«Наша Парафія»

1. Про Святу Тройцю
2. Вчення про Христа. Сотеріологія
3. Про ангелів
4. Людина: її природа та гріхопадіння
5. Есхатологія
6. Про оголошених
7. Екклезіологія
8. Вчення про таїнства. Хрещення
9. Миропомазання
10. Євхаристія

Життя та діяльність

Святий Кирил народився близько 313 або 315 р. Місце його народження невідоме, але своє дитинство він провів у Єрусалимі, де займався вивченням Священного Писання, церковної літератури, знайомився також і зі світськими науками. Близько 345 р. Єрусалимським єпископом Максимом він був посвячений у сан пресвітера, а вже в 348 р. виголосив свої катехізичні бесіди до оголошених і перед новохрещеними, — напередодні або на початку свого єпископського служіння.

Після смерті єпископа Максима він зайняв Єрусалимську кафедру; цю подію датують 348 — 351 рр. Початок святительського служіння святого Кирила був ознаменований явленням на небі хреста Господнього в 351 p., 7 травня, близько 9 години ранку. Сяйво його перевершувало світло сонячних променів і було видиме всіма впродовж кількох годин. Жителі Єрусалима, охоплені страхом, із дружинами і дітьми поспішали в церкву віддати славу Христу. Багато хто з юдеїв й язичників цим знаменням навернені були до віри християнської. Надзвичайна подія явлення хреста описана самим святим Кирилом у той самий час, як вона трапилася.

Святительське служіння святого Кирила було сповнене тривог і нещасть. У той час Церкву Христову хвилювала аріанська смута. У катехізичних бесідах святий Кирил спростовує аріанське вчення, але стосовно аріан він проявляв себе стримано — не згадував імені Арія, а також уникав терміна «омоусіос».

Однак він не уник жорстоких нападів з боку аріан. Приводом до зіткнення з ними послужило прагнення Акакія, єпископа Кесарійського, підкорити собі Єрусалимську єпископію, якій 7-им правилом І Вселенського Собору надана була перевага честі. Святий Кирил відстоював незалежність Єрусалимської Церкви. До цього приєдналася також ворожнеча аріан проти святого Кирила як захисника православного Нікейського вчення. Дотримуючись своєї звичайної практики, аріани висунули проти святого Кирила низку неправдивих звинувачень і, між іншим, приписували йому продаж церковних речей і прикрас із корисливою метою. Насправді ж святий Кирил продав деякі речі для того, щоб виручене вжити на надання необхідної допомоги знедоленим. Акакій Кесарійський зажадав святого Кирила до себе на суд і, коли той не з’явився, силоміць вигнав його в 357 р. з Єрусалима. Святий Кирил подався в м. Tapс, де його прийняли з належною повагою. Після того, як Селевкійський Собор визнав його вигнання недійсним, святий Кирил повернувся в Єрусалим, але пробув тут недовго й був відправлений у заслання.

Після смерті Констанція з воцарінням Юліана святий Кирил був повернутий із заслання, але після воцаріння Валента був вигнаний втретє, і це останнє вигнання тривало 11 років (367 — 378 pp.). Знову повернувся в Єрусалим святий Кирил тільки після смерті Валента в царювання імператора Феодосія. Останні вісім років свого життя він трудився на Єрусалимській кафедрі над відновленням церковної єдності й зумів примирити із Церквою багатьох аріан. У 381 р. був присутній на II Вселенському Соборі. Закінчив земне життя святий Кирил 18 березня 386 р.

Твори святого Кирила Єрусалимського

Святий Кирил не був видатним богословом, але він був чудовим учителем і свідком віри. Літературна спадщина його невелика.

На першому місці повинні бути названі «Катехізичні бесіди», які складаються з 1-го передоголошульного слова, 18-ох оголошувальних і 5-ох тайноводчих. Вони виголошені в Єрусалимському храмі Воскресіння для тих, що готувалися прийняти хрещення у день свята Пасхи, й дають нам багатий матеріал з історії давньої оголошувальної церковної практики й разом з тим представляють короткий нарис загального віровчительного сповідання Єрусалимської Церкви, тому що виголошені вони були з повнотою вчительської влади від імені Церкви.

До нас дійшло ще три подібних збірки відомостей про літургічне життя Церкви; святого Іоана Золотоустого й Феодора Мопсуетського, які представляють антиохійську традицію, і західного отця Церкви святого Амвросія Медіоланського. Незважаючи на роз’єднаність у просторі, їхній зміст засвідчує про спільність літургічних звичаїв.

Кожне слово святий Кирил розпочинав читанням окремих місць зі Священного Писання, вибраних відповідно до змісту слова.

Передоголошувальне слово є вступним до інших катехізичних слів, у ньому визначається мета катехізичних повчань і роз’яснень для тих, що готувалися до хрещення, як вони повинні проводити час до хрещення і як треба приступати до таїнства. Насамперед вони повинні мати палке бажання охреститися, тому що одне зовнішнє прийняття таїнства без відповідного внутрішнього налаштування принесе тільки духовну загибель.

У першому оголошувальному слові святий Кирил, закликаючи до хрещення, вказує на необхідність його для людини й благодатні дари, які отримує вона, принявши це таїнство. У другому слові міститься заклик до щирого каяття у гріхах, вчинених упродовж всього життя, й зображаються згубні наслідки гріха. У третьому слові говориться про те, що при щирому каятті гріхи, навіть найтяжчі, обмиваються водою хрещення, і відроджена благодаттю людина з’єднується із Христом. Далі, із четвертого слова проповідник переходить уже до викладу основних істин християнського віровчення, але попередньо дає короткий огляд християнських догматів, що підлягають подальшому розкриттю. Четверте слово закінчується вказівкою на джерело християнського віровчення — Священне Писання — й подає перелік канонічних книг. Святий Кирил пропонує «Палестинський канон» середини IV ст., тобто того часу, коли суперечки щодо неканонічних книг Старого Завіту й Апокаліпсиса ще тривали. Але варто пам’ятати, що якщо канон священних книг не наводиться святим Кирилом в остаточному вигляді, він завжди тримався єдиного правила: «Від Церкви отримай відомість, які книги Старого і які Нового Завіту читати, а книг, не визнаних Церквою, не читай!» (IV, 36).

З п’ятого слова починається пояснення символу Єрусалимської Церкви, причому основна увага тут приділяється поясненню початкового слова символу — «Вірую» — і тлумачиться віра не тільки як згода людини на засвоєння пропонованої їй істини, але і як благодатна сила, яка дарується від Бога. На закінчення святий Кирил повідомляє (але не записує) слухачам текст Єрусалимського символу, який пропонує їм завчити напам’ять і не відкривати нікому, крім християн.

В інших тринадцятьох оголошувальних словах святий отець пояснює весь Символ віри, саме — місцевий символ. Єрусалимський, трохи відмінний від Нікейського вселенського символу. Проповідник детально пояснює, один за одним, член за членом, причому спочатку розкриває сутність того або іншого християнського вчення, а потім спростовує різні омани, протилежні цьому вченню. Так, у шостому, сьомому, восьмому й дев’ятому словах роз’ясняються перший член символу, у шостому слові він викладає вчення про єдність Божу проти язичників і маніхеїв. У сьомому слові говорить про Бога Отця, розкриваючи ту думку, що Бог іменується Отцем у власному розумінні, тому що від вічності народжує Сина Божого Ісуса Христа, Отцем же всіх людей Він називається в зовсім іншому розумінні. У восьмому слові святий Кирил пояснює слово «Вседержитель», яким спростовуються язичницькі та єретичні вчення, що визнають два начала у світі; тут же розкривається вчення про Божественний промисел. У дев’ятому слові подається вчення про Бога як Творця й Промислителя всього видимого і невидимого й вказується на доцільність буття, яке проявляється в світі.

Далі святий Кирил переходить до пояснення другого члена символу, що викладається у двох оголошеннях (10, 11). У десятому слові доводиться необхідність віри в Сина Божого, пояснюється найменування Його Єдиним і даються пояснення двох імен Спасителя: Ісус і Христос. В одинадцятому слові доводиться, що Ісус Христос є Єдинородний Син Божий, розкривається незбагненність народження й стверджується, що Син є Бог істинний, що перебуває в Отці, єдиний з Ним за Божеством, царством, волею й діями і відмінний від творіння. У цьому слові святий Кирил спростовує аріанське вчення й розбирає неправильне тлумачення єретиками місця Священного Писання. Поряд з аріанством спростовується й савеліанство.

У наступних чотирьох словах ведеться розмова про втілення Ісуса Христа, говориться про необхідність визнання у Христі людства й Божества. У дванадцятому слові захищається істинність втілення проти елінів і юдеїв, викладаються причини втілення, вказується на месіанські пророкування про Нього. У тринадцятому слові проповідник звертається до страждань, смерті й погребіння Ісуса Христа, доводить реальність цих подій і розкриває їхню «спасительну ціну». Чотирнадцяте слово присвячене воскресінню Спасителя, вознесінню на небо й сидінню праворуч Отця. П’ятнадцяте слово говорить про друге пришестя Спасителя й Страшний Суд.

Шістнадцяте й сімнадцяте слова викладають вчення про Святого Духа, Його Божество й благодатні діяння у світі. Член про єдине хрещення та прощення гріхів проповідником опущений, тому що цій темі присвячені перші оголошувальні слова.

У вісімнадцятому слові говориться про воскресіння мертвих у плоті й описуються властивості воскреслих тіл. Далі йдеться про єдину кафоличну Церкву та її ознаки, й, нарешті, про вічне життя майбутнього віку, якого удостояться всі, що пізнали істину.

П’ять тайноводчих слів пояснюють новопросвіченим три таїнства, які вони щойно удостоїлися прийняти: Хрещення, Миропомазання й Причастя. У першому слові проповідник пояснює спочатку ті попередні дії, які передують таїнству: відречення від сатани й з’єднання із Христом. У другому  — таємниче значення й благодатну силу дій, явлених при самому Хрещенні. У третьому слові висловлюються дії й значення їх у таїнстві Миропомазання. Останні два слова (4 — 5) присвячені таїнству Євхаристії: четверте говорить про сутність таїнства, його матеріальні елементи і таємничі дії; проповідник утверджує слухачів у тому, що хліб і вино в Євхаристії істинно перетворюються в Тіло й Кров Христову, хоча їхній вигляд залишається незмінним. П’яте слово викладає порядок звершення Літургії вірних і Євхаристичного канону.

Два останніх слова мають особливу важливість, тому що наводять свідчення єпископа про порядок звершення Літургії в середині IV ст. і тверду віру древньої Церкви в перетворення Святих Дарів.

«Бесіда про розслабленого при купелі» виголошена близько 345 р. «Послання до благочестивого царя Констанція про світлосяйне знамення Хреста, що з’явилося на небі і було видиме в Єрусалимі», — пізніший твір.

Збереглися ще три невеликих уривки, один із яких представляє невеликий фрагмент проповіді про чудо на весіллі в Кані Галилейській й одна цитата зі словами на текст: «Іду до Отця Мого» (Ін. 16; 28).

Богословське вчення
святого Кирила Єрусалимського

Про Святу Тройцю. Природа Божа недосяжна — що таке Бог, цього пояснити не можемо. «Ми не в змозі зобразити ні початку, ні образу, ні вигляду Його» (VI, 5, 7). Однак у міру прийнятності Бог пізнаваний для творіння, і від справ Божих можна сходити до пізнання сили Божої. Бог багатоіменний і єдиний. «З достоїнством єдиноначальності» варто з’єднати сповідання «у Бозі Отці» і вірувати не тільки в єдиного Бога, але й благочестиво пізнавати, «що цей єдиний Бог є Отець єдинородного Господа нашого Ісуса Христа» (VII, 1). Утримуючись від Нікейського слововживання, в інших словах святий Кирил сповідує ту саму Нікейську й Апостольську віру і з великою точністю викладає вчення про вічність Троїчного буття.

Вчення про Святу Тройцю святого Кирила Єрусалимського, будучи православним за змістом, є трохи своєрідним за термінологією, тому що в той час ще не набуло остаточного формулювання. Він уникає вживання терміна «омоусіос», побоючись звинувачень у савеліанстві, але говорить про три Божественні Іпостасі. Однак термін «іпостась» не означає ще в нього індивідуального на противагу загальному, а виражає приблизно те саме поняття, що й «усія».

Святий Кирил сповідує Сина Божого рівним Богові Отцю за владою, достоїнством і творчою силою. Він розуміє відношення Отця й Сина не стільки в розумінні єдиносущності, тобто спільного володіння однією й тією самою єдиною сутністю, як святий Афанасій Великий, скільки в значенні Їхньої рівності, власне кажучи, як вчили святі отці каппадокійці. Думка про рівність Отця й Сина переважає над думкою про Їхню єдність.

У вченні про Духа Святого Єрусалимський архіпастир проявляє більшу стриманість й обережність. «Про Святого Духа, — говорить він, — нехай буде нами сказано одним тільки Писанням. Якщо ж чого не написано, не будемо про те цікавитися» (XVI, 2). Дух Святий «проповідував про Христа в пророках; Він діяв в апостолах; Він до цього дня запечатує душі у хрещенні. І для нас досить знати це. Про єство ж або іпостасі не цікався. Якби написано було, сказали б ми, а чого не написано, про те не насмілимося говорити» (XVI, 24). Зате він на підставі Священного Писання приписує Святому Духові всі Божественні властивості. Обережність святого Кирила щодо цього догмату виражається й у тому, що він не стільки говорить про відношення Духа Святого до Отця й Сина, скільки про благодатні дії Його в Церкві, про освячення Ним душ віруючих.

Єдинство в трьох Особах Святої Тройці особливо ясно виражене святим Кирилом при розкритті формули хрещення — «в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28: 19). «Надія наша, — говорить він, — на Отця і Сина, і Святого Духа. Не трьох сповідуємо Богів; нехай замовкнуть маркіоніти! Навпаки, зі Святим Духом через єдиного Сина сповідуємо єдиного Бога. Не вносимо поділу у Святу Тройцю, як роблять інші (Арій і його послідовники), не допускаємо злиття, як Савелій» (XVI, 4). У трьох Іпостасях усе єдине: «Не інші дарування Отця, а інші Сина, і інші Духа Святого. Тому що одне спасіння, одна сила, одна віра» (XVI, 24).

Вчення про Христа. Сотеріологія. У вченні про Христа святий Кирил має на увазі спростування гностичних заблуджень, що з’явилися в донікейські часи. Він стверджує наявність двох природ у Христі, головним чином, на сотеріологічній основі. Страждання простої людини не могли б мати викупительного значення, спасіння могло виходити тільки від викупительної жертви Бога. Але, з іншого боку, якщо плоть Христа була примарною, то і Його страждання, смерть і воскресіння також виявляються примарними, тому в Христі потрібно бачити й істинну людину.

Розрізняючи у Христі дві природи, святий Кирил мислить їх настільки тісно з’єднаними, що без усяких вагань переносить предикати однієї природи на іншу. Він говорить про кров, страждання й розп’яття Єдинородного, про народження Сина Божого від Діви Марії, нарешті, він називає Діву Марію Богородицею.

Необхідність втілення Сина Божого обґрунтовується тим, що людина не може бачити Бога й не вмерти. Пророк Даниїл не міг винести навіть явлення архангела Гавриїла. Так що архангел повинен був прийняти подобу сина людського. Тим більше людина не може винести явлення Бога. Сама природа не в змозі переносити присутність Божества. Тому Бог з великого Свого людинолюбства простяг небо як завісу Божества, щоб ми не загинули. Якщо Бог приховує Себе небом, як завісою, то й Син Божий, з’явившись на землі, приховав Своє Божество під завісою плоті, щоб, бачачи Його, ми могли залишатися живими. Це приховання Божества під завісою плоті є доцільним у всіх особистих моментах каяття та спасіння (XII, 13-15).

Христос з’явився для того, щоб відвернути людину від ідолопоклонства й усіх привести до шанування Отця, до істинного богопізнання. Від нової Єви, від Діви, народився Господь для сповнення пророцтв. Своїм хрещенням Він освятив хрещення, і цим зв’язав сильного (диявола); «початок Євангелія — Йордан» (III, 5). Господь створив багато чудес, але над усе Хрест (XIII, 37). Хрест — незламна основа спасіння й надія, «похвала похвал» і слава (XIII, 1 та ін.). Істинно було добровільне страждання, і прославився Син Людський, прийнявши вінець терпіння. Всі були винні смерті через гріх. І весь гріх возніс Христос у тілі Своєму на древо, — і утамував гнів Божий, цим дотримана істина вироку, але й виявлена сила людинолюбства.

У вченні про викуплення святий Кирил відтворює думки Орігена про спокусу диявола, що, спокусившись плотською зовнішністю Христа, віддає смерті безгрішного Христа, ш;о втілився, і, перевищуючи тим свою владу, втрачає право на володіння ув’язненими в пеклі грішниками. Святий Кирил прагне встановити повний паралелізм між подіями падіння й спасінням людини. Якщо через цнотливу Єву людина стала причетною до смерті, то від Діви засяяло життя. Якщо із деревом пов’язане було вигнання з раю, то деревом повернутий рай. Терня визначені були Адаму після вигнання з раю, терням увінчується Христос. Люди, які згрішили, прикриваються листям смоковниці, — одним з останніх чудес було прокляття смоковниці. Продовжуючи ці аналогії, святий Кирил зауважує, що в спасительному подвигові Христа повторюються всі основні моменти, які мали місце при гріхопадінні, щоб тісніше зв’язати їх з новим розумінням про дарування спасіння.

Точно так само й у таїнствах Хрещення й Миропомазання людина символічно бере участь у смерті й воскресінні Христа. Звідси видно, що, подібно до святого Іринея Ліонського, святий Кирил надавав символу значення не простого умовного знака, але силу реального зв’язку.

Про ангелів. Хоча про ангелів у святого Кирила немає спеціального вчення, але оскільки він неодноразово говорить про них у різних місцях, то можна навести його наставнови й з цього питання. Ангели, на його думку, це створені Богом духи в незлічимій кількості (XV, 24). Начальник ангелів — Ісус Христос, «як сказано у Євангелії: «Тоді залишив Його диявол, і ангели приступили і служили Йому» (Мф. 4: 11). Не сказано: допомагали Йому, але служили Йому, що властиво рабам» (X, 10). Учителем же й Освятителем всіх ангелів є Утішитель (XVI, 23). Святий Кирил не говорить про небесну ієрархію, як це розкрито в «Корпусі Ареопагітикум», але свідчить про лики ангельські (Передоголош., 15). Чини їхні називаються в описі порядку звершення святої Євхаристії: ангели, архангели, сили, господства, начала, влади, престоли, многоокі херувими й навкруги престолу Божого серафими. Ангели бачать Бога, але це бачення має різні ступені, залежно від належності до лику (VI, 6; VII, 11). Стосовно людей, особливо щодо віруючих, відзначених печаттю Христа (тобто Хрещенням), блаженні духи є захисниками, помічниками, друзями. У день Страшного Суду «сурма ангельська прикличе всіх нас, що носять із собою справи свої» (XV, 24). Всі ангели створені добрими. Ангелами зла стали вони зі своєї волі — відпали від Бога із-за гордині. Сатана став ворогом людей. Але в християн є проти нього непереможна зброя. Вона проявляється в призиванні Розп’ятого (IV, 13), у знаменні Хреста (XIII, 36), у святих таїнствах Церкви (II, 3).

Людина: її природа та гріхопадіння. Святий Кирил бачив навколо себе язичників і єретиків, що допускали помилки в розумінні людської природи: фаталісти вважали, що все залежить від впливу небесних світил або від сліпого випадку; гностики, маніхеї вважали людське тіло вмістилищем гріха, матерію — втіленням зла, а душі розділяли на добрі й злі за природою; піфагорійці й послідовники Орігена уявляли, що душі в земному світі обтяжені гріхами, а в майбутньому житті будуть досконалі. Святий Кирил протиставляє всім цим заблудженням церковне вчення про людину, що складається із двох начал — плотського й розумного. Творцем того й іншого є Бог. «Всі творіння прекрасні, — міркує святитель, — але жодне з них не є Божий образ, крім однієї тільки людини» (XII, 5). Душа — це досконале творіння Творця: вона нетлінна, безсмертна, наділена волею, а тому владна над своїми вчинками й відповідає за них; немає якогось попереднього життя, у якому вона б раніше грішила. Немає відмінностей між душами різних статей (чоловіком і жінкою). Немає й розподілу душ за природою на дві категорії — всі душі мають однакову природу. Причина добра й зла криється у свободі волі. Плоть — чудесне створення мудрого й благого Бога — також не є причиною гріха. Сама по собі плоть не має життя. Рухає нею душа. У з’єднанні із чистою душею плоть стає храмом Святого Духа.

Супроти заблуджень багатьох єретиків Єрусалимський архіпастир наполягає на тому, що єдиною причиною гріха є свобідний прояв волі. «За образом», — говорить він, — людина встояла, а «за подобою», — поморочила неслухняністю» (XIV, 10). Своєю неслухняністю людина накликала смерть на всіх людей. «Гріх однієї людини — Адама — мав стільки сили, що приніс смерть світові. Первозданний із землі приніс всесвітню смерть» (XIII, 2).

Есхатологія. Смерть є покарання за гріх. Нею завершується для людини час подвигу, каяття й прощення. У потойбічному світі чітко позначається кінцева участь: ті, хто правильно скористалися на землі часом, перебувають у благодаті Божій, ті, що не скористалися, — караються. «Померлим в гріхах неможливо вже після смерті блаженствувати, але будуть вони ремствувати, терплячи муки» (XVIII, 14). Щоб уникнути участі грішників, святий Кирил, виходячи з Божественного Писання, пропонує «способи до здобуття вічного життя». Це: віра в Сина, сповідування віри, «перевага Христу, ніж багатству й рідним», ухилення від злих справ, дотримання заповідей Божих і, нарешті, «служіння Богові» (XVIII, 30).

Про душі тих померлих, які пішли із земного світу з вірою, але не встигли принести плодів, достойних покаяння, треба, за словами святого Кирила, приносити молитви й особливо з’єднувати їх з безкровною жертвою Тіла й Крові Христових, тому що «велика користь буде душам, за які приноситься моління, коли приноситься свята й страшна Жертва» (V, 9).

Про оголошених. За давнім церковним переданням оголошені входять до складу Церкви. Євсевій Кесарійський розрізняє в складі Церкви «три чини» — предстоячих, вірних й оголошених (катехуменів). Прийняття в число оголошених відбувалося з великою обережністю — з дозволу єпископа після відомого випробування й запевнення вірних. При цьому під час оголошення на них покладали руки, їх осіняли хрестом і проголошувалася молитва, — до цього приєднувалося помазання й споживання благословенної солі. В «Апостольських постановах» збереглася особлива молитва, яка читалася над оголошеними.

За свідченням святого Кирила, оголошені розділялися на два розряди: слухаючих і просвічуваних. До слухаючих належали ті, які не були достатньо підготовлені для вступу в Церкву. Вони допускалися до слухання літургії оголошених і проповіді священнослужителя. Крім того, вони ознайомлювалися з істинами християнської віри через настановлення їх просвіченими або тими, що приняли Хрещення.

До другого розряду належали просвічувані, які вже вирішили приєднатися до Церкви й готувалися переважно впродовж Великого Посту до прийняття Хрещення.

Оголошені проходили перед Хрещенням покаянне випробовування, яке полягало в пості, молитві й сповіданні гріхів. Останнє зображається в бесідах не як індивідуальна сповідь перед священиком, а як почуття розчулення у своїх гріхах, що виражалося перед всією громадою у словах і справах. Зразком цього роду сповіді служить приклад Давида після викриття його пророком Нафаном у перелюбстві: він зодягнувся у «веретище» (грубий одяг), кидався на землю й цілий тиждень не споживав хліба. Таким чином, під сповіданням гріхів розуміли аскетичні подвиги просвічуваних як показники їхнього покаянного настрою.

Обрядом очищення для просвічуваних служили заклинання. Тим, що просвічувалися, рекомендувалося піддавати себе заклинанням якнайчастіше. Заклинання полягало в подуві, осіненні Хрестом й у проголошенні заклинальних формул, зібраних з Божественних Писань. Особа, що заклинає, перебувала під покривалом, щоб розум її не розпорошувався ніякими зовнішніми враженнями, був цілком зайнятий словами заклинання. Ціль заклинань — очищення тих, що готуються до хрещення, від демонів, які «гніздяться» у тілі людей нехрещених (II, 2). «Подув і заклик імені Божого, подібно до найдужчого полум’я, палить і проганяє демонів» (II, 3). «Простий подув заклинателя стає вогнем для невидимого демона» (XVI, 19).

У Древній Церкві деякі сторони християнського життя становили таємницю, що приховувалася від невірних і оголошуваним повідомлялася поступово. Тільки просвічувані, тобто оголошені другого класу, послідовно вводилися в коло цих таємних істин, причому, проповідник неодноразово попереджає про те, щоб повідомлювані ним істини не передавалися простим оголошеним. Покровом таємниці, як видно з тайноводчих бесід святого Кирила, був обрядовий бік таїнства, тоді як про внутрішнє його значення говорилося оголошеним відкрито. Зокрема, оголошеним не говорилося, що через помазання миром подається новохрещеному благодать Святого Духа, що під виглядом хліба й вина віруючі споживають Тіло й Кров Христову. Також предметом таємниці були Символ віри й молитва Господня, які входять до складу літургії вірних. Вчення про Святу Тройцю, що лежить в основі Символу, також розкривалося в бесідах лише поступово. Священне Писання пояснювалося, головним чином, з морального боку. Тлумачення молитви Господньої відкривалося вже новохрещеним.

Екклезіологія. Господь після вознесіння виконав обітування й у П’ятидесятницю у світ зійшов Дух Святий, «Утішитель та Освятитель Церкви» (XVII, 13). Не інший Дух говорив у законі й пророках, сходив на праведників Старого Завіту, але «благодать Нового Завіту» є більша благодать. «Благодать посилалася й на отців, але тут вона в повноті. Там прилучалися Духа Святого, тут вповні охрещені Ним» (XVII, 18), «охрещені цілком до глибини самої душі» (XVII, 14). У П’ятидесятницю вилито в світ предостаток «води духовної». І з тих пір діє благодать Духа в апостолах і в усій Церкві. Церква (зібрання) так називається тому, «що всіх збирає й з’єднує» (XVII, 24), як усіх збирає Хрест і Господь, Який розіп’яв на ньому долоні Свої. Церква є Церква кафолична, тому що вона по всій вселенній підкоряє благочестю весь рід людський; і ще тому, що в ній у повноті «і без усякого недостатку» викладаються всі догмати про небесне й земне, і повнота лікування душі й тіла, і повнота чеснот (XVII, 23). У ній відкриваються врата життя вічного через святе Хрещення та інші таїнства.

Вчення про таїнства. Хрещення. За характером й призначенням своїх повчань святий Кирил не міг вникати в детальне розкриття церковного вчення про таїнства. Але з тієї самої причини він повинен був зупинитися на тих таїнствах, які звершувалися над тими, які вступають в Церкву й через які цей вступ відбувається. Найбільше він говорить про Хрещення. Хрещення водою необхідне для спасіння. «Хоча хто й заслуговує похвали за справи, але не охрестився у воді, той не ввійде в Царство Небесне, — зауважує святитель, — так визначив Ісус». Доказом цьому, на його думку, служить хрещення Корнилія, чоловіка праведного, який сподобився бачення ангелів (III, 4). І тільки для мучеників, «які під час гонінь хрестилися у власній крові», можливий виняток, — «вони й без води здобувають Царство» (III, 10). У хрещальній купелі не проста вода, але «спасительна» (II, 4). Силою троїчного закликання Святого Духа, Христа й Отця вона «здобуває силу святості» (III, 3).

Звершення цього таїнства мало таку обрядову сторону. Той, хто хрестився, спочатку знаходився в зовнішній частині притвору. Він повертався обличчям на захід, що символічно означало царство темряви, що перебуває під пануванням диявола, і, піднімаючи руки, повинен був промовити: «Зрікаюся тебе, сатано, і всіх справ твоїх, і всієї гордині твоєї, і всього служіння твого» (1, 4-8). Під справами сатани розуміли гріхи, звершені під його впливом, під гординею — язичницькі видовища, під служінням — язичницький культ. Потім охрещуваний повертався на схід, що символізує царство світла, і виголошував сповідання віри: «Вірую в Отця і Сина, і Святого Духа, і в єдине хрещення покаяння» (І, 9).

Після цього він заводився у внутрішній притвор, де з нього знімали хітон і звершували помазання єлеєм усього тіла — «від верхнього волосся на голові до ніг», — і, підвівши до купелі, триразово запитували: «Чи віруєш в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа?» Охрещуваний відповідав тричі: «Амінь». І потім звершувалося триразове занурення у воду (II, 3-4).

Благодать у таїнстві Хрещення подається через воду. Святий Кирил іменує її великою і найкращою із чотирьох видимих стихій. Але стає вона такою тому, що з нею з’єднується благодать Святого Духа. «Уважно дивися, — говорить він, — на цю купіль не як на просту воду, але як на духовну благодать, що подається разом з водою. Тому що як принесене на жертовник, за природою будучи просте, оскверняється закликанням ідолів, так і, навпаки, проста вода після закликання на неї Святого Духа, Христа і Отця набуває сили святості» (III, 3).

Дія благодаті, що подається у Хрещенні, виражається в «негативних» і позитивних наслідках для новохрещенного. «Негативні» плоди благодаті хрещення виражаються в тому, що:

1) нею знищується гріховність людини перед Богом і згладжуються наслідки гріха, що відобразилися в душі й тілі. При цьому вода обмиває сліди, що залишаються гріхами на тілі, а «Дух проникає до глибини душі» (XVII, 14). Як вогонь проникає в усі пори розпеченого заліза, так і Дух Святий входить в усі внутрішні частини душі, щоб зробити в ній повне очищення.

2) Хрещення звільняє людину від влади демонів. Це звільнення подається заклинальним помазанням єлеєм і триразовим зануренням у воду. При вимові заклинальної формули охрещуваний осіняється Хрестом, а у формулі згадується про Хрест і смерть Христа. Триразове занурення у воду також прилучає його до смерті Христової, знаменуючи триденне перебування Спасителя в гробі. Ця участь у смерті Христовій і дарує християнинові звільнення від влади демонських сил.

Позитивна дія Хрещення полягає в просвітленні розуму, внаслідок чого людина одержує здатність осягати високі Богоодкровенні таємниці. Крім того. Хрещення накладає на віруючу людину спасительну печать (1, 3), що закликає ангелів. Ця печать священна й нестираюча, що не дозволяє повторювати Хрещення. «Тільки єретиків деяких перехрещують, тому що перше їхнє хрещення не було Хрещенням» (Передоголош., 7).

Хрещення розуміється святим Кирилом як уподібнення смерті й воскресінню Христа, через яке охрещений одержує спасіння. У Хрещені все, що відбулося зі Спасителем у Його земному житті, відбувається й із новохрещеним, але тільки безболісно, без страждань (II., 5). «Ніхто нехай так не думає, що Хрещення є благодатне прощення тільки гріхів, а не разом і усиновлення, тоді як Іоанове хрещення давало тільки відпущення гріхів. Навпаки, точно знаємо, що воно служить очищенням гріхів і подає дари Святого Духа» (II, 6). Інакше кажучи, не треба обмежувати дії Хрещення відпущенням гріхів, тому що це уподібнювало б його тільки Іоановому хрещенню, яке не мало більшої сили. Християнське ж Хрещення дарує, крім відпущення гріхів, ще й благодать усиновлення, і все те, що одержали від страждань Христових, плоди яких воно реалізує в нас.

А якщо Хрещення приймається без віри або без належного благоговіння, приготування? Святий Кирил з цього приводу міркує так: «І Симон волхв, приступаючи до купелі, хрестився, але не просвітився; обмив тіло водою, але не просвітив серце Духом; занурюваюся у воду й вийшло з води тіло, а душа не погребалась із Христом і не воскресла з Ним» (Передоголош., 2). «Якщо лицеміриш, то люди хрестять тебе тепер, а Дух не буде хрестити». Але в іншому випадку: «Якщо прийшов ти по вірі, то люди служать у видимому, а Дух Святий дає невидиме». І далі: «Велике приходить випробування, щоб у цю єдину годину ввійти у славне воїнство. Якщо змарнуєш годину цю, то зло невиправиме. Якщо ж сподобишся благодаті — просвітиться душа твоя; приймеш силу, якої не мав; приймеш зброю проти страшних демонів. І якщо не кинеш зброї, але збережеш в душі печать, то демон не приступить, тому що боїться: «Духом Божим виганяють бісів» (Мф. 12: 28) (XVII, 36).

Миропомазання. Після Хрещення водою звершується Миропомазання — «тим, які вийшли з купелі священних вод, подається Миропомазання» (III, 1). За словами святого Кирила, зовнішній бік таїнства полягав у помазанні миром чола, вух, ніздрів і грудей. Благодать Духа Святого перебуває в тісному зв’язку з видимою речовиною — миром. Подібно до того, говорить він, «як Тіло христове, вже не хліб, так і святе миро це після закликання не просте звичайне миро, але дарування Христа й Духа Святого, від присутності Божества Його стає діючим» (III, 3).

У таїнстві Хрещення віруючий символічно бере участь у подіях життя Спасителя. Під час помазання тіла миром душа освячується Святим і Животворчим Духом. За вченням святого Кирила, в таїнстві Миропомазання подаються дари, що доповнюють благодать Хрещення.

Євхаристія. У вченні про Євхаристію святий Кирил ясно передає думку про реальну присутність Христа в речовині цього таїнства. «Хоча відчуття, — говорить він, — показує тобі хліб і вино, але так зміцнюється в тобі віра. Не за смаком суди про речі, але вірою безсумнівно впевнися, що сподобився ти Тіла й Крові Христових» (IV, 6). Хліб і вино перетворюються у Тіло й Кров Христові, подібно до того, як на весіллі в Капі Галилейскій вода чудесно була перетворена у вино. Освячення Дарів відбувається закликанням Святого Духа: «Благаємо Чоловіколюбця Бога послати Святого Духа на передложені Дари, нехай створить Він хліб Тілом Христовим, а вино — Кров’ю Христовою. Тому що, без сумніву, чого торкнеться Святий Дух, те освячується й перетворюється» (V, 7). Свідчення про епіклезу). До святої Євхаристії святий Кирил зараховує прохання молитви Господньої про хліб насущий, — «насущий» означає «той, який має дію на сутність душі», і цей хліб не в черево поміщається, «але подається всьому твоєму складу» (V, 15). В євхаристичній молитві згадується все творіння й ангельські сили й повторюється почуте Ісаєю серафимівське богохваління, «щоб у цьому співі мати нам спілкування із премирними воїнствами» (V, 6). Після звершення жертви підноситься моління за всіх живих і спочилих. «Приносячи Богові моління за спочилих, хоча вони й грішники, (ми) не вінець сплітаємо, але приносимо заколеного за гріхи наші Христа, за них і за себе вмилостивляючи Чоловіколюбця Бога». Приступати до причастя необхідно часто: «Не позбавляйте себе священних і духовних цих Таїн заради гріховної скверни» (V, 23).

Благодатними Дарами Євхаристичного таїнства освячується вся сутність людини — і душа, і тіло. Оскільки Тіло й Кров Христові засвоюються всім тілесним організмом людини, тому причасники стають «співтілесниками і єдинокровними Христу», «христоносцями, тому що Тіло й Кров Христа сповіщені їхнім членам» (IV, 1, 3).

З п’ятого тайноводчого слова дізнаємося, що в часи святого Кирила віруючі приймали Святе Причастя не із лжиці, а прямо в руки, окремо. «Тому, — навчає святитель, — приступаючи, не з розціпленими долонями рук підходь, не з розпростертими грудьми, але ліву руку зроби престолом для правиці і, зігнувши долоню, прийми Тіло Христове, й скажи при цьому; «Амінь». З обережністю освятивши очі дотиком святого Тіла, причастися, уважно спостерігаючи, щоб від нього не втратити чогось. Тому що, якщо втратиш щось, втратиш через це ніби власного свого члена. Після того, як причастишся Тіла Христового, приступи й до чаші із Кров’ю не з розпростертими руками, але в складеному положенні з поклонінням й шануванням, говорячи; «Амінь», освятися, причащаючись і Крові Христової. І поки ще на губах твоїх залишається вологість, доторкаючись руками, освяти й очі, і чоло, та інші органи чуттів. Потім, дочекавшись молитви, дякуй Богові, що сподобив тебе великих Таїн» (21-22). Запровадження в VI ст. в ужиток лжиці було викликане міркуваннями обережності. Храми в той час заповнювалися безліччю віруючих, серед яких чимала частина була охоплена забобонами. Останнє дало підставу побоюватися, що Святі Дари можуть бути використані не за призначенням (наприклад, у чаклуваннях та ін.), тому давня практика подавати Святе Причастя у руки була скасована і діє в Православній Церкві й у наші часи.

Опубліковано: 01.06.2014; востаннє змінено: 02.06.2014.