Бесіда на псалом 5
1. Насамперед розглянемо, яка це спадщина і чи стосується вона і нас, а далі вкажемо час, коли вона буде дарована. Справді, нерозважливо було б тоді, коли за заповітом майно нам не належить, розвідувати і клопотати про нього, як про приналежну нам спадщину, шукати письмових доказів, витрачати гроші, вивчати закони, списувати з них копії і докладати всякі зусилля. Але тут, коли перед нами вже лежить заповіт духовний і відкриті всі книги, і причому пропонується спадщина нематеріальна, як залишатися недбайливими і байдужими? Тож приступімо, розкриймо Письмена, припадімо до написаного і подивімося, з якими умовами надана нам ця спадщина і яка її сутність. Господь залишив нам спадщину не просту, а із деякою умовою. Із якою ж саме? «Хто любить Мене, — каже Він, — той слово Моє збереже» (Ін. 14, 23); і ще: «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той не достойний Мене» (Мф. 10, 38). І багато іншого написано в Завіті.
Розглянемо і час, коли ми повинні отримати таку спадщину. Це не теперішній час, а майбутній, або краще: і теперішній, і майбутній. «Шукайте, — говорить Господь, — Царства Божого, а те все додасться вам» (Лк. 12, 31), — і тоді буде повна спадщина. Оскільки це життя є скороминучим і ми тут знаходимося ще в недосконалому стані, тому Бог чинить з нами подібно до світських законодавців, які вручають батьківське майно тільки повнолітнім спадкоємцям. Коли ми досягнемо повноліття, зрілості мужа і переселимося в життя нетлінне, тоді Він і вручить нам цю спадщину. Водночас Він зробив розпорядження і тут, залишивши нам письмове посвідчення і вказавши, що ми повинні робити, щоб одержати спадщину, щоб її не позбутися і не втратити. Якщо ж когось лякає те, що ми ще не досконалі, і сказане мною викликає сумнів, то нехай він послухає Павла, який, розповідаючи про вік теперішній і майбутній, говорить: «Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина розумів; а коли став мужем, тоді відкинув дитяче» (1 Кор. 13, 11). І ще: «Аж доки всі прийдемо в мужа досконалого, до міри повного віку» (Еф. 4, 13). У цьому житті, каже він, ми виховуємося цим світом, ніби годувальницею, а коли будемо готовими ввійти до дому Господнього, тоді, скинувши одяг тління й одягнувшись у нетління, переселимося в інше життя. Але той же Завіт погрожує багатьом позбавити їх спадщини, якщо вони, відповідно до написаних умов, будуть не вартими її.
Погляньмо ж тепер, яка це спадщина. «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те» (1 Кор. 2, 9). Як же ми можемо в цьому житті одержати для себе те, що перевершує навіть наше поняття? Тому воно і зберігається для нас там. І поглянь на велике Боже Провидіння: для цього життя Він визначив труди, щоб їхній тягар полегшувався нетривалістю часу; а блага зберіг для майбутнього віку, щоби нагороду продовжити вічно в житті нестаріючому. І те життя Він називає Царством.
Хоч це неможливо висловити словами, однак, наскільки ми здатні сприймати, Він зображує майбутній стан, називаючи його то Царством, як я сказав, то шлюбом, то владарюванням, то вічною славою, безсмертним блаженством, життям із Христом, з яким ніщо не може зрівнятися, і такими яскравими найменуваннями підводить нас до усвідомлення майбутнього.
Якими ж є умови Церкви чи, краще сказати, цієї спадщини? Такими, що не містять у собі нічого важкого. «Отже, все, чого бажаєте, — говорить Він, — щоб вам робили люди, так і виробіть їм» (Мф. 7, 12). Чи бачиш, що Він не наказав нічого дивного, а те ж саме, чого і раніше вимагала природа? Як ти хочеш, каже Він, щоби з тобою робили ближні, так і сам роби. Хочеш, щоб хвалили тебе? Хвали сам. Хочеш, щоб у тебе не крали? Не кради сам. Хочеш бути в почестях? Поважай інших. Хочеш одержати милість? Виявляй милосердя сам. Хочеш бути улюбленим? Люби сам. Хочеш не чути про себе поганого? Не говори нічого такого сам. І поглянь, яка чіткість у висловах. Він не сказав: все, чого не бажаєте, щоб вам робили, але: «Все, чого бажаєте». Оскільки до чеснот ведуть дві дороги, із яких одна полягає у позбавленні вад, а друга — у звершенні чеснот, тому Він пропонує другу, чітко вказуючи через неї на першу. Першу дорогу Бог відкрив тоді, коли сказав: «Що ненависне тобі, того не роби нікому» (Тов. 4, 15); а на другу Він чітко вказав словами: «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і виробіть їм».
2. Є й інша умова. Яка ж саме? Любити ближнього, як самого себе. Що може бути легше від цього? Ненавидіти — важко і це поєднане із неспокоєм, а любити — легко і зручно. Справді, якби Господь сказав: ви, люди, любіть звірів, то така заповідь була б важкою. Але коли він заповів людям любити людей, до чого неабияким спонуканням служить однорідність та спільність походження і природне приваблення, то які тут можуть бути труднощі? Це буває й у левів, і у вовків — і їхня природна спорідненість спонукає до взаємної приязні. То яке ж ми можемо мати виправдання, коли приборкуючи левів і приручаючи їх до свого дому, не будемо прихиляти до себе любов’ю таких же, як і ми? Хіба не бачите, як чимало для одержання спадщини бігають і доглядають за старими, будучи самі людьми молодими і здоровими, і постійно сидять біля них, терплячи всі неприємності старечого віку: від подагри, розслаблення та інших хвороб, які супроводжують старість? Однак там тільки єдина надія на багатство і причому надія непевна, а тут небо, а раніше неба — благовоління Боже.
У надписі псалма сказано: «Про спадщину». Хто ж є тим спадкоємцем? Церква і всі її члени. Про неї говорить Павло: «Я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2). І Іоан: «Хто має наречену, той жених» (Ін. 3, 29). Але в нареченого зазвичай після перших днів подружнього життя сила любові слабшає, а наш Наречений безперестану любить нас і безупинно підсилює Свою любов. Виражаючи це, Іоан і називає Його Нареченим, оскільки в нареченого любов буває особливо сильною. І Церкву він назвав нареченою саме тому, що бажає, щоб усі ми були єдиним тілом і єдиною душею в чесноті й любові. І як наречена робить усе, щоб догодити нареченому, такими повинні бути і ми упродовж усього життя. Як наречена з того дня, як оселиться у весільній світлиці, піклується тільки про те, як би догодити нареченому, так і ми впродовж усього цього життя повинні піклуватися про те, як би догодити Нареченому і зберегти чистоту нареченої.
Про цю наречену згадує і Давид, коли говорить: «Стала цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена…; одежа її шита золотом» (Пс. 44, 10. 14). Чи хочеш бачити і взуття її? Послухай Павла, друга Жениха, який говорить: «І взувши ноги в готовність благовістити мир» (Еф. 6, 15). Чи хочеш бачити і пояс її, який складається із правди? Він же навчить тебе: «Підперезавши стегна ваші істиною» (Еф. 6, 14). Чи хочеш бачити її красу? І це можеш довідатися від нього: «Яка не має плями чи вади» (Еф. 5, 27). Послухай, що говорить про неї і Премудрий: «Уся ти прекрасна, люба моя, і плями немає на тобі!» (Пісн. 4, 7). Чи хочеш бачити і ноги її? «Які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить добро!» (Рим. 10, 15). І воістину дивним і надзвичайним є те, що Він, прикрасивши її так, не прийшов у всій Своїй славі, щоби Своєю безмірною красою не вразити і не здивувати її, а приходить, будучи одягненим у той же одяг, який у нареченої, — «також прийняв те ж саме», такий же із «плоті і крові», який і в неї (Євр. 2, 14). І не її підносить до неба, а Сам із небес приходить до неї, дотримуючись і тут закону, за яким наречений приходить до нареченої. Про це і Мойсей говорить: «Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї» (Бут. 2, 24). І Павло говорить: «Тайна ця велика; я говорю щодо Христа і Церкви» (Еф. 5, 32). Прийшовши ж до її помешкання і знайшовши її нечистою, брудною, роздягненою, заляпаною в крові, Він обмив її, намастив, наситив, одягнув в одяг, кращого за який неможливо знайти. Він Сам стає для неї одягом і, взявши її, відводить до Себе.
Ось та, для якої приготовлена спадщина. Що ж говорить про неї пророк? Багато чого. Він є її захисником, тому прорік і провістив їй багато чого з того, що має для неї бути. Наприклад, щодо Нареченого, шлюбу і благ, які очікують на неї. Так і тут, на самому початку він говорить про неї, подібно до ораторів, які виступають у судах, і зауважує, про кого виголошує справедливу промову, а саме: про спадкоємницю. Чого ж просить спадкоємниця? Послухаємо.
«Господи, почуй слова мої» (Пс. 5, 2). Нареченого вона називає Господом, — це властиве для розсудливої нареченої. Справді, якщо й у нас, які маємо одне єство, буває так, тобто що дружина називає чоловіка своїм господарем, то тим більше (це властиве) між Церквою і Христом, Який і Своїм єством є Владикою. Ось тому вона і називає Його тут Господом не тільки як нареченого, але і як Владику, і прихиляє Його, що вислухав її прохання. Оскільки вона має отримати спадщину, а цю спадщину вона насправді зможе отримати тільки тоді, коли достеменно виконає заповідане, тому вона просить і благає Його, щоби Він був для неї Помічником, щоб вона досягла обітованих благ і не втратила спадщину. Тому вона і говорить: «Господи, почуй слова мої». І говорить це з відвагою, бо просить того, що і Він Сам бажає їй дарувати. А хто став би просити того, що не притаманне для того, хто дарує, той і не зміг би так просити милості. Коли будь-хто молиться проти ворогів чи проти людей, що заподіяли йому яке-небудь зло, то це слова не людини, а диявола. Справді, якщо клятва від диявола: «А що понад це, — говорить Господь, — те від лукавого» (Мф. 5, 37), — то, мабуть, і молитва проти ворогів походить від нього ж. Отже, коли ти будеш говорити: «Почуй слова мої», то говори так, як властиво говорити для людини смиренної і людинолюбної, яка не має нічого диявольського.
3. «Зглянься на благання мої». Благаннями пророк називає тут не звук голосу, а настрій душі. Так і Мойсей, який хоч мовчав, Господь сказав: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14, 15) Не сказав: про що молишся до Мене, але: «Чого ти волаєш до Мене?», бо Мойсей приступав до Нього із сильним душевним зворушенням. А щоб ти побачив, що й тут він говорить не про крик, а про зворушення душі і напружене звертання до Бога, тому не сказав: почуй крик мій, але що? «Зглянься», тобто пізнай. Так пророк, хоч використовує людські слова, але саме людськими словами чітко виражає те, що хоче сказати. «Вислухай голос моління мого, Царю мій і Боже мій, бо до Тебе молюся я» (Пс. 5, 3). І знову має на увазі внутрішній голос. Так волала й Анна (1 Цар. 1, 13). І не сказав просто: вислухай голос молитви моєї, але: «До Тебе молюся я», бо той, хто молиться, повинен бути смиренно благаючим і зовнішньо, і внутрішньо. Благаючий не вживає звинувачувальних слів; а хто молиться проти ворогів, той більше обвинувач, ніж прохач. Чи бачиш, як пророк упорядкував молитву і зробив її гідною прийняття?
Так і ми, коли молимося і хочемо бути почутими, то насамперед зробімо так, щоби наша молитва була не обвинуваченням, а молитвою за прикладом Псалмоспівця, і тоді вже будемо підносити її до Бога. «Царю мій і Боже мій», — слова, які часто використовує пророк, але чи не найбільше вони виражалися Авраамом, про якого Павло говорить: «Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом» (Євр. 11, 16). Ці ж висловлювання використала і спадкоємниця Церква і зробила це з любові. Вона не сказала просто: Цар, але: «Царю мій і Боже мій», виражаючи цим свою любов.
Далі вона вказує і причини, через які просить, щоб Він почув її. Які ж це причини? «Бо до Тебе молюся я». Але як же, скажеш, можна не молитися Богові? Багато хто тільки здається таким, що молиться Богові, а насправді робить це на показ людям. Не так робить вона, а звертається до Самого Бога, забуваючи про все людське. «Зранку почуй голос мій» (Пс. 5, 4). Чи бачиш старанність і душевне смирення? Я роблю це, каже, із настанням дня. Нехай вислухають це ті, котрі приступають до молитви аж після безлічі справ. Не так чинить вона, а із настанням дня насамперед все віддає Богу. «Щоб було відомо, — говорить Премудрий, — що треба випереджати сонце подякою Тобі і звертатися до Тебе на схід світла» (Прем. 16, 28). Чи допустив би ти, щоби перед царем хто-небудь нижчий за тебе поклонився йому скоріше за тебе? А тут, коли сонце вже поклоняється Богові, ти ще спиш, — поступаєшся першістю творінню, не випереджаєш усіх створінь, які створені для тебе, і не віддаєш Йому подяку, але, встаючи й умиваючи обличчя і руки, душу залишаєш нечистою. Хіба ти не знаєш, що як тіло очищається водою, так душа — молитвою? Тож, перш ніж умивати тіло, вмий свою душу. До неї пристало багато гріховних плям — змиймо їх молитвою. Якщо ми так захистимо свої вуста, то закладемо добру основу для денної діяльності.
«Зранку почуй голос мій». Стану перед Тобою, каже, не перемінюючи місця, а ділами. Така людина може бути близькою до Бога. А бути близькою чи далекою від Нього — залежить від самої людини, адже Бог є скрізь. «Стану перед Тобою і буду чекати, бо Ти Бог, що не хочеш беззаконня» (Пс. 5, 4-5). Інший перекладач говорить: «І побачу, що є Бог, Який не хоче беззаконня» 2. «Не хочеш беззаконня». Тут пророк указує на ідолів, оскільки язичницькі боги були раді таким людям і всякому беззаконню, та всім негідним справам. «Не хочеш беззаконня». Беззаконний, каже, не буде милим Тобі, не буде близьким до Тебе. «Не залишаться нечестиві перед очима Твоїми» (Пс. 5, 6). Тут він показує, що Бог ненавидить зло, і повчає тих, які бажають наближатися до Нього, очищати себе, бо інакше бути близьким до Бога неможливо. Якщо для доброї людини не може бути близьким той, хто відрізняється від неї своїми вдачами, то тим більше до Бога. А що злі не можуть бути близькими для людей доброчесних, то послухай, як вони говорять про праведника: «Важко нам і дивитися на нього» (Прем. 2, 15). Так Іоан, знаходячись у в’язниці і нікому не показуючись, був нестерпним для Іродіади, хоч ця жінка була дуже далека від нього. Та й після смерті він обтяжував совість того, хто був тоді тираном. Отже, не думайте, що хто-небудь із тих, які живуть доброчесно, терпів зло, хоч би на нього і нападали злі, — зло терплять ті, котрі чинять зло.
«Ти зненавидів усіх, що чинять беззаконня. Ти погубиш усіх, хто говорить неправду. Кровожерним і підступним гидує Господь» (Пс. 5, 6-7). Це сказано не для того, щоб ми тільки слухали, але щоб, часто слухаючи це, навчалися наслідувати вдачі Нареченого і ставали близькими для Нього. Якщо ж цього не буде, тоді ми втратимо небесну допомогу, від чого гіршого вже нічого бути не може.
4. «Ти зненавидів усіх, що чинять беззаконня», — хоч би то був раб, каже, хоч би вільний, хоч би цар, — хто б то не був, оскільки Бог зазвичай обирає Собі друзів не за зовнішніми достоїнствами, а за чеснотами. Та оскільки багато хто із людей грубих не вважає чимось особливим бути в немилості в Бога, то послухай, як він додає і страх покарання. «Ти погубиш усіх, — говорить, — хто говорить неправду», — звертаючись так до більш грубих грішників. Покарання не обмежиться тільки ненавистю Бога, хоч і це є невимовною карою, — Він погубить усіх, хто говорить неправду. І перше є жахливим: бути в немилості в Бога — це жахливіше за геєну. Але це сказав він для тих, які здатні зрозуміти, а для більш грубих додав і те друге. Отже, не бентежся, людино, не турбуйся, коли бачиш, що деякі говорять неправду, крадуть, віддаються пожадливості і не зазнають будь-чого злого. Сказане неодмінно збудеться, бо таким є Бог за Своєю сутністю, — Він відвертається від гріхів, завжди ненавидить і не терпить їх. Під тим, хто «говорить неправду», пророк тут має на увазі тих, які живуть негідно, які чинять діла неправди, віддані задоволенням, непомірності, пожадливості. Усе це він зазвичай називає неправдою.
«Кровожерним і підступним гидує Господь». Тут говорить про людину, схильну до вбивства, хитру, лукаву, в якої в устах одне, а в душі інше, яка зовні здається скромною, а насправді має вовчі властивості, від чого гіршого вже бути нічого не може. Від явного ворога остерегтися неважко, однак той, хто, приховуючи своє лукавство, діє підступно, через що його не так просто розпізнати, може вчинити багато зла. Ось тому і Христос велів бути пильними, коли зустрінемося з такими людьми, бо вони «приходять до вас в одежі овечій, а всередині — вовки хижі» (Мф. 7, 15).
«Я ж з великої милості Твоєї увійду в дім Твій» (Пс. 5, 8). Оскільки до Церкви входили і такі люди як язичники, ворожбити, вбивці, чарівники, обманщики, лицеміри, а вона сказала, що Бог ненавидить їх і відвертається від них, тому, бажаючи показати, що вона позбулася від них і введена у внутрішні покої Господа не своїми зусиллями і не за свої добрі діла, а завдяки людинолюбству Божому, додає: «Я ж з великої милості Твоєї увійду в дім Твій». Щоби будь-хто не сказав: як же ти, вчинивши те і те, отримала спасіння? Тому вона вказує, як саме отримала спасіння, — що вона спасенна завдяки великому людинолюбству, завдяки невимовному Божому милосердю. Однак бувають люди і невиліковно хворі, які не приймають милості, як наприклад, юдеї. Хоч є благодать і милість, однак вони спасають тільки тих, які бажають цього і приймають благодать, а не тих, котрі вперто не бажають прийняти цей дар, якими і були юдеї і про яких говорив Павло, що вони, «не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, не скорилися праведності Божій» (Рим. 10, 3).
Сказавши про те, що належить Богу, далі вона говорить і про те, що належить їй. «Поклонюся до храму святого Твого зі страхом перед Тобою» (Пс. 5, 8). Коли, каже, я отримаю благодать, тоді виявлю належне і з мого боку і принесу тобі жертву: «Поклонюся до храму святого Твого зі страхом перед Тобою». Не так, як чимало із тих, котрі під час молитви чухаються, позіхають, дрімають, але, каже, — зі страхом і трепетом. Хто так молиться, той відкидає всяке зло, прихиляється до всякої чесноти, отримує для себе Боже благовоління.
«Господи, настав мене правдою Твоєю, ворогів моїх заради виправ дорогу мою» (Пс. 5, 9). Сказавши задля слави Божої, що Він ненавидить зло, що Він людинолюбний і піклується про нас, сказавши про своє спасіння і про те, як саме вона спасенна, сказавши, що зробила і вона після отримання спасіння, а саме, що вона відвернулася від зла і навернулася до чеснот, подавши добрі надії і для тих, які ще живуть гріховно, що і вони можуть одержати милість, якщо захочуть виправитися, далі вона висловлює своє прохання і говорить: «Господи, настав мене правдою Твоєю». Цим вона насамперед повчає слухача підносити славослів’я Богові і дякувати Йому за отримані благодіяння, а вже потім просити того, чого бажає, і знову дякувати за те, що отримає.
Але подивимося, чого вона просить. Чи не чогось життєвого? Чи не тимчасового? Чи не скороминучого? Чи не говорить вона про багатство? Чи, може, про славу? Чи, може, про владу? Чи, може, про помсту своїм ворогам? Нічого такого вона не просить. А чого ж? «Господи, настав мене правдою Твоєю, ворогів моїх заради виправ дорогу мою». Чи бачиш, що вона не просить нічого тимчасового, а просить небесної допомоги. Бо ті, що йдуть таким шляхом, відчувають особливу потребу в такій допомозі. «Правдою» називається тут чеснота взагалі. І добре вона сказала: «Правдою Твоєю», оскільки є ще й людська правда, правда, яка ґрунтується на законах зовнішніх, але така правда малозначуща, недосконала і неповна, бо ґрунтується на людських поняттях. А я, каже, прошу Твоєї правди, яка сходить від Тебе і яка підносить до неба. І прошу допомоги, щоби придбати цю правду.
5. І добре вона сказала: «Настав мене», бо це життя є дорогою, на якій необхідним є вище наставлення. Коли ми, маючи намір увійти до міста, шукаємо людину, яка б вказала нам шлях, то, маючи намір увійти до неба, тим більше потребуємо вищої допомоги, яка б і дорогу показувала, й укріпляла, і направляла, бо є багато роздоріж, які зводять на манівці. Тому ми повинні триматися правиці Божої. «Ворогів моїх заради виправ дорогу мою». Багато хто говорить:
— Повстали проти мене вороги і хочуть відхилити мене від цієї дороги, ввести в оману і вивести на іншу дорогу. При таких злих намірах, при таких спокусах Ти Сам спрямовуй мене, для мене необхідна Твоя допомога.
Однак, якщо керувати є справою Божою, то бути гідним керівництва Божої правиці є справою нашої старанності. Якщо ти сам будеш нечистим, то правиця Божа тебе не підтримає, — якщо, наприклад, ти будеш пожадливим чи будеш мати будь-яку іншу нечистоту. «Виправ дорогу мою перед Тобою», тобто зроби її для мене відомою, зрозумілою, знайомою, зроби її для мене прямою. Інший перекладач говорить: «Вирівняй дорогу мою перед Тобою», тобто зроби її зручною, легкою (Симмах).
«Бо нема істини в устах їхніх, серце їхнє лукаве» (Пс. 5, 10). Мені здається, що тут він говорить і про тих, котрі перебувають в омані і відійшли від усього доброго, засуджуючи їхні вуста і серце, і взагалі про тих, котрі живуть у гріхах. «Гріб відкритий — гортань їх». Тут має на увазі або те, що вони схильні до вбивств, або те, що вони висловлюють смертоносне і смердюче вчення. Однак не погрішить і той, хто назве відкритим гробом уста, які вимовляють сороміцькі слова, бо цей сморід, який виходить із гниючої душі, набагато гірший за звичайний сморід. Такими ж є вуста користолюбців, які не вимовляють нічого гідного, а тільки вбивства та розкрадання.
Отже, нехай твої вуста не будуть гробом, а нехай будуть скарбницею. Скарбниці особливо відрізняються від гробів тим, що останні псують те, що приймають, а перші — зберігають. Тому і ти завжди зберігай в устах багатство мудрості, а не всякий сморід та гнилість. І не просто сказала: гріб, але: «Гріб відкритий», щоби краще висловити його огидність. Такі слова варто ховати (закопувати), а вони вимовляють їх і цим ще більше виявляють свою хворобу. З мертвими тілами ми чинимо інакше: віддаємо їх землі; а вони зі своїми словами чинять навпаки, — що варто було б ховати в глибині серця і придушувати, вони те вимовляють, заподіюючи шкоду багатьом і виносячи це на загальне позорище. Тож, заповідаю вам, будемо відганяти від себе таких людей. Якщо мертві тіла ми ховаємо поза містом, то тим більше необхідно відганяти куди-небудь далеко тих, котрі вимовляють мертві і сороміцькі слова і не бажають їх ховати, бо такі вуста є заразою для цілого міста. «Язиком своїм облещують». Ось інший вид зла. Одні ховають підступність у своїй душі, вимовляючи облесливі слова, а інші є настільки злими, що самі слова затьмарюють своєю злобою і влаштовують підступи та обмани.
«Осуди їх, Боже, нехай відпадуть від намірів своїх» (Пс. 5, 11). Зверни увагу і тут на смиренність молитви. Не сказала: покарай, але: «Осуди їх» і припини їхню злобу, зроби їхні злі наміри безуспішними. А молитися про те, щоби не процвітали їхні злі справи, — це молитися про їхню ж користь. «За безліч безчестя їхнього відкинь їх, бо вони повстали проти Тебе» (Пс. 5, 11), тобто я ніскільки не піклуюся про те, що робиться зі мною, а печалюся про те, що стосується Тебе. Справді, мудрій душі властиво не мстити за свої образи, а сильно повставати проти образ Бога. Однак багато хто чинить навпаки: залишаючи без уваги те, що стосується Бога, з неабиякою силою мстячи за себе. Не такими були святі: вони сильно повставали проти образ, що стосуються Бога, а те, що стосувалося їх, залишали без уваги.
«І нехай звеселяться всі, що уповають на Тебе» (Пс. 5, 12). От і плід молитви: і ті стають кращими, відстають від пророків, і ці отримують велике задоволення, бачачи їхню переміну, навернення до кращого й успішне виправлення. «І повіки радіють, і Ти оселишся між ними». Ось особлива постійна радість. Інші радості бувають нічим не кращими за водяні потоки, — тільки появившись, негайно зникають. А радість з Богом є тривалою і твердою, надійною і постійною, не порушується жодними несподіваними обставинами, але через перешкоди ще більше піднімається. Так апостоли, зазнаючи побиття, раділи (Діян. 5, 40); Павло терпів скорботи і радів, готувався померти і водночас закликав інших радіти разом з ним. «Та коли я, — говорив він, — і роблюся жертвою за жертву і служіння віри вашої, то радію і співрадію усім вам. Про це саме і ви радійте і співрадійте мені» (Флп. 2, 17-18). Хто так радіє, з тими живе Бог. Ось тому і вона говорить: «І повіки радіють, і Ти оселишся між ними». Те ж саме виражав і Христос, коли, бажаючи показати незмінність цієї радості, говорив: «Але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16, 22). І Павло знову говорить: «Завжди радійте. Безперестанно моліться» (1 Сол. 5, 17-18). «І будуть хвалитися Тобою ті, що люблять ім’я Твоє» (Пс. 5, 12). Тільки цим можна хвалитися, тільки цьому радіти, тільки цим захоплюватися. А хто хвалиться речами життєвими, той нічим не відрізняється від людей, які веселяться уві сні.
6. Та й чи є, скажи мені, серед людських речей дещо таке, чим би можна було хвалитися? Тілесна сила? Але це не є достоїнство, що залежить від нас, а тому хвалитися нею ми не можемо. Причому вона через деякий час слабшає і пропадає, а нерідко навіть приносить шкоду тому, хто її має і нею володіє не так, як належить. Те ж саме потрібно сказати про красу і вроду, про багатство і владу, про розкіш і про всі життєві речі. Однак похвала від Бога і любов до Нього — ось прикраса, найкраща за все, ось відзнака, що перевершує тисячі діадем, хоч би той, хто сподобився цього, знаходився в кайданах. Ця прикраса не маліє ані від хвороби, ані від старості, ані від зміни обставин, ані від несприятливих часів, ані від самої смерті, а стає тоді ще більш сяючою.
«Бо Ти благословляєш праведника, Господи» (Пс. 5, 13). Оскільки чимало із тих, які мають подібний настрій і особливо віддані чеснотам, зазнають осуду та насмішок, тому щоби будь-хто із людей більш слабких не падав духом, поглянь, як пророк укріплює душу: «Бо Ти, — говорить, — благословляєш праведника». Яка шкода від того, що люди і весь світ зневажають його, коли його вихваляє і прославляє Владика ангелів? Так само немає жодної користі від того, якби всі, що живуть на суші і на морі, прославляли, а Він не благословляв. Тому будемо завжди прагнути того, щоби Він нас прославив, щоби Він нас увінчав. Якщо так буде, то ми станемо вищими за всіх, хоч би й перебували в бідності, хоч би у хворобах, хоч би у надзвичайно прикрих обставинах. Так і блаженний Іов, який сидів на купі нечистот, покритий гнійними ранами і безліччю хробаків, який терпів нестерпні страждання, будучи знехтуваним рабами, якого ображали друзі, вороги і дружина, доведений до вбогості, голоду і невиліковної хвороби, був щасливішим за всіх. Чому? Тому, що Бог благословив його, кажучи: «Був чоловік цей непорочний, справедливий і богобоязливий і віддалявся від зла» (Іов. 1, 1).
«І благоволінням, наче щитом, покриваєш його» (Пс. 5, 13). На завершення пророк знову висловлює подяку, підносячи подячне славослів’я Богові. Що означає «благоволінням, наче щитом»? Щитом дивним, щитом, приємним Богові, щитом найбільш надійним. Зміст цих слів наступний: «Ти захистив нас найкращою допомогою». Інший перекладач говорить: «Увінчаєш його» (Акила), відносячи це до праведника: Ти увінчаєш його, праведника. Тобто Твоє благовоління служить йому замість щита і щита дивного. Або так: «Ти захищаєш праведника найкращою допомогою, так що ані доблесті його не залишаються в небезпеці, ні безпека його не втрачає слави». Справді, хто може бути сильнішим, хто може бути більш славним за людину, яка охороняється небесною правицею? Цей вінець сплітається із милості, про що і сам Давид говорить в іншім місці: «Вінчає тебе милістю і щедротами» (Пс. 102, 4). Він сплітається і з правди, як говорить Павло: «А тепер готується мені вінець правди» (2 Тим. 4, 8). Він є і вінцем благодаті, як інший письменник говорить: «Покладе на голову твою прекрасний вінок, доставить тобі чудовий вінець» (Притч. 4, 9). Він є вінцем слави, як говорить Ісая: «Буде чудовим вінцем і славною діадемою» (Іс. 28, 5). Цей вінець має в собі все: і людинолюбство, і правду, і благодать, і славу, і красу. Він є даром Божим, який приносить різноманітну благодать. Він є і вінець нетління, як говорить Павло: «Ті для одержання вінця тлінного, а ми — нетлінного» (1 Кор. 9, 25). Отже, зміст наведених слів такий: Ти обійняв нас безпекою і славою.
Такими є Божі дари — надійними і прекрасними; такими є Його вінці. У людей же буває не так. Хто у славі, той не в надійній безпеці; а хто в безпеці, той не завжди в славі. Те й інше в них не так легко поєднується, а якщо й поєднується, то незабаром розривається. Наприклад, люди, наділені владою, знатні й славні, не перебувають у безпеці, бо саме через велич своєї слави вони якраз і знаходяться на небезпечному місці. А люди знедолені й знехтувані, знаходячись у безпеці через свою невідомість, не користаються честю; і якраз тому, що знаходяться в безпеці, не мають почестей. А в Бога не так: те й інше, і безпека, і слава, поєднуються в найвищій мірі.
Тому, зважаючи на велич цих благ, а насамперед на те, яким великим благом є бути приємним Богові, у чому полягає і щит, і слава, і безпека, і безліч інших благ, будемо з терпінням нести подвиг, який є перед нами, ніколи не будемо падати духом і залишатися без щита. У цій війні воїн не повинен залишати зброю, аж поки не завершаться труди, поки не завершиться видовище. А видовище закінчиться тоді, коли душа покине тіло.
Отже, поки перебуваємо в цьому житті, нам необхідно постійно боротися: і сидячи вдома, і виходячи на торговище, і споживаючи їжу, і в хворобі, і в здоров’ї. І навіть хвороба буває особливим періодом цієї боротьби, коли душу зі всіх боків тривожать відчуття хвороби, коли її долає скорбота, коли диявол стоїть і підбурює сказати яке-небудь недобре слово. Тоді-то особливо й потрібно тримати себе в безпеці, захищатися бронею, щитом, шоломом та іншою зброєю і безупинно дякувати Богові. Це страшні стріли для диявола, це смертельний удар для злого духа, і саме за це даруються світлі вінці. Так і блаженний Іов (ніщо не перешкоджає нам знову звернутися до нього), саме тому зробився славним, саме тому став знаменитим, саме тому удостоївся вінця, що під час спокус, хвороби й бідності виявив незмінну душу і непохитне серце і підносив Богові подячні славослів’я, цю духовну жертву. Жертвою були його слова, які він вимовляв: «Господь дав, Господь і взяв; [як завгодно було Господу, так і зробилося;] нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21). Так завжди будемо чинити і ми: у спокусах, у прикрощах, у печалях, безупинно прославляючи і благословляючи Бога, бо Йому належить слава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 4 | Зміст | Бесіда на псалом 6
- Це переклад надпису псалма за церковнослов’янським текстом. За Синодальним перекладом: «Начальнику хору. На духових інструментах. Псалом Давида», що відповідає більш пізньому єврейському тексту. [↩]
- Невідомий перекладач, про якого згадується в «Екзаплах» Оригена. [↩]
