«Наша Парафія»

Шановні учасники і гості Всеукраїнського
християнського форуму!
Дорогі браття і сестри!

Наближається 2000-ліття Різдва Христового. Весь християнський світ готується відзначити цю надзвичайну подію. Цей ювілей не можна порівняти з жодним іншим ювілеєм, бо Різдво Христове має онтологічне значення для всього людства, і значення його сягає за межі історії.

Ми перебуваємо на зламі другого і третього тисячоліть, і це спонукає нас подивитися на цю подію під кутом зору всього людства. Йдеться не тільки про те, що дало християнство людству, і зокрема європейській цивілізації. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, на розвиток європейської і світової культури — архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Але головна суть події полягає в переоцінці цінностей, у сутності буття як кожної людини зокрема, так і всього людства в цілому, в ролі духовності у житті й діяльності людей і націй. У чому полягає сутність Різдва Христового? Різдво Христове — це є не тільки народження Ісуса Христа як людини. Різдво Христове — це пришестя у світ Сина Божого, однієї із Трьох Іпостасей Пресвятої Тройці, тобто Самого Творця всесвіту. Відбулося з’єднання Божественної природи з нашою людською природою в одній Іпостасі, в Іпостасі Сина Божого.

Якби Різдво Христове означало народження всього лише людини на ім’я Ісус, то ця подія не могла б змінити трагічного стану людства, у природу якого увійшли гріх і смерть. Ми, християни, віруємо і визнаємо, що Різдво Христове — це є втілення Сина Божого, однієї з Трьох Іпостасей Пресвятої Тройці, Який прийшов спасти грішників від гріха і смерті. Апостол Іоан Богослов стверджує: «Це ж (тобто Євангеліє) написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його» (Ін. 20, 31).

Беззаперечним доказом Божества Ісуса Христа є Його Воскресіння. Недаремно апостол Павло у зв’язку з цим каже: «Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна: ви ще у гріхах ваших» (1 Кор. 15, 17). Без Воскресіння Христового немає ні Церкви, ні християнства. 2000-літня історія Церкви свідчить, що вся боротьба з християнством зводилася до неправдивого вчення про особу Ісуса Христа. В цьому сутність всіх єресей. І в наш час у деяких християнських течіях навмисно затемнюється віра в Ісуса Христа, Сина Божого. А без цієї віри християнство втрачає своє онтологічне значення як Богоод­кро­венна релігія. Не можна також зводити християнство лише до соціального служіння.

Своє суспільне служіння Господь наш Ісус Христос почав з проповіді про те, що наблизилося Царство Боже, і тим підкреслив, що заради його утворення Він прийшов на землю. Царство Боже — це духовне царство, це сукупність вічних духовних цінностей. Царство Боже, за словами Христа Спасителя, перебуває усередині людини. «Царство Моє, — сказав Господь на суді у Пилата, — не від світу цього» (Ін. 18, 36). Основою Царства Божого є любов, правда і мир.

Заснована Христом Церква покликана будувати Царство Боже, яке починається на землі і простягається у вічність. На початку ІІІ століття Церква з «малого стада Христового» перетворилася на монолітну вселенську організацію з чітким «правилом віри», з авторитетом і дисципліною. Але, незважаючи на зростання і зміцнення, Церква зустрілася з внутрішніми труднощами, які були, так би мовити, тіньовим боком життя Церкви. В чому полягала суть цього процесу, що і донині триває в Церкві? Зі збільшенням кількості християн потроху змінювався дух, або «внутрішній настрій» церковної общини. Можна казати про зниження духовного рівня. Звичайно, гріхи і падіння були в Церкві з самого початку: їх викривали апостоли і вчителі Церкви. Але тепер — і в цьому полягає відмінність — змінюється оцінка цих гріхів у християнській свідомості. Для первохристиянських общин Церква — це зібрання святих, а святість — норма життя. Той, хто отримує білий одяг у таїнстві хрещення, повинен зберігати його білим упродовж всього свого життя. Всякий гріх переживався як ненормальність, як болісне протиріччя зі святістю Церкви. «Святість» не означає «безгрішність». Один тільки Бог безгрішний. «Святість» означає свідомість цілковитої належності — душею і тілом — Христу.

Приблизно з середини ІІ століття в Церкві зазвучав новий мотив. Одночасно з гімнами єдності і святості Церкви все сильніше стало чути визнання гріхів християн. Виникає необхідність «другого покаяння». Перше було під час вступу до Церкви — у таїнстві хрещення. Деякі історики вбачають у цьому «революцію» в свідомості ­хри­с­­­тиян, бо общини «спасенних» перетворювалися ­на общини «тих, хто спасається».

В дійсності це не зовсім так, бо апостол Павло каже: «Ми спаслися в надії» (Рим. 8, 24), а надія — це ще не доконаний факт. Святість Церкви не виключає, а, навпаки, передбачає постійне покаяння — усвідомлення своєї гріховності і недостойності. Тому «зниження» рівня духовного життя християн не змінює ідеалу Церкви як общини святих.

Церква заснована Христом не для того, щоб судити, а щоб спасати людей. В цьому і полягає місія Церкви до другого пришестя Христового. У Церкві нема місця для гріха, але вона існує для грішників. Тому розвиток у Церкві покаянної дисципліни і видиме пониження вимог до християн свідчить не про її зраду святості, а про виконання Церквою свого споконвічного призначення: спасати й оновлювати людей. Звичайно, не всі витримували в давнину, та й тепер не витримують цього реалізму Церкви.

Послаблення впливу християнства в останні віки другого тисячоліття заважає нам побачити вплив християнства на суспільство і народження християнського світу. Під народженням християнського світу мається на увазі не форма відносин Церкви і держави, не зовнішнє засвоєння суспільством християнських обрядів, символів, звичаїв і християнського побуту. Йдеться про переродження самої людської свідомості, коли духовні цінності стали набувати пріоритету над матеріальними цінностями. Відбулося прищеплення Христового образу людському розуму, душі і совісті. Християнство вплинуло на сім’ю, звичаї, закони, на все суспільне і державне життя.

Нині ми можемо піддавати критиці минуле християнства, але при цьому не слід забувати, що все це ми робимо з позиції абсолютизму і досконалості, забу­ва­ючи про те, що за нами стоять віки християнського впливу на людську свідомість. Коли ми говоримо про проблеми духовності, ми забуваємо, що вони стали проб­лемами тільки завдяки появі у світі досконалої людини і досконалого життя, завдяки новому розумінню добра і зла.

Перше, на що наштовхнулася Церква при входженні у світ, було язичництво. Не зрозумівши сенсу боротьби християнства з язичництвом, не можна по-справж­ньому оцінити християнство. Язичництво — це просто ідолопоклонство. За ідолопоклонством стоїть дуже сильний і цілісний світогляд, з глибоко вкоріненим комплексом вірувань. Подолати цей світогляд було зовсім не легко. До речі, язичництво повністю не знищено і по сьогоднішній день, через 2000 років існування християнства. Після тривалого вихолощування християнської свідомості з життя суспільства атеїзмом, чимало людей повертаються у наш час до язичницького способу мислення.

Християнство бачило у язичництві страшну неправду про світ. Язичництво зневолювало людину, пропонувало їй неправду про Бога. Боротьба християнства з язичництвом була боротьбою за душу людини, за звіль­нення її свідомості й життя від неправди.

Якби християнство обмежилося зреченням від світу, цілковитим зверненням до грядущого Царства «не від світу цього» (а саме у цьому дехто вбачає головне завдання християнства), воно не виконало б свого призначення, бо Син Божий прийшов спасти не тільки людину, але й увесь світ. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного…» (Ін. 3, 16). Вже свідчення мучеників переконують нас у тому, що християни не відділяли релігії від життя. Християнська проповідь розкриває основну свою суть, що Царство Боже з пришестям Христа «наблизилося» і стало зерном нового життя тепер уже на землі. З появою Христа і Його духовного Царства вже ніщо не може претендувати на роль абсолютної цінності — ні держава, ні культура, ні сім’я, — тому що все стало підпорядкованим втіленому Богу і вічним духовним цінностям.

Важкий шлях до Бога пройшла Русь-Україна. Київ­ська держава як християнська країна з’явилася на історичній арені, коли сталося остаточне розділення між Східною і Західною Церквами. Прийняття Києвом християнства й утворення Київської митрополії є однією з важливих частин всесвітньої історії. З моменту хрещення Руси-України язичницький період відходить у минуле, хоча в наш час рунвіра прагне його реанімувати. З прийняттям християнства відбулися корінні зміни в усіх галузях життя Київської Руси. Нелегкою, наполегливою і тривалою була боротьба християнізованого Києва зі значною частиною стійкого в язичництві слов’янства.

Величезний вплив християнство справило на розвиток культури, що прийшла в нашу країну з Візантії, яка в той час стояла на вершині християнської культури. Особливо розвивалися такі галузі культури як література, архітектура, живопис та іконографія, музика, а також християнська соціальна етика.

Церква стала в суспільстві тією рушійною силою, яка не тільки створила ідеали Руси-України, а й справила чисто духовний, релігійний вплив на совість та душу наших предків. Моральні ідеали Руси-України збагачувалися характерними рисами православ’я: святістю, аскетизмом, співчутливою любов’ю, жертовністю та іншими християнськими чеснотами. Ідеалом Руси-України було життя праведне.

Під впливом християнства в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім’ю на засадах християнської моралі. Під впливом Церкви зростав авторитет матері і підвищувалася громадська відповідальність жінки.

Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на закони Київської держави. Карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право цього періоду зазнало великих змін під впливом грецького законодавчого збірника — Номоканону. Використовуючи цей збірник, Церква боролася з гріхом, а держава — зі злочинами. Церкві були підсудні гріховні справи без наявності складу злочину. Справи гріховно-злочинні розглядалися в цивільному суді. Християнство, запобігаючи гріху, попереджувало багато злочинів.

Тому і в наш час боротьба зі злочинністю повинна супроводжуватися підняттям рівня моральності і духовності суспільства.

Татаро-монгольське ярмо фактично зруйнувало Русь-Україну як могутню державу Східної Європи. Поступово стали змінюватися і відносини між Церквою і державою.

Розпад Київської держави призвів до того, що від єдиної Київської митрополії відокремились єпархії Московського князівства й утворили Московську митрополію, яка в 1448 році проголосила себе автокефальною Церк­вою. Впродовж 141 року Константинополь не визнавав цієї автокефалії. Київська ж митрополія і далі перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Одним із найтрагічніших моментів в історії Української Церкви було приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Приєднання сталося шляхом підкупу, всупе­реч церковним канонам. Українська Православна Церква­ втратила не тільки свою самостійність і майже номінальну залежність від Константинопольського Патріархату, а й була повністю русифікована. Київська митрополія перетворилася на одну з провінційних єпархій Російської Церкви. Російські імператори, у повній залежності від яких перебувала Російська Церква, ставили на українські єпархії архиєреїв-росіян, а українських єпископів відсилали до Сибіру для місіонерської діяльності. У такому становищі опинилася Українська Православна Церква через втрату Україною своєї державності.

З проголошенням України незалежною державою почався процес державотворення, який триває і донині. Виникає запитання: а чи відіграє Церква відповідну роль у процесі державотворення? Відповідь може бути тільки одна: без духовних підвалин не можна створити міцну державу, бо історія свідчить, що всі держави мали в основі духовні цінності, мали свою національну ідею, а носієм цих цінностей була і є Церква. Розділення україн­ського православ’я на частини і підпорядкування його іншому центру — чи то Москві, чи Константинополю — не відповідає інтересам Української держави. Україні потрібна єдина православна помісна Церква, рівна з іншими помісними православними Церквами. Тому всі перешкоди, які постають на шляху об’єднання українського православ’я, від кого б вони не виходили, є антидержавницькими й антиукраїнськими.

Перед Церквою і державою стоїть ще одна дуже важлива проблема — це утворення сім’ї, здорової і міцної, бо сім’я є основою суспільства і держави. Від того, якою буде сім’я, залежить майбутнє кожної держави, в тому числі й України. Тепер, на жаль, ми не маємо такої міцної, здорової сім’ї. Розлучення, безбатьківство, сирітство стали звичайними явищами сьогодення. Перед державою і суспільством постає питання: як зміцнити сім’ю і як підвищити народжуваність та збільшити чисельність населення в Україні? Чи можна зміцнити сім’ю тільки створенням матеріальних умов: забезпеченням житлом, відповідними зарплатами, різними пільгами тощо? Усе це, звичайно, має значення для створення нормальних умов сімейного життя. Але не треба забувати історію. Наші предки жили бідно, але мали міцну сім’ю, бо тоді християнська сім’я будувалася на духовних підвалинах. Любов між подружжям, любов між батьками і дітьми — є основою міцної сім’ї. На егоїзмі й відсутності християнського терпіння не можна побудувати міцну сім’ю. Любов — це дар Божий, і його треба оберігати і збагачувати. Без Бога, без цього джерела любові, не можна виховати людей добрими, милосердними, мужніми і працьовитими. Тому перед Церквою, державою і суспільством стоїть важливе завдання — підготувати молодь до створення здорової, міцної сім’ї, а це значить, що треба з дитинства виховувати чесного сім’янина і доброго громадянина.

Перешкодою для духовного відродження нації є зростання в Україні різних тоталітарних сект. Особливо небезпечною є секта сатаністів. Соціально-психологічною експертизою встановлено, що під виглядом релігійних обрядів тоталітарні секти вживають різноманітні психологічні, психотехнічні та гіпнотичні методи впливу на психіку людей. Результатом цього є повна залежність у психологічному та соціальному плані загітованих людей від керівництва тієї чи іншої секти. В тоталітарних сектах людей зомбують. Тому вони майже не піддаються розумному спілкуванню і вихованню. Сатаністи втягують у свою секту молодих людей, пропонуючи їм відвідати вечірку, на якій можна добре погуляти. Зазвичай це закінчується жертвоприношенням тварин, сексуальними оргіями, вживанням наркотиків і навіть самогубствами. Сатаністи розкопують вночі могили, шукаючи в них черепи і кістки для своїх ритуалів. До недавнього часу в Україні сатаністів не було, тепер вони з’явились і в нашій країні. Сатаністи й інші тоталітарні секти затягують у свої тенета все більше і більше людей, у тому числі й неповнолітніх.

Розповсюдження тоталітарних сект пояснюється падінням моральних засад у суспільстві, а також розгулом злочинності і наркоманії. На сьогодні держава не виробила правових норм захисту громадян від негативного впливу тоталітарних сект. Сектанти використовують необмежену свободу совісті. Християнські Церкви і конфесії повинні заявити свій спільний протест проти шкідливої діяльності тоталітарних сект і вимагати від держави прийняття відповідних законів, які захищали б права людини.

Який можна зробити висновок з усього? Людство віддало перевагу тілу і матеріальним цінностям. Усе духовне посіло другорядне місце в житті і діяльності людей. Проблема сучасного людства полягає в тому, що суспільство змінило пріоритет цінностей і поставило на перше місце все матеріальне, а духовне стало другорядним. Все це відбулося в епоху Відродження, коли вперше за весь час з моменту утворення християнства було відкинуто уяву про Бога як про Особу, Яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина як особа залишилася одна у Всесвіті; сенсом її життя стало не служіння Богу, а самоутвердження.

Якщо людство не поставить у своєму житті й діяльності все на своє місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога не будуть сприймати люди як Особу, а тільки як безлике божество (наприклад, Вищий Розум тощо), то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. Кожна людина стоїть перед вибором життя або смерті, добра чи зла. І від людства залежить, який шлях обрати у третьому тисячолітті.

Відзначення 2000-ліття Різдва Христового повинно змінити свідомість насамперед християн. Усім нам треба пам’ятати слова Христа Спасителя, звернені до Своїх послідовників: «Ви — світло світу» (Мф. 5, 14); «Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого непридатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5, 13). А це означає, що треба шукати насамперед «Царства Божого і правди Його» (Мф. 6, 33). Всім нам належить померти, а потім — суд Божий. Він буде справедливим і поєднаним з любов’ю.

Сподіваюсь, що наш форум сприятиме консолідації українського суспільства, зміцненню держави, розвитку економіки на міцних духовних засадах. Головне наше завдання — поставити духовність в основу нашого життя і діяльності. Людина не повинна жити тільки для себе. Треба любити одне одного і не бути егоїстами, як заповідав нам Господь наш Ісус Христос, Син Божий. А також любімо свою Батьківщину Україну. Нехай Господь благословить усіх нас і допоможе Своєю всесильною благодаттю!

Опубліковано: 09.12.2014; востаннє змінено: 12.12.2014.