Бесіда на псалом 6
і не карай мене в гніві Твоїм (Пс. 6, 2)
1. Коли ти чуєш слова «в ярості» і «в гніві» щодо Бога, то не сприймай їх як дещо людське, — це слова поблажливості. Божество є далеким від будь-чого подібного, а сказано так для того, щоби людям більш грубим було легше усвідомити сутність (Божества). Так і ми, коли розмовляємо з варварами, то використовуємо їхню мову, або коли говоримо з дитиною, то, зважаючи на її вік, белькочемо подібно до неї, хоч би самі були мудрецями. Але що дивного в тому, коли ми так чинимо у словах, якщо так само чинимо й у справах, кусаючи руки і роблячи вигляд гніву, щоби виправити дитину? Так і Бог використав подібні висловлювання, щоби вплинути на людей більш грубих. Він, коли говорив так, то піклувався не про Своє достоїнство, а про користь тих, котрі слухають.
В іншому місці, повчаючи, що гнів Йому не притаманний, Він сказав: «Але чи Мене засмучують вони, — говорить Господь, — чи не себе самих на сором собі?» (Єр. 7, 19). Невже ти хотів би, щоб Він, розмовляючи з юдеями, говорив, що не гнівається і не має ненависті до злих, оскільки ненависть є пристрастю; що Він не дивиться на справи людські, бо зір властивий для тілесних; що Він і не чує, бо ж і слух належить плоті? Але тоді із цього вивели б інше нечестиве вчення: начебто все відбувається без Провидіння. Тоді, уникаючи подібних висловлювань про Бога, багато хто зовсім не знав би, що є Бог; а коли б не знали цього, тоді би всі загинули. А коли подано вчення про Бога в такому вигляді, то відразу ж за цим ішло і їхнє виправлення. Хто переконаний в тому, що Бог є, той, хоч і не має належного поняття про Нього і вбачає в Ньому дещо чуттєве, однак згодом переконається, що в Бозі нічого такого немає. А хто переконаний, що Бог не виявляє Провидіння, що Він не піклується про все те, що існує, що Його нема, то яку користь він отримає від безпристрасних висловлювань?
Ось тому Бог, поговоривши з ними спочатку таким чином і вселивши їм поняття про Своє буття, потім поступово очищав їх, підносячи до істинного вчення, говорячи про Себе більш піднесено і вказуючи на Свою безпристрасність. Так інший пророк говорить: «(Бог) не стомлюється і не знемагає» (Іс. 40, 28). І той пророк, який сказав, що Бог гнівається, далі, бажаючи настановити, що Божество безпристрасне, додає: «Але чи Мене засмучують вони, — говорить Господь, — чи не себе самих на сором собі?» (Єр. 7, 19). І той, який сказав, що Бог живе в храмі, далі сам говорить: «Бо Я Бог, а не людина; серед тебе Святий; Я не ввійду в місто» (Ос. 11, 9), тобто Я не обмежуюся місцем. Якщо Він не спростував сказаного, то тими словами розумному дав зрозуміти, що Хто вільний від звичайних пристрастей, без яких неможливо жити, то тим більше Він вільний від будь-яких інших. Тому і говорить пророк: «Чому Ти — як чоловік здивований?» (Єр. 14, 9). І він часто говорить про Божу безпристрасність.
Тож і тут, коли чуєш про гнів, то не сприймай це за пристрасть. Справді, якщо люди, віддані любові до мудрості, по можливості утримуються від гніву, то тим більше Істота незмінна і нетлінна, невимовна і незбагненна. Хіба не бачиш, що і лікарі, відтинаючи чи припікаючи, роблять це не із гніву, а з метою виправлення, не тому, що вони гніваються на хворих, а із жалю до них і задля їхнього звільнення від хвороби?
Отже, коли пророк сказав: «Не суди мене в ярості Твоїй», то сказав наступне: не покарай мене за гріхи мої, не відімсти мені за беззаконня мої. «Помилуй мене, Господи, бо я немічний» (Пс. 6, 3). Таке прохання повинні вимовляти всі ми, хоч би звершили тисячі добрих справ, хоч би досягли найвищої праведності. Тому і він згодом говорить: «Не виправдається перед Тобою ніхто з живих» (Пс. 142, 2); і ще: «Якщо на беззаконня зважатимеш, Господи, Господи, хто встоїть?» (Пс. 129, 3). І Павло говорить: «Бо хоч я і нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь» (1 Кор. 4, 4). Інший говорить: «Хто може сказати: я очистив моє серце, я чистий від гріха мого?» (Притч. 20, 9) Отже, всі ми потребуємо милості, але не всі гідні милості, бо хоч вона і є милістю, однак шукає гідного, як і Сам Бог сказав до Мойсея: «Кого помилувати — помилую, кого пожаліти — пожалію» (Вих. 33, 19). Тому той, хто зробив дещо гідне милості, нехай говорить: «Помилуй мене», а хто позбавив себе можливості одержати прощення, той даремно буде говорити: «Помилуй». Якби милість поширювалася на усіх, то ніхто не був би покараний, однак вона робить деякий вибір, шукає гідного і здатного прийняти її.
2. Часто бувало так, що багато людей були винні в однакових гріхах й отримували неоднакові покарання, оскільки на це впливали різні причини. Коли бажаєте, то зупинимося тепер на цьому. Згрішили всі юдеї, коли поклонилися ідолові, однак не всі одержали однакове покарання, але одні впали (від меча), а інші отримали прощення. У гріхах береться до уваги не тільки сутність справи, але й душевний настрій, і час, і причина, і наслідки, що йдуть за гріхом, а саме: залишився хто в гріхах чи покаявся, випадково згрішив, спокусившись, чи з наміром. Береться до уваги й чимало іншого: й особливості часу, і суспільний устрій. Наприклад, грішили ті, які жили в Старому Завіті, грішать і ті, які живуть у Новому, але ті й інші одержують неоднакову кару: останні — більш тяжку.
На це вказує Павло, коли говорить: «Якщо той, хто зрікся закону Мойсеєвого, при двох чи трьох свідках, без милосердя карається смертю, то наскільки тяжчої кари, гадаєте, заслужить той, хто зневажає Сина Божого і не шанує як святиню Кров завіту, якою освячений, і Духа благодаті ображає?» (Євр. 10, 28-29) Словами «то наскільки тяжчої кари заслужить» він виражає більш тяжке покарання. Грішили ті, які жили ще до закону, грішили і ті, які жили під законом; однак перші зазнають легшого покарання. Вказуючи на це, Павло говорить: «Ті, які, не маючи закону, згрішили, поза законом і загинуть». «Не маючи закону», тобто не тяжко, а дещо легшим чином. «А ті, які у законі згрішили, за законом будуть осуджені» (Рим. 2, 12). Чому? Бо одні мають своїм обвинувачем природу, а інші разом із природою і закон. Тому ті, які одержали більше наставляння, зазнають і більшого покарання.
Так само і достоїнство впливових осіб, як це можна бачити з жертвоприношень. За весь народ, який грішив, приносилася така ж жертва, як за одного священика. Це вказує на те, що чим вище достоїнство особи, тим тяжча для них кара за гріхи.
Ось тому проста жінка, коли вчинила перелюб, побивалася камінням, а дочка священика спалювалася. Так само й за інших обставин буває або прощення, або тяжче покарання. Коли, наприклад, той, хто згрішив, терпить покарання тут, а інший насолоджується задоволеннями. Зате він отримає більше покарання там, а перший — менше, якщо тут не віддасть усього. Пояснюючи це, Христос представляє Авраама, який говорить до багача: «Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар — тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16, 25). Цей отримав цілковите покарання в тих стражданнях, які терпів тут; інші отримують не цілковите, а частково, тому і там отримують кару, тільки легшу. Так само є різниця в покараннях, яка залежить від більшого чи меншого знання, як говорить про це Господь: «Раб же той, який знав волю господаря свого та не був готовий і не робив за волею його, буде багато битий. А той, хто не знав і зробив щось гідне покарання, буде битий менше» (Лк. 12, 47-48).
І чимало іншого можна назвати такого, що робить відмінність у покараннях і відмінність у милості та людинолюбстві. Подивися і на первозданних людей. Згрішила Єва, згрішив й Адам, вчинивши той же гріх: обоє вкусили від плодів древа, однак одержали неоднакове покарання. Звершив убивство Каїн, звершив його і Ламех, але останній помилуваний, а перший покараний. Хтось збирав дрова в суботу і не отримав прощення, а Давид учинив убивство і перелюб і сподобився прощення. Тож займемося дослідженням цього, бо набагато краще досліджувати, ніж займатися марнослів’ям і проводити час в зборах на площах. І дуже корисно не тільки знайти відповідь на це, але навіть шукати її, хоч би й не знайти. Тож примусимо себе займатися цим і проводити в цьому весь час.
Отже, чому (необхідно повернутися до того, що вже було сказано), чому зі всіх юдеїв, які зробили тільця, одних оминуло покарання, а інших ні? Бо одні покаялися і, незважаючи на природу, через благочестиву ревність убивали своїх близьких, а інші залишилися в гріхах. Гріх був однаковий, а наслідки -неоднакові. Чому Адам і Єва покарані неоднаковим покаранням, хоч їхній гріх був той самий? Бо не одне і теж бути спокушеним дружиною чи змієм. Тому Павло і назвав це спокусою: «І не Адам був спокушений, а жінка, спокусившись, вдалася до злочину» (1 Тим. 2, 14). Чому той, який збирав дрова, не отримав прощення? Бо порушити заповідь, яка була щойно дана, було великим злочином, а водночас необхідно було й на інших навести великий страх. Те ж саме було з Ананією і Сапфірою. Так і ми, коли згрішимо, то будемо дивитися, чи заслуговуємо милості, чи зробили дещо таке, за що б отримали помилування, чи покаялися, чи стали кращими, чи відійшли від гріха. Адже спасіння того, хто розкаявся, є справою милості.
Так і Псалмоспівець тут просить спасіння заради сліз, заради ридання: «Кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7), тобто заради упокорення. «Бо стривожилися кості мої; і душа моя дуже стривожена» (Пс. 6, 3-4)· Говорить це не відразу, а наперед указує на немічність природи: «Помилуй мене, — говорить, — Господи, бо я немічний» (Пс. 6, 3). Так він сказав, повчаючи, що тільки самої немічності природи недостатньо, бо якби цього було достатньо, то ми всі спаслися б, бо всі ми — люди.
3. Однак, якщо сказати більш чітко, то, можливо, пророк мав на увазі тут і не це, а вказує на неміч, яка спричиняється спокусами, і в цьому вказує на чималу запоруку для отримання милості й поблажливості. Це ж він висловив і далі словами: «Змарніло від усіх ворогів моїх лице моє» (Пс. 6, 8). Адже і скорбота, якщо її переносити із вдячністю, може служити запорукою для неабиякої поблажливості і робити Бога милостивим до нас. Саме її, мені здається, він і мав тут на увазі, коли говорив: «Зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої». Не сказав: відпусти мені чи: прости мені, але просить: «Зціли», щоб зцілені були колишні рани. Під костями він має на увазі всю силу, під стривоженням — поразку, покарання, муки. «Зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої; і душа моя дуже стривожена».
У справі лікування сходяться три чи краще сказати — чотири, а то й навіть п’ять речей: лікар, талант, хворий, хвороба і сила ліків. Але й між ними буває деякий опір і боротьба. Коли разом з лікарем, талантом і ліками буде діяти і воля хворого, тоді хвороба долається; а коли хворий не буде діяти разом з ними, тоді він підсилить свою хворобу, а коли при своїй слабості буде діяти проти лікаря, ліків і таланту, то погубить себе. Так буває і з нами тут чи, краще сказати, не так, а безмірно дивно. У лікарів, незважаючи на те, що хворий усе робить відповідно до хвороби, їхнього вміння і ліків, часто не буває жодного успіху, бо коли слабшає природа, тоді і вміння не діє, і сила ліків зникає із невідомої причини. У Бога ж не буває цього, але коли ти будеш діяти разом з Лікарем, тоді неодмінно зцілиться будь-яка рана, бо тут діє не людське мистецтво, яке може залишатися безсилим, а Божественна сила, яка перемагає і природу, і хвороби, і гріхи, і всяке зло. Тому і пророк, прибігаючи до Бога, як до Лікаря, зі сльозами говорить: «Зціли мене, Господи, бо стривожилися кості мої».
Однак деякі думають, що він тут говорить про ті сум’яття, які спричиняються гріхами, бо як тоді, коли сильні вітри нападають на море, піднімаються великі хвилі, пісок із глибини піднімається нагору, і мореплавці опиняються перед небезпекою, так і в нас тут душа тривожиться, тіло здригається, все наповнюється сум’яттям, наш корабель руйнується, нападає неабияка темрява і велике збентеження, все хвилюється, збившись зі свого місця. Таке особливо буває під час гріховних прагнень, гніву і прикрощів. Від цього і душа, і кістки відчувають сум’яття, і погляд потуплюється, й очі дивляться безладно. Як коні, коли візник бентежиться, несуться безладно, так і в нас, коли розладнується розум, тоді все приходить у безладдя, все псується і збивається зі свого шляху.
Водночас потрібно сказати і те, як відбувається таке сум’яття. Воно відбувається в душі не так, як у морі від напору вітру, від якого-небудь стихійного випадку, а через нашу байдужість. Так, ми самі буваємо причиною того, що в нас є, і того, чого в нас нема. А саме: коли збуджується похіть, то піч не розгориться, якщо ти не підкладеш вогню, якщо не даси йому поживи, — ця піч не розгориться, якщо ти не станеш задивлятися на благовидні обличчя, якщо не станеш ганятися за іншими принадами, якщо не станеш ходити на нечестиві видовища. Якщо ти не будеш пересичувати плоть, якщо не будеш топити розум у вині, то це полум’я не підніметься, ця піч не розгориться, цей звір не розлютиться, не загине від нього чистота душі, наче від буйних вітрів. Отже, ти скажеш: то цього досить, щоб уникнути полум’я гріха? Ні, цього недостатньо, а потрібно додати й дещо інше: безперестанні молитви, спілкування зі святими, належний піст, постійна стриманість, належні заняття, а насамперед — страх Божий, пам’ять про майбутній Суд, нестерпні кари та обіцяні блага. Дотримуючись цього, ти зможеш приборкати похіть, яка розлютилася, і зупинити розхвильоване море.
«А Ти ж, Господи, доки? Зглянься, Господи, і визволи душу мою, спаси мене ради милості Твоєї» (Пс. 6, 4-5). Пророк безперестанно говорить: «Господи», використовуючи це слово, як деяке право на поблажливість і милість. І справді, найбільша наша надія на Його невимовне людинолюбство в тому, що Він готовий виявляти поблажливість. А слово «доки» є вираженням людини не ображеної чи обуреної, а скорбної, яка печалиться і знемагає під тягарем спокус.
4. «Зглянься, Господи, і визволи душу мою». Про дві речі говорить тут пророк: про те, щоби Господь зглянувся і щоби визволив душу його. Праведники особливо піклувалися про те, щоби Господь примирився з ними, був милостивим і прихильним до них і не відвертався від них. За цим випливає й інше: щоби була врятована душа. Не так чинить багато хто з людей, особливо більш грубих, такий шукає тільки одного: як би влаштувати своє земне благополуччя. А праведники, навпаки: піклувалися про те, як би отримати спасіння душі, бо більш цінного за це для них немає нічого. «Бо хто ж після смерті буде згадувати Тебе? І в гробі хто ж буде славити Тебе?» (Пс. 6, 6) Поглянь, скільки причин він приводить для спасіння. «Бо я, — каже, — немічний…, бо стривожилися кості мої» (Пс. 6, 3), тому я і прошу цього в Господа, «бо хто ж після смерті буде згадувати Тебе?» (Пс. 6, 6). І не виражає цими словами того, начебто наше буття завершується із цим життям, ні, — він знав вчення про воскресіння. Він виражає те, що після відходу звідси покаяння вже буде неможливим. Так і багач сповідував свої гріхи і каявся, але це не принесло йому ніякої користі, бо було вже запізно (Лк. 16, 24-31). І діви хотіли одержати єлей, але ніхто не дав їм (Мф. 25, 1-10). Тому і пророк просить, щоби тут були обмиті його гріхи, щоби перед страшним судилищем він міг стати з відвагою.
Далі хоче навчити, що при Божому людинолюбстві повинні бути і наші власні зусилля. Бо коли б ми вказували і на свою немічність, і на своє сум’яття, і на Божу милість, і на все те, що він сказав, однак не докладали належного з нашого боку, то не отримали б жодної користі. Тому поглянь, що він додає. «Я втомився, — каже, — від зітхання мого; кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7).
Нехай вислухають ті, які перебувають у нижчих чинах, яке покаяння приносив цар, який одягався в порфіру. Вислухаймо це і ми і зворушімося. Він не тільки трудився, а мучився зітханнями; не тільки плакав, а обмивав сльозами свою постіль, і не день, два чи три дні, а кожної ночі; і так говорить не тільки про минуле, але й про майбутнє. Не думайте, що він, учинивши так раз, потім віддався спокою. Ні, він так проводив усе життя. Не так, як ми, зробивши це якийсь один день чи навіть не зробивши жодного разу, віддаємося веселощам, розкоші та задоволенням. Він не так чинив, а проводив життя в постійних сльозах. Тож будемо і ми наслідувати його сповідання. Якщо ми не захочемо плакати тут, то будемо вимушені зітхати і плакати там, причому там без користі, а тут із користю; там із соромом, а тут з великою пристойністю. А що це неодмінно буде, то послухай, як говорить про це Христос: «Там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8, 12). Не зазнають цього ті, які плачуть тут, — вони отримають велику втіху: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф. 5, 4). «Горе вам, багаті, бо ви вже одержали свою втіху» (Лк. 6, 24).
Нехай вислухають це ті, що мають золоті ліжка, яким було ліжко в царя. Не прикрашене дорогоцінним камінням, не поцятковане золотом, а обмите сліз. Для нього ночі були ночами не відпочинку, а зітхань і сліз. Оскільки вдень його заполонювало безліч турбот, тому час, який усі використовують для відпочинку, він робив часом сповідання, проливаючи тоді гарячі сльози. Плакати добре завжди, але особливо вночі, коли ніхто не перешкоджає цьому дивному задоволенню, коли бажаючий може віддаватися йому із цілковитою свободою. Ті, які випробували це, розуміють, що я говорю, знають, яку радість подають ці джерела сліз. Ці сльози можуть загасити невгасиме полум’я, ту (вогненну) ріку, яка тече перед Судилищем. Ось тому і Павло три роки плакав день і ніч, виправляючи чужі вади (Діян. 20, 31). А ми і над своїми не плачемо, але, віддавшись веселощам та насолодам, уночі занурюємося в глибокий сон. У нас, коли одні віддаються сну, наче смерті, інші вдаються до пильнування, яке гірше за смерть, роздумуючи в цей час про бариші і доходи і влаштовуючи підступи для інших. Не такими є ті, які істинно пильнують. Вони доглядають свої душі, окропляючи їх сльозами і зрошуючись насінням чеснот, мов дощем. Ніякому гріхові і розпусті не доступне ложе, що приймає такі сльози. Хто проливає такі сльози, той ніскільки не піклується про земне, спасає свою душу від усякого неспокою і робить свій розум світлішим за сонце.
Не подумайте, що я звертаюся тільки до ченців. Це на-ставлення відноситься і до мирян, і до них ще більше, ніж до ченців, бо вони особливо потребують ліків покаяння. Хто так плаче, відкинувши всі пристрасті, той, наповнившись великою радістю, устане з душею, яка перевершує тиху пристань. Він увійде в дім Божий з відвагою. Із ближнім він буде розмовляти із задоволенням, бо в ньому не буде гніву, не розпалиться ані похіть, ані сріблолюбство, ані заздрість, ані будь-що подібне. Це нічне зітхання і сльози проганяють усе, ніби диких звірів, які ховаються всередині. «Висохло від печалі око моє» (Пс. 6, 8). Чи бачиш упокорену душу? Висловивши покаяння, пророк знову говорить про страждання, про збентеженість душі, про страх, що спричиняється уявленням гніву Божого.
5. Під оком він має на увазі око духовне, ту розпізнавальну і розумну здатність душі, яка зазвичай обурюється, коли бачить свої гріхи. Оскільки він постійно мав перед своїми очима гріхи й уявляв гнів Божий, тому проводив життя зі страхом і не в байдужості, як живе багато хто, а в подвигах та упокоренні. Таке сум’яття є джерелом спокою, такий страх є запорукою безпеки. Хто віддається такому хвилюванню, той запобігає будь-якій бурі, а хто не має такої душі, той зазнає страшної катастрофи.
Як корабель, будучи ненавантаженим, під дією буйних вітрів, незабаром тоне, так і душа, яка живе безтурботно, піддається незліченним пристрастям. Тому і блаженний Павло, вказуючи на такий страждальний стан душі, сказав: «Дійшовши до бездушності, віддалися розпусті так, що чинять усяку нечистоту з ненаситністю» (Еф. 4, 19). І як керманич, поки переймається турботою про тих, що пливуть, доти всіх забезпечує спокоєм, а коли зніме із себе турботу й засне, тоді викликає неабияке сум’яття; так і людина, віддаючись подвигам, страху і трепету, подає своїй душі спокій, а віддаючись сну байдужості, топить корабель.
«Змарніло від усіх ворогів лице моє» (Пс. 6, 8). Що означає «змарніло»? Я знеміг, каже, від ворогів моїх. Справді, наше життя наповнене подвигами й оточене незліченними ворогами, які стають особливо сильними тоді, коли ми впадаємо в гріхи. Тому потрібно робити все для того, щоб уникати їхніх рук і ніколи не входити з ними у спілкування, — це запорука найбільшої безпеки для нас. Указуючи на сонм цих ворогів, Павло говорить: «Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12). Якщо ж таким є сонм наших ворогів, то потрібно завжди і постійно бути озброєними й уникати приводу до гріхів. Ніщо так не робить нас змарнілими, як гріх. Тому і Павло, заповідаючи охороняти себе від змарнілості, яка бере початок від цього, говорив: «Не уподібнюйтеся світові цьому, а змінюйтеся оновленням вашого розуму» (Рим. 12, 2). Отже, якщо ти зробився старим від гріха, то обнови себе покаянням.
«Відступіть від мене всі, хто чинить беззаконня, бо почув Господь голос плачу мого! Почув Господь благання моє, Господь молитву мою прийняв» (Пс. 6, 9-10). Немаловажним шляхом до чеснот є і цей — уникати людей порочних. Цього жадає від нас Христос і то з такою силою, що велить відкидати навіть особливо близьких друзів, яких вважаємо своїми необхідними органами, якщо вони спокушають нас і спілкування з ними приносить нам бодай якусь шкоду. «Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, — говорить Він, — вирви його і кинь від себе… І коли правиця твоя спокушає тебе, відсічи її і кинь від себе» (Мф. 5, 29-30), маючи тут на увазі не тілесні члени, ні, а близьких друзів, дружбу яких необхідно відкидати, якщо вона не приносить користі ні їм, ні нам, а заподіює шкоду. Отже, і сам пророк, дотримуючись чеснот, не тільки не шукав подібних товариств, а наполегливо відхиляв їх від себе.
6. Ось плоди покаяння, ось користь від сліз! Душа, будучи упокореною таким чином, уже не підвладна будь-якій пристрасті. Будемо так чинити і ми. Якщо людина, яка заподіює нам шкоду, буде навіть у діадемі, — не станемо дорожити і дружбою, бо немає нічого гіршого за людину, яка віддана вадам, хоч би вона була царем. І навпаки, немає нікого вищого за людину, яка зберігає чесноти, хоч би вона була в’язнем.
«Бо почув Господь голос плачу мого». Не сказав просто: бо почув Господь голос мій, але «голос плачу мого». Чи бачиш, як щиро він виражає свої дії, називаючи тут і голос, і плач не голосом крику, а настроєм душі, і плачем не тільки сльози очей, але й сльози душі? Хто віддається покаянню і буває почутий Богом, той може легко досягти і цього блага — уникати спілкування з негідними людьми. «Нехай осоромляться й устрашаться всі вороги мої і нехай із соромом побіжать і зникнуть дуже швидко» (Пс. 6, 11). Це бажання містить у собі велику користь, тобто, щоб вони засоромились і навернулися, бо коли ті, які чинять зло, засоромляться і навернуться, тоді і відійдуть від гріховності. Як ми, коли побачимо людину, яка поривається до прірви, утримуємо її від подальшого поривання і говоримо: людино, куди ти рвешся, перед тобою безодня, — так і пророк хоче, щоби злі повернулися назад. Так і кінь, який зноровився, якщо будь-хто тут же не втримає його, незабаром гине. Так і лікарі з великою поспішністю намагаються зупинити подальше поширення отрути якої-небудь отруйної тварини, зупиняючи шкоду, яка поширюється від неї і може заразити все тіло ураженого нею.
Так будемо чинити і ми, будемо з великою поспішністю винищувати в собі вади, щоби ця хвороба, розвиваючись, не підсилилася. Гріховні рани, якщо ними знехтувати, робляться більшими, однак, коли будуть вирвані на початку поки ще малі, то вже не зробляться великими. І не тільки ранами обмежуються ці хвороби й немочі, а спричиняють безсмертну смерть. Зверни увагу на те, коли будь-хто намагається не кривдити, то він і не буде сваритися; хто не знає сварки, той буде зберігати дружбу; хто зберігає дружбу, той не буде мати ворогів; хто не має ворогів і зберігає любов, той сповнить всяку чесноту.
Тож не будемо нехтувати зародком зла, щоби воно не зробилося більшим. Якби Юда зупинив своє сріблолюбство, то не дійшов би до святотатства; а якби утримався від цього, то не дійшов би до найбільшого зла. Тому і Христос забороняє не тільки блуд чи перелюб, але й нескромний погляд, винищуючи гріх у самому корені, щоби можна було його легше перебороти (Мф. 5, 28). Так Бог учинив і з юдеями, хоч більш відчутно й образно, оскільки говорив до людей плотських і, все ж таки, так робив. Як саме? Він не дозволяв робити між робочими тваринами будь-якого змішання серед різних родів (Втор. 22, 10); не дозволяв їсти кров безсловесних тварин (Лев. 17, 10); не дозволяв брати заставу після вечора (Втор. 14, 12), запобігаючи цим важкі злочини, а саме: першим — мужолозтво, другим — убивство, третім — жорстокість і нелюдськість. А нині все робиться відкрито і з неабиякою безсоромністю, тому все і спотворилося.
Отже, якщо в тобі зародиться мала пристрасть, то не дивися на те, що вона мала, а подумай, що вона, зростаючи, спричинить неабиякі нещастя. Коли ми побачимо в домі, що загорівся малий клаптик льону, то бентежимося і піднімаємо галас, бо дивимося не на початок, а, уявляючи те, що може бути від початку до кінця, турбуємося і бігаємо, щоб загасити пожежу. Однак гріх поширюється в душі сильніше за вогонь, тож його потрібно попереджати. Якщо ми залишимося байдужими, тоді виправити буде важче. Те ж саме можна бачити і на кораблі: мореплавці починають турбуватися не тоді, коли море вже надмірно розхвилювалося, а тоді, коли бачать, що воно готове розхвилюватися. Тож не будемо залишатися байдужими при малих гріхах, а будемо винищувати їх з великою силою, щоб уникнути великих і сподобитися майбутніх благ за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 5 | Зміст | Бесіда на псалом 7
