Добром за зло
Кордон
— Сашко, дай, будь ласка, гумку, — звертається Наталя до свого сусіда по парті.
— Це моя!
Наталя бере в руки пенал.
— Це мій! — вириває пенал Сашко.
Дівчинка кладе свій портфель на парту.
— Ти чого на мою половину полізла?! — кричить він. Схопив крейду і — р-раз! — на блискучій поверхні — біла риска. — Сюди не лізь, — наказав, — це кордон.
І повелося: кожного ранку Сашко малював той кордон. «Аж поки не попросить, щоб відсадили, — так думав собі, — не буду з дівчиськом сидіти».
Черкнув крейдою і того дня. Потім відсунув Наталині книжки й зошити — за кордон — і став витягати свої речі. Відкрив пенал, а ручки — нема. Де ж вона поділася? Нишпорить у парті — нема. Поліз під парту — може, впала, ні, немає.
А Наталя тим часом узяла свою запасну ручку та й поклала на парту — хитро так, на самісінький «кордон». Побачив Сашко ручку, взяв та й пише…
Викликала вчителька Наталю до дошки, а Сашко ж тим часом потихеньку-потихеньку — і витер крейду. Повертається Наталя на місце — чиста парта.
Старший брат
Старший брат, восьмирічний Сашко, лагодив у прихожій велосипед. Залишив велосипед на хвилинку, а молодший, чотирьохрічний Олексій, вирішив прокататися, стоячи на одній педалі, та не втримався — і рулем, який був без пластмасової ручки, розбив високе, у ріст людини, дзеркало.
У цей час прийшов з роботи тато.
Олексійко був татовим улюбленцем, тому йому все завжди прощалося, та на цей раз і він заціпенів від страху.
Тато побачив розбите дзеркало і сказав:
— Ти, Сашко, розбив?
Сашко мовчав.
Повільно розстібаючи пасок, тато повернувся до Олексія.
— А може це ти, Олексію, нашкодив?
Олексій втягнув голову в плечі.
— Ну, — грізно дивився на Олексія тато, — хто розбив? Ти?
— Ні, не я, — відповів Олексій.
Складаючи пасок вдвоє, тато повернувся до Саші.
Сашко мовчав.
Схопивши Сашу за руку, тато став бити його паском. Хлопець чомусь не плакав, не кричав і тільки дивився Олексієві в очі.
— Тату, тату! — не витримав Олексій. — Не бий Сашу, це я розбив дзеркало!
Тато перестав шмагати Сашу і протягнув невпевнено:
— Обманюєш…
Олексій кинувся до тата:
— Я, таточку, я! Накажи мене!
Олексій заплакав вголос.
— Чого ревеш, — незадоволено відсторонив від себе Олексія тато.
Олексій плакав усе голосніше і хапав татову руку з паском.
— Це я… Це я розбив…
— Хто вас розбере, — сердито промовив тато і, грюкнувши дверима, зачинився у вітальні.
Розпачливо плачучи, Олексій підійшов до Саші, і старший брат пригорнув його до себе, як робив завжди, коли Олексієві було погано.
Украдене пшоно
Богдан і Акилина любили дітей. Скільки.
Бог послав, усім раді були. Богдан не натішиться своїми синами, а Акилина — помічницями-доньками. Діти, як горошинки, каталися по хаті.
Усе було мирно.
Цілими днями всі трудилися, до вечора від утоми падали з ніг і, повечерявши, міцно засинали. Новий день починався з благословення.
Батьки і діти знали, що благословення від злої сили оберігає. Але зло прийшло ззовні: спалахнула війна.
Богдан пішов на фронт і звідти вже не повернувся. Акилина почала просити милостиню, щоб прогодувати діток, а одного разу поїхала з бутлем у місто за гасом, та вийшло по-іншому.
Ходила вона по базарі, на плечах — коромисло, спереду — бутель із гасом, а позаду — відро з пшоном, яке Акилина виміняла на чоловіків кожух.
Іде і радіє: діти ситі будуть.
Але раптом якийсь шибеник вихопив у неї відро з пшоном, та навтікача. Добіг до річки, скованої льодом, пересипав пшоно з відра собі за пазуху і пішов по льоду, та несподівано потрапив в ополонку й розпачливо закричав: «Мамо! Мамо!»
Акилина бігла за ним, і в неї від цього крику стиснулося серце. Вона кинулася рятувати хлопчика. Подала йому кінець коромисла, а витягнути не може, тому що пшоно під сорочкою на дно тягне.
Акилина кричить:
— Синочку, витруси пшоно, інакше я тебе не витягну.
А він плаче й говорить крізь сльози:
— А як же? Тоді з голоду помремо.
Взмолилася Килина:
— Господи, не дай загинути дитині! Це я його налякала, за ним побігла.
Потягнула вона коромисло з останніх сил і витягнула хлопчака, а сама на свій бутель із гасом упала, бутель розбився, і осколки встромилися Акилині під ребро. Рука в неї оніміла. Встигла сказати:
— Допоможи мені, синку, до вокзалу дійти, — і втратила свідомість.
Не скоро отямилась Акилина, а отямившись, запитала:
— Як звати тебе, синку?
— Арсен, — відповів хлопчик.
— Ну ходімо, Арсене, я, здається, вже можу пересуватися.
Господи, благослови і допоможи!
Додому доїхали мовчки. А хати не видно, всю занесло снігом до самого даху.
— Ну, Арсенку, виручай, залазь на дах, до вікна діставайся та у кватирку пролазь.
Поліз Арсеній, через кілька хвилин гукає:
— Усі живі, але ніяк не прокидаються.
Килина зрозуміла: затримайся вона ще, діти вмерли б з голоду.
Через деякий час усі питають Арсенія:
— Ти звідки і чий?
А він опустив голову і промовив:
— Нічий. Я зараз піду.
Діти почали просити Акилину:
— Мамо, нехай він буде наш.
Жінка кивнула головою:
— Залишайся, Арсеночку, хоч не пишно, та затишно.
Хлопчина витер рукавом мокре від сліз обличчя, став перед
Акилиною на коліна:
— Ви мені тільки заради Христа простіть…
— Нехай Бог простить, синку.
Вороги
— Христос Воскрес!.. Христос Воскрес!.. Христос Воскрес!.. — тричі промовив священик сільської церкви, осіняючи хрестом усіх селян, які прийшли на великодню Літургію.
— Воістину Воскрес! — почулася дружна й радісна відповідь парафіян.
Вони водночас попрямували до хреста і по дорозі христосувалися між собою.
Лише мірошник із Зарічного млина, Григорій Іванович Лісовий, усе ще стояв біля свічної скрині, стискаючи мішечок із паскою та писанками. Ні, він не чекав, доки трохи розійдуться люди, він боявся, що зустрінеться з Мироном Степановичем, колишнім своїм боржником, який перед Пасхою розрахувався з ним. А розрахувався він лише тому, що Григорій Іванович забрав у нього з двору останню корову і відібрав насіння гречки та вівса, які Мирон Степанович зберігав для весняного посіву й сам зі своєю сім’єю часто через це недоїдав.
Розумів у душі мірошник, що недобре, а головне — не по-Божому вчинив він, розоривши односельця, і незручно йому було зустрітися з ним у цей святковий день. За християнським звичаєм треба христосуватися, а як він піде до Мирона з пасхальним привітом, коли тиждень тому став його заклятим ворогом?
— Нехай і буду я Іудою, — сказав йому Григорій Іванович і подражнив: — а все-таки корова твоя з вівсом та гречкою тепер мої. Не грабую ж я, своє беру…
— Своє? — дорікнув йому Мирон, і дорікнув справедливо.
— Своє ти давно отримав від мене. Я ж, як ми колись домовилися, борг тобі на полі відробляв. Тільки одне зробив недобре — на совість твою поклав надію і розписки про борг назад не забрав, а ти хочеш нажитися. Бери, не піде моє добро тобі на користь, ще згадаєш ти наші сльози.
З того часу почав Григорій боятися Мирона, усе думав, що хоче він йому помститися й заподіяти зло. Завів у дворі собак, купив у місті револьвер і куди б не ходив — усе брав його із собою. Лише сьогодні не взяв його до храму — якось не випадало, але тепер про це шкодував: він побачив серед парафіян Мирона, а думав, що той не матиме що одягнути, — так обчистив він його.
Тим часом Мирон Степанович стояв навпроти Царських врат і молився. Григорію Івановичу здавалося, що той не хоче його пустити до хреста. «Ти дивись!.. Ніби він і перед Богом попереду мене стоїть!» — подумав у душі Григорій. Він ще далі відійшов назад — намагався, щоб Мирон не побачив його. А Мирон дійсно не бачив, він продовжував молитися й тихенько співав завчені з дитинства наспіви. Проте Лісовому видавалося, що той таємно слідкує за ним.
Пасхальна Літургія закінчилася рано — далеко до світанку, та й місяць цієї ночі не світив. Не з руки це було Григорію — іти п’ять верст лісом однією дорогою з Мироном було йому страшно. «Безумовно, тільки цієї ночі чекав Мирон, тому й до храму прийшов сьогодні, щоб дорогою додому мені зло вчинити», — думав він. Руки Григорія тремтіли, по тілу неначе бігали мурахи, чоло вкрилося холодним потом. Він перевів свій погляд на ікони, молився, щоб Бог врятував його від смерті.
Останнім підійшов Григорій Іванович до хреста, тричі похристосувався зі священиком і пішов вітатися з людьми. Його рука виймала крашені яйця і роздавала їх, його вітали зі святом, проте він не чув цих вітань. «Може, оце останній раз святкую Пасху, прощаюся з людьми… А з дружиною, дітьми так і не попрощаюся. І паска моя до них не потрапить… Може завтра принесуть мене сюди мертвого… О Господи!.. Страшний Суд Твій і великий мій гріх!..»
І вперше за все своє життя гаряче і щиро розкаявся Григорій Іванович за всі свої гріхи та пошкодував про те, що нечесно вчинив з Мироном. «Якби цього не було, то не боявся б я свою односельця, а тепер… Якби ж свого добра було мало… І на що ж я оце спокусився?.. Ось дійду до лісу, а там…»
Перед тим як вступити в ліс, він знайшов розміром із долоню камінь і поклав його до своєї вже спорожнілої торбинки «Тепер хоч є чим боронитися», — подумав він.
Усю дорогу лісом ішов Григорій Іванович, тремтячи під страху і хвилювання. «Слава Богу! Ліс закінчується. Ще трохи — і я вже на полі, а там до рідного села рукою подати».
Але що це? Щойно вийшов він з лісу, як мало не стикнувся з Мироном, який перевзувався. «Ось і все…» — промайнуло у нього в голові, й він вкрився холодним потом.
Тим часом Мирон Степанович закінчив, озирнувся, впізнав
Григорія Івановича й пішов йому назустріч. Лице радісне, очі сяють.
— Це ви, Григорію Івановичу? — запитав він і, коли переконався, сказав: — Христос Воскрес!
Мирон Степанович поцілував мірошника й простягнув йому крашене яйце.
— Во..во..істину! — прошепотів Григорій Іванович збентежено. — Що це ти мені дав? — відводячи руку свого ворога запитав він.
— Яйце вам… За християнським звичаєм…
— Яйце?.. А, так… так… Дякую, брате… Почекай, зараз я тобі у відповідь…
Григорій Іванович швидко опустив руку у свій мішечок, але там, замість дарунка, попався йому лише камінь. І раптом, ніби блискавкою, осінило його: «Господи! Ворог мій, якого я сам образив через свою скупість, заради Тебе для мене знайшов яєчко, а я що приготував йому?» І боляче, соромно стало мірошнику, вперше в житті всередині все перевернулося. Він зрозумів свій дикий, нелюдський вчинок, у душі дуже заболіло.
— Мироне! Прости мене заради Христа!.. А що неправильно забрав у тебе та в інших — усе віддам. З тебе першого і розпочну.
Він повернув Мирону його корову, пообіцявши, що гречку та овес привезе сам. А за образу дав ще й десятирублевий золотий.
Портфель
Повертаючись якось пізно ввечері взимку із міста додому, в електричці я задрімав. Зайшли у вагон четверо і курять. Від диму я прокинувся, попросив їх не курити, вийти в тамбур: адже у вагоні жінки, та й не можна у вагоні курити. Вони пішли в тамбур.
На своїй станції виходжу і швидко йду додому. За спиною рюкзак із продуктами, а в руках портфель, у якому були три невеликі ікони, фотоапарат з об’єктивами, гроші і найважливіше — рукопис дисертації одного мого товариша, який він дав мені переглянути. Над цією дисертацією він трудився декілька років і екземпляр був єдиний.
Майже біля самого мого будинку ті четверо, з електрички, підбігли до мене, вдарили чимось по голові, я впав; почали бити ногами. Якимось дивом я ледь вирвався від них, побіг, вони кинулись за мною; троє відстали, один догнав, я відштовхнув його
— він упав. І тільки хотів ударити його в запалі, як враз обпекла мене думка: «Що ж ти хочеш зробити?! Ти ж християнин!» Випустив я його й кажу:
— Іди!
Його ніби вітром здуло, так швидко він утік.
Прийшов я додому, дивлюся на себе: пальто розірване, без шапки, рюкзак і портфель залишились у них, сам весь закривавлений. Сів на стілець і гак гірко й боляче мені стало, думаю: «Господи! Як Ти допустив, що мені так погано, і не тільки мені, — адже втрачений рукопис дисертації мого товариша — плід стількох років його праці!»
Став я перед іконами і зі сльозами звернувся до Божої Матері: «Допоможи, Заступнице, допоможи, Владичице, — щоб вони хоча б ікони й дисертацію повернули, не шкода вже ні фотоапарата, ні грошей, ні продуктів. Поспіши, Помічнице!» — стою так і молюся.
І раптом ніби суворий голос у мені:
— А ти подумав про них, про тих, хто це зробив?
Та в серці гіркота, ніяк не можу їм простити. І знову пронизала думка:
— А ти про них, про тих, хто тобі це зробив, подумай, — який у них страшний стан, та ще після такого гріха! Які ж нещасні ці люди!
Став я тоді на коліна і почав Богу молитися за них: «Помилуй їх, Господи! Прости їм, не знають, що творять; допоможи їм, настав їх на путь істинний, приведи їх до віри Твоєї святої, Православної!»
І тут така жалість у мене до них раптом з’явилася, думаю: «Якби прийшли вони зараз, усе б їм віддав — і одяг, і гроші, — щоб вони змогли відчути, що я не осуджую їх за цей гріх, а співчуваю їм».
І так добре тут стало мені на серці, і сльози самі полилися. Тоді зрозумів я по-справжньому, що треба за ворогів молитися, як і Господь молився за тих, хто розпинав Його.
Адже якщо я, православний християнин, не помолюся за них і не прощу їм, то хто ж за них помолиться і хто простить їм? Адже і вони діти Божі. Може, хтось і ненавидить їх, а Господь нам заповідав у Євангелії любити ворогів наших, тих, хто робить нам зло, ображає нас.
І почав я поступово розуміти, що коли не відповідаєш гнівом і ненавистю на зло, то обеззброюєш того, хто робить тобі зло. Коли ж відповідаєш злом за зло, то підсилюєш зло і живиш ненависть іншого. А якщо від усього серця простиш винуватця, то у нього вже немає зброї і причини й надалі робити тобі зло.
Заснув я після всього цього заспокоєний і умиротворений, поклавшись на волю Божу. Прокидаюсь і зовсім не відчуваю болю, адже все обличчя було знівечене — ногами били. Підходжу до дзеркала — майже ніяких слідів побоїв. Тільки невеликі рубці. Все, що трапилося вчора, здалося сном. Підійшов до свого пальта, перевірив: усе пальто було розірване, в крові. І тут раптом дзвонять, відчиняю двері: заходять дві жінки, знайомі моєї мами, і простягають мені… мій портфель!
— Ідемо сьогодні зі станції і бачимо: біля самої дороги портфель лежить, подумали, що твій, — кажуть.
Тисячі людей пройшли за цей час цією дорогою, і ніхто не побачив портфеля, а ось вони, наші знайомі, побачили і мені його принесли!
Із хвилюванням відкрив я портфель і виявив, що все на місці: й ікони, і рукопис, і фотоапарат, і гроші.
Дякую Богові та Матері Божій, Заступниці нашій щирій, за все, що зробили для спасіння мого, дякую!
Сирітка
Після цілої низки дощових днів нарешті видалася ясна, світла днина. Легкий морозець посріблив траву і вкрив тонким льодом калюжі на превелику радість сільської дітвори.
Дружно висипали дітлахи на берег швидкої річки Ірми. Хто випробовував ногою лід, хто збирав черепашки. Свіжі дитячі голоси так і дзвеніли в чистому морозяному повітрі; ніхто не звертав уваги на холод. Як тільки руки задубіють — зараз пальці до рота, і можна терпіти; закоцюбнуть ноги — бігати почнуть, дивишся, і відігріються.
— Поглянь-но, який кожушок на Михайликові!
— вказала подрузі пов’язана великою байковою хустиною дівчинка.
— Йому що! Багач, — відгукнулася та, стріпуючи довгими рукавами материної одежини. — Глянь-но, Параска-дурепа йде… Сюди йде, до нас!
На стежинці, що спускалася до річки, з’явилося худеньке дівча років тринадцяти. Потріпане ситцеве платтячко й порвана, вся в латках, кофтина мало захищали її від холоду. На ногах було стоптане діряве взуття, з-під ситцевої хустини безладно виглядало скуйовджене чорне волосся.
Дівча спускалось повільно, як зацьковане звірятко, дико озираючись на всі боки.
— Параска-дурепа! Параска-клуня! — хором заспівали дітлахи й кинулись їй назустріч.
Дівчинка з переляку зупинилася. Помітно було, як тремтіли її притиснуті до грудей руки, як здригалися бліді губи.
— Куди йдеш? — підскочив до неї жвавий хлопчак на прізвисько Сенько Чечуйонок.
— У Кареліно, — тихо відповіла дівчинка, вказуючи на село, що виднілося за рікою. — Тітка Марія митися кликала.
— Діти, не впускати її через кладку! — гукнув хлопчисько в новому кожушку. — Нехай пливе через річку.
— Не впустимо! Не впустимо! — підхопили інші діти й рвонулися до перекинутого через Ірму вузького дерев’яного містка.
Хлопці збігли з берега і стали на містку чекати бідолашну дівчинку. Спритний Михайлик весело стрибав на розгойданих дошках і дражнив язиком Парасю, яка вже наблизилася до них,
— А спробуй-но підійти! Тільки спробуй! — кричав він. — Зараз же в Ірмі будеш. Видно, забула, як вчора ввечері тебе мама за волосся совала? Зачекай, ще перепаде!
— За що твоя мама її била? — почулися голоси.
Михайлик набрав поважного вигляду, засунув руки в кишені й неквапно почав розповідати, як учора вони з матір’ю раптом почули, що в них у сінях хтось шарудить.
— Татка вдома не було, — розповідав Михайлик. — Мама перелякалася: думала, злодій проник. А що поробиш, взяла нічничок і пішла в сіни. Глядь, а за діжкою Параска-дурепа сидить.
— Украсти хотіла. У-у, злодійка! Підкидьок! — закричали хлопчаки.
Темні очі Парасі гнівно блиснули: «Не злодійка я! Ось, як перед Богом!» — крикнула вона й перехрестилася.
— А чому ж заховалася?
— Замерзла, ніч була… Холодно. Знала, що до хати не впустять…
— Відомо, у нашому селі ніхто не впустить, — заявив Чечуйонок. — Нам підкидьків не треба! Провалюй далі!
— Де ж ти ночувала?
— тихо запитала Парасю одна з дівчаток.
Парася звела на неї очі. Чи то вона прочитала співчуття в погляді дівчинки, чи то її зворушив лагідний голосочок — тільки дві світлі, як кришталь, сльозинки викотилися з-під її довгих вій.
— У скирті, — тихо відповіла вона й ступила два кроки до містка.
— Геть! Куди лізеш? Сказано, не пускати! Пливи, якщо хочеш! — кричав Михайлик.
— Пустіть заради Христа! — молила Парася. — Холодно, в полі ночувати страшно-о-о…
— Зараз-же пропустіть! А то гірше буде, — заступилися дівчатка.
— Боїмося ми вас. як же! — випалив Михайлик і почав задкувати, загороджуючи їм дорогу.
Раптом він оступився і з усього маху шубовснув у річку. Пролунав сплеск — і Михайлик зник під водою.
З криком і лементом діти помчали до села, тільки одна Парася залишилася на березі. Раптом вона швидко скинула кофтину й кинулася в річку, де промайнула білява голова Михайлика.
Дівчинка з усієї сили працювала руками, і врешті наздогнала потопаючого. Вона спритно згребла його волосся і потягнула.
Коли збіглися люди, Михайлик був врятований. З голосінням, зі сльозами кинулася до непритомної дитини мати.
— Відкачувати його треба! — сказав хтось із мужиків.
— Навіщо? Клади на живіт, ницьма.
Хтось легенько поплескав його по шиї і, дійсно, вода полилася з рота й носа. За кілька хвилин Михайлик вдихнув. Щаслива мати заголосила, кремезний чоловік підняв хлопчика, і процесія рушила до села.
На березі залишилася лише промокла, тремтяча від холоду Парася. Про неї всі забули; тепер їй ніхто не заважав переправлятися через річку. Дівчинка спробувала перейти, але повернулася: від тільки-но перенесеного хвилювання в неї наморочилося в голові й тремтіли ноги.
З неймовірним зусиллям піднялася вона на берег і, скоцюрбившись, присіла на помості житниці. Смертельний холод скував усе тіло дівчинки — вона відчувала, що помирає…
Раптом почулися голоси, і гурт бабів на чолі з тіткою Мариною кинулися до неї. Дівчинка змучено підняла на них очі, видно, погано усвідомлюючи, чому вони тут.
— Вставай, Параско! Ходімо до хати! Ти бач, захолонула, сердешна! — із зусиллям піднімаючи дівчинку з помосту, говорила тітка Марина. — Спасибі тобі за Михайлика! Якби не ти — не бачити б йому світу білого.
Парасю привели до хати, перевдягнули в сухе вбрання і поклали на печі. Приємна теплота охопила промерзле тіло дівчинки, і вона знепритомніла. Вона не чула слів палкої вдячності Сидора, який повернувся, не бачила винуватих поглядів, які кидав на неї Михайлик, не помічала турбот тітки Марини, яка ще тільки вчора її побила, вигнала на вулицю, незважаючи на темну ніч; нічого не помічала бідна Парася. Зла недуга, яка довго сторожувала її, наздогнала і захопила в свої чіпкі лапи.
Усю ніч металася дівчинка в гарячці. Образи минулого, пережитого оточили її з усіх боків… То їй ввижалася давно забута мати, яка трирічною дитинкою підкинула її в стодолу, тому дітлахи й дражнили її «Параска-клуня», то бабця Килина, яка дала їй притулок, то юрба злих хлопчаків, які знущалися з її сирітства і безпорадності. Ніби зацьковане звірятко, ховалася вона від сільської дітвори, ні в кому не зустрічаючи ласки. «Підкидьок, Параска-клуня, Параска-дурепа, пішла геть!» — чула вона зусібіч.
І звикла дівчинка далі відходити від людей, ховатися від них у лісі чи в полі, у густій траві. Там вона відпочивала душею, там плакала від незаслужених образ. Темному лісу, швидкій річці, вітру буйному довіряла вона своє горе, у них шукала вона втіхи.
Поки була жива бабця Килина, Парася ще якось жила, а як померла старенька й ніхто не захотів її взяти, пішла дівчинка в білий світ. Де день, де ніч; де пожаліють і на тиждень залишать, нагодують і чим-небудь прикрити тіло дадуть. Так і жила Парася з року в рік, і от виповнилося їй тринадцять років. Прекрасні очі дівчинки від постійного цькування набули дикого виразу, і народ, охочий до різних прізвиськ, охрестив її «Параскою-дурепою». І пішла з цим іменем дівчинка поневірятися по селах.
Любов до свободи оволоділа всім її єством; вона ніде не могла прожити довго.
Поживе день, два, відпочине, на третій вийде на вулицю, озирнеться на всі чотири сторони і піде туди, куди серце вкаже.
— Ну, нав’язала я собі клопіт на шию, — вуркотіла тітка Марина. — Другий тиждень валяється, за нею ж ходити треба…
— Мовчи! — грізно прикрикнув на жінку Сидір. — Хреста на тобі немає… Через кого вона, голубонька, мається? Через нашого хлопця! Себе не пошкодувала, витягнула його. Е-е-х, серця у тебе, видно, немає; адже сиротиночка вона!
Сидір обережно підходив до лави, де лежала Парася, і ласкаво кликав її, але дівчинка нічого не чула. Її змучене тіло було ще тут, а душа літала далеко…
— Хворенька ти моя! — промовляв Сидір, намагаючись пом’якшити свій грубий голос. — Погано тобі?
У відповідь йому лунав сухий кашель і стогін Парасі.
Михайлик ніби переродився з часу свого падіння в річку. Не дивлячись на всі вмовляння товаришів вийти погуляти, він цілими днями сидів удома. Про що думав хлопчик, ніхто не знав, тільки мати не раз помічала, як він крадькома втирав сльози.
— Чуєш, жінко! — звернувся якось до Марини Сидір. — Треба було б за батюшкою з’їздити — не вижити Парасі…
Михайлик скрикнув і, затуливши обличчя руками, вибіг з хати.
— Бач, і йому шкода, — а ти ніби статуя кам’яна…
Марина відвернулася. Слова чоловіка зачепили її. Згадала вона, як совала за волосся Парасю, як вигнала її…
У цю хвилину дівчинка жалібно простогнала, ніби благаючи про поміч. Якась тепла хвиля охопила суворе серце Марини, вона кинулася до лавки, припала обличчям до схудлих рук Парасі й розридалася.
— Ось так краще буде, — проговорив Сидір і вийшов.
Через деякий час він уже їхав на цвинтар за старим батюшкою — отцем Іваном.
Тим часом Марина з допомогою сусідів обрядила дівчинку в усе чисте. Чекаючи священика, жінки перешіптувалися, з подивом дивилися на хвору. Обличчя дівчинки раптом ніби перемінилося: дикий вираз її очей став якимось м’яким, світлим…
Приїхав батюшка із Причастям. Усі вийшли. Коли повернулися до хати, він поспішно обтер хустинкою очі й від’їхав.
Уночі Парасі не стало. Ніхто не бачив, як вона відійшла з цього світу…
Ніби рідну дочку, оплакували її Сидір з Мариною, а Михайлик ридав ридма. Збив Сидір із чистих соснових дощок домовину, жінки спорядили дівчинку, і наступного дня сумна процесія вирушила до тихого притулку — цвинтаря.
За труною, яку чоловіки несли на руках, ішло й плакало все село від малого до старого.
Відправили по Парасі, і тільки чоловіки взялися за домовину, щоб нести її на цвинтар, як вийшов отець Іван і голосом, що проникав до глибини душі, промовив:
— Браття! Нема більше тієї любові, коли хто за друзів своїх покладе душу свою…
І став перебирати отець Іван усе життя померлої отроковиці Параскеви.
І відкрилися у всіх очі, жахнулися люди, що могли вони бути такими злими: голосні ридання наповнили церкву.
Найголосніше ридав Михайлик. З якою радістю він повернув би зараз Параську, як любив би він її, — нікому не дозволив би її образити!
— Браття, — говорив отець Іван, — ця дівчинка, яка так багато перенесла в житті, виконала найбільшу заповідь Господа нашого, Ісуса Христа. Наслідуймо й ми її приклад! Полюбімо один одного!
Він замовк, а в церкві довго ще лунали ридання. З плачем понесли невеличку соснову домовинку на кладовище, з плачем і молитвою опустили її в землю. Швидко виріс свіжий піщаний горбочок, увінчаний хрестом. Вільний вітер з полів, можливо, знесе з роками пісок з могили бідної Парасі та зрівняє її з землею, але в серцях людей ще довго буде жити про неї пам’ять… Там подвиг її короткого життя залишив глибокий слід.
