Бесіда на псалом 7
з приводу Хусія, сина Веніаминового
1. Варто було б добре знати Писання та історичні події, щоб нам не потрібно було їх докладно викладати. Та оскільки одні, займаючись справами життєвими, інші, віддаючись безтурботності, не чули про них, тому необхідно викласти докладно сутність цього псалма. Тож слухайте уважно. Яка ж суть цього псалма? «Плачевна пісня Давида, яку він співав Господу». Інший перекладач (Акила) говорить: «Псалом про невідання Давида». Третій (Симах): «Невідання Давида», і замість Хусія читає ефіоплянина (Акила). Однак сказане і тепер є ще не зрозумілим, бо ви не знаєте історії. А оскільки ми повинні не тільки викривати, але й повчати, тому необхідно розповісти і про самі події. Отже, насамперед необхідно сказати, хто був цей Хусій, син Веніамина, і якими були його слова, з приводу яких Давид оспівав Богові цей псалом?
У Давида був син Авессалом, юнак непокірливий і розпусний. Він колись повстав був проти батька і, вигнавши його із царства, з дому і батьківщини, замість нього сам заволодів усім. Не посоромився ані природи, ані виховання, ані віку, ані попередніх подій, а був настільки жорстоким і непокірливим, уподібнюючись більше звірові, ніж людині, що, розірвавши всі ці перешкоди, потоптав закони природи і наповнив усе сум’яттям і жахом. Так, тоді все було порушено: закони природи, сором перед людьми, благоговіння перед Богом, людинолюбство, милосердя, подяка за виховання, повага до старості. Якщо він не хотів поважати Давида як батька, то повинен був би поважати його як старця. Якщо не поважав сивини, то повинен був би посоромитися його як благодійника. Якщо і не за це, то повинен був би посоромитися його як такого, що не вчинив йому жодної кривди. Однак пристрасть владолюбства вигнала з нього всякий сором і зробила з людини звіра. І тоді, як блаженний Давид, який породив і виховав його, поневірявся в пустелі, на чужій землі як вигнанець, утікач і переселенець, переживаючи всі прикрощі, що з цим пов’язані, то він насолоджувався благами батька.
Коли справи перебували в такому стані, коли і війська були на боці Авессалома, і міста скорилися цьому тирану, якийсь Хусій, чоловік чесний, друг Давида, залишився вірним своїй дружбі до нього, незважаючи на зміну обставин і, побачивши, як він поневірявся в пустелі, роздер свій одяг, посипав голову свою попелом і плакав гірко й щиро. А оскільки не міг нічого зробити, то пропонував йому втіху своїми сльозами. Він був товаришем не обставин і влади, а товаришем чеснот, тому і при зміні влади він не зрадив дружбі. Давид, бачачи таку його співчутливість, сказав до нього:
— Так, усе це показує в тобі друга, щиро відданого нам, однак нам це ніскільки не допоможе. Потрібно порадитися і розсудити, як би припинити горе, яке нас спіткало, і знайти який-небудь спосіб, щоби вийти із прикрих обставин.
Сказавши це, він дає Хусію таку пораду:
— Піди до мого сина, зроби вигляд, що ти його друг, і повідом мені його намір, а поради Ахитофела зроби недієвими.
Цей Ахитофел тоді управляв тираном, був знавцем військової справи і вправним на війні й у боях, тому Давид і боявся його більше, ніж самого тирана, — настільки він був талановитим! Вислухавши це, Хусій підкорився. Він не подумав нічого легковажного чи чогось такого, що негідне мужа, і не сказав: а що коли я буду схоплений; що коли буде викрите моє лицемірство; що коли буде викрите моє лицедійство; Ахитофел талановитий і, можливо, викриє і це, викриє мене, і я загину марно і даремно. Нічого такого він не подумав, а відправився в табір тирана, поклавши в усьому надію на Бога і віддавши себе небезпеці.
Усе це сказано мною не тільки для того, щоб величати Давида, а щоб показати і те горе, яке він терпів, і дещо корисне, що можна взяти із цієї історії. Так, багато хто часто запитує: чому праведні страждають, а грішні насолоджуються спокоєм? Тут можна знайти відповідь. Праведник був у нещасливому становищі, а лиходій, гонитель батька, ворог і супротивник самої природи — у щасті і царських чертогах. Однак ані цей не отримав від цього ніякої користі, ані той, святий, не зазнав шкоди. Навпаки, цей зазнав великих скорбот, а той просяяв ще світліше, зробившись від скорбот більш чистим, мов золото у горні.
2. Із цього навчися, по-перше, не бентежитися при подібних нещастях, коли бачиш, що вони трапляються і з праведниками; по-друге, не змінюватися з огляду на обставини, а пам’ятати про закон дружби; по-третє, задля доброчинності бути готовим пережити і небезпеку; по-четверте, і серед прикрощів зберігати надію й очікувати допомоги від Бога. Так і Хусій тоді не зважав ані на військо, ані на страх перед тираном, ані на безліч коней, ані на ряди воїнів, ані на поневолення міст, ані на пустелю, самотність і немічність Давида, а бачив тільки одне — нездоланну Божу допомогу та Його благовоління і, згідно із цими роздумами про те й інше, бачив одне мізерним, а друге — сильним. Один чинив несправедливо, а другий дотримувався справедливості. Тому він, незважаючи на те, де багато людей, прихилився до того, де діяла чеснота, і завдяки цьому сподобився Божої милості.
Кажу це для того, щоб і ми спілкувалися з праведними, хоч би вони були і немічними, а несправедливих, хоч би вони були і сильними, уникали. Адже гріх, хоч би він мав на своєму боці весь світ, є слабкішим за все, а чеснота, хоч би вона залишалася одинокою, сильніша за все, оскільки має на своєму боці Бога. Справді, хто може врятувати того, проти кого діє Бог? Хто може погубити того, кому допомагає Бог?
Усвідомлюючи це і не втрачаючи надії, Хусій пішов туди, куди був посланий, і, прийшовши і побачивши тирана, який наближався, підійшов до нього. Цей, раптово побачивши його і будучи засліпленим владолюбством, не став уважно випитувати його, але, насміхаючись і докоряючи, сказав: «Чому ти не пішов із другом твоїм?» (2 Цар. 16, 17), через ненависть і велику ворожість до Давида не назвавши навіть його імені. Хусій, ніскільки не збентежившись і не злякавшись, відповідав:
— Коли Бог був з ним, тоді я був на його боці, та оскільки тепер Він з тобою, тому варто служити тобі.
Це викликало в тирана гордість, і він у гордовитості, не досліджуючи нічого уважно, бо легковажна людина вірить будь-якому слову, що і сталося з ним, і, довірившись ворогам, тут же поставив його серед своїх наближених і зарахував до своїх перших друзів. Усе це влаштував Бог, будучи присутнім й керуючи подіями. Потім, коли була нарада щодо війни і коли деякі висловлювали різні думки про те, чи варто негайно напасти, чи трохи почекати, Ахитофел, який мав досвід у порадах, приступивши і виклавши свою думку, запропонував таку пораду:
— Зараз же нападемо на твого батька, знесиленого і збентеженого. Якщо ми не дамо йому жодного перепочинку, то візьмемо його. Тож якщо тепер нападемо на нього, коли він не готовий, то це для нас не виявить будь-яких труднощів (2 Цар. 17, 2).
Вислухавши це, тиран запрошує Хусія, який лицемірно перейшов на його бік, і робить його учасником наради, хоча, за здоровим людським глуздом, не варто чоловікові, який щойно з’явився, виявляти таку честь і удостоювати такої довіри, щоби радитися з ним у таких важливих справах. Але, як я вже сказав, коли влаштовує Бог, тоді і важке стає легким, — тож Він закликає Хусія, надає йому право голосу і пропонує висловити свою думку щодо суті наради. Що ж Хусій?
— Ніколи Ахитофел не помилявся, — каже він.
Чи бачиш мудрість цього мужа? Він не відразу відкидає думку Ахитофела, а тільки після похвали. Висловивши спочатку похвалу йому, як такому, що за минулих часів подавав розсудливі поради, далі засуджує цю його пораду. Він говорить:
— Дивуюся, як тепер помилився Ахитофел, бо його порада, на мою думку, некорисна. Якщо ми нападемо зараз, то батько твій, мов роздратований ведмідь, переповнений гнівом, дійшовши до відчаю у своєму житті і борючись із цілковитою ненавистю, не буде думати про власний порятунок і кинеться на нас із великою силою. А коли ми трохи почекаємо, то нападемо з більшою готовністю, з більшою безпекою і легко, без будь-яких труднощів, візьмемо його, ніби впіймавши у сіті.
Авессалом схвалює цю думку й говорить, що вона для нього більш вигідна. А Хусій говорив це, бажаючи дати Давидові час приготуватися, підбадьоритися і зібрати військо. Спростувавши таким чином думку Ахитофела, він таємно послав деяких людей до Давида і сповістив, що тиран схвалив його думку, яка принесе Давидові перемогу. Так і сталося. Давид, скориставшись часом і приготувавшись, сам напав і здобув перемогу. Ахитофел, завдяки своїй розсудливості й досвіду зрозумівши все й зробивши висновок про наслідки, тобто що така порада буде згубною для Авессалома, і не перенісши образи, відправився додому і, взявши петлю, повісився і так закінчив своє життя.
3. Довідавшись про це, Давид пише цей псалом, підносячи в ньому подячні піснеспіви Богу і покладаючи весь успіх у боротьбі на Нього. Тому вже на початку говорить так: «Господи, Боже мій! Я на Тебе надіюся» (Пс. 7, 2). Не на Хусія і не на людську мудрість, не на його розсудливість і не на свій розум, а «на Тебе».
Так будемо чинити і ми. І коли будь-яка добра справа буде вчинена нам людьми, то будемо дякувати за це Богові, хоч би благодіяння були вчинені нам через нас самих чи через інших людей. Якщо ми будемо так чинити, то для нас не буде нічого важкого. Саме так чинить Давид і мовби говорить: не на слова Хусія я покладаю надію щодо спасіння, а на Твою поміч. І поглянь, з якою душевною відданістю він говорить тепер, як і завжди. Він не сказав: Господи Боже, але «Господи, Боже мій», як і в іншому місці говорить: «Боже, Боже мій, до Тебе зранку лину я» (Пс. 62, 1). Він звертався з проханням до Бога, як і завжди, а особливо через безмежну любов до Нього. Так чинить і Бог щодо праведників: будучи Богом усіх, Він називає себе особливо Богом праведників: «Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6).
І поглянь на мудрість пророка. Сказавши: «Господи, Боже мій! Я на Тебе надіюся», він не додав: покарай супротивника мого, погуби ворога мого, але що? Просить тільки за себе і говорить: «Спаси мене і від усіх гонителів моїх визволи мене» (Пс. 7, 2). Зверни увагу на те, як він і серед страждань не називає імені гонителя батька, поважаючи природу навіть серед прикрощів, бачачи в ньому сина і під час боротьби, не втрачаючи батьківських почуттів і в небезпеці. Настільки він був людинолюбним і люблячим батьком чи, краще сказати, настільки був мудрим! Не так природа зробила його таким, як лагідність душі, тому все він приписував більше війську, ніж тиранові, і говорив: «Спаси мене і від усіх гонителів моїх визволи мене». Чи бачиш, як незлобно він згадує і про них? Не сказав: врятуй мене від воюючих проти мене, від грабіжників моєї власності, від тих насичуються моїми царськими скарбами, але: «Щоб ворог не схопив, як лев, душу мою, коли немає визволителя [і спасителя]» (Пс. 7, 3). Але ж він і військо зібрав, і мав на своєму боці багатьох, чому ж він говорить: «Коли немає визволителя [і спасителя]»? Тому, що навіть поміч усього світу він вважав за ніщо, якби не було допомоги звище, а при цій допомозі не вважав себе самотнім, хоч би його залишили всі. Ось тому він і говорив: «Не захистить царя велике військо його, і велетня не спасе велика сила його» (Пс. 32, 16).
Деякі, сприймаючи ці слова в переносному значенні, говорять, що лев і ворог означають диявола і злих духів. Пророк, бачачи, що син захоплений дияволом і знаходиться у його владі, просить, щоби таке не трапилося і з ним, і вказує причину, чому син зазнав цього. Яка ж це причина? Безчестям, каже, він відвернув від себе Божу поміч, тому і додає: «Коли немає визволителя [і спасителя]». А що левом у Писанні названо диявола, то послухай, як воно говорить про це: «Супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Петр. 5, 8). І сам пророк в іншому місці говорить: «Потопчеш лева і змія» (Пс. 90, 13). Цей звір приймає різний вигляд, та коли ми будемо пильними, тоді і лев, і змій буде мізерніший за всякий порох і ніколи прямо не нападе на нас, а якщо й нападе, то буде потоптаний, бо ви будете, сказав Господь, «наступати на змій і на скорпіонів» (Лк. 10, 19). Він ходить, як лев, з великою люттю, але якщо нападе на тих, що мають Христа, і хрест на чолі, і вогонь Духа, і світильник, який ніколи не гасне, то не зможе навіть глянути на них, але, повернувшись назад, утече і не посміє повернутися. А щоб ти переконався, що сказане мною не є марнослів’ям, то поглянь на Павла. Він так само був людиною, однак цей лев так боявся його, що тікав від його одягу і навіть від його тіні. І не дивно, бо він не міг терпіти пахощів Христових, які виходили й поширювалися від Павла, не міг дивитися на світильник чеснот.
«Господи, Боже мій! Якщо я вчинив щось недобре, якщо є неправда в руках моїх» (Пс. 7, 4). Завжди потрібно пам’ятати про те, що необхідно не просто молитися, а молитися так, щоби бути почутим. Для одержання бажаного недостатньо буде молитви, якщо ми не будемо підносити її так, як того хоче Бог. І фарисей молився, однак користі не одержав; і юдеї так само молилися, але Бог відвертався від їхнього моління, бо вони молилися не так, як належало молитися. Тому нам заповідано молитися такою молитвою, яка могла б бути цілком почутою. Це пророк висловив і в попередньому псалмі, де не тільки просив бути почутим, але водночас робив усе належне і зі свого боку. Що ж саме? «Кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою»; ще: «Я втомився від зітхання мого»; і далі: «Відступіть від мене всі, хто чинить беззаконня»; і ще «Висохло від печалі око моє» (Пс. 6, 6-9).
4. Усе це, а саме: ридання, сльози, зітхання, відмежування від людей порочних, страх і побоювання Божого суду є достатнім для того, щоби бути почутим Богом. Бо ж і в іншому місці пророк сказав: «Почуй мене, Боже правди моєї. В тісноті Ти давав мені простір» (Пс. 4, 2). Щоби бути почутим від Бога, залежить від наступних умов: по-перше, якщо ми гідні одержати те, що просимо; по-друге, якщо ми молимося згідно із законами Божими; по-третє, якщо молимося безперестанно; по-четверте, якщо не просимо будь-чого житейського; по-п’яте, якщо просимо корисного; по-шосте, якщо зі свого боку виконуємо все належне. Так багато хто був почутим. Корнилій був почутий за праведне життя (Діян. 10, 4), сирофінікіянка — за невідступність у молитві (Мк. 7, 26), Соломон — за те, що просив: «За те, що ти, — сказано було йому, — не просив собі багатства, не просив собі душ ворогів твоїх» (3 Цар. 3, 11); митар — за смиренність (Лк. 18, 14), інші — за інше.
Як від цього залежить те, щоби бути вислуханим, так само і те, щоби не бути вислуханим, залежить від протилежного, навіть якщо б ті, що моляться, були праведниками. Хто був більш праведним за Павла? Але коли він просив марного, то не був вислуханий. «Тричі благав я Господа про те, — говорить він, — але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї» (2 Кор. 12, 8-9). Так само, хто більш праведний за Мойсея? Але й він не був вислуханий, і йому Господь сказав: «Досить тобі» (Втор. 3, 26), — він просив, щоб йому ввійти в обітовану землю, однак це було даремним, тому Бог і не допустив його. Крім того, ми буваємо невислуханими ще й з іншої причини, а саме тоді, коли, молячись, не залишаємо своїх гріхів. На це вказав Бог, коли говорив про юдеїв до Єремії: «Не піднось за них молитви і прохання… Чи не бачиш, що вони роблять?» (Єр. 7, 16-17). Вони, каже, не відстають від безчестя, а ти просиш за них? Але Я не вислухаю тебе. Так само, коли ми просимо чого-небудь проти ворогів, тоді не тільки не буваємо вислуханими, а ще й ображаємо Бога. Молитва — це ліки, і коли ми не знаємо, як належить прикласти ці ліки, тоді й не отримуємо від них ніякої користі.
Але подивимося, що говорить пророк у словах молитви. «Господи, Боже мій! Якщо я вчинив щось недобре» (Пс. 7, 4). Що означає «якщо я вчинив щось недобре»? Я, каже, страждаю, але хіба я повставав проти батька, хіба я вчинив таке беззаконня? І тут він знову не наважується назвати ім’я беззаконника, а печалиться і соромиться за сина. Як благородний чоловік, коли б побачив свою дружину в перелюбі, то не наважився б назвати її гріха, так чинить і він. Не каже: хіба я повставав проти батька, хіба я був гонителем батька, але: «Якщо я вчинив щось недобре». Але що я, каже, згадую про це? Яка тут чеснота — не бути гонителем батька, бо ж цього ніхто не побачить навіть серед диких звірів? «Якщо є неправда в руках моїх». Не кажу про ту неправду, бо ж і будь-якої іншої неправди не виявиться в моїх руках. І говорить він це не з гордості, але будучи вимушеним указати на свої добрі справи.
Однак сказане ще не настільки важливе як те, що було сказано далі. Що ж саме? «Якщо я відплатив злом» (Пс. 7, 5), — говорить. Слухайте уважно. Висловлене цими словами — немаловажне. Не кривдити — це добре, але набагато краще і більш гідне мудрої душі — не мстити за образи. Хоч закон дозволяв це, велячи виривати око за око, і зуб за зуб (Втор. 19, 21), хоч помста не була порушенням закону, однак він був настільки мудрим, що не тільки не порушував закону, а багато в чому перевершував закон і піднімався вище за його межі, бо він не вважав достатнім для чесноти тільки не переступати межі заповідей. Як апостол Павло, дозволяючи «жити від благовістування», сам не жив так, а проповідував Євангеліє безоплатно (1 Кор. 9, 14), так і блаженний Давид, незважаючи на те, що закон дозволяв мстити за образи, не залишався в цих межах, а перевершував їх. Від нас же вимагається не тільки не мстити ворогам, а ще й допомагати їм. «Моліться за тих, хто кривдить вас, — сказав Господь, — добро творіть тим, хто ненавидить вас» (Мф. 5, 44). Для Давида немаловажним було не тільки не мстити, а стати набагато вище від заповіді закону. Тому він і говорить: «Якщо я вчинив щось недобре, якщо є неправда в руках моїх, якщо я відплатив злом приятелям моїм, або чинив зло тому, хто без причини ворогував проти мене» (Пс. 7, 4-5). У ставленні до сина, звичайно, цьому перешкоджала сама природа, але чи ображав я, каже, кого-небудь, чи мстив іншим?
Яке ж прощення, яке виправдання можемо мати ми, які після пришестя Христового не рівняємося з тими, які жили в Старому Завіті, тоді як від нас це вимагається з великим надлишком? «Якщо, — сказав Господь, — праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5, 20). Як той, хто жив під законом і чинив добро, нерівний тому, хто жив до закону і чинив так само, так і той, хто живе під благодаттю, нерівний тому, хто жив під законом, адже між ними є чимала відмінність щодо часу. Павло, пояснюючи це у порівнянні щодо гріха й чесноти, поглянь, як особливо дивується одним і як других вважає гідними більшого покарання. «Бо коли язичники, — каже він, — що не мають закону, з природи законне чинять, то вони, не маючи закону, самі собі закон» (Рим. 2, 14).
5. Чи бачиш, як він хвалить і прославляє тих, які творили добро без закону? Поглянь же, як він вважає гідними більшого покарання тих, які грішать під благодаттю, у порівнянні з тими, які грішили під законом: «Якщо той, хто зрікся закону Мойсеєвого, — говорить він, — при двох чи трьох свідках без милосердя карається смертю, то наскільки тяжчої кари, гадаєте, заслужить той, хто зневажає Сина Божого і не шанує як святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає?» (Євр. 10, 28-29). І тих, які грішили ще до закону, він вважає гідними меншого покарання в порівнянні з тими, які грішили під законом. «Ті, — говорить, — які, не маючи закону, згрішили, поза законом і загинуть», тобто будуть покарані легше, бо не мають своїм обвинувачем закону, а тільки природу. «А ті, які у законі згрішили, за законом будуть засуджені» (Рим. 2, 12), тобто будуть покарані тяжче, оскільки мають своїм обвинувачем, крім природи, і закон.
«Якщо я відплатив злом приятелям моїм, або чинив зло тому, хто без причини ворогував проти мене, то нехай ворог переслідує душу мою, нехай настигне її, втопче в землю життя моє і славу мою кине в порох» (Пс. 7, 5-6). Чи бачиш відвагу праведника і його найчистішу совість? Якби він не був цілковито впевненим у собі, то не прирікав би себе на такі нещастя. Зміст слів його такий: якщо я кривдив, якщо я мстив, то нехай станеться зі мною те і те. Він сам собі виголошує вирок і просить судити його і покарати не відповідно до провин, а набагато тяжче, ніж заслуговує, — прирікає себе на покарання, якого навіть закон не визначав йому. Поглянь, яке це покарання: «То нехай ворог переслідує душу мою, нехай настигне її, втопче в землю життя моє і славу мою кине в порох», тобто нехай погубить мене в ганьбі й безчесті, нехай винищить разом із моїм життям і мою славу. Що означає «славу мою кине в порох»? Означає те, що нехай принизить, нехай топче ногами, нехай я стану здобиччю ворогів.
Хто може бути більш нечестивим за Авессалома, безсоромного і неприборканого кривдника, який переслідував свого батька, причому такого батька, такого лагідного і смиренного? Що ж? Чи відплачував Давид злом тим, які чинили зло йому? Чи пам’ятав він зло? Ніколи. Якщо розглянеш історію Саула, то така відповідь стане для тебе цілком зрозумілою. Справді, того, який після тисяч благодіянь, трофеїв, перемог чинив йому зло, влаштовував проти нього підступи, щодня намагався його вбити, він, захопивши у свої руки раз, і двічі, і багато разів сплячим, мовби ув’язненим у темниці, і біля нього не було сторожі, пощадив, хоч багато хто радив уразити й убити його, але він стримав свій гнів, хоч знав, що, надаючи йому можливість уникнути смерті, збереже для себе неприятеля і непримиренного ворога. Однак ані спогади про минуле, ані страх перед майбутнім, ані будь-що інше подібне не спонукало його зважитися на вбивство. Він керувався мудрістю, утримував свою руку, приборкував свій гнів і волів краще зазнати небезпеки й підступів, позбутися батьківщини і волі, ніж уразити й умертвити ворога, який ворогував проти нього даремно і без причини, який після незліченних благодіянь погрожував йому смертю. І багато в чому іншому можна бачити його мудру душу.
Тому-то він і прирікав себе на чималі й тяжкі прикрощі, а саме: не досягти успіху, бути переможеним ворогами з великою небезпекою для себе, зазнати безславної смерті, і причому, що жахливіше за саму смерть, зазнати це від ворогів. Тому він і докладав усіх зусиль, щоби після смерті залишити про себе добру пам’ять. І водночас поглянь, на які нещастя він себе прирікає: трудитися без користі, надати перемогу над собою ворогам, умерти, і причому не звичайною смертю, а так, щоб і пам’ять про нього зникла, — смертю безславною. Звичайно, він не прирікав би себе на все це, якби совістю не був цілком упевнений у собі. Якщо ж він мав ворогів, то це не його провина — він для цього не подавав приводів. Який привід подав він для ворожнечі синові? Який — Саулові? Коли син учинив гідне покарання, то хіба він не повернув його і не прийняв, віддавши тимчасовому напоумленню? А Саула, який загрожував йому смертю, хіба не врятував він, неодноразово маючи його у своїх руках (2 Цар. 14, 21; 1 Цар. 24, 7)? Тому звертай увагу не на те, чи мав він ворогів, а на те, чи сам він зробив їх своїми ворогами.
І Христос заповідав не те, щоб не мати ворогів, — це не від нас залежить, — а щоб їх не ненавидіти. Щодо цього, то ми маємо владу, а щодо того — ні. Бути зненавидженими даремно — залежить не від нашої волі, а від того, хто ненавидить. Так злі люди зазвичай ненавидять добрих без причини і даремно. Так і Христа ненавиділи даремно, про що Він Сам говорить: «Зненавиділи Мене даремно» (Ін. 15, 25). І апостоли мали ворогами лжеапостолів, і пророки — лжепророків. Тож не тільки про те необхідно піклуватися, щоб не мати ворогів, а щоб не мати їх справедливо, тобто зі своєї причини; і хоч би нас тисячекратно ненавиділи, щоб самі ми не мали ненависті й не відверталися від інших, бо в цьому й полягає ворожнеча — у ненависті і відразі. Коли я буваю зненавидженим, а сам ненависті не маю, тоді інший має мене за ворога, а я його ні. Якщо я молюся за нього, якщо бажаю йому добра, то як я можу вважати його ворогом? Ось тому і Павло говорить: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі зі всіма людьми» (Рим. 12, 18).
6. Отже, будемо виконувати належне з нашого боку і тим самим заслужимо належну похвалу. Що ж потрібно з нашого боку? А ось приклад: тебе такий-то ненавидить і кривдить? Ти люби його і роби йому добро. Тебе він безчестить і паплюжить? Ти благословляй і хвали його. Але він і після цього не припиняє своєї ворожнечі? У такому випадку він подає тобі велику нагороду. Справді, злі люди, чим більш уперто продовжують ворожнечу, незважаючи на нашу прихильність до них, тим більш славні нагороди готують для нас і тим більш немічними роблять самих себе. Хто ненавидить і не припиняє ворожнечі, той мучиться, виснажується, проводить життя в постійній війні; а хто вище цих стріл, той стоїть віддалік від хвилювань, подає собі, а не ворогові неабияку користь і, намагаючись примиритися з ним і не ворогувати, рятує себе від війни і сварки.
Отже, будемо уникати ворожнечі з іншими і вирвемо її корінь: марнославство і сріблолюбство, бо всяка ворожнеча починається або від пристрасті до грошей, або через марнославство. Якщо ж станемо вище від цих пристрастей, то будемо і вище від ворожнечі. Чи образив тебе хто-небудь — перенось мужньо, бо не тебе він образив, а самого себе. Чи вдарив тебе хто-небудь — не піднімай своєї правиці, бо він водночас ударив себе самого, уразивши тебе рукою, а себе гнівом, і придбавши для себе погану думка від усіх. Якщо ж це здається для тебе важким, то уяви, що хто-небудь у несамовитості розірвав твій одяг, і скажи: хто зазнав лиха: ти, який отримав це, чи він, який зробив це? Очевидно, що він. Хоч тут у тебе розірваний одяг, але той, хто вчинив це, зазнав більшого лиха, ніж сам потерпілий, бо в кого розірване серце, а саме це спричиняє гнів, той зазнав чи не набагато більшої шкоди, ніж ти, який не відчув будь-чого такого? Не кажи, що одяг — твій, адже він насамперед розірвав своє власне серце. Як хвороба жовтяниця не може виявитися доти, поки жовч не розіллється і не виступить зі своїх меж, так і гнів не виявить свою надмірність, якщо не розірветься серце. І як ти, дивлячись на того, хто страждає жовтяницею, хоч би він учинив тобі тисячі прикрощів, не захочеш узяти на себе його хворобу, так учини і з гнівом.
Не заздри, не наслідуй злість, а пожалій того, хто не приборкує в собі цього звіра і насамперед шкодить і губить самого себе. А що такі люди справді шкодять самі собі, це можна чути від багатьох, котрі, намагаючись припинити ворожнечу, переконують ворогуючих: пожалій себе, ти шкодиш собі. Такою є злість: вона шкодить тільки тому, хто її тримає, і все спотворює. Отже, бажаючи мстити іншим, не будемо позбавляти себе тихої пристані. Якби хто-небудь, терплячи аварію корабля і потопаючи, став паплюжити тебе, який стоїш на землі, то, звичайно, ти не образився б і не зійшов би із землі, щоби потонути разом з ним. Так роздумуй і тут: хто ображає і паплюжить тебе, той піддається аварії корабля чи бурі і потопає, потрапивши у вир гніву; а ти, переносячи це мужньо, залишаєшся спокійним у пристані, на березі. Якщо ж ти захочеш наслідувати його, то потопиш не його, а себе.
«Встань, Господи, у гніві Твоїм, піднесися проти лютування ворогів моїх» (Пс. 7, 7). Пророк говорить так, виражаючи цим те, що Бог встає і не в гніві. Наприклад, коли він говорить: «Воскресни, Господи, спаси мене, Боже мій!» (Пс. 3, 8). Коли ти чуєш: «Встань», то не думай про дещо тілесне. Як сидіння щодо Бога не означає будь-чого тілесного, так і це. «Господь возсів на Престолі, — говорить Псалмоспівець, — як Цар буде над нами повіки» (Пс. 28, 10). Що ж саме означає тут сидіння? Твердість, нерухомість, незмінність єства, сталість, як висловив він і саму протилежність, бо, сказавши: «Ти ж Всевишній навіки, — він додав, — щоб щезнути навіки» (Пс. 91, 8). Як сидіння в Бога не є тілесним, так і вставання. Перше означає сталість, а останнє — силу, яка карає і винищує. Однак інколи це означає ще й владу суду. Наприклад, коли він говорить: «Ти сів на Престолі, Суддя праведний» (Пс. 9, 5). І Даниїл: «Поставлені були престоли, і возсів Ветхий днями» (Дан. 7, 9). Ще означає царську владу. Наприклад, коли він говорить: «Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого» (Пс. 44, 7). Тому і вислів: «Сиди праворуч Мене» (Пс. 109, 1) означає рівність честі.
Що означає «у гніві Твоїм»? І це так само необхідно сприймати з побожністю. Божий гнів — це не пристрасть, а покарання і муки. «Піднесися проти лютування ворогів моїх». Другий перекладач (Феодотіон) говорить: «У гніві проти ворогів Твоїх»; третій (Симмах): «Які в лютості опечалюють мене»; четвертий (Акила): «Які з ненавистю гонять»; у єврейському: «На кінець (вевароф)». Поглянь, як і тут пророк не мстить за себе, а говорить про славу Божу. Не сказав просто: покарай ворогів моїх чи ворогів Твоїх, але: «Піднесися». Але як може піднестися Високий? Той, Який завжди є Найвищим? Висота Його єства не зменшується і не збільшується. Він досконалий і вседостатній і завжди перебуває однаковим. Як же і яким чином Він підноситься? Він підноситься в душах багатьох людей. Наприклад, Він часто довготерпить, а вороги не розуміють Його довготерпіння і вважають це приниженням і безсиллям, і тоді Він принижується не насправді, а в їхніх душах.
7. Як сонце для того, хто хворий очима, здається несвітлим, так і Бог здається малим і безсилим в умах таких людей. Але як сонце здається таким тільки через хворобу немічних, а насправді воно не є темним, так і Бог через божевілля таких людей, хоч здається безсилим, однак насправді Він не є безсилим. Що ж говорить праведник? Піднесися перед ворогами нашими, відімсти і покажи силу Свою, щоби ті, які вважають Тебе малим, побачили славу Твою в тому, що вони потерплять. Бачиш, як він має на увазі не себе, а Бога. Під словами «піднесися проти лютування ворогів моїх» одні розуміють: на голову (ворогів), інші: нехай ніхто з ворогів не уникне кари.
Великою є чеснота праведника, коли в нього з Богом ті ж самі вороги і ті ж самі друзі; і водночас великою є злоба в того, для кого друзі Божі є ворогами, а вороги Божі є його друзями. Як про Бога сказано, що Він має ворогів, однак не тому, що Він ненавидить їх чи відвертається від них, а тому, що Він не терпить їхніх злих справ, так і праведник, маючи ворогів, не бажає мстити їм, але відвертається від їхньої злоби. «Устань, Господи Боже мій, на суд, що заповідав Ти» (Пс. 7, 7). Інший перекладач, про якого згадує Ориген в «Екзаплах», говорить: «У суді». «Сонм народів оточить Тебе» (Пс. 7, 8). Інший (Симмах): «… нехай оточить Тебе». «Над ним високо піднесись». Другий перекладач (Феодотіон) говорить: «І над ним на висоту піднесися». Третій, Акила: «І на тому на висоту піднесися». У єврейському: «У тому» (уалеа).
Що означає «на суд, що заповідав Ти»? Так, каже, щоби подати допомогу тим, яких кривдять, і не залишити без уваги тих, які зазнають підступів. Те, що Ти заповів нам, Сам покажи нам у дії. Інші розуміють тут і дещо інше, а саме те, що пророк обіцяє противитися Його ворогам. «Сонм народів оточить Тебе». Але в цьому не уявляй собі нічого людського, бо хоч висловлювання такі, однак думки гідні Бога. Що ж означає «оточить Тебе»? Інакше сказати: буде співати Тобі, буде прославляти Тебе, буде підносити Тобі велику хвалу. Оскільки євреї робили це хорами, стаючи колом у храмі і святилищі, і так підносили подячні пісні, тому він і виражає хвалу відповідно до того, як вони стояли. А зміст його слів такий: пометися, допоможи; це і перед ворогами піднесе Тебе, і народ Твій буде підносити Тобі велику хвалу. Поглянь, як він має на увазі не себе, а Бога. Він скрізь виражає бажання, щоби Бога прославляли і вороги, і свої.
«Над ним високо піднесись». Над ким «над ним»? Над сонмом. Для нього, каже, зійди на висоту, підніми нас, звелич нас, зверши високі справи, зроби цей сонм славним і знаменитим, поверни йому колишні блага. Поглянь, як він скрізь з молитвами поєднує і наставляння. Сказавши спочатку: «Коли взиваю я, почуй мене…, помилуй мене», далі він переміняє мову на умовляння і говорить: «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Навіщо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4, 2-3). І тут, сказавши: «Над ним високо піднесись», продовжує: «Господь судить народи» (Пс. 7, 9). Інший перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Господь буде судити». Людей, які думають, що все існує без причини і випадково, він повчає, що над нашими справами є Провидіння, Яке вимагає звіту за все зроблене. А суд він тут має на увазі як майбутній, так і теперішній. Там буде суд загальний і відкритий, а тут Бог вимагає звіту особистого, пробуджуючи байдужих і прихиляючи невіруючих до думки про те, що над усім є Провидіння.
«Суди мене, Господи, за правдою моєю» (Пс. 7, 9). Інший перекладач (Акила) говорить: «За праведністю моєю». «І за невинністю моєю. Нехай припиниться злоба грішних» (Пс. 7, 10). Інший перекладач (Акила) говорить: «Нехай звершиться злоба на грішних». «А праведника підкріпи». Інший перекладач (Акила): «І укріпи праведного». Але як він в одному місці каже: «І не входь у суд з рабом Твоїм» (Пс. 142, 2), а тут говорить: «Суди мене, Господи, за правдою моєю»? Там говорить він одне, а тут — дещо інше. Там, кажучи: «І не входь у суд з рабом Твоїм», він виражає: не входь у суд Ти зі мною, не досліджуй моє життя у порівнянні із тими благодіяннями, які вчинив Ти, тому і додає: «Бо не виправдається перед Тобою ніхто із живих», тобто, коли буде судитися з Тобою. А тут він не це говорить — Він хоче суду не від Бога, а від себе, тому й каже: «3а правдою моєю», тобто за моєю праведністю. І називає тут праведністю те, що він ні на що не простягав неправедно рук, і це вище висловив словами: «Якщо я вчинив щось недобре» (Пс. 7, 4). Те ж саме він виражає і словами: «І за невинністю моєю». Ось тому, каже, я хочу бути судженим.
І тут великою є відвага праведника, бо говорить це, будучи змушений необхідністю. Якою? Тією, що через його страждання в багатьох нерозумних людей появилися про нього негідні думки. Є багато нерозумних людей, які через прикрощі інших зазвичай роблять негідні висновки про їхнє життя. Так було з Іовом. Не знаючи за ним нічого поганого, говорили йому: ти за гріхи свої ще мало покараний (Іов. 33, 27). І Павла варвари сприйняли за грішну людину і злочинця, коли єхидна повисла на його руці, і говорили: «Його, врятованого від моря, суд Божий не залишає жити» (Діян. 28, 4). І Семей називав Давида вбивцею, склавши про нього таку негідну думку через його прикрощі (2 Цар. 16, 7).
8. Отже, щоб і з вами не трапилося такого ж, тому поговоримо трохи про це. Так, я чую, як багато хто говорить: якби Бог любив бідних, то Він не допустив би, щоб вони були бідними. Чую, як інші, побачивши кого-небудь, як він страждає від тривалої недуги і хвороби, говорять: де ж його милостині, де його добрі справи? Тому, щоб і ви не грішили так само, розсудимо про це. Якщо і розсудлива людина не може ненавидіти добрих і любити злих, то як ти насмілюєшся говорити таке про Господа, відкриваючи вуста на богохульство і не розуміючи суті цієї омани, начебто Бог ненавидить бідних, хоч би вони були доброчесними, і любить багатих, хоч би вони були грішними?
Щоб ти не грішив таким чином, то довідайся, що Бог любить, а що ненавидить. Кого ж Він любить? Того, хто виконує Його заповіді. «Я полюблю його, — каже Він, — і Ми прийдемо до нього» (Ін. 16, 21. 23), — не багатого, не здорового, а того, який підкоряється Моїм велінням. А кого Він ненавидить і від кого відвертається? Від того, хто не виконує Його заповідей. Отже, коли ти побачиш кого-небудь, що він не виконує Його заповідей, то хоч би він був здоровим, хоч би був оточений багатством, вважай його серед зненавиджених Богом. А доброчесного, хоч би ти побачив його в хворобі чи в бідності, вважай серед улюблених Ним. Його любов не до тих, а до цього. Хіба ти не бачиш і в життєвих справах, що улюблені царями особливо і більше за всіх наражаються на небезпеку в боях, отримують рани, посилаються в походи? Хіба ти не чув, що «Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12, 6)?
Але, скажеш, багато хто спокушається, коли бачить таке. Так, але не з вини доброчесних, а через власне неуцтво. Адже відплата за наші труди не тут. Тут подвиги, а нагорода і вінці — після цього. Тож не шукай під час подвигів і в день боротьби спокою і безпеки, не змішуй різні часи. Але, скажеш, є чимало немічних. Бог піклується і про них. Він зробив так, що багато хто і з праведників користається благополуччям ще тут, але це не для них, а задля немічних. Бо коли спокушають тебе праведники, які перебувають у скорботі, то нехай укріплюють тебе ті, які живуть у спокою. І коли бентежать тебе грішники, які користаються благополуччям, то нехай виправляють тебе ті. які зазнають покарання і мук. Хіба ти не чув Христа, Який говорить: «У світі зазнаєте скорботи» (Ін. 16, 33)? Чому ж ти шукаєш спокою, коли Він це говорить? Хіба ти не чув ще, як Він говорить: «Світ зрадіє; ви печальні будете» (Ін. 16, 20)?
Отже, людям нерозумним можна було б справедливо спокушатися, якби відбувалося протилежне до того, що Він сказав. А коли все відбувається так, як належить, то чому ти спокушаєшся? Але для чого, скажеш, Бог установив так? Не досліджуй і не випробуй. «Чи скаже творіння своєму творцеві: «Навіщо ти мене так зробив?» (Рим. 9, 20). Ось тому і пророк, докоряючи юдеям за те, що вони, переповнені незліченними гріхами, досліджували шляхи Божі, говорить: «Вони щодня шукають Мене і хочуть знати шляхи Мої, ніби народ, який живе праведно і не полишає законів Бога свого; вони запитують Мене про суди правди, бажають наближення до Бога» (Іс. 58, 2). Вони чинили подібно до того, якби який-небудь слуга, що засмутив господаря і був причетним до тисячі провин, замість того, щоби загасити гнів господаря, почав вимагати звіту про те, чому він так учинив. Тож не досліджуй цього замість того, щоби плакати, печалитися і змивати свої гріхи. Кажу це не тому, що я не можу назвати причини, а тому, що хочу відвернути тебе від цієї допитливості і привернути до піклування про власне спасіння.
Чому Він усе встановив таким чином? Через поблажливість до людського роду. Труди Він призначив тут, де життя коротке, а вінці зберіг для майбутнього життя, де воно нестаріюче і безсмертне. Ці труди незабаром завершаться і минуться, а те залишається вічним і ніколи не буде мати кінця. З іншого боку, цим Він утверджує душі в любові до чеснот. Коли душа обирає чесноти, незважаючи на труднощі і ще не одержуючи нагороди, то виявляє прихильність і неабияку увагу до неї; і коли вона уникає гріха, незважаючи на його принадність і ще не зазнаючи кари за нього, тоді привчається ненавидіти його і відвертатися від нього. Так вона отримує навики відвертатися від гріха і любити чесноти. Є ще й інша причина. Яка? Та, що скорбота особливо спонукає нас до мудрості і робить сильними. А водночас є ще й інша причина. Яка? Бог хоче навчити нас нехтувати земним, не приліплюватися і не прив’язуватися до нього. Для того Він і призначив тут скорботи і труди і все приємне та радісне зробив скороминучим.
«Нехай припиниться злоба грішних, а праведника підкріпи» (Пс. 7, 10). Що означає «нехай припиниться»? Пошли, каже, покарання і зупини їхню злобу. Як гнійні рани очищаються гіркими ліками, припіканням і відсіканням, так і гріхи зупиняються покаранням.
9. Знаючи це, ми повинні оплакувати не тих, котрі караються і страждають, а тих, котрі грішать безкарно. Перше зло — це грішити, а друге — грішникові не отримувати будь-яких ліків чи, краще сказати, це і є перше і найтяжче зло. Бо не так прикро не піддаватися хворобі, як, занедужавши, не отримувати лікування, і як ми не настільки жаліємо того, хто має гнійну рану, як того, хто маючи її, лежить і не отримує допомоги від лікаря, а кому роблять відсікання і припікання, того ми вважаємо, що він повертається до здоров’я, зважаючи не на біль, що спричиняється різанням, а на видужання. Так ми повинні думати і про душу: засмучуватися й печалитися треба не про тих, котрі караються, — їх повертають до здоров’я, — а про тих, котрі грішать безкарно.
Але, скажеш, якщо покарання утримують від гріхів, то чому ми не щодня караємося за гріхи? Бо коли б так було, то рід людський давно був би винищений і не було би часу для покаяння. Згадай Павла. Якби він був покараний за гоніння й помер, то як би він мав час покаятися, а після покаяння звершити безліч добрих справ і, так би мовити, весь світ привести від омани до істини? Хіба не бачиш, що і лікарі, коли хтось має багато ран, використовують ліки не настільки сильні, яких вимагає властивість ран, а такі, які може перенести хворий, щоби, лікуючи рани, не погубити хворого? Тому і Бог карає не всіх відразу і не всіх відповідно до заслуг, а злегка і поступово. І часто, караючи одного, через нього напоумляє чимало інших. Так часто буває і з тілом: відсікання одного органу забезпечує здоров’я багатьом іншим. Зверни увагу на те, як пройнята любов’ю душа праведника, як він постійно шукає загальної користі і винищення гріхів, — не того, щоби була звершена помста його ворогам, але щоб вони відстали від гріхів.
Тож будемо і ми завжди мати на увазі те, як би припинилися гріхи; будемо печалитися за тих, котрі загрузли в них, хоч би вони були одягнені в шовкові шати, і звеличувати тих, котрі живуть побожно, хоч би вони боролися з крайньою вбогістю, — відкиньмо зовнішність і проникнемо в душу як тих, так і інших. Тоді ми й побачимо багатство одного і вбогість другого. Справді, що за важність, коли хтось зовні одягнений у блискучі шати? Чим він відрізняється від майстерень та вішалок? Чим він багатший за тих, котрі ними торгують? Але не таким є багатство праведника: воно міцне і постійне. Та коли багаті, будучи настільки вбогими, цього не відчувають, то це ніскільки не дивно. Бо ж і ті, які збожеволіли, не відчувають своєї хвороби, але саме тому вони і є особливо жалюгідними і аж ніяк не щасливими. Якби вони відчували хворобу, то принаймні звернулися б до лікаря, а тепер якраз особливе зло від цієї хвороби і полягає в тому, що вони, захворівши нею, навіть не усвідомлюють, що вони хворі. Тому не дивися на те, що багач тішиться тим, що збагачується, але саме тому особливо й оплакуй його, що він не усвідомлює, на яке зло наражається. Радіти цьому властиво не здоровій людині, а вкрай безумній.
«А праведника підкріпи» (Пс. 7, 10). Що це означає? Коли грішники караються, каже, тоді праведні стають більш уважними. Тому від цього відбуваються два блага: ті залишають гріх, а ці більше прихиляються до чеснот. Як здорова людина, коли бачить іншу, якій роблять припікання чи відсікання, стає більш уважною до свого здоров’я, так само і тут. Справді, багато хто тоді спокушався навіть через тих, які вочевидь були уважними до себе, і впадав у малодушність, побачивши благополуччя грішних людей. Тому пророк і в іншому місці говорить: «Мало не посковзнулися стопи мої. Я позаздрив безумним» (Пс. 72, 2-3). Інший письменник говорить: «Чому шлях нечестивих благоуспішний?» (Єр. 12, 1). Багато таких запитань давав так само Іов. Але тоді і ті, які говорили так, і ті, які запитували, так говорили і запитували тому, що були недосконалими. Зате той, хто тепер бентежиться цим, не вартий будь-якого прощення, оскільки, навчений такій мудрості, прийняв таке вчення про майбутнє, одержав яскраве наставлення і про геєну, і про Царство, і про те, що кожному віддасться там відповідно до заслуг.
«Ти, Боже праведний, знаєш серця і думки. Поміч моя від Бога, Який спасає праведних серцем» (Пс. 7, 10-11). Інший перекладач (Феодотіон) говорить: «Боже праведний, захиснику мій, Ти випробовуєш серця й утроби». Третій, невідомий перекладач, про якого згадується в Оригена в «Екзаплах»: «Боже праведний». А сімдесят толковників сказали так: «Боже, Ти випробовуєш серця й утроби, праведна допомога моя від Бога». Пророк сказав, що Бог буде судити світ, а тепер говорить і про те, як Він буде судити. Він не потребує, каже, ані свідків, ані викриття, ані доказів, ані письмових свідчень, ані чогось подібного, бо Він Сам знає все таємне. Отже, нехай ніхто із божевільних не говорить: як Він буде судити такий величезний світ? Хто створив світ неіснуючий, Той може судити існуючий. Утробами пророк тут називає таємні думки, внутрішні, найглибші, запозичуючи порівняння від стану цієї частини тіла.
10. Що означає «випробовуєш», або як інший перекладач (невідомий, про якого згадується в Оригена в «Екзаплах») сказав: «Ти досліджуєш»? Хоч тут висловлювання людські, однак думки гідні Бога. Як Павло, кажучи: «Той, Хто випробовує серця» (Рим. 8, 27), використовує слово «випробовує» замість «добре знає», так і він використовує слово «випробовуєш» замість слів «достеменно знаєш». І «досліджувати» означає «розкривати», що є ознакою конкретного розуміння і знання, як і Павло говорить: «Все оголене і відкрите перед очима Його» (Євр. 4, 13).
«Поміч моя від Бога, Який спасає праведних серцем» (Пс. 7, 10-11). Інший перекладач говорить: «Праведний Захисник мій». Що означає «Поміч моя від Бога, Який спасає праведних серцем»? Вона, каже, буде справедливою для мене від Бога, бо я не прошу нічого неправедного. Так і ми, коли хочемо сподобитися допомоги із неба, то повинні просити того, що відповідає праведності, щоб самим змістом прохання прихилити до себе Того, Хто «спасає праведних серцем». У цьому Він допомагає, це, звичайно, Він вислуховує. Оскільки я, каже пророк, не простягав своїх рук до неправди і не бажаю помсти, тому справедливою була б для мене поміч від Бога. Знаючи це, не будемо просити нічого такого, що суперечить милостині. Коли б ти просив проти ворогів, то допомога тобі була б несправедливою, бо це противне законові Того, Хто подає допомогу. Так само буде, коли станеш просити багатства, краси чи будь-чого подібного земного, скороминучого і противного мудрій душі. Тож будемо просити так, щоб одержати.
«Бог — Суддя праведний, [непохитний, довготерпеливий] і не посилає гніву щодня» (Пс. 7, 12). Інший перекладач (невідомий, про якого згадується в Оригена в «Екзаплах») говорить: "Обурений щодня»; у єврейському тексті: «Упродовж усього життя»; ще інший (Акила): «Грізний, обурений, не караючий». Зміст цих слів такий: якщо Бог праведний, то, звичайно, Він бажає покарати неправедних; якщо Він сильний, то, звичайно, може зробити це. Але в чому, скажеш, тоді Його людинолюбство, якщо Він судить за справедливістю? По-перше, у тому, що Він не відразу посилає кару, а насамперед у тому, що Він прощає всі гріхи в купелі відродження; по-друге, у тому, що подає і покаяння. Коли ти подумаєш, що ми грішимо щодня, тоді особливо побачиш, якою невимовною є велич Його людинолюбства. І виражаючи саме це, пророк говорить: «Бог — Суддя праведний, [непохитний, довготерпеливий]».
Ти дивуєшся, чому Він не карає, коли і може, і бажає? Знай, говорить пророк, що Він довготерпеливий «і не посилає гніву щодня». Щоби будь-хто із нерозумних не подумав, начебто Бог не карає через безсилля, він указує на причину неспішності: бо довготерпіння Боже велике і безмірне. Він довго терпить для того, щоби привести тебе до покаяння. А коли вже ти від цих ліків не одержиш жодної користі, тоді Він і пошле покарання. Так, ми щодня заслуговуємо кари. Якби це було несправедливо, то пророк не вказував би на це, як на щось важливе: «І не посилає гніву щодня». Та оскільки справи вимагають покарання, а людинолюбство Боже стримує заслужене покарання, тому він і говорить це. Чи бачиш, як він тут показує безпристрасність Божу і називає покарання гнівом? Адже ніхто не наводить гніву на іншого, а має гнів сам у собі; на іншого ж наводить покарання. Отже, словами «не посилає гніву щодня» він виражає не що інше як покарання.
А чому він говорить: «Щодня»? Нехай кожний заглибиться у свою совість і тоді зрозуміє це. Не стану говорити про таємні гріхи кожного. Хто може уникнути загальних гріхів? Яких? Наприклад, чи є день, коли б ми не молилися ліниво і з неабиякою недбалістю? А що це заслуговує гніву Божого, можна бачити з наступного. Скажи мені, якби ти підійшов до судді позіхаючи і був викритий, то чи не покарав би він тебе негайно і чи не відправив би в заслання? Так, скажеш, бо він — людина. Що ж? Він як людина, будучи ображеним, насправді не повинен би був гніватися, оскільки був ображений людиною, яка має таку ж гідність, як і він. А Бог, будучи ображеним, міг би справедливо посилати кару. Гріхи проти Нього більші за гріхи проти людини. Причому людина, коли так чинить, має на увазі своє благо, а Бог — твоє. Тому і тут гріх проти Нього заслуговує більшого обурення. Адже не одне і те ж: нехтувати тим, хто шукає свого, чи Тим, Хто шукає твого. Останнє заслуговує більшого гніву, коли ти не покидаєш лінощів навіть тоді, коли маєш намір просити корисного для тебе самого.
І ще: хто не кривдив брата даремно? Не кажи мені, що кривдив раба. У Христі Ісусі «нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої» (Гал. 3, 28). І знову ж таки, хто не засуджував? Хто не брехав? Хто не дивився хтивими очима на жінку? Хто не заздрив? Хто не величався? Хто не говорив непотрібного слова? Усе це підлягає покаранню. Якби ми, не піклуючись про духовне, були так само байдужими і щодо земного, то заслуговували б деякого пробачення, однак тепер ми позбавлені і цього виправдання. У справах житейських ми пильні, а в духовних — цілком байдужі. Тому щоб ті, які чують, що Бог довготерпеливий, не зробилися ще більш байдужими, пророк додає: «Коли ж хто не кається, Він гострить меч Свій, готує зброю Свою і направляє на нього» (Пс. 7, 13).
Інший перекладач (Симмах) говорить: «Меч свій вигострить. Лук Свій натягне і приготує його». Інший (Симмах) говорить: «Напружить». «Готує для нього лук, стріли Свої робить палючими» (Пс. 7, 14). Інший говорить (Симмах): «Для спалення».
11. Що тут скажуть ті, які уявляють Бога людиноподібним тому, що Йому приписуються руки, ноги й очі? Хіба є на небі лук, стріли, спис, меч і сагайдак? Однак інший письменник говорить: «Трясуться від страху гори й основи землі, коли Він споглядає» (Сир. 16, 19). І цей пророк говорить: «Він погляне на землю — і вона тремтить» (Пс. 103, 32). Якщо ж Він, тільки споглядаючи на землю, потрясає кам’яними масами, то тим більше може зробити це з людьми. Чому ж про Того, Хто може зруйнувати світ одним поглядом, або краще сказати — одним бажанням, — бо Той, Хто створив його одним помахом волі, звичайно, може і зруйнувати його одним бажанням, — сказано, що Він має меч і лук? «У руці Його всі глибини землі, і висоти гір усі Його» (Пс. 94, 4). «Він є Той, Який сидить над колом землі, і ті, що живуть на ній, — як сарана перед Ним… Ось народи — як крапля із відра, і вважаються як порошина на терезах» (Іс. 40, 22, 15). Якщо ангел, якого Він послав, за короткий проміжок часу вбив сто вісімдесят п’ять тисяч (4 Цар. 19, 35); але що я кажу: ангел, якщо мухи, сарана і хробаки погубили військо єгиптян, то для чого Йому лук, для чого меч? Чому ж так сказано? Через зачерствілість слухачів, щоби через прості найменування зброї торкнутися їхніх душ.
У Кого «у руці дихання твоє» (Дан. 5, 23), Хто «кидає град Свій грудками, а проти морозів Його хто встоїть?» (Пс. 147, 6), то для чого Йому зброя? Але, як я вже сказав, це написано через зачерствілість і нечутливість слухачів. Що означає «гострить»? Вигострить. Невже Йому потрібний і брусок? Невже буває іржа на Його мечі? Хто із розсудливих може сприймати це буквально? Саме цим, як я вже сказав, пророк змальовує покарання і використовує досить відчутні висловлювання для того, щоби навіть найбільш нерозумні люди бачили, що тут необхідно зупинятися не на словах, а вбачати в цьому духовні думки. Хто дивується, чому Богові приписуються гнів і лють, той набагато більш буде дивуватися і таким висловам. А коли їх необхідно сприймати не буквально, а духовно, то, мабуть, так само треба сприймати і слова лють і гнів. Чуттєві ж висловлювання використані для того, щоби зворушити зачерствілих слухачів, адже пророк навіть не задовольняється і сказаним, а додає ще більш людиноподібні висловлювання, щоби підсилити той страх, який вселяє. Він представляє Бога не тільки таким, що має меч, але й таким, що одягає зброю. Оскільки не кожний однаково боїться, слухаючи, що меч вигострюється, або слухаючи, що лук уже в руках, тому він, бажаючи людиноподібними висловами потрясти душу слухачів, говорить: «Він гострить меч Свій, готує зброю Свою і направляє на нього» (Пс. 7, 13). Цим і слухача лякає, і водночас показує довготерпіння Боже та Його гнів. Він не сказав: випустив чи пустив, але: «Готує зброю Свою і направляє на нього», тобто готовий випустити.
Однак, хіба дивним є те, що так сказано у Старому Завіті, якщо й у Новому Іоан, розмовляючи з юдеями, говорить дещо подібне? «Вже й сокира при корені дерева лежить» (Лк. 3, 9). Як? Невже Бог подібний до лісоруба, який рубає дерева сокирою? Невже і тут потрібно сприймати сокиру і дерева? Ні, так само як не потрібно сприймати в буквальному розумінні плевели і пшеницю, коли сказано: «Його лопата в руці у Нього, і Він очистить тік Свій і збере пшеницю Свою в житницю, а полову спалить вогнем невгасимим» (Мф. 3, 12). Що ж означає сокира? Покарання і муки. Що означає дерево? Людей. Що означає полова? Злі люди. Що означає пшениця? Добрі люди. Що означає віяння? Відділення одних від інших. Так і тут меч, лук і стріли означають покарання і муки.
Далі словами «готує зброю Свою і направляє на нього» пророк виражає уповільнення і затримку покарання, однак затримку не тривалу, а готову закінчитися. Знаряддям смерті він називає стріли. Як знаряддя, які необхідні для землеробства, називають землеробськими, необхідні для плавання — плавальними, для ткацтва — ткацькими, так і ті, які спричиняють смерть, він називає знаряддями смертними. Далі пояснюючи, які саме знаряддя він вважає смертними, додає: «Стріли Свої», виражаючи цим швидкість покарання, коли цього захоче Бог. Що означає «палючими»? Такими, що карають, піддають мукам. Невже ж недостатньо вогню, а потрібні ще й стріли? А хіба не бачиш, що все це сказано в переносному значенні і підсилене для того, щоби таким чином вселити більший страх? А зміст слів його такий: Бог приготував покарання для тих, котрі мають бути покараними. Якби він сказав інакше, то не вселяв би такого страху, а тепер, указавши на стріли, меч, лук, натягування його та спрямування, знаряддя смерті та горіння, то такою розмаїтістю назв він підсилив у слухачах відчуття страху.
Далі, полегшуючи цей страх, додає: «Палючими». Щоби будь-хто із нерозумних не подумав, що Бог простягає Свою руку на всіх й озброюється проти всіх, додає: «Палючими». Так само виражається і Павло, коли говорить про начальника: «Бо він не даремно носить меч» (Рим. 13, 4). Якщо ж і в начальників меч робить це і навіює страх, то тим більше у Бога. Однак і це показує Його надзвичайне людинолюбство в тому, що Він лякає і підсилює покарання словами, щоб вони не вчинилися насправді. Для того Він натягнув лук, для того приготував його, для того поклав стріли, для того приготувався карати, щоб не приступити до покарання.
12. Підсилюючи слова висловом «гострить», пророк указує на силу і швидкість покарання, а висловом «направляє» — його близькість, висловом: «готує» — неминучість, якщо не виправляться, висловом «палючими» — саме винних, щоби через них напоумились усі й відійшли від безчестя. А якби тут діяли лють і гнів, то Бог не провіщав би про це тим, які мали бути покарані. Гнів діє не так, а навпаки, особливо коли він у повній силі, тоді прагне звершити кару і муки. Вороги і всі, хто хоче вчинити покарання, не тільки не говорять про це, а потай нападають, щоби ті, які мають зазнати покарання, довідавшись про це, не змогли застерегти себе.
Бог же чинить не так, а зовсім навпаки. Він і наперед говорить, і відкладає, і лякає словами, і використовує всі заходи, щоб не пустити погрози в дію. Так Він учинив із ниневітянами. І там Він натягнув лук, вигострив меч, приготував стріли, однак удару не завдав. Хіба не бачиш, що слова пророка стали луком, стрілою і вигостреним мечем, коли він говорив: «Ще три дні, і Ниневія буде зруйнована» 1 (Іона. 3, 4)? Однак цю стрілу Він не випустив, бо вона була приготовлена не для того, щоб її випустити, а щоб відкласти. Воїни озброюються для того, щоби покарати, а Бог — ні, а для того, щоби, напоумивши людей страхом, утримати свою руку від покарання.
Тож не будемо бентежитися. Страх, який вселяється словами, є ознакою великого людинолюбства, і чим страшніші вислови Він використовує, тим від більшого милосердя вони виникають. І батьки, коли не хочуть карати дітей, тоді сильніше виражають гнів словами. Так і Він, коли не хоче карати, тоді навіює особливо сильний страх словами. Він говорить, що приготував геєну, щоби не вкинути нас у геєну. Тому й у Євангеліях багато сказано про покарання, і навіть більше, ніж про Царство. Оскільки на байдужих людей не настільки діє обіцянка благ, як прихиляє до чеснот і відхиляє від гріха страх перед муками, тому Бог особливо зупиняється на них і часто говорить про них. Тож не будемо печалитися, слухаючи страшні слова, — вони приносять велику користь, указуючи і на Його довготерпіння, і на правосуддя. Не будемо ані у відчай впадати щодо спасіння, бо Він довготерпеливий, ані віддаватися байдужості, бо Він праведний. Тут Він виявляє велике довготерпіння, а там тих, які не користуються цим, віддасть покаранню вже насправді. Щоби цього не трапилося з нами, будемо ще тут уникати майбутнього покарання.
«Ось нечестивий захворів на неправду, зачав злобу і породив беззаконня» (Пс. 7, 15). У єврейському тексті замість захворів — зачав (ієвал). Інший перекладач (Симмах) говорить: «І зачавши, породив беззаконня». Ще інший (Акила): «… неправду». «Копав яму і викопав її, і впав у ту яму, яку сам приготував» (Пс. 7, 16). Інший перекладач (Симмах) пише: «… у погибель, яку влаштував». Пророк сказав, що Бог готовий покарати; сказав, що Він посилає покарання; напоумив цим слухача, показавши, що над ним висить гнів звище. А тепер повчає його самими справами і показує, що ще до покарання саме безчестя є карою. Висловлює це і Павло словами: «Одержують у собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 27) і вказує на приклад тих, які через безчестя зазнали крайніх прикрощів. Оскільки зазвичай чимало зачерствілих людей напоумляються якраз тоді, коли побачать покарання інших, тому він і вказує на них.
Так робить і Христос, Який, сказавши багато чого про геєну, вказує і на тих, які були вкинуті до неї, а саме: багача, який жив при Лазарі, нерозумних дів, раба, який закопав один талант у землю; а також і на тих, які потерпіли у цьому житті, а саме: задавлених вежею, що впала, і на тих, кров яких Пилат змішав із кров’ю жертв (Лк. 13, 1-4). Так і Петро, сказавши багато чого про геєну, саме тоді особливо вразив слухачів, коли вказав на приклади покараних і перед їхніми очима звершив покарання Ананії та Сапфіри (Діян. 5, 1). Так і Павло вчинив із волхвом (Діян. 13, 11). Того ж самого, тільки дещо по-іншому, він повчає, коли згадує про тих, які блукали у пустелі, і говорить: «Не хочу, браття, щоб ви не знали, що отці наші всі були під хмарою і всі пройшли крізь море; і всі хрестилися у Мойсея в хмарі і в морі; і всі споживали ту саму духовну їжу; і всі пили те саме духовне питво, бо пили з духовного грядущого каменя; камінь же був Христос. Та не про багатьох із них благоволив Бог, тому вони загинули в пустелі» (1 Кор. 10, 1-5). Говорячи про майбутнє, тобто про геєну, покарання і муки, він наводить докази цього із минулого, вказуючи на тих, які були покарані: одні — зміями, інші — згубною смертю.
Те ж саме робить тут і Давид, маючи на увазі Ахитофела чи Авессалома. Деякі стверджують, що це він сказав про Ахитофела, бо начебто не годиться одному і тому ж говорити: «Збережіть мені отрока Авессалома», і після його смерті: «О, хто дав би мені померти замість тебе?» (2 Цар. 18, 5. 33), тобто говорити те, що тепер він говорить: «Копав яму і викопав її, і впав у ту яму, яку сам приготував». Але перше він міг говорити через звичайний природний жаль, а тепер — за натхненням Духа. Однак чи сказано це про Авессалома, чи про Ахитофела, насамперед необхідно вникнути у сказане, а про особу, до якої це відноситься, багато розмірковувати не буду.
13. Чого ж ми повчаємося звідси? Пророк повчає, що той, хто копає яму ближньому, сам упаде в неї. І як жінки, які знаходяться в муках пологів, мучаться від того болю, так і той, хто влаштовує підступ, перш ніж скривдить ближнього, сам мучиться і страждає, і причому не легко, а з великим болем. Бажаючи висловити силу цього болю, він і назвав його болем народження. І взагалі, коли Писання хоче показати нам нестерпну скорботу, то називає її болями народження. Так і в іншому місці сказано: «Жах огорнув жителів филистимських» (Вих. 15, 14), тобто страх, трепет, відчай, скорбота. Так само говорить Павло: «Коли говоритимуть: мир і безпека, тоді несподівано прийде на них погибель, подібно як біль тієї, що носить в утробі, і не уникнуть» (1 Фес. 5, 3). Тут він указує на дві обставини: на нестерпність і на несподіваність страждання. І Єзекія говорить: «Немовлята дійшли до отвору утроби материнської, а сили немає родити» (Іс. 37, 3), виражаючи болями народження свій нестерпний страх і неспокій.
Так само висловлюється тут пророк. Справді, хоч би будь-хто був безмірно грішним, суд совісті не зникає, бо він є від природи і закладений у нас Богом від початку. Яких зусиль ми не докладали б, він залишається, волаючи, засуджуючи, караючи, і немає нікого із тих, які живуть у гріхах, хто б не пережив тисячі мук в той час, коли замишляє зло і приводить задум у дію. Чи був хтось більш грішним за Ахаава? Але і він, забажавши виноградника, згадай, які муки пережив. Будучи царем і власником усього, не зазнаючи ні від кого спротиву, він, не виносячи докорів совісті, ходив сумний, із пониклою головою, збентежений, похмурий, із виглядом докору осудливої совісті на обличчі, не маючи можливості приховати скорботи, яка була в його душі, що і помітила дружина (3 Цар. 21, 5). Зрадник, який зважився на такий злочин, не виносячи мук від докорів совісті, повісився і так закінчив життя.
Але як той, хто живе грішно, терпить муки, так той, хто живе доброчесно, насолоджується спокоєм і душевним миром. Поглянь, скільки мук терпить той, хто хоче будь-кому помститися чи вчинити яку-небудь несправедливість. Він наповнюється гнівом, розривається від досади, тривожиться через не зліченні роздуми, вибирає тисячі шляхів, відчуває страх, жах і трепет від того, чи досягне успіху у своєму намірі, чи звершить помсту. А тим часом гнів нестримно тривожить його і, перш ніж завдав образу іншому, він губить самого себе. Навпаки, той, хто утримується від гніву, є вільним від цього. І це цілком природно, бо він є сам собі господарем і сам усе влаштовує. А для того потрібний і час, і місце, і хитрість, і підступність, і зброя, і приготування, і зухвалість, і лестощі, і раболіпство, і лицемірство. Чи бачиш, якою легкою є чеснота і яким важким є гріх, — наскільки спокійна та, і наскільки переповнений сум’яттям цей?
Зображаючи його, пророк і говорить: «Ось нечестивий захворів на неправду, зачав злобу і породив беззаконня» (Пс. 7, 15). Звідси видно, що неправда не є притаманною для нашої природи, а є чимось далеким для нас. Тому вона й обтяжує і, поки ми не звільнимося від неї, завдає нам болю пологів. Так, зародок немовляти, поки повністю не розвинеться, природно залишається в утробі матері і, залишаючись у ній, не заподіює болю. А коли розвинеться, тоді його перебування там стає неприродним, що і спричиняє болі пологів. Природа, яка стискується, намагається викинути його геть, оскільки вона вже зробила і виконала все і далі вже не має можливості його носити. Однак тут спочатку буває зачаття, а потім — болі пологів; а там — спочатку біль, а вже потім «зачав злобу і породив беззаконня».
Що ж це означає? Те, що тут болі пологів бувають тільки під час пологів, а там — від самого початку. Як тільки людина забажала будь-чого негідного, то, перш ніж зупиниться на цьому своєю думкою, виникає зніяковілість і неспокій в її душі. А сім’я, один раз закладене в утробу жінки, саме формує склад народжуваного, тоді як у людях, які влаштовують підступи, сьогодні зароджується одна думка, завтра — інша, і тисячі негідного насіння кидається одне за одним, і щодня є нове зачаття і болі пологів, які мучать душу, котра їх виробляє. Тут відбувається не таке народження, яке зазвичай буває в жінок. Воно подібне до народження єхидни, в якої діти народжуються, розриваючи утробу матері. Так буває і з підступами та неправдою! Але як би ми не намагалися, ми не зможемо висловити словами ті муки, що їх переживають злі. Тому хтось і сказав: «Якщо буйний, то один потерпиш» (Притч. 9, 12). Справді, який ще стан людини може бути більш нестерпним і болючим, як тієї, яка заздрить, яка влаштовує підступи, яка домагається чужої власності? Ці пристрасті мучать душу жорсткіше за будь-якого ката.
14. Отже, пророк справедливо назвав такі помисли болями пологів. Але як жінки народжують від злягання з чоловіками, і, якщо їхні тіла здорові, то такими ж бувають і діти, які народжуються від них, а коли немічні, тоді й діти, природно, бувають схожими на батьків. Так буває і з помислами. Якщо ти будеш спілкуватися з людьми добрими, то такими ж будуть і твої плоди, а коли зі злими і при цьому не будеш обережним, тоді зазнаєш від них великої шкоди. Послухай, що говорить пророк: «Були вагітні, мучилися — і народжували ніби вітер» (Іс. 26, 18). І про вплив диявола: «Висиджують зміїні яйця і тчуть павутиння» (Іс. 59, 5). Тому будемо тікати від людей грішних. Хіба це розважливо, тоді як можна зачинати і народжувати за Божими заповідями, не хотіти цього, а ганятися за товариством людей негідних і чинити подібно до жінки, яка, маючи можливість поєднатися з царем, не захотіла б цього, а обрала б собі замість нього за співмешканця розбійника і злодія?
«Копав яму і викопав її, і впав у ту яму, яку сам приготував» (Пс. 7, 16). Тут пророк знову використовує переносні висловлювання. Як болями пологів він виражає скорботу, так ямою зображує труднощі звільнення від гріха. «І впав у ту яму, яку сам приготував», або як говорить інший: «Хто риє яму, той упаде в неї» (Притч. 26, 27). І це є справою Божого людинолюбства — визначити для підступництва таку долю, що сіті обплутують самих підступних, щоби вони через це напоумились і залишили ворожнечу та підступність проти ближнього. Так було і за Мойсея. Той, кого хотіли умертвити, врятувався, а фараон саме тим способом, який задумав проти дітей, погубив самого себе. Бо, наказавши убивати дітей, він змусив матір Мойсея зі страху залишити дитя в річці, з якої дочка фараона витягла кошик і, знайшовши в ній дитя, виховала того, котрий, вирісши, погубив їх усіх (Вих. 2, 3). Звідси яскраво відкривається благе провидіння Боже і подається грішним людям неабияке напоумлення, а тим, які уникають гріхів, — втіху. Так було і з прекрасним Йосифом. Брати, продавши його в рабство, зазнали того, чого зазнали; йому не заподіяли жодної шкоди і навіть принесли користь, а самі переживали сумні наслідки. І багато можна було б навести подібних прикладів.
Поглянь і на дещо інше. Хтось узяв чужу власність? Він погубив самого себе. Скривдженому, як часто буває, він приніс навіть користь, а своїй душі заподіяв шкоду. Хтось образив іншого? Він простромив мечем самого себе. Справжнім нещастям є не терпіти зло, а робити зло. Тому і Павло перестерігав краще терпіти образи, ніж кривдити (1 Кор. 6, 7). І Христос учив: якщо когось ударять по щоці, не відповідати тим же, а підставляти себе, щоби ще отримати удар (Мф. 5, 39). Це є ознакою найбільшої сили, це укріплює терпіння, це робить душу сильною, це ставить її вище за пристрасті. Того, хто кривдить, б’є чи ганьбить іншого, самого насамперед схоплює пристрасть, і він стає її невільником. І вже потім, тоді як сам віддався найжорстокішому злу, віддавши себе в крайнє рабство, вочевидь заподіює шкоду ближньому.
«І повернеться злоба його на його голову, і неправда його на тім’я його впаде» (Пс. 7, 17). Це сказано, як говорять, і про Ахитофела, і про Авессалома, оскільки і той, і другий погубили свої голови. Перший закінчив життя, задушивши себе; а другий, під'їхавши під дерево і зачепившись за нього волоссям, висів тривалий час. Так і Юда закінчив своє життя удавленням, побачивши, що він зробив усе на погибель своєї голови. І Ахитофел, зрозумівши, що Давид неодмінно здобуде перемогу, пішов і повісився. І Авессалом мимоволі завис на дереві, і був убитий не відразу, а спочатку висів, мов перед судилищем, будучи причеплений до дерева, і за вищим Божим судом висів тривалий час, переживаючи муки від своєї совісті. Він хотів омочити свою руку в крові батька, а батько, незважаючи на це, просив воїнів пощадити його, і настільки був він далеким від марнославства, що навіть після смерті оплакував його. Щоб ти переконався, що все, що сталося, було справою не людських зусиль, а вповні Божественним визначенням, то ось волосся і дерево зв’язали його, і безсловесна тварина зрадила. Замість мотузки послужило волосся, замість шибениці — дерево, а замість ката привів його сюди віслюк. І поглянь на цю дивовижну справу. Коли він знаходився в такому тяжкому становищі, ніхто із відданих йому не посмів підійти і зняти його, хоч було стільки зручного часу. І це влаштував Бог, що він не був знятий і не був приведений зв’язаним до батька, оскільки батьківська любов надмірно щадила його. І заслуговує подиву те, що той, хто примирив його з батьком (2 Цар. 15, 33), сам же й убив його, зробившись для нього ніби сильним викривачем. Але, хоч убив він, а визначив це Бог.
15. А що все справді так було визначено звище, то послухай, як висловлюється про це сам пророк. Сказавши: «Неправда його на тім’я його впаде», далі він говорить: «Прославлятиму Господа за правду Його і величатиму ім’я Господа Всевишнього» (Пс. 7, 18). Будемо дякувати, каже, Господу, не радіючи із поразки інших, а визнаючи визначення Боже. Але хто може віддячити Йому «за правду Його»? Хто може величати Його так, як Йому належить? Ніхто. Що ж означає «за правду Його»? Я буду співати, каже, на честь Господа Всевишнього, бо це Його перемоги і трофеї, а не мої. Як на війні, коли цар здобуде перемогу, то піддані, зібравши хори, співають, підносять йому похвалу, так буду робити і я. Не сказав: прославив, але: «Прославлятиму», показуючи, що він і після одержання благ не забуває про них, не стає байдужим, а все пам’ятає і пильнує. І не тому, що Бог цього потребує, а тому, що це корисне й необхідне для нас. Як жертвоприношення Бог приймав, не маючи потреби в жертвах, — «Коли б Я зголоднів, — говорить Він, — то не сказав би тобі» (Пс. 49, 12), — а бажаючи привести людей до шанування Його; так і пісні Він приймає, не маючи потреби в наших похвалах, але бажаючи нашого спасіння. Бог дуже сильно бажає наших успіхів у чеснотах.
Ніщо так не сприяє успіхам у чеснотах, як часте спілкування з Богом, постійна подяка і славослів’я Бога. Пророк славословить Бога, дивуючись Його правосуддю і довготерпінню. Але де, скажеш, Його довготерпіння, якщо тиран був убитий? І тут воно було великим і тривалим. Бог залишав його живим тривалий час, щоби він прийшов до каяття. Дав йому опанувати і царськими скарбами, щоби він, бачачи дім, у якому виріс і виховувався, і речі, які нагадували про батька, прийшов до каяття. Справді, якби він не був звіром і не мав кам’яне серце, то все це могло би достатньо напоумити його: стіл, за яким він бував разом з батьком, дім, сідалища, де йому подавали настанови, коли він учинив убивство, а крім того, багато чого іншого могло пом’якшити його. Він чув, що його батько поневірявся, як вигнанець і втікач, що він терпів крайні прикрощі. А коли це не пом’якшувало його, тоді те, що сталося з Ахитофелом, — петля і смерть, повинно було б напоумити його і привести до каяття. Адже він знав про те, що трапилося з його другом.
І в чому він міг звинуватити батька, коли робив це? У тому, що батько вигнав його, щоб його не бачити (2 Цар. 14, 32)? Але за це належало дивуватися йому і бути вдячним, що він братовбивцю прийняв так лагідно. Не маючи нічого такого, у чому міг би звинуватити батька, він захопився безрозсудним бажанням, і причому тоді, коли батько був уже старцем. І коли його надія вже готова була звершитися, він не потерпів навіть короткого часу. Як він не подумав, що й після отримання перемоги його життя стало б найбільш жалюгідним, оскільки він зробився нечистим і гідним прокляття за сам свій трофей?
16. Де тепер ті, котрі скаржаться на бідність? Хіба не тяжчим є все це за будь-яку бідність, за будь-яку хворобу, за будь-яку скорботу? Але Давид нічого такого не подумав, не печалився, не плакав і не говорив: гарну ж нагороду отримую я, день і ніч повчаючись закону Божому, перебуваючи у такому сані, будучи смиреннішим за всіх; пощадивши ворогів, я сам відданий до рук безсоромного сина. Нічого такого він не сказав і не подумав, а переніс усе з мудрістю, маючи у своїх обставинах єдину втіху, — що все це відбувалося не без відання Божого. Як три юнаки говорили: «Нехай буде відомо тобі, царю, що ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклонимося» (Дан. 3, 18). І якби хто-небудь запитав їх: з якою надією ви помираєте, чого очікуєте, чого сподіваєтеся після смерті, після спалення (бо тоді ще не було у всіх надії на воскресіння), то почув би від них: для нас найбільша нагорода — померти за Бога. Так і він знаходив найбільшу втіху в тому, що Бог, знаючи про те, що трапилося, не перешкоджав цьому. Так і закоханий готовий тисячу разів зазнати смерті заради своєї коханої, хоч після смерті нічого не очікує від неї. Так і ми повинні переносити все не в очікуванні Царства, не в надії яких-небудь інших майбутніх благ, а для Самого Бога.
Однак є чимало настільки байдужих і ледачих, що нехтують чеснотами навіть і при нагороді за них. Бога, Який обіцяє Царство, не слухають, а диявола, який тягне в геєну, люблять. Що може бути більш жахливе за таке божевілля? Але що я говорю про геєну? Ще раніше геєни він тут наводить на нас прикрощі, сором, осміяння, незліченні муки, і водночас багато хто прагне до нього. Уяви собі перелюбника: яке жалюгідне життя він веде, як він ще раніше геєни буває підозрілим, боїться тіней, не може ні на кого дивитися прямо, але, побоюючись усіх, і знаючих, і незнаючих, бачить скрізь гострі мечі, смерть, яка висить над головою, катів, судилища. Чи буває що-небудь подібне у цнотливості, хоч би вона супроводжувалася тисячами труднощів? Хіба цнотливий не перебуває завжди в радісному настрої, а перелюбник хіба не завжди у відчаї та мороці?
Те ж саме можна бачити й на інших: на тих, які виявляють гнів, і на тих, які приборкують гнів; на тих, які крадуть чуже, і на тих, які віддають чи, краще сказати, марнують своє для Бога. Ці знаходяться в тихій пристані, а ті, які захоплюються виром зла, щодня крутяться. Крім того, коли той, який віддається пожадливості, досягає старості і бачить, що і пристрасть не приносить йому насолоди, і смерть, яка наближається, наводить страх, то уяви, які страждання він терпить. Але не так буває з доброчесним. Навпаки, саме тоді він радіє і веселиться, коли досягає старості, бо його насолода тоді не в’яне, а ще більше процвітає. Для перелюбників, розпусників, користолюбців, ненажер старість приносить кінець насолоді, а для людей, які живуть доброчесно, вона служить примноженням насолод. Так, ще раніше геєни і тамтешніх мук усього цього достатньо, щоби зворушити нашу душу.
Пам’ятаючи про це, будемо втікати від гріха і приліплюватися до чеснот, будемо любити Бога не за Його блага, а за Нього Самого. Так ми в цьому житті підемо шляхом чеснот, який сам по собі є тісним, однак робиться широким від доброї золі подорожуючих. І вершини його щоби сподобилися досягти всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 6 | Зміст | Бесіда на псалом 8
- Переклад за церковнослов’янським текстом. У Синодальному перекладі «ще сорок днів…». [↩]
