Бесіда на псалом 49
1. «Бог богів, Господь промовив і закликає землю від сходу сонця і до заходу» (Пс. 49, 1). І в іншому місці той же пророк говорить: «Бог став у сонмі богів»; і ще: «Я сказав: ви — боги» (Пс. 81, 1. 6). Так само Павло говорить: «Є багато богів і господарів багато» (1 Кор. 8, 5); і Мойсей: «Суддів не лихослов і начальника» (Вих. 22, 28), і в іншому місці: «Тоді сини Божі побачили дочок людських» (Бут. 6, 2). І він же далі: «Хто буде лихословити Бога свого, той понесе гріх свій; і хулитель імені Господнього повинен померти, камінням поб’є його вся громада» (Лев. 24, 15-16). А також: «Боги, які не створили неба і землі, зникнуть із землі і з-під небес» (Єр. 10, 11). На кого ж так указує Писання у цих свідченнях, і про яких богів тут йдеться? Про володарів. Тому воно і добавляє: «Суддів не лихослов і начальника в народі твоєму не паплюж» (Вих. 22, 28). Так само воно називає і тих, які є нащадками якого-небудь благочестивого предка. Так Енос, який відзначався великою чеснотою, був названий ім’ям Божим; і коли нащадки його і нащадки його брата почали змішуватися між собою, то Писання назвало синами Божим нащадків цього доброчесного мужа. «Тоді почали, — сказано, — закликати ім’я Господа Бога» (Бут. 4, 26). Так само юдейський народ вшанований цією назвою в словах: «Я сказав: ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6). Бог так назвав цей народ зі Свого людинолюбства. У такому ж розумінні треба сприймати і наступний вислів: «Хто буде лихословити Бога свого, той понесе гріх свій», тобто той, хто лихословить володаря. «Хулитель імені Господнього повинен померти, камінням поб’є його вся громада», тобто той, хто надає ім’я істинного Бога неістинним богам.
Такий гріх не є прощеним, а тому й кара за нього особливо важка. Називають так і язичницьких богів, але не за гідністю і не за правом на таку назву, а через спокусу заблудлих так їх назвали. Тому і Павло говорить: «Хоч і є так звані боги» (1 Кор. 8, 5), виражаючи цим те, що вони не є істинними богами і називаються так не за достоїнством.
Про яких же богів пророк говорить тут: «Бог богів»? Мені здається — про язичницьких, не як про істинних, а як про таких, що їх вважали істинними люди заблудлі. Оскільки юдеї були ще грубими і досить близькими до ідолопоклонства, були прихильні до ідолів і мали багато залишків беззаконня, тому він очищає їхні думки і від цього, показуючи, що Бог є Господом і тих богів. Так, Він є Господом і бісів, тобто самої їхньої сутності, а злі думки і всяке зло йде від них. Мені здається, що цей псалом має зв’язок із попереднім. І тут описано викриття й осуд грішників. Тільки там пророк закликав до слухання весь світ, а тут — стихії, які є по всьому світу. Тут інше видовище, інше зібрання: там — народи, люди, багаті, бідні; тут — небо і земля, і Сам Бог виступає як Такий, що судиться і виправдовується перед юдейським народом. Тому нам потрібно бути більш уважними. Те ж саме робить й інший пророк, — представляє Бога, Який судить і закликає в судді нетрі й основи землі. «Слухайте, — каже, — гори, суд Господній, і ви, тверді основи землі: бо у Господа суд з народом Своїм і з Ізраїлем Він змагається» (Мих. 6, 2). І ще: «Я ще буду судитися з вами, — говорить Господь, — і із синами синів ваших буду судитися» (Єр. 2, 9). І в багатьох місцях Писання можна бачити таке зображення. Воно особливо вражаюче, гідне Божого людинолюбства і показує невимовне милосердя Бога, Який є настільки поблажливим, щоби судитися з людьми.
«Від Сіону велич краси Його» (Пс. 49, 2). Ці слова містять у собі дещо і пророче, й історичне, бо й у Старому Завіті звідси ж пішла Його величність: храм, святе-святих, усе богослужіння й постанови старозавітного законодавства, безліч священиків, жертви, всепалення, священні пісні й псалми, і все інше звідси, і там же був визначений образ майбутніх благ. Коли настав час прийти істині, то вона знову відкрилася на початку там само. Звідти засяяв хрест, звідти незліченні благодіяння. Ось тому Ісая, описуючи закон Нового Завіту, говорить: «Від Сіону вийде закон, і слово Господнє — з Єрусалима» (Іс. 2, 3). Сіоном він називає тут цілу країну і місто, яке знаходиться в ній, столицю юдеїв. Звідти апостоли, що як швидконогі коні були послані по всьому світу із деякої огорожі; звідти вони почали звершувати знамення; там було воскресіння і вознесіння (Христове); там — переддень і початок нашого спасіння; там почали виголошуватися невимовні догмати; там колись відкрився Отець, пізнаний Єдинородний Син, дана благодать Духа; там апостоли почали проповідь про безтілесні речі, про дари, сили й обітниці майбутніх благ. Указуючи на це, пророк називає «красою Його», оскільки Божа благоліпність і краса — це Його милосердя, людинолюбство і благість до всіх.
«Гряде Бог наш (явно) 1 — і не мовчить, перед Ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря» (Пс. 49, 3). Бачиш, як він поступово розкриває слово, розкриває скарб, кидає світлий промінь: «Гряде, — говорить, — Бог наш (явно)». Коли Він приходив не явно? Коли? Під час Свого першого пришестя. Тоді Він прийшов без шуму, залишаючись для багатьох невідомим і довго не відкриваючись. Що я кажу — для багатьох, коли і Сама Діва, Яка носила Його в утробі, не знала (всієї) невимовної тайни, і брати Його не вірували в Нього, й уявний батько не думав побачити в Ньому дещо велике?
2. Але що я говорю про людей? І сам диявол не знав Його, бо коли б він знав, то не запитував би Його через стільки часу на горі: «Якщо Ти Син Божий…» (Мф. 4, 3. 6), — сказавши це раз, і двічі, і тричі. Тому й Іоанові, який починав відкривати Його, Він сказав: «Облиш нині», тобто мовчи тепер, бо ще не настав час відкритися тайні домобудівництва (спасіння); Я хочу ще ховатися від диявола; мовчи ж, «бо так належить нам» (Мф. 3, 15). Так само, зійшовши з гори, Він велів нікому не говорити про те, що Він — Христос (Мф. 17, 9). Тоді Він приходив, як Пастир, щоби знайти заблудлу вівцю і зловити здичавілу здобич, тому й скривав Себе. Як лікар не відразу показує себе страшним для хворого, так і Він хотів відкритися не на самому початку, а поступово. Ось тому той же пророк, зображаючи Його тихе пришестя, сказав згодом: «Він зійде, як дощ на траву (на руно) 2, і як роса, що падає на землю» (Пс. 71, 6).
Він прийшов не із шумом, не чинячи сум’яття, не хитаючи землею, не метаючи блискавок, не потрясаючи небом, не посилаючи безлічі ангелів, не розриваючи тверді і не сходячи на хмарах, але носиться мирно в утробі Діви упродовж дев’яти місяців, народжується як син теслі, покладається в яслах і бідних пеленах, терпить гоніння і тікає з Матір’ю до Єгипту. Потім, після смерті беззаконника, повертається, ходить то туди, то сюди, за виглядом, мов один зі звичайних людей, маючи бідний одяг і вбогу їжу і постійно подорожуючи, так постійно, що навіть стомлюється в дорозі.
А згодом Він прийде не так, а настільки явно, що Його пришестя навіть не буде мати потреби в провісникові. Тому Він Сам, указуючи на очевидність Свого майбутнього пришестя, говорив: «Коли скажуть вам: «Ось Він у пустелі», — не виходьте. «Ось Він у потаємних кімнатах», — не йміть віри. Бо, як блискавиця виходить зі сходу і з’являється аж до заходу, так буде пришестя Сина Людського» (Мф. 24, 26). Воно само покаже себе і сповістить про себе. Те ж саме буває і з блискавкою: ми не маємо потреби, щоби хтось сповіщав про неї, але як тільки вона появляється, тут же стає видимою для всіх і то одночасно для усіх. Так і Павло говорить: «Сам Господь у час сповіщення, при голосі архангела і сурми Божої, зійде з неба» (1 Сол. 4, 16). Так і пророк бачив Його, як Він ішов на хмарах, ріку, яка тече перед Ним, страшне сідалище і невблаганний Суд (Дан. 7, 9). Тоді буде час суду й осуду. Тож тоді Він явиться вже не як лікар, а як Суддя. Саме так Даниїл бачив і престол Його, і ріку, що протікає перед Його сідалищем; і все це явилось йому вогненним, і колісниця, і колеса.
А спочатку, під час Свого першого пришестя, Він не являв нічого такого: ані вогню, ані ріки, ані будь-чого подібного. Тоді були ясла, вертеп і вбога Мати. З іншого боку пророк виражає тут Його постійність і незмінність. Оскільки він сказав, що Той, Хто сидить на престолі, має чисте волосся, мов хвиля, і білий одяг, мов сніг, тому, щоби ти тут мав на увазі не волосся й одяг, а чистоту і світлість, він представляє все у вогні. «Перед Ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря». У таких образах і цей пророк виражає непохитність, незмінність, світлість і неприступність Божу. Він не обмежується тільки вогнем, але, бажаючи показати силу Його покарання, додає: «Сильна буря». Словом «буря» називається або важка брила снігу, яка захоплює і валить усе, що їй зустрічається, або сильний порив вітру, що робить те ж саме і буває нестерпним для того, хто йде йому назустріч. Бажаючи висловити тягар цього покарання, він і використовує такі порівняння.
«Він закликає з висоти небо і землю — судити народ Свій» (Пс. 49, 4). Знову згадує про стихії, від яких рід людський отримав безліч благ, і не тільки для життя і тіла, але й для богопізнання. Справді, краса, велич, розташування і сутність цих стихій і всього того, що від них походить, що взагалі буває повсякчас, а часто в окремих явищах, — усе це живить й укріплює наші тіла, і спрямовує до пізнання Творця. Тому і Павло говорить: «Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання створіння видимі» (Рим. 1, 20); і ще: «Коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій» (1 Кор. 1, 21), тобто премудрістю, яка є у творіннях, подає не мале, а навіть дуже велике і досить яскраве напоумлення. І те, що відбувається в них (у створіннях) щодня, хоч здається, що відбувається цілком природно, однак це так само сповіщає про Творця. Воістину, Господь є Творцем природи.
3. Не дивуйся з того, що пророк, коли говорить про загальний Суд, звертається до юдеїв. Так і Павло говорить: «Лютість і гнів, скорбота й утиск на всяку душу людини, яка чинить зло, спершу юдея, потім і елліна!» І далі: «Ті, які, не маючи закону, згрішили, поза законом і загинуть; а ті, які у законі згрішили, за законом будуть осуджені» (Рим. 2, 8-9. 12).
«Зберіть до Мене святих Моїх, що вступили в завіт зі Мною при жертві!» (Пс. 49, 5). Для чого він називає тут святими тих, котрих має намір обвинувачувати і судити? Для того, щоби підсилити обвинувачення і вказівкою на їхнє достоїнство висловити більше покарання. Так і ми, коли бачимо будь-кого, що він згрішив, і хочемо сильніше докорити йому, називаємо його відповідно до його звання, щоби цим зробити для нього осуд більш тяжким, і говоримо: поклич диякона чи священика. Юдеї були названі царським священством й обраним народом і цим чимало звеличувалися. З огляду на це він і розкриває тягар їхніх злочинів.
«Що вступили в завіт зі Мною при жертві». Оскільки вони, звершуючи безліч гріхів, допускаючи стільки видів зла, викрадаючи чуже, віддаючись користолюбству, убиваючи, чинячи перелюб, змішуючи кров із кров’ю, думали, що роблять багато доброго і виконують закон і завіт, коли приносять у жертву овець і тельців, то він саме з цього боку і докоряє їм і, насміхаючись над ними, говорить: «Що вступили в завіт зі Мною при жертві», тобто тих, які думають, що для їхнього спасіння досить приносити в жертву тіла безсловесних тварин.
«Небеса проголосять правду Його, бо Суддя цей є Бог» (Пс. 49, 6). Тут він знову, бажаючи показати світлість, яскравість, очевидність, беззаперечність, відомість правди Божої, вказує на неживі стихії, які сповіщають про неї так же само, як уже було сказано раніше. «Бо Суддя цей є Бог», тобто Той, Хто визначає кожному належне. Не даремно він тут використав слово «Суддя», а для того, щоби показати, що Бог і Сам є праведний, й іншим відплачує тим же. Слово «Суддя» стосовно Бога використовується замість слова «Праведний», як і Павло висловлюється: «Бо інакше як Богові судити світ?» (Рим. 3, 6). Адже саме в тому і полягає суд, саме те й означає бути суддею, щоб не тільки виголошувати вирок, а виголошувати його справедливо. Судитися ж будуть як юдеї, які жили тоді, так і ті, що грішать у Новому Завіті. Перші будуть мати своїми обвинувачами природу і закон, а останні, крім того, все те, що було звершено для них Христом. Справді, що вони можуть сказати або яку причину вказати, чому не увірували?
Але, прошу вас, будьте уважними до моїх слів, щоб ви могли затуляти вуста супротивникам. Краще для них тепер потерпіти від нас поразку і виправитися, ніж відійти туди, вважаючи себе переможцями, і бути засудженими Суддею всього світу. Що ж можуть сказати юдеї, чому вони вбили Христа? Яку провину, малу чи велику, вони знаходять у Ньому? «За те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом» (Ін. 10, 33)? Але ж не такими були їхні слова під час Його хресних страждань, а інші. Тоді вони не говорили: «Робиш Себе Богом», але: «Всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві» (Ін. 19, 12). Але ж водночас вони часто хотіли поставити Його царем, а Він ховався. Однак колись, скажеш, вони обвинувачували Його за те, що Він робив Себе Богом. Що ж? Якби Він називав Себе Богом неправдиво і несправедливо, насправді не будучи Богом, тоді обвинувачення мало би підставу. А коли справедливо, тоді належало б поклонятися Йому, а не розпинати Його.
Подивимося ж, чи насправді Він, не будучи Богом, робив Себе Богом, тобто показував і називав. Але звідки ти хочеш про це довідатися? Чи із тодішніх подій, чи теперішніх, чи тих, що були під час Його народження? Хто народився коли-небудь від Діви? Хто показав таку зірку? Хто вів волхвів таким шляхом, не силою і примусом, а переконанням та одкровенням? Чи бачиш, як усе створіння впізнало Владику? Природа першою уступає, не противиться, не суперечить, не говорить: не допускаю такого народження, я не вмію народжувати дитя з дівочої утроби, я не можу зробити матір’ю без шлюбу, — вона відступає і переходить свої межі, бо впізнала свого Владику. Потім, коли Він народився, зійшли ангели, сповіщаючи, що Той, Хто живе на небесах, явився на землі. Земля стала небом, бо тут був Цар, і волхви, прийшовши здалеку, поклонилися Йому, — Дитя лежало в яслах у Палестині, а ті, які прийшли із варварської країни, виявили Йому таку честь і пошану, яку належало виявляти Богу.
Однак, можливо, вони не приймуть цих знамень, а зажадають інших, які були за цього покоління. Але в нас не бракує й таких доказів. Такою є істина: вона буяє доказами. Якраз тут вони не можуть подати бодай якоїсь тіні спростування. Так, хоч ти не був тоді, коли Він народжувався від Діви, але ж необхідно вірити пророкові, який говорить: «Ось Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс. 7, 14). Хоч ти не був тоді, коли Він, одягнувшись у плоть, ходив по землі і Владика спілкувався з рабами, але запитай Єремію, і він скаже тобі таке: «Цей є Бог наш, і ніхто інший не зрівняється з Ним. Він знайшов усі путі премудрості і дарував її рабові Своєму Якову й улюбленому Своєму Ізраїлю. Після того Він явився на землі і знаходився між людьми» (Вар. 3, 36-38).
4. І про всі інші події пророки, книги яких ти досі даремно переглядаєш і перевертаєш із цією метою, чітко сповіщають про все. Але спростування проти юдеїв ми часто висловлювали і будемо висловлювати, тепер же повернемося до свого предмета. «Небеса проголосять правду Його, бо Суддя цей є Бог» (Пс. 49, 6). Тут, здається мені, він говорить про Його правду, про Його велику турботу, про людинолюбство до самих юдеїв, про Його різноманітне піклування про всіх людей за допомогою створінь, закону, благодаті, всього видимого і невидимого, пророків, ангелів, апостолів, покарань, благодіянь, погроз, обітниць, порядку речей у часі.
«Слухай, народе Мій, Я буду говорити, Ізраїлю! Я буду свідчити проти тебе. Я — Бог, твій Бог» (Пс. 49, 7). Поглянь знову, яка доброта і лагідність на самому початку звернення. Як людина стала б говорити людині неспокійній і безладній: якщо ти будеш слухати, то я буду говорити, якщо будеш слухати, то я скажу, — так і Владика говорить рабам: якщо слухаєте Мене, то «Я буду говорити». Так, вони були лінивими і байдужими і навіть на короткий час не прихиляли спокійно свій слух до законів, які читалися. Виражаючи це, один пророк, який жив у Персії, говорив: «Ти для них — як забавний співак із приємним голосом» (Єз. 33, 32). Вони часто говорили пророкам, щоб ті не пророкували, навіть проганяли їх і здавалися незадоволеними. І цар погрожував одному пророкові й наказував не проповідувати народу (Єр. 32, 3). «Я — Бог, твій Бог». Не дарма тут використане повторення. Оскільки Він говорив до людей байдужих, жорстоких й осліплених, тому й нагадує про Своє володарювання, закладаючи прекрасний початок для подальшого наставлення і повчаючи, що вони Йому зобов’язані свободою і мали б справедливо віддавати Йому борг, як раби Владиці, як творіння Творцеві, як такі, що отримали найбільші благодіяння й сподобилися такої честі.
«Не за жертви твої буду докоряти тобі, бо всепалення твої завжди переді Мною» (Пс. 49, 8). Так викривають їх й інші пророки, бо вони, знехтувавши найважливіше у чеснотах, покладали надію щодо спасіння на жертвоприношення. Для свого виправдання вони готові були говорити: ми приносимо жертви, ми звершуємо всепалення. Але Я, говорить Бог, прийшов не за це судити вас і не за те обвинувачувати, начебто ви знехтували це. Ісая докоряє їм ще сильніше: «Для чого Мені безліч жертв ваших? — говорить Господь. — Я пересичений всепаленнями баранів і жиром відгодованої худоби, і крові тельців, і агнців, і козлів не хочу. Коли ви приходите стати перед лице Моє, хто вимагає від вас, щоб ви топтали двори Мої?» (Іс. 1, 11-12) Хоча (у законі) багато сказано про жертви, але Бог давав закони про них не тому, що особливо бажав їх, а через поблажливість до немічності юдеїв. Так само Єремія говорить: «Для чого Мені ладан, який іде із Сави, і запашна тростина із далекої країни?» (Єр. 6, 20). І взагалі всі пророки говорять про те, що в цьому немає нічого важливого. Тому і Сам Бог, починаючи мову, говорить: «Я — Бог, твій Бог», і цим виражає те, що такий спосіб служіння не гідний Його.
Справді, Бога необхідно вшановувати не димом і смородом, а добрим життям, — не тілесним, а духовним. Не так чинять язичницькі біси, вони навіть вимагають жертв для себе. Це виражає й один із грецьких віршотворців, коли говорить: «Ми одержали цей жереб» 3. Але не таким є наш Бог. Ті, прагнучи крові людей, бажаючи поступово привчити їх до вбивств, постійно вимагали цього; а Він, бажаючи поступово відхилити їх від убивства, навіть безсловесних тварин, виявив для них тільки поблажливість, — дозволив жертви, щоби знищити жертви. «Не прийму ні телят від дому твого, ні козлів із дворів твоїх, бо Мої всі звірі лісові і тварини на всіх горах (і воли). Я знаю всіх птахів небесних, і вся краса поля (завжди) переді Мною» (Пс. 49, 9-11). Зверни увагу, як Він поступово підносить думки тих, які припали до землі, очищаючи їхній осліплений розум і повчаючи, що Він установив жертви не тому, що відчував потребу в них, і постановив про це в законі не тому, що схвалював їх. Якби, каже, Я хотів приймати таке служіння, то, маючи у Своїй владі все, що є під сонцем, і будучи Творцем усього, призначив би Собі для приношення щедріші жертви.
Далі, сміючись над ними і соромлячи їх, щоб зробити викриття більш разючим, Він говорить: «Коли б Я зголоднів, то не сказав би тобі, бо світ увесь Мій все, що є в ньому» (Пс. 49, 12). Оскільки Він дозволив жертвоприношення для того, щоби поступово відхилити від них юдеїв, а вони прив’язалися до такої маловажної речі й від цієї поблажливості не одержали для себе жодної користі, тому, розмовляючи з ними дещо чуттєво і по-людському, Він говорить: «Коли б Я зголоднів, то не сказав би тобі», тобто Я не відчуваю голоду, адже Бог не може відчувати голоду, не може змучитися. Та й коли б Я хотів приймати таке служіння, то не мав би потреби в незліченних жертвах і всепаленнях, — усе це переді Мною у великому достатку. Але, будучи Господом і Владикою всього, Я хочу отримувати від тебе Своє, щоби так залучити тебе до Моєї любові і відхилити від прихильності до непотрібних речей.
5. Далі, знову підносячи їх до вищого, Він говорить: «Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів?» (Пс. 49, 13) Я, каже, заборонив і людям робити це і призначив найбільшу кару для тих, котрі їдять кров (Лев. 7, 16). То як же Я можу мати потребу в крові, коли рабів Своїх відхиляю від такої їжі? Отже, відкинувши все це, показавши, що це є негідним Його, і приєднавши до викриття і глузування, Він не зупиняється на цьому, але показує інший спосіб жертвоприношення, який містить неперевершене лікування, відхиляючи при цьому від речей марних і додаючи до ран те, що може їх зцілити.
Завершивши мову про вищесказане, він говорить: «Принеси Богу жертву хвали і виконай перед Всевишнім обітниці твої» (Пс. 49, 14). Як? Без крові, оскільки така жертва особливо гідна Бога. Тому, сказавши: «Принеси Богу, — він (псалмоспівець) додає: — жертву хвали», тобто подяки, священних пісень, прославляння Його за допомогою справ. Зміст його слів такий: живи так, щоби прославлявся твій Владика. Цього і Христос учив, сказавши: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). «Хвала» є не що інше, як похвала, слава, прославляння. Живи так, щоби прославлявся твій Владика, і ти принесеш досконалу жертву. Такої жертви вимагає і Павло, коли говорить: «Представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові» (Рим. 12, 1). І той же пророк в іншому місці говорить: «Я буду славити в піснях ім’я Бога мого, буду прославляти Його хвалою. І це буде більш приємне Господу, ніж жертви волів і телят з рогами і копитами» (Пс. 68, 31-32). Таку жертву приносив Іов, коли, після ударів, які перевищували людську природу, дякував і говорив такі слова: «Господь дав, Господь і взяв [як угодно було Господу, так і зробилося]; нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов. 1, 21).
«І виконай перед Всевишнім обітниці твої». Тут пророк говорить про молитву, щоб ми постійно перебували в молитві і з поспішністю віддавали Богові те, що обіцяли. Добре сказав він: «Виконай», адже після обіцянки справа стає боргом. Так Анна віддала сина, як найбільший борг (1 Цар. 1, 28). Так і ти, якщо даси обітницю милосердя, цнотливого життя чи дечого іншого, то поспішай виконати це. Коли ж хтось чітко виконав обіцяне, то, хоч би він і не давав інших обітниць, то й для нього є обов’язковими справи чесноти. Повчаючи про це, Христос говорив: «Зробили тільки те, що повинні були зробити», і при цьому сказав притчу про раба, для якого була визначена мізерна робота, але і після її звершення наказано не лягти, а ходити і служити (Лк. 17, 7-10). І дехто інший говорить: «Коли даєш обітницю Богу, то не барися виконати її, тому що Він не благоволить до нерозумних: що обіцяв, виконай» (Еккл. 5, 3). Ти дав обітницю? Виконай її, щоб смерть, прийшовши, не перешкодила. Але, скажеш, що мені до цього, коли я не владний у своєму житті? Саме тому й не слід баритися, що ти не знаєш про кінець, що ти не владний над своїм життям і смертю. Так, те, що здається виправданням, служить обвинуваченням. Не смерть буває причиною невиконання обітниці, а твоя запізнілість і повільність.
«І призови Мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене» (Пс. 49, 15). Чи бачиш велику щедрість відплати? Що може зрівнятися з таким людинолюбством, коли Бог дає нагороди за саму чесноту, нагороди набагато більші від трудів, і причому дає саме в потрібний час? Для чого сказав Він: «Призови Мене»? Для чого Він очікує, щоб ми закликали Його? Для того, щоби виявити в нас велику прихильність, палку любов до Нього тим, що Він буде давати, а ми — закликати Його й отримувати. Так, чеснота виявляє прихильність до Бога, і те ж саме робить нагорода, й укріплює цю прихильність молитва. Тому Він і говорить: дай Мені, і Я дам тобі. Навіть тоді, коли ти даєш, ти й отримуєш, адже Він не має потреби ні в чому. Так, якщо ти будеш смиренним, поміркованим, цнотливим, то цим ти Богові не додаєш нічого, а себе робиш чистим і кращим, — і саме за це Він призначає тобі найбільші нагороди і вінці, начебто ти приніс Йому користь. А ще раніше тих вінців ти насолоджуєшся чималим задоволенням, маючи спокійну совість й окриляючись благими надіями. «В день скорботи» — так пророк називає тут не дні прикрощів чи несприятливих обставин, а той час, коли на тебе нападає гріх, коли диявол тебе осаджує, вселяючи злі бажання, — тоді ти отримаєш, каже, велику допомогу. «Я спасу тебе, і ти прославиш Мене». І це знову Бог говорить не тому, що Він потребує прославляння від нас, — як може мати потребу в цьому Бог слави? Це тому, що під час вдячних пісень приходить спогад про благодіяння, пробуджується щира прихильність до Нього, а насамперед приходить найвище блаженство.
6. Не погрішить і той, хто скаже, що «днем скорботи» пророк називає тут і майбутній день: там буде скорбота безперестанна. Тут і смерть, коли приходить, припиняє прикрощі, і друзі втішають, і кінець буває жаданим, і часто надія на зміну обставин, і тривалість часу пом’якшують страждання душі, так само як і нещастя ближніх, бо мати співучасників у прикрощах і бачити інші подібні приклади для багатьох здається великою втіхою. А там немає нічого такого: немає нікого, хто б утішав, бо усі позбавлені друзів, ані тривалість часу не пом’якшує страждання, бо як це може бути, коли полум’я діє постійно? Нема ні надії на звільнення, бо це покарання вічне; ані очікування смерті, бо ці муки нескінченні й тіла, які караються, безсмертні; ані того, що для багатьох здається втіхою, тобто бачити інших стражденними. По-перше, там неможливо бачити інших стражденних, бо там морок, наче якась огорожа, затьмарює зір. Водночас надмірне страждання не дає навіть відчувати таку втіху. Так багач не отримував тут ніякої втіхи, так само як і ті, що скреготали зубами.
«А до грішника каже Бог: «Навіщо говориш ти про настанови Мої і завіт Мій береш в уста свої?» (Пс. 49, 16). Чи бачиш досконалу ліру, налагоджену цитру, що видає в різних тонах гармонійну пісню? Таку ж думку можна знайти і в апостолів, і в інших пророків, і Павло так само повчає, що немає ніякої користі вчити інших для того, хто попередньо не навчив самого себе. Оскільки юдеї звеличувалися і жертвами, і тим, що мали закон, і називали себе вчителями інших, тому він доводить, що вони отримують від цього невелику користь, бо самі залишаються невігласами, і, сильно докоряючи їм, говорить: «Як же ти, навчаючи іншого, не навчаєш самого себе? Проповідуючи не красти, крадеш? Кажучи: не перелюбствуй, перелюбствуєш; гидуючи ідолами, святотатствуєш? Хвалишся законом, а, порушуючи закон, Бога безчестиш?» (Рим. 2, 21-23). Тому і про себе він говорив: боюся, «щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27), відкидаючи цим гордість тих, котрі звеличувалися красномовством, а самі були далекі від чесноти. Із тими ж словами він звертається до юдеїв з іншого боку, коли говорить: «Бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон». І далі: «Не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2, 14. 13). І пророк говорить: «Учителі закону не знали Мене» (Єр. 2, 8). І далі: «Неправдива тростина книжників і його (закон) перетворює в неправду» (Єр. 8, 8). Чому? Тому, що «лелека під небом знає свої визначені часи, і горлиця, і ластівка, і журавель пильнують час; а народ Мій не знає визначення Господнього» (Єр. 8, 7).
А цей пророк говорить, що той, хто не дотримується чеснот, не тільки не одержує ніякої користі, повчаючи інших, але й сам позбавляє себе своєї переваги. Якщо у світських судах ті, які погрішили, караються безчестям мовчання, то як, каже, у загальному училищі може мати голос той, хто відданий гріху? Це училище набагато важливіше, ніж те судилище. Там засуджені отримують покарання, а тут усе робиться для того, щоби ті, які згрішили, не каралися, а покаянням виправляли гріх. І в царських палацах не може бути вісником царського слова ніхто із тих, які були викриті у розпусному житті. Для чого ж ти «говориш про настанови Мої» і вчиш інших, тоді як сам чиниш супротивне, заперечуючи своїм життям свої ж слова, і відвертаєш тих, хто хотів би слухати тебе? Адже ти не стільки навчаєш словами, скільки відвертаєш ділами. Тому і Христос хвалить того вчителя, який подає досконале вчення і ділами, і словами: «Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 5, 19).
Отже, нехай твоє життя повчає чистим голосом. Тоді, хоч би ти й закрив свої вуста, ти будеш проголошувати голосніше за сурму не тільки для присутніх, але й для тих, які знаходяться вдалині. Так небо сповіщає славу Божу, не маючи вуст, не рухаючи язиком, не видаючи подиху, але красою вигляду надихає глядача дивуватися Творцю. Що там на небесах — краса вигляду, тим самим нехай буде у твоїй душі чеснота. Якщо ж ти, будучи сам осквернений і маючи проти себе безліч обвинувачів, а насамперед власну совість, і домагаєшся зайняти кафедру вчителя, то коли станеш викривати вади, тоді будеш викривати не стільки інших, скільки самого себе. «І завіт Мій береш в уста свої». Добре сказав він: «В уста», бо серце буває далеким від плодів, які появляються звідси, й уста рухаються даремно і навіть для осуду того, хто говорить. А якби хтось заглянув у його душу, то побачив би велику боротьбу. «Ти ж зненавидів настанови Мої і слова Мої відкидаєш від себе» (Пс. 49, 17). «Настановами» тут він називає вивчення закону, який виправляє душу, проганяє гріх і вкорінює чесноти. Як же ти берешся сіяти його в інших, коли сам не маєш його у своїх ділах? Адже ти «зненавидів, — каже, — і слова Мої відкидаєш від себе».
7. Так ти не тільки не одержав ніякої користі від вивчення закону, а ще й спотворив те, що маєш від природи. Основа того, що треба робити і чого не треба, закладена в нас від природи, а ти відкинув її і не пам’ятаєш. «Коли бачиш злодія, то сходишся з ним, і з перелюбником спілкуєшся» (Пс. 49, 18). Адже неможливо знайти людину зовсім безгрішну, про що хтось сказав: «Хто може сказати: я очистив моє серце, я чистий від гріха мого?» (Притч. 20, 9). І Павло, сказавши: «Хоч я нічого не знаю за собою», додав: «Але тим не виправдовуюсь» (1 Кор. 4, 4). І «праведний обвинувачує себе насамперед», тобто свої гріхи (Притч. 18, 17). Тому, щоб ніхто не міг сказати: якщо всі у гріхах, а Бог забороняє грішникові проповідувати «про настанови» Його, то хто ж буде їх проповідувати, — щоб хто-небудь не сказав цього, пророк перечислює види гріхів. «Є гріх на смерть» (1 Ін. 5, 16), як й Ілій говорив: «Якщо згрішить людина проти людини, то помоляться за неї Богу; якщо ж людина згрішить проти Господа, то хто буде заступником за неї?» (1 Цар. 2, 25). І за законом одні гріхи були невиліковні й каралися смертю, а інші отримували досить швидке лікування.
Так і Христос у Новому Завіті говорить: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого. Якщо ж тебе не послухає, то візьми із собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18, 15-17). Іншого разу, коли Петро запитав: «Скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене?», то у відповідь почув: «До сімдесяти разів по сім» (Мф. 18, 21-22). А тут Христос учить, що після двох наставлень гріх стає великим, і не дозволяє очікувати далі. Що ж? Чи не суперечить одне одному? Ні, але «до сімдесяти разів, — каже, — по сім» тоді, коли той покається. А як же буде хто-небудь відпускати тому, хто не зізнається, що він згрішив, і не кається? Так і лікарю, від якого бажаємо одержати ліки, ми показуємо рану.
Про якого ж грішника говорить тут Писання? Вислухаймо уважно. Пророк описує його таким чином: «Коли бачиш злодія, то сходишся з ним, і з перелюбником спілкуєшся. Уста твої невпинно злословлять, і язик твій сплітає підступи. Сидиш і наговорюєш на брата твого і на сина матері твоєї зводиш наклеп» (Пс. 49, 18-20). Чи бачиш риси гріха, які зображені, мовби на картині, і як через гріхи нечестивий стає подібним до звіра, спотворюючи благородність своєї природи? Тому ми глянемо на цю картину не поверхнево, а розглянемо її ретельно й докладно.
«Коли бачиш злодія, — каже, — то сходишся з ним». Це — причина всякого зла. Саме те особливо шкодить доброчинності й ослаблює в багатьох ревність до добра, коли деякі не тільки не викривають грішників, але ще й сприяють їм. Це не менше зло за сам гріх. Послухай Павла, який говорить: «Не тільки самі таке роблять, але й тим, що роблять, сприяють» (Рим. 1, 32). Немаловажним є і той гріх, коли хто-небудь, хоч сам не робить зла, але радіє злу. Той, хто грішить, може вказати на крайність, послатися на бідність, хоч такі виправдання безпідставні, а чому ти схвалюєш вчинене ним, навіть не отримуючи від того жодного задоволення? Він, можливо, покається, а ти зачиняєш для себе і ці двері, відкидаєш і ці ліки, позбавляєш себе і цієї втіхи, загороджуючи зі всіх боків для себе шлях до покаяння. Коли він побачить, що ти, який не береш участі у гріху і зобов’язаний викривати, не тільки не викриваєш, а ще й прикриваєш, і не тільки прикриваєш, але й сприяєш, то що він подумає про себе, про звершений учинок? Багато хто з людей часто судять про те, що необхідно робити, не тільки за власною думкою, але й спокушаючись думкою інших. Якщо той, хто згрішив, побачить, що всі відвертаються від нього, то усвідомить, що він учинив велике зло. А коли побачить, що інші не тільки не ображаються і не відвертаються, а смиренно переносять це і прихильно ставляться до нього, то він при сприянні і схваленні багатьма його невірної думки, спотворивши суд своєї совісті, на що тоді не зважиться? Коли ж він засудить себе і перестане безбоязно грішити?
Отже, хто чинить зло, той повинен засуджувати самого себе, бо це шлях, який віддаляє від зла. І хто не робить добра, той повинен хвалити добро, бо готовність — шлях до діяльності. А тут пророк говорить про людину, яка схвалює вчинені гріхи, тому і справедливо викриває його зі всією силою. Якщо гріх, будучи викритим, так процвітає, а чеснота, будучи прославленою, ледь викликає своїх діячів на подвиги, то що було б, якби цього не було? Те ж саме нерідко можна бачити й у сонмі священиків. Бо коли це є тяжким гріхом в учнях, то тим більше в учителях.
8. Що ти робиш, людино? Закон порушений, цнотливість знехтувана, стільки гріхів учинено деким із осіб освячених, усе спотворено, а ти не турбуєшся? Пророк закликає навіть неживі стихії взяти особливу участь у плачі над усіма гріхами взагалі. «Подивуйтеся цьому, — каже, — небеса, і здригніться, і жахніться» (Єр. 2, 12). І ще: «Плаче сік грона; хворіє виноградна лоза» (Іс. 24, 7). Неживі створіння плачуть, зітхають і гніваються разом із Владикою, а ти, будучи істотою розумною, не печалишся, не викриваєш, не стаєш грізним месником за Божественні закони, але ще й спілкуєшся з грішниками? Як же ти можеш одержати прощення? Правда, Бог не вимагає месника, не має потреби в помічниках, але Він хоче мати тебе Своїм служителем у цій справі, щоб ти сам не впав у те саме, а через обурення на іншого зробився чистішим і в цьому показав свою любов до Нього. Коли інший грішить, а ти проходиш повз, не викриваєш і не печалишся, тоді робиш свою душу більш безпечною і схильною до падіння і налаштовуєш її досить часто впадати в ті ж гріхи, а тому чимало шкодиш своєю безпідставною поблажливістю, роблячи для нього важчим звіт у майбутньому і тепер привчаючи його до більшої безтурботності. Це сказано не тільки про злодіїв, а про будь-який гріх. Пророк же вказав на менший із гріхів, щоб ти знав, що той, хто не одержав прощення за цей гріх, тим більше не одержить такої втіхи за інший.
А далі, послухай, що він говорить: «І з перелюбником спілкуєшся». Він переходить до найважливішого гріха, бо той менший за цього. Порівнюючи ці гріхи, хтось сказав: «Не дарують злодієві, якщо він краде, щоб наситити душу свою, коли він голодний» (Притч. 6, 30). Якщо ж злодійство непрощенне, то тим більше — перелюбство. «Перелюбством» тут він називає блуд. Отже, якщо ти довідаєшся, що хтось із однієї з тобою пастви чинить блуд і приступає до Таїн, то скажи служителю під час їхнього роздавання: такий-то не гідний Таїн, відсторони святотатські руки. Справді, якщо він не гідний проповідувати виправдання, то уяви, якої кари він зазнає, якщо ще доторкнеться до священної трапези, і не тільки він, але й той, хто прикриває його. Не сказав пророк: і чинить перелюб, але: «З перелюбником спілкуєшся». О, яке велике зло — прикривати гнилі рани інших, коли тому, хто прикриває, Він визначає кару разом із тим, хто грішить, і то не меншу, ніж йому! Той може послатися на пристрасть, хоч таке виправдання не є вагомим, так само як і злодій — на голод; а ти не можеш сказати і цього.
Для чого ж ти, не отримуючи задоволення, розділяєш з іншим покарання і стаєш його співучасником? Тому і світські судді карають не тільки тих, які вчинили злочин, але й їхніх слуг, про яких відомо, що вони знали про злочин, і господарі, які видають їх, охоче випили б їхню кров і з’їли б їхню плоть, приписуючи їм провину в злочині не менше, ніж жінці-перелюбниці. Вони, не піднявши завіси, надали велику волю таємним справам; вони віддали безчестю і перелюбницю, й ображеного чоловіка, і самого перелюбника. Бо, якби вони наперед оголосили про це, якби зробили відомим, то припинили би будь-яке полювання. І як переважно ті ловлять здобич у сіті, і ті, які розставляють сіті, стережуть майбутню здобич, усіляко приховують свою хитрість і намагаються не допустити ні шуму, ні будь-чого іншого, що може відігнати звіра, так само і тут, якщо ти сидиш біля розставленої дияволом сіті і, бачачи перелюбника, готового потрапити до неї, не піднімаєш шуму й заворушення, то саме цим ти губиш його.
Не говори мені цих слів, сповнених неабиякої нечутливості: для чого мені турбуватися? Я піклуюся про своє. Якраз тоді ти й будеш піклуватися про своє, коли будеш шукати своє в користі ближнього. Тому і Павло говорить: «Нехай ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього» (1 Кор. 10, 24). Для того, щоб ти, каже, зміг знайти своє, то шукай те, що є корисним для іншого.
«Уста твої невпинно злословлять, і язик твій сплітає підступи. Сидиш і наговорюєш на брата твого і на сина матері твоєї зводиш наклеп» (Пс. 49, 19-20). Нехай ніхто не говорить: я роблю це через людинолюбство. Яке людинолюбство — не зупинити і не стримати того, хто готовий упасти в прірву, сприяти злочинному задоволенню, не звертати уваги на того, хто п’є згубну отруту? Але ти не можеш сказати й цього. Якщо це справді походить від людинолюбства, а не від сонливості, недбалості й лінощів, то чому ти, залишивши винного, наговорюєш на брата, який ні в чому не винен? Для чого ти обмовляєш того, хто не зробив нічого поганого і ні в чому не згрішив? Бачиш, до яких крайнощів доходить твоє безчестя з того й іншого боку? Тому, хто сп’янів від похоті, ти не перешкоджаєш упиватися і не напоумляєш його; а тому, хто не вчинив нічого злого, робиш шкоду. «Сидиш і наговорюєш на брата твого і на сина матері твоєї зводиш наклеп».
9. Зверни увагу на те, як пророк самими своїми висловами підсилює викриття. Того, каже, хто одній з тобою матері заподіяв болі народження, народився з однієї з тобою утроби, розділяв з тобою дім, стіл і їжу, виріс із одного кореня, має однакове з тобою походження, з раннього віку разом з тобою виховувався, — ти лихословиш, і не тільки лихословиш, а ще й використовуєш свої наклепи. Таким є зміст слів «зводиш наклеп». Якщо ж не можна лихословити того, хто поєднаний з тобою природним народженням, то тим більше того, хто поєднаний духовним. Отже, того, хто схильний до гріха, не допускай до падіння, і того, хто не зробив нічого поганого, не лихослов і не засуджуй. Одне походить від заздрості, а інше — від нечутливості. Не утримувати того, хто готовий упасти, властиве нечутливості, а скидати того, хто стоїть, властиво заздрості. І зверни увагу: він описує не просто наклепника, а такого, який робить це з хитрістю і підступністю: «Сидиш, — каже, — і наговорюєш на брата твого».
Каїн, убивши брата, позбавив його тільки цього життя; а ці люди своїми наклепами гублять багатьох і насамперед самих себе. Так, вони шкодять не тільки тому, кого обмовляють, але й іншим, чи, краще сказати, тільки тим, котрі сприймають їхній наклеп. Справді, той, хто чує про себе неправдивий наклеп, не тільки не зазнає шкоди, а ще й отримує неабияку нагороду. Не той, хто терпить, а той, хто робить зло, заслуговує кари; так само не той, хто чує про себе, а той, хто вимовляє наклеп, буде покараний, якщо тільки і той, хто чує, не подав справедливого приводу для його осуду. Тому будемо пильнувати не про те, щоби не чути про себе чогось поганого, — це не можливо, а крім того, є слова Христові: «Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре» (Лк. 6, 26), — а щоб ми самі не подавали для цього нагоди.
Хто хоче, щоб усі говорили про нього добре, той, маючи любов до людської слави, часто губить свою душу, догоджаючи людям у тому, в чому не потрібно, роблячи їм послуги в тому, в чому не належить, щоб купити собі їхню прихильність. З іншого боку, губить самого себе і той, хто нехтує загальним недобрим поголосом про себе. Як для доброчесного неможливо, щоб усі говорили про нього добре, так неможливо, щоб усі не говорили зле про того, хто багато в чому подає чимало приводів для негідного поголосу про себе. Якщо ж, незважаючи на твою бездоганну поведінку, є такі, що лихословлять тебе, то завдяки цьому тебе очікує велика нагорода, як було з апостолами та іншими доблесними мужами. Однак необхідно вказати, що хоч би нас засуджували за такі справи, за які совість не докоряє нам, то й тоді ми не повинні нехтувати ганьбителем і заподіяною ним шкодою, але з належною обережністю використовувати всі заходи для відвернення безпідставного поголосу. Тому і Павло в грошових справах (під час збирання пожертвувань) посилав багатьох відносити їжу для бідних (1 Кор. 16, 3), вказуючи наступну причину цього: «Оберігаючись, щоб не зазнати від кого нарікання при такій великій кількості пожертв» (2 Кор. 8, 20). Знаючи, що інші можуть спокушатися, він не залишив це без уваги і не знехтував цим, а оскільки було в його владі знищити спокуси, тому завчасно подбав і про тих, котрі спокушаються. Так само він говорить і в іншому місці: «Якщо їжа спокушає брата мого, не буду їсти м’яса повік, щоб не спокусити брата мого» (1 Кор. 8, 13). Незважаючи на те, що ці речі самі собою нічого не значать, та коли, каже, вони викликають спокусу, то хоч мені вони не заподіюють шкоди, все ж я не знехтую спасінням тих, котрі спокушаються. Якщо зло є важливішим за спасіння (коли брати до уваги погляди декого), то не дивися на того, що спокушається; а коли ні, то не знехтуй ним.
Нехай це буде загальним правилом і керівництвом, коли треба залишати без уваги тих, що спокушаються, а коли не треба. Наприклад, юдеї спокушалися тим, що Павло не дотримувався закону, а тому багато тисяч відступили і хиталися у вірі. Що ж він робить? Бажаючи припинити спокусу, — адже важливішим було спасіння стількох тисяч, — і виправити їхнє хитання, він не дав їм залишитися при тій думці, начебто він не дотримується закону; а це й було дуже важливим. З іншого боку, вони спокушалися тим, що він проповідував Розіп’ятого (1 Кор. 1, 23); але в цьому випадку він не звернув уваги на тих, що спокушалися, — адже набагато важливішою була користь від проповіді.
Так чинив і Христос. Коли Він говорив про їжу, то деякі спокусилися Його словами «не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину… Усяка рослина, яку не насадив Отець Мій Небесний, викоріниться» (Мф. 15, 11. 13). А коли жадали від Нього податку, то хоч знав, що Він не повинен платити, та оскільки ще не прийшов час відкритися Його достоїнству, тому сказав: «Щоб нам не спокусити їх, піди до моря, закинь вудку і першу спійману рибу візьми, відкривши їй рот, і знайдеш статир; візьми його і віддай їм за Мене і за себе» (Мф. 17, 27). Коли Він давав закон, сповнений великої мудрості, а вони залишалися невиліковними, тоді справедливо не звернув на них уваги і скасував (старий) закон. А коли вони ще не були здатні сприйняти вчення про Його достоїнство, тоді Він справедливо зглянувся на них і сплатою податку прикрив вчення про Своє Божество.
10. «Сидиш і наговорюєш на брата твого». Може, скажеш, для того, щоби виправити його? Але для цього тобі варто було б не обмовляти його потай, а покликати і виправляти його наодинці, як Христос заповів. Викриття, яке висловлюється перед усіма, часто робить тих, кого викривають, більш безсоромними, тоді як багато хто з грішників, коли побачить, що він може бути непомітним, легко зважується виправитися. А коли бачить, що вже в багатьох утратив добру думку про себе, тоді дехто із таких впадає у відчай і віддається безсоромності.
Але ти скривджений ним? То для чого ж кривдиш ще самого себе? Хто мстить, той піднімає меч на самого себе. Якщо ти хочеш і собі зробити добро, і йому відімстити, то відгукуйся про того, хто тебе скривдив, добре, тоді ти замість себе зробиш багатьох його обвинувачами, а сам одержиш велику нагороду. А коли будеш відгукуватися зле, тоді ніхто не повірить тобі, підозрюючи в тобі ворожість. Так твої зусилля обернуться проти тебе. Ти хочеш зашкодити його доброму імені, а вийде протилежне, оскільки ця мета досягається похвалою, а не осудженням. А ти чиниш зовсім навпаки: і себе більше безчестиш, і його не торкаються твої стріли. Ворожнеча, коли торкається душі слухаючих, не дає їм сприйняти почуте, і буває те ж саме, що в судових вироках. Коли хто-небудь у судилищі стане заперечувати, то зіпсує все. Так і тут: підозра у ворожості не дасть сприйняти відгук.
Отже, не обмовляй, щоб ти не осквернив самого себе. Не змішуй гною з брудом і глиною, а сплітай вінці із троянд, фіалок та інших квітів. Не носи калу в роті, подібно до жуків, бо так роблять наклепники, першими сприймаючи сморід, а тримайся квітів, подібно до бджіл, і складай стільники, як вони, і будь зі всіма дружелюбним. Від наклепника всі відвертаються, як від того, від кого йде сморід, він насичується нещастями інших, наче п’явка кров’ю і жук гноєм. А людину, яка має чесні вуста, всі приймають як спільника, як рідного брата, як сина, як батька. Але що я говорю про теперішнє і про думки людей? Уяви страшний день, непідкупний Суд і те, що ти, коли говориш неправду, то додаєш до своїх гріхів нові гріхи. «Кажу ж вам, — говорить Господь, — що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний» (Мф. 12, 36). Хоч би, каже, тобою було сказане справедливо, то й тоді ти не уникнеш осуду, коли відкриваєш нещастя і ганьбу ближнього. Згадай про фарисея. Він не був митарем, але став грішнішим за митаря, бо вимовив лихослів’я на митаря. Митар не був фарисеєм, але став праведнішим, ніж фарисей, бо засудив самого себе.
11. «Ти це зробив, а Я мовчав; ти гадав, що і Я такий, як ти. Але Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої» (Пс. 49, 21). Чи бачиш невимовне людинолюбство? Чи бачиш найбільшу доброту? Чи бачиш безмежне багатство довготерпіння? Мовчанням пророк називає тут довготерпіння. Ти насмілився вчинити, каже, стільки гріхів, а Я не карав тебе, але терпів і переносив, даючи тобі можливість покаятися. А ти не тільки не взяв із цього ніякої користі, а ще більше віддався безчестю; ти не тільки не перемінився, не тільки не засоромився і не засудив себе за свої справи, але ще став думати, що Я був довготерпеливим, очікував, мовчав і стільки терпів і тепер терплю це не через довготерпіння і людинолюбство, а тому, що начебто не хочу виправляти це і не засмучуюся такими справами.
«Зрозумійте ж це ви, що забуваєте Бога, щоб Я не зловив вас, і тоді вже ніхто не врятує вас» (Пс. 49, 22). Що ж саме? Те, що було сказано. Що означає «зрозумійте»? Вникніть. Що ж тут було сказано таємничого, що потребує особливої уваги? Сам вигляд вчення вказує на новий спосіб життя. Сказавши дещо про жертви, він (пророк) пропонує євангельські закони; а з іншого боку, оскільки його слухачі були покриті великою нечистотою гріхів, тому він, бажаючи витягнути їх із безчестя, ніби з болота, й очистити їхній попередній шлях гріховних нахилів, наче очний гній, спонукує їх згадати про те, що було колись, щоб вони, забувши про це, не залишилися без плоду. Справді, гріховні навики неабияк осліплюють душу, роблять людей безрозсудними і затьмарюють світлий зір розуму.
«Щоб Я не зловив вас, і тоді вже ніхто не врятує вас». О невимовне людинолюбство! Це — слова ніжно люблячої матері чи, краще сказати, слова доброти, що безмежно перевершує таку любов. Зробивши таке обвинувачення, показавши такий гнів, Він Сам застерігає їх. Сказавши: «Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої», висловивши осудливий вирок, Він знову скасовує рішення, не віддаючи їх покаранню, як засуджених, але стримує й напоумляє страхом як таких, що через умовляння і поради мають виправитися. «Щоб Я, — каже, — не зловив вас», як лев, «і тоді вже ніхто не врятує вас. Хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене, і це дорога, якою Я явлю йому спасіння Моє» (Пс. 49, 23). Показавши Своє людинолюбство, подавши умовляння, пораду, погрозу, вселивши страх, призначивши суворе покарання і зробивши застереження, Він вказує і спосіб, яким можна виправити вчинене: «Хто приносить жертву хвали, — каже, — той прославляє Мене». Зміст слів Його такий: похвала не тільки припинить Мій гнів, скасує осуд, але й прославить Мене. Бачиш, якою великою є ця справа, якщо через неї прославляється Бог. «І це дорога, якою Я явлю йому спасіння Моє».
Чи бачиш невимовну нагороду? Чи бачиш найвище людинолюбство? Обіцяє показати Божий шлях і істинне Боже спасіння тим, котрі так чинять. Скоримося ж обіцяному і будемо прославляти Його побожним життям і жертвою хвали. Цей шлях за допомогою такої жертви веде до спасіння, якого нехай сподобимося всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 48 | Зміст | Бесіда на псалом 108
- Слово «явно» відсутнє в Синодальному й українському перекладах. [↩]
- У церковнослов’янському тексті — «на руно». [↩]
- Іліада. 4, 49. [↩]
