми Церква не придумала сама і не створила. Вони вже існували в релігійному житті людства. Від самого початку Церква ніколи не заперечувала зв’язку з природними релігіями, але надала їм іншого змісту і значення. Апостол Павло пише: «Коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон» (Рим. 2, 14).

Але в той же час язичники «замінили істину Божу неправдою і поклонялися, і служили тварі замість Творця» (Рим. 1, 25). Язичники «придушують істину неправдою» (Рим. 1, 18), тобто язичництво є викривленням чогось за природою істинного і доброго. Не випадково вчитель ранньої Церкви Квінт Тертулліан (помер у 220 році) сказав, що людська душа «за природою — християнка».

↑Епоха розділення Церков

Трагічною віхою в історії християнства стало формальне або канонічне розділення Церкви на Східну і Західну — Православну і Католицьку, яке сталося на початку ІІ тисячоліття (1054р.), а фактично почалося набагато раніше. Розділення Церков слід розглядати у двох аспектах: догматичному та історичному. Важливо не те, як відбулося розділення, а те, що саме розділяє Церкви по суті. Це насамперед догмат про папську непогрішність, а також — вчення про святого Духа і про непорочне зачаття Богородиці. Православні вважають, що ці догмати протирічать основній істині християнства. Іншими словами, Православна Церква стверджує, що Католицька Церква відступила від Істини, порушила апостольське і святоотцівське вчення, ввела нові догмати.

Щоб зрозуміти трагізм розділення, треба ще знати, в чому полягає єдність Церкви. Давні християни розуміли єдність не «за формою», а «за змістом». Вони вважали, що Христос прийшов для того, щоб людей, розділених за різноманітними природними причинами, об’єднати у позаприродну спільноту нового народу Божого, «в якому нема вже ні юдея, ні елліна, ні раба, ні вільної людини, ні чоловічої, ні жіночої статі, а тільки все і в усьому — Христос». Ця єдність втілювалася в єдності кожної місцевої Церкви, об’єднаної однією вірою й однією любов’ю, очолюваної єпископом. Ця місцева Церква була образом єдиного Тіла, Глава якого — Христос. Єдність місцевих Церков між собою здійснювалася в єдності віри, апостольського передання, у християнському способі життя. У такій єдності відчувалася перемога благодаті Божої над усіма природними розподілами. Це була єдність «за змістом», а не «за формою». Та чомусь аж до наших часів багато хто намагається здобути єдність саме «за формою». Про єдність «за формою» мріє не тільки перший Рим, але мріють і Константинополь, і Москва, тобто всі «три Рими».

Одвічною ж структурою Церкви був вселенський союз помісних Церков, об’єднаних єдністю апостольського спадкоємства, переданням і «кафоличною» згодою. Отже, кожна місцева Церква усвідомлювала себе втіленням єдності у Христі, і в той же час відчувала себе часткою вселенської єдності всіх християн як єдиного народу Божого. Таким чином, якщо єдність «за змістом» органічно випливала із самої сутності християнства, із способу життя християн, то єдність «за формою» змінювалася залежно від мінливих історичних умов. Спочатку центром єдності християн був Єрусалим. Потім з’явилися нові центри — Антиохія та Ефес на Сході, Рим — на Заході. З часом набули значення Олександрія та Константинополь. Але вони не були зв’язані жодними «юридичними» чи «канонічними» правами. Багато людей, які виховувалися поза Церквою, а потім навернулися до віри у Христа Спаси­теля, часто запитують: «Яка різниця, до якої церкви хо­дити? Бог один, Христос Спаситель теж один». У такій постановці питання відчувається туга за справжнім християнським життям, життям у вірі, любові і єдності.

На початок ІV ст. першість Рима у Церкві не заперечувалася ніким, хоча на Сході вже виникли константинопольський, олександрійський, антиохійський та Єрусалимський патріархати, навколо яких утворився союз помісних церков. Та незабаром між ними виникають і деякі тертя. Римські єпископи почали свій авторитет підвищувати за особливими правами. А традицію, яка отримала назву «головування в любові», вони тлумачили з відтінком юридичного права. Однак щоразу такі претензії наштовхувалися на одностайний опір як на Сході, так і на Заході. Подібна ситуація спостерігалася на початку константинівського періоду.

З плином часу непорозуміння між Східною і Західною половинами Церкви поглиблюються і згодом виливаються в остаточне розділення. У Римі поступово складається розуміння папства, як особливих і боговстановлених прав у всій Вселенській Церкві. Зростання папства посилилося після розпаду Західної імперії, коли Римська Церква взяла на себе функції об’єднавчого начала. У творах Папи Римського Льва Великого (V ст.) теорія папства набула максимальної ясності. І з такою ж ясністю вона опинилася у протиріччі з розумінням церковного устрою на Сході. Таким чином, у VІ столітті в Церкві з’явилося два взаємовиключних вчення про Церкву, тобто дві «екклезіології». Розділення Церкви сталося насамперед тому, що церковна свідомість Сходу не відповідала своєчасно й адекватно на зростання папства. В епоху Вселенських Соборів у Римі відкрито сповідується теорія про «владу» римського первосвященика над усією Вселенською Церквою. Цю римську теорію відомий протестантський каноніст Зом сформулював так: «Рим — глава Церкви, без нього Церква не Церква, і тільки через об’єднання з Римом окремі общини входять до складу первісної кафоличної Церкви». Дуже подібно сьогодні звучать і претензії Москви щодо української Церкви! Мовляв, без Росії, без Москви українська Церква і неканонічна, і неблагодатна! Та якщо подивитися об’єк­тивно: де народилася Церква-Мати наших слов’янських народів — у Москві чи в Києві, — стає зрозумілою безпідставність зазіхань «Третього Рима».

Східна Церква у той далекий римський період своєчасно не відреагувала на владну теорію Рима, не звернула уваги на те, що римське вчення про Церкву суперечить давній екклезіології. Коли католицькі вчені на прикладах Ефесського і Халкидонського Соборів нині стверджують, що Схід визнавав тоді примат папи, а потім відкинув, то з формально-історичної точки зору вони мають рацію так казати. Але якщо розглядати це питання по суті, співставляючи вчення про примат папи зі східною церковною свідомістю, порівнюючи його з іншими фактами, ми переконаємося, що це не так. Східна церковна свідомість не визнавала римського примату. Були окремі компроміси східних ієрархів з Римом, що й дало підставу католицьким історикам помилково вважати це за визнання Сходом примату папи. Особливо характерним документом компромісу є «формуляр» папи Гормизда, підписаний східними єпископами у 515 році, що поклав кінець тридцятирічній схизмі, тобто церковному розколу, між Римом і Константинополем. Цей документ нав’язав східним єпископам визнання римських претензій. За підрахунком історика Дюшена, від 313 до 787 року східна церква перебувала у розриві із Західною Церквою загалом упродовж 203-х років. Характерним є те, що ці розриви жодного разу не мотивувалися причиною римського примату, а завжди стосувалися віровчення. Проф. Карташов пише: «Східні не тільки не заперечували своєчасно проти зростаючої містики папського догмату, не тільки мовчки підписувалися під папськими формулами… але й самі своїми юридично-несвідомими апеляціями до Рима або наївним ромофільством підтримували у римлян одвічну ілюзію, начебто і греки поділяють їхнє західне розуміння містики папства».

Чим же пояснюється така ситуація? Католицькі вчені мають різні думки. Одні вважають, що Східна Церква не мала чіткого вчення про Церкву, тобто своєї ек­клезіології, інші приписують «опортунізм» грецькій ієрархії, яка, коли треба, визнавала папський примат, а коли не треба, — відкидала його. Насправді все те не так. Існують більш глибокі історичні причини. Католицька екклезіологія була чітко розроблена на юридично-канонічній основі, її наріжним каменем є римський єпископ. Діяв закон, принцип: хто з папою — той у Церкві, а хто не з папою — той поза Церквою. Православна екклезіологія інакша. Вона будується на Таїнстві євхаристії, яке звершує єпископ. там, де євхаристія, а це значить — де Хрис­тос, там і Церква. Східна екклезіологія побудована на сакраментальній реальності Церкви як Тіла Христового. Східне канонічне передання не регламентує духовне благодатне життя Церкви. У священному Писанні сказано: «Ми живемо не під законом, а під благодаттю». Канони Східної Церкви охороняють благодатне життя від зовнішнього втручання, але не регулюють його. Вони є церковною огорожею — «формою», а не «змістом».

Не слід, безперечно, думати, що Західна Церква за­ймалася розробкою юридично-канонічних норм церковного устрою, а Східна Церква не надавала церковним канонам ніякого значення. Це не так, про що яскраво свідчить канонічне передання Візантії, прославлене іменами Вальсамона, Зонари і багатьох інших. Звичайно, канонічна свідомість на Сході була інакшою, ніж на Заході. На Сході вважали, що оскільки держава стала християнською, а всі зовнішні церковні питання розв’язуються спільно з державою, то церковні канони повинні бути затверджені державною владою і стати державними законами.

Іншою причиною неприйняття папства Сходом є зв’язок Церкви з державою. Після оголошення християнства державною релігією за Константина Великого, з прийняттям Церквою цієї «римської ідеї», держава стала для Церкви категорією її земного існування. Таким чином, надовго запанувала думка, що єдиним і природним застосуванням християнства в земних умовах є створення християнської держави. Ця «римська ідея» була спільною для Західної і Східної Церкви.

Крах Західної імперії послужив однією з причин піднесення ролі папства. Грандіозний конфлікт між папами і германськими імператорами був, по суті, наслідком роздвоєння однієї і тієї самої римської традиції, боротьби двох однакових теократичних концепцій світо­влаштування.

На Сході «римська ідея» призвела поступово до вироблення церковно-державної концепції, що зводилася до союзу церкви і держави. Православні історики називають цей союз «симфонією» Церкви і держави. На жаль, ця «симфонія» не так часто реалізовувалася у житті. Небезпечність «римської ідеї» полягає в тому, що в ній майже стираються грані між вченням про вічну сутність Церкви і «тимчасовим» існуванням її в певних історичних умовах, коли держава ставала земною опорою Церкви. Вчення про Церкву якоюсь мірою злилося з церковно-державною ідеологією. За цих умов римські зазіхання не вміщалися в цю ідеологію. Східна Церква не реагувала на папство, тому що вона була захищена від нього державою і не вважала за потрібне займатися цим питанням. Державна опіка заважала Східній Церкві зрозуміти папство з богословської або екклезіологіч­ної точки зору. З іншого боку, постійно збурюваний богословськими суперечками Схід концентрував усі свої зусилля на розв’язанні питань віри. Йому часто доводилося звертатися по допомогу до менш «богословського», але в той же час менш схильного до єретичних захворювань Заходу. У таких випадках східні ієрархи, не замислюючись, перебільшували значення римського єпископа, нагороджуючи його різноманітними епітетами. У свою чергу, візантійські імператори, які були зацікавлені у вирішенні богословських суперечок, підштовхували східних єпископів до непослідовного «римофільства».

Церковна єдність між Східною і Західною Церквами могла зберегтися завдяки спілкуванню. За умови збереження християнської любові, це спілкування здатне було «лікувати» розбіжності, що виникали. Але з часом зв’язок між двома полови­нами Римської імперії все більше порушувався і слабшав. Захід починає жити своїм замкнутим життям, не будучи вже потрібним Візантії. Візантія провадила свою східну політику, пов’язану із тиском арабського світу. Отже, погляди Візантії були спрямовані на Схід, і Східна Церква підкорюється цьому історичному процесу.

Але в той період Західна і Східна Церкви ще формально залишаються єдиною Церквою, їх зв’язки до кінця не обриваються. Єдність ця живиться не «офіційними» зв’язками, а життєвим спілкуванням, постійною турботою одне про одного, тобто християнською любов’ю, постійним прагненням долати «природне» розділення благодатною єдністю. А коли ця благодатна єдність зовсім послабшала, стався цілковитий розрив. Під час іконоборської кризи з вини наступних візантійських імператорів (особливо Константина V, 719-775 рр.) рвуться останні зв’язки, що з’єднували Рим з Візантією. В цей час імперська свідомість пап пройшла через ряд сумнівів, перш ніж папи наважилися на розрив. Відчайдушне становище Рима та Італії і неможливість домогтися допомоги від Візантії штовхнули пап в обійми франкських королів. Це був початковий період в історії Західного світу. В той же час остаточно догматично оформлюється візантійське православ’я. Створюються два світи, що дуже мало знають один про одного, дві традиції, дві церковні психології. І якщо формально єдність Церкви все ще існує, то в житті її вже нема.

Питання про папство, що не було розв’язане, а по суті і не порушене на Сході в попередню епоху, тепер мало кого цікавить. В ці тривожні часи на Заході папи не цікавляться, як на них дивиться Схід. Візантія, занурена у свої труднощі, більше не думає про Захід. Східна і Західна Церкви замкнулися кожна сама в собі. В 1054 році сталося формальне й остаточне їх розділення. Взаємне відчуження призвело до того, що коли ці два світи знову зустрілися, вони виявилися чужими один для одного, непотрібними, незрозумілими і, врешті, ворожими.

Були спроби з’єднати знову Східну і Західну Церкви, але ці спроби не увінчались успіхом, тому що за основу єдності пропонувався папський примат, неприйнятний для православ’я. Такими були Ліонська (1274 р.), Флорентійська (1439 р.) і Берестейська (1596 р.) унії.

В історії Церкви найбільш сумними сторінками є ті, що оповідають про відсутність любові, про підозріливість, про дріб’язковість, про вузькість поглядів, виявлені з обох сторін у ті століття. Св. Григорій Палама пише: «Ненависть, яка неодноразово підступала і часто приходила, проганяла любов і нищила нашу єдність, що існувала завдяки любові… Загальна гріховність, прогнавши любов, зробила нас ворогами один одного… Любов зв’язує нас з Богом і один з одним».

Спроби уній тільки поглибили розділення, бо саме питання про єдність Церкви було змішане з неправдою, з розрахунком, було спотворене нецерковними, земними мотивами. Церква знає тільки єдність і не знає «унії». Унія, в кінцевому підсумку, є невіра в єдність, заперечення вогню очищувальної благодаті, коли всі «природні», всі історичні образи, перепони і непорозуміння можна сприймати як такі, що не існували, а отже, можна їх подолати силою благодаті єдності. Візантійський період в історії православ’я починається з відчуження між Сходом і Заходом. Віднині православний Схід непрохідною стіною відділився від римського Заходу. Православ’я остаточно стає «східним».

↑Про релігійний досвід, або про Богопізнання

За всі ті роки Церква накопичила найцінніший свій скарб — релігійний досвід, або Богопізнання. У Церкві часто вживаються такі вислови, як «життя у Христі», «Богопізнання», «Богоспілкування» та інші, що свідчать про можливість пізнання Бога. Чи дійсно це так? Як же людина може пізнати Бога не теоретично, а з релігійного досвіду? Науково людина пізнає навколишній світ з досвіду. Так само з досвіду може бути і Богопізнання. Православ’я стверджує, що існує релігійний досвід Богопізнання. В цьому і полягає православне розуміння хрис­тиянства. Православ’я стверджує: Бог справді присутній у світі, де ми осягаємо його, з’єднуємося з Ним не шляхом абстрактних висновків, не «філософськи», а онтологічно, тобто через поняття про Бога, без якого немислиме буття, існування нас, людей.

Про реальне з’єднання з Богом вчили східні отці Церкви, зокрема св. Григорій Синаїт, св. Григорій Палама. Виник так званий ісихастський рух, що підніс Церкву у ХІV столітті. Суть цього руху полягала ось у чому. Григорій Палама розробив вчення про «Божественні енергії», якими, на його думку, пронизаний весь світ і людина. Завдяки цим «Божественним енергіям» світ і людина, не зливаючись з Богом (незбагненним за сутністю), є з’єднані з Богом, можуть «причащатися» до Нього, мати Його в собі, безмежно зростати у близькості до Нього.

Католицькі історики часто хотіли довести, що вчення Григорія Палами в історії православного богослів’я містить у собі нечувану новизну, яка відображає всі химерності і крайнощі східної містики. Насправді ж у досвіді «ісихазму», в богослів’ї Григорія Палами оживає все передання отців Церкви. У Боголюдському образі Христа й у дарах Святого Духа християнство розуміється як обоження людської істоти, а через неї — «богопричетність» всього у світі. Через цю «богопричетність» світ освячується. Отці Церкви розуміли християнство як внутрішнє духовне життя, як єдність віри, єдність релігійного досвіду. Християнство розглядалося як плід діяльності Святого Духа. Для отців Церкви богослів’я не було абстрактним знанням, а «справою життя і творчим розв’язанням життєвих завдань». Вони були вільними, тому що в них самих, у їхньому церковному досвіді полягав критерій єдності з Переданням Церкви.

Містичний досвід Богопізнання — це особливий шлях. Але істинне богослів’я справді містичне, бо воно побудоване на релігійному досвіді. Богослів’я ж, яке ґрунтується не на релігійному досвіді, перетворюється на «мертвий історичний документ». Не можна бути богословом і в той же час не мати живої віри.

Ісихазм, або паламізм, є головним і найбільш цін­ним духовним надбанням Візантії, яке і до нинішнього часу живить собою православну церковну свідомість. Константинопольські собори 1351 і 1368 рр. утвердили паламізм як істинне виявлення церковної віри. Вони причислили до лику святих Григорія Паламу, архиєпископа Фессалонікійського. У цьому полягає духовний підсумок Візантійського православ’я.

↑Православна містика

З Церквою тісно пов’язана православна містика. Містикою називається внутрішній досвід, який дає нам зіткнення з духовним, божественним світом, а також внутрішнє (а не тільки зовнішнє) осягнення навколишнього матеріального світу — природи. Можливість містики передбачає наявність у людини особливої здатності безпосереднього понадрозумового і надчуттєвого, інтуїтивного пізнання. Це ми й називаємо містикою.

Містику треба відрізняти від настрою, який обмежується суб’єктивною ділянкою, психологізмом. Містичний досвід має об’єктивний характер. Він припускає духовний дотик, або зустріч. Наприклад, Савл на шляху у Дамаск мав не ілюзію чи галюцинацію, але справжнє видіння Христа. Та це видіння було недоступним для супутників Савла, хоча й вони чули голос Христа. Видіння Савла мало містичний характер.

Небесними видіннями сповнене все життя православ’я. Містика є повітря православ’я. Життя у православ’ї пов’язане з баченням іншого світу. Православне богослужіння містить не тільки спогад, але й реальність згадуваних подій. Хто молиться, той бере співучасть у земному житті Христа, Божої Матері і святих, і через це стає причетним до предметів і явищ невидимого світу. Цей містичний реалізм є основою православного богослужіння, без якого (містичного реалізму) воно втратило б усю свою силу і значення.

↑Про християнський ренесанс

Поведемо тепер мову про християнський Ренесанс, про значення епохи Відродження в житті Церкви, а потім докладніше зупинимося на історії і долі нашої християнської країни — Руси-України.

Християнський Ренесанс припадає на XIII-XIV ст., коли західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. Це був період чисто християнського відродження; тоді була закладена основа християнського гуманізму, що відрізнявся від гуманізму більш пізніх часів. Християнський гуманізм стоїть вище за все те, що дала духовна культура Західної Європи. Середньовічна релігійна культура своїм універсальним розмахом і злетом мрії намагалася створити царство Боже на землі у найбільшій красі, яку тільки бачив світ, і в якій було вже часткове повернення до античних основ, до грецьких джерел культури. На жаль, цей грандіозний намір релігійної культури не вдався, і середньовічне Царство Боже не здійснилося. Проте досягнення християнського Ренесансу були надзвичайні. Яскравими їх прикладами були святість Франциска Ассізського і геніальність Данте.

На жаль, Західна Європа не пішла цим творчим, духовним шляхом. Багато в чому там здійснювався не християнський Ренесанс, а швидше — антихристиянський. Чому ідея Царства Божого не увінчалася успіхом? Деякі християнські філософи, зокрема М. Бердяєв, стверджували, що «не була розкрита по-справжньому вільна творча сила людини, не були випробувані у свободі духовні сили людини, викувані християнством». І ще найважливіше: примусове здійснення Царства Божого неможливе. Дисциплінувавши духовні сили людини, середньовіччя водночас зв’язало їх, підпорядкувавши одному духовному центру всю людську культуру.

↑Про епоху відродження, або про поворот
від духовних цінностей до матеріальних

В історії Європейської цивілізації епоха Відродження здійснила поворот від духовних цінностей до матеріальних. Вперше за весь час з моменту утвердження хрис­тиянства було відкинуто уяву про Бога як про Особу, яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина, як особа, залишилася одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоутвердження. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій духовний світ.

Цей історичний період характерний відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської культури стають автономними. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво і вся культура. Цей процес називається ще секуляризацією. Шляхом секуляризації пішла також і релігія. Держава та суспільство, знання та мистецтво стали секуляризованими. Всі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом так званої «свободи».

Це було не тільки вивільненням людських сил. Відбувся перехід від внутрішнього до зовнішнього життя, від середньовічної релігійної культури до світської культури. В епоху Відродження Західна Церква переживала глибоку моральну кризу.

Деякі філософи, скажімо Буркхарт, стверджують, що в епоху Відродження відбулося відкриття людини, відкриття індивідуума. Насправді ж істинне відкриття людини відбулося тоді, коли утвердилося християнство, яке найбільше сприяло розвитку внутрішньої духовної діяльності людини.

Характерним для дохристиянського періоду є підпорядкування людини нижчій природній стихії. І тільки християнство вперше свідомо поставило на п’єдестал життя вічність людської особистості. Для язичництва та юдейства глибинна постановка цього питання була недоступна і неможлива. Християнство визнає духовну первісність і духовну одвічність людської природи і неможливість виведення людини ні з якої нижчої природи, ні з якого позалюдського середовища. Християнство пов’язує людську особистість з вищою, Божественною, природою і з її божественним походженням. Тому християнство глибоко протилежне еволюційно-натуралістичному розумінню людини. В той час, коли еволюція роз­глядає людину як дитя природи і заперечує духовну первородність людини, християнство стверджує са́ме божественне походження людини. Людина стала в центрі християнського світогляду.

Епоха Відродження відкрила «людину від природи», як частину матеріального світу. Християнство ж із пришестям у світ Сина Божого, відкрило людину духовну, нового Адама (на відміну від «ветхого» Адама). Християнство оголосило боротьбу плотській людині, боротьбу з ницими пристрастями в ім’я створення духовної людини. Епоха Відродження є не що інше як звернення людини до матеріальних цінностей, до природи, до античності. Воно розірвало зв’язок духовної людини з плотською людиною і поставило духовне начало в залежність від матеріального. Поява нової свідомості на цьому ґрунті створила юнацьку впевненість людини у собі, у своїх творчих можливостях. Сили людини стали розглядатися як безмежні. Немає меж людській творчості в мистецтві, науці, пізнанні, у державному і громадському житті. Таким чином, епоха Відродження породила епоху гуманізму.

↑Про гуманізм

Гуманізм за своїм сенсом і за своїм найменуванням означає піднесення, звеличення людини, виведення її в центр буття. Але це — один бік гуманізму, бо в ньому є начало і зовсім протилежне — приниження, вичерпання творчості, ослаблення людини. Це наслідок того, що гуманізм відірвав тілесну людину від духовної: давши свободу творчості тілесній людині, він забув про основне призначення життя, він відірвав людину від Божественного центру життя, від глибинних основ її природи.

Гуманізм, крім того, заперечує, що людина є образ і подоба Божа, що вона є відображення Божого Єства. Гуманізм стверджує, що людська природа є образ і подоба не Божественної природи, а природи матеріальної, що людина є дитя природи, створене за природною необхідністю, плоть від плоті і кров від крові світу, який нас оточує, і тому віддзеркалює у собі всі хвороби і недоліки світу.

Гуманісти відкинули християнське вчення про первородний гріх і відродили античне розуміння людини як доброї, чудової і розумної істоти. Вони вважали, що пов­не розкриття людської особистості без будь-якого морального примусу здатне створити прекрасну людину. По суті, в цю епоху етика була замінена естетикою. Більш того, незабаром виявилося, що, за відсутності контролю духу, людина може самоутверджуватися не тільки у добрі, а й у злі. Тому аморальні явища стали побічним продуктом розквіту наук і мистецтв. Сталося те, що самоутвердження людини, яка вже не усвідомлювала і не відчувала свого зв’язку з Божественною природою, з джерелом вічного життя, призвело до руйнації людини. Твердження християнства про те, що людина — істота, усиновлена Богом, яке звеличувало людину, гуманізм відкинув. У гуманізмі криється діалектика саморуйнування, тому що самоутвердження людини веде до її самознищення.

↑Про окультизм як спробу проникнути
у надприродний світ

Епоха Відродження відзначена також спробою проникнути у надприродний світ, що дістало назву окультизму. Тоді Бога почали розуміти не як Особистість, а як безособовий дух, який виявляє себе у світі. Людина залишилася єдиною особистістю у Всесвіті. Необмежене прагнення до самозвеличення перенесло її в духовну сферу. Людина почала намагатися проникнути у надприродний світ, щоб оволодіти його силами. Цей рух почався­ з появою інтересу до античних, містичних вчень. Виникло поняття «людинобожжя», що набуло форми окультизму. Сам термін «окультизм» з’являється в епоху Відродження. Він походить від назви трактату «De okkulta philosophia», написаного в 1510-1512 роках відомим астрологом і містиком Агрипою Неттенгеймським. Тоді ж намагалися сконструювати якусь універсальну містичну релігію.

Окультизм, окрім теорії, включає у себе практичну діяльність, спрямовану на оволодіння надприродними силами. Епоха Відродження сприяла пишному розквіту магії і чаклунства. Астрологами були деякі папи (Юлій ІІ, Інокентій VІІІ, Павло ІІІ). Цей період охопили всілякі марновірства, яким піддавалися всі верстви суспільства, в тому числі вчені і філософи. В епоху Відродження ворожили на трупах, заклинали публічних жінок, виготовляли любовні напої, викликали демонів, творили магічні дії під час закладення будівель, займалися хіромантією.

Окультизм, з’єднаний з деякими східними релігіями, став реальністю і наших днів. Під його вплив підпала та частина суспільства, яка тривалі роки була відірваною від релігії, і тому не має достатніх духовних підвалин. Ці люди не знають історії християнства, тому вони легко стають жертвами окультизму.

Християнство забороняє будь-яку магічну практику. Згадаймо, в Старому Завіті Бог попереджає: «Нехай не знайдеться… такий, хто переводить сина свого чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по храмах і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто запитує померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке…» (Втор. 18, 10-12). На відміну від інших релігій, які тісно пов’язані з магією, хрис­тиянство розглядає ці спроби проникнути у надприродний світ і навчитися керувати його силами як один із найтяжчих гріхів. З біблійної точки зору магія і окультизм — це спроба людини узурпувати те, що належить Богові.

↑Про реформацію

Слід згадати й інший суспільний рух у XVI столітті, що почався під назвою Реформації серед германських народів. Реформація була релігійним повстанням людини, але повстанням не у формі позитивної творчості, а у формі протесту і релігійного заперечення.

У романському католицькому світі відбулося творче гуманістичне Відродження, яке не виступало проти католицької Церкви. Навпаки, папи сприяли відродженню. Але усередині самої католицької Церкви виявилися гнилісні процеси, проти яких і повстали германські народи. Це була боротьба за свободу, проти насильства над людиною, що чинилося у католицькому світі. Разом з тим Реформація була утвердженням фальшивої свободи, в якій людина почала знищуватися.

Один із вождів Реформації Мартін Лютер утверджував свободу релігійної совісті. Але, борючись із католицтвом за незалежність релігійної свідомості людини, він у той же час заперечував першооснову, тобто самобутність і онтологічні джерела свободи людини. Лютер підтримував вчення Блаженного Августина про благодать, яке обмежувало людську свободу.

Реформація прагнула знищити в християнстві язичницьке начало. Вона вороже ставилася до античних, еллінських витоків християнства, заклавши основу такої духовної течії, яка все більше і більше розривала зв’язок з античною красою. Реформація взяла за основу духовного життя лише Біблію, відкинувши Священне Передання і досягнення людської культури, здобуті християнством упродовж майже півторатисячолітньої історії Церкви.

Реформація породила новий суспільний рух XVIII ст. — Просвітництво. Відстоюючи право людини на освіту і культуру, просвітителі водночас принижували роль вищого розуму, який з’єднує людину з Богом. Втрата цього зв’язку означала початок процесу духовної деградації людини. Наслідки його стали особливо відчутними у ХІХ ст.

Людина, яка самоутверджувалася і не мала зв’язку з Богом, рано чи пізно мусила стати учасницею революційних діянь, зокрема Великої французької революції 1789-1799 років. Звершення в епоху Відродження в мистецтві і науці, звершення під час Реформації в релігійному житті, звершення епохи Просвітництва у сфері розуму — все це в кінцевому підсумку повинно було призвести до колективних революційних суспільних дій.

↑Про революцію

Революція стала виявом віри людини в те, що мож­на­ абсолютно самочинно, спільними зусиллями змі­ню­ва­ти людське суспільство, змінювати хід історії, здій­снювати­ людські права і свободу. Такий шлях обрала Французька революція, звершивши один із найграндіозніших гуманіс­тичних експериментів, за допомогою якого піддалося перевірці внутрішнє протиріччя гуманізму, відірваного від духовної основи.

І ми, українці, теж нині на власному досвіді випробували, що означає відриватися від духовних основ людського буття, відриватися від Бога.

Велика французька революція не спромоглася виконати своїх намірів, втілити в життя права людини і свободу людського життя, тому й зазнала поразки. Вод­но­час вона здійснила велику тиранію і наругу над лю­диною.­ Якщо Відродження, яке було великою мані­фестацією людської творчості, виявилося безсилим вдосконалити земні форми; якщо була невдача Реформації, яка, привабивши свободою, виявила релігійне безсилля і набула форм заперечення, а не творення, то ще більшу невдачу принесла революція.

Шлях, яким пішла революція, не міг забезпечити людині благо на землі. Тут слід пригадати слова Христа: «Якщо Син (тобто Син Божий. — Авт.) визволить вас, то справді будете вільними» (Ін. 8, 36). Революція такого не могла зробити, бо не знала, як онтологічно закріпити права людини. Революція, що легковажить правами людини і забуває про призначення Бога, неспроможна визволити людину.

Радянський соціалізм став породженням революції, матеріалістичним та атеїстичним спотворенням теократичної ідеї. Соціалізм заявив про бажання досягти блага людини, знехтувавши досвід визвольного руху раннього Ренесансу, коли в основі людської творчості було Царство Боже. Неможливо збудувати матеріально забезпечене суспільство, коли духовні цінності не переважають матеріальні. Не випадково Син Божий сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33).

Ніколи не буде щасливого, радісного життя на землі, якщо відкидатиметься духовне начало в людині. Теперішній стан людства є карою за неправедне життя, коли надається приорітет плоті, а не духовному смислу свободи. «До свободи ви покликані, браття, — каже апостол Павло, — тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному» (Гал. 5, 13).

↑Хрещення Руси-України і його наслідки

Важкий шлях до Бога пройшла Київська Русь-Україна. Київська держава як християнська країна з’явилася на історичній арені, коли сталося остаточне розділення між Східною і Західною Церквами. І хоча деякі греко-католицькі вчені намагаються доводити, що хрещення Руси-України в 988 році відбулося до формаль­ного розділення Церкви у 1054 році, однак ми вже знаємо, що розділення, по суті, між Сходом і Заходом сталося набагато раніше. Нема жодного сумніву в тому, що св. князь Володимир обрав християнство за східною традицією. У другій половині ХІ століття ігумен Києво-Печер­ського монастиря преподобний Феодосій у своїх пропові­дях вже викривав латинян. І ні для кого не є таємницею, що Константинополь призначав на Київську кафедру ­митрополитів-греків, бо Київська митрополія на той час входила до складу Константинопольського Патріархату.

Офіційна історія Київської митрополії почина­єть­ся зі св. князя Володимира. Це не означає, що християнства не було в Русі-Україні до цього. Досить згадати св. Ольгу — «цю ранкову зорю, — за словами літописця преподобного Нестора, — що передувала сонцю». До хрещення Руси-України християнство настільки закріпилося в нашій країні, що її зв’язки з Візантією і Болгарією стали особливо міцними. Лише в світлі цих фактів можна по-справжньому оцінити звершення св. Володимира. Якою б не була особиста прихильність князя Володимира до язичництва, про яку сповіщає літопис, подальша оповідь про тривалі сумніви князя, про послів, яких він посилав у різні країни, про остаточний вибір грецького християнства свідчить: хрещення Руси-України було у свідомості князя Володимира справою передусім державною. З того часу Київська держава, без сумніву, ввійшла до сім’ї європейських християнських держав.

Прийняття Києвом християнства й утворення Київ­ської митрополії є однією з важливих частин всесвітньої історії. Відбулося духовне перетворення Руси-України, величезної і могутньої держави Східної Європи.

З моменту хрещення Руси-України язичницький період відходить у минуле історії, хоча в наш час РУНві­ра прагне його реанімувати. З кінця Х століття за князювання Володимира відбулися корінні зміни в усіх галузях життя суспільства. Нелегкою, наполегливою і тривалою була боротьба християнізованого Києва зі значною частиною стійкого в язичництві слов’янства.

↑Вплив християнства на моральний стан
Київської держави

Церква стала в суспільстві тією рушійною силою, яка не тільки створила ідеали Руси-України, але й справила чисто духовний, релігійний вплив на совість та душу наших предків. Моральні ідеали Руси-України збагачувалися характерними рисами православ’я: святістю, аскетизмом, співчутливою любов’ю, жертовністю та іншими християнськими чеснотами.

Християнські ідеали виявлялися як в усній, так і в писемній, матеріальній традиціях, в житіях святих, у молитвах, у народному епосі, в піснях, у побуті. Вся давньо­руська література просякнута християнським духом. Духовні ідеали багатьох поколінь були втілені у численних храмах і монастирях, де протікало сокровенне життя православного християнина, а також творилися іконографія і живопис. Найкращими виразниками цих ідеалів були численні святі нашої землі, які прагнули не тільки особистого спасіння, а й спасіння всього народу. Намагаючись здійснити ці устремління, наші предки досить-таки часто відхилялися з істинного шляху, але все ж ідеалом Руси-України було життя праведне.

Християнське благочестя знаходило неминущі, вічні цінності у Священному Писанні, Переданні Церкви. Вони є джерелом праведності і святості, здатні радикальним чином змінювати внутрішній світ душі. Всі благородні поривання русичів до Божественної правди і моральної краси знаходять у Священному Писанні своє останнє і найвище виправдання. Велике значення для православних людей у вдосконаленні духовного життя мала святоотцівська та аскетична література.

Осереддям духовного життя були монастирі, через які Церква впливала на моральне життя народу. Монастирі з’явилися в Русі-Україні у першій половині ХІ століття. Преподобний Антоній, який почав своє чернече життя на Афоні, заснував Києво-Печерський монас­тир, ігуменом і організатором якого став преподобний Феодосій. Створений великими подвижниками, Києво-Печерський монастир був взірцем для інших монастирів. З нього вийшло багато визначних церковних діячів і подвижників благочестя. В його стінах започаткувалося наше літописання. Він став центром нашої писемності й освіченості. Всім тим, що ми знаємо про древній період Руси-України, ми завдячуємо, в першу чергу, освіченим і працелюбним ченцям Києво-Печерського монастиря, серед яких слід назвати насамперед Нестора Літописця.

Аскетичні ідеали в Русі-Україні виражалися не тільки релігійно-моральними поглядами і впливом церковної літератури, а й історично сформованими умовами життя нашого народу. Важкими і нестійкими виявилися ці умови. Постійні спустошливі набіги кочівників, міжусобиці князів, багатовікове татаро-монгольське ярмо і багато інших незгод завдавали важких ударів по матеріальному добробуту багатостраждального нашого народу і морально його принижували. Часті моровиці, епідемії, спустошливі пожежі та інші біди зміцнили в народі погляд на світ як на «гріховний», такий, що «лежить у злі». В такому світі важко спасти свою душу для вічного життя. Але чим важчим та безрадіснішим було життя, тим з більшою любов’ю і надією люди звертали погляди до світу потойбічного, до світу горнього.

↑Церква і суспільство

Церква в Русі-Україні не стояла осторонь громадського життя з його потребами і тривогами. Вона перебувала у діяльному єднанні та співпраці зі світським сус­пільством і державою. Впродовж усієї своєї історії Церква в Україні проводила велетенську соціальну роботу. Благодійництвом в основному займалися монастирі.

Під впливом християнства в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім’ю, перебудувавши язичницьку сім’ю на засадах християнської моралі. Вона викорінила такі брутальні звичаї як полігамія, тобто багатошлюбність, викрадення наречених для шлюбу, кровна помста тощо. Під впливом Церкви зростав авторитет матері і підвищувалася громадянська відповідальність жінки. Від самого початку Церква стала руйнувати родові спілки, побудовані на язичницьких засадах, і створювати сімейні союзи, в основі яких лежали християнська любов, обопільна згода нареченого і нареченої, їхня рівність перед законом. Церква боролася з наложництвом, зі свавіллям при розлученнях, коли чоло­віки звільнялися від набридлих їм дружин, змушуючи їх іти в монастирі. Устав Ярослава Мудрого стримував сваволю батьків у справі одруження їхніх дітей, поклада­ючи на них відповідальність за цнотливість дочок; карав дітей, які били своїх батьків, вважаючи це карним злочином — як по церковній, так і по цивільній лінії. Церква визнавала законними «невінчані» шлюби, досить поширені серед простолюду. Устав Ярослава накладав грошове стягнення за самовільне розривання таких шлюбів. Створена християнством сім’я лягла в основу українського суспільства, яке протягом багатовікової історії витримало різноманітні випробування.

Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на закони Київської держави. Карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право цього періоду зазнало великих змін під впливом грецького законодавчого збірника — Номоканону. Основними цивільними і церковними законодавчими збірниками Київської держави були «Руська правда», «Устав Володимира», «Устав Ярослава» і «Кормча книга». Використовуючи ці акти, Церква боролася з гріхом, а держава — зі злочинами.

Церква вважає будь-який злочин гріхом, але не всякий гріх держава кваліфікує як злочин. Гріх — це моральний злочин, порушення внутрішнього закону совісті і Божественного закону. Церкві були підсудні гріховні справи без наявності складу злочину. Справи гріховно-злочинні розглядалися в цивільному суді.

Вплив Церкви на законодавство Руси-України поля­гав у тому, що Церква через боротьбу з гріхами остері­га­ла людність від злочинів, проводила свого роду про­фі­­лактичну роботу. Церква розширювала і поглиблювала ділянку осудності. Вона викорінювала навіть ті пору­шення, які пробачалися за язичницькими законами. На­приклад,­ образа словом не була провиною згідно з язичницькими звичаями. А Церква почала це зараховувати християнину як гріх. Це пробуджувало в язичниках, що прийняли християнство, повагу до людської особистості. Таким чином, християнство, запобігаючи гріху, попереджувало багато злочинів.

↑Церква й освіта

Християнство в Київській державі започаткувало широке розповсюдження освіти і писемності серед народу. На відміну від германських народів, які слухали Євангеліє чужою їм латиною, наш народ одержав християнську просвіту зрозумілою йому церковнослов’янською мовою. Перекладом на цю мову Священного Писання і богослужбових книг Кирило і Мефодій зробили набутком Церкви найбільш істотний елемент етносу — його мову. Християнство прийшло в Русь-Україну у зрозумілій мовній і культурній формі.

Слов’янська мова була засвоєна освіченими верст­вами Києва в Х столітті, ще до прийняття християнства. Офіційне прийняття християнства сприяло утверд­женню її як мови київської знаті. Слов’янська літературна мо­ва стала мовою духовенства, освічених верств та ін­ших книжних людей. Нею говорили, писали, відправляли богослужіння, виголошували проповіді і промови під час урочистих подій.

Після прийняття християнства князь Володимир, за порадою Київського митрополита, відкрив у своїй державі перші училища «на утвердження віри і на учення дітей знатних, середніх і убогих». Митрополит запровадив при кожній церкві школи, щоб «розуміти книжні словеса» і щоб вчити «благозвичайності, правди і любові, начал премудрості — страху Божому, чистоті і цнотливості». Церковні школи встановили нерозривну єдність між книжною освіченістю і релігійно-моральним вихованням.

В училищах Київської держави викладалися основи богослів’я, історія, хорове мистецтво, грецька і церковнослов’янська мови. у 992 році єпископи організували в усіх містах країни училища при архиєрейських домах. Навіть Васильків, невелике місто під Києвом, і те мало школу, де в дитячі роки преподобний Феодосій Печерський здобув книжну освіту. Духовенство було головною силою на ниві просвіти. Воно вважало своїм священним обов’язком навчати християнський народ віри і моральності, усвідомлюючи, що для успіху християнської проповіді необхідне поширення грамотності.

Училища при архиєрейських домах за обсягом знань, що здобувалися в них, можна було порівняти з європейськими університетами раннього середньовіччя. Вища освіта тоді полягала у вивченні Священного Писання, богослужбових книг і святоотцівських творів. Шляхом вивчення цієї писемності пізнавалися і зовнішні науки. Так, наприклад, через вивчення писань Діонисія Ареопагіта вихованці навчальних закладів знайомилися з неоплатонічною філософією. В Русі-Україні існували вищі школи у 16 містах, а в усій католицькій Європі на той час налічувалося лише 48 університетів.

Ярослав Мудрий, дбаючи про народну освіту, не тільки відкривав школи, але й створив першу в Русі-Україні доступну всім бібліотеку, слава про яку і досі лине у Європі.

↑Християнство і культура

Величезний вплив християнство справило також на розвиток культури. Було визначено основу середньо­вічної культури нашої країни, і завдяки цьому слов’янський культурний світ і Русь-Україна з’єдналися з культурою християнських народів Сходу і Заходу. Християнська культура прийшла в нашу країну з Візантії, яка в той час стояла на вершині християнської культури й освіченості.

Особливо розвивалися такі галузі культури як література, релігійно-філософська і християнська соціальна етика, всі види мистецтва — архітектура, живопис, іконографія, музика тощо. Церква була не тільки духовним проводирем простого віруючого народу. Її вплив відбився на житті і творчості багатьох видатних письменників, поетів, художників, мислителів і громадських діячів наступних століть, особливо Могилянської доби. Значну роль у цьому відіграли Києво-Могилянська академія і Києво-Печерська лавра.

Прийняття християнства зробило Київ одним із найбільш гарних, багатих і культурних міст Європи. Київ часів Ярослава справді вважався культурним центром Європи. Західні мандрівники захоплювалися його красою. Європейські монархи вважали за честь поріднитися з київським великокняжим родом. Про красу і велич Києва залишилися неупереджені судження іноземних гостей, які в ХІ столітті відвідували столицю Руси-України. Вони повідомляли у своїх записах, що у Києві було близько 400 церков і 8 ринків, описували пишноту київ­ських палат, вважаючи Київ суперником Константинополя. Зокрема, бельгійський історик Жак Піренн вважав: «Новгород-Київська держава в ХІ столітті була… цивілізованим центром континенту».

↑Церква і держава

Християнство позитивно впливало на розвиток самої державності. Навіть князь Володимир став іншим після прийняття християнства. Літописець змальовує його справедливим, ласкавим, добрим, захисником слабких і бідних, який створює лікарні і богадільні, дбає про освіту, впорядкування держави. І Володимир Мономах постає у своїх «Повчаннях» як істинний християнський князь, який керується у своїй діяльності совістю, смиренням, милосердям і справедливістю. Відносини Церкви і держави того періоду наповнені небувалою в історії православ’я гармонією («симфонією»). Церква справляла свій духовний вплив на державу, а не навпаки. Деякі історики розглядають Київську державу як одне з най­більших досягнень у взаємовідносинах між Церквою і державою. Хоча, звичайно ж, цього «успіху» київського християнства не слід перебільшувати.

Татаро-монгольське ярмо фактично зруйнувало Русь-Україну як могутню державу Східної Європи. Поступово змінюються відносини Церкви і держави. Вже з удільним роздробленням почалося порушення гармонії («симфонії»). Князь Андрій Боголюбський по-варварськи сплюндрував Київ і його святині, в 1157 році вигнав з Ростова єпископа Нестора. Чернігівський князь Свято­слав подібне вчинив із Антонієм Греком. Брат Володимира Мономаха убив ченця Григорія за те, що той викривав його негідні дії. Вдавався до катування печерського ігумена Іоана великий князь Святополк, який теж не шанував правди. Однак Церква весь час намагалася благодатно впливати на князів у їхніх міжусобицях.

↑Відокремлення Московської митрополії від Київської

Розпад Київської держави призвів до того, що єдина Київська Митрополія розділилася. Одна її частина, що опинилася на території Великого Московського кня­зівства, почала називатися Московською митрополією, і в 1448 році проголосила себе автокефальною Церквою. Впродовж 141 року Константинополь не визнавав цієї автокефалії. Однак увесь той великий період ця Церква існувала і виконувала свою місію. Київська ж митрополія і далі перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Русь-Україна потрапила вже під владу литовських князів. Після укладення Люблінської унії, у 1569 році, перейшла під вплив польських королів. Як відомо, 1596 рік — це час укладення Берестейської унії, за рішенням якої було фактично розділено Русь-Україну. Київський митрополит Петро Могила намагався «з’єднати Русь з Руссю», та успіху не досяг.

Незважаючи на тяжке становище Київської, тобто Української Православної Церкви в умовах залежності від католицької Польщі, ХVІІ століття сприяло її розквіту. Це був Могилянський період, що підніс нашу Україн­ську Православну Церкву на належну висоту. Тут варто згадати про роль Києво-Могилянської академії та Києво-Печерської лаври у зміцненні духовності, розвитку української культури і зростанні Київської митрополії у Вселенському Православ’ї. На високому рівні в цей пері­од була й освіта в Україні. Грамотність українського населення у ХVІІ столітті захоплювала іноземців. Про це, зокрема, яскраво свідчать записи диякона Павла Алепського, який супроводжував антиохійського патріарха Макарія під час відвідання України в другій половині ХVІІ століття.

↑Приєднання Київської митрополії
до Московського Патріархату

Найтрагічнішим моментом в історії Української Церкви є приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Приєднання сталося шляхом підкупу, всупереч церковним канонам. Українська Православна Церква втратила не тільки свою самостійність і майже номінальну залежність від Константинопольського патріарха, а й була русифікована. Київська митрополія перетворилася на одну з провінційних єпархій Російської Церкви. Російські імператори, у повній залежності від яких перебувала наша Церква, ставили на українські єпархії архиєреїв-росіян, а українських єпископів відсилали до Сибіру для місіонерської діяльності.

У такому становищі опинилася Українська Православна Церква через втрату Україною своєї державності. Негативну роль для нашої Церкви зіграла також теорія Москви як «Третього Рима». Другий і Третій Рими перешкоджали розвитку національних особливостей помісних православних Церков. Це яскраво видно на прикладі Української Православної Церкви.

Ідеєю Третього Рима живилася російська Церква, коли перетворилася на могутню церковну імперію. Другий Рим — Константинополь — також був свого часу церковною імперією, але ця імперія розпалася завдяки розпаду Оттоманської імперії в ХІХ столітті, і на Балканах утворилися нові держави разом з новоствореними помісними православними Церквами: Сербською, Грецькою, Румунською, Болгарською і Албанською.

Єдність зовнішньої організації, притаманна Римо-Католицькій Церкві, поступово закріплюється у свідомості Російської Церкви. Такого погляду не було в Київській митрополії. І та єдність, про яку тепер кажуть ієрархи і духовенство московської Церкви в Україні, з’явилася у свідомості українців після 300-літнього перебування у складі Московської Патріархії. Єдність віри та християнської любові відійшли на друге місце. На перший план виступає єдність зовнішньої орга­нізації, тобто папство. Це дуже небезпечний та слизький шлях для православ’я, бо він веде до поступової зміни розуміння природи єдності Церкви Христової.

↑Україні потрібна єдина помісна
православна церква

Зрозуміло, Росії і раніше, і тепер потрібна підпорядкована Московському Патріархату Українська Православна Церква. Єдність Церкви у православному розумінні її менш за все турбує. А українській незалежній державі нині, як повітря людині, необхідна єдина помісна православна Церква, тобто автокефальна, не розділена на частини.

Російська Православна Церква зробила у 1992 році стратегічну помилку, коли втрутилась у внутрішні справи Української Православної Церкви, провівши неканонічний Харківський Собор, який розділив українське православ’я на частини. Помилка полягає в тому, що Московська Патріархія підбурила російське православ’я проти українців, а українців — проти російського православ’я. А треба було б погодитися з рішенням Помісного Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 року, що проголосив у Києві свою волю до автокефалії. Російська Православна Церква й Українська Православна Церква стали б рівними помісними Церквами, між якими панувала б, як і повинно бути, братерська любов. Це було б на користь як нашим Церквам, так і нашим державам. Але мудрості і далекоглядності у Москви не вистачило.

В Україні дуже багато мовиться про канонічність чи неканонічність тієї або іншої православної Церкви. Навіть деякі державні мужі заявляють, що вони підтримують «канонічну» Українську Православну Церкву Московського Патріархату і цураються УПЦ Київського Патріархату, нібито «неканонічної». Більшість із тих, хто багато говорить про «канонічність», не розуміють, що таке «канон». «Канон» — грецьке слово, яке означає «правило», «норма», «взірець». Якщо вжити слово «канон» стосовно Церкви, то треба сказати, по-перше, що у православному богослів’ї нема поняття «канонічна Церква» або «неканонічна Церква»; по-друге, якщо вжити слово «канон», тобто «правило», «норму», «взірець» щодо Української Православної Церкви Київського Патріархату, то виникає запитання, чи відповідає Українська Церква Київського Патріархату нормам Православної Церкви, тобто чи зберігає наша Церква православне віровчення, чи дотримується наша Церква церковних канонів, чи має апостольську спадкоємність? На всі ці запитання треба відповісти: так! УПЦ Київського Патріархату є Церква, яка сповідує православну віру, дотримується у своєму житті церковних канонів, а її ієрархія має апостольську спадкоємність, тобто наша Церква відповідає нормі «православної Церкви».

А коли йдеться про те, чи законним шляхом проголосила автокефалію Українська Православна Церква, мається на увазі, чи опиралася вона на православні канони. На жаль, православна Церква не має канону про утворення автокефальних Церков. 30-річні намагання помісних православних Церков виробити такий канон поки що успіху не мали. Всі помісні Церкви проголошували свою автокефалію самостійно, в тому числі так діяла і Російська Православна Церква. Тому в цьому відношенні Українська Православна Церква не є винятком із правил.

Наступне важливе запитання: якщо УПЦ Київського Патріархату відповідає нормам православної Церкви, то чому її не визнають інші помісні Церкви і не мають з нею молитовного єднання? На жаль, православні помісні Церкви поки що не визнають автокефалії Київського Патріархату, і через це вони не мають з Київським Патріархатом молитовного єднання. Зрозуміло, процес визнання — це тривалий процес, і кожна помісна православна Церква пройшла складний шлях свого визнання як автокефальної Церкви. Цей період був для кожної Церкви окремим. Найдовше, як ми знаємо, не визнавали автокефальною Російську Православну Церкву: 141 рік. Така була в неї доля. Тепер ми маємо таку саму проблему.

Я впевнений, що настане час, і Українську Православну Церкву визнають автокефальною, тобто адміністративно незалежною від іншої православної помісної Церкви. Для скорішого «визнання» треба насамперед об’єднати українське православ’я в єдину помісну Церкву. Це головне наше завдання. На превеликий жаль, певні церковні і політичні сили в Україні та Росії не бажають об’єднання Церков і роблять усе, щоб підтримувати розкол Української Церкви.

Ідея єдиної в Україні помісної православної Церкви, однак, стала панівною в останній час. Ніхто сьогодні не наважується відкрито виступити проти «єдиної Церкви» як на державному рівні, так і на церковному. Але цю «єдність» розуміють кожен по-своєму. УПЦ Московського Патріархату вважає, що всі українські православні Церкви повинні покаятися і повернутися до Москви. Київ­ський Патріархат наполягає на тому, щоб в Українській державі була єдина православна Церква, не залежна від Москви.

З проголошення України незалежною державою почався процес державотворення, який триває, і невідомо поки що, коли він завершиться. Виникає запитання: а чи відіграє Церква відповідну роль у процесі державотворення? Чи можна без Церкви створити державу? Відповідь одна і тільки одна: ні, не можна без духовних підвалин створити міцну державу, бо історія свідчить, що всі держави мали в основі духовні цінності, мали свою національну ідею, а носієм цих цінностей була і є Церква.

Ще одна дуже важлива проблема — єдність сім’ї. Це основа суспільства і держави. Від того, якою буде сім’я, залежить майбутнє кожної держави, в тому числі й України. Коли князь Володимир прийняв християнство, то найперше, на що він звернув увагу, — це на сім’ю. Християнство в Русі-Україні створило міцну сім’ю. Тепер ми, на жаль, такої міцної, здорової сім’ї не маємо. Розлучення, безбатьківство, сирітство стали звичайними явищами сьогодення. Перед державою і суспільством постає проблема: як зміцнити сім’ю і як підвищити народжуваність та збільшити чисельність населення в Україні? Чи можна зміцнити сім’ю тільки створенням матеріальних умов: забезпеченням житлом, відповідними зарплатами, різними пільгами тощо? Усе це, звичайно, має значення для створення нормальних умов сімейного життя. Не треба забувати історію. Наші предки жили бідно, але мали міцну сім’ю, бо тоді християнська сім’я будувалася на духовних підвалинах. Любов між подружжям, любов між батьками і дітьми — є основою міцної сім’ї. На егоїзмі і відсутності християнського терпіння не можна побудувати міцну сім’ю. Любов — це дар Божий, і його треба оберігати і збагачувати. Без Бога, без цього джерела любові, не можна виховати людей добрими, милосердними, мужніми і працьовитими. Тому перед нашим суспільством і перед державою стоїть важливе завдання — підготувати молодь до створення міцної сім’ї, а це значить, що треба з дитинства готувати чесного сім’янина і доброго громадянина.

↑Християнське бачення майбутнього
і наукові прогнози

Як християнство бачить наше майбутнє? Прагнення людини до самозвеличення є спробою посісти у Всесвіті місце, яке належить Богові. Це прагнення протиприродне і незаконне, бо творіння не може бути рівним своєму Творцеві. Самозвеличення обертається на свою протилежність, тобто на самознищення. Ми знаємо, що, перебуваючи в раю, Адам і Єва побажали стати богами, скуштували заборонений плід, і це стало причиною їх глибокого падіння. Якщо раніше людина панувала над своїм тілом і над природою, то після гріхопадіння вона потрапила у залежність від них — стала «плоттю». Біблія гласить, що за спробою самозвеличення людини настане її падіння. Світ буде охоплений глобальною кризою. Історія закінчиться другим пришестям Христа. Після зруйнування царства антихриста і Страшного суду Хрис­тос Бог створить нове небо і нову землю.

У ХХ столітті християнське бачення майбутнього майже витіснене науковими прогнозами. Для сучасної людини «Апокаліпсис» у кращому разі — алегорія. Вона просто не сприймає такі поняття як «царство антихриста­« або «друге пришестя Христа». Сьогодні сучасна людина, схиляючись до наукових прогнозів, розглядає майбутнє як нескінченний соціальний прогрес, що розвивається за чисто земними законами. Але, як це не дивно, саме тепер крізь філософські і наукові оцінки майбутньо­го все ясніше бачиться правди­вість біблійного розумін­ня історії. Слід передусім звернути увагу на те, що людст­во відчуває наближення межі між історією і чимось іншим. Що буде за цією гранню?

Є прогнози оптимістичні і песимістичні.

Оптимістичний прогноз полягає в тому, що багато хто в світі живе передчуттям настання «нової ери». Зростання організованості суспільства, досягання високої якості життя в країнах Заходу розглядаються як ознака народження абсолютно нової, звільненої від влади матерії, цивілізації. Стрімкий розвиток науки і технології зробив, здається, близькою реальністю мрію про владу людини над матерією. І звільнення творчих сил людини, на думку деяких вчених, стане однією з важливих ознак «нової ери». Фундаментальні політичні зрушення спрямовані на утвердження єдиного світового порядку і завершення історії в тому значенні, як її розуміють до цього часу. Але швидкий, потужний прогрес, як медаль, має другий бік: веде до знищення, до загибелі світу. Якщо відкинути християнське розуміння розвитку світу й історії і взяти до уваги чисто наукові прогнози, то стає очевидним: сьогодні перед людством разом з реальною перспективою тріумфу може так само реально виникнути реальна катастрофа.

Песимістичні прогнози майбутнього також звертають нашу увагу на глобальні проблеми. Це насамперед стосується грандіозного тиску цивілізації на екологію. Уже з 80-х років ХХ століття стали помітними симптоми всесвітньої екологічної кризи. У 1985 році було зафіксовано різке зменшення товщини озонового шару над Антарктидою, а через два роки — над Арктикою. Почалося підвищення температури поверхні планети. Існує думка, що людство вже перебуває на краю загибелі. Є й інша думка — що наша цивілізація спроможна подолати не тільки наслідки «парникового ефекту», але й ядерну зиму. Та все ж дуже важливим є те, як проблеми еколо­гії сприймаються в суспільстві, як реагує громадськість, як зростає рух «зелених».

Наука, не зв’язана з духовністю, — це страшне явище. Вона набагато небезпечніша за атеїзм. Атеїзм калічив людські душі, а бездуховність у науці може призвести до знищення і природи, і людини, і самого життя. Якщо хтось думає, що наука може існувати сама по собі, відірвано від релігії або світогляду, тобто бути автономною, той глибоко помиляється. Науку не можна відірвати від цілісного сприйняття світу і глибин людського буття. Наука повинна бути в руках людини, духовно вихованої.

↑Виживання цивілізації і роль релігії

У виживанні цивілізації повинна і може відіграти головну роль релігія. Проблема виживання цивілізації — це проблема зміни людської свідомості. Єдиним же засобом справді глибокої зміни свідомості є релігія. І що цікаво, навіть багато вчених схиляються до цього. Та виникає одне «але». Уже пропонується якась нова релігія — антипод християнства.

В останні десятиліття на Заході сформувався рух, який претендує на роль такої релігії. Цей рух одержав назву «Нью ейдж» (new age [англ.] — нова епоха). Він базується на східній містиці. Нова релігія «Нью ейдж», як і східна містика, сповідує безособовість Бога, божественність людини, вчення про перевтілення. Безперечно, всі ці основні постулати нової релігії чужі християнству і до добра не приведуть.

↑Чи можна поєднати абсолютну істину і плюралізм?

Особливістю сучасної культури, звичайно, є плюралізм. Уявлення про те, що є абсолютна істина, обов’язкова для всіх, сьогодні просто не сприймається. Відмова від поняття «істина» як категорії мислення торкнулася навіть точних наук, не кажучи вже про філософію і релігію. Тому й думка про те, що тільки одна релігія містить у собі істину, здається сучасній людині просто нісенітною. Більш того, претензія на володіння абсолютною істиною сьогодні вже здається небезпечною. Багато хто вважає, що нам слід відмовитися від претензії на абсолютну істину у суперечних світоглядних питаннях.

Але християнство — інша справа. Воно наполягало і наполягає на своїй винятковості як релігії Богоодкровенної і розглядає всі інші релігії як хибні шляхи до Бога. Сьогодні це теж не завжди популярне. В очах деяких сучасників християнство програє східній філософії, що розглядає всі релігії як різні шляхи до однієї істини. Такий світогляд здається привабливішим сучасній людині, бо він начебто може об’єднати наш роз’єднаний світ.

Сучасна людина втратила здатність вірити у догмати. Вона схильна прийняти якусь доктрину на основі логічних доказів або відчуттів. Важливість християнства — у вірі, що є у ньому. Бог для християн є об’єктивною реальністю, хоча довести Його існування або сприйняти Його органами почуттів неможливо. Тому християнство пропонує шлях пізнання Бога через віру. Саме через віру Бог відкриває Себе людині і дає пізнання релігійних істин. Лише своїми зусиллями людина не спроможна пізнати Бога.

Східний містицизм пропонує зовсім інший напрямок. Для того, щоб, наприклад, увійти в контакт з надприродним світом, досить виконати медитаційні вправи. Такий шлях пізнання надприродного світу приваблює сучасну людину, яка орієнтована на науку.

↑Сексуальна революція

В нинішній час відбулася і сексуальна революція, яка раптом звільнила людину від заборони стосовно тіла. Прагнення одержати задоволення багато в чому визначає також і ставлення людини до культури. Нова, вже згадувана, релігія «Нью ейдж» пропонує людині цілий спектр насолод — від чисто фізичних до духовних. Етикою «Нью ейдж» є так званий гедонізм, від грецького слова «гедоне» — «насолода», тобто напрям, що вважає насолоду і задоволення вищою метою та основним мотивом людської поведінки. Така етика приваблює молодь більше, ніж християнство, яке продовжує наполягати на необхідності покори духу й обмеження тілесного потягу.

↑Телебачення і духовність

Ось тут можуть зробити багато корисного, або навпаки, телебачення, засоби масової інформації. Сьогодні, на жаль, створюється особливий вид культури — псевдокультура. Телебачення, позбавлене духовності, формує нову свідомість. Якщо, скажімо, культура, що передувала масовим телевидовищам, була орієнтована на слово, то нинішня «телевізійна культура» все більше орієнтується на образ, пов’язаний з тілом. Книга поступається місцем відео. Концентрація уваги, характерна для читання, змінюється пасивним сприйняттям образів, створюваних на телебаченні. Сучасна техніка сама собою може бути духовно нейтральною, але вона може бути використана як для добра, так і для зла. Причиною того, що техніка перетворюється на щось демонічне, стає порочність людини, яка володіє цією технікою. Вона починає грати роль змія-спокусника і підштовхує людину в обійми лжедуховності.

↑Церква і окультизм

Астрологічні прогнози по телебаченню, «контакти з пришельцями», книги з чорної і білої магії в кіосках — це теж одного поля ягоди зла. Потреба у чуді, що тривалі роки штучно стримувалася, вихлюпнулась і оволоділа навіть тими людьми, які ще зовсім недавно були войовничими атеїстами.

Здобута свобода й успадкований духовний вакуум викликали до життя потужну хвилю цікавості до надприродного. Але це надприродне далеке від церковної релігійності. Сьогодні люди якщо і виявляють інтерес до релігії, то намагаються обрати не догмати Біблії, які вимагають покаяння, а те, що вражає уяву, розкриває екстраординарні здібності людини чи дає фізичне зцілення.

Церква негативно ставиться до всіх видів окультизму. Багато хто бачить у цьому неприйнятті лише прояв догматизму. Це не так. Насправді причина такого ставлення глибша. З християнської точки зору, окультні знання — це заборонений плід. Прилучення до них пов’язано з небезпеками для духовного і душевного здоров’я. Справді, за окультними захопленнями тягнеться безліч випадків, які мають патологічний і кримінальний характер. Варто згадати хоча б недавню історію з псевдоре­лігійним «Білим братством». Подібних течій у наш час з’являється, на жаль, багато.

* * *

Який можна зробити підсумок з усього? Людство віддало перевагу тілу і матеріальним цінностям. Все духовне посіло другорядне місце в житті і діяльності людей. У зв’язку з цим виникає запитання: як ставиться християнство до матеріальних цінностей, чи не відкидає їх зовсім? Вся попередня історія християнства свідчить: Церква не відкидає і не може відкидати мате­ріальні цінності, тому що Бог є Творцем усього матеріального, Він створив всесвіт і сказав, що це добре. Людське тіло є довершеним творінням Божим.

Але матеріальні цінності повинні бути підпорядковані цінностям духовним. Дух має панувати над тілом, а не навпаки. Духовне життя кожної людини повинно домі­нувати над усім матеріальним.

Проблема сучасного людства полягає в тому, що суспільство змінило пріоритет цінностей і поставило на перше місце все матеріальне, а духовне стало другорядним. Якщо людство не поставить у своєму житті і діяльності все на своє місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога люди не будуть сприймати як особистість, а тільки як безлике божество, розлите у всесвіті, то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. Кожна людина стоїть перед вибором життя або смерті, добра чи зла. І від людства залежить, який шлях обрати у ІІІ тисячолітті.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового повинно змінити свідомість насамперед християн. Усім нам треба пам’ятати слова Христа Спасителя, звернені до Своїх послідовників: «Ви — світло світу» (Мф. 5, 14); «Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5, 13). А це означає, що треба шукати насамперед «царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). Всім нам належить померти, а потім — суд Божий. Він буде справедливим і поєднаним з любов’ю.

Наша Асамблея проходить під девізом: «Заповідь нову даю вам: любіть один одного» (Ін. 13, 34). Сподіваюсь, що вона сприятиме консолідації українського сус­пільства, зміцненню держави, розвитку економіки на міцних духовних засадах і припиненню розбазарювання нашого багатства. Головне наше завдання — поставити духовність в основу нашого життя і діяльності. Люди не повинні жити тільки для себе. Треба любити одне одного і не бути егоїстами, як заповідав нам Господь наш Ісус Христос, Син Божий. А також любімо свою Батьківщину Україну.

Нехай Господь благословить усіх нас!

Опубліковано: 09.12.2014.