Бесіда на псалом 48
1. «Слухайте це, всі народи. Почуйте всі, хто живе на світі (земнородні і сини людські), — і прості, і знані, і багаті, й убогі» (Пс. 48, 1-3). Тепер пророк хоче сказати нам дещо велике і таємниче. Він не закликав би до слухання жителів усієї землі, не збирав би всесвітнього видовища, якби не мав наміру сказати нам дещо велике, славне і гідне великого зібрання. Він уже виголошує пророцтво не тільки юдеям, які живуть у Палестині, але, мов апостол і євангеліст, звертається до всього роду людського. Закон повчав народ в одному кутку світу, а слово проповіді (євангельської) сповіщене по всій землі і поширилося по всіх країнах, які тільки освітлює сонце. Той був певним керівництвом і підготовлювачем і служив для осуду і смерті, а це — благодаттю і миром. Отже, якщо він закликав до слухання весь рід людський, то приступимо і ми і подивимося, що хоче сказати нам Псалмоспівець, загальний наставник роду людського.
Як ти всім велиш приступити, хоч би то були варвари, хоч би мудреці, хоч би простолюдини? Так, каже. Тому і починає так: «Усі народи» і ще додає: «Всі, хто живе на світі», маючи на увазі все людство. О, яке вчення! Наскільки воно корисне для всіх і стосується всіх! Тому він і закликає всіх не тільки просто слухати, але й велить прислухатися до сповіщеного з великою уважністю і ревністю. Не сказав тільки: «Слухайте це, всі народи», але й: «Почуйте». Вислів «почуйте» означає не що інше, як слухати із ревністю і напруженою увагою. Слово «почуйте» використовується власне тоді, коли хто-небудь говорить на саме вухо, коли і сам вникає, й іншого заставляє слухати. «Почуйте всі, хто живе на світі». Якщо є племена, які ще не стали народами, розсіяні і кочують, то і їх, каже, я закликаю до слухання. І подивися на мудрість проповідника. Насамперед він збудив увагу і підняв душу слухачів, закликавши всіх разом до слухання. А потім, коли закликав, упокорює їхню гордість, щоб вони через свою численність не стали звеличуватися. Справді, хто має намір говорити про речі мудрості, для того потрібні саме такі слухачі, упокорені і смиренні, далекі від гордості і марнославства.
Як же він упокорив їхні душі? Нагадавши їм про їхню природу. Сказавши «народи», він додав: «Земнородні і сини людські», — вказав на природу, з якої почалося наше буття, нагадав про нашу спільну матір. Для чого він додав: «… сини людські»? Оскільки він сказав: «Земнородні», тому, щоби хтось не подумав, подібно до язичницьких байкотворців, начебто люди на початку виросли із землі, як деякі вигадували, уявляючи людей посіяними, він і додав: «… сини людські». Батьки ваші — люди, але початок буття у вас і в них — земля. «Чого гордишся, земля і попіл?» (Сир. 10, 9). Уяви свою матір й упокори гордість, приборкай зарозумілість; згадай, що «порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19), і покинь усяке марнославство. Мені потрібний саме такий слухач, тому я упокорюю тебе, щоби зробити здатним для прийняття того, що буде сповіщено.
«І багаті, й убогі». Бачиш високе достоїнство Церкви. Справді, чи не високе це достоїнство, що вона не робить вибору між слухачами за званням, а подає все вчення однаково, пропонує спільну трапезу і багатому, і бідному? Сказавши про те, що поєднує всіх, тобто що всі є земнородними, всі є синами людськими, вказавши на спільну в усіх природу, пророк далі звертається до відмінності та нерівності, яка начебто побутує в житті, і відкидає цю відмінність, закликаючи всіх загалом, адже в нас спільна природа. Закликаю, говорить, усіх взагалі, бо в нас спільне житло — цей світ; ви придумали розмежування через багатство і бідність і ввели нерівність, а я знову відкидаю її, не виділяючи багатих і не принижуючи бідних, так само не закликаючи тільки бідних і не відганяючи багатих, але закликаючи тих й інших, і не просто тих й інших, тих першими, а цих після, чи цих спочатку, а тих після, але разом. Нехай буде загальне зібрання, загальне слово, загальне слухання. Хоч ти багатий, але ти створений із того ж пороху, появився на світ так само, як і бідний, однаковим народженням, — і ти син людський, і він.
2. Якщо ж найважливіше і найсуттєвіше в усіх вас однакове і рівне, то для чого ж ти величаєшся тінями та примарами і через якусь мізерність руйнуєш спільне? У вас спільна природа, спільне народження, спільна власність, то для чого ж ти робиш зовнішню приналежність приводом для розділення? Я не терплю цього, а тому закликаю тебе разом з бідним: «І багаті, й убогі». В інших місцях не побачиш разом багатого і бідного: ні в судилищах, ані в царських чертогах, ані на торговищах, ані на бенкетах, — там один у почестях, а інший у зневазі, той з відвагою, а цей із соромом. «Мудрість бідняка зневажається, і слів його не слухають» (Еккл. 9, 16). «Спіткало нещастя бідняка, і ще сварять його; сказав розумно, і його не слухають. Заговорив багатий, — і всі замовчали і звеличили промову його до хмар» (Сир. 13, 27-28). А тут не так. У церкві я не терплю такої зверхності і такого божевілля, а пропоную всім загальне повчання. Зверни увагу на мудрість учителя, як він ще до того, як почав проповідь, подав неабиякий урок одним зверненням. Закликавши всіх разом, він не дозволив ані багатому звеличуватися, ані бідному залишатися в приниженні, і показав, що як багатство не є благом, так і бідність не є злом, але те й інше відноситься до речей зайвих і зовнішніх. Для мене, каже, немає ніякої різниці, чи будеш тим, чи цим, бо ні в багатстві твоєму я не бачу переваги, ані в бідності недоліку.
Але, можливо, хтось скаже йому: якщо ти є людиною і маєш таку ж природу, то як ти вважаєш себе гідним і здатним бути вчителем усього світу і закликаєш усіх зі всіх кінців землі? Хіба ти можеш сказати дещо гідне такому зібранню? Так, каже він. Закликавши весь світ і цим зробивши свої слова достовірними, послухай, що він говорить: «Уста мої промовлятимуть премудрість, і помисли серця мого — розум» (Пс. 48, 4). Чи бачиш, як він відразу ж пояснив свої слова? Не про багатство, каже, я буду говорити, не про відмінності, не про владу, не про тілесну силу, не про щось інше із тлінних речей. Я маю намір докладно говорити про премудрість, яка дісталась мені не даремно і не випадково. «Прихилю вухо моє до притчі і на гуслях пісні відкрию загадку мою» (Пс. 48, 5). Який зв’язок цих слів зі сказаними вище? Замість учителя я бачу тепер слухача. Він закликав усіх до слухання чогось корисного, а коли всі прийшли і зібралися, коли обіцяв сказати дещо мудре, тоді, ще не сказавши нічого, залишає місце вчителя і переходить на місце слухача. «Прихилю, — каже, — вухо моє до притчі». Чому ж він так робить?
Дуже розсудливо і відповідно до того, що було сказано попередньо. Оскільки він сказав: «Уста мої промовлятимуть премудрість», то щоби дехто не подумав, що буде сказано щось людське, і в словах «помисли серця мого» не підозрював його власний винахід, тут засвідчує, що все сповіщене є Божественним, що він не проповідує нічого власного, але що чув, те й говорить.
– Я прихилив, — каже, — слух мій до Бога, від Нього почув, і що зійшло звище у душу мою, те і сповіщаю.
Подібно говорив й Ісая: «Господь Бог дав Мені язик мудрих…, пробуджує вухо Моє, щоб Я слухав» (Іс. 50, 4). Так само й Павло: «Віра від слухання, а слухання від слова Божого» (Рим. 10, 17). Чи бачиш, що і він був колись слухачем, а потім став учителем? Тому інший перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») і сказав: «Прошепче серце моє». Що означає «прошепче»? Проспіває, висловить відповідну духовну пісню. Якщо ж він називає її «помисли серця мого», то не бентежся. Що він отримав від Духа, того постійно повчався, про те часто роздумував у самому собі, а вже роздумавши, сповіщав іншим.
Що означає «до притчі»? Це слово має багато значень. Воно означає і поголоску, і приклад, й осудження, як, наприклад, коли сказано: «Зробив нас притчею між народами, покиванням голови між людьми» (Пс. 43, 15). Притчею називають також загадкову мову, яку багато хто називає запитанням, що потребує вирішення, коли вона дещо виражає, але із самих слів є незрозумілою, оскільки містить у собі таємничий зміст, як, наприклад, слова Самсона: «Із того, що поїдає, вийшло те, що їдять, і з сильного вийшло солодке» (Суд. 14, 14); і в Соломона: «Щоб розуміти притчу і хитромудру мову» (Притч. 1, 6). Називається притчею і подібність: «Іншу притчу запропонував їм, кажучи: Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм» (Мф. 13, 24). Називається притчею і переносне значення, наприклад: «Сину людський! Запропонуй загадку і скажи притчу…: великий орел з великими крилами…» (Єз. 17, 2-3), де орлом названо царя. Притчею називається також прообраз і попереднє визначення, як показує Павло, коли говорить: «Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс у жертву Ісаака і, маючи обітницю, приніс єдинородного» (Євр. 11, 17), тобто в прообразі та попередньому визначенні.
3. Отже, що ж тут він називає притчею? Мені здається, що так називає він розповідь. Не бентежся, що він використовує слова загадкові й досить важкі для усвідомлення. Він робить це для того, щоби пробудити слухача. Оскільки слова, легкі для сприйняття, доводять багатьох до неуважності, тому він і говорить притчею. Тому і Христос багато чого говорив у притчах, а наодинці учням пояснював їх. Притча відрізняє слухача гідного від негідного. Гідний намагається зрозуміти зміст сказаного, а негідний залишає його без уваги.
Так було і тоді. Юдеї не зворушувалися навіть важко доступними словами і не намагалися ставити питання, — настільки мало вони вникали у сказане! Взагалі-то утаємничені слова можуть неабияк спонукати до дослідження. Тому і Христос чинив так: говорив притчами для того, щоб розбудити і прихилити байдужих і сонливих юдеїв уважніше слухати. Але вони, незважаючи і на це, не були уважними. А учні слухали старанно, і коли не розуміли, тоді і були особливо уважними через те, що не розуміли. Тому Він і пояснював їм притчі наодинці. У зв’язку з цим і пророк говорить: «Прихилю вухо моє до притчі і на гуслях пісні відкрию загадку мою» (Пс. 48, 5). Загадка — це слова утаємничені й загадкові, про що він говорить і в іншому місці: «Відкрию в притчах уста мої і розкажу загадки віків давніх» (Пс. 77, 2). Її він насмілився назвати премудрістю тому, що був натхнений Божественним Одкровенням. Сказав «на гуслях» для того, щоби показати духовний зміст вчення і натхнення, яке було дане йому з неба. Запропонував наставляння у вигляді пісні для того, щоби зробити свою мову приємною.
Чи бачиш, яку він склав передмову? Закликав весь світ, відкинув нерівність, яка буває в житті; нагадав про природу, упокорив зарозумілість; обіцяв сказати дещо велике і високе; сказав, що нічого не буде говорити від себе, а тільки те, що чув від Бога; зауважив, що слова його будуть досить незрозумілими, щоби зробити нас більш уважними; обіцяв навчити нас духовної мудрості, про яку він роздумував постійно. Тож будемо уважними і не пропустимо нічого. Якщо його слово є премудрістю, притчею і загадкою, то нам потрібна напружена увага.
Що ж це за повчання, що за загадка, що за притча, що за премудрість, що він чув звище? «Чого, — каже, — боятися мені в день біди, коли обступлять мене злочинства тих, що доганяють мене?» (Пс. 48, 6). Інший невідомий перекладач (про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «… у дні лукавого». Чи бачиш, якими загадковими, дивними, утаємниченими і досить незрозумілими є його слова? Але, якщо бажаєте, то насамперед довідаємося, про який «день біди» він говорить. Який день Писання зазвичай називає скорботним? День нещасть, покарань, скорбот. Так і в іншому місці він говорить: «Блаженний, хто дбає про вбогих і бідних, в день скорботи спасає його Господь» (Пс. 40, 1). Таким є день майбутнього Суду, страшний і жахливий для грішників. Чи бачиш перший урок найвищої мудрості, яка навчає тебе, що є гідним страху, а що — зневаги? Хто не робить цього особливого розмежування, той знаходиться ніби в глибокому мороці і розладі і не знає, що робити.
Якщо ми не будемо розрізняти, чого необхідно боятися, а чим нехтувати, то життя наше буде сповнене чималою оманою і багатьма небезпеками. Справді, надзвичайно безумно боятися того, що не варте страху, і глузувати з того, чого необхідно боятися. Тим і відрізняються люди дорослі від дітей, що останні, не маючи зрілого розуму, бояться масок і людей, одягнених у мішок, тоді як образити батька чи матір не вважають за шось важливе; кидаються на вогонь і гарячі світильники і водночас бояться будь-якого шуму, який не несе в собі нічого страшного. А в дорослих такого нема. Та оскільки є чимало людей, не розумніших за дітей, тому пророк і робить таке розділення, вказуючи, чого треба боятися. Не того, що для багатьох здається страшним, тобто бідності, незнатності, хвороби, — це для багатьох здається не тільки страшним, але навіть жахливим і нестерпним. Нічого такого він не повчає — боятися треба тільки гріха. Це й означають слова «обступлять мене злочинства тих, що доганяють мене».
Тож ось дивне слово, ось нове і надзвичайне повчання! Так, для багатьох здається новим і незвичайним говорити, що не потрібно боятися ніяких життєвих прикрощів. «Чого боятися мені в день біди?» Тільки одного, каже, боюся: щоби на моєму шляху й у моєму житті не захопило мене беззаконня. «Злочинством тих, що доганяють» (у Септуагінті й у церковнослов’янському тексті — «п’ятою») Писання називає підступність. «Чоловік…, що їв хліб мій, — говорить пророк, — підняв проти мене п’яту свою» (Пс. 40, 10). Так само Ісав сказав про Якова: «Чи не тому дано йому ім’я Яків, що він запнув мене вже двічі» 1 (Бут. 27, 36). Таким є гріх — він підступний і здатний спокусити. Його, каже, я боюся, — гріха, який зваблює мене, який захоплює мене.
4. Тому і Павло називає гріх таким, що «обплутує» (Євр. 12, 1), виражаючи цим те, що він часто і легко опановує нами. У тутешніх судилищах люди побоюються багато чого: і багатства, і влади, і наклепів, й обману. Там же нема нічого подібного, а страшний є тільки гріх, який обплутує тих, які віддаються йому, з кожного боку, і веде себе більш люто, ніж вороже військо. Тому потрібно всіляко намагатися, щоби не бути обплутаним, і коли бачимо, що він хоче напасти на нас, то тікаймо від його сітей, як роблять на війні умілі воїни. А коли будемо впіймані ним, то повинні негайно розривати його пута, як зробив Давид, розтрощивши його силу покаянням. Він був заполонений гріхом, але незабаром позбувся його. Хто боїться гріха, той ніколи не буде боятися нічого іншого, а буде глузувати над благами цього життя і нехтувати скорботами, бо тільки єдиний страх гріха бентежить його душу. Хто має цей страх, для того ніщо, воістину ніщо інше не є страшним, навіть сама смерть, яка є страшнішою за все, а тільки гріх. Чому? Тому, що гріх віддає людину геєні, засуджує на вічні муки. З іншого боку такий страх веде до належної побожності. Уяви, як важливо не звеличуватися життєвими благами, не виявляти малодушність у прикрощах, не приліплюватися ні до чого земного, піклуватися про майбутнє, очікувати останнього дня, проводячи життя в цьому страху. Така людина, боячись тільки гріха і нічого іншого, стає ангелом. Вона не буде боятися нічого іншого, якщо буде боятися тільки цього, як належить боятися. І навпаки, хто не боїться цього, той зазнає набагато жахливішого.
«Ви, що надієтеся на силу свою та величаєтеся багатством своїм. Людина ніколи не викупить брата свого, не дасть Богові викупу за нього. Дорога ціна викупу душ їхніх, і не буде того повіки» (Пс. 48, 7-9). Можливо, хтось запитає: який тут зв’язок між словами? Великий, безперервний і дуже близький. Оскільки він говорить про Суд, про майбутній страшний звіт, про непідкупний вирок, а в цих судилищах багато хто спотворює правду, підкуповує суддів й уникає покарання, тому, сповіщаючи про непідкупність того Суду і підсилюючи страх, про який сказав вище, він додає і це, пояснюючи, що справді добре, як він сказав, боятися тільки гріха і нічого іншого. Там не можна спотворити правду грошима чи врятувати себе від геєни подарунками, там не рятує ані заступництво, ані красномовство, ані будь-що інше. Яким би ти не був багатим, яку б не мав владу, з ким би не був знайомий, — усе це марне і даремне. Там кожний карається й увінчується відповідно до своїх справ. І сучасник Лазаря був дуже багатий, але багатство не принесло йому жодної користі (Лк. 16, 19-31). І діви були знайомі з іншими дівами, однак ця близькість ніскільки не допомогла їм (Мф. 25, 1-12), бо там потрібно тільки єдине. Тому ви, говорить пророк, які сподіваєтесь на багатство й наділені владою, даремно і марно звеличуєтеся. Не піде з вами на той суд ані достаток багатства, ані сила влади, ані дружба, ані родина, ані будь-що інше не спасе вас. Там не можна дати гроші чи викуп за свою душу, щоби спастися.
А як же говорить Писання: «Здобувайте собі друзів з багатства неправедного, щоб вони, як станете вбогими, прийняли вас у вічні обителі» (Лк. 16, 9)? Що означають ці слова? Вони не містять у собі нічого суперечливого, нічого незгідного із вищесказаним, але навіть дуже співзвучні з ним. Тут ідеться про те, що потрібно здобувати друзів у цьому житті, використовуючи багатство і витрачати майно для нужденних; тут заповідається не що інше, як тільки щедра милостиня. Якщо ти відійдеш туди, не зробивши нічого такого, то там ніхто не буде клопотати за тебе. Не дружба людей клопоче за нас, а ті друзі, що придбані багатством. Тому Господь і додав: «…друзів з багатства», щоб ти знав, що тебе захистять ці твої справи: милосердя, людинолюбство, щедрість до нужденного. А те, що ані родинні зв’язки, ані дружба не принесуть жодної користі без діл, то послухай, що говорить про це пророк: «Якби знайшлися у ній ці три мужі: Ной, Даниїл та Іов, то вони праведністю своєю спасли б тільки свої душі… Не спасли б ні синів, ні дочок» (Єз. 14, 14. 18). Але що я говорю про майбутнє життя, коли й у цьому житті дружба ніскільки не захищала. Так, скільки плакав і ридав Самуїл, однак не врятував Саула (1 Цар. 15, 35)! Скільки молився Єремія, однак нічим не допоміг юдеям, але ще й одержав заборону молитися (Єр. 14, 7. 11)! Та й що дивного в тому, що Єремія ніскільки не допоміг їм, коли навіть Мойсей, як сказано, якби він був у той час, не зміг би спасти тодішніх юдеїв, які віддавалися безчестю і не робили нічого доброго (Єр. 15, 1)?
5. Скільки печалився про юдеїв Павло, який сказав: «Браття, бажання мого серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасіння» (Рим. 10, 1), однак чи допомогла їм його молитва? Ніскільки. Але що я говорю про молитву, коли він бажав навіть бути відлученим за них від Христа (Рим. 9, 3)? Отже, чи не даремними є молитви святих? Ні. Навпаки, вони мають велику силу, якщо і ти сприяєш їм. Так Петро воскресив Тавифу не тільки своєю молитвою, але й тому, що вона (Тавифа) відзначалася милосердям (Діян. 9, 36). Так й іншим допомагали святі своїми молитвами.
Але так буває тут, де ще продовжуються труди і подвиги, а там нічого такого вже нема, і спасіння залежить тільки від діл. Тому і неабияк сміється пророк над багатими і гордими. Він не сказав: ті, що мають багатство чи мають силу, але: «Ви, що надієтеся на силу свою та величаєтеся багатством своїм», — сміючись і докоряючи їм за те, що вони сподіваються на тіні і звеличуються димом. Так само добре сказав він: «Не дасть Богові викупу», бо ціна душі вища навіть за цілий світ, як говорить Господь: «Яка-бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф. 16, 26) А щоб ти переконався, що ціна душі є вищою за цілий світ, то послухай, що говорить Павло про інших святих: «Тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 37-38). Справді, світ — для душі. Як батько не взяв би будинка за сина, так і Бог не взяв би світу за душу, однак від неї вимагаються діла і подвиги.
Чи хочеш знати, наскільки великою є ціна наших душ? Єдинородний Син Божий, бажаючи відкупити їх, приніс у жертву не світ, не людину, не землю, не море, а Свою чесну Кров. Так і Павло говорить: «Ви куплені дорогою ціною: не ставайте ж рабами людей» (1 Кор. 7, 23). Чи бачиш велич ціни? Отже, коли ти погубиш свою душу, куплену такою ціною, то як зможеш знову відкупити її? «Христос, воскреснувши з мертвих, уже не вмирає» (Рим. 6, 9). Чи бачиш, яка велика ціна, яке високе достоїнство душі? Не нехтуй нею і не роби її невільницею. «Щоб залишався хтось жити вічно і не зазнав смерті» (Пс. 48, 10). Сказавши про багатих і сильних і показавши, що від цього для них немає ніякої користі, пророк говорить тепер про тих, які живуть доброчесно, у трудах і скорботах, і підбадьорює подвижників мудрості.
– Не кажи мені, — продовжує він, — що тут труди і скорботи, але уяви плоди, згадай, що людина є безсмертною, що далі буде вічне життя, яке не має кінця. Тому чи не набагато краще, трохи потрудившись тут, отримати вічний спокій, ніж, насолодившись небагато, мучитися нескінченно?
Далі, бажаючи показати, що не тільки там нагороди і вінці, але ще й тут буває початок нагородам, він продовжує: «Кожен бачить, що й розумні помирають так само, як і нерозумні, та безумні гинуть і багатства свої залишають чужим (іншим)» (Пс. 48, 11). Не заперечуй мені: ти говориш тільки про майбутнє. Ні, я і тут даю тобі запоруку (майбутніх) вінців чи, краще сказати, їхню заставу і самі нагороди. Як і яким чином? Мудра людина, яка керується надією на майбутнє, і саму смерть не буде вважати смертю, але, бачачи перед своїми очима лежачого покійника й уявляючи вінці, нагороди, невимовні блага, не впадає в скорботу, подібно до багатьох інших. «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те» (1 Кор. 2, 9), — тамтешнє життя є радістю з ангелами. Як хлібороб, бачачи зерно, що зотліває, не падає духом і не впадає у відчай, а навпаки, якраз тоді радіє і втішається, знаючи, що це тління є початком нового життя і причиною щедрого врожаю, так і праведник, будучи прикрашеним добрими ділами і щодня очікуючи Царства, коли побачить перед своїми очима смерть, то не печалиться, як багато хто, не бентежиться і не журиться, — він знає, що для тих, які живуть праведно, смерть є зміною на краще, перехід до більш блаженного стану, шлях до вінців. Кого тут пророк називає «розумними»? Не по-справжньому мудрих, а тих, які вважають себе премудрими. Мені здається, що він має на увазі язичницьких мудреців і сміється над ними, бо вони, «називаючи себе мудрими, збожеволіли» (Рим. 1, 22), ніскільки не думаючи про воскресіння.
Коли праведник побачить цих мудреців, як вони гинуть, плачуть, проливають сльози, ридають, тоді сам не відчує нічого подібного, а буде вищим від таких сліз, підбадьорюючись благими надіями і знаючи, що ця смерть є не смертю особистості, а знищенням смертності, знищенням тління. Ця смерть губить не тіло, а знищує тління. Істотність же залишається навіки, щоби воскреснути в більшій славі. Однак не для всіх, бо хоч воскресіння буде загальним для всіх, але воскресіння в славі буде тільки для тих, які жили праведно. «Вони думають, що доми їхні вічні й оселі їхні з роду в рід, землі свої називають своїми іменами» (Пс. 48, 12).
6. Чи бачиш, як пророк відхиляє від зла й пожадливості і спрямовує до чесноти не тільки через майбутнє, але й тими обставинами, які бувають тут, знищуючи пристрасть до багатства, називаючи людей, прив’язаних до цих благ, божевільними і доводячи це наочно? Справді, скажи мені, що може бути безумніше за людину, яка трудиться, піклується і збирає багатство для того, щоб інші насолоджувалися плодами її трудів? Що може бути гірше за таку марну працю, коли той, хто докладає зусилля і виснажується, сам закінчить життя, а насолоджуватися благами віддасть іншим, і причому не рідним чи знайомим, а, як часто буває, ворогам і супротивникам? Тому пророк і не сказав: іншим, але «чужим» залишать багатство своє. Що означає «розумні помирають так само, як і нерозумні та безумні гинуть»? Тобто однаково. Тут, мені здається, він говорить про людей нечестивих, прив’язаних до земних благ, які ніскільки не думають про майбутнє, називаючи їх божевільними й у цьому сенсі. Якщо ти думаєш, що після цього життя нічого не буде, то для чого ж мучишся і турбуєшся, збираючи звідусіль незліченні багатства, зазнаючи трудів і не насолоджуючись їхніми плодами? «Вони думають, що доми їхні вічні». Це говорить він згідно із їхньою думкою. «Оселі їхні з роду в рід, землі свої називають своїми іменами». Що може бути гірше за таке божевілля — вважати гробниці вічним житлом і ними величатися?
Так, багато хто часто будує гробниці більш величаві, ніж будинки. Вони трудяться і турбуються або для ворогів, або для хробаків і пороху, марнуючи майно без усякої користі. Таким є напрям думок у тих, котрі нічого не сподіваються в майбутньому. Але при цьому мені потрібно оплакувати і багатьох інших, котрі, сподіваючись на майбутнє, наслідують тих, які не мають ніякої надії на майбутнє, будуючи гробниці, споруджуючи чудові пам’ятники, зариваючи золото в землю, марнуючи своє майно на інших, і в цьому виявляються гіршими за тих людей. Хто не очікує нічого після цього життя, той піклується про земні блага хоч і нерозумно, але принаймні тому, що не очікує нічого кращого. А ти, людино, яка знаєш про життя майбутнє, про тамтешні невимовні блага, про те, що, за євангельськими словами, «тоді праведники засяють, як сонце» (Мф. 13, 43), яке можеш отримати прощення, яке можеш мати виправдання? Якої ж справедливої кари не зазнаєш ти, коли все марнуєш тут на порох, на попіл, на пам’ятники, на супротивників, на ворогів?
«Землі свої називають своїми іменами». Ось інший вид божевілля: давати свої імена будинкам, полям, лазням і вважати це найбільшою втіхою для себе, ганятися за тінню замість істини. Якщо ти, людино, хочеш придбати собі вічну пам’ять, то не ім’я своє давай будинкам, а збирай трофеї добрих діл, що і в цьому житті збереже твоє ім’я, і в майбутньому подасть тобі вічний спокій. Якщо ти бажаєш і домагаєшся залишити після себе пам’ять, то я вкажу тобі шлях до неї, справжній і безсумнівний: намагайся бути доброчесним. Ніщо так не робить імені людини безсмертним, як доброчинність. Це засвідчують мученики, засвідчують останки апостолів, засвідчує пам’ять тих, які жили доброчесно. Скільки царів споруджували міста, будували пристані, давали їм свої імена і після смерті не отримали для себе ніякої користі, а віддані мовчанню і забуттю? А рибалка Петро, який не зробив нічого такого, але був відданий чеснотам, зайняв царственне місце і після смерті сяє світліше за сонце. А те, що ти робиш, є смішним і ганебним. Саме ці пам’ятники не тільки не роблять тебе славним, а роблять навіть смішним, розкриваючи проти тебе вуста всіх. Тоді як твоє користолюбство могли б згодом забути, то ці будинки, які стоять скрізь, мов стовпи і трофеї, свідчать про твоє користолюбство.
«І людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм» (Пс. 48, 13). Тут, мені здається, пророк шкодує за тим, що людина, істота розумна, якій довірене панування на землі, принизила себе до безсловесних тварин, даремно трудячись, роблячи протилежне своєму спасінню, займаючись марнославством, віддаючись пожадливості, дбаючи про марні речі. Честь людини в її чеснотах, у думці про майбутнє, у тому, щоби все робити для того життя і нехтувати теперішнім. Життя безсловесних тварин обмежується цим існуванням, а наше — направляється до іншого життя, кращого і безконечного. Ось тому люди, які нічого не знають про майбутнє, є гіршими за безсловесних тварин, і не тільки вони, але й ті, які ведуть розпусне життя, роблячись зміями, скорпіонами і вовками своєю підступністю, волами — дурістю, псами — безсоромністю.
7. Скажи мені, що насправді може бути безумніше за людей, які переймаються гробницями, пам’ятниками, чужими іменами, які дивуються надписам? Ніщо не залишає про нас пам’яті, крім чеснот: ані дім, ані статуя, ані діти, ані будь-що інше. Будинок є справою будівельника, статуя — справою художника, діти — справою природи, а до твоєї слави це ніскільки не відноситься. Ось тому пророк і називає таку людину божевільною, оскільки вона, наклавши на себе ярмо божевілля, стає гіршою за безсловесну тварину. Тварина буває хоч корисною і здатною для землеробства, а людина, віддавшись божевіллю, стає через це навіть гіршою за неї.
Сказавши вище про те, наскільки грубими, земними і нікчемними є поняття таких людей, наскільки марними є їхні труди у збиранні багатства, і бажаючи сильніше висловити їхню провину, пророк згадує і про благодіяння Божі, як зазвичай пророки чинять і в інших місцях. Так Ісая, наміряючись викрити юдеїв, насамперед згадує про честь, виявлену для них Богом, і говорить: «Я виховав і підніс синів, а вони обурилися проти Мене» (Іс. 1, 2). Так і тут пророк, виражаючи одним словом благодіяння, виявлені Богом для роду людського, говорить: «Людина, будучи в честі, не розуміє». Про яку честь він говорить? Послухай, що говорить він в іншому псалмі: «Ти створив його мало чим меншим за ангелів, славою і честю увінчав його». І пояснюючи цю честь, продовжує: «Усе підкорив під ноги його: овець і волів усіх, ще й звірів польових; птахів небесних і риб морських, що ходять стежками морськими» (Пс. 8, 6-9).
Справді, найбільша честь — надати володарювання над усім видимим, і це тоді, коли людина ще не зробила нічого доброго. Ще не створивши її, Бог сказав: «Створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою». Далі, бажаючи пояснити вислів «за подобою», додав: «І нехай володарює вона над рибами морськими, і над птахами небесними, і над звірами» (Бут. 1, 26). Цю невелику істоту, величиною в три лікті і настільки немічну тілесно в порівнянні з безсловесними тваринами, Він зробив незрівнянною перед усіма ними здатністю розуму, обдарувавши її розумною душею, що і служить ознакою найбільшої честі. За допомогою цієї здатності людина будує міста, перепливає моря, обробляє землю, винаходить безліч мистецтв, робиться власником лютих тварин, і що найважливіше і найголовніше — пізнає свого Творця Бога, приступає до чеснот, пізнає, що добре, а що ні. Тільки вона серед видимих створінь молиться Богу тільки вона сподобляється одкровень, пізнає багато таємного, навчається небесного; для неї земля, для неї небо, для неї сонце і зірки, для неї рух місяця, зміни пір року і розмаїтість погоди; для неї виростають плоди, рослини і так багато видів тварин; для неї день і ніч; для неї були послані апостоли і пророки; для неї часто посилаються ангели.
Але чи потрібно перераховувати багато чого? Усе перерахувати неможливо. Для неї Єдинородний Син Божий став людиною, був розіп’ятий, похований, а після воскресіння стільки було для неї страшних знамень! Для неї закон, для неї рай, для неї потоп. Справді, це для неї найвищий вид честі — отримувати виправлення за допомогою благодіянь і покарань. Для неї всі незліченні діла Провидіння, що були звершені за минулих часів, та й сам майбутній Суд звершиться для її честі. Ось тому і говорить Іов: що є людина, що Ти привів її на суд (Іов. 14, 3), подібно як і Псалмоспівець говорить в іншому місці: «То що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї?» (Пс. 8, 5) Для неї знову прийде Єдинородний Син Божий з незліченними благами. Бо одні блага Він уже дарував нам, подавши їх через Хрещення та інші таїнства і тайнодійства, наповнивши землю різними чудесами, а інші обіцяв дарувати, а саме: Царство Небесне, життя вічне, щоб ми стали Його спадкоємцями і разом з Ним царювали. Тому і сказав Павло: «Коли терпимо, то з Ним і царювати будемо» (2 Тим. 2, 12).
Вказуючи на це, пророк справедливо порівнює з безсловесними тваринами тих людей, які замість свого благородства надали перевагу безчестю і самі себе віддали тваринним пристрастям. Те ж саме роблять й інші пророки, бажаючи таким порівнянням пробудити сором у безсоромних слухачів. Так один із них говорить: «Це відгодовані коні: кожний з них ірже на дружину іншого» (Єр. 5, 8). Й інший пророк: «Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого» (Іс. 1, 3), виражаючись ще сильніше, ніж Давид. Давид сказав: «Зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм» (Пс. 48, 13), а цей говорить, що вони стали навіть безумнішими за тварин, бо і «віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого, а Ізраїль не знає Мене, народ Мій не розуміє» (Іс. 1, 3).
8. Інший премудрий чоловік, бажаючи показати, що людина лінива, безтурботна і віддана байдужості гірше за мураху, відсилає її до неї повчитися працьовитості. «Піди, — говорить, — до мурахи, лінивцю, подивися на дії її і будь мудрим. Немає в неї ні начальника, ні приставника, ні володаря; але вона заготовляє влітку хліб свій, збирає під час жнив їжу свою». Так само велить піти до бджоли: «Або піди до бджоли і пізнай, яка вона працьовита, яку поважну роботу вона виконує; її труди вживають для здоров’я» (Притч. 6, 6-8). Інший говорить: «Судді його — вечірні вовки» (Соф. 3, 3). Ще інший: «Сиділа ти для них, як аравитянка у пустелі» (Єр. 3, 2). А син Захарії говорить: «Поріддя єхидни! Хто навчив вас тікати від грядущого гніву?» (Мф. 3, 7) Так само Ісая: «Висиджують зміїні яйця і тчуть павутиння» (Іс. 49, 5). І сам пророк Давид в іншому місці говорить: «Отрута аспида в устах їхніх» (Пс. 139, 4); і ще: «Отрута в них, як у змії» (Пс. 57, 5).
Таким є гріх: людину, настільки велику, настільки славну і прикрашену таким достоїнством, він доводить до рівня безсловесних тварин. Тому й у цьому псалмі пророк, указавши на два види безчестя і віддавши все на розсуд слухачам, так докоряє тим, які віддані їм. Справді, що може бути більш безрозсудне за людину, яка даремно, без потреби і зі шкодою для своєї голови обходить весь світ і збирає незліченні багатства не для себе, а для інших, невідомих їй і навіть часто для ворогів і ненависників? Добре сказав він: «Багатства свої залишають чужим» (Пс. 48, 11). Що може бути безумніше за тих, які беруть на себе труди і гріхи при збиранні багатства, а іншим надають ними насолоджуватися? Далі, вказуючи разом із пожадливістю на марнославство, він із неабиякою силою викриває і цей гріх. «Землі свої, — каже, — називають своїми іменами». Що знову може бути більш безумне за тих, які доручають свою пам’ять і довіряють свою славу камінню, деревам, бездушній речі? Вони багатьох цілковито позбавили майна, пограбували вдовиць, розорили сиріт для того, щоби спорудити величаве житло для хробаків, створити величні огорожі для молі і тління, думаючи, що через це пам’ять про них буде безсмертною, тоді як усе це не може вберегти тіло від смерті бодай на одну коротку мить.
«Цей шлях їхній — спокуса їм, хоч після цього устами своїми будуть хвалити його» (Пс. 48, 14). Який, скажи мені, «шлях їхній»? Напружені пошуки всього цього, марна діяльність, велика пристрасть до багатства, ненаситна спрага слави. Ще раніше майбутнього покарання, каже, і тут буває для них спокуса і спотикання. Справді, цей шлях — не мала спокуса, не мале спотикання, не мала перешкода для успіхів у доброчинності. Тому він і говорить: «Цей шлях їхній — спокуса їм». Добре назвав він цей шлях спокусою для них. Вони зв’язують самі себе, самі на себе накладають пута. «Хоч після цього устами своїми будуть хвалити його». Сказане тут є особливо тяжким злом і причиною інших бід. Коли люди, які чинять стільки гріхів, беззаконь та безумства, звеличують і прославляють самих себе, називають себе гідними наслідування і захоплюються своїми справами, то уяви, яку велику силу отримує те нечисте бажання гріха, яке вихваляється саме тим, хто його чинить. Справді, якщо він, навіть будучи осудженим, зневаженим і викритим, зазнаючи з боку совісті чесних людей бичування, покарання і ненависті, так безсоромно процвітає і з кожним днем утверджується, то, коли для нього не тільки не буде перешкод, ані викриття, ані каяття совісті, ані жалю про те, що трапилося, ані каяття про вчинене, ані упокорення, ані зітхання, ані зліз, а буде все навпаки, — коли той, хто чинить таке, буде схвалювати себе, звеличувати себе похвалами, вважати себе за це кращим за інших і після звершення прославляти те, що вчинив (а це й означають слова «хоч після цього устами своїми будуть хвалити його»), то до чого ж він дійде?
Так, є люди настільки розпусні, настільки глибоко занепалі, що й після звершення ними злого наміру, коли, побачивши злочин, мали б особливо соромитися, вони радіють, захоплюються, тішаться вчиненим. Гріх є таким, що до його звершення він приховує свою мерзенність, прикрашає свою огидність п’янким задоволенням. Але коли він звершений, коли задоволення від похоті поступово проходить і настає каяття совісті, яка карає свідомість, котра звільнилася від нього, тоді відкривається вся його смертоносність. А ці люди і після звершення гріха, коли бачать зібране багатство, споруджені гробниці, завершені марнолюбні будинки, то замість того, щоби печалитися й зітхати, вони і після цього, після звершення гріха, після вчинення злого бажання ще більше віддаються недузі. І коли вже так іде справа з їхнього боку, тоді Бог приступає до Своєї справи.
9. Як ті, що осуджують самі себе за свої гріхи, випереджають і відхиляють від себе Суд Божий, як говорить Павло: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі» (1 Кор. 11, 31), так, навпаки, ті, котрі страждають невиліковною хворобою, грішать і не каються у своїх гріхах, викликають на себе сувору Божу кару. Оскільки і ці люди, які або розкрадають чуже, або марно й надарма витрачають своє, марнуючи на гробниці, на хробаків і на міль те, що варто було б використовувати для бідних, не каються у своїх ділах, а залишаються невиліковно хворими, то послухай, що буде з ними потім. Що ж буде? Вони отримають кару від Бога. Тому пророк і додає: «Як овець, поглине їх безодня; смерть буде пасти їх» (Пс. 48, 15). Не смирення він тут виражає, називаючи їх вівцями (бо що може бути більш лихе за людей, які залишаються байдужими, побачивши роздягнених і виснажених від голоду бідних, і прикрашають житла для тління, хробаків і молі), але легкість їхньої погибелі, швидкість небезпеки, яка їм загрожує, те, що вони стають легкою здобиччю для ворогів.
Справді, немає нічого немічнішого за людину, яка живе безчесно. Так буде і з цими людьми: вони так будуть уражені, так швидко загинуть, відійдуть у пекло так просто, легко, швидко, негайно, наче вівці, яких заколюють. Це — смерть чи навіть гірше смерті. Вони після такої кончини зазнають смерті вічної, вони відійдуть не на лоно Авраама і не в будь-яке інше місце, а в пекло — у місце осуду, покарання і кінцевої загибелі. І ця їхня смерть принизлива і безвідрадна, і тамтешнє життя сповнене мук. Так і ми маємо звичай говорити про людей, що швидко гинуть: такий-то загинув, як вівця. Як жили вони подібно до безсловесних тварин, так і гинуть подібно до безсловесних тварин, не маючи благої надії на майбутнє. І не тільки так, а ще й для більшого лиха.
«Смерть буде пасти їх». Тут, мені здається, пророк називає смертю тамтешню загибель, муки, як і в іншому місці говорить пророк: «Душа, яка грішить, вмре» (Єз. 18, 2. 6), виражаючи цим не припинення буття, а покарання. Він продовжує мову в переносному значенні. Сказавши про овець, вказує і на їхнього пастиря. Хто ж цей пастир? Це — отруйний хробак, безконечний морок, нерозв’язні пута, скрегіт зубів. Бачиш, як вони терплять покарання в усьому: у житті, оскільки зустрічали перешкоди для чеснот, були рабами і невільниками гріха, трудилися даремним і ганебним трудом; і в смерті, оскільки закінчили життя швидко і безславно; і після смерті, оскільки віддані на вічну загибель.
«І ранком праведні будуть володіти ними» (Пс. 48, 15). Оскільки багато хто із людей огрубілих, які нечутливістю уподібнились до каміння, не мають чіткої і світлої надії на майбутнє, а віддані земному і видимому, тому він і лякає їх цими словами, які мають переносне значення. А далі, після того, як сказав коротко про майбутнє, знову говорить про їхнє приниження і покарання в цьому житті, показуючи, наскільки вони слабкі, низькі, знехтувані, і хоч би мали незліченні багатства, хоч би були наділені владою, все одно бувають слугами і рабами тих, котрі живуть доброчесно. Тому і говорить: «І ранком праведні будуть володіти ними», тобто незабаром, постійно, так що для цього не потрібно ані часу, ані трудів, ані очікування. Такими є властивості чесноти й безчестя, що останнє служить першій, побоюється її і страшиться, хоч би воно було прикрашене незліченними прикрасами і багатьма відмінностями, а та була без усяких прикрас і стояла сама за себе.
Навпаки, скажеш, ми бачимо, що безчесні панують над доброчесними. Але ми не станемо дивитися на помилкову думку багатьох, — таке судження походить від помилкових понять, — а будемо правильно судити про речі, і ти переконаєшся, що сказані слова справедливі. Нехай буде злий паном, а добрий — слугою, чи, краще, якщо хочеш, приведемо інший, вищий приклад. Нехай буде злий царем, а добрий — простою людиною, і подивимося, хто з них є господарем для іншого, на чиєму боці влада, хто з них велить і хто підкоряється. Як нам довідатися про це? Нехай цар накаже простій людині вчинити яку-небудь гріховну і нечесну справу. Що зробить добрий підданий? Він не тільки не погодиться, не послухається, а ще й постарається того, хто велить, відхилити від такого наміру, хоч би за це йому належало померти. Хто ж із них вільний? Чи той, хто чинить за своєю волею і не лякається в цьому випадку царя, чи той, хто нехтується підданим?
Але, не зупиняючись на невизначеному прикладі, згадаймо, чи не була єгиптянка, дружина Потіфара, царицею? Чи не володарювала вона над усім Єгиптом? Чи не була вона дружиною царя? Чи не була наділена великою владою? А Йосиф, хіба він не був рабом, невільником, купленим слугою? Чи не озброїлася вона проти юнака всіма своїми засобами, не доручивши вести війну будь-кому іншому, але сама вступила з ним у боротьбу? Але хто виявився тоді рабом і хто вільним? Хіба вона, яка переконувала, яка просила, яка благала, яка зробилася невільницею не людини, а найлютішої пристрасті; чи він, який знехтував її діадему, скіпетр, і порфіру, і всю зовнішню пишноту, і зруйнував її задуми? Хіба не вийшла вона не вислуханою, а потім стала рабою ще й іншої пристрасті — божевільного гніву й помсти? А він хіба не вийшов із головою, прикрашеною незліченними вінцями, хіба не виявив свою волю у самому рабстві ще більш яскраво?
10. Немає нічого настільки вільного, як чеснота, і нічого настільки рабського, як гріх. Тому й в іншому місці хтось говорить: «Розумний раб панує над безпутним сином» (Притч. 17, 2).
Як невільник, хоч би він мав незліченні багатства, однак саме тому й зазнає ще більших нападів від усіх, так і відданий пристрастям буває слабкішим за павутиння. Наприклад, на війні хіба не доброчесних ми бачимо переможцями? Так само у справах і порадах хіба не їхні думки виявляються твердими, хоч би й ніхто не погоджувався з ними? А в житті майбутньому? Хіба не багач просив, мов жебрак, краплі води й не одержав? А бідний, який був поміркованим і доброчесним, хіба не насолоджувався найбільшим блаженством, одержавши однаковий жереб з Авраамом? Так само апостоли, будучи ув’язненими, зазнаючи катувань і незліченних страждань, хіба не перемагали тих, котрі чинили їм це? Згадай, який подив наводили вони на своїх гонителів, котрі говорили: «Що нам робити з цими людьми?» (Діян. 4, 16). Їх зв’язували і приводили в судилища, однак тоді, коли ті займали місце суддів і начальників, а ці стояли на місці підсудних, то ці останні перемагали перших. І завжди, якщо подивитися уважно, доброчесний виявляється переможцем над нечестивим, отримує перемогу істинну, не таку, яка зазвичай буває в багатьох, не помилкову, суєтну, яка легко втрачається, а міцну і непохитну.
«Сила покине їх, і могила буде житлом їхнім» (Пс. 48, 15), тобто стануть безсилими. Зміст цих слів такий: не тільки тут вони бувають беззахисними, без усякого помічника і відкритими для нападу всіх, але — що набагато гірше — і там не будуть мати жодного заступника, захисника і помічника, який би втішив їх серед страждань. Так мудрі діви не могли подати допомогу нерозумним, ані Авраам — багатому, ані Ной, Іов і Даниїл — синам і дочкам. Слово «покине» означає ослабне, знищиться. «Що занепадає і старіє, близько до зотління» (Євр. 8, 13).
«Сила покине їх, і могила буде житлом їхнім». Чого вони особливо прагнули, для чого все робили і трудилися, тобто, щоб і після смерті досягти великої слави за допомогою багатства, будинків, гробниць, своїх імен, написаних на гробницях, — і це, каже, вони втратять. Однак, якби вони знали про це за життя, то воно заподіяло б їм чи не найбільшу скорботу. Подібні пам’ятники служать обвинувачами для померлих. Їхнє тіло поховане в землі, а каміння видає голос, щодня засуджуючи їхню жорстокість і безсоромність, об’являючи їх загальними ворогами для усіх, постійно спонукуючи тих, хто проходить повз, висловлювати їм прокльони, обвинувачення, осудження. Що ж це за слава — залишити після себе обвинувача, який не вмовкає, а відкриває в усіх уста тільки своїм виглядом, спонукує всіх, хто бачить і проходить повз, вимовляти проти того, хто збудував його, найгірші докори? Що може зрівнятися з таким божевіллям — споруджувати те, від чого самі терплять покарання, від чого зазнають сорому й осуду, від чого і після смерті тривожаться багатьма, від чого отримують прокльони, осудження і незліченні дорікання як від скривджених ними, так і нескривджених?
«Але Господь спасе душу мою від пекла, коли прийме мене» (Пс. 48, 16). Сказавши про покарання злих людей, про відплату за гріх, пророк говорить і про нагороди добрим. Так зазвичай чинить і він, й інші пророки для того, щоби виправити слухача і з того, і з іншого боку: і покараннями за гріхи, і нагородами за чесноти. Доля перших, каже, безчестя, марні труди, божевілля, ганьба, сором, загибель, смерть, муки, вічне покарання, приниження, позбавлення слави і безпеки і за життя, і після смерті, осуд, відсутність будь-якої розради в нещастях. А наша, навпаки, — порятунок від покарання, свобода душі, безпека, слава, честь. Усе це він висловив словами: «Але Господь спасе душу мою від пекла, коли прийме мене», називаючи тут пеклом покарання, нестерпні тамтешні муки. Подумай, скільки честі не тільки в цьому, але й у тому, що він сказав у доданих словах. «Коли, — каже, — прийме мене», тоді я побачу Його набагато ясніше, ніж тепер. «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч» (1 Кор. 13, 12). А коли душа буде спасенна, тоді й тіло отримає участь у благах.
«Не бійся, коли розбагатіє людина, коли примножиться слава дому її» (Пс. 48, 17). Якщо ж так, то чому, каже, ти боїшся теперішнього? Чому засмучує тебе бідність? Чому ти боїшся людини багатої? Ти чув повчання про воскресіння, про нагороду добрим і покарання злих, то чому ж боїшся тіней? Тамтешні блага надійні і постійні, а ці подібні до квітів, що в’януть. Тому, залишивши все, пророк повстає проти твердині всякого зла — пристрасті до багатства, бо коли вона буде знищена, тоді зруйнується і все інше.
11. Але як, скажеш, мені не боятися людей настільки сильних? Їхня могутність короткочасна, сила тимчасова, благоденство нестійке — до тіні й сновидіння подібні і багатство, і розкіш, і така честь. Тому пророк і доповнює: «Бо коли помре, не візьме з собою нічого, і не піде за нею слава її» (Пс. 48, 18), вказуючи цим на причину, чому не потрібно боятися тимчасового. Прийшла смерть, каже, підсікла корінь, і разом з листям зникає вся краса, і дім віддається всім на розкрадання. Як вівці і кози нападають на зрубане й повалене дерево, так і до померлого багача приступає багато хто з ворогів, багато хто з друзів, багато хто із облагодіяних ним, щоб розкрасти його майно. І той, хто володів такими багатствами, хто мав стільки винарів, кухарів, срібних і золотих чаш, стільки десятин землі, будинків, слуг, коней, мулів, верблюдів і рабів, відходить сам так, що ніхто не супроводжує його, відходить, залишаючи тут і одяг свій. Справді, чим величніше він був би одягнений, тим щедрішу поживу подав би для черв’яків, тим більшу жадібність розбудив би у грабіжників могил і викликав би замах на своє нещасливе тіло. Справді, чим більше він прикрашається, тим сильніше викликає проти себе образи, озброюючи і закликаючи на себе руки грабіжників могил.
Але ти скажеш: і що з того? Зате він тут веселиться і тріумфує до самої смерті. Дуже багато хто і не до смерті, а навпаки, коли вороги нападали на нього, то він, позбувшись майна, зазнавши безчестя і будучи ув’язненим у в’язниці, страждав більше, ніж засуджені злочинці. Так той, що вчора сидів на колісниці, сьогодні — в кайданах, учора отримував послуги від підлесників — сьогодні оточений катами, надушений пахощами — багряниться кров’ю, той, що лежав на м’якому ложі, — тепер звалюється на тверду підлогу, той, що усіма прославлявся, — тепер усіма нехтується. Але, скажеш, і після смерті він отримує величне і славне поховання. А що йому від цього, коли він нічого не відчуває? Тільки більше смороду, більше посоромлення, більше заздрості; ця пишнота є приводом до постійної ворожнечі між дітьми покійного. І поглянь, які чіткі висловлювання і велика мудрість пророка. Він не тільки вражає багатого тим, що багатство не відходить разом з ним, але й тут викриває все його захоплення, показуючи, що це — не його багатство, хоч людина і володіє ним. Він не сказав: коли збільшиться слава його, але «слава дому його». Усе це, каже, що я перечислив: фонтани, портики, лазні, золото і срібло, коні і мули, килими й одяг — це слава дому, а не людини, яка живе в домі. Слава людини — це чесноти, які і відходять разом із тим, хто їх придбав. А ця слава залишається славою дому чи, краще сказати, не залишається, а руйнується разом із домом і не приносить жодної користі тому, хто в ньому живе, оскільки була не його славою.
«Хоч за життя вона (людина) ублажає душу свою, і славлять її за те, що догоджає собі» (Пс. 48, 19). Сказавши про багатство і славу, тепер пророк говорить про почесті. Оскільки багаті і про це чимало піклуються: про лестощі на площі, про звеличування народом, про похвалу від суспільства, — вважають за щось велике зустрічати оплески на видовищах, на бенкетах і в судилищах, усіма проголошуватися і називатися гідними наслідування, тому поглянь, як він з боку тривалості часу вказує на нікчемність і цього. «За життя», — каже, тобто ці догоджання, ці прославляння бувають тільки до завершення цього життя, а потім разом з іншим знищується і це, як тимчасове і тлінне, і навіть у вустах тих же хвалителів після смерті, коли спадає маска, яка вселяла страх, перетворюється на протилежне.
«І славлять її за те, що догоджає собі». Зверни увагу на те, як він засуджує і благодіяння таких людей. Ти лестиш йому, догоджаєш, удавано і лицемірно виявляєш будь-яку тимчасову послугу; а він, хоч і буде віддячувати тобі, але тільки для того, щоб ти зробив бажане йому. І коли таким чином цілком підкупить тебе, тоді й буде дякувати тобі. Ось що означають слова «і славлять її за те, що догоджає собі». Не сказав: коли зробиш йому корисне, виявиш благодіяння, але, коли угодиш йому, зробиш послугу за його бажанням і думкою. Цим він (пророк) вказав на шкоду із обох боків: і від лицемірного схвалення, і від зловмисної догоди.
«Але піде до роду батьків своїх, які ніколи не побачать світла. Так людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами й уподібнюється її» (Пс. 48, 20-21). «Піде», тобто буде наслідувати жадібність своїх батьків і, як нащадок злих, успадкує їхнє зло; або інакше: якщо не зробить нічого доброго, то виявиться такою, що не отримала ніякої користі від багатства, тому до суду залишиться в поросі разом з тими, які спочили раніше, і за законом природи не зможе бачити світла. Далі, повторюючи те, що вже було сказано, пророк говорить: «Так людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами й уподібнюється їм». Людина, каже, яка померла таким чином, не використавши належно своє багатство, нічим не відрізняється від безсловесної тварини. Вона не усвідомила честі, даної їй від Бога, й уподібнилася тваринам, для яких смерть є кінцем життя. Нехай цього уникнемо всі ми: як тим, що повчають цього, так і тим, що повчаються у Христі Ісусі, Господі нашому, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 47 | Зміст | Бесіда на псалом 49
- Яків у перекладі означає «триматися за п’яту». [↩]
