Бесіда на псалом 44
Повчання синам Кореєвим. Пісня про Улюбленого
1. «Вилилось із серця мого слово благе, говорю я про діла мої Цареві. Язик мій — перо книжника-скорописця» (Пс. 44, 1-2). Бажав би я, щоби тепер тут знаходилися всі юдеї і язичники. При них, узявши в юдеїв книгу псалмів, я і прочитав би цей псалом. Ви знаєте, що й у судилищах, і скрізь свідчення про справи саме тоді буває вільним від підозри, коли воно засвідчується з боку ворогів. Тож, щоб так було і тепер, ми представляємо свідчення зі Старого Завіту, щоб засоромились і юдеї, і язичники, — юдеї, які читають і не розуміють, і язичники, які бачать, що ці книги подаються нам ворогами. Тоді вони вже не стануть говорити, що вони складені нами, коли не ми, а ті, що розіп’яли Христа, подають нам ці книги, які сповіщають про Його силу. Але чи будуть вони тут, чи не будуть, ми зробимо своє і приступимо до пояснення.
Цей псалом написаний про Христа, тому має і надпис: «Про Улюбленого». Христос звершив у нас велику переміну, у всіх справах переворот і переміна. Вказуючи на цю переміну, і Павло говорив: «Хто в Христі, той нове створіння» (2 Кор. 5, 17). Тому і на початку пророк сказав: «Вилилось із серця мого». Оскільки сказане ним не було чимось людським, але він сповіщав небесне і духовне, не від власного розуму, а від Божественної дії, тому і виражає це словом «вилилось» (відригнулось 1 ). Ми вимовляємо слова тоді, коли хочемо, і вимовляємо їх, і втримуємо, а відрижка не тоді, коли хочемо, при відрижці ж — не так. Тому, бажаючи показати, що висловлене ним відбувається не від людського зусилля, а від Божественного натхнення, яке його надихало, він і назвав пророцтво відрижкою від серця. Як відрижка залежить від якості страв, так і в духовному вченні: що спожив пророк, те й відригнув. Так і в іншому місці інший пророк так само говорить про відчутну дію, коли з’їдає книжковий сувій, і з’їдає із задоволенням. «І було, — каже він, — у вустах моїх солодко, як мед» (Єз. 3, 3). Оскільки вони приймали духовну благодать, тому й вивергали відповідне їй.
А що тут йдеться не про чуттєву відрижку і не про страви, то послухай, що виливається і хто виливає. Це — не шлунок, що приймає страву, а серце вилило. Говорить: «Вилилось із серця мого». Що вилилось? Не їжа, не напій, а відповідне такій трапезі «слово благе», слово про Єдинородного, бо саме Він є благим. «Не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, а щоб світ врятувався через Нього» (Ін. 3, 17). У Ньому все є благим, усе далеке від покарання. Пророк виливає це тому, що очистив своє серце. Як шлунок, коли буває наповнений нечистими соками, то таку ж віддає і відрижку, а коли знаходиться в здоровому стані, то і відрижку відповідну робить, так і серце пророка, будучи очищеним від гріхів і прийнявши благодать Духа, виливає «слово благе».
Звідси ми пізнаємо і ще дещо інше, а саме те, що пророки не були подібними до (язичницьких) віщунів. У тих, коли біс опановував їхньою душею, то засліплював розум і затьмарював свідомість, і вони вимовляли все так, що їхній розум ніскільки не розумів сказаного, — ніби якась бездушна флейта видавала звуки. Це підтвердив і один із філософів такими словами: «Віщуни і чародії хоч говорять багато, але нічого не розуміють із того, що говорять» 2. Дух же Святий діє не так, а навпаки, — Він надає серцю розуміти те, що говориться. Справді, якби пророк не розумів, то як він сказав би: «Слово благе»? Біс, будучи ворогом і неприятелем, діє на людську природу вороже; а Дух Святий, — як Благодійник і Покровитель, тому тим, які отримують Його, подає свідомість і відкриває для їхнього розуму сутність Своїх віщань.
«Говорю я про діла мої Цареві». Інші перекладачі (Акила і Симмах) говорять: «…творіння мої». Про які діла говорить він? Про пророцтво. Як справою коваля є зробити кирку, справою будівельника — побудувати будинок, справою корабельника — спорудити корабель, так і справою пророка — пророкувати. А що і це є також справою, то послухай Христа, Який говорить про апостолів: «Робітник вартий винагороди своєї» (Лк. 10, 7). І Павло говорить: «Особливо тим, які трудяться в слові і навчанні» (1 Тим. 5, 17). Якби це не було справою, то як би воно містило в собі труд? І що може бути більш поважне за ці справи, що більш корисне? Це вище за всі мистецтва. Якою ж є саме та справа, про яку він говорить Цареві? Саме ця пісня, саме це пророцтво. Він не сказав, якому саме цареві, знаючи, що це — Бог усіх. Як ми, коли говоримо про царя перського, то називаємо його не просто царем, а додаємо: перський, так само і про царя вірменського, а коли говоримо про нашого Царя, то не маємо потреби додавати, бо задовольняємося однією назвою царя. Так і пророк, коли говорить про Істинного Царя, то задовольняється однією назвою: «Цар». Як ми, коли говоримо про Вседержителя, то не маємо потреби будь-що додавати, бо немає іншого Вседержителя. Так само, і коли говоримо про цього Царя, то ми не маємо дещо додавати, бо немає іншого Царя-Бога. Причому той, хто говорив, сам був царем. Тож стає очевидним, що він говорив не про людину, а про Бога всіх. Тому він не сказав: «Βασιλεί» але: «τω Βασιλεί», вказуючи додатком «τω» на царювання (Божественне).
2. Далі, знову бажаючи показати, що сказане не було плодом людського розуму, міркування і витвору, а Божественної благодаті, він же послужив тільки язиком, пророк говорить: «Язик мій — перо книжника-скорописця». Перо пише те, що велить рука, яка його тримає. Для чого сказано «скорописця»? Для того, щоб і цим указати на благодать. Хто говорить від себе, той зупиняється і не спішить, обмірковуючи, укладаючи, затрудняючись і незнанням, і непевністю, і обдумуванням, і швидкість його слова багато в чому зустрічає перепони. А коли Дух управляє розумом, тоді ніщо не перешкоджає, але як водяний потік, виливаючись, тече з великою стрімкістю, так і благодать Духа несеться з великою швидкістю, роблячи все легко і зручно. Далі, пояснюючи те ж саме і показуючи, що в сказаному немає нічого людського, він продовжує: «Ти прекрасніший за синів людських, виливається благодать із уст Твоїх. Тому благословив Тебе Бог навіки» (Пс. 44, 3).
Деякі стверджують, начебто це сказано про язик, що він є пером «прекраснішим». Однак мені здається, що пророк говорить уже про Христа. Тому інший перекладач (Акила) і говорить: «Красотою Ти прикрашений від синів людських». Через велику, полум’яну любов до Христа він звертається зі словом до Нього, подібно як і Яків говорив: «Молодий лев Юда піднімається зі здобичі, син мій. Схилився він, ліг, як лев» (Бут. 49, 9). Переповнившись натхненням, він уже розмовляє з Христом і до Нього звертається зі своїми словами. Причому говорить не у вищому ступені порівняння, не сказав: прекрасніший, але у найвищому: «Ти прекрасніший за синів людських». Його краса, говорить, інша, ніж ця.
І поглянь, як він на самому початку говорить про домобудівництво (Христове). А що це стосується домобудівництва, то це видно з наступного. Сказавши: «Ти прекрасніший за синів людських», пророк додає: «Виливається благодать із уст Твоїх». Бог не має вуст, але тут йдеться про домобудівництво. Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»), сказавши: «Вилилася благодать вустами Твоїми», висловив це ще більш чітко. Слово «вилилася» хіба не означає те, як дехто міг би сказати, що, знаходячись усередині, вона переповнилася, прорвалася? Як же інший пророк говорить: «Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає в Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було в Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні в що ставили Його» (Іс. 53, 2-3)? Він говорить не про неподобство, — це неможливе, — а про приниження (Христове). Захотівши стати людиною, Христос пройшов усі ступені приниження, не обрав матір’ю для Себе царицю, у пеленах був покладений не на золотому ложі, а в яслах, і вихований не у величавому домі, а в бідній хатині теслі. Так само при обранні учнів узяв не риторів, не філософів, не царів, а рибалок і митарів і проводив особливо просте життя, не маючи дому, не одягаючись у дорогий одяг, не насолоджуючись такою ж трапезою, але одержуючи їжу від інших, терплячи образи, зневагу, гоніння, переслідування. Це робив Він для того, щоби цілковито знехтувати людську гордість.
Ось через те, що Він не оточував себе пишністю і величністю, не мав біля себе охоронців і зброєносців, але ходив іноді й Сам, як проста людина, пророк і говорить: «Немає в Ньому ні вигляду, ні величі». А Давид говорить: «Ти прекрасніший за синів людських», указуючи на Його благодать, премудрість, учення, чудеса. Далі, зображуючи цю красу, говорить: «Виливається благодать із уст Твоїх». Чи бачиш, що тут йдеться про домобудівництво? Яка ж це благодать? Та, якою Він учив, якою творив чудеса. Пророк говорить тут про благодать, яка зійшла на плоть (Христову). «На Кому побачиш Духа, Який сходить і перебуває на Ньому, Той хреститиме Духом Святим» (Ін. 1, 33; Мф. 3, 16). У цей Храм вилилася вся благодать, бо «без міри дає Бог Духа» (Ін. 3, 34). «Від повноти Його ми всі прийняли і благодать на благодать» (Ін. 1, 16), а сам цей Храм одержав повну благодать. Те ж саме виражає й Ісая, коли говорить: «І спочине на Ньому Дух Господній, дух премудрості і розуму, дух ради і кріпості, дух відання і благочестя; і страхом Господнім сповниться» (Іс. 11, 2-3). Тут — повна благодать, а в людях — тільки мала частина, крапля цієї благодаті. Тому Бог і не сказав: дам Духа, але: «Виллю від Духа Мого на всяку плоть» (Іоїл. 2, 28).
3. Так і звершилося. Увесь світ одержав від цього Духа. Дар почався з Палестини і поширився в Єгипет, Фінікію, Сирію, Киликію, на Євфрат, у Месопотамію, Каппадокію, Галатію, Скіфію, Фракію, Елладу, Галлію, Італію, всю Лівію, Європу, Азію, аж до самого океану. Але для чого перераховувати багато? По всякій землі, яку опромінює сонце, поширилася ця благодать, ця крапля, ця частка Духа наповнила знанням увесь світ. Нею звершувалися знамення, всім відпускалися гріхи.
Однак ця благодать, яка подається на безліч країн, є тільки якоюсь часткою і запорукою дару. «І дав, — каже Павло, — запоруку Духа в серця наші» (2 Кор. 1, 22), маючи на увазі тільки частину Його дії, оскільки Сам Утішитель не розділяється. І поглянь, яким є це Джерело. «Одному дається Духом слово мудрості, іншому — слово знання, тим же Духом; іншому — віра, тим же Духом; іншому — дари зцілень, тим же Духом; іншому — творіння чудес, іншому — пророцтво, іншому — розпізнавання духів, іншому — різні мови, іншому — тлумачення мов» (1 Кор. 12, 8-10). Стільки дарів серед такої безлічі народів поширила по всій землі благодать, яка подається у Хрещенні. І все це робить крапля Духа. А що це дійсно була крапля, відкривається зі слів «виллю від Духа Мого» і з того, що вона названа запорукою.
Із цього видно, що людям дано тільки якусь малу частку від Цілого. Тому й Іоан, висловлюючи це, говорить: «Від повноти Його ми всі прийняли і благодать на благодать» (Ін. 1, 16), тобто можна сказати, що ми всі одержали від повноти, від надлишку, від переповнення. Тож уяви, наскільки наповненою є благодать Духа, коли її вистачає на такий світ, на стільки століть, і при цьому вона не зменшується і не виснажується, але наповнює всіх благодатним багатством, а сама ніскільки не убожіє. А оскільки слово «дух» має багато значень, бо так називають і ангела, і душу, і вітер, і багато чого іншого, тому додано: «Від Духа Мого». Як дух людини є рідним людині, так і Дух Божий — Богові, перебуваючи, між іншим, й у власній Особі. Виражаючи це, і Павло говорить: «Хто з людей знає, що є в людині, крім духу людського, який живе в ній» (1 Кор. 2, 11), не зливаючи (Божественних) Осіб, — таке неможливе, — але вказуючи на перевагу єства Духа. Отже, якою є згода душі із собою, таким є і єднання Духа з Отцем. Як Син називається Словом, однак Він не безособовий, але з цього ми пізнаємо Його одно-істотність з Отцем, так і Дух Божий називається Духом, однак Він не безособовий. І як Син подає нам усиновлення, оскільки Він є істинним Сином Отця, так і Дух подає нам дари, оскільки Він за природою є Божественною Особою. Так і людина, оскільки вона є людиною, може написати образ людини.
«Тому благословив Тебе Бог навіки» (Пс. 44, 3). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «Для цього». Чи бачиш, як пророк через любов до Христа постійно звертається до Нього? Тому і в інших місцях він не просто висловлює пророцтво, але у вигляді викриття, коли, наприклад, говорить: «Навіщо бунтуються народи і люди замишляють марне?» (Пс. 2, 1). Так і тут говорить: «Тому благословив Тебе Бог навіки». Не сказавши нічого ані про Його народження, ані про виховання, ані про будь-що інше, пророк цим обмежує своє слово про Нього. Чому? Тому, що говорити про все за порядком властиве євангелістам, — їм він і віддав це. Та й справді, їм належало розповідати про те, а для пророцтва властиво брати тільки деякі риси і про них говорити. Так пророки завжди і роблять: вони згадують про деякі обставини із подій, та й то утаємничено, і залишають їх.
Так і цей пророк говорить: «Тому благословив Тебе Бог навіки», виражаючи цим, якою благодаттю були наповнені Його слова. І поглянь на силу Його благодаті. Одного разу проходить Він біля моря, знаходить Якова та Іоана і говорить їм: «Ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей. І вони зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним» (Мф. 4, 19-20). Потім, іншого разу, Він говорить до всіх учнів: «Чи не хочете відійти і ви? Симон Петро відповідав Йому: Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого» (Ін. 6, 67-69). Але що я говорю про учнів? Самі фарисеї, пославши до Нього служителів, почули від них: «Школи не говорила так людина, як Цей Чоловік» (Ін. 7, 46). Й інші так само говорили: «Ніколи не було такого в Ізраїлі» (Мф. 9, 33). «Народ дивувався вченню Його, — говорить Євангеліст, — бо Він учив їх як Той, Хто має владу, а не як книжники і фарисеї» (Мф. 7, 28-29).
4. Якщо і ти хочеш пізнати цю благодать, то послухай, якими суворими є Його заповіді, і тоді побачиш її силу. «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене…, хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене…; і не зненавидить життя своє…, — сказав Він, — той не достойний Мене» (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26). І все ж це слово змогло звершитися насправді, — настільки великою є Його благодать! Що для людини є ближчим за душу? Але і вона, за Його заповіддю, була знехтувана.
Однак, слухаючи слова «благословив Тебе Бог», ти не спіткнися, не подумай про щось низьке. Тут, як я вже говорив, йдеться про Його плоть, яка має вуста, приймає благодать, приймає благословення. Бог не потребує ані благословення, ані благодаті, оскільки Божество ні в чому не має потреби. «Бо, як Отець, — говорить Христос, — воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче» (Ін. 5, 21). І ще: «Що Він творить, те так само творить і Син» (Ін. 5, 19). І далі: «Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця» (Ін. 10, 15). Слова «так», «так само» виражають пасивність. А тут йдеться про домобудівництво (Христом у плоті). Ми ще чуємо, як Він Сам говорить про Себе: «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю (за овець)» (Ін. 10, 17). Але хіба колись Отець не любив Його? Як же він говорив: «Це є Син Мій улюблений», (Мф. 3, 17)? Ні. Ті слова Він виголосив для того, щоби показати велич подвигу.
Отже, як там причина висвітлюється не без підстави, так і тут причина є очевидною. Сказавши спочатку: «Ти прекрасніший за синів людських» і: «Виливається благодать із уст Твоїх», далі пророк говорить: «Тому благословив Тебе Бог навіки», вказуючи на домобудівництво (втілення), щоб, коли знову йтиметься про дещо не відповідне Його Божественній гідності, ти знав, про Кого йдеться і не спіткнувся. Так і Яків, вказуючи на це ж домобудівництво, після того, як сказав багато чого, говорить: «Блискучі очі [його] від вина, і білі зуби [його] від молока» (Бут. 49, 12). Але ж Божество не має зубів. Інший пророк говорить: «І жезлом уст Своїх уразить землю, і духом уст Своїх уб’є нечестивого» (Іс. 11, 4), виражаючи те ж саме, що й Павло говорить: «…якого Господь Ісус уб’є духом уст Своїх і знищить явленням пришестя Свого» (2 Сол. 2. 8).
Отже, щоб ти, почувши це, не мав низьких думок (про Христа), пророк показує тобі силу Його Божества. Він не відокремлює в Ньому ані плоті від Божества, ані Божества від плоті, не зливаючи водночас цих природ, — цього нема, — але показуючи їхнє єднання. Тому і говорить: «Благословив Тебе Бог навіки». Як же саме відбувається це благословення? Ангели й Архангели стоять перед Ним, Престоли, Господства, Начала, Власті підносять Йому хвалу, вся земля від краю до краю славословить, оспівує і величає Бога, Який втілився.
Перший Адам зазнав великого прокляття, а Цей, навпаки, — великого благословення. Той почув: «І нині проклятий ти» (Бут. 4, 11). Так само й ті, які були після нього: «Проклятий, хто діло Господнє робить недбало» (Єр. 48, 10). І в іншому місці: «Проклята [всяка людина], що не виконає [всіх] слів закону» (Втор. 27, 26). І ще: «Проклятий перед Богом [усякий] повішений [на дереві]» (Втор. 21, 23). Чи бачиш, скільки прокльонів? Від них звільнив тебе Христос, Сам ставши прокляттям (Гал. 3, 13). Як Він принизив Себе для того, щоб тебе підняти, і помер для того, щоб тебе зробити безсмертним, так і став прокляттям для того, щоб тебе наповнити благословенням. Що може зрівнятися з цим благословенням, коли благословення подається через прокляття? Не Він мав потребу в благословенні, але подає його тобі. Як тоді, коли я говорю, що Він принизив Себе, маю на увазі не якусь переміну в Ньому, а Його спасенну поблажливість, так і тоді, коли говорю, що Він одержав благословення, то маю на увазі не те, начебто Він мав потребу в благословенні, а знову виражаю Його спасенну поблажливість.
Отже, благословення відноситься до Його людської природи. Христос, воскреснувши з мертвих, уже не вмирає (Рим. 5, 6, 9) і не підлягає прокляттю; чи, краще сказати, Він і раніше не підлягав йому, але прийняв на Себе прокляття для того, щоб тебе звільнити від нього.
«Прив’яжи меч Твій до бедра Твого, Сильний, славою Твоєю і красою Твоєю» (Пс. 44, 4). Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах»): «…хвалу Твою і достоїнство Твоє». Що означає такий перехід і така переміна мови? Говорячи про вчителя, — а таким є зміст слів «виливається благодать із уст Твоїх», — пророк раптом зображує нам Царя озброєного, і причому висловлюється не у вигляді пророцтва, але у вигляді прохання. Він не сказав: прив’яжеш меч Свій; але просить і говорить: «Прив’яжи меч Твій». Далі до цього озброєння додає красу, представляючи Його то озброєним, то прекрасним. «Красою, — говорить, — Твоєю і славою Твоєю». А далі — стрільцем: «Гострі, — каже, — стріли Твої, Сильний» (Пс. 44, 6). І знову — переможним і торжествуючим: «Вони (стріли) в серце ворогам Царя. Впадуть, — каже, — народи перед Тобою» (Пс. 44, 6). І нарешті Цього Воїна, Царя, Стрільця, Переможця представляє намащеним пахощами: «Вся одежа Твоя, — говорить, — як смирна, алое і касія» (Пс. 44, 9).
5. Що спільного між зброєю та пахощами, між мечем і намащенням, між битвою і навчанням, між луком і красою? Останні — це ознаки миру, а перші — війни і битви. Хто ж є Цей мирний і водночас войовничий, Який виливає пахощі і водночас озброєний, Який виходить із величавих чертогів і водночас знищує тисячі ворогів і завдає такої поразки? Як нам розв’язати це непорозуміння? Якщо чітко довідаємося, що й про Отця Його сказано те ж саме. Так, і Отця пророк в іншому місці представляє озброєним, коли говорить: «Коли ж хто не кається, Він гострить меч Свій, готує зброю Свою і направляє на нього. Готує для нього лук» (Пс. 7, 13). І ще в іншім місці сказано: «Облачиться в броню — у правду» (Прем. 5, 18). Бачиш їхню однакову владу? Як там сказано: «Готує зброю Свою», — не за чиїмось велінням, а Сам Собою, так і тут: «Гострі стріли Твої, Сильний, вони в серце ворогам Царя. Впадуть народи перед Тобою» (Пс. 44, 6).
Потім, бажаючи висловити те, що Господь усе творить власної силою, пророк говорить: «І дивно поведе Тебе правиця Твоя» (Пс. 44, 5). Ти не від будь-кого іншого, каже, отримуєш силу, але маєш її достатньо Сам у Собі. І послухай, що говорить учням Сам Бог миру: «Не мир прийшов Я принести, а меч» (Мф. 10, 34), і ще: «Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав» (Лк. 12, 49). А пророк говорить і про те, як Він прийде: «Він зійде, як дощ на траву, і як роса, що падає на землю» (Пс. 71, 6).
Усе це я говорю для того, щоб ви були уважними і, досконало зрозумівши зміст слів, вирішили для себе незрозуміле. Приведені вислови означають Божі дії. Так і тут, коли ти чуєш: «Прив’яжи меч Твій до бедра Твого, Сильний» (Пс. 44, 4)«, то знай, що цим виражається Його дія, так само як і словами «лук» і «стріли». Як, приписуючи Богові гнів, Писання не привласнює Йому пристрасть, а вказує цим на Його караючу дію, маючи на меті зворушити зачерствілих людей, так і приписуючи Йому зброю, виражає те ж саме. Оскільки ми караємося не самі собою, але за допомогою інших знарядь, тому пророк, бажаючи показати караючу силу Божу, зображає її знайомими для нас термінами, однак не для того, щоб ми уявляли Бога зі зброєю, а щоби більш відчутно усвідомили Його покарання.
Але, скажеш, багато хто зазнав від цього шкоди. Без причини, даремно і через власну нерозсудливість. Бодай навіть із того, що вже сказано про Бога, вони повинні були зрозуміти, що тут йдеться в переносному значенні. Однак Писання ще й іншими словами намагалося напоумити їх, що Бог безпристрасний. Послухай, як пророк в іншому місці говорить про швидкість Божественного покарання: «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його» (Пс. 67, 2). Чи потрібна зброя, чи потрібний меч? Досить, каже, тільки воскресіння. Але й це ще є чуттєвим висловом, тому в іншому місці він говорить: «Він погляне на землю — і вона тремтить» (Пс. 103, 32). І ще: «Перед лицем Господа затряслася земля» (Пс. 113, 7). Але і це ще є чуттєвими висловами. Послухай більш високе: «Все, що хоче, Господь творить» (Пс. 134, 6), — для Нього досить тільки захотіти.
Але й тут поглянь, як пророк через такі чуттєві вислови наставляє, що Бог ні в чому не має потреби. Він спочатку назвав Його «Сильним», а вже потім згадав про зброю і перерахував зброю, всю перемогу приписав Його правиці, тобто Його Особі і Його могутності. Та й інший пророк, виражаючи те ж саме, сказав: «Владарювання на раменах Його» (Іс. 9, 6), — сказав не для того, щоб ти уявляв у Бога рамена, — такого немає, — але щоб знав, що Бог не має потреби в допомозі інших.
«Прив’яжи меч Твій до бедра Твого, Сильний, славою Твоєю і красою Твоєю» (Пс. 44, 4). Про що тут говорить пророк? Цими земними висловами він ознаменовує силу Христа, якою Він утвердив світ, якою Він завершив війну і поставив трофей. Так, була війна жорстока, жорстокіша за всі інші війни, але не проти ворожих варварів, а проти бісів, які нападають на нас і розбещують увесь світ. Тому й Ісая сказав: «Між великими, і із сильними буде ділити здобич» (Іс. 53, 12); і ще: «Дух Господа Бога на Мені, бо Господь помазав Мене благовістити вбогим…, проповідувати полоненим визволення» (Іс. 61, 1). Тому Павло скрізь у надписах послань говорить: «Благодать вам і мир від Бога-Отця нашого» (Рим. 1, 7); і ще: «Він є мир наш, Який створив з обох одне» (Еф. 2, 14). А щоб ти, слухаючи слова «прив’яжи меч Твій», не мав на увазі меча матеріального, то послухай наступне. Сказавши: «Прив’яжи меч Твій», пророк додав: «Славою Твоєю і красою Твоєю», тобто Його меч — це Його краса, Його слава, доброта, достоїнство, велич, пишнота.
Божественна Істота для виконання своїх планів ні в чому не має потреби — Вона самодостатня. Отож пророк закликає Його вийти на війну за світ. Далі від високих висловлювань він знову повертається до земних. Після слів: «меч» і «стегно», згадавши про «красу», він знову переходить до земних висловів і говорить: «І натягни лук, і встигай, і царюй». Словом «натягни» він указує нам на лук і стрілу. А далі, знову бажаючи показати, що для Нього не потрібна зброя, додає: «І встигай, і царюй». Інший перекладач (невідомий, про якого згадує Ориген в «Екзаплах») говорить: «…процвітай». Царство ж тут мається на увазі те, яке Він, прийшовши, влаштував в останні часи — Царство спілкування і пізнання.
6. Сказані слова виражають надзвичайне піднесення пророка, що вже споглядає діяння (Христа) і весь світ, який Він спрямовує до істини. Тому він і використав такі слова в наказовій формі. Такі вислови зазвичай використовують нижчі від почуття палкої любові до вищого.
«Істини ради, і лагідності, і справедливості». Приводить слово «істини». Чи бачиш, як Писання пояснює саме себе і показує, що ця перемога є умоглядною і духовною? Для чого пророк, згадавши про зброю, меч і лук, говорить тут про лагідність? Який зв’язок між лагідністю і війною, смиренням і битвою? Велика, якщо розглянути уважно. Так і Давид, і Мойсей були людьми лагідними. Про першого Писання говорить: «Пом’яни, Господи, Давида і всю лагідність його» (Пс. 131, 1); так само і про Мойсея: «Мойсей же був чоловік найлагідніший зі всіх людей на землі» (Числ. 12, 3). Однак ці мужі, найлагідніші зі всіх, були і найсуворішими зі всіх. Але, якщо бажаєте, спочатку скажемо про їхню лагідність.
Блаженний Давид, неодноразово уловлюючи Саула і маючи можливість убити його, не наклав на нього рук. І коли навіть інші радили йому вбити, він пощадив Саула і приборкав свій гнів. Так само, коли Семей стільки ображав його і глузував із тодішнього його горя, і коли воєначальники хотіли наздогнати й убити зухвалого кривдника, то які слова, сповнені всякої мудрості, він вимовляє (2 Цар. 16 розд.)! Водночас як він просить своїх воєначальників за гонителя батька і безсоромного юнака? «Збережіть, — каже, — мені отрока Авессалома» (2 Цар. 18, 5)! І подумай, як він ще на початку лагідно відповідав, коли розмовляв зі своїми братами, які обурювалися і заздрили його майбутній перемозі: «Чи не слова це?» (1 Цар. 17, 29).
А Мойсей? Послухай, що говорить він про тих, котрі кидали в нього камінням і хотіли його вбити, якби могли: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32, 32). Так само, коли інші збуджували в ньому ревнощі й хотіли його роздратувати, він вимовляє такі мудрі слова: «О, якби всі в народі Господньому були пророками, коли б Господь послав Духа Свого на них» (Числ. 11, 29). Так само яку молитву він підносить за свою сестру, котра ганьбила його (Числ. 12, 13)! І в багатьох інших випадках можна бачити його лагідність, коли, наприклад, заборонено було йому ввійти в землю (обітовану), у Палестину, він зі всією лагідністю розмовляє з юдеями. Однак цей лагідний муж вважав справедливим, щоби Дафан, Авірон і Корей, які повстали проти священства, були поглинені землею, а інші, які принесли нечистий вогонь, були спалені. І лагідний Давид уразив Голіафа, прогнав військо і здобув перемогу.
Взагалі лагідному властиво прощати образи, завдані йому, і мстити за образи, завдані іншим. Так робив і Христос. Він на хресті говорив: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). І, оплакуючи Єрусалим, говорив: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не захотіли! Ось залишається вам дім ваш порожнім» (Мф. 23, 37-38). Будучи катованим, Сам не катував, а ще й виправдувався перед тим, хто знущався над Ним. Його називали біснуватим, а Він виганяв бісів. Будучи названим ошуканцем і нечестивцем, спрямовував людей до Царства (Небесного). І Своїм учням Він постійно заповідав переносити муки, переслідування, гоніння і підноситися високо. «Хто хоче, — говорив Він, — між вами бути більшим, нехай буде вам слугою» (Мф. 20, 26), і за приклад ставив Самого Себе. «Син Людський, — говорив Він, — не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20, 28). А те, що Він виганяв бісів, уражав диявола і знищував оману, то й це є доказ Його особливої лагідності, — щоб знищувати всяке зло, а одержимих ним звільняти від нього, вражати ворогуючих бісів, а тих, які страждають від них, спасати від лиха.
Що ж означає «істини ради, і лагідності, і справедливості»? Сказавши про війну, сказавши про приготування до боротьби, показавши озброєного Воїна, пророк говорить тепер про доблесні справи Його царювання, показує вид трофеїв, пояснює сутність перемоги. Інші царі, тобто люди, ведуть війни або за міста, або за гроші, або через ворожнечу, або через марнославство; а Він не за будь-що подібне, а «істини ради», щоб насадити її на землі; «заради лагідності», щоб зробити лагідними людей, які стали лютішими, ніж дикі звірі; «заради справедливості», щоби тих, які страждають під ярмом беззаконня, зробити праведними, спочатку через благодать, а потім і за їхні добрі справи. «І дивно поведе Тебе правиця Твоя» (Пс. 44, 5). Інший перекладач (Акила) говорить: «І просвітить Тебе на страшне правиця Твоя». Ще інший (Симмах): «І покаже Тобі страшне правиця Твоя».
7. Чи бачиш, як пророк знову відкриває достоїнство Того, Хто все це звершує? Сказавши вище про зброю і меч, далі він перейшов до краси і підніс слухача до нематеріальних понять. Потім, повернувшись до земних висловів, до лука і стріл, знову поступово підніс слухача, сказавши про причини боротьби: «істини ради, і лагідності, і справедливості». А тепер він змальовує і сам образ перемоги. Який же саме? «І дивно поведе Тебе, — каже, — правиця Твоя». Зміст його слів наступний: Ця Особа є сильною Самою від Себе. Його сила є достатньою як для того, щоби бачити все необхідне для звершення, так і для того, щоби привести все це до завершення.
Добре висловився й інший перекладач (Симмах): «І покаже Тобі страшне правиця Твоя». Справді, Його справи дуже страшні і жахливі: зруйнована смерть, знищене пекло, відчинений рай, відкрите небо, приборкані біси, поєдналося небесне із земним, Бог став людиною, людина піднесена до Царського (Небесного) Престолу, оживилася надія воскресіння, сподівання безсмертя, отримання невимовних благ і все інше, що звершилося з Його пришестям. Тому інший перекладач і говорить: «І покаже Тобі страшне правиця Твоя», вказуючи, що ця Особа є сильною Сама в Собі, що сила Його є достатньою і для складання, і для виконання того, що Ним наперед визначено. А сімдесят перекладачів сказали: «Наставить Тебе дивно правиця Твоя», тобто гідні подиву не тільки Його справи, але і те, як дивно вони звершені. Смертю подолана смерть, клятвою зруйнована клятва і подане благословення, через споживання ми були вигнані з раю, через споживання знову введені в рай; діва вигнала нас з раю, через Діву ми знайшли вічне життя, — чим засуджені, тим й увінчані.
Споглядаючи все це, пророк і говорить: «І дивно поведе Тебе правиця Твоя» (Пс. 44, 5). Чи потрібна Йому зброя? Чи потрібний меч, лук і стріли? Чи бачиш, як ця Особа є сильною Сама в Собі? Але поглянь, як пророк знову, мов талановитий художник, сходить від високих до простих слів. «Гострі стріли Твої, Сильний, вони в серце ворогам Царя. Впадуть народи перед Тобою» (Пс. 44, 6).
Згадавши про стріли, поглянь, як він знову додає слово «Сильний», щоб ти знав, що Христос не має потреби в стрілах, бо Він сильний Сам Собою. Порядок думок такий: «Гострі стріли Твої, Сильний, вони в серце ворогам Царя. Впадуть народи перед Тобою» (Пс. 44, 6). Слова «впадуть народи перед Тобою» поставлені в середині. Тут, як мені здається, є двоякий зміст: або пророк говорить про полон юдеїв, їхнє поневолення і зруйнування їхнього міста, або в переносному значенні називає стрілами силу слова (євангельського). Справді, це слово пройшло по всьому світу швидше за стрілу і торкнулося сердець колишніх ворогів Царя, однак не для того, щоб їх умертвити, а щоб залучити до себе, як це сталося і з Павлом. Не погрішить той, хто назве стрілою те слово, яке, зійшовши з неба, торкнулося серця колишнього ворога і зробило його другом. «Впадуть народи перед Тобою». Чи бачиш успіх війни, примирення тих, які були колись супротивниками, напоумлення їх, повчання? Це падіння і підкорення Його владі служить для всіх запорукою і джерелом піднесення, оскільки Він, підкоривши їх Собі, звільнив від гордості, марнославства і бісівської омани.
Інший пророк представляє Його обагреним кров’ю і говорить: «Хто це йде від Едома, у червлених ризах від Восора?» (Іс. 63, 1). Тут не сказано про зброю, лук і стріли, а про одяг, — вислів так само чуттєвий, однак менш чуттєвий, ніж у Псалмоспівця. І тут так само, при самій чуттєвості висловів, пророк підносить думку до речей безтілесних. На запитання «Від чого ж одіяння Твоє червоне?» Він відповідає: «Я топтав точило один» (Іс. 63, 2-3), виражаючи цим легкість перемоги і те, що Він не мав жодного помічника, що Він сильний Сам Собою. Як там сказано: «І дивно поведе Тебе правиця Твоя», так і тут: «Я топтав точило один». Як легко для винороба вичавлювати ногами виноград, так легко і для Бога робити те, що Він захоче, чи навіть не так, а набагато легше.
«Престіл Твій, Боже, навіки-віків, жезл правоти — жезл Царства Твого. Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше, ніж спільників Твоїх» (Пс. 44, 7-8). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Престіл Твій, Боже, вічний і великий». У єврейському тексті: «Боже, Бог Твій (Елоім Елоах)». Що скаже тут юдей? Про кого це сказано? Що скаже єретик? Якщо скаже, що йдеться про Отця: «Престіл Твій, Боже, навіки-віків», то як віднесе до Нього наступні слова: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій»? Отець — не Христос, і помазаним був не Він. Із цього видно, що тут йдеться про Єдинородного, про Якого і вище було сказано, про Якого й Ісая сказав, що Царству Його не буде кінця (Іс. 9, 7).
8. Але, можливо, хтось запитає: чому пророк говорить тепер про Божество (Христове), тоді як раніше говорив про домобудівництво (втілення)? Так робить і євангеліст Матфей. Він починає із втілення і на самому початку говорить: «Родовід Ісуса Христа» (Мф. 1, 1). Подібно чинять Лука і Марко, тільки один Іоан — інакше. Він спочатку говорить про Божество: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». І сказавши про Нього багато чого, далі вже говорить: «І Слово стало плоттю, і вселилося між нами» (Ін. 1, 1. 14). Однак, хоч він при написанні Євангелія вчинив не так, як інші євангелісти, але й при цьому виявив з ними неабияку злагодженість. Ти скажеш: а як це зрозуміти, що між протилежністю буває злагодженість? А хіба ти не знаєш, що їсти і не їсти, пити і не пити, давати і не давати — це дії, протилежні між собою? Однак лікар нерідко вживає те й інше разом, не суперечачи самому собі, але, діючи цілком злагоджено, оскільки має на меті тільки одне — здоров’я хворого. Те ж саме було і з євангелістами. Так само літо є протилежним зимі, але в них одна мета — зростання і дозрівання плодів. І весь світ складається з протилежностей, однак у ньому спостерігається неабияка злагодженість задля блага нашого життя. І Христос ішов шляхом, протилежним Іоанові (Хрестителю). Він їв, а той не їв. «Прийшов, — говорить Він, — Іоан Хреститель, який ні хліба не їсть, ні вина не п’є, і говорите: він біса має. Прийшов Син Людський, Який їсть і п’є, і говорите: ось чоловік, Який любить їсти і пити вино, друг митарям і грішникам» (Лк. 7, 33-34). Але, хоч їхні дії були протилежними, у них була одна мета — спасіння свого «улову».
Так і в розповіді про Божество і втілення. Хоч Іоан чинить протилежно іншим євангелістам, однак він іде в неабиякій злагодженості з ними. А чому так, я поясню. Це тому, що спочатку, коли слово ще не було посіяне, необхідно було зупинятися на повчанні про домобудівництво і вселяти вчення про втілення, починаючи з більш земного і матеріального. А потім, коли це вчення утвердилося, коли ця проповідь була сприйнята, настав час підніматися і вище. Тому і пророки, коли говорять про Христа, то насамперед починають мову із домобудівництва (втілення). Так, поглянь, починає Михей: «І ти, Вифлеєме-Ефрафо, чи малий ти між тисячами Юдиними? Із тебе вийде Мені Той, Який повинний бути Владикою в Ізраїлі». Із Вифлеєма, звичайно, вийшло не Божество, а плоть. Але, не зупиняючись на цьому, він підноситься і до Божества: «… і Якого походження від початку, від днів вічних» (Мих. 5, 2). Так й Ісая говорить: «Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл, що означає: з нами Бог» (Іс. 7, 14; Мф. 1, 23). Чи бачиш, як і він від плоті підноситься до Божества? Так само робить він і в іншому місці, коли говорить: «Бо Немовля народилося нам — Син даний нам; владарювання на раменах Його, і наречуть ім’я Йому: Дивний, Радник, Бог кріпкий, Отець вічності, Князь миру» (Іс. 9, 6). Чи бачиш, як він знову, починаючи з дитинства і втілення, мовби піднімаючись по сходинках, зупиняється на Божестві? Так і Отець Його спочатку дав Себе впізнати через творіння. «Невидиме Його, — говорить Павло, — вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1, 20). І Сам Бог часто являється в чуттєвому образі, поступово підносячи людський рід до нематеріальних понять. Але що дивного є в тому, що Він так чинить щодо догматів, коли саме так Він чинить і в розпорядженнях, і заповідях?
Тому і пророк тут так підбирає свої слова, піднімаючись від плоті до Божества [«вуста» відносяться до плоті (Пс. 44, 3)], а від Божества знову сходячи до плоті, і такою розмаїтістю мови подає спасіння тим, які повчаються. «Престіл Твій, Боже, навіки-віків». Престолом тут називає не просто престіл, а Царство. Тут він називається вічним, а в іншому місці високим: «Бачив я Господа, — говорить Ісая, — Який сидить на престолі високому» (Іс. 6, 1); і ще: «Господи! Рука Твоя була високо піднята» (Іс. 26, 11). Інший пророк бачив Господа сидячим на престолі слави (Дан. 7, 9). А Давид указує на престол людинолюбства: «Суд і правда — підвалини Престолу Його» (Пс. 96, 2).
9. Усе це сказано про Його Царство, тобто, що воно безконечне. Таким є зміст слів «навіки-віків» — воно славне, високе, міцне і могутнє. А про те, що воно безконечне, про це пророк говорить в іншому місці, коли каже: «Царство Твоє — Царство всіх віків» (Пс. 144, 13). Як престіл є ознакою Царства, так жезл — ознакою і Царства, і судової влади. Тому пророк і говорить: «Жезл правоти — жезл Царства Твого» (Пс. 44, 7). Там чиста справедливість, там чиста праведність, там нема нічого прихованого.
Нехай вислухають це люди божевільні й ті, які біснуються, а то й ще гірші. Хто ж ці люди? Ті, які засуджують Провидіння Боже і запитують: чому те і те відбулося саме так? Справді, хіба не безумно, тоді як від теслі, який рубає і розпилює дерево, ті, які є присутніми і бачать це, не вимагають ані пояснення, ані звіту; і в лікаря, який розсікає і припікає тіло або закриває хворого в тісній кімнаті і приписує йому дієту, жоден із присутніх, ані сам хворий, не запитують про причину його розпоряджень; і керманича, який натягує мотузки і розпускає вітрила чи опускає і занурює боки корабля, не допитують і не досліджують причину дій кожного з цих майстрів, але мовчать і залишаються спокійними, хоч вони часто допускаються помилок у своїй справі, — зате від невимовної Премудрості, від невимовного Людинолюбства, від безмежного Провидіння запитувати причини і вимагати звіту? Хіба це не безумно? Допомагати і віддавати майно на користь скривджених і бідних зважуються не швидко, а постійно допитуються, чому той-то став убогим, чому такий-то бідний, чому такий-то багатий.
Рабе лукавий і нерозумний, чому ти не опускаєш очей своїх додолу, не засуджуєш самого себе, не приборкуєш свого язика, не утримуєш свого розуму, чому, переставши досліджувати все це, не звертаєш своєї допитливості на власне життя? Подивися на свої справи, на безодню своїх гріхів і, якщо ти турботливий і допитливий, то зажадай звіту від самого себе про слова, які ти говорив, про справи, які ти робив. А тепер ти, залишивши себе без дослідження (хоча така байдужість принесе покарання, а дослідження послужило б спасінню), насмілюєшся судити Бога і додаєш до своїх гріхів новий гріх. Хіба не чуєш пророка, який волає до Бога: «Жезл правоти — жезл Царства Твого» (Пс. 44, 7), й іншого, який говорить: «Суд Мій, як світло, що сходить» (Ос. 6, 5)? Якщо ж ти не знаєш достеменно всіх справ свого Господа, то якраз за це і прославляй Його, за це поклоняйся Йому — за Його невимовну велич, за Його незбагненне провидіння, за Його різноманітне і премудре піклування.
«Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше, ніж спільників Твоїх» (Пс. 44, 8). Сказавши вище про славні Христові справи, про перемогу, трофеї, спасіння світу, які Він наповнив істиною, смиренням, правдою, і, бажаючи показати, що все це і мало статися, пророк далі говорить про достоїнство Того, Хто звершив це, — що Він є Бог, Цар, безконечний, непідкупний Суддя, Який любить праведних і ненавидить злих. А оскільки, каже, Він такий, то все це Ним і звершено. Тому нехай ніхто не сумнівається. Той, Хто усе це зробив, звершив як Такий, що бажав цього і міг це звершити.
Сказавши піднесено про Його Божество, пророк знову повертається до Його плоті і говорить: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій». Інший перекладач (Акила) говорить: «… на це помазав Тебе», — на те, щоб виконати сказане, знищити беззаконня, утвердити правду, зробити те, що Ти зробив. Але не бентежтеся, коли чуєте, що все це приписується й Отцеві. Писання говорить так, не віднімаючи в Нього цих справ, але приписує Отцеві те, що і властиве Синові, так само як і те, що властиве Отцеві, приписується Синові. «І все Моє — Твоє, — сказав Господь, — і Твоє — Моє» (Ін. 17, 10). Так і Павло, розмовляючи про воскресіння, говорить: «Бог воскресив Господа» (1 Кор. 6, 14). А Іоан говорить: «Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його» (Ін. 2, 19).
Що означає «єлей радості»? Христос помазаний був не єлеєм, а Духом Святим. Тому пророк і додав: «… більше, ніж спільників Твоїх», виражаючи цим те, що ніхто не був помазаний так, як Він. До Христа було багато помазаників, але жодного такого; було багато агнців, але Він — неперевершений; було багато синів, але Він — Єдинородний. Усе це властиве тільки Йому, і не тільки за Божеством, але й за домобудівництвом (втіленням), бо ніхто, крім Нього, не був помазаний таким Духом. Не дивуйся, що пророк називає це єлеєм. Він, як пророк, говорить сокровенно. Добре сказав він: «Єлеєм радості», щоб показати, що це є радісним, бо «плід же духу є: любов, радість, мир» (Гал. 5, 22). Інший перекладач (Симмах) говорить: «Єлеєм краси». У єврейському: «сасон», тобто прикраси, слави, краси. Якщо ж сказати: «Єлеєм радості», то і це справедливо. Як слухаючи про меч, стріли і лук, ти усвідомлюєш не меч, стріли і лук, а силу Христову, яка звершила все те, про що я вже сказав, так і слухаючи про єлей, не думай про простий єлей, а про помазання. Єлей був тільки ознакою Духа, а головне і необхідне — Дух.
А коли це так, то не сумнівайся називати Його Помазаником, як називався помазаником Авраам і пророки, хоч не усі вони були помазані єлеєм, як сказано: «Не доторкайтеся до помазаних Моїх і не чиніть зла пророкам Моїм» (Пс. 104, 15). Коли ж помазаний був Христос? Коли на Нього зійшов Дух у вигляді голуба. Спільниками пророк тут називає всіх, наповнених Духом, як говорить Іоан: «І від повноти Його ми всі прийняли» (Ін. 1, 16). А про Христа говорить: «Без міри дає Бог Духа» (Ін. 3, 34). Ще сказано: «Виллю від Духа Мого на всяку плоть» (Іоїл. 2, 28). А там не сказано: від Духа, але весь Дух зійшов на Нього, тому і сказано: «Без міри дає Бог Духа». «Вся одежа Твоя — як смирна, алое і касія; в палатах із слонової кості звеселять Тебе» (Пс. 44, 9).
10. Деякі говорять, що цими словами пророк указує на поховання, інші говорять, що він цим виражає особливий вид помазання. У стародавності помазання звершувалося не цими запашними мазями, а іншими. І щоб ти переконався, що це є особливий вид помазання, він і показав відмінність сили через відмінність речовин. Слова «вся одежа Твоя» засвідчують, що й одяг Христа був сповнений благодаттю. Так кровоточива зупинила потік крові, доторкнувшись до краю Його одягу (Мф. 9, 20). Однак ніщо не перешкоджає прийняти те чи інше тлумачення. На мою думку, можна прийняти те й інше. Водночас нам ніщо не перешкоджає знову сказати те ж саме, — як слухаючи про лук, меч та подібні речі, ти не сприймаєш їх реально, так і слухаючи про смирну і касію, ти сприймай їх не матеріально, а духовно.
«У палатах зі слонової кості звеселять Тебе. Дочки царів почесні гості Твої; стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44, 9-10). Інший перекладач (Симмах) говорить: «У храмів слонових, де возвеселили Тебе, вшановуючи Тебе». Сказавши про те, що Христос звершив, пророк тепер говорить про ту честь, яка була спричинена Його справами, — що Йому будуть поклонятися в дорогоцінних храмах. Слонова кістка в стародавності була найдорожчим й улюбленим матеріалом. Ось тому й інший пророк сказав: Горе вам, «ви, які лежите на ложах зі слонової кістки» (Ам. 6, 4). Тут знову показується, що проповідь торкнеться не тільки бідних, але підкорить і царства, і будуть споруджені Христові величаві храми. І це вже, як бачимо, збувається насправді. Бажаючи показати силу проповіді, пророк говорить, як вона прихилила, як заполонила жінок і чоловіків, бідних і багатих, самих вінценосців і їхніх дружин, і як скрізь спорудила храми Богу.
Далі, оскільки вже до цього дійшла мова, він ще більше розширює її, вказуючи і на тих, які звершують перед Ним служіння і молитви. Показавши, як народи впали перед Ним, як Він торкнувся їхніх сердець, як переміг ворогів, як наставила Його правиця Його, як Він насадив істину, смирення і правду, тепер пророк використовує переносний образ, змальовуючи, ніби на картині, Церкву. І те, що згодом сказали апостоли, один словами: «Заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2); другий: «Хто має наречену, той жених» (Ін. 3, 29), третій: «Царство Небесне подібне до чоловіка-царя, який справляв весілля синові своєму» (Мф. 22, 2), — те ж саме передвіщає і він, представляючи наречену і водночас царицю. «Стала, — каже, — Цариця праворуч Тебе». Інший перекладач (Акила) говорить: «Поставлена, мов стовп», тобто твердо стала, непохитно стала, як і Христос говорить в іншому місці: «І ворота пекла не здолають її» (Мф. 16, 18).
Чи бачиш велич честі? Чи бачиш висоту достоїнства? Потоптану, принижену Він звів на таку висоту, що вона має стояти перед Богом. Поневолена, відкинута, перелюбна і нечиста, — чи бачиш, якої честі досягла? Вона має стояти перед Богом разом зі службовими (ангельськими) силами. Син, як рівний честю Отцеві, сидить праворуч Нього, а вона стоїть, бо хоч вона і цариця, однак вона створена. Як же Павло говорить: «І воскресив з Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2, 6)? Але вникни уважніше. Він не просто сказав: «Воскресив» і «посадив», але в «Христі», тобто через Христа. Оскільки, каже, Глава наша на небесах, а ми є тілом Його, то, коли Глава сидить на небесах, тоді і ми беремо участь у цій честі, хоч і стоїмо.
«У ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44, 10). Інший перекладач (Феодотіон) пише: «У діадемі золотій із суфіра». Як у Царя ми маємо на увазі не справжній лук і стріли, так і в нареченої май на увазі не справжній одяг, а піднімайся від матеріальних речей до побожних роздумів. А для того, щоби тут ніхто не подумав дечого подібного, тому пророк додав: «Уся слава дочки Царя в ній самій, одежа її шита золотом» (Пс. 44, 14). Одяг найбільше відкритий перед зором усіх, хто дивиться, однак таким є тілесний одяг, а коли йдеться про духовний, то спрямовуй зір свого розуму всередину. Цей одяг Цар виткав і наділив ним Церкву через хрещення. «Усі ви, — говорить Апостол, — що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3, 27). Колись вона була нагою і потворною, доступною для всіх, хто проходив повз дорогою. Але як тільки одяглася в цей одяг, то піднеслася на висоту й сподобилася стояти праворуч Бога. Добре пророк називає її і «прикрашеною». Одяг її не одноманітний, оскільки для спасіння необхідна не тільки благодать, але й віра, а з вірою — і чесноти.
Однак тепер ідеться не про одяг. Дух не мав особливої мети описувати золотий одяг жінки. Якщо Ісая викриває жінок, які прикрашають себе, і скрізь засуджується розкіш, то як Він став би хвалити прикраси жінки? «Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь народ твій і дім отця твого! І забажає Цар доброти твоєї, бо Він — Бог твій, і поклонишся Йому» (Пс. 44, 11-12). Інший перекладач (Симмах): «Бо Сам Він Господь твій. І поклонися Йому». «І дочка Тира з дарами, і найбагатші з народів помоляться лицю Твоєму» (Пс. 44, 13). Інший перекладач (Симмах) пише: «Дочка ж державна дари принесе». «І найбагатші з народів помоляться лицю Твоєму».
11. Чи бачиш, що тут немає нічого матеріального, нічого тілесного, а все духовне? Справді, яким чином наречена є водночас і дочкою одного і того ж? Як дочка може бути і нареченою? У справах плотських цього не буває, але те — одне, це — інше. У Бога ж можливим є те й інше разом. Він Сам породив Церкву через хрещення і Сам зробив її Своєю нареченою. «Слухай, дочко, і споглянь». Він дарував їй два блага: повчання в словах і видіння в чудесах і вірі. Причому одне дарував їй уже, а друге — обіцяв. Послухай, каже, слів Моїх, подивися на чудеса і справи Мої і прислухайся до повчань.
Яку ж заповідь дає Він їй насамперед? «Забудь народ твій і дім отця твого!». Оскільки Він обрав її із язичників, тому насамперед заповідає відкинути ті родинні зв’язки, забути про них, викинути їх із душі, не тільки тікати від них, але й не згадувати про них. «Забудь народ твій і дім отця твого!». Словами «народ» і «дім» пророк виражає все те, що там у них відбувається: і життя, і вчення. «І забажає Цар доброти твоєї». Бачиш, що тут ідеться не про тілесну красу. Якщо зробиш це, каже, тоді будеш прекрасною, тоді Цар полюбить красу твою. Але цього не робить краса тілесна. І в невірних ми бачимо тілесну красу, і між язичниками є вродливі жінки. Щоб ти переконався, що тут ідеться не про тілесну красу, він говорить, що вона відображається в слухняності Йому, а слухняність — це не тілесна краса, а душевна. Якщо зробиш це, каже, тоді будеш прекрасною, тоді будеш улюбленою Нареченому. «Бо Він — Бог твій».
Ось один і Той же є і Отцем, і Нареченим, і Господом. Заповівши залишити батьків своїх, забути народ свій, відкинути родинність, Він доводить, що ці заповіді цілком справедливі, що в Його словах є велика послідовність, що саме так і повинно бути. Справді, якщо Він і Отець твій, і Він же Наречений, і Він же Господь, тоді справедливість вимагає залишити всіх і прихилитися до Нього. Не сказав: бо є Отцем твоїм, але: «Бо Він — Бог твій», щоби цим особливо прихилити її, що Господь, Владика й Отець благоволив бути і її Нареченим. І саме це вже засвідчує Його велике піклування і людинолюбство, що Він благоволив бути її Господом, що обрав Собі ту, котра була рабою бісів і знаходилася під ярмом омани, і зробив її не тільки Своєю рабою, а дочкою і нареченою, «Забудь народ твій і дім отця твого», бо ти йдеш не до будь-кого чужого, а до Того, Хто створив тебе, Хто серед усіх є найближчим до тебе, Хто переживає і піклується про тебе. Він — Господь і Отець твій, Він усе дарував тобі. «І поклонишся Йому. І дочка Тира з дарами». Який тут зв’язок між словами? Прекрасний. Тут подається неабияке переконання. Прийди, каже, бо великою є Його сила і всі будуть підкорятися Йому. Не кажучи про весь світ, пророк указує на сусіднє місто, яке тоді було віддане безчестю, було твердинею диявола й особливо славилося своїм багатством, — вказуючи на частину, він натякає на все.
Мені навіть здається, що він назвав так усяке безчестя і розпусту. Писання зазвичай через назви міст виражає вдачі людей, як, наприклад: «Слухайте слово Господнє, князі содомські; слухай закону Бога нашого, народе гоморрський» (Іс. 1, 10). Це сказано до юдеїв, та оскільки вони чинили діла содомські, тому й названі содомлянами. І що дивного в тому, що воно прозиває їх такою батьківщиною, коли дає їм і таких же батьків, говорячи, наприклад: «Батько твій аморрей, і мати твоя хеттеянка» (Єз. 16, 3). І на цьому не зупиняє докір, але доходить словом навіть до звірів, як, наприклад, сказано в Новому Завіті: «Поріддя єхидни» (Лк. 3, 7), і в Старому: «Висиджують зміїні яйця і тчуть павутиння» (Іс. 59, 5), і ще: «Чи не такі, як сини ефіопів, і ви для Мене?» (Ам. 9, 7). Так і тут тих, які живуть нечестиво і розпутно, Він (Господь) назвав тирянами. Але і їх, каже, Я подолаю і підкорю Собі, і підкорю так, що вони поклоняться, і не просто поклоняться, але й принесуть дари і приношення, що є вищим видом служіння й ознакою досконалої покірності. «І найбагатші з народів помоляться лицю Твоєму» (Пс. 44, 13). Що означає «помоляться»? Вшанують, прославлять ті, котрі тепер є великими й високими. Це і збувається в Церкві: тих, які живуть доброчесно, звеличують і поважають усі, навіть ті, які володіють багатством і знатністю, бо чеснота є вищою за будь-яке багатство.
12. І ви бачите, як Церква вшановується всіма. Добре сказав пророк: «Лицю Твоєму», тобто славі твоїй, красі твоїй, пишноті твоїй. Оскільки він згадав про лице, одяг і красу, тому, щоби будь-хто із людей грубих не уявляв будь-чого чуттєвого, далі говорить: «Уся слава дочки Царя в ній самій, одежа її шита золотом» (Пс. 44, 14). Проникни, каже, в серце її, пізнай красу її душі, — про неї я говорю тобі, хоч і згадую про одяг, красу, золото, бахрому, коштовності та дещо інше подібне, однак тут мова про серце, повчання про душу, слово про чесноту, про внутрішню славу.
Далі, коли вже напоумив грубого слухача сказаними словами, він знову сміливо звертається до земних висловів. «У ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44, 10). Під золотом пророк, знову ж таки, має на увазі чесноту. Так і Павло говорить: «Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи…» (1 Кор. 3, 12), вказуючи через найменування цих матеріалів на чесноти і вади. Для того, щоб ти не уявляв собі таким те, що є всередині, він не дозволяє тобі зупинятися на зовнішності, але спрямовує твою думку всередину. Як тіло, будучи одягненим у золото, є прекрасним, такою ж прекрасною є і душа, одягнена чеснотою.
«У дорогих прикрашених ризах введуть її до Царя. Приведені будуть діви вслід за нею, подруги її. Приведуть їх з піснями радості і введуть їх у палату Царя» (Пс. 44, 15-16). Чи бачиш прикрашений одяг, чи бачиш золоте вбрання — колір дівоцтва? Це — одяг Церкви. І поглянь, з якою чіткістю говорить пророк. Оскільки не відразу ж після заснування Церкви зацвів прекрасний цвіт її дівоцтва, а дещо пізніше, через деякий час, тому він і говорить про це вже після того, як сказав, що вона забула народ і дім свого батька, прикрасилася внутрішньої красою, засяяла добротою. Тому й каже: «Приведені будуть діви вслід за нею, подруги її». Тобто близькі, не тільки за місцем, але й за способом життя і за вченням згідні з нею, якими не можна назвати дів єретичних, адже вони не є близькими до цієї цариці.
«Приведуть їх з піснями радості». Поглянь, як і тут сяє апостольське вчення, і в пророка розкриваються апостольські висловлювання. Які ж саме? «Але такі (одружені) будуть мати муку тілесну» (1 Кор. 7, 28). Як ці мають муку, так ті — веселість і радість. Заміжня повинна піклуватися і про дітей, і про чоловіка, і про дім, і про слуг, і про рідних, і про свекрів, і про зятів, і про внуків, про багатодітність і бездітність (однак тепер не час описувати безліч турбот подружнього життя). А діва, розіп’явшись (для плоті), відрікшись від земного, ставши вище від життєвих турбот, відійшовши від тривог (світських) і щодня дивлячись на небо, насолоджується радістю Духа, відчуває радість. Однак пророк говорить не тільки про теперішнє, але й про майбутнє, коли діви з чистими і світлими світильниками вийдуть назустріч Женихові (Мф. 25, 7). Палатою Царя тут він називає місце перебування Царя, а палатами зі слонової кості — шлюбний чертог.
«Замість батьків Твоїх будуть сини Твої. Ти поставиш їх князями по всій землі» (Пс. 44, 17). Інший перекладач (Акила) пише: «Будуть у тебе сини твої». Оскільки він уже згадав про народи та отця, сказавши: «Забудь народ Твій і дім отця Твого» (Пс. 44, 11), тому, бажаючи показати, що вона й у такому стані буде насолоджуватися великим благоденством, додав і ці слова. Безплідна стає матір’ю незліченних дітей. Хоч ти, каже, відірвана від батьків, зате в тебе будуть сонми дітей настільки славних, світлих і знаменитих, що вони наповнять весь світ.
13. Мені здається, що він тут говорить про апостолів, які стали вчителями в Церкві. Далі, описуючи силу, могутність і їхню славу, додає: «Ти поставиш їх князями по всій землі». Чи потрібно пояснювати ці слова? Я не думаю. Про сонце не потрібно говорити, що воно світле, а те, що сказано, — яскравіше за сонце. Справді, апостоли обійшли весь світ і стали владиками, вищими за всіх князів і сильнішими за царів. Царі панують за життя, а після смерті втрачають владу, тоді як вони після смерті панують ще більше. Закони царів мають силу у своїх межах, а заповіді рибалок поширилися по всьому світу. Римський цар не може диктувати законів персам, а перський -римлянам. А ці палестинці дали закони і персам, і римлянам, і фракійцям, і скіфам, й індійцям, і маврам, і всьому світу. Їхні закони мали силу не тільки за їхнього життя, але й мають після смерті. І ті, які прийняли їх, скоріше зважилися б віддати душу свою, ніж відступити від цих законів.
«Пом’яну ім’я Твоє у всякому роді і роді. Заради того люди всі вихвалятимуть Тебе і прославлятимуть ім’я Твоє навіки-віків» (Пс. 44, 18). Інші перекладачі (Акила, Симмах і Феодотіон) говорять: «Пригадаю ім’я Твоє у всякому роді. Тому народи будуть славити Тебе постійно». Пророк пояснив велич влади Церкви через простір землі, безмежність світу, через незліченність народів, які скорилися їй. Тепер пояснює достоїнство Церкви з іншого боку, а саме тим, що вона пошириться не тільки по всьому світу, але й на всі віки. Безсмертною, каже, буде пам’ять твоя, записана в наших книгах, записана в суспільному середовищі, записана у заповідях. Поглянь, як він провіщає і про тривалість власного пророцтва, адже і цю думку він висловив словами: «Пом’яну ім’я Твоє у всякому роді і роді». Хоч я помру, каже, але й після смерті буду оспівувати тебе; тіло моє зруйнується, а писання залишаться, і закон вічний.
«Заради того люди всі вихвалятимуть Тебе». Із Кого почав пророк, Тим і завершив, тобто Христом. «Заради того». Чого? Того, що Ти звершив настільки великі справи, поставив таких володарів, приборкав зло, насадив чесноту, обручив собі наше єство, подав такі невимовні блага, — «заради того» весь світ буде підносити Тобі хвалебну пісню не в короткий час, не десять, двадцять, чи сто років, і не в якій-небудь частині світу, а земля і море, населені й ненаселені країни упродовж усіх віків будуть співати, підносити подяку за даровані блага.
Будемо ж і ми дякувати за все це людинолюбному Христові, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда на псалом 43 | Зміст | Бесіда на псалом 45
